Місце запису: с. Шукайвода, Христинівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 05.07.2005 р.

Хто записав: Добринська В. П., Вовк Н. І., Школенко К. В., Валюк В. І., Кузьменко Г. І.

Респондент: Проник Марфа Гордіївна. 1923 р.н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Шукайвода Христинівського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

В родині було п’ятеро дітей. Помер брат, батько помер.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Помню, ми на печі були, так печка в баби, ми повилазили, дивились, а вони по горшках, геть і квасольку витрушують, под чистую всьо.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Було так, но я тоді ще не чула. 

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Які документи? Вони чоловіків репресірували, а баби шо їм?!

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Нє, та й що, як вони зайшли, а деякі в масках, наші видно, шоб не пізнали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Всьо у них було. Отакі во залізяки і оружиє у них було. 

Як люди боронилися?

Люди деякі тікали з села, деякі люди були такі, шо з ними.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нє, де ж ми її сховаємо? Нема, забрали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По скільки? Так, чоловік 5-6. Були й сільські, ну, вони вже повмирали, й чужі були.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де хто вмів.  Якісь і підвали, і погріби,  але всьо равно…

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Одяг – нє,  та як то, нашо їм, їм їдло тільки.  А от нагадала я… за Безпалька:  мама моя пішла зимою у сільраду, шоб яку там справку,… а він був головою сільради і з мами  того кожуха здер, шо  в колгосп не йшла.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чула. Було ж так.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Як підеш, то на всі боки, і догнав на коні і нагайкою.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Наші, колгоспні, сільські: Безпалько, Чумак. 

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Були воли, корова, то забирали туди: в колгосп заставляли, нічого не давали, грабіж та й всьо.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Забирали… Прийшли, забрали корову й воли, ну, які вони там бички, але дід запрягав в ярмо та й скородив город.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли захтять.

Скільки разів приходили до хати?

Прийшли –  забрали, шо є,  їм тра один раз.

Коли почали помирати від голоду?

В 33-му.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

А шо? В державу не забирали, падали ті діти.

Хто не голодував у селі і чому?

Були, начальники були багатші.     

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Усякі, которі там рідніші, то дітей позабирали… то там трохи лучче було.

Які засоби вживали до виживання?

І шліхту варили, і бур’ян, в общім, чим могли, тим спасалися.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли листя, бурачиння,  А це вже як колоски почалися, то це вже празник, уже назбираємо ті колосочки, хоч і б’ють, але рачки лізем, шукаєм.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Та й за шо. 

Чи був голод у містах?

Конечно, що там лучче: осьо  радгосп.

Що таке “Торгсін”?

Не знаю таке. 

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Там братська могила, тако поскидали в яму…

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Червонка  їли дитину, Каті Гердихи баба з’їла дитину.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Яка яма пуста.

Могили не виривали?

Нє…  На яру погріб був, так  вони всеньку цю вулицю звезли… багатенько їздило їх.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Нє…Вони до ями його привезли, а він, Боже, живий. Їздили по куткам та й собирали та й в яму.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Як проводи, то приходять ті люди, шо  путями йдуть.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Мабуть, згадують, свічки ставлять. 

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Я не йду, дівчатка, тако рідко коли, мені ж далеко.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

І хрест є зараз.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ой, Боже,  як вам сказати… Начальство, хто ж винен, кожен хотів багатіти, забирав, згонив у колгосп: тягали і коні, і корови, і всьо.  Це Безпалько таке робив, головою сільради був.

Місце запису: с. Шукайвода, Христинівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 05.07.2005 р.

Хто записав: Добринська В. П., Вовк Н. І., Школенко К. В., Валюк В. І., Кузьменко Г. І.

Респондент: Ксендзук Надія Артемівна. 1919 р.н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Ладижинка Уманського району Черкаського області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Дитиночка моя… Як батько спух,  помер. Семеро дітей і батько, і мати. Осталися від того я і мама. Я не знаю, як до весни… починався Голодомор з 1932 р., ну,  ще в нас ніхто не вмер в 32, а в 33-му до весни всі повмирали… Мама пішла на колгосп, а я пішла в Христинівку, хто шо кусочок дав мені, то я так там… в соломі так і ночувала…Не  могла я до пам’яти дойти. Два братики було Кость і Федір –  близнючки, то самі менші померли, ну,  й дівчатка, штири дівчинки Гафійка, Хросинка, Маричка,  Ганя. Батько звали Артем.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Боже ж мій милостивий… Я зараз все розкажу. В 28 году началась колективізація і здавали коні. У мого батька була коняка,..  коняку, воза борони. податки. Боже, і податки, з города, яйця, м’ясо, всьо ж оддавали, позику…

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

В 28 году всьо  поздавали. Отут був тік, називали його красний тік. Туди звозили хліб і молотили.  Лавка стоїть, коні запряжені… забирали той хліб, клали на підводи із музикою проводжали в Христинівку. А дальше на станцію відправляли, а тоді забирали…

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ніхто ні на кого не доносив, не докладали, бо велике горе було, це було страшно дивитись, всі були пухлі.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А як же, це сільрада була. Боже спасі, приказ був від начальства, шоб  під мітьолку.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Ночію  приходила комісія, шоб  іти до сільради і там будеш одвічати чи виконаєш… та й визвали мою тітку Явдоху і мою маму. А я Івана Золотаря батько Іваном звався та й каже: “Бери  її за барки чи вона виконає поставки…” Аа відки все забрали… А моя мама: “Діти  пухнуть”. Взяли в ці шандари обох (печі такі) нє,  не арештували, посиділи та й випустили.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Нє, нічого не було. пристрої ходили, такі палиці довгі залізні і стукали, де ями можна найти з хлібом. 

Як люди боронилися?

Як хто шо мав шось у пазусі якусь жменю, то тоже витрясали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

А шо ж ховали, ховали. Хто зумів сховати, то ше якось вижив на тому кулішу. А хто не зумів нічого сховати, то з льоху бараболі забирали і бураки –  все забирали. Це дуже велике горе було.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Даже і п’ять і шість душ, і десять.  За це я не помню… свої ходили. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да. 

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Боже мій. А одяг забирали, хто був такий, бо в нас було семеро дітей… плоха одяг.  Тоже держав вівці, то так для себе була необходімість, а хто був багатий трохи… Інка, винеси той одяг… такі піджаки, кожухи забирали і тут на торгах продавали, були такі люди, шо й купляли, свої сільські купляли.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Хто зловиться, то в тюрму садили, а той даже вбивали. Знаю, я всьо в газетах читала такі випадки. А в нашому селі тоже всього було. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Боже спаси, не дозволяли. 

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сільські, свої сільські люди… отак було… не було чим топити та й йдуть за машиною… а вони чо  були дужчі. Бо вони там жили, робили, підбирали корма… ніс на плечах солому, а він підійшов, запалив на плечах.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

 були добровільно йшли. осьо Маруся чумачка, її батько, її мати… їхній брат в МГБ був та й сказав до матері: “Боронь Боже, подайте перші заяву, та ви тоді будете без голоду. – Та вони подали заяву. – А якщо люди не будуть забирати, то боронь Боже вас забирати, хай та заява там лежить, якщо відберете, то пропащі”.  То вони пішли добровільно, заяви не відбирали і до них не заходили. То люди пухнуть з голоду, а вони мають хліб і держали корову і мали молоко.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Загоняли в колгосп. Боже, ходили тут, тучами ходили. Мій батько… не пішли в колгосп, тому що дуже вірили в релігію, в Бога, розписуватись не хтів, бо це, казав, шо  я розпишусь не туди де треба; буду так ходити та й мама ходила і я трохи ходила даже… Боже, за репресії, то геть І я ті кістки бачила. Я, мої діти в, Норільські, на сєвєрі.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

І дньом,  і ноччю.

Скільки разів приходили до хати?

Даже геть по п’ять раз можуть зайти. Боже, я не можу представити, як це робилося, так було страшно.

Коли почали помирати від голоду?

З 32-го року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ходили діти красти, а їх кидали даже геть знаю за Христинівку, то шось із десятеро, то їх кинули, не знаю, чи то їх із десятеро там було… Не шкода було, ніхто нікого не жалів, взяли та й вкинули.

Хто зумів вижити?

Я ж вам розказувала, шо… їхній син служив в Москві, був в НКВД, то він приїхав додому, сказав: “Будете  в колгоспі, боронь Боже, забирати заяви з колгоспу”  То були такі…

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

 Я знаю, шо  В нашому селі ніхто нікому не помагав.

Які засоби вживали до виживання?

Вийшло бідне надвір, нажало споришу, кропиви.

А зимою?

Помирали, масово помирали… у мене осьо семеро душ. Я знаю, шо  я захотіла їсти, то поставила води в горщечку, посолила сіллю, так напилась і на тому кінець. 

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ой, не знаю… я це помню весною, а тоді я пішла в Христинівку, а мама пішла в Радгосп та й там тарілочку супу давали і 200 г хліба… А хто крав… то їх сторожі полювали, та ту жінку вбили, а ця Горпина втекла.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Да. я не знаю за це. Христинівка жила, бо мені діти винесуть кусочок сахара, тоді легше було в городах жити.

Чи був голод у містах?

А пайка давали. А дід Пантелей був у Москві, то він додому ще й посилки посилав: насушить батони, запакує.  Москва жила тоді добре.

Що таке “Торгсін”?

Може, я й помніла, то я й забула.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Ось Марусі Чумачки штири душі.  Яким остався, а то всі померли; Тетяна, а то всі повмирали з голоду; Івана Золотаря батьки померли, а він остався. у Бабанів, то всі лишилися, бо вони були в колгоспі та й тарілку супу принесуть, за цим вижили, пухлі ходили на роботу.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Те я чула із села, оцеї Каті Жерди баба та й вона це їла і Червонка покійна. Баба Гирда, то свої їла… померлих. А дід цей, з Орадівки, то розказував, шо дві жінки застали їх, шо  вона варила свого сина. Як їх застали, то завели до сільради і там їм дали уколи. Сказали: “ми дамо вам уколи і вам буде лучче”. І їм дали уколи і вони повмирали. Оце ше й так було… дуже страшно було. 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Усю через город баба Тереся жила, Це вона сама активістка. Нє,  у яму, один кагат, оце скільки сьогодні заберуть –  один кагат риють і закопали…  баба Тереся… ще живого діда Тихона завезла.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

А тарілку супа варили і кусочок хліба давали.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

А в нас геть і пам’ятник стоїть цим померлим. Баба Васька писала, і моїх братиків, і сестер. Дуже написали багато, шось  до 300.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

 Да. Мати, батько, два брати, сестра померли.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не ходю. 

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

 Осьо розказую, та вона не вірить. 

А Ви прожили життя, як Ви  думаєте, хто винен,  що так багато загинуло людей?

Як вам сказати, хто це винний. Я знаю Кагановича, він на Київську область (ми тоді були Київської  області)  був уполномочений. Від Сталіна був приказ:  здай хліб, например:  20 центнерів сьогодні, він каже на завтра 30 центнерів здавати. Та й ходили та й відбирали у людей цей хліб. Оце таке було.

Ну, а що вони казали, куди вони його забирали, з якою метою?

А шоб люди зморились.

Ну, Ви казали, що у вас теж немає їсти, тоже голодні?

А шо вони не бачили? А шо вони не знають?

Ну, а що ж вони казали, це податок чи що?

 А заготовку здати.

 А хто їм казав такі плани заготовки?

 Сталін, Каганович, Молотов і там був і Риков якийсь…

Ну, Ви ж були в колгоспі, Ви ж робили? тож ваше було, батько робив, то ж зароблене було?

Він не на трудодні, він свого поля, тоді ще своє поле було, та їх зганяли в колгосп, та й він узяв три снопи… тут стояла молотарка, працювали, везли в Христинівку під прапором, ше й під музику.

 Щось може ще пам’ятаєте, щось розкажете, щоб залишилось воно в архіві?

Воно залишилося мені добре, вся сім’я вмерла, я зосталась сама.

Місце запису: с. Шукайвода, Христинівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 05.07.2005 р.

Хто записав: Добринська В. П., Вовк Н. І., Школенко К. В., Валюк В. І., Кузьменко Г. І.

Респондент: Шекір Варвара Григорівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Ладижинка Ладижинського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Мені було 13 років. Добре пам’ятаю. Шо я розкажу? Їсти не було шо.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

І від того, шо забирали, і не врожай був. Всяка погода була.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я чула таке, а не знаю, хто на кого доносив. Чи платили? Не знаю, не чула такого. 

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Нічого вони не показували, ми їх знали, та й нашо нам їхні документи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Ніхто нічого не оспарював… Я не знаю за шо батька вбили, замотали в рядно…  не помню, в якому році.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Каміннями вбивали…

Як люди боронилися?

Так, може, балачки були. 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали, хто міг. А хто де міг, у нас його не було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Нічим, вони так просто заглядали. Була така бригада, комнезами їх називали.  Заходили й дивилися. Сільські вони були, не при должності… но вбивали, батька мого вбили.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

І два, і три, коли скільки.

Де можна було заховати продукти харчування?

 А хто де міг.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Людям варили, хто робив. А як хто, примєром я, дома були, мама получать 200 г муки і зварять ввечері.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Може у кого забирали, а в нас не було шо брати.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

А, ну всі.  Я тоже закрадалась і збирала, закрадалась, шоб хоч суп якийсь зварить. Скільки хочете судили. Я не пам’ятаю, але було врем’я, шо  за це судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не розрішали, гоняв об’єзчик кругом, вкрадалися.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Не знаю, ну, канєчно, сільські, а хто ж охороняв.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Я не знаю. Може, кого заганяли, а ми йшли добровільно.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Куди заховаєш. 

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Тільки дньом.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки хотіла, і ноччю можуть зайти коли-небудь, як на кого якась заява.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Я не пам’ятаю, шоб забирали дітей в інтернат. Хто їх забирав, то не знаю. Де хто старший, то оставався. 

Хто не голодував у селі і чому?

Таких мало людей бувало, але були.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Такого я не знаю та й в рідних не було нічого. 

Які засоби вживали до виживання?

Отак з города: шо на городі вродить, а то козу держали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

… та й в рідних не було нічого.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Як мерзла бараболя оставалася з осени, то терлий й пекли пампушки.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні, не їли. 

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Нічого не продавали, нічого не міняли.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Що таке “Торгсін”?

Ні,  не знаю. 

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

 Ой, нє, не  вижили…. Дуже багато дітей у родичів померло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були.  Все розкажу. Як я вийшла заміж, то чоловік розказував, що його там одна жінка… хтіла зарізати, закликала, то це я чула й знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали, звозили під водами, а ше  якийсь не кончився чоловік чи жінка, чи дитина, тож такі, шо були дуженькі… однако буду за тобою їхати. Кинули, довезли до кладбища, та й, може, ше  він не кончився, живого кинули.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

А хто його знає. Навєрно, платили… Де хто помирає. 

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

 Я знаю, що могила Голодомору у нас осьо против города.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

 Усьо це ми зараз робимо.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Згадають. 

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Ну, а як же. У в мене немає внуків.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Государство, начальство, а хто ж винні. А вони не бачили? (Що нема нічого). Як вони там візьмуть якої квасолі відро чи пів відра, то це вони будуть казати, може, собі забирали?!

Місце запису: с. Ладижинка, Уманський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 28.10.2005 р.

Хто записав: Савін Олег Федорович.

Респондент: Юхимович Антоніна Карпівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Ладижинка Уманського району Черкаської області.

Хто ходив забирати продукти і речі?

Комсомольці, молодь.

Як це робили?

Прийшли і галушки на столі стоять… підійшли, згорнули із стола і лізуть в скриню…

Чи доносили сусід на сусіда?

У нас не було такого на кутку, а в людей було…

Чи карали людей, які не віддавали продукти?

Висилали їх, кудись висилали.

Чи можна було щось заховати?

То шо ж заховаєш? То найдуть, найдуть.  Як скрізь ходили і шпичками, шукали. Не можна було заховати. Де хто ховав, але не можна було сховати. Але це всьо…ті,  пішли в колгосп, навіть ті люди, що мали хати під жестю, то їх не розкуркулювали і в них не брали такі податки. А тато не пішли в колгосп, вони були в гуртку, в якому люди разом обробляли поле, то з таких людей брали більші податки, як з тих, що пішли в колгосп.

А люди якось боронилися?

Ніхто не боронився. Як боронитися? Давав цей самий Бланченко, писали список і давали муку, кукурудзяну муку чи якесь пшоно там в магазині… та й та сусідка каже: “Пішли, Явдохо, бо дасть муку по 3 кг на хату”.

Як часто давали?

Коли привезуть. Чи раз в місяць, чи дві неділі. В нас в хаті лишили горщик пшениці на кутю. То цей Горджа ( Колісник Іван) прийшов та й забрав, цю пшеницю. здівалися дуже,  дуже здівалися.

Чи чули про “закон про п’ять колосків”?

Боже мій! Не можна було підняти колоска, квіточку скрутиш з колосків, то за цю квіточку будуть сидити. У нас в колгоспі “Червоний колос” в 35 чи 37 році такий врожай був, то нам голова дав по 7 кг і 800 грам на трудодень, а в колгоспі “Червоний колос”  Мазуренко дав по 8 кг, то їх репресували в 37 році, обох репресіровали, шо  дали людям хліба на трудодень.  Дарка Царучка дала по три чи по два кілі пшениці, то осталась не репресована.

Чи заставляли людей йти в колгосп?

Як були в людей хати під бляхою, сталлю, на Люцерці, то казали: “Не підеш, то заберем”.  То пішли в колгосп, та й осталася хата.

Коли почали люди помирати з голоду?

А в цих годах. В 32 році.

Як залишалися сироти чи опікувалась ними держава?

Опікувалася. Наш батько мав чотирьох. Хоч не хоч – май чотирьох. Якщо померли родичі, а в них залишилися діти, то в кого немає чотирьох дітей –  бери. Поле в них є (в дітей).  Мусиш його обробляти.  Повинен був посіяти, зібрати постаратися на дітей. Поручали дітей комусь з родичів чи друзів. А в нашій сім’ї були Червоноси,  їх батьки померли, то вони були в нас. Виросли і родалися.

Як рятувалися?

Лобода була, акація цвіла їли. В ставку виривали коріння регози, мили, сушили, робили муку.  Збирали бараболю в полі, не в нас, в Клиновій.

Народ помирав, цілі сім’ї вимирали.

Їли груші дички. Шо ж тоді дуже було?

Чи можна було щось купити або поміняти в Умані?

 А за шо?  Не було за шо?

Чи чули про “Торгсін”?

Хто був багатий… Тут  були куркулі, але вони повтікали.

Скільки людей померло в селі?

В нас мало. Текуча і Городниця, і Фурманка багато повмирало. В нас тітка рідна була в Текучі і дядько був фельдшером і було сім душ дітей, то тільки осталося двоє, а то всі вимерли.

Чи було людоїдство в селі?

Було. Випадки.

Де хоронили людей?

А на кладбищі.  Бланченко спасав. Де візьме який центнер, то по списку роздав людям…

До якого патріархату належить наша церква?

Православна.

Чи розповідали ви про 32-33 рр.  дітям,  внукам, сусідам?

Та й скажи молодим, то сміються, не вірять.

Місце запису: с. Ладижинка, Уманський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 13.10.2005 р.

Хто записав: Савін Олег Федорович.

Респондент: Довгань Ганна Власівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Ладижинка Уманського району Черкаської області.

Розкажіть про причини голоду 1932-33 рр.?

Первого мая нема ні бурачиння, ні лободи, нічого немає. Ходили збирати, що бачили: кропиву, що появилася, жалку їли. Жаби ми не їли, я гидувалася. З дуба отего, мох їли, коріння з регози їли.  Оце ми їли. Бурачиння їли.  Йшла я на роботу, то мама води налиє і спече пампушку з лободи. Воно, вибачте, що скажу, ну, точно як коров’ячий кізяк. То я вийшла на поле, та й загарбала, а сама ходжу голодна, цілий день, тоді йдемо додому з Серафиною, йде Яшка і каже: “Дівчата, принесіть в хату води, бо не можу”. Я не спухла. Мама була дуже спухла. А тато вмерли. Вилізли на піч вночі, заснули і не прокинулися. Всьо, вони вже старі були, 82 годи. А я ще мала була. Тако, що могла, ходила, робила.

Які були причини голоду? Неврожай, посуха, податки чи забирали все?

Нє. Врожай був.

І 32-й, і 33-й рік?

Був. Забирали. Забирали, не давали.  Ходила колосочки жати. Піду вночі, наріжу, висушили і є крупи.

А закон про п’ять колосків ви чули?

Чула, а чом не чула? Кіло пшениці –  та й год тюрми.  Чула…  Ми ходили вночі. То що зробиш. Ну, нічого не можна було купити і нема за що. За що ж я куплю? Ні гроші, ні хліба, нічо. Одна лиш вода і лобода.

А хто ходив забирати у людей?

Я не помню. Я була ще мала. Я помню, що в нас був голова. Фамілія його Мельник. У нас було тлумачок муки. Прийшов він брати. Я як влізла в ту муку, почала лупити руками, я не дала йому тої муки. Не дала, но, може, було з відро, трошки більше. Не дала я йому тої муки. Забирали, що бачили. Забирали все. Десь там було трошки якогось ячменю, там сховали. Прийшли, забрали. Десь закопали були. Забрали. Оце таке було. Дуже тяжко.

А що робили з тими, хто не віддавав свої продукти?

Забирали.

А ті, що пішли в колгосп, їм давали якісь продукти?

Нічо не давали. А забирали все. І одяг забирали. В нас такі були гарні рядна. І рядна забрали. Ходили і прямо бригадами, забирали.

Чи дозволяли людям підзбирувати на полі після того, як зібрали урожай?

Нічого не дозволяли. Хто де вкрався, нишком назбирав, як виїхав голова колгоспу, з мішком забрав і всьо.

Хто стеріг поля, комори?

Були сторожі.

Чи хотіли люди йти в колгосп?

Не дуже хотіли. наші батьки не пішли в колгосп. А щоб були пішли, то було б луче.  Вони вже були старі, які вже робити не могли.

А де переховували худобу?

А до других хазяїв водили.

Хто ходив забирати?

Бригади ходили, серед них були і старшокласники, більші діти. Наші, сільські. В нашого тата було дев’ять десятин поля, то наложили одну поставку –  віддали, пройшло дві неділі –  знов наложили. Віддали. Пройшло дві неділі –  наложили третю поставку. Віддали. Всьо. Вже не було шо віддавати. Та й вже.

А коли люди почали з голоду помирати?

В 1931, 1932 і 47 вмирали. Знаю в Єви в старого Політа лежав на подвір’ї, на горбі дядько, молодий такий, і він вже не міг ні встати, нічого.  Кричить до Єви: “ Єво! Єво, дай бурачка, дай бурачка, нехай я кину в рот, хоть чуть похрупати”.  І так він там і помер.

То була Ладижинський чоловік?

Нє.  Дядько фурманський. А скільки живих яму кидали… Ще дихає. Забрали. Кинули в яму, загорнули та й кончено.

Що робили з сиротами?

Я не знаю, я була мала.

Кому вдалося вижити?

І ми вижили, мама вижила. Так… лободу їли, а тоді бурачки появилися і так і вижили. Лиш я була дуже жовта чи то від тої Лободи, лиш я була як тою хиною змазана.

Чи помагали люди одне одному продуктами?

Ніхто нічого не помагав. Як хто мав яку жменьку, то заколотить тої лободи, яке воно було.

Що їли з диких тварин, птахів, плазунів?

Я не знаю. Ми його не їли. Ми їли з дуба кору і коріння з регози. І лободу, і бурачиння.  Як бурачки молоденькі появилися, вже бурачки стали проривати і їсти.

Чи можна було щось купити в місті чи поміняти?

Нічо не можна було купити. Бо не було за шо. Саша мій пішов в 47-му році на базар. Тут був базар в парку, великий базар. Купив мисочку м’яса. Це м’ясо тільки з людини, бо воно біле біле таке в пятнах. Вони прийшли додому. Помастили постоли, якісь кожані, а те вилили.  Купили буханочку хліба, така біла. Розрізали, а там всередині клоча, лиш обмастяне тістом і 50 рублів віддали. Оце таке було.

А в Умані?

Не знаю, ми не ходили в Умані. Тоді ніхто не їздив. Пішки ходили (27км).

Що таке «Торгсін»?

Не знаю.

А скільки людей померло в селі?

Багато померло…

Чи відомі все в селі Ладижинці випадки людоїдства?

Знаю, на нашому кутку жінка. Дитину свою з’їла. Дівчинку. Вбила її. Голову ошмалила в печі і дівчинку з’їла. А тоді, як умирала, то не могла вмерти.  В мене, каже, є гріх великий. Я з’їла свою дитину. Ще довго вона після голоду прожила. Ще були дівчата в неї. Три дівчинки. Вже голоду не було. Це вона саму першу дівчинку з’їла.

Де хоронили людей, що померли?

Ями викопували, на цвинтара не відвозили. Де попало. І під лісом, і на яру. Скрізь.

Чи поминають в церкві тих, що померли час голоду? 

Напевно, поминають.

А до якого патріархату відноситься наша церква?

Не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає. Де вони є?

Кого ви вважаєте винним у голоді?

Не знаю. Якби це був один або двоє…

Місце запису: с. Балаклея, Смілянський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 06.09.2005 р.

Хто записав: Громовий Андрій Анатолійович.

Респондент: Пащеська Євдокія Яківна, 1914 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Нечаївка Черкаського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Так пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Причина голодомору – штучний голод.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Відбирали врожай комсомольці.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Винагород за донесення на сусіда не було.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Документів на забирання продуктів не мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Покарання, яке застосовували, арешти.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ті, що ходили по хатах мали зброю.

Як люди боронилися?

Люди ховалися де попало.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховати частину продуктів було неможливо.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали продукти комсомольці, як звали не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили до хати комсомольці: 3 і більше.

Де можна було заховати продукти харчування?

Продукти ховали скрізь, де можна було заховати.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Хто пішов у колгоспи їжу давали: з бурячного семена оладки.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали тільки продукти.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Про закон «5 колосків» чула. Судили. Коли гналися , то тікали в болото, щоб не догнали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Колоски і городину дозволяли збирати.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли поля об’їждчики і міліція.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Люди не дуже хотіли вступати в колгосп. Хто не хотів, забирали в колгосп.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Людей змушували вступати, а хто не хотів, відбирали землю, худобу.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу переховували в лісах і де тільки можна.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ходили по хатах вночі і вдень, навіть, коли спати.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили по-різному, як хотіли.

Коли почали помирати від голоду?

Помирати почали в січні 33-го.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сиротами ніхто не опікувався.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували куркулі і голови колгоспу.

Хто зумів вижити?

Вижили куркулі і голова колгоспу.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Харчами не ділилися, бо їх не було.

Які засоби вживали до виживання?

Їли горіх , липове листя. Сушили його, терли та пекли оладки. Вживали цвіт акації.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Допомоги від родичів не мали, всі родичі голодували.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Вживали різне коріння, калачі очерету, листя.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Їли кору акації, липи, горіха.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Тварин не їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Виміняти або купити продукти в місті не було за що.

Чи був голод у містах?

Голод був скрізь: і в місті і в селі.

Що таке “Торгсін”?

«Торгсін» – місце, де здавали золото.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Людей у селі померло дуже багато. В 32-му-33-му рр.. жила на Херсонщині в с. Нечаївці.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Випадків людоїдства не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих хоронили де попало і не поодинці, а кучами.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Тим, хто ховав померлих не платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Місць захоронень у селі не знаю.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

На проводи поминають родичі, якщо вони є.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

У церкві тепер згадують, а за радянських часів – ні.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква у селі є. Належить до київського патріархату.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

На могилах встановлені хрести , кого є родичі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молоді розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

У гибелі людей винною вважаю партію.

Місце запису: с. Тальне, Тальновський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Ганоцька Яна.

Респондент: Грищенко Марія Михайлівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Тальне Тальновського району Черкаської області.

В 1932 році убрали урожай, і тут прийшло розпорядження все зібране зерно, а також і те, йшло на посів, здати. Забрали все. Заодно і все, що було в хаті: крупи, муку, горох, картоплю. Спочатку доїли все, що ще можна було з’їсти, потім почали продавати свій одяг, хустки , взуття, господарські речі обмінювати на продукти. У кого було щось дорогоцінне: якісь золоті прикраси, чи срібло – могли протриматись трохи довше. Їхали у місто і на базарах обмінювали на харчі. Були випадки, коли у ковбасі знаходили людські нігті. Люди мерли прямо на вулицях, падали — і вмирали. Голодна смерть страшна. Бачила, як помирали рідні та сусіди; та й сама ледь вижила. Спочатку дуже хочеться їсти, дуже схудла, потім почала опухати, трохи притупився голод. Зникають сили, немає їх навіть встати. Спасла її родичка, яка забрала до міста: там потрохи виходила.

Місце запису: с. Мошурів, Тальнівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Зелінська Раїса Савівна.

Респондент: Шаргородська Галина Пантеліївна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мошурів Тальнівського району Черкаської області.

Старенька бабуся 1922 року, якій в ті страшні часи 1932 – 33 рр. було 8 років, не так багато пам’ятає і не все ще добре розуміла. Були батьки і вони старалися всіма силами зберегти сім’ю – їх було на той час троє. Всі залишились живі. Пам’ятаю, як приходили забирали урожай. Між тими, що всі були жорстокі, але мабуть їх примушували. Дякуючи тому, що село потопало в лісі, люди виживали. Ходили табунами по лісу діти, збирали глід, шипшину, гриби всі підряд і мухомори. Ми приносили це додому, мама варила, їли з юшкою. Деякі іти їли гриби прямо в лісі і тоді в них надувались животи і були випадки смерті. Рвали бузину, лободу, збирали коров’ячі кізяки, перемішували і пекли. Хто слабкий помирав, сильніші виживали. В селі на кладовищі поставили хрест і коли “гробки” – це в нас на Вознесіння, то поминають всіх померлих під час голодомору. Зараз в селі починають будувати церкву, коштів мало, але допомагають люди з села, їхні діти і мій син теж допомагає матеріально будувати церкву. Я пережила не один голод і тепер у мене завжди на пічці в мішечку сухарі, бублики, сіль і мило. Сім’я в мене велика: 36 дітей, зятів невісток впуків і правнуків і вони запитують, а для чого ви зберігаєте сухарі і тоді я їм розповідаю про голод. Не дай Боже, щоб таке ще колись сталось.

Місце запису: м. Комсомольськ, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени історико-краєзнавчого гуртка «Спадщина»

Респондент: Коваленко Марія Климівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Межигірка Златопольського району Черкаської області.

Народилася Марія Климівна 19 серпня 1926 року в селі Межигірка Златопольського (нині Полянського) району на Черкащині. Батько, Студінський Клим Лаврович, і мама, Марта Степанівна, були звичайними селянами. Мали невелику земельну ділянку, на ній і працювали. Коли в селі створили колгосп, то за примусом батьки вступили в нього. Через три роки після народження Марійки в сім’ї народився синок Василько та ще одна донечка Галя. Незабаром страшне горе спіткало дітей, коли під час пологів померла їхня мама, а разом з нею і народжена дитина. А було це в 1929 році. Не пам’ятає своєї мами Марія Климівна, бо була зовсім маленькою, але ще й досі сумує за нею і плаче, коли згадує її. Через рік батько одружився і привів в хату для дітей нову маму. Але злою і ненависною була молодиця. Не маючи своїх дітей, не любила й чоловікових: ображала, кривдила, била, не давала їм їсти. Рятували дітей батькові батьки – дідусь Лавро Васильович та бабуся Пелагея Уласівна – тишком підгодовували, голубили дітей. Та не втручалися в сімейні стосунки свого сина. Чи то від мачушиної нелюбові, чи від хвороби помер братик Василько в 1931, а коли в селі почався голод, то померли батько і сестричка Галя. Маруся залишилися жити з дідом, бабусею та мачухою, яка ненавиділа дитину. Якось, під час надокучливої сварки, мачуха підняла руку на діда. Це була остання крапля його терпіння. Вигнав Лавро Васильович злу невістку зі своєї хати і настав у сім’ї спокій та тиша. А голод лютішав, ставав все жорстокішим.

Марія Климівна пам’ятає, як по селу ходили загони активістів, які відбирали в людей останнє. Говорили, що це потрібно для колгоспу. Заходили на подвір’я, забирали худобу, підводи, коней, курей, вигрібали із комори останнє зерно, а сарай зруйнували за те, що дід не хотів вступати до колгоспу. Коли приходили пізніше, то вже вигрібали все з хати, з горища: і квасольку, і сухофрукти. Там і брати не було чого, та стояв біля печі казан із запареними висівками. Забрали. Бабуся плакала, просила: «Хлопці, віддайте хоч казан. Навіщо він вам?» А у відповідь: «І вам він уже не потрібен». Як жити, як вижити, коли в хаті немає і крихти хліба, і однієї зернини ? «Мабуть, Бог вберіг мене», – розповідає Марія Климівна і плаче. Їли тирсу з дерева, змішану із сухим липовим листям. Бабуся з цього «тіста» пекла «маторжаники». Ці запечені «маторжаники» важко було пережувати, через силу їх ковтали. Та й шлунок не сприймав такої їжі. Животи боліли. Люди мучилися. В селі якось відразу зникли коти і собаки, стало пригнічено тихо, особливо вночі. Ні пісні, ні звуку, ні собачого гавкоту.

Настала зима 1933 року. Марія Климівна пам’ятає, що до голоду додався і сильний холод. В хаті топили дровами, які дід приносив з лісу. Та скільки він міг принести, знесилений голодом? Спали на печі. Стелили солому, вкривалися всі троє однією свитинкою. В хаті нічого більше не було. Пусто, холодно і голодно. Люди втрачали людське. Одна жінка, щоб вижити самій і дітям не поховала померлого чоловіка, а порубала його на шматки, пересипала сіллю та склала в діжку. Варила м’ясо і потроху давала дітям. Коли помирали діти, то їх теж мати складала у діжку. Дізналися про це люди. Сільський голова разом з міліцією прийшли з обшуком. А в хаті із живих залишилася лише мати і одна донечка. Знайшли у підвалі м’ясо, яке не доїли. Жінку заарештували і десь на підводі відвезли. Так її більше ніхто не бачив. А дівчинку забрали у «сільські яслі» для сиріт. Вона жива ще й досі. А тоді в ту страшну зиму люди вмирали сім’ями, цілими родинами. Трупами була встелена земля. Створені колгоспні бригади збирали трупи на підводу і звозили на сільське кладовище. Там виривали спільну яму і трупи скидали на одну купу. Ями були не глибокі, землі насипали небагато, тому в селі стояв страшний сморід, дихати було важко. Люди брали в руки лопати, ледве повзли до цвинтаря і насипали могилу, щоб не було цього жахливого запаху. Людям, які збирали трупи і закопували їх давали в колгоспі по одному кілограму хліба на день. Часто на підводу кидали людину ще живу. Одні вмирали на дорозі до цвинтаря, а інших заривали живими разом з мерцями.

А коли настала весна, то всі, хто дожив до неї, висипали на поле. Зривали все, що почало зеленіти. Рвали кропиву, запарювали її водою і сьорбали. Взагалі їли все, хто що бачив: бур’яни, лободу, молочай, кашку з грициків, калачиків, цвіт акації, гриби. Причому гриби їли підряд, ніхто не дивився які. Часто люди труїлися, вмирали. Та вгамувати голод травою не вдавалося. Стало трохи легше тоді, коли з’явилися колоски і то не на колгоспному полі, а в себе біля хати. Де взяв зерно дід, щоб посіяти свою земельку, не пам’ятає Марія Климівна. Проте колоски бабуся терла качалкою і варила ріденький кандьорчик. Але годувати родину було все важче. Вступати до колгоспу дід не хотів, а їсти не було чого. Змушені були дід з бабою віддати Марійку до «сільських ясел». Там дітей, які не вмерли за зиму, зібрали в одній кімнаті, спали покотом на підлозі. Зате хоч трохи годували.

Коли Марійці виповнилося 10 років, її пустили знову до бабусі і дідуся. Відпусти всіх дітей. У кого залишилися родичі в селі. Після повернення діти не впізнали своє село: пусті будинки були зруйновані, спустошилися цілі вулиці. На вулиці, де стояла хата дідуся, з 13 будинків уціліло три, в яких жили люди. Та їх було не впізнати – виснажені, змарнілі, наче перенесли страшезну хворобу. Та життя продовжувалося. Були в ньому і радість, і горе, і тяжка праця на колгоспних полях.

В 1936 році, маючи 10 років, Марійка стала першокласницею. В школу ходила в бабусиних валянках, на трьох носили одну свитину. Писала на папері, який десь знаходив дідусь. Він же з бузини вичавлював сік, що служив чорнилом. А куряча пір’їна була пером. Проте в школі навчалася недовго, всього закінчила два класи. В третій вже не пішла, бо не мала ні одягу, ні взуття. В 14 років пішла працювати в колгосп, щоб відпрацювати своє перебування у «сільських яслях». Сапала цукрові буряки. Спочатку давали по одному гектару на чоловіка, а потім по п’ять гектарів. Декому допомагали, а Марусі нікому було допомогти. Буряк потрібно було сапати все літо, восени викопати його вручну, обчистити від землі і гички, погрузити мішками на підводу і відвезти на цукровий завод у село Капітанівка, що знаходиться за 27 кілометрів від дому. Тільки інколи бабуся Пелагея Уласівна мала сили допомогти чистити буряк. За цю непомірно важку роботу людям платили цукром, давали по два-три центнери. Та крім цієї роботи була ще інша: жали пшеницю, ячмінь, жито, сапали овочі, кукурудзу. На полі снопи носили вручну: на довгу палицю накладали по п’ятнадцять снопів. Несли їх до стіжка, де стояла молотарка. Але часто зерно молотили теж вручну ціпками. Мішки з зерном на спинах носили до машини, а нею звозили на елеватор в ту ж саму Капітанівку. Життя поволі налагоджувалося. Хоч люди тяжко працювали від ночі до ночі, та мали чим нагодувати своїх дітей. Дід з бабою купили телицю, а коли вона стала коровою, то утримували її три господаря. Доїли її по черзі по тижню. Кожної суботи корова сама виглядала другу господиню і чітко знала, до якого двору треба йти. Так одна корова годувала три сім’ї.

Дідусь з бабусею допомагали Марійці придбати собі одяг, взуття, невеличке придане. Ніколи в житті вони не ображали своєї онучки ні злим словом, ні окриком, ні докором. За це Марія Климівна дуже вдячна їм, завжди згадує теплим словом зі сльозами на очах. Адже двоє стареньких людей врятували від голодної смерті і себе, і свою онуку. Справжню людяність у нелюдяний час виявили Студінські Лавро Васильович та Пелагея Уласівна. Більш того, Лавро Васильович чинив справжній опір геноцидній політиці тогочасного уряду і ніколи не вступив до колгоспу.

Місце запису: м. Кагарлин, Обухівський р-н., Київська обл.

Дата запису: 21.09.2005 р.

Хто записав: Мелещенко Сергій.

Респондент: Сташицька Катерина Володимирівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Корсунь-Шевченківському районі Черкаського району Черкаської області.

Пам’ятаю добре голодовку 1932-1933 рр. То не та була голодовка, що зараз „голодують”. То була страхітлива пора життя людей того покоління, до якого відносимося і ми, вірніш я і всі хто народився і прожив оті страшні і тяжкі роки. Дуже добре запам’ятала і уже ніколи не забуду того, коли одного разу батько приходить з роботи і розказує мамі, коли вони йшли з роботи додому, переходили міст через Рось, аж іде жінка, веде за руку дитину, десь років трьох, а маленьке в заполі. Підійшла до ополонки і кинула маленьке до ополонки, а те дитя трирічне вирвалося і почало втікати, а мати доганяти. А воно кричить: „Мамочко я не буду більше просити хліба, не буду мамочко”. Але вона його догнала, схопила, кинула в ополонку, і сама пішла під лід.

Хоч я була мала, але так воно вразило мою дитячу душу, що якийсь час боялася свою маму. В той страхітливий час я зовсім була дитина, і не все розуміла, що то робиться. І чого. Та в ту пору і батьки не все розуміли. Це вже зараз відкрили нам очі, що то було. А до цього часу не можна було згадувати цього страхіття. Все зерно в людей забирали “вимітали” були такі невеличкі загони людей 3-5 чол., які ходили і забирали останнє в людей. По народному їх звали “ Червоною мітлою”. Ніхто ніяких документів не показував просто заходили до хати, і погожуючи револьвером, і починали шукати по всюду рештки зерна. Це було щось страшне.

Батько і ще три брати працювали на цукрозаводі. Там давали їм по кілограму борошна. Не пам’ятаю, і уже немає у кого спитати, чи на місяць чи на тиждень, то пайок був тільки для батька, а на сім’ю не давали. Наші сусіди порубали на шматки свого батька, який був уже зовсім немощний від голоду. Хоча він був ще молодим, а дітей у них було семеро. Вони уже починали пухнуть і не мали ніякого почуття до свого батька. Вони порубали і зложили його в бочку. А коли хтось заявив на них і приїхали з сільради і найшли цю бочку, то ці діти й мати їхня сказали: „Що він помер, а потім ми його порубали і будемо їсти”. По вуличному їх звали Мирони. З їхньої сім’ї ніхто на вижив усі повмирали від голоду.

Пам’ятаю кожного ранку, коли ми ідемо до школи, їздить підводою двоє або троє чоловіків, і збирають по дорозі мертвих людей, складають на підводу наче дрова. А як наскладають, то везуть на кладовище і кидають у яму. Прикопували неглибоко, бо багато кидали в одну яму. На кладовищі так смерділо, що не можна було ходити. Дуже і дуже багато можу розповісти про ті страхітливі роки, звичайно, дуже тяжко все те минуле, пережите. Але ж і забувати не потрібно – то була кара Божа. Уже скоро шістдесят літ, як то було, а забути не можна, та і гріх було б забути. Треба і дітям передати і внукам, і нащадкам, щоб усі пам’ятали те страхіття