1. Місце запису: село Русанівка Липоводолинського району Сумської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Якуб Галина Остапівна, 1936 р.н., народилася в селі Русанівка Липоводолинського району Сумської області;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Про голодовку 1932-1933 рр. мені батько розказуали. Казали, що було тяжко, дуже тяжко, ото єслі пережити той страшний період. Бо якраз тоді почалася колективізація. Забирали все чисто. Вигрібали до останньої зернини, яка була захована десь в глечику. Заставляли йти в колгоспи. Батько казали, шо перед тим, як я народилась, люди почали йти в колгоспи, бо трудне життя було, а там якусь юшечку давали. А ще було завдання розгромить куркулів як клас. Якщо йдеш у колгосп, то забирали постройки, залишали тільки хати, комори хороші везли в колгосп, сарай палили. А ще до нас посля войни привозили кукурудзу, давали качанами, або по 10-30 кг. Землі посля войни майже не було, лише 36 соток, більше не давали. Так ото у нас посля войни, як такой голодовки не було. Тяжко було но не так, як в 30-х, батько казали, шо тоді страх шо творилось. Посля войни, 800 рублів був пуд муки, так ото ми купляли. А ще в нас був овес, так ми його здавали в комори, а там була драчка, де ми його драли і пекли галєти. А ще, як і в 30-х годах, пекли млинці з липи. А ще в нас була корова, то нам було не важко. Легше ніж другим жилося. А ще була і картошка, правда трохи гнила, но була. Людей майже не померло, бо я ж кажу, шо як такого голоду посля войни не було. Вижили. Важко було, но вижили.

1. Місце запису: смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Яковенко Микола Савич, 1921 р.н., народився в смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в смт Липова Долина Липоводолинського району Сумської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Перед тим як казать про голод 30-х років, нада сказать про кляту колективізацію. Ми повинні були йти в колгосп. Не хтіли йти, но йшли. Політика така в страні була, так ото й шли, бо сказали, так ото те й робили, шо скажуть. Люди почали голодувать ще на початку 30-х років. А з 1932 р. голодували всі. Найжалькіше було малесеньких діток, ми вже старші були, якісь проворніші, а то малесенькі з матір’ю, бо хазяїна заберуть, живи, як ото можеш, так і живи. Нікому до тебе не було ніякого діла. Ага, так як була ота колективізація, то забирали хліба: раз приймуть, а тоді ще раз йдуть по другому кругу. Вишкрібали все, що було. Приховать не можна було. Так ото на 30-ті годи не було в нас ніякого запасу. Правда наші матір мали рушники. Такі гарні червоні кролевецькі рушники. Вони нові були. Так ото мати їх брали і йшли на базар, там міняли на 3-4 стакани жита чи пшениці. Рушники нові, гарні були, але ото треба було продавать, бо нада вижить, щоб з голоду не вмерти. А ще мати міняли і скатерті і інші рушники. Міняла все, що десь раніше приховувала. Ото-таке було. А ще мати млинці пекла. Ото я з братом липу рвали. В нас її багато було, та й зараз багацько. Не зря ж наше село називається Липова Долина. Да, так ото нарвали липи, потом товкли її і були млинці. А ще ми часто на поля ходили. Ото було підемо, сядемо в пшениці, і як ото ще зерно молоде, як молочко, так сидимо там і їмо. Їсти хотілось дуже. А ще в нас груша була, воно не груша, а дичка. А вона рясно родила, а ці груші маленькі були. Так ото ми ще й груші їли. А людей вмерло багато. Ой і дуже багато. Влада винна. А місце одне було де мертвих ховали, це на кладбищі, на отому старому, що біля Церкви якраз. А там раніше інкубатор був, так ото туди людей скидали, а тоді всих в купі ховали. Страх, шо творилось. Дуже багацько ми поховали. Наші батько тоді вмерли. Так ото мати викручувались, як могли, виживать то якось треба було. Але слава Богу з голоду не вмерли. Вижили.

1. Місце запису: село Думанці Черкаського району Черкаської області;

2. Дата запису: 15 вересня 2005 року;

3. Хто записав: невідомо;

3. Респондент: Педан Парасковія Несторівна, 1922 р.н., народилася в селі Думанці Черкаського району Черкаської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Думанці Черкаського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Так, я пам’ятаю Голодомор. Забирала урожай влада увесь. Відбирали у людей вирощене Іван Хижняк і Вороний Федір, як були підпорядковані владі. Що думаєте винагорода їм за те була? До людей застосовувалося висилання (переважно висилали до Німеччини). Люди, деякі, втікали до лісу. Десь намагалися закопати хоч якусь їжу, але щоб ніхто цього не бачив, навіть сусідові неможна було цього довіряти. Ходили зі жилізними палицями, якими штрикали стіни, печі. Шукали Вороний Федір, Іван Хижняк. Вони завжди ходили по п’ять осіб. Тим, хто пішов до колгоспу давали їсти. Забирали не лише продукти харчування, а й одяг. Поля  тоді охороняли Киба Яків, Вороний Гнат. До колгоспу зганяли як худобу людей. Деякі люди йшли добровільно, а деяких силою навіть змушували йти до колгоспу. Худобу замикали в будинках, свиням – копали землянки. Ходили в усі пори року, щодня, переважно вдень. На день разів 8 приходили. Люди почали помирати весною 1933 року. Сиріт забирали до патронату. Всі люди голодували. Вижили ті, хто їли полову, різні трави. Люди один одному не допомагали, бо самі не мали. Від родичів не було ніякої допомоги, тому що їжі не було ні в кого. Споживали рослини варені. Вживали листя з акації, з листя шовковиць пекли оладки, їли козельки, кропиву. В їжу вживали навіть пташок. У місті можна було щось купити, але жодна людина не мала грошей, щоб щось купити. Голод був і по містах, і по селах У селі вимерла більша частина людей (2 частини), а залишилася лише третя частина людей. Хоронили людей на кладовищі. Хоронили старенькі бабки, які мали ще якусь силу. Хоронили без труни, яму рили в один метр. Я розповідала про це страхіття своїм дітям, онукам, сусідам. В усьому винен Сталін.

1. Місце запису: село Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 8 серпня 2002 року;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент:  Кудоя Павло Мефодійович, 1928 р.н., народився в селі Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Важке то время було. Це саме страшне як нема шо їсти. В тридцять другому ми ще так, перебивалися. Батьки самі недоідали, то шо там було старалися нам дать. Сестра моя трохи старшенька за мене була, то все мамі помагала. Вже пізніше, як розжилися, мама казала, шо Маруся нічого була, а в мене вже і ноги були попухли оце в голодовку, думали, шо мене вже не буде. Але, бачиш, тоді якісь люди крепчі були, виживали. Багато людей тоді виїжали в Росію, Білорусію, там старалися остаця, но це важко було, тоді ж у людей ні паспорта не було, ні документа якого, так, частіше їхали та міняли там продукти. Вивозили все, шо було дома, частіше лахміття всяке, полотно, одежина яка в кого була. До того дожилися, шо мій батько тоже так їздив, та повивозив геть усе, не було й самим в шо вдіця. До весни тридцять третього було ще терпімо. В кого там які запаси були, шо не конфіскували. А вже весною так страхіття творилося, люди вмирали цілими вулицями. Їх ховали так всіх зразу в одній ямі, так без труни, так без нічого. Їли ми, то мама баланду якусь зварить, то трохи якоїсь крупи заховано було. А все, якісь запаси були треба було оддавать в колгосп. Як яка картоплина вродила, то її було дуже мало, нічого тоді не пропадало, даже шкарлупи од кртоплі, їх не викидали, а шось мама туди добавляла, та пекла як млинці. Вже на весну всі запаси виїли, не було геть нічого, то багато людей, шоб вижить, почали красти. А за те їх садили в тюрму, давали три года за кілограм пшениці, колоски не розрішали збирать на полі. Вони ж оставались і так на полі їх і снігом покривало, а люди мерли з голоду і їм не можна було їх збирать, бо могли й вбить. Токи і поля охороняли енкаведісти. А восновном голод оце й зробили вони, мєсні. На центральну власть нема чого валить, нам при совєтській жилось непогано.

А сорок шостий як ви пережили?

Ну в сорок шостому лекше було. Ми трохи розжилися. Батько пенсію получав, сестра робила товаровєдом була, я в колгоспі робив, то так і перебивалися. В колгоспі давали по двісті грам зерна за трудодень, ти можеш представить, оце ж, ну, стакан зерна, хіба ж це можна було наїстися? То ми ото на городі садили кукурудзу, сіяли жито і підживалися цим. В кого гарні городи були, соток по п’ятдесят, то ті жили краще. Зерно терли на жорна та пекли або коржа, або маторженика. Але ж того зерна було дуже мало. Люди мусили красти. Хто ловкіший був, той і не попадався. А за три кілограми зерна отправляли на висилку, но люди всьо равно потрошку крали, бо не було куди діця. В те время токи були не так як зараз – один в колгоспі, а були вони по полю. Ото ми з другом з мішком лізли по полю по-пластунськи метрів триста шоб набрать зерна, а ночью то все було. А як наберемо, то з мішком зерна повземо назад. То як вдасця оце нам, то такі раді були, бо це ж буде шо їсти, значить не помремо з голоду. Тільки мама дуже переживала як я оце піду по зерно, боялася шоб мене не вбили, або не посадили в тюрму, та я такий шустрий в молодості був, куди мене там догнать, хоч і з мішком зерна! Власті нас ганяли, а так люди – родичі, знакомі понімали, шо як не будеш красти – вмреш, то ніхто не осуждав, бо багато хто так по трошки “грішив”.

1. Місце запису: село Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Самолюк Галина Арсентєвна,1926 р.н. народилась в селі Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шаулиха, Тальнівський район Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

“Я погано пам’ятаю про події 33-го року, бо була ще малою дитиною, але згадую, що мене з Києва зимою привезли до діда і баби, бо чула, що у діда є мішок квасолі і сушені гарбули. Мене привіз батько, в селі він побув кілька днів, а потім повернувся до Києва. Бабуся була дуже хвора і весь час проводила у ліжку і тому дід займався господарством. Це була зима і дідусь водив мене на саночках і якось я познайомилась з хлопчиком мого віку, його звали Арсеником, вони з мамою Ольгою (Тікич) Оліяненко жили над рікою Гірський Тікич. Хлопчик був дуже кволим і тому зустрічалися ми рідко. А весною ми майже не зустрічались. Пам’ятаю мене нудило від однієї і тієї їжі від сушених тикв, але дід змушував їсти. Коли зійшла вода, то я зустріла Арсеника – він був іще худіший. Вдома дід знайшов коробку і клав туди відвар з тикви і наказував віднести хлопчику, але не додому бо мати забере собі і я його трохи підкормлювала. Скоро він майже не ходив. Потім я захворіла і завжди хотіла спати, але дідусь змушував мене ходити і їсти квасолю. Але я не бачила куди її клали і здогадувалась, що її ховають. Одного разу я піднялась і сказала, що хочу взяти коробочку з їжою і піти до Арсена, але дідусь сказав, що його нема і скоро поведуть на цвинтар. У нас в селі жив дід Юліян; він був дуже кумедним і ходив в шароварах і вишиваній сорочці. Саме він віз Арсеника у горбі. Баба почала дорікати діду, що той сказав про хлопця. В цей час я вибігла на вулицю і їхала ця горба, там було багато мертвих людей і між дошок звисала маленька ручка, я бігла за ним і скоро впала, підбіг дід і підняв мене, поніс додому. Через 2-3 дні повезли Ольгу. Я запитала діда чому Юліян носить трупи і він сказав, що йому за це дають пай хліба. Скоро приїхали батьки, тато став вчителем, а мама шельдшер акушеркою. Їм давали пайки і завжди ми відсипали трохи в мисочку і відносили родичам – брату діда. Коли чула, що їхала горба; то дід завжди заводив мене додому, щоб не бачила. Потім помер і дід Юліян. Я мало, що пам’ятаю і саме ці події назавжди залишились в моїй пам’яті я й досі згадую Арсеника.

1. Місце запису: село Селище, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: студентка II-го курсу, історичного факультету, V – групи, Чорноус Оксани;
4. Респондент: Резнік Зінаїда Федорівна, 1920 р. н., народилась в селі Селище, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Селище, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Головною причиною голода була продрозкладка. Забирали весь хліб до останньої зернини. Вороги народу прходили в кожний дім і робили обшук, що було знайдено в цій хаті й те забирали. Колгосп в нашому селі з самого початку свого буття втратив екологічну самостійність, для колгоспа головна ціль була, як найбільше зібрати хліба, і перевищити план. Голод розпочався через те, що взимку наші заготівки забирали для створення свого плану ворожі люди. Самий найтяжчий період – це зима, коли не має чого їсти, і не має де його виростити. Наш хліб який забирали та страхфонд було передано на хлібозаготівлю. Сусіди, які мешкали поруч з нами попухли від голоду. Розтнивши труп їхнього сина, було знайдено в шлунку сиру фасоль, жмихи та буряки. В нашому селі поширювалися крадіжки, матері почали відмовлятися від своїх дітей. А моя знайома навіть з’їла свою дитину, це було жахливе видовище. 7 серпня 1932 року ВЦВК і РНК СРСР було прийнято постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та про зміцнення громадської соціалістичної власності”. Сталін приказав карати розстрілом, а “за пом’якшуючих обставин” позбавляв волі на строк не менше, як 10 років, хто порушить цей закон. В нашому селі цю постанову ми прозвали “законом про п’ять колосків”. Рівно стільки їх потрібно було суду. Але ми рачкували до недоторканого колгоспного полю – виминали воскове зерно і тут же поїдали. Нас почали виловлювати. З активу організувалися “об’їждчиків”. Для нагляду за нами спорудили навіть вишку. Згадується мені популярна тоді піонерська пісня:

               Видно нам із вишки,

               як плазує нишком –

               то ж там і не вітер, і не коврашок,

               то злодюга – ворог вимина колосся

               набиває пельку, тягне у мішок…

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 року розпочались у серпні, і нас почали давити. Урожай у колгоспі був, але заготівля одна – виконали, потім заготівля друга – виконали, вже посівне зерно забрали з комори. На трудодень абсолютно нічого не дали. За те, що ми працювали, то ставили паличку в журнал (робили відмітку – А.Н.), що ти був, що у тебе є вихід, а сплати ніякої не було. Зерно, яке забирали в нас його виводили для перегону на спирт і горілку. З наших дворів почало виводитися все: і картопля, і м’ясо, і дрібна птиця. Смерть в селі стала звичайним явищем. Деякі люди самі шукали смерті, цим вони позбавляли себе від мук, і мертві годували живих. Сама жахливіша подія, яку я запам’ятала це було одного дня. Перед хатою людоїдки зібралося чимало людей, серед двору простелена ряднина, і на ній багато дитячих черепів. Я і досі не можу позбутися цього видіння. Голодні люди потрапляли у полон якоїсь нерозважливості, байдужості до себе і власної долі. Верх брав інстинкт самозбереження – тому часто проявлялись справді звірні інстинкти. В селі не залишилось ні собак, ні котів… Покійників перестали в нас хоронити так, як це робилося раніше. Ось хочу навести доказ цього в сім’ї Пилипа Бугрового мого далекого родича померло 4 дітей. Його дружина Уляна носила своїх померлих дітей в лантусі на цвинтар і скидала їх у вириті ями. А засипати цю яму в них не було сил. Це один з таких випадків, інші носили мертвих своїх рідних і близьких у мішках і ховали на цвинтарі, деякі не маючи сил дійти до кладовища, ховали покійника поряд з домівкою, частіше в садку. У нашому селі стало незвично тихо. Люди мали вигляд скелетів, обтягнутих шкурою, або ж й опухлі, як колоди. Не чути було гавкіт собак, навіть ворони не літали, тому що птахів перестріляли на їжу. “Дівчино, не бійся, ходімо я покажу тобі, де багато грибів” – почувся його тихий спокійний голос. Взявши мене за руку, потягнув у зарості. Опам’яталася я лише тоді, коли стиснули мене п’ястуки незнайомця: він накинув мені на голову якусь мішковину і приставив до шиї лезо ножа… Подібно звірятку, я вчепився зубами в руку божевільного – це врятувало мене від смерті. Голод привід до різкого збільшення кількості безпритульних дітей . Частоково розв’язання цієї проблеми переклали на колгосп, де організовували для сиріт патронати. У нашому селі було створено такий заклад. Врятувалися ми від голоду лише тим, що у нас була корова. Батько в повітці спав біля неї з сокирою. Коли голодні банди до краю знахабніли, єдину годувальницю на ніч він почав брати в хату. Завдяки їх ми вижили. Вище нашої хати жила якась Пара(Параска). Мов зараз бачу, як на мотузку тягли її з бугрика до воза: пухла, коси чорні, розкуйовджені, брудна. Пухлий, років шести її Ваня, ні на що не реагуючи, лежав на призьбі з грудкою солі в руці. Наступного дня викинули на віз і цього хлопчика. Він ще живий, щосили скрикнув: “Ма-а!…” Тато працював у заводі (Селищанському церковому – А.Н.). І йому вдалося чи випросити, чи виписати меляси. Це було десь вже під весну. З’явилося листя на дереві і почали сходить буряки. На буряках, хоч і не величка, та вже була гичка. Буряки проривали і цю гичку з мелясою варили. Потім пішов батько до дільничого лікаря Макара Івановича Клименка і запитав, що можна ще домішувати в цю так звану їжу, якщо він дістане все, крім тирси з дерева і лупин з проса. Були в мами дукачі, вінчальні обручальні обручки, то батько відніс їх і здав у Торгсін, так як настав вже для нашої сім’ї критичний стан. Не пам’ятаю, скільки дали за це борошна. Оце борошно, на шістьох мама брала по жмені, діставала листя з дерева і гичку. Отаке пекла і отаке ми їли. Керівництво (колгоспу – А.Н.) про людьске око, виявляюче “милосердя”, влаштувало громадське харчування. На душу припадало раз на день по пів літра супу, затирухи чи галушок без хліба, звичайно… Ось таке було страшне, трагічне життя тих людей, які відчули на собі голод.

1. Місце запису: село Лебедин, Шполянський район, Черкаська область;
2. Дата запису: 2.11.2002 року;
3. Хто записав: студентка II курсу, IV групи Мельник Юлія;
4. Респондент: Мережко Ганна Гаврилівна, 1923 р. н.,  народилась у селі Лебедин, Шполянський район, Черкаська область.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лебедин, Шполянський район, Черкаська область.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Ганно Гаврилівно розкажіть, будь ласка, де ви народились і коли?

Родилась я тут в Лебедині, і прожила весь вік. 1923 року рожденія я. Була сім’я в нас і не багата, середняками називали. Батько були механізатором і двигун дома мали, а мати були в колгоспі сапальницею дома сапали. Ще сестра в мене була 2-ма годами старше мене.

Як ваша сім’я пережила голод 1932, 1933 рр.?

Родину нашу розкуркурили і вислали на Вологду, а тато наш побачивши те, всьо таки надумав піти в колгосп “XII-річчя Жовтня”, сначала дуже не хотів, а потом побачив всі ті нещастя і пішов. Та і нас з сестрою не хотіли брати у школу – казали куркулівські діти. Забрали в нас і поля і все, шо дано було.

Як на Вашу думку, чому трапився голод?

А спіцяльно зробили голодовку. Хліб тоді вродив, та і вродив як всігда, і нестатку не було. А вони, бузувіри, повивозили за границю, щоб ми тут  повиздихали. Знаю, шо Сталін спіцяльно таке зробив, хотів умертвить українців, а чого – не знаю, цього тобі вже не скажу.

Коли почали забирати пожитки, де Ваша сім’я зберігала зерно?

Ходили душогуби. Збиралися активісти, чоловік по 5-6 та забирали все, шо бачили. Був тут один – Мифодій Власович, Трайда байда казали. немилосердний був, нікому нічого не оставляв, сам же він возгловляв їх усіх, але люди потом зібралися, обмолотили і на кілок посадили паразіта такого. А ходили вигрібали все геть чисто, шо бачили корови забирали і всю живність. Тато ж наші ушлі були, бистренько узнали про те діло і додому прибігли спасать хотя шось. В нас зерно в засіку було, прийшли ці активісти опечатали зерно. Засік той був над старим заваляним погрібом, а Вони зробили дірочку в засіку і посціжували у погріб. Та ше й казали: “А, чорт не вхватить”. Сусідка в нас була Мотря, то вона, як прийшли до неї, понатягувала на себе 3 спідниці, шоб хоч якусь одежину припасти і в мішочки та глечики поначипала проса та крупи всякої і під припічком сховала. Але ж вони повигрібали все, і спідниці поздирали, одну тіки і оставили.

Що ви їли під час голоду?

Ой, шо тобі сказати. Не було ні хліба, ні солі, тіки воду одну оставили, якби ше й воду забрали, то хтозна шо було б. А кормилися підножним кормом, хто де шо знайде. Їли листя з дерева, сушили листя липове, били його на муку і млинці пекли. Харчувалися всякими остатками де, шо пооставалось. Діти малі бігали, з жарен, на яких шось перетирали, облітали тилочку, шо пооставалося, та  й в рот, а як вода, отак перебивались. А нас мама з сестрою Дуньою, весною коли в колгоспі посадили буряки, водили дольки сапать. Виділяли дольку і ми всі сапали, а мама дуже больні вже були, помню ноги так поопухали, шо аж звисали. А на полі годували, варили кошку-похльобку – баланду. А ше били сіно на муку і на воді пекли млинці. Лободу брали для млинців, і кропиву тоже брали. Але потом од кропиви одказались, бо від неї животи дуже боліли, а лобода, вона м’якше і її їли чаще.

Чи були випадки, коли їли людей?

Було таке, що і людей їли. Жінка одна була, ловила малих дітей. Казали пійма дитину, одріже голову і поставе в куток, що кров стекла, а потом вже їсть. Її так і прозвали Людоїдка, а потом всіх дітей  назвали по роду Людоїдами і зараз в селі вони є. А ще було в Пухліїв, сусідів, пропала дитина і шось десь тиждень її шукали і ніхто не бачив її, а якось зашли до сусідів, а вони пальчики тіки дитячі догризають – оце геть чисто так і було. Але то таке время було тяжоле , судить тих людей нізя, бо кожний жив як міг, аби тіки день додержаться.

Як на Вашу думку, скільки чоловік померло в селі?

Вмирало багато, вимирали і сім’ями і вулицями. В сім’ях було дітей по 12, по 13, або ще й більше. Але ж діточки маленькі були, їх ще й не називали, то хтоїзна скільки тих бідних людей повмирало. Чула шось таке в сільраді колись казали до 3000 людей вмерло, але хтоїзна, скільки їх по настояшому вмерло, всіх не запишуть.

Де в селі хоронили померлих людей і яким чином?

Мертвих було багато. Оце ідеш попід тином, то там, то тут лежали люди. Організовували бригади, які їздили на возах і собірали мертвяків. Їде було дядько і собіра хоч живого, шо не шевелиться, хоч мертвого, та і забира всіх зразу, каже нашо мені двічі вертатися, доки вернусь він вже і схолоне. Відвозив на кладбіще і скидав в яму та й загортав. А деякі хоронили свою рідню на городі.

Чи є місця шанування померлих?

А Бог його знає, може десь і є, не чула, а хто ховав дома, то конєшно убирає і дивиться за могилками, а які і повмирали вже, то діти дивляться. А другі і не знають шо то за горби, хоч на городі, хоч на кладбиші, то воно ото і позаростало і зрівнялось з землею, кому воля січас воно нужне.

1. Місце запису: село Лебедин Шполянського району Черкаської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Хоменко Марія Василівна, 1914 р. н., народилась у селі Лебедин Шполянського району Черкаської області.

Під час Голодомору респондент проживала у селі Лебедин Шполянського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Я була третьою дитиною у сім”ї. Всього нас було чотирнадцять, дев’ятьох забрав голод. Я робила тоді в КСП “12-річчя Жовтня”. Пригадую, навесні 1932-го пропало багато коней, які здихали від голоду, бо не було чим їх годувать. Та скоро до трупів коней почали навідуватися вже і люди,, бо в колгоспи нічого не заплатили, свій скот пішов на загальний двір, і той, що остався вирізали й поїли.  Керівництво ставилося по-насильницьки до нас. Бригадири ходили і загадували йти на роботу, як осавули при панах, а рано в хатах, де жінки спізнювалися, заливали водою вогонь в печі. Організовувались “чорні бригади”. Знов таки ж, жінок, що спізнились на роботу чи не зробили, що треба було, не пускали додому, а запирали в якійсь хаті і рано  відправляли знов на роботу. Пригадую, така бригада була в хаті А.П. Кохна, над якою був причеплений чорний прапор. Потом якийсь сміливець причепив на цей хаті фанерку. На ній було таке: “Смерть колгоспам!” Хтось з активістів відвіз її до до…. Приїхало начальство, подивилося і розігнало їх 1932-ий був неврожайний, людям не дали нічого. Комісія з активістів ходила по дворах, у деяких були шпилі, щоб шукати заховане зерно чи овочі, бо так часто робили, а в других були торби не шиї, куди засипали найдену квасолю, сухі вишні, сочевицю. Було й таке, що горище замітали віниками, щоб не осталось і зернини. Наступного 1933-го велике горе спіткало нашу сім’ю. Пригадую, зимою ранком батько із старшими моїми братами винесли з хати тільця двох сестричок і братика. Тимофійко був наймолодший. Так померло ще шестеро моїх братів і сестер. Перед цим бідненькі лежали на лежанці, аж попухли. Здавалося ось-ось розпадуться на “часті”. Так і поздихали. Померли й мати з батьком. Весною і літом 1933-го в колгоспі почалось харчування в полі. Я з братами вийшла в поле. Хто прийшов і трохи той щось  зробив, тому давали миску супу. Врожай в цей рік був гарний. Для порятунку людей від смерті вибрали ділянки спілої пшениці, нажали, вивезли молотерку, намололи і почали пекти хліб. Але робота йшла по волі, бо люди кволі. За скошений і складений в копи гектар давали 150 грам пшениці, люди ожили, повиходили в поле всі: і старі і малі. Хліб був зібраний. Голод відступив.

1. Місце запису: с. Долинка, Монастерищенський район, Черкаська область;
2. Дата запису: 11,09,2003 року;
3. Ким записано: Курченко Наталія Василівна II курс;
4. Респондент: Якобчук Павло Іванович 1908 р.н., народився у селі Долинка, Монастерищенського району, Черкаської області.

Під час Голодомору респондент проживав у селі Долинка, Монастерищенського району, Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках, або у 1946-47-рр.?

Помню голодомор у 1932-33 і 1946-47 рр.

Які на вашу думку могли бути причини голоду і неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Влада сама зробила штучний голодомор, бо урожай був.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це робив?

Ходила НКВД, комсомольці і вимітали все, ще була “Червона мітла”.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?Ті, що ходили мали документи, ходили в голіфе, забирали кожухи і самі в них ходили.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Коли люди не давали забирати останню їжу, зерно, то били і десь вивозили.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали при собі нагани.

Як люди боронилися?

Хто як міг ховав зерно і картошку.

Чи можна було приховувати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна було заховати нічого, шкали в погрібах, в ямах, даже в пазухах.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ходили комсомольці із шпичками, штрикали землю, заглядали в печі, в хліви, де тільки можна.

Скільки їх приходили до хати? Хто це був?

Приходило двох-трьох. Казали на них “Червона мітла” НКВДисти.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде не можна було заховати нічого.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тим, хто пішов у колгосп давали по мисочці супу і по кусочку хліба. Забирали все: продукти, худобу, дрантя.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Хто зірве п’ять колосків давали по 10 років!

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не давали збирати у полі нічого у 1933-у, а в 1947-у. уже можна було щось десь узяти.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Комори і поля охороняти ціж представники і комсомольці.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ті, що були бідні ішли в колгосп зразу, а ті що мали хоч трошки землі, (звалися середняки) мали коні, плуги, в колгоспи не йшли.

Чи змушували людей іти в колгоспи і як?

Примушували йти тим, що забирали все, розбирали хати, клуні і навіть десь висилали.

Де приховували худобу, щоб не забирали в колгосп?

Худобу не можна було десь сховати.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Забирати ходили, коли їм вздумається і серед ночі і рано.

Скільки разів приходили до хати?

Ходили скільки хотіли, поки не бачили, що вже немає що брати.

Коли почали люди вмирати з голоду?

Коли все кінчилося із продуктів, почали вмирати.

Що було з малими сиротами?, чи ними опікувалась держава?

Дітей, що залишилися забирали в дитбудинки.

Хто не голодував у селі і чому?

Ті, що лишилися живі, то в колгоспах організовували кухні варили в котлах якусь похльобку і давали людям.

Хто зумів вижити?

Оце так і вижили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Давали пайки в колгоспі і складали дві, три сім’ї докупи і перше одним, потім другим.

Які засоби вживати до виживання?

Збирали мерзлу картошку на полях, перетирали і їли.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше годували?

Родичі як було звідки, те помагали одне одному.

Чи споживати в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли лободу липиху, татарське зілля (коріння).

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя липи вживали в їжу.

Яких деяких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Все, що можна було зловити, все їли.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

У 1947-у їздили в Западну Україну і на одежу міняли їжу, там люди не голодували, але задаром не давали нічого

Чи був голод у містах?

У містах голоду такого не було через те, що їм давали пайки.

Скільки людей вимирало в селі? Чи є такі відомості?

Вимирало багато, але точно не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

В нас такого не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На цвинтарі копали ями, звозили туди людей на підводах і скидали їх туди.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Два чоловіки, що звозили мертвих получали пайки.

Чи відомі у вашому селі місце захоронення людей від голоду?

Нє, в нашому селі невідомо куди звозили цих людей!

Чи поминають їх на “Проводи” “Гробки”, Зелені свята?

Цих людей поминають на Проводи, через тиждень після Паски.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

В церкві тепер поминають людей, що померли від голоду тепер, а за часів радянської влади про це неможна було говорити!

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В селі церква є. Вона відноситься до Українського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

В нас в селі таких хрестів немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Про ті страшні  часи голоду я розказую своїм дітям і онукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Винною в загибелі багатьох людей вважаю владу.

1. Місце запису: смт Вільшана, Городищенського району, Черкаської області;
2. Дата запису: 25 серпня 2002 року;
3. Ким записано: Підгрушня В. М. студентка 3 курсу 2 групи історичного ф-ту КНУ;
4. Респондент: Коваленко Яків Петрович 1919 р.н., народився в смт. Вільшана, Городищенського району, Черкаської області.

Під час Голодомору респондент проживав у смт. Вільшана, Городищенського району, Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Де ви жили на 1932-1933 рр?

Жив у м. Вільшана (зараз смт.) на кутку Валява (зараз вул. Коцюбинського, але назва кутка так і залишилась).

Скільки вам було років?  Ви були свідком?

Мені було 13 років і я був свідком.

У вас була велика сім’я?

Велика і батько, мати та 6 дітей.

Які були погодні умови?

В той рік була велика повінь, бо йшли великі дощі, ставки вийшли з берегів в Кирилівці (с. Шевченкове), потім в хуторі Коново-Івасєво (називався і х. Зіркою), а потім прорвало ставок і в Вільшані. Вода несла все і скотину, і дерева, все, що було в неї на шляху. Вода піднялась на 1м в висоту. А ми тоді жили біля річки, то нашу хату затопило геть.

Що ж ви їли? Як ви вижили?

Їли все що могли. У нас була корова.

Зерно забирали?

Його і не було. Яке зібрали на колгоспному полі, то воно в копах та мокло, то потім сушили, молотарнями молотили і зразу кудись вивозили.

То, що ж ви їли?

Крали в колгоспі качани, без зерна, товкли, мололи та мати варили куліш. Дуже тоді лазили по льохах, виривали картоплю,  яка залишилась. 

Хтось у вашій сім’ї помер?

Ні, в сім’ї ніхто. А там мамині батьки, мої дід та баба – померли. Сусіди вимирали цілими сім’ями.

А хтось займався похованням?

В комуністів було так: якщо хтось проштрафився, отримав штраф, то він мусив одробити «УЖТРУД». Отож, один їздив гарбаркою по вулиці збирав, а такий самий копав на кладовищі яму. То привезуть, скидають, закопають і все. А людей на шляху лежало багато. Отоїдуть через наш куток з Вербівки, то йде, йде, упаде та й не встане.       

Всі люди голодували?

Жив сусід Тихін Голосненко, був завмлина, то він голоду не мав. Я пас у нього свині, або ще щось зроблю, то за роботу дасть млинця, то цей млинець та чашка молока дома, то й вижили. 

Ваші батьки не їздили в Западну по зерно?

Ні, не їздили, не було одягу щоб мінять. Страшно було їздити. Було, що поїдуть, то не приїдуть. Усе поодбирають та вб’ють. Мій дядько поїхав та вбили його. Поїхали шукать, то знайшли мертвого.     

Випадки людоїдства були?

Казали, що на Новоселищі жила сім’я Іваненків, в сім’ї було 5 душ. І вони з’їли свого хлопчика. Бігав, бігав, а потім нестало. Казали, що вони його зли. А після голоду дуже багато людей вмерло. Вимирали цілі села. С. Товста стало зовсім поле, а с. Тарасівка «славилось» людоїдством. Оце наче все.