Місце запису: Вінницька область;
Дата запису: 2008 р.;
Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
Респондент: Руденко (дівоче прізвище Кириленко) Марія Василівна, 6 листопада 1925 р.н., народилася в селі Велика Білозерка Василівського району Запорізької області;
Розшифровка запису: Софія Дяченко, методист відділу усної історії Голодомору;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Велика Білозерка Василівського району Запорізької області.
Ви 24-го, 25-го року народження?
25-го.
25-го.
6-го листопада.
Давайте з самого початку підемо. Шо це за село було? Як воно називалося? Де Ви народилися?
Ну я народилась в Великій Білозірці – це Запорізька область тепер. 6-го листопада 1925 року. Це дуже красиве село, дуже, мальовниче. По центру села тече річка – Кінка по-моєму, да, Кінка, Конка. Ну а по обидві, по обидві сторони тягнеться село. Дуже довге село, величезне! Не так широке, як довге. Це тоді було 18 кілометрів.
Це таке довге село було?
Таке довге село, от. І дуже красіве. Ну річка ця пересихала в літнє врємя, а в зимове – лід і діти катались там.
Це приток Дніпра був Кінка? Чи…
Це якийсь уже приток. Це вже приток притока. Кам’янка там ще річка є в Кам’янці, в селі, то це приток Кам’янки. Це я так по розмові батьків пам’ятаю. Ну…
А це було Запорізька, це зараз Запорізька?
Це зараз.
А тоді як?
То то Таврічєская губєрнія Мєлітопольского уєзда, Мєлітопольского уєзда. Да.
Це стара назва?
Це стара. Це дореволюційна навєрно. Ну…
І там була Ваша хата?
І ото ми жили на центральній улиці. Якраз оце річка тече(показує), а дальше туди ще трошки центральна ця вулиця і це наша хата була. І була дуже велика сім’я була. Це було два дідових сина жили в ній. В них було два, в нього була два сини і шість чи сім дочок. То дві дочки ще при дідові жили, а мій папа жив, ну більше, його, батькова сім’я жила з дідом із цими сестрами. А напротив, ну отак дві хати було. То це така хата була, шо стояли там коні, дві пари, двоє коней було і корова і жив старший син діда, самий старший, бо мій батько самий молодший. А старший син діда жив у цій хаті із сім’єю своєю. Отак жили. Нанімали, арендували землю, сіяли, орали, сіяли, молотили і так далі. І отак. І все робилося разом – оці ці дві сім’ї разом робили.
А у Вас були ще брати і сестри?
А у мене, ну це ж у мого батька було двоє, троє дітей – два брати у мене – один менший, другий старший мене. Ну отак, і так ми жили. Так обробляли, арендували землю, обробляли її, орали, сіяли, молотили. А тоді ділили цей хліб, цю пшеницю, яку виростили, то ділили – то заготовку государству дати – державі, а то на пітаніє, а то на насіння, а то щось людям помогти, а то продати і купити всім то чого, те чого їм треба було – діям, дорослим. Отак і жили.
Ну це була така настояща куркульська сім’я?
Отака куркульська сім’я, шо в них не було нічого зайвого, такої мєбєлі в них не було, це ж нікудишня, а в них і цього й не було. Кухня була так, шо поміщалась кровать(показує) від стіни до стіни – дід спав на цій кроваті, потім він до нас пішов на піч. На печі – дід і троє дітей, отака піч. А тут уже батьки були – оце кухня. А чиста хата, то та вона закрита, там ікони, сундук сундук і оце все і лавки по краях – ото такі куркулі були, оце такі багатії були.
А що таке чиста хата?
Ну така, празнічно одіта – туди, там й не жили й не спали, тіки на вихідні, на великі празники – на Паску, на Троїцу, на Рождєство, коли приходила родина.
І шо там відбувалось?
Ну стіл накривали та обідали, шо там могло відбуватись.
А так протягом року ніхто туди не заходив?
Ніі, туди, ну заходять помолитись – молились там. Бо тому, шо там ікони. Ну і тут тоже ікони були в кухні. От, ну така…
А щось згадується от із свят? Як заходили в ту хату? Як свята були?
Канєшно, як ото на свята заходят в хату, батьки ставлят дітей – отак спереду дітей, ззаду вони стоят. І читає папа молитву і моляться і батьки, і діти.
Церква була в селі?
Була. Чєтирі церкви і один монастирь – отаке село було! Шо чєтирі церкви і один монастирь був. І кажда церква… от наш наш приход був покровський, то на покрову там храм. Приходять до нас батьки, батьки, рідні, знайомі, дальші родичі приходять на храм – храмувать. А ми вже йдем у другий, от середній приход – на Петра й Павла – це був середній або Петрапавлійський приход, то йдем до тьоті – там мамина сестра була замужем. Отак святкували.
А хто був у домі хазяїн? Хто був старший?
Ну дід був самий старший і з ним счітались. От це ж два сина його, дід був самий старший – з ним всігда совітувались, бо він направляв. І він був всим – і головою і нянькою нам. Ну… Батьки слухали, ці брати, ну сини його слухали діда. І онуки. Бо той же ж самий старший брат – то в нього були всі дорослі, всі дорослі.
Марія Василівна, а звідки от люди знали, коли сіяти, коли орати, коли там погода поміняється, коли? Комп’ютерів же не було…
Не було.
Освіти не було. Як вони знали?
А вони ж по празнікам, оце ж який празнік, як от, як Стрітення, от яка на Стрітення яка погода – така буде й весна. Оце ж в цему році кажуть, що затяжна весна буде, така погода була. Но на Стрітення обєзатєльно дощ, сніг піде – так і в нас було оцей рік от. Ну і користувались чим, не було… Батько мій правда кончив церковно-приходну школу, то батько був більш-менш грамотний і таки писав він красіво, і на відмінно кончив школу. Ну потом уже коли оце совєтська власть, коли клєктівізація була, то він занімався з цими, з малограмотними – лікбезниками, займався. Потім вони прийшли його розкулачувать, то це вже потім. Отаке…
Марія Василівна, а якщо так закрити очі, ну, умовно кажучи, і згадати, щось дуже-дуже-дуже приємне з дитинства, щось згадується? Саме-саме таке перше враження.
Саме приємне, шо це мені батьки мої згадуються, тьотя дуже була…
А яка ситуація, щось таке, якийсь десь особий був якийсь, щось саме-саме приємне, якийсь випадок може із життя?
Та все було приємне, все було тепло, сонячно, поки не… не прийшла ця колєктівізація. Корова, от шо ще – у діда ж були вівці, ну скільки овець, скілька там пар і кури, і корова була. То це ж саме приємне, як вівці окотяться, або корова отелиться, та в хату ж вносять, воно ж маленьке та гарне таке. Ну шо ще…
Як корову звали, не пам’ятаєте?
Щас, коні – Лиска ііі ой-йой… (нерозбірливо) от забула, а корову – Мурка.
Як?
Мурка.
Мотя?
Мурка, мурка!
Мурка!
Мурка! Як Кицьку(посміхається). Да. І оце ж…а ну це вже потім, коли вже розкулачили, то забрали ж корову, це все хазяйство забрали. А мама йшла через колгоспний двір і вона побачила маму і начала ревти – корова, а мама плакать. Ну а шо хороше? Як діти. Шо? Все хороше було, бо грались тут же коло, коло хати. Груша коло хати була висока така. Спали під грушою, ночью, постелили соломи і отак – літом, літом, покотом.
І комарі не кусали?
Комарі не кусали, а ми не чули їх тоді(сміється), тоді нічого не було такого, може й були, но нас не, не дошкуляли тоді. Ну та, а шо ще? Да все хороше було, нам – ми діти малі, то було все хороше.
А пісні співали в родині? Коли гості сходилися?
Дуже, дуже навіть співали. Дуже любили – всі співучі. Там взагалі заведяно так, як збирається компанія, або оце ж храм, або гості які. У них дуже велика родина була. І дуже даже було так, шо батько жонатий був на жінці, вона померла від тіфу, а мама тоже замужем була. І вони померли – чоловік, у мами чоловік помер, а в батька жінка і дитина. І вони одружились вдруге. То та родина – вони тоже родичались, вони дуже оце хлібосоли були батьки – із усіма цими родичались, і мамина родина тоже. То як всі збиралися – дуже співали гарно, дуже співали гарно, дуже… Батько любив дуже пісню «Ой літала галка». Її зараз не співають чомусь. «Вилітала галка з глибокої балки». Я даже запитувала, у церкву приходять там тоже на храм, в нашу церкву. То я запитувала: «А чому, цю пісню не співають?» Він каже: «Я знаю цю пісню. Але її чомусь не співають, но ми будем співать» – каже. Ну дуже хороші пісні, дуже такі, шо забути не можна.
А річка ця, Конка, була далеко від хати?
Недалеко, дуже недалеко, може… Ну оце ж одна була вулиця наша, друга, а за тою другою їхні городи уже і там береги, росли вже дерева, ті шо не посаджені, а може вони були й ким посаджені, я не знаю, ну а береги називали. То це як парк було – йде молодь туди в береги гулять.
Ну напевно ж був і пан колись в тому селі?
Ну канєшно був пан, він же ж іі… ці ж люди арендували землю панську.
Панську, так.
І отже вивезли коли нас на панську землю, ту шо…і там була даже хатина маленька, шо ті робітники, які обробляли цю землю, то могли захиститись від дощу.
А Вас брали на поле? Пам’ятаєте щось, коли були маленькими?
Брали.
Брали.
Да. Я й забула там ще й глечичок маленький, до сіх пор пам’ятаю(сміється). Да, брали на поле.
Що за глечичок?
А глечичок – кувшинчик маленький, то такий малесенький – дєтский, то це ж така була іграшка, не так як – ну лучче чим тепер кукли оці дорогі(сміється) от. Бо в нас же не було такого нічого. Ну і шо я пам’ятаю ше, колись нас взяли на поле, бо нас же не було куди діти, то брали на поле. То коні накрили попонами, а самим нема чим накриться – то під гарбузи лізли всі. А дощ же ллє як на гарба, ви ж знаєте, шо це таке гарба?
Нє.
Не знаєте?
Ні.
Ну не сіно – солому возили … з це ж все… еем… як покосят пшеницю, жито покосят і складають на гарби і везут на тік. І там молотят. То гарба отак значить – вона іде із (показує) віз такий і це багато-багато – кілочки такі закладені, а тоді зверху і ще одне таке підіймається, шоб… ну гарба. Хіба ви не знаєте? Ви ж українець.
Ні, ну воно по разному називається, в різних місцях.
Та ні, гарба – вона є гарба(сміються обоє). Гарба – вона є гарба. Так…
Так шо з цим глечиком Ви робили?
Ну так я його потіряла там, загубила і не найшли. І батьки не найшли й не знаю чому, може хтось взяв його. А хто тоді, це ж тільки вони арендували цю землю. То нас дощ тоді мочив, а глечичок так ми й не найшли, то це мені в пам’яті теж. Так…
Марія Василівна, по порядку ми щас підійдемо. Пам’ятаєте як почалася всім відома колективізація, як це було у Вашому селі?
Ну…
Ну ви були досі маленькою? Скільки Вам було років?
Скільки мені – 8 ну, в 32-му – 7…
Ну вона почалася раніше трошки.
В 32-му. Да, раніше. В 32-му – 7.
Це вона й закінчилася вже й…
… 7, 7 років.
… в 32-му. Як це було? Що вдома говорили батьки? Що дід казав?
Дід…
Як старший самий, що? Як він?
Самі свєтлі спогади за діда, самі свєтлі, оце ви питали мене, а я ж за діда й забула. Бо він нам був всим – і нянькою, і ця рука така мозоліста-мозоліста в нього. А він було – наказати, так він казав: «Ось я тобі дам, ось я тобі дам. – і: – Ар-кар-кар-кар. – оце так він дав: – Ар-кар-кар-кар.» – це така в нього була – наказаніє таке. Ну шо, як началось. Ну я з своєї сім’ї, як я пам’ятаю, бо ми так не дуже общались із дітьми, у нас своїх, своїми були. Вечером, уже пізно, уже сонце зайшло – в хату постукали, батько відкрив. Зайшли дядьки – найшло багато дядьків у хату.
І ви це пам’ятаєте?
І це я пам’ятаю. І ці дядьки даже ті, шо батько з ними занімався, тож ми їх, бачили ми їх, ми якось їх пам’ятали тих, обличчя їх. То ми подумали, шо це вони знов заніматься прийшли. А тут начинається крик, начинається, забірают – вони все забірают, шо бачать вони забірают, забрают і виносят. І значить, батькові ж вони навєрно сказали за шо, чого це забірают, ну… І забірают все і виносять з хати. Ми вже тоді начали плакать, кричать – малі, малі, ми діти. Вот, все повиносили з хати і все забрали! Абсолютно все! І на гарбу, оце ж граба, шо я Вам кажу, на гарбу склали, наклали соломи – і вас вивезут. А мама: «Куди? А ми ж з дітьми. Куди ж нас вивезут?» – а не кажуть куди. То мама упросила, як вони сказали, шо вивезут, то мама упросила, шоб наклали більше соломи і подушки умоляла їх: «Дайте нам подушки, бо діти ж пропадуть». А морози ж тоді такі були, такі ж морози та снігу багато! Ну й… отак і дали нам ці, дали значить, дали вони подушки, мама позакутувала ліжники. А шо ті ліжники? Вони ж холодні! Ви знаєте, шо це таке ліжник? Це ж із вовни…
Ліжник – я знаю, да.
От. І все. І вивезли нас за за 50 кілометрів, вивезли, в степ.
А хто вивіз? Вони підводи дали чи що?
Підводи? Оце ж у гарбу, на гарбу все склали. Шо склали? Дітей забрали, все – нічого ж не дали. Даже тьоті Катіна, а тьотя Катя – це папина сестра, вона була манашка, жила вона всігда в Криму, в монастирі. А, а там же ж гонєніє тоже началось, то вона приїхала до батька сюда. І в неї поскільки ж вівці були, там скількись штук їх було, напевне не знаю я скільки, но в сему случаї для себе вона в’язала: кофточки нам, дітям, чулки в’язали тоді. Пряла й в’язала. То в неї її ця скринька така із лози, ну такій сундучок із лози. І вона була повна шерсті і цеї в’язки, було всім в’язала – сім’я ж велика і вона всім нав’яже. То цю скриньку забули. З тим, шо творилось тоді, із волнєніями цими, то скриньку ту забули. І все. І поїхали без тих… Ну а якось оділись і приїхали, коли привезли нас туди, я не знаю навіть, а знаю – Степноє.
Це село таке було?
Да. Оце не знаю, чи то було село. Ну то не в селі ж нас викинули – нас викинули серед степу. Серед степу. І хатина ця ж, оце папа розказував, шо це, коли робили работніки у пана, то вони там, коли пагана погода зімою, а шось треба було зробить, то вони там перебували в цій хатині. І там тіки піч у цій хатині, два віконечка – з переду і одно у задній стінці, боковій цій. І піч – то це точно була. Но стьокол не було, нічого не було. А пішли батьки… Ну й оце ж нас так і викинули в цю хатину. Анічогісінького й холодна-холоднісінька! І скрізь холоднина, мороз, вітер! Це ж не в, не в селі! А серед степу. І викинули. А батьки значить – папа ж знав, шо там була колись скирта соломи – ще панська. Но там соломи ж уже не було – а осталась тіки оце подножжя соломи, скирти. І вони уже на другий день, вони нашкрябали, не на другий день, а в цей, в цю ніч вони нашкрябали цеї соломи, позатикали стьокла, де вікон, де стьокол не було. І двері, одні двері були там, а сінця, сінешніх дверей не було. Но позатикали ці дири цею соломою і так ми стали там, ми скільки днів там жили, батько нам через скілька днів він пішов в село і попав в сільраду. Пішов і каже, шо: «Люди добрі, пропадуть же діти – погібнуть діти, від холоду й морозу. Дайте мені справку, хай я поїду…» – в цей, кудись поїду, не казав даже куди поїду, бо це ж не можна було сказать. Не нужно було. І поїхали ми ото в Донєцк. Поїхали не ми, а поїхав батько.
Куди поїхали?
В Донєцк, в Сталіно, тоді ж він називався Сталіно. Донєцк теперішній. І там устроївся він на роботу, батько мій. Дали йому справку, шо він житель села такого, не не написано було, шо він розкулачений, не написано. Бо справки ці десь іще єсть, вони, не знаю тіки, де січас. Отаке. І ми виїхали на Донєцк. А дід уже помер. Наш дід, царство йому небесне, помер.
І він помер у степу?
Ні. У хаті уже після цього, він же ж не поїав у степ, дід, діда ж не взяли. А ще ж дочки в нього є – уже було сім чи вісім дочок у діда. То він поїхав, його завезли до дочки. А його там покусали собаки по дорозі. Обірвали йому кожух кожух, тулуб тулуб такий довгий. Він уже ж старенький був, ізроботаний… А потом уже значить, коли розрішили нам, розрішили заняти хату вкінці села. Прихода там, де тьотя жила, мамина сестра. І в самий кінець, сама вища вулиця і кінечна хата. І там була така тоже велика хата і маленька хата – хатинка. Ну як оце тепер лєтні кухні роблят. То малесенька зовсім малесенька! Оце така, як на Степному, оце наша, ми побули там, да. А ця тоже малесенька і кухонька маленька, піч і сіни. Оце таке було. І ото нам розріши цю хатину заняти. А батько поїхав в Донєцк. З братом. Ніі, це брат поїхав потім сам – оцей старший брат. Йому вже було тоді тринадцять років, 19-го года, да. Папа поїхав, там у Донєцку ж, значить, устроївся. А до нас, ну а ми вже голодаємо страшне! Ну нічогісінько немає їсти. Ну нічого! І мама на цілий день уходе з хати, а ми остаємось вдвом з цим меншим братіком. Він 28-го року, а я 25-го. Це значить мені – сім, восьмий. Це ж уже Новий год, ми уже ж, уже йде 33-й рік, весна. І ми голодні такі, ну ми не знаєм, шо їсти. І мама на цілий день піде і оставе нам шось кусочок чогось. І якось прийшла вона, принесла стакан муки кукурузної. І каже: «Оце я вам буду робити бевку. – бевка, ну це, знаєте такий супчик. – І ви ж не трогайте її». Ну а мама пішла, а я ж покуштувала її, а вона добра ця мука. То й ми отако, отак ми її їли(показує) з братіком. І ми з’їли всю ту муку. Мама на другий день приходить, та й каже, шо, не на другий день – вечером приходить. Тай каже: «Шо з ви оце зробили? З’їли? І це ж ти винна. – на мене. – Ти ж старша». Ото каже і розказує нам таку, ну сказку, притчу, шо діти, ласто…еее, птічкіні діти не слухали маму. Не слухали й не слухали. А вона каже, шо: «Отак, як ви не слухаєте». А вона каже, шо: «Я піду, кину. Не слухаєте мене, то я кину вас і піду в світ». І на другий день мама задержується. Це ж, це ж розказала нам, а на другий день тоже задержується. А вона всігда приходить чи бурячок приносить, чи картоплину. Ну шось навєрно вона просила, я собі так думаю тепер. Чи може дід і баба, ті мамині, дали їй шось. І оце вона нам приносить. І нічого, і оце значить… І мами нема. А я ж думаю, я ж нагадала, шо мама казала, шо: «Піду, поїду у світ, раз ви не слухаєте мене». І ходимо ми і плачемо обоє. З братіком цим меншим. На босу ногу, ті якісь калоші чи валянки, шо там я уже не пам’ятаю, шо надіте. І дуже: «Ой мамочко, голубонько, ти нас покинула».(плаче). Мама каже: «Та нікуди, – а мама йде ж же нам на зустріч та й, – та нікуди ж я не пішла, не покинула я вас. Та дурненькі ж ви, та куди ж я вас діну». Вобшем, ми вже всі. Потім іще ж значить, і ще було. Прийшов дядько до нас – папин двоюрідний брат. А чого він прийшов? Не знаю чого він прийшов. Прийшов, мама йому постелила, оце ж піч (показує), а тут лежанка – постелила йому на лежанці. Він один день, другий день, мені чось казалось, шо так багато днів він був. А тут же немає чого їсти, немає чим його годувать. А мама каже: «Никифоре, – він Никифір називався, – Никифоре, Ви ж прийшли за чимось сюди. Ви ж за чимось прийшли, а Вас же вдома діточки ждуть». А він каже: «Сестричко, то я піду, я піду, ось я трошки отдихну». А він уже спух, уже він не може двигаться. Навєрно, це я так собі тепер понімаю. І він каже: «Я уже завтра». Це полеже, посиде-посиде, а тоді ляже полеже: «Це я вже завтра піду». І на другий день він зібрався таки іти. Да. Зібрався йти. І зліз, а там була табуретка підставляна і стільчік маленький. То він на табуретку зліз із лежанки, а на стільчик уже не не міг злізти. Тако(показує) перевернувся і помер… І винесли його в сіни. (Плаче) І скільки днів він лежав, якби не, як хоть, навєрно неділя. А морози такі люті були, це все ще морози. Тоді такі зіми були, шо страшне. І нема кому похоронить. І це ж мамин, маминої сестри чоловік, то він був у цьому, у колхозі – прєдсідатєльом колхоза він був. І він каже: «Я організую якось, шо похоронят Никифора». То скікись днів пройшло пока він організував, бо ж люди всі слабі, всі пухлі, больні. То якось похоронили його. А то ми цілий день, мама ж уходе на цілий день, а ми вдвох з братіком, а він – дядько лежить у сінях. І не боялись чогось.
Він мертвий лежав?
Мертвий, ну да – мертвий. І ні сім’ї не сповіщали, нічого. Но викопали, дядько ж організував, значит, викопали йому яму. То каже: «Никифорові повезло. – потом він прийшов, мамі казав. – Никифорові повезло, бо шапку положили йому удачно» – положили, шоб під під голови якраз, і так і закопали.
А чому удачно? Бо шапку поклали?
Ну шо шапку під голову – усьо-таки повезло, якесь тепло йому було у голову. Не знаю…
А куди мама ходила? От ви кжете: «Мама пішла, пішла». Куди мама ходила?
От, а я собі думаю так – навєрно вона ходила просила, село ж велике. І шо, а і… не знаю. Або може вона робила, кому шось зробила нужне. Це ж зіма була, тоді ж в городині нічого не було, в городі нічого не було – нічого було робить. Отак… А потім мама, а потім тьотя до нас прийшла уже, оця ж монашка, вона ходила по сестрам…
Це яка з Криму приїхала, да?
З Криму, да з Криму. Так вона приїжджала, а їх же там тоже роз..роз..роз як це сказать, розігнали всіх – монастирі позакривали, цих людей, які були в монастирях теж. І тьотя приїхала і просе мене, мою мою маму значить, нашу маму. Каже: «Сестричко, – вони так одна одну називали, так і прийнято було, – не їдьте, не оставте мене, я з вами поїду» – до до папи мого. А мама каже: «Та я ж не оставлю Вас. Поїдемо всі». А папи, від папи пісьма нема й нема. Нема й нема, й нема, й нема. І уже трішки весна підходе, уже тепліше, сонечко – ми на сонечко стали виходить. А тьотя лежить. То тьотя, ну вона каже – ви мені постеліть на полу. А пол – не пол, а земля сама настояща. То мама взяла десь соломи, постелила їй соломи, накрила чимось, не знаю. І до, на…у стелі була, був крючок, шо вішали люльки і мама прив’язала туди цю – вірьовочку. Тьотя отак на руку вірьовку (показує) – одягала і піднімалась так. І більше вона вже не піднялась тьотя. І коли вже розвеснилось, уже й ходили на річку, шось, їжаків виливали, нічого не було вже тоді – все поїли. То тьотя…тоо, да – а тоді тьотя вже каже, шо – до мами звертається, каже: «Сестричко, – вона просила ж не їхать – не оставте мене». А тепер каже: «Беріт дітей і не ждіт від Василя пісьма – а їдьте. Їдьте, потомушо, як ви зляжете, – тьотя вже не встає, – то і діти погібнуть». Значіт.
А дід уже помер, а на … у посьолку Українка жила ще дідова дочка із сімйою і в неї була велика сім’я. Їх тоже розкулачили. І вона, у неї значит було – старші діти поїхали тоже на Донбас. А двоє малих таких, як я осталось. Один старший на год – міжду міжду них був був рік разніця. То вони були – старший братік помер, бо наївся кісточок абрикосових і помер. А цю сестричку, вона моя ровєсніца, тьотя направила: «Іди до діда», – розказала їй як іти, а сама уже злягла, уже пухла. «Іди до діда», – а діда вже нема! І ми вже в чужій хаті. І вже й ми умирали – то дядько помер, то тьотя ось уже лежить. А вона її послала – і ця Маня пішла… Пішла… і впала по дорозі й померла…(плаче) І ворони виклювали очі…І цю дитину потім найшли. Ну от таке… А весна… прийшла весна, то вже ходили мама, ходили ховрашків виливати. А їх нема вже – їх уже половили, хтось половив. От… А потім на річку цей, дьоргать камиш. Як він називається ще?
Камиш.
Камиш. Да. Бо він солодкий. І мама потом простудилась ще, ноги заболіли в неї більше. Ну і тотя бачить, шо таке діло і каже: «Ідьте. Беріть дітей і їдьте. Бо вже Василь не приїде – не не получите письма. Ну як тіки зляжеш, зляжете Ви…» – вони всі одна одній казали всігда «Ви»…
Я перепрошую, Марія Василівна, це мама лазила по річці, по воді й весною і зривала камиш?
Да весною, ранньою весною.
А Ви допомагали мамі? Ходили по?..
А ми ходили, то ж ми ходили за ховрашками а їх не було…
Як це було? То ж вода ж холодна?
Холодна – то того ж вона й простудилась. І ноги в неї боліли. А ноги вже всі красні були. І то тьотя їй нагадує: «Шо тіки спухнуть ноги, то Ви тоді уже не встанете – ідітьте».
А як комиші Ви там? Там якась солодка частина була да? В камиші?
Да, внизу ж – внизу ж солодка частина та, шо в цьому…Це це ж рання весна була. І тоді, коли…
Ви їли комиш прямо на березі чи десь у хаті?
А вона, а мама приносила нам. Це ж річка ж – нада ж пройти до річки. Це далеченько – ну не так, не далеко, тепер як я згадую, то тоді мені казалось, шо далеченько це. Ну…
А Ви сказали, що цих ховрошків, сусликів…
Ховрашків, сусликів.
А Ви їх ловили? Пам’ятаєте?
Ми ловили, ну їх не було вже.
А як їх ловили?
А виливали – заливали водичку, де дірочку побачим…
Куди заливали?
Да.
В норку?
В норку. І тоді вони підпливають. Ну їх не було вже – їх половили. І потім в загатах, а загати потопили. Загати знаєте, шо це шо таке? Загати це …. ну от по межі – отам вкінці города робили загату, як чистили у скота, вичищали, то цю солому клали у загати. І вона ж, тепло там – воно ж перегорає і ховрашки ж там тоже були. Ну їх уже не було тоже їх. Може їх з осені половили. Отаке.
А їжаків Ви казали щось, теж ловили їли?
Так ловили, ловили. Так ми виливали, но ви не виливали – ми їли, мама десь може хтось дасть їй, а мо я знаю принесе хто.
Як же його їсти? Там же нема чого їсти. Там же гілки одні.
Гілки – здирали ті гілки і їли.
А Ви пам’ятаєте це, як жаків їли?
Ні я не їла, я не пам’ятаю. Но їли, оце …
Люди казали, що їли їжаків?
Да. Ну а тоді мама ж іще син ще ж є один – старший. І мама посилає його: «Їдь до батька. В Донєцк». Папа тоже написав як їхать, він же раньше, раньше написав це, як їхать…як їхать. То він поїхав уже весна була і він був у курточкі цій такій – плюшева курточка. То в нього був білєт, а не був перекомпасірований. Не знаю, це треба було із-за, до станції Пришиб треба було 40 км іти. А тоді на Пришибі сідать і їхать до Донєцка. Це в Запорожской області Пришиб. 40 км цей Пришиб. І нада було йти, да, й їхать 40 км. А він, і в нього був не закомпосірований білєт. З нього зняли курточку і він приїхав роздітий уже до батька. Ну батько в общєжитії жив і його, отож він пішов породу вибирать. То тож якісь навєрно, якісь грами хліба давали йому. І отак, а потім уже, коли ми вже надумали їхать, уже розвеснилось, уже сніга не було. І тьотю, а тьотя ж Катя, то просила, не брать, не оставить її. А то вже каже: «Беріть дітей й їдьте. Бо вони, ви як тіки Ви зляжете, діти помруть». То а мама каже: «Харашо. А куди ж я Вас діну?» А вона каже: «А мене завезіть на Батьківщину». А на Батьківщині, це ж отступаю я назад – жила ж друга сім’я ще – брата, дядька. То там – всі були дорослі. І оце, шо мали вони, мої батьки: корову і двоє коней, то обробляли ж оцю оці 15 чи 16 чоловік. На всих це все було. А розкулачили діда й батька, бо дід жив з нами. То я не знаю кого розкулачили – батька чи діда.
А Марія Василівна, а що сталось з тою хатою, з якої вас вигнали на степ?
А вот я Вам все розкажу. Оце ж ми, як тьотя сказала: «То мене завезете до сім’ї Хоми», – брата, значить, батьків брат. Ну мама так і зробила. Ну вона вже така нємочна мама була, шо ми дійшли до цієї хати, до нашої хати, нашого подвір’я. А ті ж же ж живут – ті остались жить, їх не розкулачили, тіх. Бо вони всі дорослі, всі сіли – вони колхозу нужні і роботящі, от. То, коли вже ми стали їхать, то мама дойшла до цеї, до цеї Батьківщини нашої. А там попросилась на машину, машина якась їхала до Пришиба, то її уже скинули на машину, вона вже сама не могла залізти. І нас, як курчат – тоже туда. І все. Ми доїхали до Пришиба, з Пришиба на Донєцк. І все. Ну шо я ще не сказала Вам?.. А там же я розказувала, як приїхали в Донєцк і ми побачили. Прийшли на ту саму шахту, де папа робе.
Як Ви знали, шо треба туди йти?
А він же ж нам писав, він писав мамі, шо якою дорогою вона повинна йти. А ця шахта сідьмая «Наклонная», вона була коло самого …
Яка-яка?
Сідьмая «Наклонная». Вона коло самого завода. Тільки, значить, Донєцкий завод – він дуже величезний був, отак о (показує) стояв поперек. Якраз поперек. Значить, ну то якраз як із вокзала йти чи їхать, він написав яким трамваєм їхать, то доїдеш до центральної проходної ну, яка виходе до города. А дойдеш до центральної цей проходної, а там мост через весь попєрьок етово Донєцкого завода міталургічєского і пройти якраз упрешся у цю сідьмую «Наклонною». Всі, перейти мостами – там не один мост, перейти мостами, якраз, то ми й так перейшли. Хватило у мами сіл і там вона потіряла сознаніє. І все.
Як Ви побачили батька?
Батька ми побачили – чорні, всі чорні були. Тіки зуби блищали та очі. Ну а, ну й мама потіряла сознаніє, тут їй скору визвали. І ці напарники папині зійшлись. І дуже помню, шо подарили йому буханку хліба. Папа чорний – весь чорний! І лиця їх чорні – і тіки зуби блищать та очі. А хлібина хліба під руками була біла. То дуже запам’яталось це. Який він смачний той хліб був. Ну а маму, коли то підняли на цей, на машину. І мама упала… і кричить: «Я тебе вже більше не побачу!» (плаче) Да. Люди падали, як мухи…Да…Ну а цей же ж, хто це капав на цих людей на, більш-менш такі люди роботящі були, то це ж куркулями їх признали. Оце у нас був такий сусід Антон, Антон Шкрул. Він не ходив по по вулиці, він не йшов, в нього вулиці не було, а йшло дорожка отак (показує) поперек хатів, усадьб, отак поперек. І він собі так ішов. Із ружйьом. І от одного разу, це він іде через, поперек города. А собаки його не любиди, як не любили його собаки! Як тіки він прийшов, то собаки ґвалтують з одного з кінця прихода в другий приход. Це вже кажуть: «Шкрул пішов», – це вже він пішов. І це він вислухує десь чи під підвіконнями, чи може баче шо і доносе. От то.. А …І от якось ми граємось дньом… Ні – дід рано пішов, шоб забрать яйця – це ще, ще я вернулась назад. Добре да?
Харашо, добре-добре!
Шоб забрать яйця…
У курянік?
У курятнік. Ну а він там уже похазяйнував – уже зібрав яйця в корзіну. Зібрав яйця. А дід розсердився та й каже: «Ах ти ж сукін ти син! Ти шо робиш?!» – вибачайте мені – ну так як сказав, те ж так та й так і я передаю. Боже, а він дідові на голову цю корзінку із цими, з яйцями. Це ще до цього поки нас вивезли. І так він ходив попід хати і все вислухував – все вислухував. І ми один раз із братіком граємось – був пісок коло колодязя, під хатою, під хатою ж і колодязь був. І собака Розка була – ну собака як побачила його й ґвалт, гавкає і кидається на нього. А він із ружжья – і тут ми граємось, і тут собака ж коло нас недалеко, і він з ружжья стріляє і прострелив їй щелепи. От так вот (показує). Божее! Мама так возмущалась: «Та тут же діти!, – каже – Ти ж міг попасти в…» Нічого – йому нічого не було. Це все сходило з рук.
Хто це він був? Ще раз скажіть.
Він сусід був. Він ніде не робив, вони з паганої сім’ї. Такі, шо шо повір’я народне було, шо вони маму свою прив’язали до коней і розтєрзали її, до хвоста коней. За коси прив’язали – Ви представляєте, шо це?! Отке то…
То він був просто такий стукач?
Стукач. Він вже колгоспу був нужен – він удобний. Саме самих таких людей роботящих – він доносив на них. Шось таке плів там, шо він плів, Бог його знає, шо він уже доказував. Ііі всьо.
А, Марія Василівна, а ви не пішли, я так зрозумів, в колгосп? Вам пропонували в колгосп піти?
Навєрно ні, я цього не знаю – не казав папа, не не пам’ятаю я цього. Навєрно, не пропонували, як забрали і коней забрали і це…забула шо як іше… і корову забрали – все забрали! Ми ж би прожили якось. І пішли б – куди б вони дінуться вони би пішли у колгосп. Так главно, шо ті люди, яких батько навчив грамоті, ну писать – «лікбєз», то ті ж приходили й розкулачили нас!
Це сама біднота була?
Це сама біднота. А і ледарі – отакі, як цей Антон Шкрул. І це коли вони, він коли вже війна началась, то він тоже евакуїровся. Евакуїровся і поїхав, де він їздив там я не знаю. А потом він надумав втік – втікти. Ну а видно за ним слідкували, бо ж знали на шо він способєн. Як він вернеться назад, то він їхнім жінкам тоже не поздоровиться. То вони й його втопили.
А, Марія Василівна, тоді Донєцк називася Сталіно, да ?
Сталіно.
Спочатку він був, це було Юзівка…
Юзівка, Юзівка.
…потім Сталіно.
Да-да-да.
А Ви чули щось про Сталіна в дитинстві?
Про Станіна …(киває заперечно)
Під час Голоду, чи коли Ви вже були в Сталіно? Хто це такий?
Коли в Сталіно, Сталіно в школі…
Портрети бачили? Були в хаті портрети Сталіна?
Нєа, в нас не було. У на був – Тарас Шевченко був. Ікони були і Тарас Шевченко над вінком. Вони прєдпочетали дуже. Ну як прєдпочетали – любили Шевченка, бо Шевченка всі любили. Ну а батько ж трошки був грамотний, бо по тому році, по тому часу, то він такий – шось вчився, навчався і вчився добре. Ну от таке.
А як Ви думаєте?…
І його втопили в подхожем мєстє.
Кого?
Оцього ж Шкрула.
Селяни?
Селяни. Нуу, не селяни – ті шо він з ними евакуїровався. Ну комуністи. Ну це повєрьє таке, а як там…нне знаю.
Це така байка вже?
Но він не вернувся.
Марія Василівна, чому, от як ви думаєте, на Вашу думку, те що трапилось – чому так трапилось?
Ну потомушо…
Чому так трапилось?
Неправда отака. Отака неправда. Чому? Потомушо від від відки ж ше усе йшло, хто це задумав цю колєктівізацию. Ці ж люди вони ж могли в колєктіві тоже так само робить. Нєт, вони найшли, шо це люди багаті – які вони багаті?! В них нічого не було. Вони, я ж Вам розказую, як розпреділяли цей вирощений хліб – государству налогі, продати, нє – государству, на пітаніє, на посєв оставить, потім помогти комусь – може ж комусь, хтось попросе, комусь дать. А були ж бідні. Вдова була одна – всігда папа їй помагав і дід підсказував: «Василь ти ж, – йому, – пам’ятаєш, шо ти, – Онися вона називалась, – шо ти Онисі повинен попогти». Зорать там шось, або так шось дать, якшо є. А потім ще продати зерно продати і купить всім, сім’я ж велика, всім, шо потрібно. Розкошей ніяких не було.
Це був голод штучно зроблений, навмисно зроблений?
Та канєшно!
Чи щось було…
А зачєм, нашо ж у нас забрали той хліб? Якби у нас він лишився, то ми б вижили. Такі як ми і ще із кимось би поділились, да? І було б шо продати і за шо шось друге купити. Нічого. Штучно, канєшно, штучно. Канєшно, іскуствєнний голод. І погода хороша була, і це ж батьки ж потом ну обсуждали, мама з батьком говорять, які ж і дощі були, обикновєнно було. Общєто там в Таврії – суха погода, ну це – в Таврічєской губернії, суха погода. Но були ж дощі проходили. І не було ж такого, шо діствітєльно, шо висохла уся трава. Там часто висихає. От і січас пишут, шо висохло і води в колодязі даже нема. А тоді ж і вода була в колодязях. Ікуствєнний, канєшно, ікуствєнний. Да. Ну а портретів у нас не було, Сталіна – нє, не було. Отакі як, отакі пріхлєбатілі, такі, як цей Шкрул. Вибачте, що я так виражаюсь…отакі.
Ви кажете колодязь був прямо на подвір’ї у Вас стояв?Да?
Так.
А глибокий був колодязь?
Глубо…, ну глубокий, канєшно.
Це був такий журавель? Чи мотали?
Нє, мотали. Отако (показує) отак. У дворі коло хати.
Там була вірьовка чи цепка?
Цепка.
Цепка була.
Отако за, за крючочок такий. Не крючок, а як називається, шо замикає відро, такий. І була вода. Була вода. Вот січас пишуть, шо нема води. Січас. А тоді була вода. Да.
Але ж мамі мамі вдавалося щось принести?
Ойй, да. Вона несла шо-небуть. Бодай кусочок чого-небуть, ну кусочок. Ну цибулину, цю, картоплину, бурячину. А нічого ж, хліба не було вобщє, вобщє не було хліба. Мама – вона ж тоді пролеж.. пролежала тоді чєтирі місяця в больніці пролежала.
Це вже у Сталіно?
У Сталіно. Оце ж як, а ми – голодні на цьому на, у хаті, у общєжитії. У нас же ж хати не було, чи цей, квартіри не було. Папі обіщали-обіщали, но так, но потом уже дали. А вже потом дали, коли брат пішов в армію. Да. А ходили по мусорнікам. Ну страшне – отак згадувать просто жутко. А там столова рядом була із общєжитєєм. І брат… і папа мені каже, прийде на пєрєрив та й каже : «Візьми ось січас обід, візьми Мішу за ручку і поведи його у столову. Там його шахтьори покормят. І сама останся там». А я ж так стіснялась – старша трошки ж була. І стіснялась його, цього. То поведу братіка. А він гарний такий маленький був – бєлінькій-бєлінькій. Та й поведу його туда. А він с удовольствієм, сміється, тіки заходить – сміється – знає же, шо ж йому шось дадут. Я ж не перший раз його водила туда. Сміється і ці шахтьори: «Іди мальчік, іди сюда іди сюда». А я сама піду. Накормят його і він виходе – уже сміється, улибається. Щьочки разкрасніються, видно гаряченьке з’їв. А як… То він радий. А як не дадуть нічого – він виходе і плаче, і витирає кулачком. Очі від від кулачка, ручки ж грязні – від кулачка потьоки. І я піду тоже, і плачу з ним. Де тіки нас не було! А скільки там було вобще дітей малолєтніх таких! Шо туда з’їжджались – такі бездомні діти. І там було отоплєніє якесь, шо котли зверху були. Коло Донєцкого цього завода Мєталургічєского. І тут ше наше общєжитіє було. То вони на цих котлах діти ці – голодні, холодні! А котли ж теплі і вони там. Ну все те – діти ж більше за всього відповідали хто – Діти, бо тому шо вони безпомічні.
Бездомних було багато дітей, да?
Дуже багато, дуже!
Отаке… Отаке життя було. Таке люди пережили.
Хто в цьому винен? Як Ви думаєте?
Хто? Правління наше. Он вчора ж було передавали про Сталіна. Вчора інтєрєсна передача була дуже. Хто – правітєльство. Я не знаю, він не кого не любив цей Сталін. І за дітей, хто за нас дбав тоді? Як це прийшли свої люди і таких маленьких дітей зібрали! І це харашо, шо ті подушки мама умолила-упросила їх. І то, і ще, шо шо потом при в сільраді дали батькові справку, а так би й ми померли там! І ще та солома, під дном соломи, шоб мама могла протопить ту піч, шоб вона тіки черінь була тепла – чуть-чуть-чуть, шоб діти не замерзли.
А в селі багато людей померло? У Вашому – у Білозірці?
Багато людей, багато. Я не знаю скільки, розговор був раговор. Ну тоже померли, так багато ж і пороз’їжджалось – саме ті люди, які от, які роботящі, шо давали і самі робили, і людям давали, і помагали один одному. Тоді ж люди добрі були – помагали один одному.
Розкошей не було ніяких. Доброта була все – це було, шо… Ізисканого нічого не було, абсолютно – і їжі вони даже не мали коли приготувати. Як це їхать, значить, на, на ниві уже застане сонце, зійде сонце. А дома іще нада зробить шо. Їм добре досталось нашим батькам… І ще й отаке от пережить. Потім це ж поступали в піонери, то я, я..
Пам’ятаєте це ?
Я не пам’ятаю, нас не принімали. Галстуки носили, а не принімали. Ну я галстук ношу в школу. А з школи прийду – папа каже: «Зніми, зніми той собачий нашийник. Зніми», – то я й зніму його.
А як Сталін помер не пам’ятаєте?
Як помер? Чого не пам’ятаю – пам’ятаю.
Це було доречі ось-ось – 5-го березня.
Це…пітна…53-го года, 5-го, 5-го. Я пам’ятаю.
Ви були там у Донецьку?
Нє, я вже була в Жмеринці.
Ага.
Це ж…
Інша історія.
Це все св’язано з цим самим, з цим розкулачєванієм. Ми ж прийшли в Білозірку пішки із Сталіно.
В якому це було році?
У 43-му. Нє – в 42-му! Це началась війна війна в 41-му, а я зімою пішла в Білозірку. І там ми вже зімували. Сначала тьотя нас прийняла на квартіру. І батько ж був батько він в окруженії там, батько був. І нам тоді предложили – вернули хату. І ми пожили ну одну зіму, чи дві зіми у хаті в своїй. А потім папі, як освободили нас уже тут, наші, то батька забрали на фронт. Він пішов він був тут тоже ранєний. Він на першій війні, на тій війні – Першій був тяжко поранений і на Другій теж. То ми, а батькові ж предложили теж – розкулачений був: «Ми тобі дамо роботу» – уже ці, ну шо, шо потом прийшли, тоже вони розкулачені були і вже в управі, в управі робили.
Оце німецька окупаційна влада була?
Да-да-да. То: «Ми тобі дамо роботу», – він каже – «Не нада мені. Я буду робить робочим, як я, як я робив. Я буду робить робочим. Не нада». І так він був до кінця роботи робив. А уже на фронт як пішов, то ці люди, які жили прийшли уже нас з хати знов вигнали. І все. Прожили ми до кінця. І от тепер самих роботящих людей вигнали і їхні діти, вони ж – ми ж воспрінімали це все, ну любов к труду, к работі, к зємлє. А все, все пропало щітай. Вже де на яких роботах не роби… не робили. А приїхала ж я, ну не робила я тоді, а вчилась я ще. А коли приїхала ж оце в Білозірку, так само поїхала на степ і так само робила, як всі, бо ми – врождьоне ета всьо було. Ну, як це – не пріо…пріобретєне, а в крові любов к зємлє – так отих людей повиганяли і скарьожили це життя їх. Ну це у нас іще це не гірший случай, бо було і гірше ще. Сталін зробив багатьом людям – поламав судьби… Да. Ну а тоді у Донбасі ж це коли на востановлєніє нас забрали, то тоді вже мене брат визвав туда в Білозір… в цю – в Жмєрінку. І понравилась йому Жмєрінка, а нам вже діваться вже всерівно нема куди. Де? В нас нема ніде нічого. То ми у Жмєрінке осталися. Потом папа взяв кусочок землі і зліпили – 47-й, 46-й, 47-й рік, рік – зліпили собі хатину. Ну Лара бачила яка та хатина. Ліпили – ми на роботі. Да – а брат же заб… – уже уїхав у армію опять. В другу часть счітай. А ми остались тут, а жить же ж немає де, він квартіру ж ту здав. То ліпили – зліпили хату. Ми на роботі і батько робив, і брат мій менший, і я. А мама – замісе заміс принесе з поля соломи – благо, шо поле близько було. Замісе заміс, а ми прийдем виділаєм ці лампачі. І зліпили хату цю лампачеву. Так…отаке життя. А кому від цього була вигода, шо так людей порозганяли, я не знаю. І шо Сталіну від цього? Січас, тоді, а січас, навєрно уже…й кості стліли…
То я помню, пам’ятаю, як помер він та й мене зустрічає жінка та й плаче отакими слізьми: «А Вас, шо нє трогаєт ета?» Я говорю: «Мене абсолютно нє трогає це». Хотя тоді тоже не можна було говорить. «Мене не трогає» – «А чього?», – а я кажу – «Так. Так», шо я тобі буду розказувать. Скільки ми пережили, а скільки таких людей, іще гірше пережили. А скільки їх погібло вобщє. І за шо?!
Да, жизнь прожита і многа пєрєжита: война, два голада, іспитанія всякі, да…
#Голодомор #куркулі #розкуркулення #колективізація #вилучення продовольств #вилучення господарства(тварин) #активісти #сурогати #виживання #взаємодопомога #смертність від голоду #подвірні обшуки