Місце запису: с. Голубівка, Середино-Будський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 30.09.2003 р.;

Ким записано: Нетудихаткін Ігор Анатолійович, студент 2 курсу історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка;

Респондент: Путівець Іван Кузьмич, 21.02.1919 р. н.;

Під час Голодомору Путівець Іван Кузьмич, 21.02.1919 р. н., проживав у селі Голубівка Середино-Будського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-1947 роках? 

Помню. Мне в то время было 14 лет. Я жил в эти времена. Голод был ужасный. 

Які на Вашу думку могли бути причини голоду?

Я думаю, что причиной голода в 1932 была засуха, а в 1933 всё смокло от дождя и погнило. 

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?  

Никто ничего не отбирал. Нечего было брать. Голодные люди были, безвольные, послушные, а взять у них не было чего.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про прихованя зерна? 

У нас в селе такого не было, нечего было прятать, бураки и те не уродили. Всё почернело и пропало.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів? 

Никто не брал ничего, пусто было в каморах. Может кто и приезжал, но что с него возьмёт.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Нет. Село небольшое было и очень много бедняков. Никого не били и не высылали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Никто не ходил.

Як люди боронилися? 

Не было от кого защищаться, всё было спокойно на селе. Каждый выживал как мог – старые, больные сами умирали с голоду. 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не надо было прятать, ничего и не было. Это не то что сейчас – холодильники, магазины. Вы не знаете.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали? Не помню такого, у нас не искали 

Скільки їх приходило до хати? Хто це був? 

Никто не приходил к нам, мы были очень бедные.

Де можна було заховати продукти харчування? 

Ничего и не от кого не прятал. Что уродило, съели ещё летом, дети пухли с голода. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу? 

Да давали, давали молоко, чечевицу, а в саду кормили обедами. Кормили и школьников, но порции были маленькие, не наешься.

Забирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу тощо? 

Никто ничего не забирал, а вот красть – крали.

Що таке “закон про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього? 

7 августа 1932 г. было принято постановление ЦК про борьбу с воровством на полях и нивах. Помню.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини? 

Нет. Это считалось преступлением. Но люди стригли, особенно женщины – детей спасали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори? 

Объездчики очень злые были на полях, а возле конор сидели старые деды с ружьями.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Бедняки шли добровольно, зажиточные семьи приглядывались. Мы были бедные и сразу пошли. 

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Кто как, беднота пошла сразу, её и заставлять не надо было, а богатые угрожали.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп? 

Все жили на виду друг у друга. Куда их спрячешь? Были воры, а прятать не прятали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти? 

Никто не забирал, я такого не помню.

Скільки разів приходили до хати? 

Несколько. 

Коли почали люди помирати з голоду? 

В 32-ом не умирали, а весной 1933 были случаи смерти от голода. Умер Капица Герасен. Умирали и стар и млад, я и сам пух с голоду, знаю, что это за ужас, когда есть нечего.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава? 

Сирот сдавали в детский дом.

Хто не голодував у селі і чому? 

Все жили приблизительно одинаково. Земли дали всем поровну, по десятине на человека, у кого дети были взрослые, кто имел силу, держал скот – тот и не голодовал особо.

Хто зумів вижити? 

Кто выжил тот выжил. Кто был в начальниках, кто мог красть у соседа, кто мог что-то где-то достать.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами? 

Хотелось, но не было чем помочь. Отдашь кому-нибудь, сам умрёшь.

Які засоби вживали до виживання? 

Траву ели, картошку гнилую, кору с деревьев, корни, грибы, ягоды. 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менш голодували? 

Нет. Наша семья не получала помощи, сами выкарабкались.

Що споживали в їжу з рослин ягід, коріння? 

Траву, корни, ягоды, грибы, щавель.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу? 

Липа, черёмуха, цветы акации.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу? 

Никаких. Не охотники мы.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Не знаю, мы не ездили в город, не было денег, одежды и не на что было менять. А люди меняли. У моей покойной тёщи была вазочка. Она говорила, что выменяла её в голодовку.

Чи був голод у містах? 

Не знаю, наверное был. Но в городах он не такой сильный был, у людей хоть как-то деньги были. А в сёлах-что?

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості? 

Кто же их тогда считал?

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі? 

Нет, Боже упаси.

Де і хто хоронив померлих від голоду? 

На кладбищах, как и всех.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих? 

Нет. Хоронили родственники, друзья.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду? 

Отдельных кладбищь не было. Хоронили на сельском кладбище.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”? 

Родичи поминают.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади? 

Я в церковь не хожу.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріарху вона відноситься? 

Нет. До войны была, а после войны разрушили.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду? 

Кресты стоят на могилах, но их не-выделяют. Старых людей мало осталось, а молодёжь этого ужаса не знает. Поэт Сумщины Олекса Ющенко писав: 

“Далекий 33 рік 

Та в пам’яті ще ніби вчора

Він горем земляків пропік…

Душа ним безнадійно хвора…”

Чи знає сучасна молодь про голод 1932-33 років, зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам? 

Молодёж не интересуется ничем кроме пьянок да гулянок. А я про своё рассказывать не люблю, дочкам разве что.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей? 

Дураков и нелюдей.

Місце запису: с. Марківка, Білопільський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 20.07.2005 р.

Хто записав: Попова Ольга Миколаївна.

Респондент: Гуйва Івана Прокоповича, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Марківка Білопільського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви,що був голод у 1932-33 роках?

Пам’ятаю. Я у 32 году в 6 клас ходив і весною тоже голодовка, так я і не доходив, заболів. В больницю мене одправили. І в 33-м в 7 клас ходив так тоже весною воно ж голодовка і не доходив сьомого класу. Ото в тридцять втором у 6 клас ходив, в 33-м в 7 клас ходив.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки,чи забирала урожай влада?

Та воно і урожай слабий був, а тоді воно й вобщє забрали хліб увесь. Тоді було бригади спеціальні були такі комсомольські ходили. Буряки ото на городі у кого виросли центнерів 3-4 закопали на городі і ті одкопували, і ті одправляли на завод. Хліб тоже значить у людей у кого значить, та його й на було, одкопували ж забирали.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі,то хто це робив?

Та хто, а шо ж тут робить. Ото голодували та і всьо. Ну відбирали, значить з верха це все робилося, а при сельсоветі були спеціальні бригади, такі що ходять по вулиці і давай, і хліб шукають, і буряки шукають, і всякі продукти шукають, і забірають. А для чого спеціально наче зроблено.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Та, були. Була у нас клуня на городі і за клунею закопали буряки, а через три двора і мій брат ходив значить комсомолець. Пішли туди, а там знач тьотка каже:”Шукать каже у вас там за клуней буряки закопані». Так вони після того вернулись і пішли й буряки одкопали.

Чи застосовувались до людей покарання, побиття, висилання, арешти? 

Та покарання нікаких не було. Яке там покарання, як воно голодна людина була.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Та, мабуть, не було зброї. Не було. Не було.

Як люди боронилися?

Прийде, беруть, да і все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Ховали. Ховали. Воно ж тоді у колхозі робив. У колхозі почти нічого не давали. Воно хоть і дали, до осені поїли, а зимою не було ні бісого батька. Не було ні в бісого батька вже хліба. У Суханівку, там спиртзавод був, так туди люди їздили І возками брагу брали, ото брагу брали значить і сціжували, сушили і їли. Оту брагу. А тоді знач уже трава росла, траву всяку, рогоза уже весной на болоті була заросла, так лазили рвали і їли її. Ну, а тоді в колхозі ж правда сіяли буряки, так давали варили таку затірку, вода і муки туди, бульйон такий получався. Ото по черпаку давали значить в день раз їсти. І, кажеться, 100 грам хліба давали, хто ходив на роботу на буряки. Так у нас у сімействі мати була, вона значить ходила, дві сестри ходило і я ходив значить полоть буряки. Так я один рядок полов, так ото 100 грам хліба давали і черпак бульйону. І ото жили тим, а тоді ще грам по 50 чи по 100 давали ще і муки додому. Так ото ще й дома ввечері мати бульйон такий задєлає і ото їли той бульйон. Вода розбавлена та і все. І ото благодаря корова ще було у нас. Так ото по-троху молоко. Коровка стара була, стара хата. На ніч корову в сіни брали і там вона і повернутися ніде було. Корова стояла значить, щоб ніхто не вкрав. Потому шо крали тоді, їсти ж нічого.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі?

Продукти харчування забирали, а одежа, яка там одежа, ни в біса батька не було. У нас така була одежа так я у Курську область ходив вимінять на хліб весною. Односили те, шо було, які тряпки були – поодносили. У батька був дукач і медаль в старе время він заслужив в армії. Ну, тоді в Сумах були приймали. Так тоді несколько буханок хліба дали. Які вєщі були значить – у Курську область. Там хліб був, значить, пожалуста. Туда їздили.

Хто і як шукав заховані продукти?

Я все щас і не помню. В основном комсомольці, молодьож. Організовували комсомольські бригади.

Що таке закон про “п’ять колосків”?Чи чули Ви про нього?

Та закон про “п’ять колосків” не чув, а в 48-му був указ, за те шо колоски ото збирали, так тоді судили страшенно.

Чи дозволяли збирати у полі колоски?

Не дозволяли ні в бісового батька.

Хто охороняв поля?

Об’єздчік тоді в колхозі був, що спеціально. Бригадір само собою. А тоді ще й об’єздчік на коняці їздив верхом по полях значить дивився за порядком.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

А чорті, де там в бісого батька добровільно. Сильно заставляли іти в колхоз. Насильно заставляли, а хто не йшов у колхоз ,так їх забирали у район, Улянівський район так туда забирали там сажали у тюрку. Сиділи, а тоді вину скали. Припудітельним порядком, колективізація була.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Та чорті, чи переховували чи ні. Воно коней мобілізували, були ж коні у людей, мобілізували. А тоді шось через год навєрно і коров мобілізували, значить, щоб на ферми вроді. Ну, тоді шось в скорості коров розібрали назад потопу шо воно нічого не получається там. Кормів же немає, чим кормить. Так корів забрали назад додому. Роздали.

Коли почали люди помирати з голоду?

Та помирали багацько помирало людей. Ось у нас сусід тут була сім’я. І дівчина, і чоловік так осталась тільки жінка всього-навсього. Багацько померло. На Смєтіно тьотка рідна моя була і дядько, так і тьотка вмерла, і дядько умер, осталась дівчина одна дочка їхня.

Що було з малими сиротами,чи ними опікувались?

Та ніхто за ними не турбувався, абсолютно, ніхто за ними абсолютно не турбувався. Не було тоді ніякої заботи, ніхто абсолютно. На дорозі люди помирали. Ідуть по дорозі і на дорозі помирали.

Хто не голодував у селі?

Може ті в начальстві, може І не голодували, канешно, у .начальстві котоpi були може і не голодували, а всі остальні голодували.

Чи допомагали люди одне одному?

Та нема. Ні в кого не було продуктів, ніхто не ділився, потому шо не було ні в кого їх, тіх продуктів.

Чи мали якусь допомогу від родичів?

Та не було. І родичі ж такі самі. Не було.

Що споживали в їжу із рослин, ягід, коріння?

Весною, отож як рогоза началася, рогозу їла, а тоді лопух копали, коріння жарили, їли, з лопуха. Клевера цвітки збирали, сушили, терли і їли. їх тоже. Тоді шо ж іще. Бузину рвали цвітки, тоді бузина появилася.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та тоді не тільки диких, дохлих їли. Дохлих. Отутечка домів через п’ять здохла такі та, коняка. Ну, і кожу зняли і давай же різать по кусках і то з усієї улиці по м’ясо по те. Ходив і я туди дивиться, мій батько ходив, м’ясо брали. Так м’ясо розібрали, а тоді з улиці дві сусідки. Тим вже м’яса не хватило, кипиш значить осталися. Та собі тягне кишки, а та собі тягне. Так вона ножем по руках, щоб та більше бросила для неї. На моїх глазах ото шо творилося. Страшне.

Чи можна було щось купити в місті?

Та нізашо ж купувати, грошей не було. І міняти нічого вже було. Тоді одежі такой особої не було. .Були якісь рушники старинні, ті шо на вікна чіпляли, на сіни і ті поодносили в Курську область, поміняли на хліб.

Чи знаєте Ви що таке “Торгсін”?

Торсінг? Та ого ж буж торгсіни ж оті, которі здирали всякі оті і золоті й серебряні вещі. Торгсіни. А наші їм ото міняли, ото в Сумах. Батько одніс медаль була в його заслужена і хрест на дукачі також. І не знаю, скіки-то буханок хліба, буханок 2 чи 3 хліба дали за це.

Чи був голод у містах?

У містах там потроху вроді давали хліба. Ті шо на роботі люди були. Там їм давали чи грам по 400 у день. Давали цим робочим.

Скільки людей померло у селі?

Чорт і не помню я, не знаю. Ну, багацько померло людей. Просто багацько, у сім’ї  оставалось де одно, а де двоє, а то так і всі помирали.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Було. Отам, де ото стара школа наша і по тій улиці. Я знаю ходила у школу, (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) її звуть. Так її мати вмерла, а вона осталась. Так вона ногу порубала материну. давай холодець варити. Фамилію я її забув, я її харашо помню ходила разом зо мною у школу в один клас. Варила холодець, оце випадок був такий. Я не знаю може ще де був.

Де і хто хорошів померлих від голоду?

Тоді спеціальні бригади. Чи бригадір організовував, спеціально збирали. Заїжжали по дворям і дивились, де мертві. Як є мертві, ото беруть і везуть на кладбіщє. Там я не знаю без всякої труни, мабуть. Ями копали, закопували да і все.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Та хто зна, чи їм платили чи ні, не в курсі.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей померлих від голоду?

Та такого не знаю, на кладбище на одно ото туди возили, а, мабуть, і дома хоронили. Не помню я, воно ще молодий був. Не доходило воно ще все до ума. А тоді вобще нікуда не ходили, по улиці, дак і собаки не бігали.

Чи згадують померлих від голоду?

Та хто їх таля в споминав. Ніхто абсолютно.

Чи є у вашому селі церква?

Була церква, сквер посадили ми тепер. На тому місці церква була, розорили. Строїли МТС, так туди карпич перевезли з церкви.

Чи встановлені померлим хрести, пам’ятники?

Ні.

Чи знає молодь про голод 1932-33 років, розповідали дітям,онукам? 

Та розказували, розказуємо і 48, і 47, і войну, все розказуємо.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Все со сторони правітєльства. Сталінова робота це все. Він ідіот на Україні зробив голодовку, чо ж по тих у Росії не було голодовки, це тільки в Україні. Хліб уже викачали абсолютно звідсіля з України, то шо виростили. І голодовку зробили спеціально, а для чого він робив чорт його душу зна. Сталінова робота.

Місце запису: с. Луциківка, Білопільський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 20.07.2005 р.

Хто записав: Щигло Тетяна Вікторівна.

Респондент: Трикашт Володимир Іванович, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Цимбалівка Білопільського району Сумської області

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-ЗЗрр.?

Все, с начала і до конця. Коли началась коліктівізація і за чого пошла. Больпинство коліктівізацій прижимало Україну. Так появились ну як вам сказать комсомольці їх називали. Вони заходили в хату, стакан квасолі на столі, сім’я 10 чоловік 1 стакан квасолі забирали. Курей, гусей, скотину Все це в колхоз. Хто не хотів в колхоз іти – землю забірали. З чого людям жить? Ні з чого. Голод на Україну. Тепер приведу прімєр. В мене батько робив на железной дорогі в 33-му поїхав у Ленінград привіз 32 буханки хліба, сільодку, а тута карточна сістема. А на карточку 400 грам це хто робив на транспорті, а в колхозі цього не було. В колхозі хто робив, так там їсти готовили, а коли липу зрубали в колхозі поставили сторожа, а зрубали для чого, щоб листя обривать і котьол кидать.

Які причини Голодомору?

Оце просто ішло по владі. Неякої засухи. Ось дивіться, тута іде весна ну у вас допустім 5 гектар землі. Земля то по руках була. Вони забирають у вас весь хліб, а весь хліб із верха преподають, ну це ж я вже опосля узнав, оце Молотов, Каганович, вони оце були як уполномочені од ЦК партії по викачкі хліба. На їх нажимали там. І вони оцей хліб продавали за границю. А людям нічого. І дойшло, раз воно хліба немає, у людей забирали весь хліб.

Хто відбирав продукти?

Оце у селі відбирали наші, як вам сказать. Так як оце голоса йшли за Януковича призиває, щоб за мене голосували, отак і хліб забирали. Приходе наш, у мене сусід був, була у комсомольця. Заходе, забирає хліб увесь, просто не так скільки ви дасте, а оце обиск роблять. Знайшли у вас пуд хліба чи…

Документи вони на це мали?

Ніяких. Просто їх уполномочили з района.

Якщо хтось чинив опір,чи приміняли покарання?

Такого не було. Та куди його бить, як воно голодне ходе.

Чи мали вони зброю?

Ні. У нас вони ходили у шести відбирали. Три женщіни, чотири женщіни, два мужчіни.

Приховать хліб могли чи ні?

Хліб? Ну хто зна. Єслі вони приходять. Ми ж при немцях ховали, знали, що забируть. А ці – ніхто не ховав – прийшли. Був один: комора, у його хліба повно. Вони приходять, а він каже “Документи є у вас?” Нема. Нема? Я вам каже не дам. Вони на другий день приходять Із района привозять – разришають. Він комору одкрив, вони весь хліб забрали, кобилу забрали, корову. Остався чоловік голий. От шо робить. 

Інші речі забирали чи в основному продукти?

Брали. Це ж уже оці шо ходили, вони шо хотіли, то й робили. Їм ніякої власті, а шо ти зробиш.

А Ви нічого не чули про закон “п’ять колосків”?

Оце закон. Коли посіяли, оце жито стало наливаться. Об’єзчіки на коні з ружйом, оце шоб колосок вирвать ото вже сидить, чи то буряк вирвать. Горох оце він вроді раньте спіє. Так оце шоб піти гороху нарвать потому шо об’езчіки були і вишки стояли по полю, во. Так це нада лізти рачки, шоб цього горошку, шоб не побачив. А єслі побачуть шо поймають у комору зачиняють і б’ють. А б’ють оці можем казать комсомольці. І їм ніякої власті. Побили вас, набили чи посадили чи одпустили. Оце вони так робили. І благодаря чому я вам скажу шо 33 год весна холодна дуже була це харашо. Єслі б отак жарко було їх би тут одиниці остались. А то холодно. То гич їли, хто бурячки посіяв, то бурячну сивину. Саме хуже було, його не протовкнеш ні водою ни чим. А то ж усе позабирали. Не хотіли іти у колхоз потому шо ішли старці, а як такі болєє-меніє зажиточні – вони не хотіли йти. Їх прижимали, все забирали. Все, ну землю в колхозі організували, землю засіяли.

А худобу брали?

Забирали і худобу, і коней, і корів. У нашої тут у селі зайшли у жінки й шубу забрали.

Переховували люди худобу?

Ну куди її сховаєш? Понімаєте, ну сховаю я корову сьогодні не найшли, а завтра? Її ж нада вигнать, пасти.

Що забрали у вашого батька?

У мене у батька нічого не забрали. Батько був красним партізаном. Пішов у колхоз, 15 соток городу дали,так нічого не забрали. Йому льготи були. Сім’я велика. Зразу мати пішла, він на железній дорогі робив, а тоді коли брат у ясла організували і він упав, об чугун. Батько пішов: “Шо ж це ви робите?”. Ну єслі б батько у мене не такий був дак його б оддубасили. Із колхоза виписався. А брать у нас нас нічого. Сім’я здорова, 15 соток землі, хата, садок. Шо брать? Нас забере? 6 душ було.

Їли все підряд?

Як для мене, так як батько був красним партизаном, дак йому отдельно батька в столові раз годували, а нам на дом давали, ну принесе борщу. По пайкі і плюс шо півкіла хліба давали, так як красний партізан 400 грам давали. Всьо равно пухлі були.

Люди помирали з голоду?

Нy, у нас ніхто не вмер. А по сусідству. Приходе до нас у двір пошти баришня, а там діван стояв, вона на діван лягла, батька і матері не було дома. Батько приходе, а це шо – померла. Тоді отак хати стоять, а там шось за женщіна йшла. Сіла під грушкой і вмерла. Тоді у нас та по сусідству так жінка і троє дітей. Зайшли до них два чугуни крапиви наварено І вони всі лежать. Жінка фельдшера супу з картошкой наварила сюди принесла, так уже ни одно не їло і всі четверо і лягли. У хуторі єслі перекислить померло хто зна й скільки.

А діти-сироти, хто ними опікувався?

У нас у хуторі такого я не помню. Були, підождіть. Мої дві двоюрідні сестри Нінка й Нюська там у селі був патронат, так їх без батьків у патронат забирали. У патронаті вижили всі. Їх і погано кормили ну тричі шось давали.

Чи були випадки людоїдства?

Розкажу случай. Пошов я з батьком на станцію, пацаном був. Батька тоді НКВД був забирають і ведуть. Отут в районі сельхозтехніки у Білополлі, отута. Повели, забрали як понятого. Я не сображаю, ну це харашо мені запомнилось. Заходим у хату, їх три НКВД, вона – отак стіл стоїть облокотилась і сидить. ІІІо питали не скажу, під піччу дві голови, а пічурка сільська там – ноги, а в печі зажарене м’ясо. Вона так улибається, чоловіка зарубала і з’їла і брата рідного. Там на шляху йшли – хата обдирали, сім’я сиділа їла. Тепер я робив у Смородіно, дак сусід там зо мною в місті робив. Каже хлопець вишов 9 год – як у воду впав. Давай шукать – сусіди забрали і з’їли. Найшли там ножки да голову. Оце таке було,страшне.

У місті краще було?

Шо в селі, шо в городі – одно і тоже. Но хто робив дак тім карточки були. На карточку давали по 400 грам хліба. А в селі ніяких ні карточок нічого. Хто вижив.

Де ховали померлих?

У нас ховали там під хатою. Яму викопали. Скільки могилок попід хатою.

Ви в той час жили в Цимбалах?

В Цимбалах. Півкілометра од бригади. Знаю як колхоз організовувавався.

Чи була в селі церква?

У Цимбалах церкви не було. А в городі церкви позривали.

Чи не в селі пам’ятки померлим від голоду?

Ні. Їх ніхто не вспоминає. Та ви шо!

Розповідаєте дітям,онукам?

Да шо йому розповідать. Він же читає книжки. Січас всій молодьожі воно не інтересно.

Хто винен у смерті багатьох людей?

Саме перве – це Сталін, раз. Молотов, Каганович, Берія. Оце вони. Вони прижимали.

Місце запису: м. Конотоп, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 08.10.2008 р.

Хто записав: Донцова Аліна, Тарасенко Крістіна.

Респондент: Маїрко Дмитро Олексійович, 1931 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в місті Конотоп Конотопського району Сумської області.

Коли голод був, помню, лушпайки їв, усе, шо не попадя їв. Вивезли все у Росію Під ломами у Росії валялися куски хліба. А Україну окружили КГБісти, щоб ніхто не тікав никуда. І був приказ Сталіна – заморить голодом. І морили голодом, як хотіли. Лежали трупи вєздє, особенно по городам. Витрушували ями, де хто вспів сховать своє. Вєздє ховали люди, та умєльці находили. Вони зненацька наскакували. Продовольчі отряди були, которі окружали село. І поки вони не витрусять усе – нікуди не уйдеш. Пошманають, а тоді вже йдуть. Дньом забирали в основном. Як обберуть все в селі досконально, то вони туди вже не лізуть.

Десять колосків як вкрадеш на полі – давали десять років. Були призначені групи із КГБістів. Вони їздили з підводами по селах і в кого шо є (квасоля чи шо) – то все вибірали, нічого не оставалося. Обізатєльно воуружонні були. Все було окружонне, нікуди із села не вийдеш. Такі голодні були, шо й ходить не могли, того й не оборонялись. Умірали багато, в основном зимой. Скільки колосків вирвеш на полі, а об’єздчики їздили по полю з пугами, ловили, ну і, значить, збивали, стільки й годов давали тюряги, но не більше 25 год. От помню, два пацани взяли нарвали колосків. А об’єздчики поймали їх і укинули у селі у погреб до хранилища, де семена картошки були. Там було деже багато крис. Їх з’їли до вечора криси, тих пацанів.

До колхозів іти, тоді було заставляли. У кого є корова чи теля, порося, шо є у колхоз зганяли. Худобу не закопаєш же, як зерно – то і не ховали.

На луччі села ходили люди мінять все од голода. В кого шо було, то несе і міняють на картошку. Хотя сиротами і брошеними дітьми совєцька власть опікувалась На Загребеллі (прим. с. Загребелля Конотопського району Сумської області) був детдом, кормили там.

А де не було производства, там хліба не давали і люди голодували. А так давали, если ти робочий, так по 250 грам хліба дітям на день, робочим на производстві – 700 грам, а по вредних цехах – 900 грам. В городах багато й повижинали, дак хворі були. А харчами тоді почти не ділилися.

Місце запису: м. Глухів, Глухівський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 15.12.2007 р.

Хто записав: Крекотень Валерія Миколаївна.

Респондент: Приходько Ганна Микитівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Уланове Глухівського району Сумської області.

Зараз мені 90 років. Під час Голодомору мені було 14, тому я все пам’ятаю. Я не можу спокійно говорити про ті часи. Наша родина складалася з семи чоловік. Дітей було п’ятеро. У хозяйстві до Голодомору в нас була корова, кури, свині, кінь. Під час колективізації у нас все забрали – і тоді розпочався голод. Ми, діти, збирали на колгоспному полі колоски після того, як вже урожай був зібраний, але нас ганяли, а колоски відбирали. А якщо вдавалося принести декілька колосків додому, то було справжнє свято в сім’ї. 

Влітку було легше: збирали ягоди, гриби. Взимку збирали гнилу картоплю, яка залишилась на полі під снігом. Своєї картоплі не вистачало, бо який буде врожай, якщо на насіння картоплі використовували очистки. Їх збирали, а потім кидали весною у землю. Картопля родила дуже погана. Я і не знаю як ми вижили. Але пам’ятаю, що у селі тоді багато людей померло. До речі, в ті часи ми жили в селі Уланово, а перед війною переїхали до Глухова. І вже тільки потім вступили до колгоспу.

Місце запису: с. Дунаєць, Глухівський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 25.12.2007;

Хто записав: Некрасов Сергій Олексійович;

Респондент: Довгопола (Старченко) Антоніна Іванівна, 1936 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років сім’я респондента проживала в селі Дунаєць Глухівського району Сумської області.

Про важкі 30-ті у моїй дитячій пам’яті залишилось небагато. Але спогади оживають, коли згадую розмови з матір’ю Старченко Мотроною Іванівною, зі старшою на десять років сестрою Катериною, з хрещеною, тітками, сусідами.

Перш, ніж говорити про голод, треба згадати, що відбувалось у 20-х роках. У нашій хаті жила велика роботяща родина. Аж вісімнадцять чоловік: мій батько та два його брати із сім’ями, дві незаміжні сестри, їхня мати Василина, дід Яків, баба Уляна. Всіма хатніми справами та по господарству заправляла моя баба Василина. Зароблені гроші вона забирала до останньої копійки і ховала у пояс. Навіщо? Щоб купити землю. А землі вона придбала багато. І сім десятин (приблизно 10 га) орної, і ділянка лісу свого була. Тож коли у 1931 році старший син Іван (мій батько) відвів до колгоспної стайні коня, віддав до колгоспу овечок і землю, баба Василина так плакала і причитала, що почала сліпнути.

Вступ до колгоспу врятував родину від багатьох бід і, найперше, від розкуркулення. Сусіда, Довгополого Павла Васильовича, розкуркулили, забравши коня, корову, курей, овець. А його з дружиною і шістьма дітьми вигнали з хати. Хату повернули лише тоді, коли він написав заяву про вступ до колгоспу.

Розкуркулили і батькову сестру Марину, яка вийшла заміж у с. Полошки. Сім’я тітки Марини не бідувала. Вони мали землю, двох коней, великий сад. Забрали все. З хати вигнали. Дядька заарештували. Куди подівся чоловік – ні тітка, ні її діти так ніколи і не дізнались. Це було весною 1932 року. Племінників (хлопчика і дівчинку) забрав до себе мій батько, а сестру побоявся приютити, бо і йому могло дістатись. Марина викопала у лісі Довжик землянку, розкорчувала ділянку землі і засіяла її просом. Наступний рік видався надзвичайно важким. І не лише для тітки Марини.

Чому почався голод, ніхто не міг зрозуміти. Урожай був непоганий, але зерна ні в людських коморах, ні в колгоспній не було. Випадків голодної смерті у Дунайці не було. Та з харчами було дуже сутужно. Виживали хто як міг. Взимку 1932-33 року закінчились запаси картоплі, буряка. Про хліб і не згадували. На полі під снігом видовбували з мерзлої землі гнилу картоплю. Терли її, промивали, отримуючи сірий, аж чорний, крохмаль. Добавляли товчене в ступі насіння лободи, розмішували з водою і пекли ладки. Баба Улянка разів зо два ходила у гості до брата у с. Богданове і приносила звідти гостинець – глечик з горохом. Чому не у вузлику? Тому, що було б видно, що несе. Могли і бабу пограбувати, і її брата покарати за те, що приховав горох.

Єдиним спасінням для сім’ї стала корова. Ще з осені заготовили для неї харч: позжинали бур’ян на межах, зібрали картоплиння, гичку буряків. Але до весни запасів не вистачило. Тоді батько почав висмикувати стріху на сараї. Висмикану солому рубав, запарював гарячою водою і так догодував корову до весни. А на Благовіщення (7 квітня) худобину вигнали на пашу. Молодої трави ще не було. Корова об’їдала тонкі гілочки на деревах, суху торішню траву. Глечик молока, який щотижня носили у Довжик тітці Марині, і для неї був порятунком, бо від голоду у неї почали пухнути ноги і живіт.

В інших селах з харчами, мабуть, було ще гірше. Бо через Дунаєць ішли потоком чужі люди. На картоплю чи інший харч міняли хустки, відрізи тканини, хромові чоботи. Моя хрещена Варка Божиха, не пам’ятаю вже за що, виміняла мережане простирадло.

Прихід весни давав надію. З молодої кропиви, яглиці та бруньок дерев мати варила борщ, з листочків лободи і жовтих опуцьок кришила салат. Дуже смачними були ошпарені окропом і приправлені молоком квіти жовтої акації.

Чому не просили допомоги, не скаржились? А до кого було звертатись? Та й боялись люди. От у червні 1933 року під час сінокосу у Спичиному яру, коли косарі сіли відпочити і пообідати, чоловік батькової двоюрідної сестри Знобій Денис (по вуличному – Денисок), діставши з торби лише чорні коржі промовив: “Ех, не за таку власть я воював у гражданську…” Вночі Дениска забрали з хати незнайомі люди, які приїхали на машині. Хто доніс на сільського активіста і куди він подівся, так і не дізнались ні дружина, ні односельці.

… Важко було і страшно. Коли мої, покійні вже, мати і сестра згадували той рік, то батько, який пройшов Фінську і Вітчизняну війну і охоче розповідав про бої, скручував товстезну цигарку і мовчки йшов з хати.

Повірте, нема нічого смачнішого, як чиста вода, дрібка солі і шматок хліба.

Місце запису: м. Глухів, Глухівський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2007 р.

Хто записав: Ковальов Дмитро Станіславович.

Респондент: Козак Олександра Іванівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Глухів Глухівського району Сумської області.

Мені тоді було 11 років. Мої батьки: мати Уляна і батько Іван тримали корову, працювали — вистачило нам з сестрами і вдягнутися, і поїсти. А от коли восени прийшли якісь воєнні люди, вивели з сараю корову, мати дуже плакала. Через декілька днів прийшли і забрали зерно. Ми хліб не купували, а пекли вдома, зі свого борошна. Смачний був материн хліб, пахучий. А особливо, часто ми про нього згадували у ті страшенні 1932-1933 рр. У нас залишилися ще картопля, якої не вистачило до нового урожаю. Сім’я була немала: нас троє, мати, батько, дідусь з бабусею.

Батько тоді говорив, хто не віддавав, – того забирали, і люди зникали невідомо куди: чи в тюрму саджали, чи висилали, – цього я тоді не знала. Особливо запам’яталося те, що взимку до міста багато людей з села йшло. Худі, аж чорні. Діти з ними. Колись сидимо увечорі – стук у двері. До хати зайшов якийсь дядько з хлопцем, старцював: “Дайте їсточки, хоч дитині”. Мама впустила, посадила за стіл. Він, плачучи, розповів, що смерть лютувала по селам, “бігає як змія”, забирає із собою і малих, і старих. А до 30-х жилося нам непогано: працювали, дбали для держави і сім’ї, поки не придумали колективізацію. За що нас, селян, так держава покарала, адже урожай цього року був непоганим. Українське село перетворилося на пустку. Від голоду та страху від голодною смертю люди дичавіли, забували про все добре, їх затьмарювала жорстокість і ненависть. У місто потрапити було майже неможливо.

Як же ви дійшли до міста, адже кругом сіл, щоб люди не тікали виставлені військові загони? – запитав батько. Вони на таких, як ми, вже не звертають уваги, всерівно “згинуть по дорозі”, – думають вони. А я тоді запитую: “Мамо, а нас у школі вчать, що ми живемо в щасливій, багатій, радісній країні. Чого ж тоді люди від “щастя” жебракують та мруть?” “Так, доню, щаслива країна…Тільки ти про це ніде не кажи й не запитуй. Отаке-то “щастя” дав народові України у ті роки уряд” – сказала бабуся.

Місце запису: с. Слобода, Буринський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Жаріков Максим;

Респондент: Ковальова Хима Іллівна, 1916 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Слобода Буринського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках? 

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Все забирала влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Активісти, люди від влади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я не знаю і не чула.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

Не мали ніяких документів, все забирали ще й били.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Били, висилали з села, засуджували на два роки.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Я не бачила.

Як люди боронилися?

Люди їх виштовхували, не давали забирати, а їх били і били.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди ховали, але їх ще більше били коли знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали активісти, одного пам’ятаю, звали Семен Івченко.

Скільки їх приходило до хати?

Було їх від двох чоловік і до п’яти.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали і в подушки і за пазухи, але ніде не можна було заховати – знайдуть. Шукали довгими по 2 метри ковіньками, ними все прохромлювали в хаті. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні, не давали, але і не відбирали їхнього.

3абирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали все, навіть діжки з тістом, а потім ще ходили в управу і заявляли.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не чула. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

За це убивали на місці, навіть дітей.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Комірник, голова, бригадир.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хто хотів — йшов, їх не чіпали, а хто не хотів — висилали, хтозна куди.

Чи змушували людей йти до колгоспів і як?

Відбирали все, що можна – і косарки, і худобу.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Коли попало – і вдень, і вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Багато разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

У 33-му році. Люди лежали прямо на вулиці. Я робила у радгоспі, іду додому, а люди прямо на дорозі лежать. Було дуже страшно все це бачити.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Нікому вони були непотрібні.

Хто не голодував у селі і чому?

Той, хто був мірошником.

Хто зумів вижити?

Деякі все ж вижили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ніхто нікому не допомагав. Як комусь допоможеш, то сам можеш померти.

Які засоби вживали до виживання?

Старалися чи продати щось, чи виміняти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Родичі допомагали. Я ходила до родичів, вони садять мене їсти, а я прошу, щоб із собою дозволили взяти.

Чи споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли все – конюшину, свиріпу, кользу товкли, буряки сирі гризли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Я не знаю, не їздила в місто.

Чи був голод у містах?

Я чула, що теж був.

Скільки людей померло у селі ? Чи є такі відомості?

Дуже багато, а скільки точніше – хто знає?

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Увечері бачили, що сусід опух і вже не встає, а на ранок його не знайшли. Люди говорили, що його з’їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто в селі міг ходити, ті рили ямки і ховали. 

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, ніхто не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Я не пам’ятаю.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Самі свої поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів Радянської влади?

У церкві зараз поминають, а за тих часів – ніколи.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є. Мабуть до Київського.

Чи встановлено в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає нічого.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я не знаю, хто ще знає про ті часи. А я розповідала і дітям, і онукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Винна була тільки влада, хоча тоді в це не вірилось.

Чи знаєте ви, що таке “Торсінг”?

Ні.

Місце запису: с. Слобода, Буринський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 07.11.2002 р.

Хто записав: Аніщенко Наталія Анатоліївна.

Респондент: Васіна Євдокія Савеліївна, 1913 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Слобода Буринського району Сумської області;

В сім’ї Васіних було 10 чоловік: 6 дітей, мати, батько, дід і баба. Дуня була вже дорослою під час голодомору. Батько в ті роки, взявши сина поїхав на заробітки в Салтиково, а в сім’ї залишилася одна мати та четверо дівчат: Улита, Харитя, Пріська, Васька і Дуня. Васька і Дуня в той час працювали. На роботі отримували 500 грам хліба на трьох, але цього було мало. Їли все: лободу, листя липи, кропиви, сушили і терли на муку каштани і жолуді, зривали і пекли зелені яблука, ходили на поле зрізати колоски.

Раз прийшли додому, а матері нема. Пошли ми з Ваською її шукать. Ходили гукали. Коли чуєм обзивається: «Я тут». А мати пішла зрізать колоски, але була така слаба, що зачепилась за жито і впала. Підняли ми матір, привели додому, принесли ті колоски. Посушили їх на печі, потовкли, просіяли, зліпили і спекли коржик, а з крупинок зварили куліш. Наїлись так, шо у мене перестав робить шлунок. Васька було здоровіша, бо їла і дерть, і висівки, а я не могла. Понесло з мене, ходить не можу. Винесли мене в сарай, поклали в сани, прорізали дірку, шоб під себе не ходила і оставили помірать. Прийдуть – заглянуть, ще не вмерла – жива. Дадуть якоїсь бурди ковтнуть, а воно все назад виходить. Так лежала: і не жила, і не вмирала. Як у смертній камері.

Коли приїхав батько і привіз цілий пуд муки і бідон перегону. Прийшов до мене в сарай, приніс 2 картоплини і чашку кісляку. Я з’їла і піднялась. Так легко і гарно стало. Встала страшна, обгажена. Взяла серед двора черепок, набрала з калюжі води (тоді дощі йшли) облила ноги і повели мене в хату. Як увійшла, а на столі коржики, кісляк. Я на стіл упала, обняла все, загребла до себе. Батько й мати просять: «Не їж, Дуню, не їж – а то умреш». А я кажу: «Умру, дак не з голоду». Стала потроху одужувати.

Люди пережили страшне. Їли все, шо можна, даже людей. Забрали з хати все: хліб, картошку. Картошку на Різдво заставляли везти в сусіднє село і засипать у кучю. Мороз, картошка ізмерзлась, сиплють, а вона торохтить, як каменючка. Так там уся й померзла, зогнила, а в людей забрали, не оставили і садить.

Люди ходили страшни, чумни. Пухли ноги, руки, животи. Тіло лопається, тече з нього. Ходять всі чумни, нічого не понімають. Ходили пообстикані, пообсирані, не доведи Господи.

В селі все забрав Бокатов (прізвище) з бригадою. Була на той час приказка: «Як був Миколка дурачок, була булка п’ятачок, як настали комуністи – ми не стали хліба їсти». Бокатов казав: «Москву годувать».

Померло багато людей. Залишилася в селі 1/3, половина людей. Вмирали сім’ями. Ніхто нікого не ховав. В кого були ями з-під картошкі чи буряків стягували і в кучу кидали туди по 7 душ (хто міг ще ходить). Так шо нема ніяких поховань. Споминають про те ті, хто пережив, да в школі зараз учать. Заросли ці ями і один Бог знає і де вони.

Хто виноват? Виновата жизнь. У 1933 році стало вже легше. Вступили в колхоз. Заробляли трудодні. І співала я вже: «700 трудоднів, я вже ділігатка, я поїду у Москву до Сталіна батька».

В голод в 1947 році їздили в Брест по хліб. До Мінська їхали в товарняку, у вагоні. Всі не влазили, чіплялися за приступки. Спасіба машиніст спинив серед поля й каже: «Упихайтеся як-небудь, а то замерзнете і попадаєте під поїзд». Приїхали. Готови були за хліб давать скільки скажуть. А люде не дають. Кажуть: « Як будете дорого давать – не дамо розсиплем». Один дядько взяв ночувать до себе, продав хліба по 300 рублів, а загадав, щоб казали, що по 150. Ми так і казали, шоб хліб не забрали. 

Назад залізли у цистерну, щоб їхать. А один каже: «А як банда?» Вилізли ми і полізли на платформу з деревом. А нас питають: «Ви оружонни?» А які ми оружонни? Коли кажуть, нада щоб щось у руках було: залізяка чи каменюка, щоб одбиваться, як хто буде за мішок чепляться. На станції Дочі – тунель. Напала банда. Упав батько, дочка, а за ними і бандіт під поїзд. А в ту цистерну налізли люди і бандіти. На станції поїзд остановився. Глядь несуть женщину, груди пробиті. Це з тої цистерни. На станції Бахмач пересіли на другий товарняк і просимо машиніста, щоб притишив поїзд на нашій станції. Ось поїзд притишив, треба плигать, а я боюсь, всі стрибнули, а я ні. Ось поїзд уже скорость набіра, я як стрибну – і в пісок. Дак і в морді, і в голові було. Не знаю, як осталась живая.

Ходили в поле красти колоски. Об’їжчик ганяв. А ми босими ногами по стерні. Ноги поколені. Кизяки збирали топить, ходили красти солому, бо діти замерзали із голоду і холожда. Лягли спать, я плачу: «Як нам, дітки, далі жить?» А маленький синок каже: «не плачте, мамо, я виросту, буду шофером або трахтористом, зароблю багато хліба – тоді заживем добре».

Місце запису: с. Улянівка, Білопільський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Чабада Єфросинія Іванівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Улянівка Білопільського району Сумської області.

За часи Голодомору 1933 р. пам’ятаю, коли по вулиці ходили опухлі діти і кричали, що хочуть їсти. Багато хто з людей ходили по вулицях опухшими від голоду. Колись до нас прийшов мій дядько і був настільки пухлим від голоду і знесиленим, що, навіть, не міг переступити через поріг до хати, мені довелося допомагати йому. А вижити мені під час голоду допомогла сестра мого діда, баба Івга, її чоловік на той час працював в коморі, і час від часу вони давали моєму батькові то півхлібини, то маленький вузлик муки, так ми і вижили.