Місце запису: м. Токмак, Токмацький р-н, Запорізька обл.

Дата запису:  25.09.2005

Хто записав: Баглай Катерина, Зіяєв Сергій.

Респондент: Єременко Олексій Михайлович, 1952 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина Єременка Олексія Михайловича проживала у місті Сталіно (нині м. Донецьк) Токмацького району Запорізької області.

Родина матері, щоб не померти, поїхала з Токмака в Сталіно (м. Донецьк).  Дід працював на шахті, там йому їжу давали. А бабуся з дітьми ходила кругом по шахтах вугілля збирала, а потім продавала чи міняла на макуху чи другі продукти. Хліба не пекли. Юшку якусь чи галушки, ліпеники, чи щось, трави, ягоди всякі з осені їли. Жили на квартирі – чотири сім’ї по чотирьох кутках. Щоб у дітей їжі ніхто не забрав – годували таємно або йшли з дому, ховалися, бо й побить могли…

Коли голод закінчився, вернулися в Токмак.

Родина батька, щоб вижити, продала половину хати – її розібрали на будматеріали. Жили на окраїні міста. Все, що можна було з дому винести – продавали чи міняли на базарі на продукти.

У сусіда батько пухлий лежав. Десь роздобули трохи муки і зварили галушок. Погодували його, а він помер від завороту кишок.

А інші сусіди спаслися. Між двома сараями була непомітна спереду щілина – там і заховали зерно. Ризикували, але вижили всі. Люди добрі були – іноді і чужих (сусідських) дітей погодують.

Про ті страшні часи розповідали дідусі, бабусі своєму внуку, батьки – своєму сину. Ніколи не викидали навіть крихот зі столу – на користь обертали. І намагалися жити запасливо – з мукою, сіллю завжди, з сірниками, милом.

Винною у голоді вважали владу. Якби не підвищені плани заготівлі – голоду не було б. Природа не винна.

Місце запису: м. Токмак, Токмацький р-н, Запорізька обл.

Дата запису:  15.10.2005

Хто записав: Тесарик Олександр, Богдан Сергій

Респондент: Вінніченко Ганна Трохимівна, 1925 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у місті Токмак Токмацького району Запорізької області.

У той важкий год і не врожай був і налоги великі збирали.

Нічого не ховали – здавали добровільно, бо не здаси – опишуть, заберуть.

Про “п’ять колосків” знали – за них у тюрму саджали, та закон не чума – колоски збирали.

Скотину не забирали.

Із сім’ї ніхто не помер, а пухлі ходили.

Їли сусликів. Лободу рвали, одварювали – маторжаники такі пекли. Грицики, козелики їли.

Нікому ніхто не помагав, хто як мог, так самі і виживали.

Онукам розказували, так вони й не вірять, як важко жилося.

Страдали більше бідні, а багаті всі вижили.

Місце запису: м. Мелітополь, Мелітопольський р-н, Запорізька обл.

Дата запису:  13.09.2009 р.

Хто записав: Джанова Н. О. 

Респондент: Скачко Віра Іванівна, р. н. не вказано

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у місті Мелітополі Мелітопольського району Запорізької області.

Коли почали засновувати колхози, то мій тато відмовився йти до колхозу, та вони стали примушувати – забрали в нас і хату, і город, а батька засудили. Ми деякий час микалися, аж поки одного куркуля, дуже багатого селянина не розкуркулили, то нас у ту хатку поселили (мене і маму). Була у мене сестричка, вона у 32-гому народилася, та вона померла з голоду. Пам’ятаю, що вона лежала і постійно просила: «Мамо, я їсти хочу», – то мама узяла платок миколаївський, що ще при царі Миколі був куплений, добрий платок, та ото вона його узяла та побігла у село за 7 км, розраховувала щось виміняти, щоб нас накормити.

Ще пам’ятаю з колхозу приходили та перевіряли, щоб ніде нічого з їжі не приховали. Ходили та прутиком, що він у перстень міг пройти, усюди тикали. Де яку зерниночку – знайдуть усе відбирали. А у мене у карманці, мені тоді чотири рочки було, сухарики лежали, то вони і їх витягнули.

Ще я було лазила під отими коморами, де зерно хоронили, вони на високих таких підпорах стояли, то під тими дерев’яними мостиками лазила та у пісочку колупалася – де яке зернятко знайду або горошинку та у стаканчик збираю, та до мами біжу, а вона отож щось з того зробить.

А ще у нас на городі була картопля посаджена, то я ж побачила, що шматочки тієї картошки з землі видно (а город же тоді вже колхозу належав), то я побігла, у подол тих шматочків назбирала, та додому принесла. Мама їх добре вимила та суп зварила. А через деякий час до нас оцей завхоз прийшов та сваритися почав, чого це, мол, я колхозний врожай позбирала (а тож ми садили!): «Відчиняйте, а то я двері виламаю!» А мама йому й каже, що: «Можете вибивати та нас подушити, бо нам вже усе одно з голоду помирати».

А проти колхозу ніхто не ставав, ні, тільки наш тато відмовився, та ще один селянин, то наш тато повернувся, а той – ні.

Місце запису: с. Комсомольське, Гуляйпільський р-н, Запорізька обл.

Дата запису:  04.10.2005

Хто записав: Сур Надія

Респондент: Ростун Катерина Михайлівна, 1922 р. н.

Під час Голодомру 1932-1933 рр. проживала у місті Запоріжжя.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Добре пам’ятаю тільки епізоди.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Ми жили в місті, тому я цього не знаю.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Дуже важко було це зробити.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Мама говорила, що це були злі люди. Відбирали останнє у людей, а потім до ранку пиячили і ділили пограбоване.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Я думаю, що багато, бо люди добровільно не віддавали.

Де можна було заховати продукти харчування?

В печі, в стрісі, закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі: одяг, худобу, тощо?

З розповіді родичів, то забирали все цінне: кожухи, одіяла, полотно…

Що таке «закон про про п’ять колосків?» Чи чули Ви про нього?

Чула, що людей садили в тюрми за п’ять колосків. Тільки подумать – і то страшно.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Це не знаю, бо жили в місті.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Думаю, що ні. Відносились до людей, як до тварин.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, люди хотіли хазяйнувати, мати своє господарство.

Коли почали помирати від голоду?

Починаючи із зими 1932 року. Ходили, як примари.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Забирались в якісь інтернати, там получали пайок.

Хто зумів вижити?

У кого в селі була корова, а в місті ті, хто мав пайок.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Мало хто мав чим ділитися, бо голодали самі.

Які засоби вживали до виживання?

Я збирала по мусорних ямах лушпайки з картошки.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

В нас родичів не було, бо ми переїхали в Запоріжжя.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Мама дуже хворіла, а мені доводилось самій шукати здобич, що попаде. Найбільше збирала по мусорниках. Просила милостиню в людей, але що вони дадуть, якщо самі голодні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

М’яса ми не бачили.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Я виміняла на мамині речі трішки крупи. Яка це була радість!

Чи був голод у містах?

Був, бо ми з мамою голодували. Хто працював на заводі – одержував пайок.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

В місті я бачила на власні очі: збирали на вулиці мертвих людей і кудись везли.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Я завжди, коли наступає час проводів згадую і плачу, що ми пережили.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер да, а тоді забороняли, ми боялись і згадувать вголос.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я живу з онуком та його сімєю, часто говорю їм, щоб цінували хліб, щоб не знали такого, як ми пережили.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталіна.

Місце запису: м. Токмак, Токмацький р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Котов Роман, Синиця Світлана 

Респондент: Товкач Зоя Василівна, 1924 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у місті Токмак Токмацького району Запорізької області.

В липні мені виповниться 79 років. Отже, під час другого за роки Радянської влади Голодомору мені було десять років. Дітей тоді у сім’ях виховувалось багато. Батьки недоїдали і народжували нас слабкими. В нашій сім’ї росло шестеро дітей. У нас і до голоду, як кажуть, прісно. А голод 33-го згадувати сумно і боляче. Майже в кожній сім’ї поселилася біда. Активісти ходили по хатах і забирали все їстівне для голодуючих Ленінграда. Та не все туди потрапляло. Багато перепадало тим же активістам. Вони не бідували…

…Померла голодною смертю батькова сестра Катерина. Злягла і наша найменшенька, найслабкіша – п’ятирічна Галинка. Попухли рученьки і ніженьки. Дуже хлібця просила. Ходити вже не могла, а тільки тата просила: «Віднесіть мене до вишні. Я хоч ягідку зірву». Померла наша «ягідка». Віднесли в рядні через дорогу на Пушкінське кладовище та й поховали.

Голодували всі наші сусіди. Багато хто збирав траву ласкавцю, товкли на «борошно» її зернятка і їли. А вона ж отруйна. Помирали. Ловили собак, котів. Але то вже розкіш була. На всіх не вистачало.

Мама міняла мої платтячка на їжу. «Платтячка в тебе ще будуть, – говорила, – а як тебе не стане…» І плакала. Царство їй небесне. Лежить у сирій землі. Прожила дуже тяжке життя. Батьки її (мої дідусь і бабуся) рано померли. Братиків і сестричок виховувати довелося моїй мамі, бо була найстаршою…

…Пам’ятаю як розкуркулювали людей. Які ж вони вороги були?! Роботящі, толкові. А їх за те, що вони своїми мозолями нажили добро, садили на санки і везли на Соловки. А вони помирали, особливо діти. Губили по дорозі своїх діточок у сирих, могилах. Померлих складали у яму, а з ними й тих, хто вже часував і був приречений. Це зараз навіть неможливо уявити: кидати ще живих дітей у могилах!

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Вороніна Каріна, Палій Вікторія 

Респондент: Остапко Олександра Тихонівна, 27.06.1923 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Одного дня до села прибули якісь люди. З вигляду і мови відчувалося, що вони всі з міста. Вони довго розмовляли, їздили з одного кінця села в інший. Наступного дня нам оголосили, що ми будемо у колгоспі і що нас поділили по колгоспах. Спочатку перемін не було, а потім у селі з’явилися активісти. Вони ще нікого не займали, а тільки ходили по хатах з новим головою колгоспу, переписували все майно. Але нам було все одно страшно. У селі ніхто не знав, навіщо вони пишуть і навіщо вони тут взагалі…

Навесні 1932 року у нас був мітинг. Виступало багато людей, і всі казали, що потрібній хліб. У натовпі було багато активістів (ми їх вже знали в обличчя), але виступав мало хто з них…

Врожай був добрим, але ми швидко зрозуміли, що хліба нам не залишать. Активісти зовсім перемінилися: вони так швидко вивозили хліб, що ми нічого не могли второпати. Нам казали, що хліб потрібний державі. Багато хто цьому повірив, але не всі. Цих швидко розстріляли або вивезли кудись як ворогів радянської влади, котрі не хотіли здавати хліб державі…

Наші активісти, часом ще деякі прислані охороняли хліб. Я добре пам’ятаю, як від нас від’їхали останні підводи. У селі було зовсім тихо, і було  дуже добре чути, як скриплять колеса. Це було дуже страшно. Мені здавалося, що село вмерло і на цих підводах везуть наше життя… А через неділю ці самі активісти прийшли опять. Мамуся за образом в углу сховала мішечок з кукурузкою. Кіло може з 5, а я, мала-дурна, стояла і дивилася на Бозю і шептала: «Не віддавай!» То один з них глянув на мене, тоді на ікону, підійшов, зірвав її і на долівку упала ця торбина. Він її взяв і кинув іншому, Васильом його звали. А сам пішов. Я стояла і тихо плакала: і Бозя розбився, і кукурудзяної каші не буде. Тоді цей дядя Вася підійшов до мене і мовчки в руки, які я держала біля грудей, всунув цю торбу і мовчки вийшов. До сих пір пам’ятаю його очі. Очі дяді Васі…

Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису:  не вказано

Хто записав: Алтухова О. М.

Респондент: Алтухова Олена Сидорівна, 1903 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі  Партизани Приморського району Запорізької області.

Наша родина перебувала в селі Партизани Запорізької області. У мене було 8 дітей і їх треба було чимось годувати. Мій чоловік мало не вмер від голоду, я якось ще трималась. Але ми насамперед намагались врятувати дітей, віддавали їм все їстівне, що ми змогли знайти. У мене ще були брати і сестри, у яких також були діти, яких треба було годувати.

На селі на той час у людей відбирали останній шматок хліба, а треба ж було жити, і дітей годувати, щоб вони не повмирали від голоду. А їли буряки, макуху, лободу, жаб. Діти ловили птахів – ворон, горобців.

Дуже багато людей і дітей вмирали в селі, але інші тримались і намагались вижити.

Внаслідок голоду в нашій родині померло багато дітей у моїх братів і сестер. В моїй сім’ї діти вижили, не помер ніхто, слава Богу, але всі вони були безсилі, худенькі, немов скелетики і дуже хворіли.

Пройшли роки, діти мої виросли, оженились і повиходили заміж, але болячки залишились, як наслідок Голодомору.

Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано

Хто записав: Непийпиво Олена

Респондент: Непийпиво Параска Петрівна, 1905 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Ланцеве Більмацького району Запорізької області.

Сім’я складалась з шістьох чоловік: батько, мати, два сини і дві доньки.

Батько Параски Петрівни працював у колгоспі пастухом, мати доглядала дітей. Сім’я перетерпіла дуже скрутні умови. За словами Параски Петрівни бувало таке, що не їли по два-три дні.

Основною їжею були перепічки. Влітку їх робили з лободи, а взимку – з кукурудзяних столиків, які перетирали і робили з них муку.

Восени, коли з полів убрали врожай, Параска Петрівна зі своїм старшим братом ходили за три кілометри в поле, щоб знайти декілька гнилих картоплин.

Жінці запам’ятався епізод, коли батько пізно ввечері приніс шматок дохлої конини. І цей шматок мати розділила на довгий час і тихцем варила дітям юшку.

Також Параска Петрівна розповідала про страшні пригоди, які відбувалися в той час на селі. В одного чоловіка росла біля хати шовковиця. Він заманював малих дітей до себе, начебто пригостити їх смачними ягідками, а сам вбивав їх, і цим годувався.

У сусідки Параски Петрівни була дитина, трирічний хлопчик. Після того, як дитина померла, ця жінка збожеволіла і з’їла свою ж дитину.

І ці сумні факти не поодинокі, бо і в сусідніх селах також зустрічалися випадки канібалізму.

В сім’ї Параски Петрівни жертв Голодомору не було, але наслідки були. Від голоду значно погіршилось здоров’я у членів родини. В 1934 році помер батько від хвороби шлунку.

Про Торгсіни Параска Петрівна не знала, бо сім’я була незаможня, коштовностей ніяких не було, жили тим, що приробляли своєю працею.

Місце запису: с. Просторе, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2010 р.

Хто записав: Копоть Ірина.

Респондент: Рябчук Раїса Йосипівна, 1933 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Верхня Терса Гуляйпільського району Запорізької області.

Народилася я 10 квітня 1933 року в селі Верхня Терса Гуляйпільського району. Розповідаю, звичайно, з оповідей своєї матері.

Батько моєї мами, – вже мій дід, – жив у селі Верхня Терса і мама жила з двома моїми старшими сестрами у нього, свого батька. Тоді, як наш батько проживав на квартирі від МТС. Працював він агрономом при Політвідділі МТС в Оріхові Запорізької області.

У 1932 році дідусь відправив маму із моїми сестрами Олею і Ніною до зятя, сказавши, що там з ним їм буде краще: на роботі батькові, як спеціалісту, видавали пайок. Тому дідусь, не чекаючи весни, вже відвіз матір і онуків, щоб не померли тут, у селі. Моя мати каже, що той хліб, який приносив батько, був білий-білий, як вата, і дуже м’який. Ті люди, що вчились при МТС і працювали, всі одержували пайки.

Дідусь же проспостерігав, як «куркуль» заривав, своє зерно у яму. Господаря, мабуть, розкуркулили і вислали, а зерно залишилось. Воно і допомогло йому вижити у те лихоліття. Тільки завдяки тому «скарбу» всі живі, ніхто не помер з родини. Одна тільки тітка хворіла.

Місце запису: Вільнянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Рибаченко Г. О., Леончук Н. В.

Респондент: Самохіна Клавдія Єгорівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Кінські Роздори Пологівського району Запорізької області.

Мій батько,  Самохін Єгор Васильович, 1900 року народження, був місцевим жителем. І мама, Самохіна Катерина Іванівна, 1905 року народження, теж була з цього села. Батько працював їздовим у селі, а мама була домогосподаркою.

В нас у сім’ї було троє дівчат: Оксана, Марія і я, Клава.

Жили ми разом з сім’єю брата мого батька в одній хаті. Ще жили з нами дідусь Іван і бабуся Одарка. У батькового брата теж сім’я була чималенька, тому у кожного в хаті був свій куток. Ми дітлахами любили грати на лежанці у різні ігри і спали теж усі тут.

Пам’ятаю, що у нас було досить велике господарство: 4 корови, 2 коней, 10 овець, птиці різної.

Ніхто у сім’ї не байдикував: одні наглядали за скотиною, інші – за городом, навіть при місячному сяйві чоловіки виминали шкури на кожухи, а жінки при свічках пряли, ткали полотно.

Згодом переїхали жити у якусь землянку. Їсти не було що. Тато інколи ходив до сусіднього села і вимінював одяг на продукти.

Як ми вижили – не знаю. Знаю лишень, що інколи дідусь тихцем приносив нам то квасолю, то картоплину. Уже потім я зрозуміла, що дещо з продуктів довелося закопати у садку.

Тато з мамою говорили нам, що скоро весна, що стане скоро легше.