- Місце запису: cело Мала Мочулка Теплицький район Вінницька область;
- Дата запису: 31 січня 2008 рік;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Бартко Соломія Семенівна, 1920 р.н., народилася в селі Мала Мочулка Теплицький район Вінницька область;
- Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Мочулка Теплицький район Вінницька область.
У Вас була велика родина?
Восьмеро нас було. Восьмеро дітей.
Восьмеро? Це брати та сестри?
Єден брат.
То сестри?
То сестри. І мати померла.
А пам’ятаєте як сестер звали?
А чого ні. Пам’ятаю.
А скажіть мені як їх звали.
… звався брат. А тоді …
А от так загинайте, як звали сестру?
Оля, а тоді Ніна, Броня, Ксеня, Паласка …
А мати як звали?
Мати звалась Настя. Але, я як би Вам сказати, мама віддалася – мала нас троє, та й у тата жінка вмерла, а у мами тато мій умер, то мама вийшла заміж за другого, та й тей був куркуль. Поняли?
А що це таке куркуль?
Ну шо таке куркуль? Таке куркуль шо ми мали корову, дві корови було, пару коней – добрі плуги, всенький інвентар, ну все таке, всьо … та й треба було іти в колгосп, те все позабирали – та й те щитали куркулями.
А чого забирали?
Ну чого забирали? Бо треба було йти в колгосп, а батьки знаєте … ну шо я, шо я можу сказати, чого вони не хотіли йти.
Скільки Вам тоді років було?
Мені дванадцять. Дванадцять років.
А що Вам запам’яталось? Шо Вам запам’яталась більше всього коли розкуркулювали?
Всьо помню.
Шо більше вразило? Що Ви не можете забути?
То не можу забути. Помню маму хоронила зачинили, ходили на гуральню по кукурудзу – три километри, вставада в пів четвертої ночі з мамою і там кагот було тако кукурудзи, як охрана діжуре та як охрана мінялася то можна було – такий рів, ровом, попри неглибокий, то можна через той рів перелізти треба, лізти, перелізти та й на ті каготи та й можна було взяти качанів там скілька, скільки позволиш, але мені було дванадцять років, скільки я могла взяти, а кукурудза була такі го були качани – біла кукурудза. Та й мама далеко сидить у гнайові, бо ж били дуже охрана – не допускали, забирали, а ми всі такі всі малі та гайда туди у кукурудзу. Та й брали, брали а тоді нас та охрана та сором дуже зачинили і ми як ішли туди та всі плачемо, і шо прийшли в ту пароварню – то вони взяли нас та й не зачинили шоб на якусь там, на шось, а взяли та підперли великим коміном, ну а ми шо бігаєм холодно, лютий, зима. Та й один мальчик мєжду нами біг і десь був розумніший, то й каже. Не плачмо, шо нам поможе. Давайте всі впремося в цю браму та й може якось її відхилимо.
То ми вперлися всі в браму і зробили таку щель, шо ми не могли пролізти в дір, а ми роздівалися до гола і за собою за рукави тягнули одежу на дворі, як вдівались . От. Ото помнется всьо.
А шо за охорона була? Хто охороняв солдати чи хто?
Шо, шо?
Хто був, там охороняв? Яка охорона? Солдати?
Наші, наші охороняли.
Сільські?
Нє, Там Жулянські якісь чи Теплицькі, я там знаю які вони. Але мужики, мужики. Та й це як ти гудок гуде в пів другого і в два – та й тоді та сміна міняється, от, та й поки вони там зміняться, а ми падамся в ту кукурудзу, Та оце таке.
А тоді ше шо помню, ходила брагу, вже віддам мами качали як удасться взяти – три, п’ять, сім, як коли, Віддам мамі кукурудзи та й мама там сидить собі в тому гнойові телить, а я біжу бо з заводу пускають брагу – кукурудзу, ця кукурудза така вона річку, як би Вам сказати – отакий рівчак, та й тако падали до низу цю брагу їла, а то ще візьму яку небудь кришку та несу мамі – то часом принесу, а часом візьмуть видеруть. То це от помню всьо.
Ходила в ліс по листя, мамі ставала на плечі на голову та лізу на липу – беру з дому ніж, бо липу не можна так знаєте відломити, як таке дерево то воно ломається, а липа дуже держиться, то це тоді береться ножом
І шо Ви з липи робили потім?
Шо робили? Приносили зварити ті гіляки, мама сидить з мішком та й нарве того листя в мішок повно, та й приносили додому, палили в печі, клали на деках то листя і воно тоді висихало і тако теребили та й мама тоді води гарячій та й пікли такі бліни і їли от, а потом стала трава, як уся трава була зелена то лободу, а то так, прямо так сиділи і їли. Та помню всьо.
Мама померла в якому році?
У тридцять другому.
У тридцять другому?
Да.
А де її поховали? Пам’ятаєте як похорон був?
Який похорон? Хто похорон? Ніхто похорону ніякого не робив. По дванадцять, по тринадцять душ кидали в яму. І так як ходить людина так в цьому і кинули, ще добре було шо підвода їздила собирала. Та й таке.
А це були на цвинтарі ці ями чи десь у лісі?
На цвинтарі.
На цвинтарі.
Але багато так було шо без ніяких, ну без ніяких домовин, так кидали, а я без домовин. які ті домовини – просто ящики збиті але все ж таки до землі не кидають.
А якісь поминки робили потім?
Шо, шо?
Ну поминали якось?
О. Хто, коли поминав? Як стала більшечка забрали в те … пішла в Теплик була голодна, три дні нічого в губах немала, та й пішла в Теплик, та й стала під церквою – боса, без юбки, без кофти, лише у такому – рубашки, та й стала плачу, так плачу і думаю якби хто убив уже бо шо, а іде та й каже: ʺЧьо ти дєвочка плачиш?ʺ, а я кажу: ʺБо їсти хочуʺ, а вона каже: ʺТо йди зі мноюʺ, а я думаю: О, заріжить, бо різали дуже дітей – їли. Не було на село ні кота ніякого ніде не побачите, ні собаки, нічо – страшний дуже страшний голод був. Та й вона мене забрала додому а йду і думаю шо вона мене вже зарєже, але думаю якби хоч мені очі дали, але приходю на подвір’ї так хорошо, берези тако коло воріт і стоїть вода в мискі і в кориті та й вона каже до мене пішла в хату поклала сумку – нє кошик та й виходить з хати та й каже до мене: ʺНа тобі оце мило і рушник та й помий трохи ножки собі та вмийся лицеʺ, та я думаю ʺО це вжеʺ, але взяла там умилася на подвір’ї. Вона виходить та й каже: ʺТи вже?ʺ, я кажу: ʺВжеʺ, а в мене дуже волос був дліний тако, пішли ми до хати, вона сіла коло стола, і дає мені кружку кружка, чи може менший, така велика кружка – дає мені молоко, пражане молоко і дає дві скибки хліба. Одна скибка помастяна варенням з маліни, а друга помастяна маслом. Да. Ну хліб такий, знаєте, не такий хліб шоб, як зараз печуть, але такий, ну але всьо равно казався. І я просто не їла, а я глотнула всьо, як я глотнула, як почне мене в животі бурчати, як трактором. А вона сіла відсунула машінку і шось шиє та й каже мені:ʺРозкажи мені дєточка, розкажі, розкажіʺ, за шо вона питає – я розказую, а вона шиє, і вона пошила мені юбку чорну, а з діда, дід був в армії – зелена така рубаха і пошила з тої кофту мені, і вже з мене ту рубашку зняла та й дала, мене вже оділа, та й каже: ʺПрийдуть діти на обід, та й будем обідатиʺ, – а де ті діти, які ті діти? Я не питала. Ну от пройшло там час чи шо – приходять. Приходить мужик і жєнщина – значить дочка і зять, робили врачями. (Не зрозуміло) От бачте дєтки привела таку дєвочку – бідна сирота, без нікого – плакала під церквою то я забралаʺ От … сіли вони пообідати, баба насипала борщу здорову мені миску (така з фосолєю … фасоля така здорова наче їм по тарільці, тоді кажеться баба шо є каша гречнєва – хто хочте з шкварками, хто хочте з молоком, а я думаю якби мені дали з шкварками і з молоком, то я буду їсти. Та та баба дала мені вперед з шкварками, а тоді ше дала із молоком і я виїла, але чувствую шо наче наїлась. Як я ж поїла тоді каже вона до них: ʺДіти знаєте шо нехай ця дєвочка у нас будеʺ, то як я почула шо це вона сказала, шо нехай ця дєвочка в мене знаєте так мені якось весело, так якось…
І хто вона була та жінка?
А?
І хто ж вона була та жінка?
Проста, проста жєнщіна. Лише оце діти робили докторами. Каже буде у нас бавити Галу. А яка та Гала? Де та Гала? То я не бачу тої дитини. Пішли вони обоє , ця бабушка взяла ту дитину – виносить йому дев’ять місяців, а воно важить шістнадцять кілограм, така повна дитина – страшне, взяла на руки, ну я там боролася, як могла, дуже мені було тяжко зразу поки я знаєте та отак була там почті рік у них. Прийшла додому в хаті нічого нема – стіни одні, і всьо, і піч, і кожух був один, а то всьо з хати забрали, а шо лучше забирали…
А куди ж люди ділися? Брати й сестри?
А повмирали ж уже. Вже повмирали.
А як Ви врятувалися? Як Ви вижили? Мати нема, нікого нема.
От не знаю просто як …
Батько теж помер?
Батька забрали.
А хто забрав?
Батька забрали у тридцять першому році… тридцять другому забрали у грудні місяці, тринадцятого грудня.
А чому саме тринадцятого грудня?
А?
А чому тринадцятого грудня? Ви так запам’ятали?
Я так запам’ятала, бо Андрея чотирнадцятого. От, то я так запам’ятала. Шо тата зв’язали руки назад і ше сусіда, і положили тако на низ, то ше батько хотів з нами прощатись, не дали йому прощатись – і повезли, то повезли на Христинівку, а в Христинівці прийшов поїзд в час ночі, та їх погрузили в вагони, там же ж не один тільки батько був, погрузили в вагони та й повезли. Так ми й не знаємо до теї пори – де діли його, шо, ніхто не знає.
А Ви їздили в Христинівку? Чи це мати розповідала?
Нє, нє ми не їздили …
Це люди розповідали?
Це їздили нашими кіньми шо забрали в колгосп, та їздили. Один сусідський хлопець возив та й це розказував. Та й отаке. Та й помню.
А то в ліс ходили збирали гриби яке хоште дерево їла, листя з дерева. З одного дуба не з’їла і з ясеня, бо з ясеня – терпке, а з дуба – дуже голова болить як їсти, а то яке хочте дерева їла і лебоду, не лебоду, а така росте шо такі високі то ту палочку їсти, то всьо равно як випиш півлітра горілки, тако ходиш оліки не знають так упивались в молодість во так і вижила.
Шо Ви робили? От Ви були одні – дванадцять років, десь працювали, шо робили?
Та шо Ви, де то робити – голод такий. На кутку сорок душ вимерло, на кутку на однім, а в селі було шість бугрів
Кутків.
Та скільки людей пропало? Ідеш від Теплика від Залуж до Теплика три километри, то душ вісім-дев’ять. То шо будеш робити? Тоді
Пані Соломіє, а магазини якісь були, ТОРГСІН?
Були магазини, але шо в магазинах – нічого не було з продуктів, нічого не було. Стояла буханка хліба привозили з Києва – стояла сто двадцять рублів.
Це багато?
А шо ж мало? Сто двадцять рублів
А корова скільки стояла?
Не скажу я за корову не знаю, не буду казати скільки корова стояла, бо мене це не інтєрєсовало. Мене інтєрєсовало шоб я шось поїла, оце мене інтєрєсовало.
І грошей не було?
А де ті гроші? Рубала дрова – то носила в Теплик то вони там, то підставляла два стільці, то й клала ті дрова, зв’язувала у мотузок – робила такі в’язочки, сім полін клала дров та й кладу шість на мотузок, зв’язую, а сьому спереді, та й несу три километри в Теплик – та й стою шоб там євреї були, шоб це купили ці дрова. То було холодно то скоро купляли, а як потепліло – то хто їх буде купляти.
Дорого дуже було. П’ять рублів стакан муки було, шо в стакані скільки в стакані можна – п’ять рублів. Так. Страшне дуже пережили і я, і люди – дуже, дуже. Просто. Ой. Та й тоді прийшла додому – нічого ж нема, прийшов дядько сільський та й каже до мене: “Ти тут є …” а прийшла додому, а приходить сусідка та й каже: “Ти вже прийшла додому?”, я кажу: “Прийшла”, а вона каже, та й каже: “Шо ж ти будеш робити?” я кажу: “Я знаю шо я буду робити?”, вона каже: “Знає шо. Я була вчора у полі …” А вже я прийшла – місцями калюжі, води місцями, ну на провесні. “То я” – каже ” Ходила під тільну на поле там були бураки, тай там наде полишались такі хвости, та десь буряк не викопаний – та я знайшла шось тринадцять бураків і скілька (не зрозуміло) та й принесла та й твоїм там трошки” – каже, потерла на терку та лободи добавила, то взяла я (компас?) і пішла, Пішла в то поле – ходила, ходила, то я найшла один-два бураки, вже прийшла, знов їсти хочу – йду буркотить в животі, Прийшла – порубала якусь доску і почала палити, а палити не в печі, а в лежанки, от, почала палити – на чомсь ті бораки жарити, на чомусь жарити, то я взяла та й каліщатами порізала тако та й поклала на, а тоді поклала під спід шоб бураки ті піджарити, а чую хтось іде – та й приходить дядько один сільський, робив уже в колгоспі, був завфермою, та приходить та й каже: “Є тут хто живий?”, а я кажу: “Є” та я не помню, як я ті бураки чи я їх покинула, вобщєм за це я шось не сображаю. А він каже: “Йди до мене – будеш мені бавити Колю” – хлопчика, от, то я пішла до нього. Приходю – сільська хата, знаєте для мені добре було, сільська хата хлопчику півтора року, але такий самий шо грубу витяне – попіл вибирає, а то відро перекине, а то помиї якісь – а я вже за ним уражувала, бо жінка пішла дояркою, а він завфермою (не зрозуміло), а їхній батько був поваром у Теплику, у столовій, та знаєте шось таке всьо равно шось перепаде там де стіл тому повару. То він як рано іде на роботу, то він до нас не заходив – до дочки, а як уже йде вечором, то уже заходив до нас, то саме перве каже: “Де та нянька шо бавила мені онуку добре” та я вже підійду та він стоїть коло порога з кошолкою такий вусатий дядько, низенький кухар та й дає мені якихось бубликів, блинчиків – ну щось таке мені дасть та я вже така довольна.
Та й тоді вже знов (не зрозуміло) прийшла, ну шо ж у хаті робити – нема нічого, ні вкритись не було чим, ні постилити – голо, стіни тільки й піч і всьо. А жити ж то треба. Іду я до голови колгоспу, приходю до голови колгоспу і кажу йому: “Дай мені якусь роботу”, а він каже: “Шо ти будеш ше робити, шо ти будеш робити – чотирнадцять років, до не підеш” та я кажу: “То шо я повинна здохнути, чи шо?” Він устає, голова колгоспу, мотузочком оперезаний, на ньому туфлі брезентові, з брезенту пошиті сірі туфлі, встає – та й погладив мене по голові, тако обняв, поцілував та й каже: ” Ти ж моя бідна сирітка, йди я напишу тобі бумагу – записку та йди до моєї тітки”, приходю туди, а та в нього дев’ятеро дітей – сім хлопців і дві дівчинки, а жінка на подвір’ї – вже почали пшивати, прийшли чоловіки з Бершаді, чоловік кілька, двадцять два мужики – та й почали вже в колгоспі, то вже не забирали, бо зразу як в тридцятому, тридцять другому, то… то забирали, це вже вродило, та й вони молотили, молотили жито та й на господарство молотять, а сюди до голови колгоспу приходили гобідати та й вона на подвір’ї варила їсти, а я вже їй помагала – то картошку там начистю, то пішла городна бригада і там цибуля була молода , та я ходила по ту цибулю, піду по молоко, принесу, то тій вже так було добре зо мною і мені з нею – та я вже підживлялася. То й так і жила.
А тоді перед цим як мама вже померла то я пішла у колгосп – жито було отак як хати, отак жито було – влізла в жито та й думаю наїмся пустого жита зеленого, та й немала з собою ніякого ні мішка, ні сумки, якийсь платок був, я той платок узяла полізла в то жито, а сторож побачив, тай прийшов, та й забрав мене з того жита та й вивев – дав мені чотири рази добре по задниці, а тоді вів мене за руку, а я зашпортнулася – упала, а він мене узяв мене отако за руку і волік до контори і приволік мене до тої контори і я до того собі лице посчісувала шо отако по (не зрозуміло) по губах ллє, а теї голова колгоспу каже: “Сидорич, шо ти” – каже “робиш, над ким ти іздіваєшся, над цією сиротою?” “А куркулька, мерзота, вона хоче забрати, потолочати хліб …” – активісти, активісти казали. Та й він мене підняв, та йто накричав на того Сидора, тай той Сидир пішов, а він мене підняв той рукав у мене відірваний, все лице тако, а я вся дуже трусюся, він мене посадив на стул та й пішов узяв якусь трапку червону – з прапора чи щого, та й мочив у воду та й трошки мене обітер туди … Та й отак все ти його не забудеш повєкі. Почали копати поле, бо не було тракторів для тракторів привезли у колгосп, та й копали поле, та й давали та й поїсти, але підеш все викопаєш крейдою означать.
Пані Соломіє, а як Ви думаєте хто винен у голоді, у голодоморі? Хто винен?
Хто ж винен – Сталін, по-моєму, хто ж винен. А хто ж винен? Ну хто винен? Він тоді руко водив і ще хто коло нього був. То так руководило – бачило шо населення падає, та й не єдна мертва я, там шо, а міліони людей скільки кругову. Оно ше зараз газета про Сталіна написано, в мене получаємо шо пишуть, шо скільки шо робили.
То Ви вважаєте шо це був штучний голод? Спеціально, навмисно зроблений?
А шо ж? Тільки так ну не возможно було жити, шо будеш їсти – ну нічого не було, всьо забирали, всьо вивозили. Кажуть – ну тоді врожаю не було, врожаю не було – чого ж не було врожаю і жито було, і бураки були, і всьо. Подчисту забирали і вивозили, а куди вивозили – хто знає куди везли. Например мужик той старший то може знав, а як я – мені було таки роки то шоя, то тоді вже пішла в колгосп та й була в колгоспі та голова мене поставив ланковою – мені було п’ятнадцять років, та він зроби в збори – та поставив мене ланковою та дали мені шість бабів, а я сьома. Та була сімнадцять років ланковою. Двадцять п’ять штук овець було, сіванка була своя отак помню шо, в хаті всьо було – коври були і всьо було, але всьо позабирали – нас з хати вигнали.
Як з хати вигнали? А куди Вас вигнали?
На двір. У грудні місяці – тата забрали єдної ночі, а на другу ніч, рано, на росвіті, тако сонце навіть не зійшло було – прийшло дванадцять душ активістів і вигнали нас з хати, і голі ми всі були пороздівані, а мене ше – я була в лікарні шо ослабла була то мама мене взяла на коліна, а ті всі, лізли до мами під кожух, мама сиділа на мирки, така мирка була дерев’яна, колись ми важили, казали шо там пуд чи пів-пуд, чи кілограм, а це миркою міряли, а то позич там дві мірки чи пів мірки чи як там. Та й мама сіла на цю мирку й дуже ми всі плакали, а вони пішли – хату замкнули на дві колодки та й пішли, а тоді вернулися, а ми дуже почали кричати бо померзли дуже – голі, а те було в лютому місяці, не в лютому – в грудні місяці на Андрея, та й ми почали дуже кричати, мама дуже плаче, та й вони вернулися, може якби всі були мужики то не вернулися, але з ними була одна жєнщіна, та й вони вернулися – відчинили не нашу хату, а до сусідив пустили в холодну хату, каже: “Бабо Євдохо, візьми цих мерзотників куркуліцьких” та й та баба відчинила ту холодну хату, тако через (не зрозуміло) та ми діти всі перебігли, а мене мама знов бере – принесла та й положили. Та й так нас не пускали довго до хати, а тоді ми були двохфамільні, понімаєте, шо (не зрозуміло) ожинився з мамою, то татова була Бартко фамілія – то я на тій була фамілії, тато ше не удочірів, а татова фамілія була Ложка – Омелько звався, то так казалося шо ми були не цієї родини, – не вдочирині … Та й тоді сиділи там у тої баби, та й прийшов один такий мужчина грамотний та й каже: ʺЗнаєш шо Настю, тебе не пускають до хати і не пустять, а ти нехай ті діти ідуть в волость (колись не казали район чи губерня – уже волость) нахай ідкть у волость (це в район)ʺ то ми собрались ʺТо я напишу заяву, як сироти, то може пустять в хатуʺ, то ми взяли – написав він цю заяву, та й пішли в сільраду та й прибили там печать. То ми пішли раз у той Теплик,якийсь був Червоняк фамілія, бачте я даже фамілію запомнила – звати не помню як, а фамілію помню, то пішли ми то ходи ми шось чотири рази – все його десь нема, а тоді застали його, то він прочитав – то написав нам сюда в сільраду бумагу шоб нас пустили в хату.
А Ви пам’ятаєте Вашу хату? Яка вона була? Скільки було кімнат? Як меблі, де ікони…
Вікна були маленькі, шибки малесенькі отакі о чотири шибочки, як оце го … хата була здорова так як дві оце – комната і сіни, така здорова хата і друга була менша через сіни, хата була під соломою …
Під соломою була?
Під соломою, всьо було – хліви були, вобщім було багацько будинків.
А де Ваша кровать стояла?
Не було ніяких кроватів.
На пічці спали?
На соломі всі спали. На соломі всі спали.
Оце куркулі були такі?
Оце такі куркулі. А чого були куркулі? Бо у папа було поля багато, він мав вівці, мав коні добрі, ті коні тако, свинарні, сівалка – ото куркуль був такий. Восьмеро дітей – саме головне. То отак. Оце таке. Та й помню, всьо помню.