1. Місце запису: смт Теплик Теплицький район Вінницька область;
  2. Дата запису:  2008 рік;
  3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
  4. Респондент: Анастасія, 1923 р.н., народилася в селі Кивачівка Теплицький район Вінницька область;
  5. Розшифровка аудіозапису: Чудінова Дар’я Іванівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кивачівка Теплицький район Вінницька область.

А ви от пам’ятаєте свою родину, яка вона була?

А чого ж не пам’ятаю? Пам’ятаю, дєдушка 96 років жив. От. Одна тьотя 94, мама моя – 88 років жила. От.

А в дитинстві скільки у вас – брати, сестри – були ще?

Була сестричка, яка в голод умерла. Був братік. А за братіка не помню – чи в голод умер, чи перед голодом. Тато дуже мастєровий був на ГЕСі, заболів желудком, приїхав додому, от.

Будував ГЕС?

Да. Говорив, что там деякі були такі сложні ці проекти. Що не всі могли. Він каже, що я харашо розбирався, всьо, но таки поїхав, поки не вмер.

А ви ще де народились не… не… не тут, а десь в іншому селі, так?

Ну, в Кивачівці.

А, в Кивачівці.

Да. Що через за Марківкою, це на виїзді оце до траси. Кивачівка. Там я народилась.

Тобто, батьківщина Ваша у Кивачівці?

Да. Да.

Красиве село було? Пам’ятаєте?

Ой, такі були садки, Боже, такі були садки! Білки бігали по дереві. Такі були. Там земля ж золота. Тут од Ставців до Пологів земля хороша дуже була. А вже туди трохи дальше, то вже туди, туди, це до Одеси вже, там картопля менше родить. Другий раз до нас привезуть редіску продавати сюда, на Вінничину, а в неї не такий вкус. Не такий вкус, як у нас тут. Наша редіска. Тьотя моя одна тут жила. Дєдушку з хати вигнали. Він мав одну коняку і плуга на двох з сусідою. Но його вигнали із-зі того з хати, шо треба було сільську раду, а дєдушка поставив нову хату. І зараді… заради цієї нової хати його вигнали з хати. Дали.

Це під час колективізації чи коли?

От. Ну, да. Да.

Розкуркулення вони називали, да?

Да. Да. Да.

А хто такі були куркулі?

Ой.

Це хороші люди чи погані були?

А як ви думаєте?

Я думаю, що хороші.

Самі працьовиті. А хто не вмер у 33-му, у 32-му році, то в 37-му забрали. Всьо. Не стожили. От. Самі.  Самих розумних чоловіків брали. От. Всіх тишком.

А якщо ти не хочеш у колгосп?

Да. А брали хіба таких як в колгосп об’являли. приїхав вночі воронок, забрав, та й всьо. Десять років без права переписки. А їх на третій день постріляли. Тепер вже виявляється те все.

Ваша сім’я була куркульська?

Тато мій був бідняк. Ще була справка сільської ради, що тато мій був бідняк. А дєдушка – він був середняк. Тому що  в нього була одна коняка і плуг на двох із сусідою. Но треба було хати під сільську раду. Вот його і вигнали, дєдушку. Дали якусь там, люди вимерли в тій хаті, а потом, після голоду, там з’явились хазяїни. Так дєдушка побиравсь, побиравсь, потом вже в нас, як наша сім’я вимерла, а ми з мамою вдвох осталися… Остались тільки того, що давали тарілку супу в школі пшоняного дуже ріденького, но все-таки я вижила. А мама вже умирала.

А ви пам’ятаєте, як ходили по хатах?

А чо ж не пам’ятаю?

Як розкуркулювали? Як там вночі, вдень…

Все пам’ятаю.

Що це за люди були?

Ой.

І чого їх так боялись?

Я не можу вам сама сказати. Я помню всіх тих зі свойого села, хто ходив розкуркулювати. Я їх помню. Мені ж було 9 років.

Ну, да, вже доросла дитина. Як вони робили це?

Не знаю, чи там їх в сільській раді назначали, чи хто. От. Но я тоді тут розкажу.

То потім, да. То ви розказуйте, а то потім подивимось окремо.

От. отакі, молодьож. Тоді в нашій хаті хтіли два комсомольці сісти. Вже ми тіки з мамою вдвох осталися. Мама тоже вмирала. Але я дуже начала плакати, то прибіг сусіда та й приніс картоплину варену, от. І півстакана молока. От. А потом вже саме більше люди вмирали, вже як пробивалася трава, лобода, понімаєте. От ті саме вмирали.

Навесні?

Да. Ще це ще не виросло, а того не стало. От. Але ми вже якось дотягли з мамою, що це вже ця лобода була вже. Уже варили суп з лободи. От.

А мені Марина казала, що якусь тряпку повісили вам надворі. Що це за історія?

А це… а це хто не виконав… То єсть, так. Якщо ви хазяїн, вам наклали хлібозаготівлю. Ви виконали. Накладають другу. Ви виконали. Накладають третю. Нема в вас уже з чого. Ага. Значить злісний… як це сказати? ну, що не хоче в государство давати. от ряднину. Оно його те, як мішок на патик почепили коло воріт. От.

І що це означало?

А це злісний, злісний той хазяїн, який не віддає хліба в государство.

Оце щоб всі дивились, да?

Як позор. Як позор.

І вам таку повісили?

За себе я не помню, наче, наче в нас не було. А в сусіди була. В сусіда була. Саме більше мені запомнилося, як розкуркулювали дєдушку, в нас за хатою жив. Дід Оверко. То був чорний день. найбільше мені запомнилася ця собака їхня чорна. Як вона сильно скавуліла, як вона сильно гавкала. Як надійшла ця комісія отуди от до цього діда. О. Всьо його забрали, його  хати вигнали.

А що собака, скавчала?

Так, таким голосом, що я до сіх пор той голос чую.

А його забрали чи залишили?

Їх… Їх мали вислати. Але потом їх де-то не стало, но потом вони появилися. Де вони були, я просто цього не можу помнити. А потом же він таки в своїй хаті доживав. Умер в хаті, в своїй хаті дєдушка.

А це були люди які – місцеві чи якісь приїжджі?

Оце приїжджав один всігда з района. Це з області – один. Й оце він організовував цих молодих, комсомольців, таких молодих чоловіків, і от вони тоді – ця бригада – на чолі з цим полномоченим. Як те них, я забула, як це них називали. І оце вони орудували тоді по селі.

Зброя була у них? Не пам’ятаєте?

Я не бачила. Вистрілів ніколи не чула. То я помню так. Одного вечора тата визвали у сільську раду. І я вночі почула, як він прийшов і начав розказувати, що сказали.

Мамі?

Бабушці. бабушка була, його мама, і моя мама, як він розказував, що визивали і сказали записатись в колгосп. А бабушка в крик: «Я не хочу!» Раньше земля же ж була старших, батьків же ж, да? Не татова, а бабушкина. «Я не хочу», начала плакати. І так було декілька разів, що визивали. І визивали всігда тільки в ночую. Тільки вночі. Ніколи дньом не визивали, що ви запишись в колгосп. І потом вони вже, видно, побачили, шо тато в колгосп не йде, і тоді до нас прийшла бригада. Прийшла бригада. Шо там було, всьо вибрали, нічого не оставили. І це ця дєвочка, сестричка моя, їй було, я не знаю, може, півтора року, може, ні. Ой! (плаче) Я можу розказати день і ніч. Я всігда, всігда помню – і вночі прокинусь, і коли – як вона кричала і ручкою плакала: «Дай, дай», щоб що-небудь дати сій дитині. Начали що з хати було міняти: то подушки, то о там. А ці люди, які записалися в колгосп, до тих не йшла бригада. Понімаєте? От. Тоді що було проміняли, о. І вмерли. Вперед сама перва бабушка вмерла, а тоді тато вмер, а тоді ця маленька сестричка вмерла.

Від голоду?

Від голоду. Всі від голоду. Нічого вже в хаті не було абсолютно. От. татові домовини, а такий мастєровий був на все село, робив вікна двері, всьо, а йому і домовини не зробили, бо не було з чого і не було кому зробити тої домовини вже. Ну, а там, на кладбіщі, зробили пічку. Пічку, понімаєте, щоб землю так, то його туди під пічку. Ну, я на кладбіщі не була, я не помню.

Не хотіли, боялися йти?

Я сама не знаю, що тоді, в якому я була состоянії.

А якісь помінки були?

А потом… Нє. Ото, ото хто прийшов, щоб, ну, ну, випроводити, і всьо. А вареного нічого тоді не було вже в хаті. Ну, після того як це вже, значить, весна началася, там вже тата… баб ушку поховали, тата поховали, сестричку поховали, от, ми з мамою лишилися вдвох. Лишилися вдвох. Цих два комсомольці задумали сісти в нашій хаті. Тато то… Хата була непогана, бо тато був мастєровий. Значить, що вони роблять? Це вже був 33-й рік, осінь. Що вони роблять? Накладають на маму знов податок. Щоб вона, значить, виконала. А ні – то з хати виженем. А чого ми мали? Бо обробити землі не мали як, бо ті померли, а мама нездужала, а я ще ж мала. Значить, вигнали нас з хати. Це від борони зубом забили клямка од борони зуба забили хату. І нас вигнали з мамою на подвір’я. Там була кучка соломи. Так ми в тій соломі. Але хтось мамі сказав, що якщо в тебе є справка, шо тато бідняк, і ти в район пожалійся. Мама ту справку взяла. Я не знаю, бо ми вікном лазили вночі. Хата була забита, але ми вікном лазили. І пішла в район до прокурора. І він написав, щоб маму не зачіпали. Вона занесла цю справку, вони побачили, і їй увечері сказали, приходь увечері. Мама пішла в ту дєдушкову хату вже, в сільську раду, її начали бити і убили. І полили на нього воду. А самі пішли в другу комнату. Видно, совітуватися, що з нею робити.

Вони побили маму?

Да. За то, шо пішла жалітися. А хата як рідна, то вона знала на подвір’ї, куди можна, значить, шо. Вона виповзла, а тут був, значить, так по межі дуже густий такий лаціон, чи у вас кажуть, повій, чи лаціон, так, ну, як вам сказати? Кущове. Кущовий такий, от. Я от в книжках не встрічала, як його звуть. І вона попід той лаціон, по рачки до… а тут, значить, був ставок. І вона туди до ставка, і там берегом, і вдосвіта прийшла додому. От. Прийшла додому. Тоді я вже не помню. Вобшем, вони нас вже не зачіпали. От після того було не зачіпали, і ми з мамою… А я заболіла на цей коклюш, дуже кашляла, лежала. Мама вночі, це ше до цеї, відкрила, значить, вікно, забрала… напалила піч, поклала мене на піч, я дуже кашляла, і з цих двох, шо це хтіли сісти в хаті, йшов вночі, почув, прийшов нас вигнав знову вночі. Ми знов то в кучку соломи повлазили з мамою. От. А потом якось пройшло, в обшем, ще ми так в тий соломі трохи побули, і нас не зачіпали, і мама в хату ми влізли. От. Так ми були в тий хаті. От.

А скажіть, будь ласка, пані Анастасіє, що було страшніше – окупація німецька чи окупація більшовицька?

Ой. Ну, як сказати? Я окупацією більшовицьку не щитаю, я щитаю вже те, що страшний голод. Я щитаю страшний голод. Нічого немає страшнішого у світі, хай яка бомбьожка, хай який, нехай оце б вас побили, покалічили, вас забрали, дали допомогу, да дали супу. А це ж нічого нема в хаті, і хочеться їсти, а кроме води й солі нічого немає. То найстрашніше.

Як ви думаєте, хто в цьому винен? Хто це зробив з людьми таке?

Ну, бачите, видно, було із верха. І потом, люди ж їздили у Москву. Їздили в Москву. Звідти привозили кірпичики такого хліба, от. Це кому цей ж і ноги поодрізало на поїздах, і …

А чому ноги повідрізало на поїздах?

Потому шо вони були в поїзда, поїзд став, люди всі тиснуться, хтят влізти, а він стоїть мало, рушає, а люди… там же як тіснота, то то й то впало, ото то так, так.

Тут недалечко поїзд був, да, станція?

У нас осьо цей, від нас усього сім кілометрів іде желізна дорога.

Христинівка?

Христинівка. Кубліч, Розкошівка, Христинівка.

А ви намагалися втікти так, на потяг, і сісти кудись поїхати з мамою?

Хто, я?

Угу.

Нє.

Чому?

А куди їхати? Ну, куди їхати?

В Галич чи…

Одна тьотя втікла у Москву, друга тьотя – в дєдушки було п’ять дочок, моя мама найстарша – то вони туди поїхали. Там робили. Одна на хімзаводі на красільнім отдєлі, то в неї тоді був рак, тому що надихалася цим. А одна тоже на хімзаводі робила, тіки та які-то там бочки катала із цим…

Але ви чули що люди тікають, лізуть в ті поїзди, да? Ви не були на станції, не бачили ніколи, як поїзди ті ходили?

Тоді?

Тоді.

Нє.

Не ходили туди?

Нє-нє.

Але тільки чули?

Да. Да. Чули. Он тоже були. Відрізало дівчині ноги. Калічилися люди.

А коли Ви в школу пішли? Тут, в тому селі?

В тому селі. В сім років.

Це було… Який це рік був? Пам’ятаєте той день, як ви в школу пішли? Який це рік був?

Нє. Не пам’ятаю.

Важко згадати… А в 33-му заняття були в школі? У 32-му?

Оце ж в 33-му ми ходили в школу, бо нам давали по тарілці супу.

У школі?

В школі.

Багато дітей було у школі?

Ну, я знаю? Тако, ну, деь душ десь 18. Десь 15 було в одному класі.

А де давали саме в школі – в класі чи столова якась була, хто це варив?

Тоді столовів не було, я не помню. Не помню. Десь така комната…

Не пам’ятаєте, що давали їсти?

А їсти то я пам’ятаю, заради цього…

Черга стояла дітей з ложками чи як це було?

Ну, да, да, да. Тарілочка й ложечка. Своя.

Кастрюля якась була?

Кухарка. Кухарка наливала із каструлі нам в тарілки, й ми їли.

Добавки давали?

Нє. Добавки не було. Та хто то, та шо ви тево. Там і вчитель. Вчителеві тре суп дати, і раді Бога. От.

Ви вважаєте, що це був штучний голод, чи просто так слалися обставини?

Нє. Нє. Це був штучний. Ну як же це? Ну, як це обставини? Там не вродило – це обставина. Ще щось. А так як? Якщо забирали. Ну, тут, бачте, з політикою. Тому що як тато не пішов в колгосп, то ми пострадали. А хто пішов в колгосп, тих не зачіпали. В нашім селі. Канєшно, може, в кожному селі інше, но…

А так багато людей померло в селі? Бачили померлих?

Ну, що ви? Канєшно. Сусід…

Вони на вулицях, на підводах, як їх возили? А де їх ховали? На кладбіщі?

На кладбіщі.

Спеціальне місто було, яма, чи як?

Так було, що викопають яму, а пока того привезуть, хто дужчий, то хтять свого поховати, то то ті, хто привіз свого, от, іде то якась жінка, якусь свою дитину чи чи ще кого, чи чоловіка, чи маму, є яма – так і кинула. … От так.

Ще анєкдот ви… як це? «Стоїть Лєнін на стіні і показує рукою: їдьте в Москву за мукою». А то ще співали, шо «Сталін грає на гармошку, Лєнін ходіт гопака. Вже в Радянському Союзі не хватає й кабака». Гарбуза. Оце тоді таке вже знаєте. Со злості люди… Цеж було злість і шо хтіли, те вже говорили. Тоді не було вже як вони падали, як мухи за … Но мене друге інтересує. Почему зробили в листопаді поминки? Цей оцього Голодомору? Треба весною було робить. Тоді, коли люди падали, коли таке було нещастя.

Там мені з села розказував чоловік, коли йшов тоже в його весни, в 33-му було дуже велике цей медо… збирали пчьоли мед. Каже, поприходять душ, каже, десять, полягають попід тин, а тато, каже, цього меду вкачає і так – ложка-дві меду і вода. І, каже, вони приходять рано опухші, а тоді лежать і постухають. А на другий день, каже, знов приходять, знов тато їм дає цього меду із цим.

А батько ваш був столяр?

Тато був столяр.

А Ви пам’ятаєте, як він робив?

Да.

Це ж запах дерева був в хаті, клію якогось? Пам’ятаєте як він працював?

Да. В хаті тако була…

Майстерня.

Ну, як холодно, дак він в хаті, а так в нас був така вазон ми казали, сарай, де там просторно було. Робив він і домовини, і вікна, і двері.

І хрести?

І казав мені, що я тобі, Стасю, зроблю такий шкаф, шо буде злодій цілу ніч коло його ходити, не відкриє. А я думаю: зараз! Тату, нема вже такого шкафа, бо такій вже злодії, що добудуть, шо ви хочете вже добудуть.

Я наперед не поняв, що Вам тато сказав про шкаф.

Ну, зробить такий мені шкаф.

Вам?

Да. Шо буде злодій ходити коло його і не відкриє його. От. Та й вмер, та й не зробив. Ну, так. Так воно в нас було.

А мама по господарству була, да?

Мама була по господарству. Мама всьо.

А як ви справляли Різдво чи Великдень? Пам’ятаєте в дитинстві?

Да, пам’ятаю.

Як це було? Як це відбувалось?

Ну, як було? Вже як хоть і було трудно, вже були труднуваті вже такі роки, але все-таки якось відмічали, от. 

Хороше життя дістається. Хтось живе нормально… А чому таке? От дивіться. Громадянська війна повбивала, потім голод, колективізація, розкуркулення, потім німці, потім окупація, потім 37-й.

Після німців знову голод.

47-й рік, 37-й всіх постріляли. А шо ж, чому це так буває з людьми? Чому таке буває в країні?

Я не знаю, чого це так, нє. Я десь чула хто-то з-за кордону говорив, шо каже, шо саме більше пострадали українці. От саме більше. Таке наші їздили в Росію, цей хліб-то там таки був. Був хліб. А в нас-то не був. Нічого не було.

І винних вже не знайдеш.

Що Ви кажете.

Я кажу, і винних уже не знайдеш. Сталін помер, Молотов помер.

Та хто там, та хто там, Господи! Не тільки в Сталінові, не тільки в Сталінові діло. А діло в том, що ми на місцях робили. Хіба цьому Гріші Задорожному чи цьому Пшеничному Фотієві прийшов Сталін казати, щоб він мою маму побив, що до смерті, бо хтів сісти в хаті, а? Якби ми на місцях цього злого не робили, то що, він би був би прийшов Сталін? Було б трохи, було б. Но не так. Но не так.

Тобто, виходить, що свої своїх…

Не так було б. Ой, не можу. Нема такого тижня, щоб я не плакала, нема такого свята, як накрили стіл, щоб я не плакала. Да. Як згадаю оту дитину, як вона плакала (плаче), кричала, ручкою, кричала: «Дай!». Я не можу. Я не можу. Де ж оце таке було горе зробили. Є такі люди кричать, що не було голоду. Неправда! Я їм вірю. Може, були такі райони, чи областя, чи села, шо не було такого, от. Но в нас таке було. Або по тих селах я вижу, що нема, ви не чули. Це …

Дуже наш народ пострадав, дуже. Ну, це… Чи нас Бог наказує, що ми не такі, що ми не дуже дружні.

Хіба не дружні?

Трошки, но не так, знаєте, немає в крові тої дружби, якая повинна буть. Нема. Так, то то байдуже – гостепріімні, от, всьо. Ну, от як засварився сусід з сусідом за межу, вже вони (хитає головою)…

А що треба зробити, щоб люди подружились?

Ой! Що ж це зробити? Во-пєрвих… А ви дивіться, що зараз молодьож робить. Ви бачите, що молодьож робить? А це ж треба в самий перед борбу з цим зробити, а. П’ють, оці дискотєки, там на них шо хош, те й робиться. А кіно? От показували недавно, оно даже ця, як вона…

Серіал якийсь?

Ну, серіал, воно вже… Тут познакомилась дівчина з хлопцем, і вже вони лежать в кроваті. Зачим це показувати? Зачим?

У них часу немає. Ухаживать.

Ну, то так же ж не можна. Так же не можна. Скромності нема ніякої. Треба, щоб був достаток, і треба, щоб на це обратили вніманіє. Шоб якісь були, ну, чи збори, чи щоб щось таке зробити, щоб цих людей, щоб це не говорити, щоб їх націлювати, щоб цього не робили, от. Ну, даже, дивіться, колись були комсомольці, так? Таке, як його визвуть, того забіяку, то якось він, як він комсомолець, то трошки він якось відповідав. Якось трошки цей… шось і тепер треба таке робити, от. Якісь робити, я знаю, осередки, називати…

Якщо у нас міністр МВД мера города Києва, по морді б’є, то… Ви ж чули про це, да?

Та чула. Бачили, скільки у мене газет там на купі? Я всьо читаю, всякі газети.

Ну, і що ви думаєте про це?

Якби він з Вами бився, то я щось би сказала, а так мені кажеться, ну, як це, два на п’ять, і…

Ну, да.

Добре, пані Анастасіє, я Вас буду дивиться, Ваше інтерв’ю. Сподіваюся, дуже скоро. Що б Ви хотіли сказати наостаннє людям, які будуть Вас слухати і будуть Вас дивитися по телевізору, я думаю, що…

То й що, що люди…

Що б ви хотіли їм сказати, людям? Отак. Людям.

Людям? Ой.

Можете сказати все, що ви думаєте.

Я не боюся нічого вже. Мені – скільки мені років?

Ні, а чого боятися? Може, сказати щось добре, хороше.

Треба змінити всьо. Треба отак… отаке робити, як це раньше були ці комсомольці, щоб щоб якесь таке… Такі органцзації, молодьож туди, от. Тіки це шоб було в кожном селі, потрошки хотя би. Не-не-не батьки не дивляться за ді… абсолютно не дивляться, от. Не виховуються.

Ні, комсомольців я не хочу. Це я Вам точно скажу.

Нє, комсомольці я Вам говорю під таке…

Щось таке…

Щоб назва… назвати нашим, ну, сучасним, добрим. Но я тільки кажу, що…

Я розумію, розумію Вас.

Щоб потом як цей Олєг там буянив ото таке туди пригласили. Та щось трошки сказали йому. Цей самий його товариш, один, двоє, мо, які цього не роблять. Отаке щоб робили.

А Ви думаєте, люди не можуть самі до цього дійти, треба обов’язково вести, їм щось розказувати? Не хватає нам голови своєї? Що це нельзя, а це можна.

Батьки п’ють, курат. П’ют, курат батьки. А діти дивляться на це саме. Всьо.

Може голод трапитись ще чи ні, як Ви думаєте?

Голод може трапитись, тільки не такий. Якщо не буде, воно пишеться ж у Біблії, що ще має бути на три роки і сім місяців не буде дощу. То що Ви думаєте? Це має бути.

А штучний голод може трапитись?

Нє, це тільки якщо вже така агресія піде з того государства на государство, і там всьо заберут. А так же ж не може бути. Хіба зараз можуть отаке вже зробити? Я вже думаю, що не можуть таке зробити.

А якщо завтра прийдуть міліція, НКВД, і позабирають картоплю з погреба, свиню?

А хто її дасть?

А як це хто дасть?

А зараз не так будуть уже робити.

Як?

А той дядько, що до нього прийдуть за свиньою, то він уже, вибачте, буде хіба міліціонер прикладе йому до лоба цього… Він вже йому не буде давати.

Ви так думаєте?

Так думаю. А що не буде себе захищати? О.

А що ж тоді не захищали?

Тоді не було цього. Тоді були дуже всі люди залякані. Дуже всі були угнітьонні.

Ким?

Порадком власті. Порадком власті.

А ми от вчора ввечері з Павликом думали. Я думаю, що так само люди все пооддають. Мені чогось так здається. Тому що прийдуть і скажуть: от там оддавай, там свої «Жигулі» і всьо, що ти там заробив. Бо треба на побєду комунізма. Позабирають.

На побєду комунізма?

Ну, я не знаю, капіталізма чи демократії… Думаєте, сильно люди помінялись?

Не знаю, чи є таке государство, щоб так робило. Може буть.

Все може бути. Це ж своє, це ж моє. Я просто думаю, як от прийшли до таких фактів? Ну, давай. Збіжжя, зерно. Фасоль, корову. І все забрали.

Такого не може бути. А отакі обмани, як з цими квартирами, як оці секти, як оце, це ж у цих у бабків заганяють і переписують собі квартири. От з цим треба дуже боротися. Люди під заборами стоять.

Спасибі. Похвилювались трошки, ну, нічого, все нормально.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду