1. Місце запису: село Висунськ Березнегуватський район Миколаївська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Кривошей Іван Васильович, 1926 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав селі Висунськ Березнегуватського району Миколаївської області.

Розкулачували, забирали все і висилали в Сибір. У колсохи згонили вже в 33-му году, у 29-му начали, комуна була в 29-му в нас. І харашо в комуні хліб пекли, так прийдуть із Гульниського йдуть, наберуть на пекарі хліб, на мурах валявся, а в 33-му вмирали, волами возили. От везеш волами на гроби мертвяка, 100 грам хліба за це дадуть. Оце таке було в 33-му. З стручками ходили і штрикали, і в тюрму одправляли. Як один дядько заховав у землю, а прийшов той, комуніст він був Шевий, австрієць сам і каже: «Гришка, є в тебе? То не буду шукать, а як нема, буду штрикать», каже «Є». «Ну я пішов, – каже, – не буду штрикать». Ну шо ж він узяв, піч здорова була в хаті, та шо хліб пекти, з вводом так здєлана. Він перегородив, втірку висипав в той ячмінь, а друг його мать, він і йому навозив, в його пара молодих коней були в радгоспі три молодих, навозив і йому. А він побачив, шо піч перегорожена і пішов заявив. Каже: «Там і там в Гришки є ячмінь захований». Прийшли і найшли. Ну його двоюрідний брат жінки партійний був, поїхав, каже: «Петро, спасай мене так і отак». Він поїхав до секретаря райкому, каже: «Хай привезе мені півтора пуда ячменю ночью, я його визволю». «Я, – каже, – під арку в 12 часов ночі». Тоже ж голодували і секретар райкому. «Одвіз, – каже, – випустили мене». Цей же ж ідіот, шо заявив пішов, шо чо це його випустили, посадіть. І посадили, а брат же ж взнав, шо цей заявив. А він прийшов вже з тюрми, войну пройшов і попав у Руминію в плєн, ага, його тоді визволили і пішли вони опять на Германію. Прийшов додому, а він вже вдома був. У тому в Хвінляндії на войні і попав у плєн там, десь на севері був, за Полярний кругом, одбув тюрму, войну не проходив. «Тай чо ви його не вбили, шо продав?», каже Ваня: «Нашо він мені, хай сам здохне». То він недавно вмер. Голодні були страшні, чим, і коріння якесь рили там зелений гай, там озеро є, і коріння те їли, таке як із рогози вроді, разну траву їли. Такий горошок красним цвіте, а в нього на корінцях отаке,

Балабончики?

Да воно солодке, ото те, трактор оре, виорює там, збирали, тай їли. А тоді вже літом колоски начали, тай з жінкою з оцією первою, вона кухарка була. Поїду я по воду, там село було, та намнем колосків, а вона в те село поїде в тьотки намеле, намеле тей галушки зваре. Тракторістові, прицепщиці, і сторожові і мене ж нагодує.

А як піймають?

А він ше й сторож заявив на ню, каже «Е, а вони он колоски мнуть». Тебе ж тоже годують, і корова була, молоко там «Хоч би молоко закип’ятила, а то» Отакий дід, вредний Лановод, оце жінки наберуть, торбинки ховають, а він в бінокль сидить і дивиться, а йому голова і бригадір кажуть «Перестань дивиться в бінокль, бо, – каже, – і нижнього бінокля цього збудешся». І перестав, каже: «Вони ж як візьмуть ту торбинку, та вийдуть ше завтра на роботу, якийсь корж спече собі і дітям».

1. Місце запису: село Кардаші Путивльський район Сумська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Єгорова Галина Калениківна, 1926 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кардаші Путивльського району Сумської області.

В 29-ім годі було повстаніє, бігли люди з вилами, граблями і кричали «Ганьба, ганьба». Ну побігти вони, мати приходе із села, бо жили у Сагах, а я біжу навстречу неї, а вона каже: «Куди ти біжеш, повстаніє ондо, люди ховаються та тікають». Прийшла вона додому, взяла батька, пішли ми до сусідки у Сягун. Помостили мостік, ідем, три дні сиділи у цеї, поки це ж перемеженилося. Ну оце ішла, потом ішла і чуємо кажуть: «Ми в Конотом на калину». І до нас принесли, ну родичі, одежу, принесли і одіяла, і платки, ну все чисте це приносили. І то шо люди казали, вони прийшли і забрали. Забрали, ну шо ж ми кажемо: «Ми ж не виноваті, шо вони прийшли, забрали». У 33-ій годі була розкулачка, колектівізація, оце такі ж гнали у колхоз, шоб ішли робить, у кого коровка, у кого там таке порося, в кого там, де лежанки, позабирали. Їх хазяїв забрали, вислали на виселку і з хат повигонили. Ну в 33-му годі був голод, страшний голод, багато людей вимерли. І батько помер, і я даже тако помню, шо він на лежанку лежав, а який на обличчі не припоминаю. А ми ж осталися, брат менший помер уперед, а тоді батько, мати пішла у… Тай сидить, корзинку плете, шоб може десь шось, шоб оце шось. А він сидить тай каже: «Мамо, я їсти хочу». А вона сидитьо тей: «Цить, бо я тебе заріжу, я їсти хочу», – вона отвітила. Він до ночі помер, дитина їсти хотять, ну нема, не було нічо, одна свята вода. І ше ж, ше то, і в колхозі вона просила: «Давай, чоловіче, запишемося, та там же ж дають хоть хохльовку яку-небудь». А він сказав: «Я не буду до тих пор писаться, Лєнін сказав, не вмретє ні один чєловєк». А тоді ж оце такий голод і це він помер, а мати пішла в колгосп, записалася і передала нам із бригади торбу лушпайків з картошки. Не знаю, хто нам принесло, ми зварили ті лушпайки, без солі, без нічого, тако їли ті лушпайки і все. І стали понад канавою, рожа росла – повикопували, така, як мило, вона, рожа, оце вона, кущами така росте.

Білим цвіте?

Ото-то, чи вона зелене чи біле цвіте. То з неї робили і то, не пиріжки, а оце бублики такі, коржики. Чи мололи, чи місили, а де ж я забула, чи сушили ми її, вже я не помню, і то тим харчувалися. Якби ж ви знали , піду до сусідки, кажу: «Тьотю, дайте буряка». А бачу шо вона ж борщ варила, надворі це ж кусочки валяються. Вона каже: «Де він, у чорта, взявся той буряк?». Винесла мені кусочок оце, половинка винесла. Отак як оце ж ми, там коло хата, оце там сусіди жили. Я поки дойшла той буряк з’їла, а братові то вже й не принесла. Їсти це ж така. Потом мати якось явилася до нас, явилася і забрала нас і здала у ясла. Ясла тоді були у колхозі. А сама аж на Робітнику оце кілометрів до 10-ти підголою там колись стояла, ну ракети стояли, там робили мілірацію, там була і череда скоту, і людей годували, і оце заробляли мілірацією, це там мамочка була. А ми були в яслах, вже нам похльобку давали. І ми тамечка вижили. Та ми бідно жили, вони тіки по багачах ходили, куркулили. Город був, садовили тамечка, ну шо, капустина була тамечка, трошки картошки. Бо воно є голод страшний, поїли. Та ми як пішли із отіх хат, і тіліпалися аж до 36-го года. Мати встику, а ми в яслах оце були. Все время там, оце нас годували, і тут. А тоді як напала малярія, страшна, вже перейшли ми в братову хату, брат тоже встику був там, а тоді брат вернувся додому, матері немає де, а хату порозкрадали, порозтягали в пусте. На очі не було нічого шо. Ну яке  в нас, хазяйства ніякого не було.

Ну мені все таки не ясно.

Була вода потопило все, а тоді після того посадили, а поливу не було. Ми з- копанки, з канави воду, з тієї шо то з Сагайду, де комиш. А який же ж урожай. Хто тамечка живе, на Кучугурі, вони собі придбало, а нас, як у дах, як у нах. І шо можна робить. Корзинки плели та возили продавать, а тоді ж вже кому ж ти його продасиш, як голод кругом. І в городі, і кругом. Нігде нічого не було, він прийшов, мати його потягла на роботу, він прийшов з роботи, ліг і захрип, понімаєш, не балакав совєршено. І на другий день вмер.

Їсти не було?

Не було чого, я ж кажу, шо їли і траву, їли, і вже нема нігде, нічого, одні саги та вода з канави, оце таке я розказала.

1. Місце запису: місто Донецьк Донецької області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Герасимова Раїса Михайлівна, 1923 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Донецьк Донецької області.

Ну как мать умерла, стали побираться, побирались, ходили, люди давали. Шкорки собирали, которые, от с этого, с картошки, от выбрасывали там. Собирали, а потом делала два приплечика, а сверху положу железячку и ото немножко она, эта вот шкурочка, она, ой мама. А это т заведующий кричит на нас, ругается, а не хватает, бегу. На чердаках спали, птом еще спали, знаете где. А потом на это забрал, этот директор наверно и забрал, заведующий, в детский дом. Когда отправили меня туда, вот куда где попала по квадрату. По квадрату на линейку шагом марш. А там пухлые были, да. В 33-м году очень было трудно, очень, много детей умирало с голоду. Кого-то брать, а никого ни у кого не было, они нас бросили. Ты, – говорит, – иди, я счас приду. И только и видели их. Они ж уходят, а детей бросали. Колосочек сольешь, а там же ж молочко и мы его по-чучуть. Опухла, а такие вот знаете, звуки, лицо, пухлое такое, как водянка все равно. А когда вот эта женщина меня отдала, я ж не наелась, я только расстроилась. “А потом оказывается, что кушать много нельзя, а то”, – говорит, – «умрешь». «Тогда я домой поеду», «а куда ж ты домой поедешь?». Одворок поела я и маленький кусочек дала, я как заплачу, да так плакала здорово. Ну я сразу не сказала что я еще хочу. А я домой хочу, ну чего ты, Рая, побудь, побудь у нас и все такое. Они меня часто брали.

Батько поїхав встановлювати радянську владу, забрав сім’ю, але був там вбитий. Мати повертається до свого рідного брата разом з багатьма дітьми, там вона захворює і помирає.

Мама с голоду умерла.

1. Місце запису: село Абрикосівка Олешківський район Херсонська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Гавриленко Микола Федотович, 1925 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Абрикосівка Олешківського району Херсонської області.

Мать лежала опухшая, не могла вставать на ноги, ямку выкопали. Нам хотелось есть, но посколько я старший, сестренка меньше, та все время теребила, это по-русски говоря, за спідницю мать «Мама, есть хочу, мама есть». Ну как заведенная пластинка «Мама, есть», меня раздражало это. Я хватаю Веру, сестренку, за руку «Идем», веду в огород, и на речку, речка эта наша Желтая. В речке я мальчишка капался, на берегу эти орехи, они сладенькие, черные, сверху кожица эта. Дальше ну этот снег молодой, весна же, вот это молодые побереги, ну голод уже собственно начался постепенно эти недостатки начались. Кончили погрузку зерна. Батько уехал в Крым гружчиком, в Керченский порт. Тысячи голов скота, тысячи голов скота пригнали на берег моря, неделю второю никакого корма, ни воды. Ну якобы отправить продавать скот, такое впечатление, что вонь такая стала, что бросили эти работы и все.

1. Місце запису: село Князе-Григорівка Великолепетиський район Херсонська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Бондаренко Катерина, 1929 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Князе-Григорівка Великолепетиський район Херсонська область.

Ну у роді було так, шо чи папаша не хотів в колгосп йти, чи шо. В нього одна коняка була, він спрягався там із людьми. Тоді прийшли, забрали коняку і папашу осудили сидіти в Караганді 5 год, в Караганді. Він як одсидів, він нас туди, мама приглашав. Каже: «Їдьте». А нас було я і брат, двоє. А мама грамотна, а куди, тоді ж не таке як сійчас було. Папаша прийшов додому. Хати нема, ми по квартирах ходили. А тоді вони облюбували на вулиці там, там стіни стояли, одні стіни. Ну будем строїть хату. Там отака, одна хата. І стали строїть, сам папаша і грубу клав. І половину глуби склав, пішов коней просить, води вивезти, мазать там чи класти грубу. Та чи поматюкався, йому пришили «політік» і забрали, це в 37-му, забрали папашу. Та коли мамі не сообщили, що його розстріляли. А вже тоді, коли почалась оця перестройка, я двоюрідній сестрі у Херсон написала, кажу: «Надя, іди в НКВД і взнай за папашу, він пропав». Вона мені з НКВД це все привезла і написано там все, і шо розстріляли. Так чо ж ви нам не сообщили, мама осталась вдовою в 30 год і так протіліпала вік. А я папашу, а ми оце хату в 57-му построїли. Так хата ж не така як папашу розкуркулили. Да, в 33-ій, оце ж голодовка була. Папашу забрали, а ми ж на квартирі жили. Мама, я і хазяйка одна була, а вона як піде у «Маяк», її брат робив на еліваторі, принесе відро кукурудзи, а через неї прийдуть і трусять і її, прийдуть і заберуть ту кукурудзу. Мама ж ходила у плавню, копала корінь, копала траву разну та рубала акацію, цвіточки їли. Прийшли, уперед кричать, продавали мамині платки, рушники, отаке. «Скільки стоє», а вона кричить: «Три рублі», на. Подушка скільки, на, Тоді полізли на горіщє витягли той мед, позабирали із тими, з макітрами. А ми без нічого, нема нічогісінько, тоді мама ходила в колхоз на хлопок, там її давали матерію, обратно прийшли і ту матерію забрали. Я вийду бува на ворота і виглядаю, от аби це папаша прийшов та подивився як я живу, а не як він жив, та його розкуркулили.

1. Місце запису: село Легедзине Тальнівський район Черкаської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: дочка Ірина Паламарчук;
4. Респондент: Левицька Феодосія Афанасіївна, 1918 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років в селі Легедзине Тальнівський район Черкаської області.

ЛЕВИЦЬКА ФЕОДОСІЯ АФАНАСІЇВНА (баба Тодоська, так її називали в селі) народилась в 1918 році, на свято Трійці, в селі Легедзине, що на Черкащині. Вона пережила Голодомор та Війну, виростила п’ятьох дітей, 7 онуків та 16 правнуків.

Про страшні часи Голоду 1932-33 років, я знаю саме з її вуст. На жаль, бабуся відійшла у Вічність на 96-му році життя, залишила світлу пам’ять та материнську любов до нашої великої сім’ї.

Про 32-33-ій роки помните?

Чого ж не помню, я на Голодомор надивилась, наплакалась, я такаго була пухла, текло гній. Вижила, бур’янах. Не тіки я, нас було п’ятеро і всі вижили. Той на фронті загинув, а ті всі вже померли, я одна осталась. Нема, нема вже нікого.

Тяжко було, забирали зерно, ходили?

Ой, який той Голодомор, це ж нас грабили. В нас же ж батько був хазяїном, але помер. Ми остались п’ятеро. Як наїхали підводи, дванадціть підвід мішків набрали, корову, телицю забрали. А тоді тако свитки висіли свитки, кожухи, хустки, всьо забрали і остались ми. Геть нічого, зернинки не було. Як брали ту пшеницю. А так колись зо сторонки клуня була, як ми його …

Знаю-знаю.

Січка була, бо коні були, всьо. То оден виконавцем насипав в мішки, другий носив на підводи, то він набирав в ту, в відро і в ту січку сипнув, той поніс, він сипнув, ну відер три може він сипнув. Шо ж остались, нічого нема, всьо пройшло. Їсти хочем – нема ж. Вибираєм ту січку і так [показує]. Оце так виживали. Деякі бур’яни , берестки, листя сушили, мняли, пекли, з чим же, нема до нього нічого. Так ми і їли. Тако ні вижать нічого, радно, солома, горшок, горшка закопали трошки сала, а він желізною паличкою як став штурхати, такого штурхав і минув. Тако по кусочку кидали в бур’ян, не на стільки там, як нас же ж багато. А то де в торбінці якусь крупу чи шо, хтось колись же соломою, у стріху поза, понаходили, позабирали геть і те. Ой Бо, Боже, Боже, геть забрали і це, вже в стрісі, може який супчик коли вкине, найшли, те забрали.

Заставляли йти робити в колгосп, коли голод був чи не заставляли?

Ми самі йшли, бо давали 100 грам хліба, тако кусочок. То копаєш вилами землю, то ввечері кусочок хліба, в нє то стаканчик цей шо ми горілку п’єм пшона дадуть. То це ми йдем копаєм. Оце так ми жили. Весна вже, а восени картоплі копали і ше це шо. Ходим, збираєм цю змерзлу, гнилу картоплю по полі. А вона така недобра, таке недобре, це голадки печем з неї. А вона ж яка, мерзла на полі в землі. Ой Боже, оце так. Оце така тобі була. Боже, Боже. А тоді вже жито було, так недалеко од нас поле, колоски отакі молоде. Ідемо уночі, зобралися всі за руки, а сестричка була найменша, померли батьки, мама вмерла, то їй дві неділі було, вона вижила, батько вмер, то їй три годи було. Ідем ми ті колоски вночі рвати. Ше й сторожі гонять, забрали і за руки, йдем рвем, їмо і загубили ту дівчинку, давай шукати, ой Боже. Як нагадаю, я не можу видержувати, я ж його всьо бачила, я його всьо знаю.

По селі багато людей мерло? Да?

Ой померло багато, багато. Люди людей їли. В нас дві сім’ї було, шо їли людей. Воно вмерло, а ні то закликали, зарізали і варили, і їли. Бідна жінка пішла, не стало дівчинки, а кажуть: «Ота позвала, ота Домка її позвала». Вона пішла, кипить в горняті, в піч і ручка вилізла. То їх тоді забрали.

Забрали?

Забрали. А казали, шо вона приїжджала, я не знаю, не бачила, забрали їх тоді.

А хоронили де їх, оцих шо ходили по селу збирали людей, ото ті шо померли, куди хоронили, куди звозили людей?

Ті шо хоронили?

Да. То хоронили такі самі неївші, деякі давали їм трохи їсти, то він вивозив на кладбіще і там кидав як попало. Везуть, я не бачу, але мені казали: «Ой повезли, як то вона звелась, повезли, а вона ше жива». А вона тако [показує].  Так їй ж і вкинули. Це ж нема кожноум ями, в ідну.

В одну яму кидали?

Да. Боже мій, стільки померло, скільки померло і з мого году, менші, старші. Сусіди, там де ми жили, то в них було восьмеро дітей, то одна така як я, бідна, вона з голоду і ті всі з голоду померли. Осталося либонь троє дітей в неї самих старших, якось там вижили, а то всі з голоду.

1. Місце запису: село Рижани Хорошівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Яковенко Софія, 1927 р.н.;
5. Розшифрувала – Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Рижани Хорошівського району Житомирської області.

Софія Яковенко, вона в роки Голодомору хоч і була маленькою та добре пам’ятає як і куди її батько ховав зерно, яке і допомогло вижити, як його потай мололи на стареньких жорнах, які  і досі про всяк випадок зберігається у господарстві Софії Яковенко.

Ну оце голодовка була у батька була стара хата, у батька стара хата була. А це голодовка була, то тоді все забирали, якась мітла ходила, нашо вони, то я не знаю. А батько в коморі, там була підлога і зриває ту подлогу і така була велика діжка, де закопує туди пшеницю чи жито, о, закопує у ту діжку, і закопав то і закрив так, як воно було. Жорна ті мололи руками мололи. І ше зара вони єсть у мене тоже стоять. Це один дивиться на вулиці, шоб не прийшли де не побили їх, чи не забрали, чи може оштрафують, я вже не знаю. Но одне меле, а друге дивиться, шоб ніхто не зайшов. І це мати напече хліба, на ослин тако покладе буханок, но але ж так доволі ми не їли. А батько каже: «Ти знаєш, шо ти гляди себе, а їх не гляди, дітей не гляди, а себе гляди». Але ми вижили всі, ніхто не помер із голоду. А в  селі люди вмирали, по вулиці валялись. В нас сусіди тамого були, такі маленькі дітки, повмирали всі. І вже було поспіло зерно, то вони сидять тако, як оце я на стульчику, і їдять ті бубочки, і всі равно повмирали, уже лузають ті колосочки, бубочки і всі равно повмирали з голоду. Не дождались уже, перед хлібами вмерли.

1. Місце запису: село Великі Деревичі Любарського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Раїса Кудря;
5. Розшифрувала – Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Великі Деревичі Любарського району Житомирської області.

Мати повернулася ввечері – нема дівчинки, нема дівчинки. Ну вночі її одній ходити було надто опасно колись. Вона рано заявила, шо не стало дівчинки. Вона питається людей, бачили, вів, така жінка з сином цю дівчинку. Ну вона заявила в органи, мати, ну прийшли це було ввечері. На ранок, шо вона застає в хаті, застає, шо головка дівчинки лежить в тазику і коли чорняві такі, в’ющійся, вона ходила, дівчинка, з такими кісьми розпущеними, дівчинці років 12. І над мискою вже, а сама вона порубана в ночвах, вже вимочується. Отут тако метрів 300 така хатка і жіночка одна жила, і дуже бідна була, а через дорогу трошки крепка була жіночка, тоже одинока. І знаєш, в неї нічо нема, вибігає надвір і дивиться в неї з комина ну так валить дим і вона здивувалась ну шо ж вона може варить, і шо ж в неї є, як в неї абсолютно нічого нема. Вона стукає – закрито. Але хто тоді просив якого дозволу, постучалась, відкрила сильніше і до печі туди. Як вона дивиться піч горить, коли печі на ослінчику два банячки, а там обсмалені дитячі головки, вже вона готовила.

1. Місце запису: село Великі Деревичі Любарського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Куленюк Марія Пилипівна, 1928 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Великі Деревичі Любарського району Житомирської області.

Марія Пилипівну від жорсткої смерті врятувала мама, яка усіма силами боролася за своїх дітей.

Коли весна почалась 33-го року, то тоді в нас була корова і мати нам варила таку ну, я знаю, як його назвати, таку пів баняка було води, пів баняка молока і лушпайки, і таким чином ми жили. Ми, якщо, і ще, пам’ятаю я дуже добре, що ходили ми за городами, в нас було поле, картопля була, і ми ту картоплю, яка перезимувала, вона була така суховата, бо це ж весна була, і цю картоплю ми збирали і вже тоже мати нам додатково розтирали такі млинчики робили і це таким ми чином жили. Виносили на таких, воно радно в нас називається, так, на рядні виносили жінку винесли з, потім винесли ще Мітя, дитина її, Катя і Сірьожа, і на цю поклали і він повіз.

1. Місце запису: село Квітневе Попільницького району Житомирської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Биченко Ганна Микитівна, 1924 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Квітневе (нині Жовтневе) Попільницького району Житомирської області.

А склалися голод тому, що в нас позабирали все, що було. У нас позабирали все зерно з комори один раз, потім другий раз і останній раз, коли до нас прийшли, то в нас позабирали, прийшли три комсольці і один комуніст із Попєльні, з району. Вони прийшли з залізними палицями проштрикали в нас весь садок, шукаючи чи ми що не закопали. Зерна уже ні в нас, ніде не було. Запам’ятався один випадок. Сапали бураки, давали юшечку якусь, похльобушку тарілку, тай ми сапали з сестрою біля кладбіща. Як привіз чоловік гору мертвих і попросив, щоб ми перекинули, помогли перекинуть. Як ми прийшли туди, я побачила, що там ворушився ще хлопчик, років 10-ть йому було. Я дуже тоді до нього питаю, до того дядька: «Нашо ж ви взяли, він ще живенький». А він каже: «Та уже одного узяв із хати, то вже взяв останнього, він завтра вмре». Мені дуже було жалко і другого дня, коли ми прийшли, я зразу ж пішла до тієї ями. І я побачила, що тей хлопчик стоїть на колінцях на мертвих, його голівка схилена на стінку могили і в нього задубіли ручки і головочка і так воно захололо. Це перший був такий випадок. Потім друге, коли мама ввійшла в хату і каже: «Забрали нашу сусідку, Саньку, бо вона варила, застали, шо вона варила в печі свою рідну дитину». Оце два такі, великі, тяжкі случаї я пережила за голод. Я вчила дітей, шоб кришечка ніде не розкинулася. Нема нічо ж ціннішого як хліб, яка зерно. Це – життя.