Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  05.10.2005 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Дігтяр Марія Прокопівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерівського району Запорізької області.

Я народилася в с. Велика Білозерка, де і прожила все життя. Мій батько помер рано, у 1930 році .Нас у мами було 5 дітей. Коли почався Голодомор, мені було 5 років. Я мало чого пам’ятаю. Але пригадую, що коли не стало чого їсти, мама продавала одяг, який ще був придатний для продажу. Пам’ятаю, що навіть спеціальна комісія ходила по домівках і перевіряла кухлики, чи не залишилося там бува крупи. Вигрібали все чисто, людям не зоставляли нічого. Красти зерно суворо заборонялося. Молодь не ходила, більше йшло старих людей на поле збирати колоску вночі. Багато кого ловили, били, а колоски, відбирали і відносили на тік. Взимку було найбільше тяжко: крім голоду дошкуляв ще й холод. Багато людей попухло і померло з голоду. Про це навіть згадувати не хочеться…

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Пархоменко Людмила Петрівна.

Респондент: Бутенко Ольга Теофанівна, 1925 р н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області. 

Голод пам’ятаю добре. Наша сім’я складалася з 4 чоловік: батько Борисенко Теофан Сергійович, мати Борисенко Ганна Сергіївна і нас двоє дітей – я і брат Іван. Виживали як могли. Мати ходила на посьолки міняти одежину на стакан якоїсь крупи чи борошна. Ми з братом ловили під стріхою горобців, сушили траву. Та наша сім’я ще не так бідувала, бо була торбинка квасолі. По сусідські жила сім’я Панюшкіних, які приїхали з Росії. В них було 6 дітей – 2 хлопці і 4 дівчинки. Мати чим могла допомагала цій сім’ї, дуже вже вони бідували. Зварить якусь похльобку чи спече коржики з квасолі та трави і несе сусідам. Але не завжди ті приймали допомогу, хоч і голодні були. Мати було накричить: «Бери, Альона, бо діти з голоду помруть». Часто було вона говорить батькові: «Ой, Феофан, у тебе Аннушка клітей милиции».

А до других сусідів (їх прізвище Стеценко), понесла поїсти, а батько й мати померла з голоду, а біля них двоє діток лазять. Прийшла додому та й каже: «Теофан, що ж будемо робить?». Діти самі остались?». Батько їй відповідає «А чим же ти їх годувати будеш?. Мати сказала: «Що наші будуть їсти, те й вони. Не бросимо ж ми їх помирать». І забрали вони Фросю з Юхимком до себе. Так ми і виросли з ними разом. Фрося дуже перехворіла віспою, але вижила. Віддали як і нас їх до ніколи. Юхимок носив пошту, потім пішов до армії. Служив у місті Феодосії, тамі залишився, оженився. Дружина при родах померла. Сестра поїхала допомогти братові. Забрала дівчинку, назвали Світланою. Фрося удочерила її. Заміж не ходила, дочку виростила, віддала заміж в Москву. Сама ж залишилась у Феодосії, працювала поваром. Про тих, хто врятував її від голодної смерті ніколи не забувала, писала листи, запрошувала в гості. Коли ж втратила доньку (та попала в автомобільну катастрофу) стався інсульт, а через три роки Фрося померла.

Місце запису: м. Гуляйполе, Гуляйпільський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 10.10.2005 р.

Хто записав: Лопатіна Олена Миколаївна.

Респондент: Левицький Павло Петрович, 1913 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 р.н. проживав в селі Гуляй-Полі Олександрійського повіту Запорізької області (нині м. Гуляйполе).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках ?

Перший голод я переживав у 1921-1922 роках. Був пішов до школи, до першого класу, але в зв’язку з тим, шо така обстановка була, я школу залишив і пішов навчатися уже в 1922 році. Другий, один із страшних Голодоморів, був у 1933 році. Я, залишивши навчання в школі, пішов з батьком працювати у колгоспі „Заповіт Леніна” 1932-3 рік. Ми косили, тоді ще комбайнів не було, лобогрійками. Працювали. Але після уборки у колгоспах хліба не залишилося, зерна не залишилося – все вивезли. І засипали, як непрекосновенний запас зерно. Ми завозили до церкви, і через бокові двері засипали аж по вікна – стіни були високі. І засипали цим же зерном, пшеницею (це наш колгосп „Заповіт Леніна”), засипали один магазин. Обувний, який закрили, там працював продавцем Буров. Обувний магазин закрили, а ми засипали його зерном. Так же само було засипано і елеватор.

А яку церкву Ви засипали зерном?

Нашу центральну, де знаходиться зараз пам’ятник Павкі Корчагіну. Там була церква. Її знищили в тридцяті роки двома вибухами. Я вже був, правда, в інституті, не був присутній. Церкву засипали, але людям нічого так і не дали. Опухші валялися і під церквою, і в інших місцях. Багато великої смертності було. Ми… живилися хто чим, хто чим.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

У тридцять третьому році ніякої засухи не було. Урожай був хороший. Це спеціально була постанова уряду, комуністичної партії, шо до народу України. І вимирали не тільки одиночками десь, а цілими селами.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Хто це робив? Спеціальне районне начальство.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Нє. Нам невідомо. Все було засекречено.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Ті, хто приїздили забирать, забирали по вказівці засідань „комнезаму” і в районі, і, мабуть, в інших містах.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Я цього утверждать не можу, бо, якшо воно й було, то це все засекречено. Сам процес проходив так: наприклад, комісія, після засідання, де рішалося, (що якийсь хазяїн заможно живе, чи в нього багато є худоби, реманенту) приходили на подвір’я цього хазяїна, переписували все, шо в хаті і на подвір’ї. А на слідуючий день заїздили гарбою. Забирали до останньої лахманини. І забирали коней. А людей із хати виселяли. Як робили із забраним? Тією ж гарбою виїздили на… (площу), де зараз фабрика була. Отам на тім місці гарбою ставали, піднімали і говорили: „Три рублі”, – там штани, чи шо. „Хто більше? Нема більше?”. Охотник забирає і все. Отак розпродували все те, шо було забрано.

Павло Петрович, Ви казали, що на Вашому краю розкуркулювали, так би мовити, тих людей, які добре працювали. Скажіть, будь ласка, кого розкуркулювали?

На нашім краї, або, можна сказать, у нашім колгоспі, я назвав би таких людей: Гомон Микита, Білецький Омелько, Попов Михайло, Демченко Радивон, Демченко Никифор, Бик Явтух і інші. А Бик Явтух, як тільки забрали все – він повісився. (Павло Петрович розповідав, що у цього чоловіка було багато дітей, тому землі йому при наділі на кожного їдока теж виділили багато. А так, як працювали вони всі від зорі до зорі, недоїдали, щоб купити якийсь реманент для обробітку землі, то й хазяйство у них було на той час вже справне. А як забрали все, та ще й сказали вибиратися з хати, то чоловік не витримав, пішов до сінника і там повісився. Сім’я була змушена перебратися у дуже стару батьківську хату, де до того жив брат Явтуха зі своєю сім’єю. Так вони усі разом і жили аж до війни, коли хлопців та Явтухового брата позабирали до армії, а старші сестри теж пороз’їжджалися.)

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Якщо мали, то нам не показували.

Як люди боронилися?

Ніхто не мав права даже слова сказати.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Якщо хто й приховає, все рівно найдуть. Можливо, й було таке. Но то вже дуже рисковано. За це діло карали ще дужче чим, коли забирали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Спеціальні комітети, організовані із біднішого прослойку людей. І… виділяли команди і вони ходили.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну та хто зна? Не менше, канєшно, чоловік три-чотири до хати. Бо треба було все виносить, складать у гарбу і вивозить з двору. Це я бачив так, як брали у Гомона, у Білецького та інших.

Скажіть, будь ласка, от про цих людей, що Ви назвали: Гомона, Білецького, Демченка. Це були дуже багаті люди, чи ні?

Багаті тим, шо велика сім’я. І багато було землі, бо давали на їдока її. І вони трудилися од зорі до зорі.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів чи овочів?

Боялися і за це дуже карали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Та ті ж хто приходив…

Де можна було заховати продукти харчування?

Хм… Попробуй !.. Все рівно найдуть. 

У землю закопували?

Було… От, прийдуть… А хтось із сусідів, були ж такі, шо бачили, як заривав там, скажуть. Пішли, найшли, – забрали і пішли.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні, цього я не пам’ятаю.

А на трудодні давали там якийсь пайок?

У колгоспі перші роки колективізації нічого не давали. Ні грошей, ні зерна.

А в якому році почалася колективізація у нас у Гуляйполі?

Ну це тридцятий-тридцять перший. (В цей час уже заснували колгоспи. А до цього були ТСОЗИ – товариства спільного обробітку землі).

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Усе, усе. До послідньої свитки, якшо вже говорити. Усе забирали.

Що таке закон про „п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Не тільки чув, а й бачив. Процес: була постанова уряду Сталіна, шо тим, хто буде збирати колоски, або мнять зерно на посіві, кара – десять років. На нашім краї був випадок із тіткою Демченко, яка збирала колоски на зібраному, на полі жита, яке було в снопах (ми його зібрали, я як раз приймав участь, коли молотили це жито). І на це поле вийшла тітка Христя Демченко і збирала у фартух колоски. Об’їзчик побачив. Її забрали, судили і вона відбувала десять років.

Скажіть, будь ласка, ось з тими людьми, що їх розкуркулили, їм хати хоч залишали чи ні?

Ні. Нічого не залишали. Вони виходили з подвір’я, – і… куди хочеш!..

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє. Карали – десять років.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняв? Були об’єзчики. Ті в полі слідкували. А так, по-моєму, не було таких.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Частина – да, а більшість – ні.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ну як? А ото ж розкуркулювання… Вимушені були люди йти. Ну де-хто, думали, шо, може буде харашо. А де-хто і пішли так.

Павло Петрович, а у Вашій сім’ї теж щось забирали до колгоспу?

А батько ж поступив до колгоспу і я. І ми начали (я ж бросив учьобу), і ми робили в колгоспі. Хоть нічого не давали, а робить робили. Трудодні… Бо за це було тоже, як не виробиш коли певну кількість трудоднів, то підлягали наказанію.

А у Вас було щось, що Ви відвели, чи віднесли до колгоспу: майно, чи худоба якась?

Батько, як поступив до колгоспу (заставили подать заяву), то він (ну йому жалко, батькові було і коней, і всього) попросив мене. Каже: „Синок, одведи коней”. Я запріг у бричку пару коней вороних (у нас були), одвіз до загальної конюшні, тут у бригаду. І весь інвентар, начіная: лобогрійка, віялка, сівалка, трьохлемешний плуг, гарба. Ну в общім усе. Весь інвентар сєльскохозяйственний, який нужен був для обробітку землі і убирать урожай. Це здавали всі у колгосп. Одводили, одвозили і здавали у колгосп. 

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Цього не було. Бо вже відомо було, переписано: шо в кого є.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вдень.

Скільки разів приходили до хати?

Я не можу сказать, не знаю. До нас не ходили, бо батька не тронули. Як вийшла постанова Сталіна „Запаморочення від успіхів”, де він написав, шо тільки добровільно іти до колгоспу, – наш колгосп в цей рік розбігся. Люди позабирали все. Але так пройшло літо, на другий год знову…І всі пішли знову до колгоспу. І понині так.

Коли почали люди помирати з голоду?

Сильний голод був, я говорив вже, перший для мене, це двадцять перший рік. Коли в оцій хаті, де ми сидимо, померла батькова сестра, тьотя Даша, помер батько мого батька (мій дедушка) Василь, померла бабушка Оришка (тоді називали). Оце троє… І по-сусідству: у того одна людина, у того дві. Ну, у нас ото померли три чоловіки. Нам, батько мій робив тоді на заводі, і шоб врятувать дітей ніби-то, таке було: давали путівку у їдальню, яка була на розі проти школи СШ №1. І ми втрьох: брат, сестра, старші, і я, ходили до їдальні місяць. Там видавали тільки. І ми получали дві порції, і ішли через дорогу до школи на подвір’я, сідали під деревом (це було весною), ділили ті дві порції на три. Поїмо і йдемо додому. Перша порція була, давали вранці: стакан кави (какао) і кусочок хліба. Одна це порція. Десь, може, тоді ще грам не було, а було… лоти. І десь вони, якшо виразити в нашому, то десь було піїсят-шіїсят грам. Це такі два кусочки хліба на трьох ми получали, ділили на три порції, поїмо і йдемо. Сестра ходила із каструлькою, брат з батьковим котелком, який він приніс із першої світової війни (де він всі чотири роки воював), а я ходив з луженою мисочкою. Мені було, звичайно, вигідніше – я мог вилизати мисочку.

А під час голодомору тридцять другого-тридцять третього років у Вас хтось загинув?

У нас лічно ні.

А взагалі, під час цього голоду коли почали люди помирати?

У тридцять третьому? Ну це, як обично, після Нового году і до весни. А весною вже, коли появлялася трава: грицики, какиш, козельки, горіхи („заячі”, ми їх називали, земляні). Ми ходили в поле і рили. От так от, трошки спасали… Бруньки. А коли начали цвісти дерева, то цвіт зривали. Кропиву варили…

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ну, трошки, я помню: був у нас один приют, на Сігорі (окраїна села). І туди забирали вже зовсім бездомних, без дорослих у сім’ї, діток. І… частина була у приюті, де доглядали їх, спасали їх од голоду.

А, може кого і родичі забирали? Були такі випадки?

З моїх – ні. В нас таких не було, багатих. Всі нормальні середняки. Було так: середняк… маломіцний середняк, середняк і міцний середняк. То батька считали середняком. Ну, середній, не бідний і не багатий. Сім’я була велика і не трогали. Хліб забирали. Батько сам вивозив. Боявся, шо … Сам же тіки в вісімнадцятому році повернувся із першої світової війни, в яку воював. Так він нажився, слава Богу…

Хто не голодував у селі і чому?

Ті, хто забирав.

Хто зумів вижити?

Ну, виживав той, хто міг якось мати можливість трішечки і запасів, і міцніший здоров’ям.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Звичайно було. Це близькі родичі. Якшо шось у когось було там, то трішки могли виділити. Але це не дуже. Потому шо не було ні в кого зайвого.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну оце ж якшо й було, то це в самих-самих близьких. Поможуть чимсь. І це не то шо там, систематично, а один раз якийсь, шо чимсь допомогли. А в нас у хаті стояла ступа, у якій ми товкли качани, початки. І кукурузочки трошки було – ми мололи на кофейну мельничку. І мати пекла таке, похоже шось на блин. Ми, сміючись, казали – „маторженики”. І ото по одному кожному.

Ви маєте на увазі кукурудзу, чи кочережки з кукурудзи?

Кочережки висушували в пічі і товкли в ступі. А зернечко, якого трошки ж тоже було, мололи на кофейній машинці. І зміша мама оце, спече і повісе під сволоком у корзинці. І ніхто не мав права брати. Тільки один отой блинчик, чи як його назвать, на сутки.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Із рослин? Це – грицики, козельки, какиш, земляні горіхи і гриби сморшки, які ріденько, но появлялися в степу. Ми ходили в степ і, де шо знаходили, брали шоб з’їсти. Отаке було.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ну, це саме главне: із білої і жовтої акації листя, чи квіти. А з таких рослин: це кропиву варили, вона і от цинги, ніби-то, вітамінозна їжа. Бо могли захворювати на цингу. Ото так.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Були, ми знали. Люди виходили. Ми не ходили, правда. Ховрахів. Із диких тварин. Ну і були розмови, що й інших, ну я того не знаю. А ховрахів, сусіди ходили, і бачив, що приносили, виливали їх. А другого я не бачив. Казали, шо і котів їли, і собак. Ну я підтвержувать не можу, бо я не бачив цього.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було тільки на ринку по нечуваній ціні.

Чи був голод у містах?

Ну, те я не знаю. Там на картонну систему. Так там, звичайно, легше трохи було. А, можливо, тоже було… Тоді нікуди ніхто не їздив. Я не можу знати. А, як я вже учився (тридцять третій- четвертий) у інституті, то ми получали на карточку студентську чотириста грам кукурудзяного хліба.

Павло Петрович, а в якому інституті Ви навчалися?

Я навчався… з тридцять третього (восени) на тридцять четвертий і закінчив у тридцять восьмому інститут. Зараз учився у Бердянську, а тоді перейшов у Запорізький (педагогічний)ї закінчив у тридцять восьмому році.

Це тоді там уже були карточки ?

Да, карточки. Спіцяльна хлібна карточка була. Які одмінили у тридцять п’ятому годі.

Чи знаєте Ви, що таке „Торгсін”?

Да. Тому шо, туди отдавали, носили люди, шо у кого було цінного і золото. Випадок такий. Коли я був на першому курсі, до мене приїхала мама. Кажу: „Чого Ви оце гроші потратили?” „Та я, синок, приїхала. Папа дуже послаб. І хочу… Почула, шо тут єсть магазин, в якому золото міняють на продукти”. Я так подививсь на неї, думаю: „Де б ти, бідна, взяла те золото?” Кажу: „Підем до магазину”. „Торгсін”. На вуглі, це було в Бердянську. Ми зайшли. Я так осторонь трошки стою, думаю: „Де вона візьме?” Вона розв’язала платок на підборідді, зняла одну сергу, з одного вуха, другу – з другого. В неї були полумесяцем. І подає на аналітичні віси. Я не мог встоять! І робить шо я не мог!.. Я трошки одійшов. Продавщиця це зважила. Насипала в одну торбиночку десь може два кілограми крупи рисової, а в другу – борошна. Вона (мати)’. „Я тобі оставлю”. „Ні!”, – кажу. Я її провів на станцію. І взяла вона платок і поїхала додому, до батька. А в цей час старший брат служив у армії срочну службу. І вони були самі і дожили до того, шо нічого не було. А я поділитись з ними тим кусочком кукурудзяного хліба не міг, бо відстань… Якби дома, то вже б ділилися, а так – не міг. Розказувала мама, шо ті серги вона купила ще дівчиною, коли з подругою одному дядькові помазали нову хату. Він їм заплатив, і вони купили, як на пам’ять, серги. А у тридцять третьому, десь весною, вона отдала їх на продукти.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Нє, ніхто його не счітав. Невідомо, даже, стільки ми у войну потіряли, не то шо у голодомор…

Та, мабудь же і приховували довго, що люди померли саме від голоду?

Ой!.. Хоронили… Наприклад, виділяли по… (В нас були сотні, Подолянська, Вербівська сотні). І в сотні староста виділяв, або, вже як був колгосп то в колгоспі, виділяли там двох чоловік сьогодні на похорон померлих. То їх забирали і везли на кладбище і заривали без трун.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нас ні. Но говорили, шо у Варварівці було таке. Село Варварівка ( За 15 кілометрів від Гуляйполя). Може ще де? Не знаю.

Де хоронили померлих від голоду?

На кладбищі, на звичайних кладбищах, у ямах.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Тоді не було цього, шоб плата якась була. Приказ, і все… Чи розпорядження: „Іди і роби”. Отак було. Такі закони, так сказать.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей, що померли від голоду?

Я ж кажу: відомі. От кладбище „Заповітське” (на території колгоспу „Заповіт Леніна”), там на обочинах були ями, де хоронили померлих. Та скрізь, на звичайних кладовищах. У кожній же сотні були кілька цвинтарів і хоронили там людей, або родичі, або виділені команди. 

Чи поминають їх на „Проводи”, „Гробки”, Зелені свята?

Ну в нас же обичай такий, шо всіх поминають на „Проводи”. Хто залишився живий з родичів, поминають, канєшно, обов’язково. Такий же день спеціальний єсть – „поминки”. І виходять люди, поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Та взагалі ж була заборонена церква. Атеїстичне виховання було. Даже таке преследования було, хто ходе до церкви. Або хто венчаться хоче, хрестить дитину. Можна сказать, забороняли. А, може, просто люди боялися. А зараз я не знаю, я ж не хожу до церкви.

Чи є у Вашому місті церква? До якого патріархату вона відноситься?

Ну в нас була велика церква. Я можу Вам показать, у мене єсть фотографія. Ця, шо завалили (вона була Московського патріархату). Було три священники. Двох помню: Лоскутов Александр Тимофєєвіч і Воскобойніков Степан. Третього забув. Вони правили до того пока закрили церкву і потом розрушили.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду ?

Всього пам’ятаю, шо хлопці там проявили ініціативу і поставили хрест на кладовищі центральному. Це, зібралися хлопці і поставили великий хрест.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Вони цікавились і знають все це. Бо, коли онука Аня (он вона посередині) (на фото), писала твір, по заданію, мабуть. Ну вона мене спитала, я їй розказав коротенько. Вона написала, подала вчителькі. Вчителька провірила і там же решили передать цей текст у газету „Радянська освіта”. Там надрукували, написали все. Мені шо пам’ятно: написано, шо дедушка Левицький Павло Петрович, і в дужках – 1913 року народження.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Комуністичну ідеологію, яка провокувала оце все. І були такі серед них, такі керівники, які сприяли цьому. А так більше… не знаю.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 03.10.2005 р.

Хто записав: Теліга Вікторія Олександрівна.

Респондент: Акєтонова Ірма Миколаївна, 1930 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області. 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Да, я помню, шо тільки мені батько розказував. Мати у мене вмерла Мені, наверно, 1 год був. Коли мені було 12 год, вмер і батько. Ну, він розказував, шо тоді було.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Та просто забирали у людей усе. Ми малі були. Нас 5 душ дітей, самому старшому 12 було. їсти нічого було.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

А ото знаєш за селом раніше була одна вулиця. Там жив дід Микита, ми на його казали , шо то він ходив забирав.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, шо вони там мали, а у діда Микити доця була і як колхози начали строїть, то вона збиралася заміж за Андрія, він тут при владі був.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешт?

Батька були побили за те, шо він не оддав за хатою у нас лежав старий стовбур, а їм на заготівлю нада, а батько сказав, шо то на хату долівку стелить треба, так його дуже побили.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю, ми ж в основному в хаті сиділи. По-моєму не було у них нічого.

Як люди боронилися?

А ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не знаю, може комусь і вдавалося приховать шось.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Дід Микита і ще двоє хлопців.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Та коли скільки, точно не знаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не знаю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Та, мать, ті були… пайки. Батько пайки приносив.

Забирали лише продукти харчування , чи й інші речі- одяг, рушники, худобу тощо?

У нас у колхоз забрали корову, як батько у полі був, а ми не могли нічого зробить.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

З поля не можна було нічого забирать, бо там всігда поліцаї стояли: і вдень і вночі.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє, нічого нільзя було.Та ми малі усе ж таки пробирались у степ, ходили групками по 5 чоловік і собирали усе,шоб хоть шось заготовить. Щоб шлунок хоть якось міг працювати.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Люди з нашого села. За соціалізм які йшли.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Нє, не хотіли. А чого туда йти: чи робиш, чи не робиш – всьо равно получиш порівну. Люди тікали. У колхози ніхто не хотів іти, та й де б такі узялися, щоб пішли зі своєї землі. Усі люди як ото хмари ходили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Да, принуждали. Оцього Охріма, це батько казав, так його чи добили до смерті, а з родичами його голова колхоза і балакать не захотів.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Та де прийдеться, хто як міг, так і ховав.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Не знаю.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю.

Коли люди почали помирати з голоду?

У нас у сім’ї з голоду померло 2 чоловіки: мої брат і сестра. Хоронили їх ото як прийдеться . Бувало, шо й не хоронили зовсім. Та скільки всього було. А канібалізму не було.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто про сиріт не беспокоївся.

Хто не голодував у селі і чому?

У городі легше жилося. Там десь шось, а у селі… Важко було як тоді так і зараз.

Хто зумів вижити?

Кому судилося, той і вижив.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Нє. Каждий виживав, як міг.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли, дєточка, тоді усе. А шо було робить.

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Все, хто шо міг, те і їв.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ховрашків ловили та їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Не знаю.

Чи був голод у містах?

Не знаю

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Нє, не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Та багато померло, а скільки, хто ж його знає.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, такого не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

За селом.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Та каждий собі хоронив, а спеціальних поховань немає.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Я згадую своїх сестру і брата на проводи і так. У нас даже пам’ятника немає.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Я, дєточка, в церкву не хожу, так шо не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква єсть у Правді.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

По-моєму немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Та не знаю. Може в школі і учать про це.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Та кого ж. Правітєльство тодішнє, наверно, винувате було.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Романова Катерина Федорівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області. 

У 33-му годі було мені 8 год, начався Голодомор. У нас не було шо їсти, у нас то було, но його ходили із щупами шукали, забирали, де в нас ями були, забирали зерно. З щупами ходили, такі ж залізні ті кнебки устромляли забирали, де в кого там квасоля була в глечиках, у горшечках. Усе під мітьолку забирали, нічого не оставляли і не дивилися чи діти плачуть, чи їсти просять, чи що там нічого цього не слухали. До каждого приходять, ото, трусять, забирають. Вони все позабирали, поодправляли, а ми осталися ні з чим. Ні буряків нема, нічого, та Слава Богу началась весна, началась лобода, ласковиця (вона така травичка зубчасті листочки). І висипаєш з ласковиці листочків зерно, а воно жовте. У якого з дядька, ото, млинок такий камінний, ми руками крутили. і, ото, ту муку намелимо, лободу собирали, грицики, одварюєм їх і отою мукою обліпляєш ліпеники з лободи і печеш на сковородкі, а нема ні олії, нічого, так ото вони прижарюються і ми їх їмо. А тоді начало поспівати жито, пшениця. На поле не пускали, собирать зерно не давали. Начали жито косить і ми ходили на поле і собирали колоски в сумочки полотняні і дома терли. Хорошо як не побачить ніхто, шо колоски собираєм, А як побачать колоски забрали ще й тебе оддухопелили. Я мала була і тьотки робили на фермі біля коров, і я коло їх робила. І вони взяли по мішочку кілограмовому зерна. І коли вони до села доїжджали їх перестріли і забрали те зерно. А через три дня їх судили. Тьотку Варку і Палька Баклицького, тьотку Катьу Ісаєву посадили на 10 год за отой кілограмовий мішочок зерна. Вони насилу отсиділи по 5 год, а тоді амністія і їх отпустили.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 16.08.2005 р.

Хто записав: Бондаренко Олексій.

Респондент: Окопна Ольга Миколаївна, 1921 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 році?

Так, пам’ятаю, але дуже мало, адже я була ще маленька, 10 років мені було.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду?

Чого голод був? Та хто його знає? Ходили по домам, забирали продукти, а тоді ще й неврожай приключився.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то, хто це робив?

Хліб по домам збирав голова сільради М. Верходуб із своїми помічниками.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Такого не пам’ятаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Люди, які приходили за хлібом, спочатку щось розказували батькові і дуже довго, напевне, умовляли віддати все добровільно, а ж потім рискали по всій хаті.

Чи застосовували до людей покарання?

Точно не пам’ятаю, але ще батько говорив, що когось забили до смерті, сусідів арештовували, а за що точно не скажу. Деяких висилали із села та цілими сім’ями (тих, хто був заможніший від інших односельчан).

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Особисто я не бачила.

Як люди боронилися?

Більшість підчинялися, як же ж іти проти влади?

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів?

Та ховали як могли і де могли, ховали, їсти ж бо хотілось.

Хто і як шукав заховані продукти? Скільки їх приходило до хати?

Як я вже казала голова сільради, а з ним до хати заходило ще п’ять чоловік, а хто вони були я вже не знаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

Продукти ховали в соломі, закопували в землю. У нас в хаті був полик (із досок, а на ній матрац), де старша сестра спала; от в той полик батько зерна насипав. Коли знов прийшли із сільради, по продукти, сестра й сховалися туди (чого тільки не знаю, може злякалася). А той чоловік зайшов та й сів на ту поличку і розповідає щось батькові, та довго ж, а сестра бідна сидить і дихнуть не сміє. Добре, що все благополучно закінчилося і сестра жива, і зерно в нас залишилося.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали, всі бідували однаково, наскільки я пам’ятаю.

Забирали лише продукти чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали тільки продукти, а худобу забирали коли колгоспи робили.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Та не чула.

Чи дозволяли збирати в полі колоски, залишки городини?

Дозволяли, я мала все ж за колосками на поле бігала, нікого не боялася.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп? Де переховували худобу?

Самі зразу не йшли, в колгоспи забирали все, забирали худобу, птицю, землю. А куди селянину без землі, хочеш не хочеш працювати йшли в колгоспи. Хоча попервах все майно ховали по посадках, коморах.

Коли почали люди помирати з голоду?

Та десь з початку 33 року, бо їсти вже зовсім нічого не було.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалися держава?

Хто там тими сиротами опікувалися, жили самі по собі декого родичі забирали або ж сусіди приглядали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

В кого були родичі в місті туди дітей, допомагали. Мабуть, горожами менш бідували ніж селяни.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння, диких тварин, птахів?

Їли все: полин, щирицю, кашку з акації, робили перепічки із трави, ловили мишей, пацюків, горобців, ворон, а собак і котів по селу зовсім не ходило бо їх вже і не було.

Чи відомі Вам випадки людоїдства у вашому селі?

Про таке не чула.

Де їх і хто хоронив померлих від голоду?

Гробків таких як зараз не було, людей ховали, а де, точно не знаю.

Чи поминають померлих від голоду?

Поминає кожен у своїй сім’ї, у своїй пам’яті.

Чи згадують померлих від голоду в церкві?

Не згадують ні тоді, ні тепер.

Чи є у Вашому селі церква?

Є православна.

Чи сучасна молодь села знає про голод?

Напевне знає цьому ж і в школі вчать, та й по телебаченню розповідають.

Кого Ви вважаєте винним у смерті людей від голоду?

Навіть і не знаю, померлих не повернеш та й часу пройшло багато.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 12.08.2005 р.

Хто записав: Чулісова Клавдія Олексіївна.

Респондент: Волкова Клавдія Федорівна, 1918 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.

Голод я пам’ятаю, знаю добре ці події. Я вважаю, що в голоді 1932-1933 років винна влада, яка не змогла захистити своїх громадян.

У нас сім’я була невеликою, батько, мати, я і моя сестра. Ніхто від голоду у нашій сім’ї не помер. Забирати хліб приходили уповноважені сільради, по кілька разів уночі, настійливо вимагаючи „Віддайте, хліб!” Документів вони не показували, бо їх всіх знали в лице. Навіть нас, школярів, організовували разом з піонервожатою ходити по дворах, щоб ми кричали голосно: ’’Віддай державі хліб, віддай державі хліб!” Пам’ятаю, прийшли до Потоцького Якова Васильовича, а він божився, що хліба ніде в нього немає. Щоб забирали речі не пам’ятаю, але харчі точно. Хто збирав хліб, мали при собі залізні піки, якими штрикали стіни, підлогу, під вікнами, підпіччя, там, де земля була нижче, ніж будь-де. В колгосп йшли люди неохоче. У нас господарство було невелике: кінь, віл, корова. Все віддали в колгосп, називався він імені Чапаева. Людей, які не були охоплені колгоспами було мало, всі боялися висилки, арештів. Колгоспні комори охороняли комуністи, комсомольці, активісти (Макаров, при німцях був розстріляний). Люди почали вмирати вже навесні. Зі мною був випадок. Я йшла по стежці біля бувшої „Сільгосптехніки”, це місце раніше називалося „ярмарище”, там лежав і помирав від голоду опухлий дядько Ребро Петро. Я позвала сусідів, і вони забрали його. Невдовзі померла і жінка Настя, залишилося четверо дітей. Ховали людей без труни, самі жителі.

Їли взимку буряк, його квасили у бочках, картоплю, курай підмішували. Лободяники вже їли навесні. Ми допомагали ще й сусідам, в нас було багато кислого буряка, і мама ділилася з сусідами. Часто вони кликали маму: ’’Маріє, дай буряка”. Я 23 роки працювала у сфері культури, була завідуючою сільського Будинку культури, 12 років працювала у Малобілозерській сільради, але ніде в записах чи свідченнях не зустрічала записів про кількість померлих від голоду в селі. Ми в сім’ї поминаємо померлих, в тому числі і під час голоду, я розповідаю про ці події своїм онукам, правнукам.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 21.08.2005 р.
Хто записав: Бондаренко Олексій.
Респондент: Єрмак Любов Іванівна, 1923 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.

Голодомор був в роки мого дитинства. Це дуже страшні спогади. Як ми вижили я до цього часу не розумію. У батька і матері було всім душ дітей: чотири хлопці і четверо дівчат. Меншому було десь кілька місяців, його забрала старша сестра і так він вижив, якби не вона, то він би помер першим. У батька були коні, корова, земля. В колгосп ішов він неохоче, але прийшли уповноважені з комісії, прізвищ їх я не пам’ятаю, і забрали коней. На перший раз корову оставили. Приходили не один раз. Коли прийшли забирати корову, мама дуже плакала, впала на порозі хліву, щоб не виводили корову, але її перевели через тіло мами і забрали. Шукали пшеницю, різне зерно, обштрикували залізними штриками долівку, стіни. У нашій хаті надулася мазка на стіні, уповноважені обштрикали всю стінку, мазка впала, але там зерна не знайшли. Батько заховав мішок пшениці ямі, на городі, знайшли однаково. Був мішечок зерна схований на печі, а нас малих дівчат з печі поскидали, а мішок забрали і потягли. Вмирати почали люди вже навесні. У нас померла моя сестра. Всі останні вижили тільки через допомогу батькового брата, дядька Якима, який жив у Сімферополі, там вони сушили сухарі і привозили нам у село.

Колоски збирали в степу підлітки, їх ніхто не ганяв, хоча й знали про це. Вєщі не забирали, тільки харчі. Померлих бачили ми, діти, багато. По сусідськи жили хлопці, здорові як дуби, але підчас голоду померли. Бачили ми їх настільки пухлих, що аж з тіла сочилась рідина, так під забором і померли. Ховали на кладбищі, правда, в трунах. Людоїдства у нашому селі нечутно було. Сучасна молодь знає мало, бо баби й діди мало з ними спілкуються, мало розказують. А от мої хлопці про це знають, бо ми з батьком їм розказували.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 01.08.2005 р.
Хто записав: Бондаренко Олексій.
Респондент: Марочко Марія Омелянівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.

Голод я пам’ятаю добре, бо пережила його сама і тому буду розповідати з вступу про нашу сім’ю. Знаю, що у голоді винна влада, бо забирала все у селян. Батько мій Волошин Омелян був із багатодітної сім’ї, у нього було 12 братів і 3 сестри, а він був найменшим. З батьком жила його мати – 83 роки, тітка моя, батькова сестра – 60 років, мій брат -Андрій, 1920 р. н., сестра 1928 р. н. Нюра, яка померла в чотири роки від скарлатини.

Батько работав замісником писаря при сільраді, був богобоязним, співав на криласі, був у батюшки паламарем, добре читав Євангеліє. Мала сім’я 9 десятин землі, але, коли померла бабуся, то забрали 3 десятини і залишилося 6 десятин. В хазяйстві був кінь, корова, віялка, коток та інший інвентар. Баба казала: „Не ходите в СОЗ, будете одним одеялом укрываться!” Хоча мати моя шептала батькові, що треба йти в колгосп.

Пшениця не вродила, а зерно треба було здавать і на батька в сільраді вивісили карикатуру, сидить він на мішках і каже „Не отдам!”

З району Великої Білозірки приїхали описувать майно, а людям об’явили, що у Волошиних можна буде все купить з торгів. Посеред двору поставили стіл. А у нас було в дворі дві хати: стара і нова, віл старий, 1 корова, сарай, коток, віялка, хомути. Продали стару хату з торгів і все останнє. Соколенко Борис все у дворі розкидав, скидав усе з горища, а Мірошниченко Роман, комуніст, на горищі забрав качани кукурудзи, що мати наготовила на посадку весною. Приходив не один раз, поки нічого не осталося, крім буряків у ямі, які померзли зимою.

Батько ще до того, як все забрали пішов з дому, бо боявся, що через нього виселять і його і сім’ю на Соловки, а цього люди найбільше боялися. Ми не знали, де він, а прийшов лист з адресою „Крим”. А материного брата таки відправили на Соловки. Брат мій Андрій теж пішов з дому з хлопцями у Запоріжжя, перебивалися тим, що залишалося на базарі, ночували під стійками базарними.

Щоб якось вижити, ходили на роботу в колгосп імені Чапаева, на правому березі річки. За роботу трохи давали їсти – тарілку супу ріденького і то тільки мамі. І то недовго рабо тали, бо мама дуже хворіла і важко працювати не могла. Ходили в степ копати цибульку, яку пекли і їли щодня по маленькому шматочку та буряки мерзлі з ями. Одного разу мама кричала, щоб вийшли, бо гупали об землю мерзлу буряки, хтось крав та ще хтось із родичів. Одні хотіли, щоб ми померли. А інші допомагали.

Нам ще порадили ходити і просити те, хто що дасть. Люди давали і просили, щоб ми нікому не говорили.

Взимку померла спочатку тьотя, а вже під весну, під Паску померла й бабуся. Ховати труни не було, мама пішла до родичів, дядьки збили таку сяку труну, поклали бабу, а мене посадили на сундуку з качалкою, щоб я стукала і одганяла крис, щоб не з’їли покійницю. Бабусю поховали, ще й в церкву її заносили, бо була дуже богомольна.

Виживали як могли, добре що люди допомагали. Сусідка, пам’ятаю, зайшла перед Паскою і принесла каші пшоняної миску велику, молозива, відро картоплі дрібненької, хочте їжте або посадіть. Ще родича з хутора, там не так було скрутно, принесла відро картоплі і посадили. Ми діти дождали весни, їли грицики, калачики. Поряд з нами жив ветеринар, у нього все було і вони не голодували. А батюшка з матушкою підкормлювали малих дітей кашею з круп, яку матушці звідкись приносили. Залишками каші кормили птицю, качок, курей. А ми просили, нам не давали.

Були у нас сусіди – євреї, так вони відразу десь повиїжджали А брат діда, його прозивали Прянишником, напік пряників і поїхав продавать, так і до сьогодні ніхто не знає, де подівся.

Вже десь влітку прийшов батько з Криму, як старець, голодний. Сидів нізащо у ДОПРі, бо працював десь там у ресторані для курортників, назбирав для сім’ї сухарів з недоїдків. А була облава і його захватали і посадили. Одсидів десь місяців зо три і випустили.

Пішов батько працювати на молочний паспункт, де переробляли молоко, приносив сир, а потім у млині, працюючи, виписував зерна. Вже восени пекли пироги. 

Трохи пізніше знайшовся і Андрій, якого приютили чужі люди, був він їм як син, поки мама не знайшла його. Добра жінка називала Андрія сином, а її чоловік влаштував, навіть, його у технікум у селі Беленькому.

Але як було не важко, вижили, вивчились, я стала вчителькою, брат військовим. Закінчив Академію артилерійських військ, був на фронті у Велику Вітчизняну. І я впевнена, що в усьому цьому була винна влада.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерський р-н., Запорізька обл.

Дата запису:  05.10.2005 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Кудря Іван Ілліч, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Велика Білозерка, Великобілозерівського району Запорізької області.

У 7 років мене разом із сім’єю з 4 чоловік,«застав» голод. Спочатку жилося більш-менш добре, поки було що їсти. Невдовзі почали ходити патрулі по домівках змушували віддавати харчі. Нишпорили по печалі, горщикам, схованкам. Хто не віддавав їжу, то відбирали маленьких дітей. Невдовзі люди почали харчуватися хто чим міг. Ловили ховрахів, їли лободу, різні трави. Взимку по полю я відшукував норки ховрахів, заливав в них воду. Від води вони тікали з нір і я бив їх ломакою. Ще з кожної нірки набирав по жмені зерна. Але зустрічалися випадки людожерства. Одна із моїх знайомих пішла до свого друга. Той запропонував їй з’їсти холодцю. Цей холодець був зварений з людських пальців. Лише через рік посіяли зерно, заволочуючи гілляками, тому що інших засобів не було. Навесні їли все, що було. Товкли зелене жито і пекли хліб.