1. Місце запису: село Мар’янівка Васильківського району Київської області;
  2. Дата запису: 2006 р.;
  3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: РІВНЕ»;
  4. Респондент: Бабенко Валентина Дмитрівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Мар’янівка Гребінківського (нині Васильківського) району Київської області;

Я народилася на Київщині, за 56 кілометрів від Києва в селі Мар’янівна. Тепер Васильківський район, а раніше Гребінківський – це Київщина. Ну родина в селі Мар’янівна. Родина звичайна сільська, батько, мати, п’ятеро дітей.  Корова, коні, город, поле, отака родина. Батько старався щоб було все. Ну а потім сталося так, що все змінилося. Мені був шостий рік. Десь ділася корова, я знаю, що просила молока, то мама казала, що немає коровки забрали. Вопшем забрали корову, забрали коні. Потім був урожай хліба, на току стояли в нас стіжки жита, пшениці, не знаю чого ячменю ще.  А чого я пам’ятаю, бо ми гралися за цими копами. А потім завезли молотарку. Ми діти раділи, бо так багато людей знаєте було в дворі, нове шось. Бігаємо, граємося, почали молотити хліб. Молотили і чуємо, що мама дуже плаче ми ж в дворі граємося, а батька десь не було. Тоді ми забігли до мами в хату, а вона нас посадила трьох на піч. І отак ухватила по пригорщі зерна, і за кожну дитину так на тряпочку посипала. Все інше змолотили і забрали до зернинки, і ото все що нам залишилося на прожиття, оці три пригорщі.

Як стало дозрівать жито, наливаться, то і діти, і люди лізли туда до поля, щоб зірвати той колосочок. А їздили об’їждчики і такими гарапами були і зганяли з цими такими пушками. На спині стриляли. І тоді ото вийшов указ, це вже я потім узнала, «Закон про п’ять колосків» . Хто зірве п’ять колосків, то навіть діти дванадцять років підлягали розстрілу за п’ять колосків. Це так і називався «Закон про п’ять колосків».

Отакі тяготи ми пережили страшно. Але і осінь прийшла, то картоплі ж не було чим посадити, мама посіяла тільки бурячків і капусти десь зернята були, бо остальне все з’їдалося. Так шо осінь була страшна і зима тож підходила, а нічого не було у хаті уже було пусто це було так, що страшно вам сказати.

А багато жінок натоплювали хату, закривали комин і вмирали всі разом, і діти й батьки. Єсть навіть таке: «Спіти, діти, Божий янгол на порозі. Вже не буде їсти хтіться, і не будуть пухти ноги. Спи, синочок, засинай навіки, доню. Це вам остання ласка з маминої долоні».

Отакий страшний був голод, вимерла більша половина села. За один тиждень у нас помер батько і брат вісімнадцять років йому було Філіп. Батько – Бабенко Дмитро Степанович, був такий високий він. І я пам’ятаю як він лежав на печі, страшний такий я аж боялася до нього підходити. Таке скуйовджене волосся і людина страшна. Помер батько і на цьому тижні помирає Філіп. Брат мій старший йому було вісімнадцять років. Так як він помер, то я дуже пам’ятаю як ми стояли над ним. Мама так відкрила віконце туди, щоб повітря заходило, а він сказав «Якби мені кусочок хлібця, я жив би, мамо»… І це були його останні слова. Я не знаю як в мами серце не розірвалося, можливо тільки того, шо вона вже була пухла, ноги пухли і сестра старша пухла, і в мене вже ноги пухли. Знаєте, вже сім’я була на відході вся. Хоть він і помер, а мене відправляють у поле за свіріпою, її жовті стебельця такі солодкі були. Я вийшла,  а тут їде мій дядько, він одноосібник був, в нього така конячка маленька і возик. Я хоть і дитина маленька, але догадалася, що Філіпа треба відвезти на кладовище. І не кажу, що Філіп помер, боюся же. А кажу «Дядю, казала мамо, щоб ви заїхали до нас обов’язково конячкою. І він відразу ж заїхав. Я пішла, а мама, сестра і дядько загорнули Філіпа у ряденце. І так вони поїхали на кладовище вирили яму і без домовини без нічого поклали туди Філіпа і прикидали землею.

То були дуже тяжкі врімена.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду