1. Місце запису: місто Київ, вул. Лаврська, 3;
  2. Дата запису: 25.08.2018 р.;
  3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондент: Амурова Олександра Савична, 30.01.1927 р.н., народилася в смт. Більмак Більмацького району (до 2016 р. Куйбишевського району) Запорізької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в смт. Більманка (місцеві жителі називали село Кам’янка) Запорізької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Представтеся, будь ласка, як Вас звати.

Звати мене Олександра Савична, фамилія  Амурова.

Коли Ви народилися?

Народилася 1927 року.

А число і місяць?

30-го января… ну, по українськи – січня… 30 января, зімою.

 А де саме народилися?

Та це ж само… Куйбишевський район, село Кам’янка називалось… А зараз перейменували в Більмацький і село Більмак.

Як звали Ваших батьків?

Батьки мої – Савелій Маркович Карпій. Моя фамілія Карпій. Тоже уродженець села Кам’янки, батька в нього не було – він тоже сиротинка. А мама тоже сиротина – тоже не було матері живої. І так судьба звела їх і вони оженилися. А тоді народились в них… зразу братик народивсь – Петро Савич, з 18-го года, а потім народилась сестричка Маруся, з 25-го года – Перепелиця Марія Савелівна. А потім ще народився братик один, але він умер. Ще сестричка народилась – Галина Савична Голая… от. Це вже скільки?… Були селяни, землю держали. Трошки землі було – не так багато, тільки далеко так від Більмака – дорога йде на вершину і ото там дали ту землю. Оброблять цю землю було ж нікому… Дала там сестра якась дідова теличку, теличка народила бичків. Вони кажуть: «Різать не будем, хай бички ростуть, щоб можна було тоді запрягти і на них їздить можна було на город».  Дождались вони – бички виросли, запрягли…

І обробляли землю тими бичками?

Да. Тоді ж началася та колективізація. Батько мій, правда, на курси пішов – він був садоводом і садив сади кругом-скрізь, дуже багато. Був дуже трудолюбивий. Оце жінки копають ямки для дерева – і він копає, ніколи в жизні він не ходив і не гуляв  так як в другому колгоспі. А тоді ж два організували колхоза і в цих колхозах… Коли ми не їдемо, то батько каже… Воли вже ж були. Їдемо і нас усі обганяють. А мама й каже: «Знаєш що, давай воли продамо, а купимо конячку. І тоді двоколочку запряжемо і не будуть переганять нас, не будуть казать «до свіданья». А й ми будемо конячкою їхать». Купили конячку, воли ж продали. А тоді прийшла весна, колективізація – і коні забрали. Прийшли забрали коняку – і нема  волів, і коня нема. Що робить дальше? Коли  хтось в селі крикнув, паніку пустив: «Роздають! Воли роздають!» Чи коні розбирають. Побігла мама балкою і привела коняку, а батько їй каже: «А шо привела? Це хтось паніку пустив, а ти взяла. А що ти хочеш, щоб мене засудили? Одведи!» Тихенько мама взяла конячку і повела, і здала опять в колгосп. І так осталися вони пішки. І тоді начали вони строїть хату, построїли свою хатинку. Вже був городик, який обробляли своїми руками. І всьо… а тут його послали садоводом вчитись  в Мелітополь.

Вони вступили в колгосп? Коли забрали конячку, вони були змушені вступити до колгоспу?

Да-да. Записались в колгосп, вже стали колгоспниками. І так появились тут ми, в школу пішли. І я в тому числі пішла в школу. Я була дуже слухняна, батько дуже любив мене, виконувала свої обов’язки. Я ж тоже пішла, кончила 10 класів в цьому селі Кам’янка, і поступила в інститут учительський – а це був Бердянський. Я кончила Бердянський інститут. І нам диплома на руки не дали. 14 чоловік нас забрали, дипломи тоже забрали і всіх направили в Івано-Франківськ.

Це вже після Другої світової?

Да. Була війна. Батька забрали, його ранили. А це вже, коли война кончилась.

Розкажіть, будь ласка, про колективізацію. В селі люди всі вступали в колгосп? Чи були такі, що не хотіли?

Були такі люди, які не хотіли. Їх забрали. А куди їх забрали – ми не знаємо.

«Куркулі» їх  називали?

Забирали їх.

 А багато таких сімей було?

Та нє, щоб дуже багато в нашому колгоспі було, то небагато. Він якось організувався. Батько поступив на курси, кончив ті курси і був садоводом Сади заклав, та куда там. Кругом-скрізь виросло. Но він всігда доглядав їх.

 Скажіть, будь ласка, а в 1932-1933 роках Ваша сімя голодувала?

Ну як Вам сказать, щоб так сильно голодувала, то… Робили ж вони. І була ж коровка, а коровка молочко давала. Так шо ми вже  голодували… ну голодували…

 А в колгоспі батькам платили за роботу?

Трошки давали, да. Заробляли, да.

 Продуктами?

Заробляли, давали. Зерно давали.

Це в 32-му?

Ні, як тільки організувався колгосп. І хто добровільно пішов, працював, виконував обов’язки. Мій батько курси пройшов, він став садоводом. Дуже любив трудиться і трудився. Кажу, баби копають ямочку і він копає ямочку, і він рядом садовить… А колгоспів стало чотири в нас в селі – «12-річчя», «Молотов», «Україна»  і ще якийсь колгосп. Да, чотири колгоспи. І вони всі… Більше бабів було, бо з армії кого вбило, кого як….

Розкажіть про те, чим ви харчувались в 32-33 рр.?

Харчувались більше травою. Оце ж пориш, лобода… І я знаю, що там ше…

Страви які готували? Може вони ще якось називалися?

Більше траву їли, харчувалися. Ото туди як  гарбузи виростуть, корки гарбузів потом потруть-потруть, все перемішають, трохи присмажать  і тоді ж дають нам, то їли. Вижили травою, більше вижили травою.

А хліб був? Ви кажете, що в колгоспі давали батькам.

По трошки, як ми вже заробили, тоді вже пекли хліб.

Але під час Голодомору хліба не було у вас? Ви кажете, що травою і молоко.

Грицики їли. Це ми любили їсти. І з травою, і з хвостиками, і цвєточки,  і все на світі.

Це Ви самі збирали, діти? Батьки ж в колгоспі працювали.

Син – Амуров Юрій Іванович (далі С.): Але грошей же не платили.

Трудодень ставили. І в когось більше, в когось менше.

А годували в колгоспі?

Нє.

А Ви памятаєте як до вас приходили якісь групи людей, робили обшуки, забирали якісь продукти, зерно?

Ходили, да.

Це в 32-му?

Да. В нас стояла банка скляна, то було отак трошки пшениці. Давали даже по зернинці, ми жували і то ж їли. Він (член буксирної бригади) як глянув, открив, у мішок висипав, банку поставив. Це я пам’ятаю.

А ще щось забрали з хати? Може картоплю, городину.

Нє-нє.

Городину не забрали, тільки зерно. А якісь речі – одяг, кожухи, подушки – таке не брали?

Ні, таке не брали.

А хто це приходив?

Зерно забирали люди… це десь з колгоспу чи з сільської ради, я цього не знаю.

Ви тих людей не знаєте?

Не знаю.

Один раз до вас приходили чи декілька разів?

Та, по моєму, разів два.

Кончила я інститут бердянський. І нас послали всіх в Івано-Франківську область.

Може Ви памятаєте, чи сусіди розповідали, як з іншими селянами? До них теж приходили забирали?

Приходили, забирали все, що можна забирали.

А може люди боялися, боронилися, не віддавали?

А може було таке. Я була мала, не знаю.

Ви кажете, що куркулів ще в колективізацію висилали. А під час Голодомору може теж садили за те, що вони виступали проти активістів, проти тих, що обшуки робили? А закон про п‘ять колосків памятаєте?

С.: За колоски коли садили при Сталіні. Ти ж сама казала, що вам запрєщали з поля збирать колоски.

На полі, да. Ходили, це наша робота була для хлопчиків та дівчаток. Ми було підемо з подружками і назбираєм. По півмішка назбираємо колосків і приносимо на тік. А токи робили… Оце, де поле посіяне, там його скосили і там зробили тік, трамбували, помолотили  і поїхали на друге поле. Ну техніки ж мало було, конячки тільки та залізні такі (досі сохраняються) – брусок такий здоровий і цими брусками  прив’язуєм до коняки, а коняка катає по цьому… А ми ж приїхати, важко ж нести колоски. Ні одного колоска додому ми не проносили. Ото на тік прийшли і нам сказали: «Висипайте  там». Так діти собирали по каждому колосочку  і все приносили на тік.

Ну це вже після 1933-го ? Ви вже в школу, мабуть,  ходили. Зі школи посилали школярів щоб колоски дозбирували? А під час Голодомору діти для себе не збирали?

Було заборонено. Може і ходили, але я не ходила. Я знаю що ми голодні і пить хочемо, ніде немає води. То була якась посудинка, ми понахилялися ( то болотяна вода чи шо ), то попили ту воду. І лежав там солоний огірок невеличкий, плєсєнню взявся. Ми взяли той огірок, пообтирали, розділили на два кусочки і з’їли. (сміється) А так нікого ніде нема. А тоді пішли додому. Отак ми збирали колоски.

А батьки ваші не ховали якісь крупи чи зерно? Не закопували ?

Ні, бо не було нічого.

А у Вашому селі були люди, які не голодували? Хто краще жив в селі?

Ну ми селянські, на краю жили… Щоб заможні були деякі.

Наприклад, голова колгоспу, він краще жив?

Ну так канєшно, голова колгоспу. Може були, тільки далеко, ми їх не знали. Ми виконували свої обов’язки, що казали, те й робили. А батько садоводом був, скільки він насадив.

 А у вашому будинку були жорна? На чому мололи зерно?

Те, яке получали, то знаю стояла діжечка невелика. Коли получали  з колгоспу вже, то туди вже висипали. Но це вже не 32-ий рік.

С.: Тоді сестричка… В бабушки було 8 дітей, а залишилося четверо.

Хто у вас у сімї помер під час Голодомору?

Братик.

Рідний брат?

Да. Ото я його мало знаю, бо він… наче в 30-му.

А від чого він вмер?

Простудився, кашель був.

 А під час Голодомору?

Під час Голодомору наче ніхто не вмер.

 А з родичів, односельчан хто помер?

С.: Половина села там померла… Був план – на завод зерно, заготовка зерна. Люди помирали від голоду, а план оставався. І той каже: «Я не можу даже посадить, посіять». А привозили зерно, а план оставався. І получилось іще більше. І цих, які мали виконувати, забирали, бо вони не виконували. І пооставалось дуже мало людей.

А Ви памятаєте голодних людей, як на вулиці помирали? Чи Вас не випускали з будинку, щоб ви не бачили?

Ні. Ми жили з краю. Наша вулиця воопше була така незавидна, її обминали. Хат сім чи шість – закаулочок такий. Щоб ми десь ходили… Не бачила.

А може ходили якісь чужі люди, просили їсти?

Та просили, просили люди.

Це з інших сіл, чи з вашого хтось приходив?

Ходили, просили дуже багато.  І дітки маленькі просили, сльози лити та просили. Ну що було, то давали там картоплинку якусь.

С.: Дід же спеціально на заробітки в Донецьк їздив. Мамо, а який це рік? На станцію ходив, в Бердянськ їздив – міняв вірьовки на ринок, щоб прокормить сімю.

Ваш батько їздив, шукав їжу? Щось вимінював?

С.: Вимінював вірьовки на рибу. В Бердянськ пішки ходив. Рибакам – вірьовки, а вони йому рибу давали.

Батько приносив рибу?

Приносив.

А чули таке, щоб люди брали цінні речі, наприклад, хрестик чи сережки і міняли на продукти?

Не знаю.

Городина у Вас була?

Город був, земелька. Обробляли, садили. Дуже трудолюбиві були. Якось уже умудрялись видержати це все.

Про голод 1946-47 рр. розкажіть нам. В якому році Вас відправили в Івано-Франківську область вчителювати?

Счас скажу, підождіть… 1939…

С.: В 49-му, а 1947-ий рік це якраз ти закінчувала.

В 1947-му Ви вчилися в Бердянську?

Да.

І як Ви тоді жили?

С.: Як ви топили дровами чи стульями.

Як батько привозив санками, шоб топить…

С.: Її послали на Западну, щоб учить там. А директором школи була сестра будущого мужа. А чоловік тільки приїхав, демобілізувався з армії. Він закінчив війну на озері Балатон, йому танком ноги переїхало, потім був в госпіталі, потім був воєнним комендантом в Констанці ( в Румунії). І він гордився за те, що до нього зверталися – тому в садік треба продукти, ну він роздавав. І він гордився тим, що хліб, масло, м’ясо з Радянського Союзу туди йшло. І от демобілізувався, в 47-му році приїхав додому в Пантаївку Кіровоградської області. Все було відчинено, зайшов – у нього мати і дві сестри були опухлі з голоду. Ще б трошки і вони померли. То він те, що в нього було в мішку… Він просто був ошарашений тим, як держава відносилась до наших людей, бо там жирували. Він роздавав і був гордий як побєдітєль, прийшов до себе додому, а мати з голоду  пухне.

А звідки він?

С.: Кіровоградська область, це Пантаєвка, Знамянський район.  Треба було якось харчуватись. Того, що в його мішку було дуже мало. Він взяв трофейний акардеон, поніс на базар і почав його продавати, але нікому акардеон не потрібен. То він каже: «Я сів і почав грати». Коли почав грати, то почали люди підходити – тому свадьбу, тому проводи в армію зробити. То він на неділю завербувався там і там пограв –  то приніс додому вісім кілограм пшениці. Оце було таке.

Як його звати?

С.: Іван Володимирович Амуров. Він помер вже. Він з 25-го року. А за Голодомор 33-го року розказував таке. Він біг і в пиляці побачив, що шось блистить. Взяв і побачив що це шкурка із сєльодки. Казав, що таке удовольствіє получив.

І представтесь, будь ласка, як Вас звати.

С.: Амуров Юрій Іванович – син Олександри Савични.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду