1. Дата запису: 2 жовтня 2021 року;
2. Місце запису: село Новоселівка, Лиманського району, Донецької області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Набатова Євдокія Миколаївна, 17 березня 1926 р..н., народилася в селі;
5.  Розшифровка аудіозапису:  Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Шандриголове, Краснолиманського району, Донецької області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Явдокія Ніколаєвна.

Фамілія Ваша?

Набатова.

Якого року народження Ви?

1926-го.

Число і місяць?

17-го марта. Як його по українського?

Березень.

Березнь.

Де Ви народилися?

Родилася у Шандригорові.

А розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, як їх було звати, якого року народження вони були?

Папаша – Решитняк Ніколай Семьонович. А мама Киркач була, Киркач дівчача, а вже за папахою стала Решитняк. Решитняк Ульяна Яковлевна. Три сеситрички, я четверта була. Братік один був. Погиб у войну оцю, безвісті.

А як було звати братіка, якого року народження?

Братіка – Решитняк Павел Нікалаєвич , 14-го году.

А сестер як ваших було звати і якого року народження?

А сестру – Марія Нікалаєвна була 12-го году бала, а братік 14-го году. А місяця я не помню.

А ще одна сестра?

І ще одна сестричка – 29-го. Я четверта, а одна 23-го году була, Надя.  

А 29-го як було звати?

Дар’я Ніколаєвна.

А розкажіть, яке в батьків було господарство?

В батьків було господарство, оце ж сперва… Мамина сім`я була багатшою. У них наділи були, вони хліб сіяли, молотили. Даже я помню, мамин двір, батьків був тут в Новоселівці був тіко тут змазаний. Вони ж косили хліб і тут молотили. Знаю комора була здорова, сараї були, коні, пару коней держали вони. І свій хліб сіяли вони. Льон був, наділ був в Шандригорові. Отам. І вони вбирали все оце і прядява косили, тоді в’язали його в річку закопували, воно стільки там було. Тоді його витягали воно сохло, а тоді його рубали так.

А скажіть, будь ласка, як звали вашого дідуся цього у якого були надили, була комора?

Киркач Яков.

А рік народження не знаєте його?

Не знаю. Так у його комори були харашо дєдушка жив. Папаша бєдно, бєдно.

А що ще було в цього дідуся?

Два коника були. І вони ж ото хліборобом занімалися. Я помню як мама оце вийшла заміж, туда в Шандриголову. Ну ми були вже такі шо на горищі до нас приїхали. Ну, а хто розкуркулював – свої ж отут. Дали вказанія, іди й роби. Так лазили на горищі. Ми сиділи на печі, а вони ото там шастали. А папаша та мама ж були там коло них. Так вони там вимітали шо на горищі було, так позмітали й забрали.

Ми їздили. У Слов’янському там був соляний завод, і содовий завод був, і карандашний завод був. Так ми купляли сіль на базарі в Лимані. По 50 стаканів. Оце мені 50 стаканів, папаші 50 стаканів. Тоді дві тьотки мої вже тоже. Ото ми в чотирьох їздили мінять. Ми були і в Краснодарі і в Ростові були. На Кубані були і в Білорусію їздили – міняти сіль, соду. А тоді ще папаша умів паяти, отаке по желєзу вони слєсвр були. Тому те запая, тому те, а в селі знаєте там люди, нового ж не було нічого. Магазини ж не торгували нічого. І ото ми набираємо солі і їдемо на товарняку. І ото ж 60-км від жилізної дороги їдемо. І папаша зробив такі дерев’яні санки, і ото як зимою складаємо ці вєщі і тягнемо поперємені. І шоб за стакан пшенички (солі), от якби дали три стаканчика пшенички, а два це вроді маловато. І ото наміняємо, приїдемо додому оставляємо меншій сестрі і мамі. А ми продамо трошки і купуємо же ж соль. Соль купити шоб міняти ж обратно вже їхати. І ото безплатно сідаємо на вагон товарний і ото їдемо. Та було таке, ой-йо-йо-й, забулася на якій станції. Він же товарний до такої то станції дойде – став. Всьо. Нада нам тягти ці чували у другий вагон пересідати. А може він стоїть там у парку другому. Це нада все туди перенести, а тоді ж їхати шоб не остаться. А то так клунок буде, і там клунок буде, останешся без нічого. там таке як остановочка була, і ото кажен заходе хоч од дощу та вітру, снігу. І кажен на свій клуночок сіда, таке невеличке поміщеніє. І ото підойде, стане, а кажен бере свій клуночок на плечі і йде. Боже крик там упереді кричать, то в заді кричать.  Тож клуночок і кажен біжить та оглядається… ріжуть чінкою чи ножом чувал і сипить зерно додолу. І людина їде додому без нічого. Це вобще. А хто робив? Бог зна хто.

Це в якому році ви їздили міняти?

Ну вже як война кончилася.

В 47-му?

Да. Багато людей їде, кажен складає клунки, багато-багато клунок. Кожен знає, де його клуночок. Так стягали крючками. Робили крючки і ото ж підходе вагон, він застромля ключку, прорвав чувал, або стягне чувал. Чую кричать, то там, то там, то впереді, то в заді. То поки доїдеш і душа витягане. Одного мужика і стягли з чувалом. Так ми як поїхали туди і просимося ж ночувати. Я попросилася мене бабушка і дєдушка, ну такі пожилі – пустили  на квартирю. У їх коник, поїхав дєдушка міняти олію, зерно міняти на муку. І в бабушки руска піч, вона оладиків пече, млинці. Мене вгоща, вже мене за невістку оставля. Син у неї в армії. Серйозна, серйозна. Папаша сказав нє. Будем помирать, но вместі, не брошу. Так ми там наміняли і картошки і яєць перед Паскою, і муки, і привезли додому.

Скажіть, будь ласка, помирали люди в Голодомор?

Обізатєльно. Померали й дуже помирали. Дуже помирали. Здорово помирали. Голодна людина єслі тіки поїсть… воно ж голодне, їсти хоче. Наїсться, може померти. У мене тьотя, це була мамина сестра рідня, меншенька трохи. Так поки ми їзїдили туда міняти, так вони, а в їх коровка була… так вони, а в їх четверо дітей було. Так вони зарізали корову, чоловік, бо нічого було їсти. І уже доїли до того, шо смуг, кожу. Кожу ту шо зняли вони обсмалили, і ото ж різали кусками, мили, і варили. І він наївся оцього і вмер. Тьотка поки приїхала дядька вже там зарили сусіди.

А в якому році це було?

Ой, та я не знаю, ну наверно ж це тоді як ми їздили міняти.

В 47-му, не в 33-му?

Нє.

А в 33-му?

Ой, доточка я за 33-ій… казали шо, воно мені менше касалось це.

А не бачили Ви тоді в 33-му пухлих людей?

Да, пухлі були, аякже. Було йде людина, лягла одихнути чи хто його знає. Сил немає йти, і пропала, і пропала.

А у вас в сім`ї ніхто не був пухлим?

Нє. А якби сиділи так, то канєшно попухли б і пропали. Бо дуже-дуже бєдно. Оце папашина мати, так я помню, шо хатка, солома. Я не бачила ніде нічого. Полик такий, козли збивали, дерев’яні, а тоді на їх доски клали і тоді солома. І в хаті солома. В бабушки, ну не було нічого в хаті, нічого не було. І папаша женився 17-ть год було йому.  Мама трошки старша. А в папаші іще брат був один. І ото, мабуть, вони в голодовку… і бабушка пропала, а дєдушки я не знаю.

А як було звати бабушку не знаєте?

Івга, наче.

А як ви виживали в 32–33-му? Що тоді їли?

Ну, огородину навєрно.

Але зерна не було тоді?

Ну от не помню я чи було, Бог його знає. А тоді після того правда ми окрепли трошечки вже. Ми підросли, стали огороди брати. І кукурудзу, і квасолю, і бакшу садили.

Це вже після 33-го?

Ну да.

А можливо дітьми бігали колоски збирати в 32-му?

Було й таке. Так тоді ж за колоски ганяли нас. Ото ж колгосп у нас був там в Шандригорові. Ото ж позбирають повикопують картошку, кукурудзу вберуть, а люди ж узнають шо уже убрали і йдуть перекопують картошку, може де картошинку найдуть. А зерно ж ото як покошуть  ідуть собирають. А ми я помню ходили собирали по полях весною, як ото поорють… вони якось осіню орють чи весною. Чи я не пойму… шо ота картошка шо осталася в землі воно ж і померзала, і повисихала. Шо оцей крохмаль з картошки ми собирали…. З оцієї картошки ми варили кисіль. Коровка була, папаша держав коровку… уже до 37-го коровка була в нас. Так ото мама здоять молочка і оцього крохмалю картопляного. Буряк оце накришим сладкий, сахарний буряк садили, ріжим кусочками, одваримо і туди молока. І сладке оце отаке робили. А то і бур’ян їли, і свеклу, і жолуді товкли. Оце ж навєрно зерна позбирали в нас, ото отоді було. Страшне дєло. Тоді булотв карман візьмеш, хто робе отам в полі на току… у карман возьме зерна і судили…   

 

1. Місце запису: місто Житомир;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Сергій Буковський;
4. Респондент: Огородник Софія Іванівна, народилась в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Українська академія лідерства.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

І ви пам’ятаєте як ваша сім’я тоді жила?

Пам’ятаю. Пам’ятаю, усе пам’ятаю. Главне 33 пам’ятаю добре.

Ваша сім’я вважалася середняки чи куркулі?

Які вони куркулі, які середняки. Бідняки були. Але такі люди були неледачі і батько й мати. То як роздали вже землю, то вони собі її купили і плуга і культиватора і борони та й робили. Та якби ж не цей 32 та 33 рік… То може були б ще живі і хазяювали б, і щось мали б, а так все у 32 році  були у нас на хату матеріал виробляли і клуня ж була те як у всіх людей було. То прийшли, забрали матеріал, клуню розваляли, все забрали. Це пока брали та строїли колгосп, а тоді давай трусить. Що у кого є- все звозь у колгосп, даже насіння! Все позабирали. Ой, що вони думали, нащо вони оставляли людей голодними? Прямо голодні, нічого не було! Трусили… я помню як трусили у халяви у те, у халяви витрушували. В нас квасоля була на печі, така запічка була і там баба держала насіння, і там було трошки квасолі, і я вже голодна була, то я частенько ту квасолю розвя’зувала та витягну 2-3 та й з їм. Ой яка ж вона недобра, але ж як їсти хочеться. Ой то я скоренько бачу, що все беруть, то на ту піч візьму хоч квасолину. Ой то тут був один чоловік, такий сільський. В нього нічого не було, він ледачий був, то в нього нічого не було, то він ходив там в людей забирав. То як він лізе туди на піч, то я скоренько в рот напхала, повний рот квасолі. Думаю хоч останеться то що було в роті… Не дай Бог діти, щоб ви таке знали. Я не то що добрим людям, а даже й ворогам такого не желаю. Ой.. Не дай Бог.

А от скажіть будь ласка, бригади ходили по селу?

Ходили! Ходили, називалися вони “Активісти”. Чого вони активісти? На їх, чи так люди на них казали. Я не помню вже точно, але активісти оце заходять: ті в хлів, ті в комору, ті шпичками ходять шукають усе. Може й були такі люди, що й закопували, то трохи може й зберігали. Але в нас щось не було такої моди… Батько каже: “Аби здоров’я, та й будуть люди робить, то й ми будем робить, то і заробимо”. Я знаю? А є люди, що трошки поховали, то їх і самі пооставалися, або ті що в активістах були, то їхні діти не повмирали. А у нас вмерла в мене і сестричка менша, і старший братік, ох тільки я осталася…

Ой діти, а що я їла? Осталася… Ви знаєте, зараз уже говорять, всяк говорять. Що і Бога нема і того нема, а я не повірю, якась сила над нами є! Є якась над нами сила, яка помагала, щоб трохи люди вижили. У лісі оце ж у нашому цьому, то були, не знаю як воно називається те зілля, та люди казали, що то бугела. В’язками носили, воно таке зверху шуршавеньке коріння, але його обчистить, то серединка ще й солодка. І всі люди носили й їли оце. Глід у лісі був, як почали листочки, геть тільки колючки стояли, а листя геть люли пообїдали… Ой Боже, Боже…

Бабусю, а уполномочєні були  тут у селі?

Були росіяни, полномочені були. Казали і розказували, що це із Ленінграду робочих вроді, всіх розіслали на Україну уполномочених. То в нас Російський був, то він недавно приїжджав, ще брав ті, справку, що він тут робив, нащось йому треба було. Ох то ті старіші люди, то хтіли набить його, бо він же ходив шпичками колов.

А вот ви, вас у сім’ї було троє, так, у матері?

Троє дітей, батько й мати, були у мене. То батька ще й засудили в тім 33-му році. Не 33, а 32, бо він там, якийсь чоловік і треба було щось в колгосп везти, а вони десь там щось чи купили, чи де вони то взяли якусь скотину та зарізали, та батькові каже дай третю часть заплати, то ми тобі дамо м’ясо. То батько согласився. А тоді давай їх трусить, бо хтось сказав, що вони зарізали, вони сказали, що зарізали, бо вони прєдложилі третю часть. То мойому батькові дали год при браці, то він ще отробляв у Харкові на стройці. Цей 33-тій рік, якби був же батько, може б ми так і не голодували.

А багато людей з голоду в цьому селі померло?

Дуже багато. Я ще вам, осьо зараз, разом хата з нашою, то тут був батько й мати і баба була і було троє дітей, то одненьке остався, що 6 років, такий як я, його забрала баба, бо уже всі померли. Та його забрала баба у чуже село. Та баба його якось вигляділа, то він зостався. А так, сім’я, батько й мати і двоє дітей померли і, не батько, то син був, син цих людей, були на одному подвір’ї жили. То батьки його вимерли і він вмер і двоє дітей. Вмирали собі та й… А так в кого були більші діти, то ті діти ходили вже в колгосп, варили куліш, такий колгосп і там вже тарілку насиплють. То ті трохи ворушилися. То я знаю сусіди наші, чоловік, то вже померла мати його і син один умер, і жінка вмерла, а троє дітей ще осталося і він. А він ще й каліка. То він з тими синами пішов вночі, бо здохла коняка в колгоспі, то закопали десь там її. А вони самі її закопували, бо це робили так. То вони вночі пішли та вона вже розлягалася та коняка, вонь від неї така була. Але вони вночі її притягли додому, порубали, посолили, то вижили ті що уже осталися. А я сиділа на призьбі, мати пішла на роботу, а ті померли. А я на призьбі сиділа та й бачила, що вони щось викидали в ліс. То, думаю, піду, може щось знайду там. То я пішла, а там були копити із теї здохлої коняки, то я ті копити забрала у пелену. Прийшла та й сіла на призьбі, геть повигризала їх. Хоч воно воняє, чи не воняє, а їсти ж хочеться. Геть повигризала ті копити. Я як своїм дітям розказую, то вони прямо не вірять такому. Я кажу можете таке їсти. Але вже тоді, я вже була спухша, але мати ходила на роботу, та там попоїсть, додому йде. Оце я що хотіла вам сказать, що не вірю, що немає якоїсь сили над нами. Іде з роботи та залізе в болото сюди в річку цю, вона була вужча. Та наловить оціх, що це складаються ті черепашки такі. Ото знаєте, надвоє. Ножем їх повиколупує та на камінцях поставить сковороду та нажарить, пока вона вернеться, щоб підкласти щось, то я ті сирі, у рот, у рот та ковтаю. Як же хтілося їсти, Боже, Боже. А нічо так не можу забути як за свого братіка, він старший за мене на 2 годи і всігда мене за руку водив, бо мати казала, що не кидай її ніде, бо стали ж ловить дітей та різать, бо це ж таке було. То він мене всігда за руку водив, а тоді умер. А прийшов дядько мій, материн брат, та одірвав од тину 2 дошки та збив такого ящичка та туди його вклав та й заніс на кладбище, заніс у нас тут кладбище. Він несе, а я кричу, що куди ж ти його несеш, бо це ж мій брат, куди ж ти його несеш? І бігла за ним аж на кладбище. А тоді як перелізла на те кладбище, то вже боялася назад іти. Тут яма така була здорова та туди звозять оціх мертвих та не прикривають їх, трошки прикриють, а вони піна така. Руки виглядають, ноги, піна така, гниють там. Ой Боже. То він вже мене на руках приніс додому. Я вже не дивилася на того брата, що він його закопав. А то не понімаю, думаю, нащо це ж він його несе з дому. Ой Боже. А тут сусідка була, всі вже вимерли в неї, було два брати і сестра, і батько й мати, ще й баба була і вже всі вимерли, тікі вона осталася і мати. Та та мати уже не встає, до неї каже: “Дочко, як я вмру, то ти не заявляй, що я вже мертва, щоб не забрали, бо зайдуть в цю хату, а смердить же, люди”. А чого? Каже: “Може хоть що-небудь порубаєш мене, хоч ти виживиш”. Мати дочці так каже. Це ж… Боже, не дай Бог такого почути. Що вони робили, я не знаю, щоб так морочить людей, мучить. Отаке вам, діти. Не хочеться згадувать нічого.

А от що тоді казали, хто організував цей голод, чого він був?

Хто тоді хоч політикою занімався, тоді думали як попоїсти, хто тоді думав? Балакали старі люди, що це зробили спеціально, щоб вимерли, а ті не вірять, кажуть такого не може буть. Бо ще тоді і неврожай був, ще тоді і неврожай був, сильно ціле літо йшли дощі, що там покосили та ще й поросло, а те позабирали з дому. Але ж витрушувать уже все із халяв, із горшків, там уже деякі вузлики, все витрушують, то це вже ж явно щоб померли люди, це вже правда. І я вам кажу, це що вам хтіла сказать ще, що не вірю, що немає сили, за ці черепахи. Хто б міг залізти в болото, біля каждої хати купа оцих во було ракушок цих, купа, коло каждої хати. Де ж вони бралися?  Тільки якась сила над нами є, що давала такого. Або ця бугала, що у лісі люди їли. Вже діти мої підросли, вже діти мої підросли і хтіла їм показать яку бугалу їла. Ми обійшли з ними весь ліс і не знайшли того. Ну де вона бралась? Ну хтось же посилав його, щоб не вмерли люди з голоду, або ж ці черепахи. Тоді вже після голоду їздили під води та збирали і возили в Павло, тут є село таке. То там було цей гудзиковий цей завод, що виробляли більшенькі й меншенькі, всякі там, і розкрашували їх, то збирали тих черепах біля каждої хати. А зараз їх немає. Де вони подівалися, не знаю. А тоді було.

А тоді можна було говорить про те що був голод?

Ой нє, боронь Боже, боронь Боже, не можна було. Тоді таке діти було, що його сказать? В кого побачать образи застрелять. От у нас була баба, то вже, то були образи од дверей тако, навкруг полиці такі і стояли образи. Як оце вже почалося таке, то вона вже одного оставила, а ті винесла. То й то приходять, як є образ у хаті, то ти протів власті. Це ж таке, бо той образ, баба ставила – це батькова мати, то в хаті було, баба й не виносила його. То батькові ще й політіку пришили, то в 37 році забирали. Розстріляли в Житомирі.

А ясла були от там?

Були ясла, хто ходив на роботу, це вже не було ото зимою, чи коли, а як уже робота почалася. То люди ж слабі, сильної станиці, то вже хто може на роботу йти, то його дитину можеш у ясла завести, а мене хто буде водити, 6 год? А тоді ловили, в нас тоді в селі були 4 жінки такі, що різали дітей. Та усі їли: умруть батьки, то діти десь заявляють та обгризають батьків, а умруть ті діти, то батьки обгризають. Ой, хай Бог милує. Ну я ж вам кажу, оцеї сусідки мати каже, що дочь може ти обгризеш хоч що небудь на мені, може останешся ти жива. Їдуть на дорозі лежать люди, але цим, що вже возили то їм давали їсти, вони вже могли везти, людей цих скидать. Та я на дорозі дивлюся лежить дядько якийсь упав і так хоче головою підняться та знов назад падає, а підвода вже їде, збирає ці городи смерті. Під’їхала до цього дядька, а я ще хочу сказати, що він живий, що він ще ворушиться, а той дядько да й один до другого каже: «Він ще ворушиться», – один каже, а другий каже: «І я хочу сказати, що ворушиться, от», а той каже, що я по нього другий раз не буду їхать, він ж всьо равно йому уже кінець і на тих трупів викинув того, що ще ворушится та й повезли. Ой Боже, Боже. Не дай Боже я ж кажу ні добрим людям, ні ворогам, щоб вони таке зазнали, яке ми зазнали.

А скажіть, може, Ви пам’ятаєте чи хто Вам розказував, що ось цей голод, у когось трошки було і він поміг чи сусіду чи так невідомій людині у голод?

Ні, чого, були такі люди, були. Ділилися – були такі люди. Я знаю, що, ну в кого це, що цей, що не свої вже. У моєї матері 2 брати було і вони такі шо, вони ходили на роботу, але вони ходили сіяли січевцю, ще щось таке, то візьмуть десь там уже в пазуху прив’яжуть жменю якоїсь чекавиці, то вже баба з ними жила материна мати, а та баба вже принесе жменю моїй матері. Ну або кажуть один брат був не такий, а старший каже занесіть хоч жменю її, бо в неї ж ще одна дитина осталася, то як баба принесе, то мати вже зварить ету… що його називають? Воно одна вода і 3 зернини. Дивишся, дивишся де та зернина, ой… Та вже зварить, то брат приносить. Один не такий, він лучче сам з’їсть, а другий був хороший, то ще й посилав бабу, ще занесіть їй. А є тако люди дітей забирали. Там одна діти померли, а одна сирітка остався, то та баба вже весна почалася вже вона стала на роботу ходить, та й взяла ту сирітку. Та й те. То він всьо равно не вижив, пішов на воїну, та й не вернувсь… тей хлопець. А батьки його усі померли. Помагали люди знаєте, як сказать: були возньонни такі, що тільки себе вже гляділи, а були й такі, що ділилися послєднім. Були люди. Через це й виживали по-троху. Що я вам ще можу розказать? Наче всьо вже й розказала.

А церква була у селі?

Була церква в селі і вже вона була аж до 35 року. Ще була та церква. А тоді тут один чоловік Гірчицький – вивіз поскидав хрести. А ми ж всі ухкали та ахкали і я побігла тодь до церкви. Уже ж трошки була не голодна така. В 35 році вже ворушилися люди. Ой. Та скинув ті хрести і ви скажіть, що… шо він має над нами такої… я не знаю чи то Бог чи хто, якась сила є над нами. От цього чоловіка, він і сам не прийшов з войни і жінка на погану хворобу заслабла, померла. Осталося троє дітей: один утопився, а другий чимсь заразився, а дівчинка спилася та померла. І ніхто не остався. Тому всі баби кажуть не треба було лізти до тієї церкви і скидать. Ти її не ставив ти і не скидай. От і зробили клуба у тій церкві та ще й молодьож комсомольці називалася. Туди хліб возили та скидали зерно вже. Там вже співають й танцюють у тій церкві.

Скажіть, а комсомольці, вони були у голод у селі, коли був голод, були в селі комсомольці?

Я тільки одного знаю комсомольця такого, що він і тоді був. Може вони і були, та я їх не помню, я вам кажу, не помню. Таке що коли хати, оці хати, всю вулицю я знаю хто помер коли, хто за ким. А так, не знаю, не буду брахати.

А як ваших братиків, братика звали і сестричку?

Братик звався Слава ми казали, В’ячеслав. А сестричка – Ліда. Вмерла вона бідненька, мати заболіла, вона тоді ще й слабість якась ходила. Не крепкі люди, то й слабість якась чіплялась. А вона ще й заболіла – тиф казали. То вона 2 неділі лежала. В моєї матері така була коса, аж трохи не до колін, така коса була гарна. А як вона 2 неділі як полежала, то як устала та хтіла зачесатись, то й така коса та й вилізла, і заплетена була, то так і вилізла з голови. Якась ще й хвороба ходила, чепляється до слабих людей, то чепляється ще й хвороба.

А чи ви чули про Туросіни?

Про що?

Куди золото носили, ото в кого були обручки, сережки, щоб носили і міняли на хліб, чули ви таке?

А, ходили то то ще раньше, це ще раньше носили. І в моїх матері були, і кольца були, і сережки були, то міняли, возили туди до границі, в Шепетівку, казала мати, десь там коло границі з Польщою. Тоді ж Україна та була під Польщою. І всі люди знали, що в нас голодовка така, то мати уже там, ті що їздили, кажуть що ми йдем, як іде зза границі поїзд, то ми підходили до поїзда, то люди, ті що їдуть в поїзді, кидають куски хліба, там що є, картоплину, то кидають, а ці ловлять. А каже, стоять оці полномочинець, чи як їх називать, чи активісти, і хто підхватив той кусок, то б’ють по руках, до крові, каже, б’ють. Але мати одного разу кусок хліба привезла, бо зловила, кидають через вікна, а вона зловила і якось під пазухою сховала ще й додому привезла. А тоді вже як обміняли все, то вже їли хто що бачить. А то їздили туди до границі, в Шепетівку мати всігда їздила. Поміняла там уже, які були спідниці, які були юбки називались такі якісь, піджачки короткі ще кльошні. Все, намисто, тоді ще намисто носили з такими камнями всякими і те намисто, все позавозили туди, поміняли. Але це так казала мати, те що бачила сама, і сама ж хліба зловила, люди каже йдуть, а ті б’ють по руках і по чому бачать, що не підходили. А чого вже я питаю мати, то чого ж, мабуть, щоб не знали, що в нас голодовка або що, але люди знали, бо кидали через вікна, каже, що хто мав. Хто замотане, хто розмотане, все кидали, спасали людей. А деякі наші чоловіки пішли на Росію, кажуть, там вже не було такого голоду, то ходили туди, деякі поверталися, а ті на Донбас хлопці, на Донбас позаписувалися, то пішли на Донбас, то вижили, прийшли після, вернулись. А тут вот таке було. Якось переписували, моя дочка була, головою ж була, то переписували, ходили по хатах, хто помнить ще, скільки померло людей. То щогоду списки зачитують учні, стоять і зачитують і всі люди збираються і споминають. І хто йшов на Проводи, йшов на кладбище, то всі із дому брали грудочку землі, бо є ж такі, що й не знають де їхні поховані, то вони грудочку землі брали у торбочку і всі сипали сюди на могилу, сипали свою землю. Я вже втомилась.

А можна було розказувати тоді ще своїм дітям, чи потім?

Я розказувала дітям, але приказувала, щоб нікому не казали. Приказувала, щоб нікому не казаали. Я ж вам кажу батько оставив образа матері образа в хаті, то його ж пощитали, що він проти власті,от. То в 37 році його забрали та розстріляли, бо ми подавали вже,то приїжджала одна з Києва, дали  такий з гербом такий нам документ, що ребілізірований він посмертно, і з Житомира приїжджали, каже, що їх там на Булгуні якась називається, там такі яри і вночі вивозили,стріляли там по 7 штук, а трактор раз загортав, старий чоловік вже розказували, то вони розкопували. Каже може у вашого батька є якесь таке, що ви запам`ятали. То якісь кашкети такі були з таких силізовнийх, ці, козирки, вони не гниють, то каже такі кашкети були разнацвєтниє – чорні, коричневі, може ви помните; з пояса якась така знаменита брашка, то може треба поїхать, бо там усе порозкадуване в Житомирі. Вже ніхто не їздив і я не їздила, що вже знайдеш, стільки год пройшло, я вже й не помню, що там у нього було, чи в нього такий кашкет був… то це так нажилася на цьому світі,ой, сиротою осталася, без сетри й брата, отак

А ви як вважаєте, треба розказувати ?

Дуже важко його згадувать, але треба, щоб люди знали до чого воно дойшло, що мати їла своїх дітей.. тут у нас тоже одна жінка порубала своїх двоє дітей. Він пішов на радгосп, чоловік, та там звідтиля, бо другі батьки, супи з`їдять, а кусочки хліба давали, то вони вночі йдуть додому і дітям давали, пощипають по кусочку хліба, а цей пішов і сам собі їв все, а додому не вернувся, а вона що їсти, порубала обоє : хлопчика і дівчинку. Посолила в діжку, закопала, земляний пол був в хаті, вона закопала коло припіка, ще й змастила то, бо зараз як узнають, що їсть людей, то їх забирали і травили десь, не вертались додому. А вона запалила, а там сусідка бачить щось же варить, бо горить в печі. Я каже приходжу і кажу «оо, в тебе,щось вже вариш?», так вже надоїло таке. Вона каже я так нахилилась, а там ручка з баняка виглядає. Жива, але скрутилась так, я каже бігом з тої хати, бо думаю ще й мене зарубає. Та й вона комусь розказала. Каже «Я розказувала всім, що рука виглядає з баняка і приїхали ці активісти і забрали її десь, але одкопали, вона показала де, одкопали в дізці посолені своїх рідних дітей, бо ту  були такі, то ловили чужих, ловили таких, хто лучче живе. Якийсь активіст чи там дядько такий живе, що робив на желізній дорозі, там пайки давали, то діти не голодували, вона зловила хлопчика того чоловіка та своїх годувала, а ця своїх убивала, ой. Ви не вірите в таке, бо таке воно хіба повірить, щоб отако рідну дитину свою.. але навєрноє люди помєшана була уже, я не знаю. Я коли це діти були розказую, щоб цінили хліб, їжу яка є, бо це не голод, коли їси своїх дітей, цього вже немає. Ой, Боже,Боже

Дякую вам!

Поїли коти, собаки, ніде не було в селі, ні няв, ні гав, все поїли…

1. Дата запису: 30 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Лиман, Краматорського району, Донецької області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Литовко Віра Марківна, 30 вересня 1928 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондента проживала в селі Коровій Яр, Лиманського (Краснолиманського) району Донецької області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Як Вас звати? Представтесь, будь ласка!

Вєра Марковна.

А Ваше прізвище?

Літовка.

Коли Ви народилися?

28-го года.

А де Ви народилися?

Та в село Коровій Яр.

А якого району це село?

Красноліманського було, да?

І Донецької…

Я могу так і не сказать.

Донецької області?

Донецької області, Каровій Яр.

А про Голодомор Ви пам’ятаєте?

Пам’ятаю, канєшно, пам’ятаю.

У Ваших батьків зерно забирали?

Було всього. І забирали, і… воше, і галадува… голодували люди. Ну хто як, хто як.

А в Вашій сім’ї як було? Голодували? Пухли чи ні?

В нас в сім’я, можна сказать, не голо… не дуже голодувала. Був недостаток, канєшна, ну, шоб так голодні були – не були.

А як Вашу маму звали?

Маму?!Меланья… Яколівна.

А тата?

А тата Марк Борисович.

А пам’ятаєте якого року народження мама була?

Нє.

І тато?

І тата нє.

А Вашій сім’ї діти були крім Вас?

Були.

А як їх звали?

І Маруся була.

Сестра ваша. Вона старша за Вас?

Старша.

А якого року народження?

Хто його знає. Ну старша була. Я ж була з 28-го. А вона старша була.

А крім Марусі і ще були діти? Ще сестри, брати були в Вас якісь?

Були.

Пам’ятаєте як їх звати звати було?

Ой нє.

Не пам’ятаєте.

Не пам’ятаю.

А в батьків, яке господарство було?

Ну було. Було каровку держали. Ну врємєнами було таке, шо і держали і каровку і було таке, шо не було вазможності, не держали. Ну так, ну а так була каровка там.

А до Голодомору була каровка?

Навєрно, не було. А, може, була. Хто його знає.

А ще яке господарство було в батьків?

Та було. Шо огород такий був. Землі було багатенько. Я не знаю по стілько там було, но була земля. Було, шо робить.

А кури, там свині таке було господарство?

Ну врімінами, який год. Який як було, так шо там уроде шо там в огородє, там-там саджали ж і картошку, й буряк. По возможності, як було чим кормить, як то, то держали всігда, то поросьонка, то…

А як Ви вижили? Завдяки чому їли? Шо ви їли тоді?

Все підряд. І буряк, і картошку, і… і сажали там разне. Ну виживали как-то. Ну сажали в землі ж там. Робили і сіяли шо там, хто шо там і буряк, і картошку і таке ж само подсолнухи сажали сємєна.

А батьки пішли в колгосп?

Да, да. Дєдушка в нас такий був актівістом у калхозі, був. Були і мама, і… Ну мама не дуже в колхоз ходили, потомушо сначала ходили, потом заболіли. Як заболіли, так і тоді вже, то по-домашньому, а в колхоз уже не могли піти.

А батьки добровольно вступили в колхоз?

Ну, навєрно, канєшно. Навєрно, добровольно.

А Ви не пам’ятаєте? Нічого не розказували?

Я нічого не розказували. Розговору про це й не було. Тогда хто зна як воно.

А не розказували про активістів, про бригади, які ходили забирали зерно? Таке шось пам’ятаєте?

Таке точно не розказували. Такого как-бы не было. Никогда не расказывал. А где-то какое-то время был председателем колхоза, поэтому…

Коли це, в якому році було не понятно?

Ну, а в 40, ну в вас это 33-й. А в 47-м году она ездила на Кубань. Но все село от голода спасалось – уезджало на Кубань и вот она тоже ездила. Но поехала на Кубань, там сама чуть с голода не умерла. Приезджает сюда рано утром она домой. А на завтрак у них вареники с творогом, сметанка, поэтому Голодомора у них и не было, потому что огромный огород. Дед был здоровый, роботящий. Всегда было большое хазяйство. А детей было много. Там еще четверо детей было кроме мамы. Но они умерли… но они маленькими умерли, там была какая-то эпидемия.

А коли це було?

Не от голода. От какой-то инфекции. Она осталась вот одна.

А коли це вони померли? Ну в яких роках це було? Не пам’ятаєте?

Нє-нє-нє.

Ну приблизительно, сколько им лет было?

Скільки років було Вашим сестрам братам, шо померли?

Ну я… ну таких і ще малого возраста, не це…

Ну сколько? Лет 5?

Ну скільки років?

Ну лєт 5.

Вони менші за Вас були чи старші?

Да. Да.

Младше тебя были, мам?

Га?

Младше тебя были?

Да.

Младше, да?

Да.

Ты старша была?

Да. Були.

А коли це було теж не пам’ятаєте? Скільки Вам років було тоді, коли хворіли ці всі діти?

Хто знає.

Розказувала, шо малєнька була.

Ну це ше, ше я… Я тіко ше це так помню це ж дєтки вмирали. Там гробіки, один гробік був, другий, третій гробік був. А коли це вони померли чи вчора, чи сьогодні, чи як? По стіко їм год? Тоже ж я ше мала, тоже не-не такого, не знаю. А вобще так і ще ж в сім’є как-то не було так, шоб там ну рібьонок, шоб там как би добівался да, ну шоб узнать. Це такого как-то не було завєдєния, шо-шо, шоб я б оце спросла там у папи там, чи шо. А коли, а шо, а чого, как там… ну-ну не було такого ото. Ну вмер, то й вмер.

Не говорили про це, ні?

Ну говорили, ну по мєлочі так. Ну шо вмер, смерть прийшла, вмер і всьо. Оце таке було.

А батьки зразу пішли в колгосп, як тіки організувався він?

Ну за це не знаю, ну по моєму папа був такий актівний на счьот колхоза. Так шо, навєрно, вони сразу пішли, хто зна.

А чим він займався? Що він робив в колхозі?

Робив в колхозі і разноробичим, і бригадіром був, потом він как-то пішов у бригадіром робив. Хазяйствінніком таким, такой роботє как би, как би такой простой робочий, чи копав там чи шо – нє! А був ото руководітєльом якимся там. Ну бригадір там чи шо, но… Но людьми руководив там, ото ж таким оце. Як оце косять там… там жито, пшеницю, ну от всі, руководітільом був маленькім. Маленькім руководітєльом був.

А тоді в 32-33-му багато людей помирало від голоду?

Багато. Багато. Хоть я і не знаю так точно, но шоб, но умирали, помирали.

А хтось можливо там із сусідів чи з родичів хтось помер чи?

Ну Бог його знає, воно… Канєшно, канєшно вмирали не тіко родичі, там сусіди, а вимирали багатенько людей. І так, були ж такі люди дуже бєдні такі как-то, воно ж не доходило, представте ж как? А так ото ж бідно та була. Єсть такі сєм’ї, шо там дєток більше і така біднота була, і такіє ну…

А де оцих людей ховали, які помирали з голоду? Хто їх хоронив?

Дома хоронили, в каждому садку. У каждого садок, у садку і гробіки. Ото ж у нас, напрімєр, так я знаю, шо три гробіка було у садку. Садок у нас був такий, ну… величенький і там, і гробіки були.

Їх поховали всіх у садку, да?

Да. У садку поховали.

А в селі на кладовищі не ховали оцих, хто помирав від голоду?

Та хто де, хто де. Той дома поховав, той на кладбіще одніс, то ну хто зна як воно було, ну шо воно. Ну оце так було. Ну як оце діти, то дома ховали всі.

А Ваші дідусь і бабуся з Вами жили чи окремо жили?

Ой. Ні, окремо. Окремо.

Вони тоже в колгосп пішли?

Да, да.

Їх не розкуркулювали?

Та, по-моєму, нєт, по-моєму, нєт не розкуркулювали.

А Вас не розкуркулювали?

Та нє (сміється), нє. Не розкуркулювали. Нє ну нічого було розкуркулювати.

А як Ви думаєте, чого був Голодомор?

Бог його знає. Як воно було. Не знаю.

А в 46-47-му був Голодо-, голод? У 46-му і в 47-му після війни?

Після войни, по-моєму, був тоже голод.

А як Ваша сім’я переживала? Голодували?

Та не голодували, ну-у, канєшно, кусок хліба був. Ну, а так, шоб розкошелювалися там шось там покупались шось там такого не було, шоб там розкошелювались дорого.

А на Кубань по продукти Ви їздили в 46-47-му?

Їздила.

А чого, тут не було продуктів?

Та нє, я не за продуктами. Там родствєнніки були в нас, родствєнніки були і тот їздили туда.

А люди шось міняли: рушники, сорочки на продукти?

Міняли, міняли, це було, було це візьдє. На ринку, і на уліце, і по дворах ходили. Так ото ж називалися там, там: «Купіть оце, купіть оце» чи шо там.

І Ви тоже так ходили?

Та нє, ми не ходили, ми не ходили.

Не їздили кудись там помінять продукти? Ну речі на продукти?

Нє, нє. На Кубань їздили, там родствєнніки в нас були. На Кубані були тоже.

Все ж село їздило на Кубань.

Га?

Все ж село їздило, поїхало на Кубань воврємя голода.

Ага.

Маладьож. І ти ж поїхала.

І я.

І вчитєльніца твоя.

Так Ви всі організовано поїхали разом?

Да, канєшно. Ну хто зна, не помню.

Ну в їх сєлє, собствєнно не було такого, шоб кого то розкуркулювали. У них там по одной лінії был вообще не понятно для нас хто. У него дом приличный был такой панский и хозяйство было. Если даже кого то там трогали, роскуркулювалы, то его вообще не трогали. Вообще не понятно для нас.

А він, може, десь там при владі, при керівництві був?

Він чи офіцером був чи это. Дело в том, что, именно, в их семье никто ничего не рассказывал, вообще. Вообще никто ничего не рассказывал. В их семье это было табу. На этот… и так вот через кого то, однесельчан, кто то то слово скажет и если. А мы, ну лишь молодыми подростками, там что-то услышиш, раньше не обращали внимание, когда мы там бегали особо не… А так вообще, говорили вот, что то там по линии… Материнской линии.

По материнской линии там была Миланья Яколевна. Яков этот князь, князевы, по-моему, их не трогали в селе, когда явно, что они зажиточные…

Зажиточные были. Там всегда было бочками, вот она рассказывала, всегда, у бабушки у подвалах, всегда огромные бочки седой были, да?

Було. Було.

І хата желєзом крита…

Да.

Единственная была.

Да.

Так, а Ви це пам’ятаєте, яка в неї хата була? Яке було господарство?

Пам’ятаю, пам’ятаю.

Так розкажіть.

Хата, так, ну хата як жилізом крита така була як…

Дітей там було багато і…

Дітей багато, дочок, дочкі в них були і сини були. Сім’я такая була. І роботяча, роботящая сім’я такая була. Все…

Ну їх не розкуркулили?

Ні, по-моєму, нє, да? Нє-нє-нє, не розкуркулили.

Ну, це, це вони… це вони там були багачами в селі. І бо все в їх, дружнє було.

А як звали дідуся й бабусю?

Оцю?

Ага.

Бабусю Ївга, да?

Да!

Ївга, а дєдушкаЯкушка.

А прізвище як його було?

Фамілія?

Фамілія як була?

Фамілія? Навєрно, М’ясоєдови.

Нє. Сафоновы.

Сафонов, Сафонов. Сафонов оце був. Да оце вони тут.

То це виходить, батьки Вашої мами?

Да. Оце вони там, навєрно, на все село були.

Ну, а в колгосп не забрали їх? Худобу, реманент, може, вони це все здали?

Нє, нє.

Господарювали собі самі?

Да,да.

Пішли, ніхто не пішов в колгосп?

Ніхто не пішли в колхоз. Тут понятно, тут дед Марко, по этой линии, как бы был… Человек пройшел две войны. Такой был и умер в сто лет живя в сельском доме, топил, готовил сам себе в сто лет. Этот… И ну такой суровый был мужик.

Очень крепкий…

По-этому, и в Голодомор от у них была корова. Как была?

Це батько бабусі?

Батько бабусі. И этот, ну как то это о семье, они там этот такого не было. Если у деда рассказы доходят до нас, что было такое то. То в этом селе вот…

Дід нічого не розказував?

Не, не.

1. Місце запису: село Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 2 вересня 2009 року;
3. Хто передав: Цимбал Л.;
4. Респондент: Мусiєнко Володимир Iванович, 1927 н.р., народився в селі Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Я народився в селі Велика Друк, Бобренецького району, 19 серпня 1927 р. Коли почався Голодомор мені було 6 років, я дуже все запам’ятав. Ми харчувалися здебільшого травами: сверіпа, лобода, козелики, корінь рогози. Навіть черепашок, ховрашків, горобців. Варили лободу, перекип’ячували 6 разів, бо дуже гірка і заливали коров’ячим молоком і був як кисіль. Ми врятувалися з допомогою корови. У мене було два брати. Коли буде готовий кисіль і застине, мати розріше на три куска і тільки один можна їсти. А як хочеться їсти. У нас через дорогу жили також родичі, ми їм допомагали з їжою, але вони всі померли. У мене помер дідусь, і виривали яму з метер і ложили по три трупи і покривали білою тканиною. Коли йдеш по вулиці лежали мертві люди, коли них були скільки мух, піна з рота, тягали голодні собаки. А іще коли помирали коні і їх їли. Було й таке, що матері їли своїх дітей. Малих дітей могли їсти сусіди. Колгоспи людям нечим не допомагали, не харчами ничим. Голод було защет 32-го року. В 1933 році був врожай. І на 1934 року люди стали получали хліб і стали краще жить. Після того я сім років був у армії. І іще шла война ми були в армії. І став учасником бойових дій.

1. Дата запису: 01 жовтня 2021 року; 
2. Місце запису: місто Лиман, Краматорського району, Донецької області; 
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Поклонська Олександра Михайлівна, 6 листопада 1925 року, народилася в місто Лиман, Краматорського району, Донецької області; 
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у місті Лиман, Краматорського району, Донецької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Представтеся будь ласка, як вас звати? 

Александра Михаловна Поклонская фамилия моя. 

А коли ви народилися? 

1925 год. 

А дата народження? 

6 ноября. 

А де ви народилися? 

В Красном Лимане. 

В Красному Лимані. Це місто було тоді теж? 

Да. 

А де працювали ваші батьки? 

Отец на железной дороге главным кондуктором, он водил поезда на Харьков, на Ростов, от главным кондуктором, тогда должность такая была, сейчас она называется начальник поезда, а тогда был главный кондуктор. 

А як його звали, якого року народження він був? 

Михаил Гаврилович, его фамилия Шепель, а родился он в 1903-м году, 1903-й год. 

А мама? 

А мама тоже в Красном Лимане ж родилась, но из третьего года, то есть из шестого года. Отец третьего года, из шестого, нет, с третьего отец, а мама с шестого. 

А маму як звали? 

Елизавета Яковлевна, Лиза. 

А мама де працювала? 

Нигде, домохозяйка. 

А крім вас ще діти були в сім’ї? 

Ну вот это ж ещё двое, это братик Виктор он в 32-м году родился, умер уже, его нет в живых. Он был в армии, потом сверхсрочно долго был, а потом он в Волгограде жил и там и умер. 

А крім брата ще були? 

Сестра у меня ещё Клава, она жила здесь в Лимане, она з 37-го года рождения, тоже умерла, нету. 

А в 32-му, 33-му ви жили в Лимані? 

В Лимане. 

І чи був тут голод, Голодомор тут був? 

Ну я не знаю, я не, я ж говорю мы не чувствовали и я слова такого не знала. Были одни лучше жили, другие хуже. Ну, как говорится, где больше работоспособных было в семье те лучше жили, а где детей больше было, а не кому было зарабатывать, те хуже жили, ну чтобы совсем голодали я такого не знаю. Я помню это против нас жила семья в них было много детей вот и так бедновато жили они. Ну так я ото, отец же привезет мне гостинцы это с Ростова или Харькова и были в нас всегда конфеты, всегда, я их хоть не любила, но они были. И я ото наберу и этих детей угощаю, они рады были такому. 

А папі на желєзной дорогі зарплату платили чи давали пайок? 

Зарплату, зарплату платили, 410 рублей помню, эту зарплату. 

Це в 30-х годах, в 32-му, 33-му? 

Да, 410 рублей у него ставка была от такая, а так. 

А у вас хазяйство якесь було у батьків? 

У нас лично не было, мы ж на частной квартире жили, а у бабушки у одной и в другой те держали много. По линии отца там же было 5-ть хлопцев и 2 девчонки по линии отца. И все хлопцы это шото делали, а помню это Ваня самый меньший тот кролей держал. А сарая не было, он выкопал яму здоровенную 2 на 2, наверно, такая широкая яма и глубокая, и ото там кролей держал и кидали с огорода то листья капусты, буряк там, морковка ото их так кормил и мясо было. А бабушка с дедом они и корову держали, и это курей держали, и свиней держали. А по линии мамы здесь тоже была большая семья, я ж говорила что это, эта бабушка вышла замуж муж умер ее, и осталось трое детей. И одна уже была замужем дочка, двое по меньше. Это моей маме было 9-ть лет она рассказывала, а ее сестре было 6-ть лет и старшая Маруся вышла замуж, у нее ну муж такой большой души, как говорится человек добрейший и это ребенок родился у них. А вот эта мама моя 9-ть лет и ее сестричка Таня, бабушка их забирала, она ж вышла замуж за другого, а у него тоже 5-ро детей и одна девочка Катя, и ещё мать была 100 лет ей было, вот это я хорошо заполнила уже с рассказов конечно. Так они возле озера жили, эти тоже большое хозяйство держали, и корова у них была, и барашек держали, утки, куры, поросят держали, у них еды было полно. 

А де вони працювали? 

Нигде, это дед тоже на железной дороге работал, а бабушка нигде, бабушка с семьей. 

А друга бабушка й дєдушка вони теж ніде не працювали? 

Не, дедушка на железной дороге работал. 

І той дєдушка, і той дєдушка? 

Да, да, да. 

Всі на желізній дорозі працювали? 

На железной дороге работали вот. Тот дед, они там на колхозной улице жили и 7 километров ему на работу надо было ходить, сюда на железную дорогу и он всю жизнь проработал. Это бабушка рано вставала, готовила еду, тормозок ему, он поест и пешком это в депо. А это… ну и потом назад же пешком приходил, ото так они жили. А хлопцев много было, потом они каждый, как говорится нашел себе место в жизни. 

А не розказували там зерно в людей не забирали в 32-му, в 33-му? 

Рассказывали, забирали, забирали, вот и бабушка рассказывала мне, что забирали. Говорит это лазили по чердаках там это искали, забирали вот. Кто лучше жил, так более-менее материально обязательно приходили с обысками и шото дай заберут вот. И это бабушка рассказывала, что говорит пришел говорит мужик, залез говорит это на чердак, а у них там зерно ж было и тянет мешок зерна. А Валя дочка, она старше меня полезла говорит за ним тай за задницу укусила, он же тянет, а она его и говорит так укусила аж кровь пошла, он как заорал, ну дальше бабушка мне не рассказала, не знаю забрал он тот мешок или спрыгнул с чердака, вот это не знаю. Ну рассказывала бабушка так мы хохотали, он Валя говорит это, я говорю и не боялась он же ш мог ее ударить и все, та она говорит, как заорала, а мы шо исты будем, ото такие дела. Так шо где побогаче жили, тех конечно шныряли. А вот это я в санатории была у Трускавце и со мной в одной комнате женщина из Львова жила, это Ева Ивановна, я ее хорошо помню, такая благородная женщина. Они ж ото сначала к Польше принадлежали, а потом им предложили, когда обеднели это ж Украину, это присоединили западную Украину, так это самое говорит, что мы когда жили там так я и не знаю тоже говорит шныряли, забирали и говорит мама в печи это чугунок из фасолью это запрятала, так нашли говорит тот чугунок с фасолью. Ми говорит так плакали, это Эва Ивановна из Львова, а потом ото ж они, им же предложили или здесь оставайтесь или на западную Украину, это нам говорит и квартиру сразу дали двухкомнатную от. Это она рассказывала , просто мы в одной комнате с ней были так. 

А у дєдушки и бабушки тоже зерно десь було заховане, вони ховали зерно? 

Не, не было, ото на чердаке у них было ж только. 

А хазяйство не забирали в колхози? 

Не, не забирали, может у кого забирали не знаю, ну бабушка не рассказывала, и ни одна, ни другая. Я знаю шо молоко приносили, то одна бабушка, то другая бабушка. Я первая внучка была, то все ж ихние подростковые дети были, а я, это мой отец Михаил Гаврилович он был самый старший, а потом Андрей, а потом Максим, потом Иван, потом Алешка и это так он женился самый первый мой отец Михаил Гаврилович и я самая первая внучка была у них и в одной семье, и в другой семье. Так что я ж говорю я любимым ребенком была и одна бабушка приносит гостинцы это, по линии мамы бабушка любила печь пирожки с картошкой, ото напечет принесет тепленьких ещё, сметану принесет. 

І в 33-му пирожки були й сметана була? 

Да, и в 33-м, в 33-м это ж я говорю шо нам квартиру дали вот здесь на южной стороне, возле больницы в бараке, двухкомнатную квартиру. Это куда там расцвет какой был, это радости сколько, тож мы жили знаете такой земляной пол ну раньше как ото хаты. 

Це тоже зйомна була, цей зємляной пол шо ви кажете? Зйомна була квартира? 

Раньше до того как тут дали, а здесь от железной дороги дали бесплатно, бесплатно дали квартиру, ну как обычно ж давали квартиры. 

А ви казали шо тато не просив цієї квартіри, да? 

Он стеснялся, он не просил, я ж говорю мама пошла уже, допекло ее скитаться, а тем более там где мы жили хозяева пришли и сказали вы освободите, нам нужен домик, может для кого-то другого, я не знаю. А освободите куда на улицу и тогда бабушка вот эта по линии мамы забрала к себе, говорит, та переходите к нам, не смотря на то что у них семья 10-ть человек, ну  у них там к дому был типа флигель, эта пристройка и там печка стояла или кухня она у них была, я не знаю чем она служила. Ну комнатушка это как вот это наша комната, убрать шифоньер ,отак по шифоньер, помещалась только кровать и столик больше, и плита была. И ото бабушка тогда говорит, ну живите здесь, так поставили кровать, а мне то спать негде было, а родился братик, куда, так они там 2 стула поставили и корыто, и в корыте постелили и ото он спал в корыте, а меня бабушка к себе забрала, у них отож старые дома были знаете печка, а потом ото шо с этими рогачами туда как она называется не помню. 

Піч тоже. 

Ага, не помню, а там же закоулок такой был, там жарко было и ото мы там втроем спали, пока уже дали квартиру папе моему. А уже когда дали квартиру тогда хорошо было, я ж говорю, мы как на свет родились. 

Так а мама пішла попросила квартиру, щоб йому дали, да? 

Да, мама пошла, и там расплакалась и говорит, шо это такое говорит то он на работе, то он говорит общественными делами занимается вот уходит, а мы говорит ютимся, это ребенку спать негде, а маленький же родился, стулья поставили, в корыте спит рядом с ними, а прохода не было, вот малюсенькая комнатушка. А он никогда, стеснялся просто, ну как говорится ходил нарядный такой, как король, куда там, его очень он всеми уважаемый был в резерве. А квартиру видите ли он не хотел это, ну или стеснялся, или я не знаю по каким причинам. А уже мама как пошла, как дала там разгон, говорит это мы его дома не видим, то он на работе, то он общественными делами занимается, а нам жить негде, а начальник ихний так большие глаза сделал, то говорит нада же, говорит Михаил Гаврилович мы никогда не думали что у тебя нет жилья, шо ж ты молчишь ничего не говоришь, отругал его и тогда сразу нам дали квартиру. 

А оце ви розказували, шо бабушка розказувала приходили зерно забірать, от а хто ці люди були, хто це приходив? 

А кто его знает, откуда я знаю. 

А як їх називали? 

Не знаю. 

А розкулачували людей тоді? 

Ну кто его знает, бабушка ж что то говорила что раскулачивали вроде, кто говорит лучше жил у того забирали, то зерно, то продукты короче говоря. 

Тільки продукти? 

Та кто его знает, может еще что-то забирали, не знаю. 

Не знаєте. А чи були голодні люди наприклад, чи бачили може десь голодних пухлих людей, які їсти просили? 

Я не видела, у меня такого впечатления не было, обыкновенные люди были, как и все. Подружки мне, мы тоже самое у них, у меня это подружка была, у нее отец был председатель колхоза, тоже добрейшей души человек, он это, бабушка рассказывала и говорит, и это лошадь з бричкой давал если кому то надо подвезти, он говорит без проблем, до него обратишься он говорит всегда поможет всегда. И вот это с его дочкой я дружила, на скакалке прыгали помню. 

А вони жили десь поряд біля вас? 

Та нет, не рядом, а на другой улице жили. 

А колхоз десь тут в Лимані був? 

Да был в Лимане, в Лимане был. 

А людей колхоз не заставляли йти, як люди в колхоз сходилися? 

Та я не знаю, они сами ходили или заставляли я этого ничего не знаю. Ну с наших, с нашей семьи, от кого я знаю по линии отца, по линии мамы, у колхозе никто не работал. 

Всі на желізній дорозі працювали? 

Да, на железной дороге, ну там ну кто там особо, это дед и один дед, и другой дед и всё, а больше, это уже когда выросли, когда после войны ж у нас погибли, это Андрей он был в партизанах, его расстреляли, та рассказывали, тут ему даже хотели памятник поставить в Красном Лимане, выполнял он какое-то задание, его поймали немцы и заставили выкопать яму и расстреляли, это Андрея. А Иван, мы никто не знает куда он делся, никто не знает после войны, где он похоронен, даже где он, ну ничего не знаем, а это Максим, он был полковник авиации, он это вернулся с фронта, одной ноги у него не было, без ноги. 

А ви оце розказували, шо з подружкою познайомились, ви уже в школі познайомилися з нею? 

Та нет, ещё до школы. 

А коли ви пішли в школу, в якому році пішли в школу? 

Ну когда, когда тогда брали, тогда, по-моему, с 8 лет брали в школу. 

То, ви в 33-му пішли? 

Наверно. 

І там діти теж ніхто не голодував? 

Не. 

А було в школі харчування? 

Не, не было, тогда не было, никто никого не кормил, каждый, что мог брал с собой в тормозки. 

Кожен з собою брав, да? 

Да, с собой брали, а кто не брал, а кто брал, по-разному было. 

А люди помагали один одному тоді? 

Очень даже помогали, очень помогали, люди добрейшей души я знаю, я не знаю таких эгоистов, как сейчас. 

А от чи хтось з ваших ровєсніків казав, шо був Голодомор? 

Неа, никто не говорил. 

Ніхто не говорив, шо там голодували? 

Неа, я ж говорю, что продукты… одеваться не во что было, одеваться, как говориться полураздетые, полубосые. Я помню, Алексей этот, по линии отца, ждет пока дед придет с работы, потом это спрыгнет из печи и в его сапоги ускочит и бегает по улице доволен такой, зимой особенно. Дед как увидит, нет сапог: “Ах, ты Алешка, сукин сын, да я тебе сейчас…” – и давай это – “Чтобы не трогал мои сапоги.” Ну, короче, еды было полно, всё было и у это бабушки о которой я рассказываю по линии отца, а одеваться не было. 

А хазяйство ніхто не забирав в колхоз? 

Неа, нет и поросят резали, ну у них это, тогда ж холодильников не было, они у бочки засаливали, солонина, и сало, и мясо в бочке, и яйца лежат и всё такое  

А по лінії бабушки, ви казали, шо приходили зерно забірать, так один раз вони приходили чи нєсколько? 

Не, один раз, бабушка рассказывала, что один раз, я ж говорю, я не знаю, последствий не знаю. 

А в другой бабушки зерно не забірали, не казала вона? 

Не, ничего не говорили. 

А хо такі активісти ви чули? 

Активисты? Не знаю. 

А в полі зерно тоді можна було собірать, колоски можна було собірать в полі? 

Не, нельзя было собирать, это мне рассказывали, это бабушка рассказывала и одна, и другая, боже сохрани говорит, как поймают так это судили, нельзя было собирать. 

Це в 33-му таке було? 

Та я не знаю в каком году. 

А в 46-47-му голод був? 

Да, вот это я помню хорошо после войны, я демобилизовалась, приехала домой и в мамы тоже хоть шаром покати, ничего, ото если она кому-то шото пошьет, принесут, то она это разделит. Ну я сразу, взяли меня в больницу, я работала медсестрой в железнодорожный после войны в 46-ом году и помню, это один случай, я готовилась в институт, я в 46-ом не могла сразу поступить, а купила программу и выбрала себе институт куда я буду поступать, и по программе я это набрала книжки достала и это я готовилась в институт, а работала на 2 ставки у больнице, это в 46-ом году, ну тогда ставка медсестры была 375 рублей. А мама работала в столовой, кухонной работницей, у неё 330 оклад был, это я хорошо помню, это ж уже в более зрелом возрасте после фронта, я самая молодая была в это… 

В 46-му, 47-му тоді не хватало їди, да чи в чому була проблєма, були голодні люди, пухлі? 

Была карточная система, 400 гр. хлеба на человека и там, и крупа, сахар, по-моему, ну что то ещё давали, не помню. И к нам в больницу привели девочку, помню, такая истощенная девочка, мы её лечили, оказывается она ехала где-то из Харькова и у поезде у неё умерла мама, сказали, что она от голода умерла, а девочку сняли у нас в Лимане и вот это привели её в больницу. Она лежала в больнице, а потом начальник отделения говорит: “Сашенька, может ты возьмешь эту Верочку к себе?” А я говорю: “Я и рада взять, ну куда я ее возьму, я ж в институт поступаю, а у мамы кроме меня ещё двое, не могу.” А он: “Ну тогда мы оформим документы, отведи её в детский до.” А детский дом, вот это у нас за забором, ну это уже построили после войны это трехэтажное здание, а тогда там одноэтажное здание было и там был детский дом и я её отвела в детский дом, эту Верочку, я ее навещала пока в институт не поступила, она ко мне в гости приходила. А потом я ото поступила в институт и помню на каникулы приехала и пошла её проведать, на выскочила, так обрадовалась, на меня набросилась, я помню, я ж стипендию получала, я ей дала 5 рублей на конфеты, ой сколько радости было, это не передать. А потом я не знаю куда она делась, её куда-то вывезли и как говорится связи потеряли и я об этой девочке ничего не знаю. Так вот это я помню, она сказала, что мама опухшая вся была, говорит с голоду это. 

Откуда їхала ця дєвочка, звідки вона була? 

Со стороны… откуда она родом я не знаю, её сняли в Красном Лимане, а ехала она вот этим из Харькова. 

А скільки років її було? 

Ну может лет 8, может быть 9, Верочка помню зовут её, так это я помню. А у нас здесь так, чтобы пухли с голоду нет, ну недостатки были очень большие, другой раз до зарплаты не хватало денег, мама ж 330 рублей получала, тогда за квартиру заплатить, они очень дешевы, не то 3 рубля, не то 5 рублей за квартиру платили, я не помню сколько мама платила. А я поступила в институт, я ж это заработала деньги в больнице и на билет у меня было, ну тоже так как говорится перебивалась, а уже когда поступила, начала получать стипендию, уже мне легче было, у меня стипендия была 320 на первом курсе, в первом семестре, а у мамы оклад был 330, она не хотела, чтобы я поступала в институт, говорит, что ты с голоду пропадешь, помочь говорит я тебе не могу, а я говорю да ничего мама перебьюсь как-то. Но я старалась и повышенную стипендию потом получала, сдала экзамены на все 5 и мне повышенную стипендию платили, уже 340. 

А в якому році ви в інстітут поступили? 

У 47-ом.  

Тоді було трохи легче чи ще трудно було? 

Не, еще трудно было, в 47-ом году еще было трудно, легче уже стало где-то 48-49-ый, отменили ж карточную систему, то нам давали 400 грам на день хлеба, а нам студентам давали сразу за 3 дня, ото кило двести получим, помню буханка и полбуханки, и кусок, гну мы пока дойдет там от института все по буханки съели, потом с этого дня сидим один без хлеба, перебивались. Ну а так было дешевы, студенческая столовая была и можно было дешево, там где-то 30-50 копеек, можно и на 20 копеек поесть, я помню оладья стоили 11 копеек, там со сметанкой или с повидлом, чай 2 копейки стоял, ну кусочек хлеба копейка.  

А на вулицях не зустрічали в Лимані, не ходили люди просити, наприклад, там їсти? 

Та нищие были тогда ж, конечно, были нищие. 

Ходили просити? 

Нищие были, я помню, до бабушки приходили, бабушка у нас такая гостеприимная, она всех это, у них прызба была это шо раньше такой дом и это колоны, я помню, накрытие, называли прызба и она ото и накормит, и постелет, и уложит спать. Её это хлопцы, это шо ты это, ты бы всех собрала, а она та жалко, жалко. 

Та вона помагала? 

Ну да. 

Так це в 46-47-му було? 

Помогала, помогала. 

В 46-47-му було це? 

Та не, не, я в институте была в это время. 

А це уже пізніше. Ну дякуємо вам за розповідь.   

 

1. Дата запису: 30 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Лиман, Лиманського району, Донецької області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Акимова Тетяна Єфремівна, 1923 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Ямполівка, Краснолиманського району, Донецької області. 

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Татьяна Эфремова Акимова.

Якого року народження Ви?

1923 года.

А число і місяць?

23 октября.

Скажіть, будь ласка, де ви народилися?

Я родилась в селе Ямполовка, Краснолиманского района село. Мне повезло, что я значит жила в семьи, где мама при крепостном строе была нянечкой у помещиков. Петровские какие-то помещики. И ети Петровские помещики владели наделами земли села Ямполовки, Терни там, Тоска. Земли там прекрасные. Когда дали надели земли, а народ здесь трудолюбивый. Начали трудится от зори до позна.  Работали на этих наделах земли, сеяли пшеницу, сеяли льон, делали бакшута там. Сеяли зерно, обзавелись хозяйством. Я помню, когда дали надели, у нас значит, маленькие мы были, но все равно ж слышали. 8-9 лет уже ж соображаешь. Вот, что разбогатели когда землю отдали. Народ же трудолюбивый. Я помню, что у нас была корова с теленком, лошадь с лашонкам, пара быков. Обрабатывали значит поля, урожаи ж были хорошие. Люди жили хорошо. И овцы, и куры, питание значит было хорошее. Но трудились ой-йо-йо-й как. А потом значит в 28-м году организовывали в нас колхоз. Это уже начинается новая экономическая политика. Новая формация общественно экономическая. И объявили, что в 28-м году начинают организацию колхозов. Значит надо все, что есть, какое хозяйство сдать в колхоз. Бо ж ничего нет, только ж з этих частных хозяйств. Ну и тут идет разделение населения. Населения которое значит дает это все в колхоз, остается без ничего. Это з трудом проводилось, но разделение этого населения произошло.  У нас отец был грамотный, и дед был грамотный. Переселили их из России и они грамотны были.  А остальное населения неграмотное были, ни письма, ни книжки, ничего не читали. И значит разделение посвольное произошло, значит крестьян вот таких вот, шо отец грамотный. Он решил сдать все. И отец значит при расслоении этого общества, организации колхозов попав значит в ряд сознательных людей. Он все сдал. Остались мы без молока, без всего, в общем уже начинающийся голод. Голодомор был там настоящий. А те которые не сдавали все свое имущество это куркули были. Значит они не хотели это сдавать все, нажито своим трудом. Так их отправляли в Сибирь, на лесоповал. Но в общем была такая компания. Вы наверно ж знаете об этом. И нас значит никуда не вывезли бо отец попал в сознательных. Тогда идеи Ленина все были, что «пролетарии все стран соединяйтесь».  

31-й год ничего нету. Начинается голодовка. Люди пухлые. Ноги как стекло налитые водой. И значит у нас пол улицы умерло. Вообще фамилии исчезли – Давидивы, Курские, Бордюгови, их не стало, семьями умерли. А мы сохранились почему? Потому что отец у нас когда значит был неурожайный год, то картошки была как торен, маленькая. И эти семьи которые были вдоль улицы, то они говорят да что это её копать. Что её копать, как она все равно как торен, мы умрем, да это все. А отец был… 5 человек это семьи, ну 7, двое девчонок умерло от дифтерии, тогда не лечили дифтерию.

Когда при расслоении отец наш попал в сознательных людей. Ото значит распространяли идеи Ленина, и колхозы там, и все-все-все, общественное хозяйства. И его значит направили в Харьков.

В якому році його направили?

Направили его з колхоза, ну по требованию Ленина, он собрав всех сознательных коммунистов уже на то время.  Ну совещания какое-то то в Харьков, я не знаю.

В якому році це було?

Ну это было уже наверно в 32-м году. Бандитизм был страшный. И одеты были значит плохо. З конопляного полотна, которое сами ткали вдома, шили рубашки мужчинам, штаны. Бандитизм был страшный. Когда закончилось это совещание. Ехали, я уже не помню з какой станции. С него сняли вот это вот все. Аааа, там дали им американские рубашки, вот такие как военным тогда выдавали, хорошего такого цвета – зелено-болотного.  И штаны дали, и сапоги. И фуражки. И бандиты значит между Харьковом и еще какой то станцией… сняли фуражку, рубашку. Но благо, что отец сохранил ту крашеную рубашку и штаны, что он их не выбросил. Многие побросали.

С колхоза людей не выпускали, потому что надо было трудодни зарабатывать. Деньги ведь не платили. Вот ну в общем жизнь такая скудная была и значить ото когда начали люди умирать от голода некому было хоронить. А у нас отец я ж ото говорю я сейчас уже осознала, что действительно… говорить вот так вот нас 5-ть человек детей, будем копать картошку. Да, папа ну она ж вот такая, вот никто ж ее не копает. А мы будем копать картошку. Выкопали картошку как терин, она в земле засохшая это, все это выкопали. А потом значит когда ото есть нечего, а у нас мать хозяйственная была, сад был такой некультурный посаженный в рядочки это все, а самосад какой там попало. И вишни сушила на горище вишни вот высыпала туда вишни, они высыхали там, варенье не из чего было варить, сахара ж не было и денег не было на сахар вот. И эту картошку эли.

Як вашого тата було звати?

Єфрим Костянтинович.

А прізвище?

Акимов.

А маму як було звати?

А маму, еврейское это имя дали в церкви, значить Фира Григорьевна.

Наш батько работал в бухгалтерии. Трудодни подсчитывал. А потом ему как сознательному доверили организацию колхозной свинофермы.

Це в якому році?

Ну это уже после организации колхозов, где-то в 38-ом год.

Це вже після Голодомору?

Да, после Голодомора. Даа, Голодомор это же некому было хоронить потому что умирало много людей.  Да, а почему мы не умерли, потому что отец сказал “выкопаем картошку”. Мать сердилась, мы это тоже, такую картошку копать (показує), для чего это… отмывали эту картошку от чернозема холодной водою с колодца, что стоял возле дома. Чистить не чистили, потому что ну было что чистить. Отец сам сделал ступу. деревянная супа с металлическим дном. Товкли значит зерно какое там было. А зерно было вот какое? Отец имел саперную лопатку, ходил по степу. Над ним все смеялись, что он раскапывал ямки грызунов, сусликов. Они ж туда зерно, кукурузу, что там… заготавливали. Оно было грязное такое. Он раскапывал хранилище вот этих зверьков. Приносил домой, мы мыли, сушили, потом толкли в этой ступе которой он сам сделал. Вот эту вот картошку отмывали от чернозема. Варили эту картошку з шелухой. Потом из дуба желуди очищали от коры такой наружной. Потом в той ступе толкли эти желуди. Потом все это просеивали через сито, мешали все это, картошку, она хоть маленькая и в шелухе, но она связывала все это. И ту муку которую суслики эти… и таким образом пекли на плите, без масло, без ничего – лепёшки делали и эли. И потом у нас была посажена грядка цибули… она была такая недородная. А весною мать взяла ёё мелкую, посадила грядку большую цибулю, и у нас была цибуля. И вот соседка, которая не копали картошку, ничего, у них детей не было…

Вот, да. Так я еще не… упустила, када в ета… созывал Ленин на совещании туда, то им дали еще кроме обмундирование ото приличного такого, дали еще, это, книжку “Кобзар”.

Шевченка?

Шевченка. И ета… стихи… этого… немецкого поэта Гейне. Не философа. То есть философ Гейне, а это значит очень хорош… хорошие стихи у него. И у нас две книжки, так у нас неграмотные… Когда фотографировались, с Лимана приезжали  фотографировать, вот, своих фотографов в селе, это, не было, это было слишком высокое искусство для селе неграмотного… Так брали у нас книжки и фотографировались, с этими книжками, сейчас это смешно, а тогда это было грустно страшно. Красивые женщины. Соседка Курасова, которая умерла, от голода, она осталась у нее фотография с книжкой и еще вот так рука значит одна тут держит значит этот книжки, Кобзар… Она брала. Ну мы уже когда читали, потом грамотными стали, в школу стали ходить. Вот. А другой, значит, на этажерки… Отакая от этажерка. И все. Красивые фотографии делали.

А ви кажете, шо вона померла від голоду. А як її було звати? 

Ніна.

А прізвище? 

Курасова. 

По-батькові? 

По-батькови я не знаю. Батько… Ми ее просто Нина звали. Молодая.

Ну вона проживала тут у вашому селі? 

Она невестка была, да. Она невестка была, с другого села невестка была. Курасова. 

А з якого села? 

З Тернов.

Ага. Це воно було там поруч десь? 

Рядом. Рядом.

А ви кажете “молода”. А не знаєте, якого року народження, чи скільки їй тоді було років? 

Не знаю. 

А ви почали розповідати історію про цибулю і вашу сусідку 

Ага, вот значит грядка цибули возле межи с этими Курасовыми с этой Ниною и значит это у них один сын был, вот эта невестка и двое стариков. Ну це они умерли в голод. Да, и когда были живые… и отеки такие страшные были, ноги как колодки, а я стою в маленькой хатенке, так называли маленькую комнату, где русская печь. И одно окошко там, и мне видно, что эта соседка рвёт цибулю нашу.  А мы знаем, что голод, что нельзя это раздавать, мы ж погибнем, это тоже… я говорю маме “Мама, а тетя Таня рвёт нашу цибулю”. И мама значит вышла. А форточка открыта и мне слышно их разговор. Мама говорит «ну, кума», а в сели все ж кумовья там, дружно там жили. «Кума, ну что ж ты это… ну ты ж видишь у меня дети, пятеро… ну как я ето». Вырвала значит пять кустов цыбули и даёт «ну не рви ты пожалуйста, мы ж все помрем, бо ж голод такой». И плачут оби. Я смотрю на все это и сказать ничего не скажу. Пришла значит мама, расстроенная такая. Ну я как посмотрела на её ноги, а они… а я тогда говорю «ну шо ж ты ей раздаешь цибулю, когда мы тож в такой состоянии». Она говорит но ты б видела её ноги стеклящие, опухшие все. “… они умрут, не сегодня завтра, они умрут”.

А чи були такі, хто не хотів добровільно здавати до колгоспу своє господарство?   

Ну, я ж говорю, что те кто не хотел сдавать, они были куркули. И их высылали иль на лесоповал, или Сибирь.

А хто їх висилав?

Правительство. Правительство тогда было такое вот жесткое.

Чи були обшуки у цих куркулів?

Приходили зерно забирать. Так как у нас забирали зерно. Вообщем мы остались голодать. Они не голодали, потому что они не давали это зерно, они питались это нормально. И их ото… в колхоз значит не поступают, живут нормально. Тут умирают, некому хоронить, нет сил, а они к этому непричастны были. И называли КУРКУЛИ они тогда.

А хто до них приходив забирати це зерно?

Ну как кто? Были председатель сельского хозяйства – коммунист, секретарь сельского совета – коммунист, милиция, все это організовували с милицией, это государство.    

На ці трудодні…

100 грамм хлеба давали за трудодень.

Виходить ваш батько підраховував ці трудодні?

Ну, а как же.

А хто видавав людям цей хліб?

Ну как, кладовщики были.  Отец учет вел, а те значит видывали.

Ви казали, що коли був Голодомор, то дуже багато людей мерло. А хто ховав цих людей?

Хто ховав людей? Вы знаете, по несколько дней, они лежали, некому было ховать. Народ был ослаблен. Куркули вообще к этому отношения… вообще не хотели к этому мешаться. Ни в колхоз сдавать это все, ни вступать.  Ну и собирались потом, кто как может. Собрали и на повозки. Везли на кладбище. Хоронили в общую яму. На кладбище в силе Ямполовка, есть это кладбище на горе там возле керчи. Так вот в это общую яму хоронили, без христов там, без всего.  

В ці роки коли створювався колгосп, чи виникали конфлікти між куркулями і…

А как же, и к нам это приходили «шо ты себе это думаєш, на голод семью свою обрек» – куркули. Ну, мы жаловались конечно, что действительно они нас преследуют. А их потом высылали в Сибирь на лесоповал, там они и были. Акимовых много в России.

А було таке, щоб люди десь ховали їжу, щоб її не знайшли, куркулі ховали десь щось?

Конечно. Закапывали все. Доступа не было. И не делились они. И их за это коммунисти, коммунистическое правления их высылали. Потому что жаловались, что их преследовали во таких вот, какие действительно все отдавали. Оставались ни с чем.      

1. Місце запису: місто Умань;
2. Дата запису: 30 січня 2008 рік;
3. Хто записав: Сергій Буковський;
4. Респондент: Шевченко Олександра Олександрівна, народилась в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області.

Олександра Олександрівна, як батько і мати вас називали в дитинстві?

Шура.

І тільки, інших не було, от як ви гуляли на вулиці, як вас кликали?

Шура. А от уже ж офіціально по документах, в школі там запісь робили, то Олександра.

Любили вас батьки?

Батько дуже любив і я його.

А мати?

І мама любила, ну я була сама менша і на батька я похожа, то батько мене дуже любив. Всіх любили і старшеньких дівчат, ше було дві нас – Ніна, сама старша з 20-го року народження і  Варя, Ніна – 19-го, а Варя – 20-го року.

А де ви, в якому селі ви народилися?

Я народилася Гутницьке Олександрівський теперішній район Кіровоградської області.

І шо це було за село: велике, маленьке? Хто там жив, які люди, заможне село було?

Значить, село було невелике, десь 180 дворів було приблизно так. Стояло на узліссі Чорного лісу, оцей шо від Знам’янки йде туди. Ну було зелене, річечка, ставки були, садів дуже багато. Ну хатки були біленькі, як раніше. Гарне село було. Мені подобалось. Люди жили дуже скромно, були роботящі, дуже роботящі люди були. І такі урівноважені, порядні. І діти вони виховували, нас такі, як і самі були виховані. Ну пам’ятаю, шо бувало наробиться чоловік, іде додому з роботи, жили ж бідно тоді, босий, штани на ньому полатані, сорочка порвана, там кепка якась на голові, несе вилка чи граблі і співає на все село. Зараз цього немає, шоб люди співали, ходячи, десь йде і співав. Дуже збиралось багато молоді  в неділю, як був вихідний, співали, робили, старалися робить, а тільки…

Вибачте, це ви кажете співали коли, оце до колективізації це ще все було?

До колективізації і після колективізації тоже. Я ж пам’ятаю колективізація – це 29-ий-30-ий роки, ну а мені вже ж було вже років 8-10-ть. Я пам’ятаю, як збиралося багато молоді, співали, в цьому була втіха людям. Збирали не раз збори, чоловіки, особливо, дуже супротивилися. І жінки теж дома ж пиляють, шоб він таки не йшов до колгоспу. А треба було йти.

Олександро Олександрівно, от я багато разів чую, шо треба, треба, треба, ну ви ж не хотіли, батько не хотів?

Звичайно не хотів.

А чому ж треба, чого ж люди пішли?

А як же?

Ну взяти не піти, ну я не хочу.

Були одноосібники в нас, дехто оставався одноосібник, так їх же, їх тиснули з усіх сторін, вони були як не радянські люди. Треба було йти, всі боялись. Як не підеш, то можеш бути, вже пізніше були вороги народу, а це були як куркулі може. Я пам’ятаю, як розкуркулювали.

А шо це таке куркуль?

Куркуль – це нібито повинен бути багатий чоловік, який має ше і робочу силу, у його єсть наймити, які працюють на нього і він ніби як експлататор. Ну допустім в нього сім’я велика. Но він цей куркуль завжди працював сам коло землі, по господарству. А вже як наймит був, то він же ж помагав хазяїну, бо вже в хазяїна було таке господарство, шо він не зміг його сам обійти. І я пам’ятаю, шо люди дуже сперечалися, не хотіли і село як опустіло. Зігнали коней, корів до кучі до однієї, там порося в кого було, кури навіть. Це було велике горе для селянина, залишитися без нічого. Воно ж наживалося своїм трудом, дуже багато років людина складала копійка до копійки і треба було отдать. А там даже гурт великий, то там трохи і не було часу, там був падьож, там коні пропадали, і корови. І в кожної жінки серце билося за своєю коровою, вона за нею ходила, вона її доглядала, вона годувала сім’ю. А тут треба отдать.

А ви бачили, як ведуть, наприклад, корову чи коней туди до клубу чи де збирали їх, як жінки вели ви пам’ятаєте?

Плакали, звичайно плакали, а чоловік вів, бо треба вести, він знав, шо інакше нільзя зробити, треба одвести, він вів. І батько одвів двоє коней, такі гарні були, одвів. І стало сумно нам у дворі, бо в нас не було вже ніякого хазяйства, нічого не було.

А ви пам’ятаєте той день, як це було, коли батько повів коней?

Я не пам’ятаю, я пам’ятаю той день, коли коні ше в нас були і це була дуже рання весна. Не знаю скільки мені було років, років 5-ть може. Розтавав сніг, бігла вода, шуміла вода, сонечко світило так, так ярко світило сонце. А батько вивів коней і напував. Напували в таких довгих жолобах, називали жолоб для коней, наливали туди води і батько привів і стояв ждав поки вони нап’ються, а я лежала на печі і крізь вікно мені було видно це. Це я запам’ятала на все життя.

А скажіть, будь ласка, ви жили під Чорним лісом, от в ліс ніхто не пішов там партизаном чи з зброєю і  в вашого батька якась зброя, рушниця, шось таке було?

Нє, була в нього один час рушниця, я знаю, вроді як охотніча, но де вона ділась я не знаю. Ніхто не ходив в ліс, бо вони находилися вже, була громадянська війна, то тікали у ліс люди ховалися. Там була і Маруся, там був і Махно, там були інші оці загони, оці ж білогвардійські. І люди боялися всього, боялися кожен іде-іде загін якийсь у село і приходять, і кажуть: «Оце так самих кращих ваших людей давай в список». Список забрали, оце будуть заложниками, «якшо наших вб’ють, значить усіх постріляєм». І так загинув мій дідусь. Ше до колективізації, як в нас робила молотарка. У селі була в одного чоловіка молотарка і він по всьому селу їздив і в кожному дворі він молотив зерно. Ну а там, тоді ж йому платили за це люди там скільки зерна, чи скільки. І я пам’ятаю, шо в нас в ночвах стояло, ну ж знаєте, ночви шо таке, балії такі, стояло багато риби, наловили із свого ставка, коропи.

А як голод, от 32-ий рік, як це починалось, ви пам’ятаєте? Чому він трапився, чому це все взагалі трапилося, як ви думаєте? Як це починалося?

Ви знаєте, ми тоді нічого не думали, як він трапився, ми тільки спостерігали, не знали чого це. Хліб був тоді, а тільки його вивозили. І осталися пусті комори колгоспні. Хотя колгоспники і хто працювали мало получали, ну шось давали на трудодні, а потім вже ж нічого не дали, бо не було шо і почався голод. Ну це страшно пригадувать це. Я пам’ятаю, шо їли і бур’ян їли різний. Ці цвітки із акації різні сушили, казали, маторженики на них. І ше з різних бур’янів пекли такі маторженики. Ну і було так, шо нічого було приготовить сім’ї їсти. Саме хуже було матерям, в яких була велика сім’я, треба чимось прогодувати. Почали помирать діти перші, а потім старі люди, а потім вже дорослі такі, котрі працювали. Я пам’ятаю, батько наш був пухлий. І приїхав він із степу одного разу, його довго не було дома, бо працював на Бугайовому полі, це шо коло другого села, за Чорним лісом, Бугайове поле називалось.  І він приїхав днів через три і він такий товстий став, обличчя в нього таке товсте. А я каже: «Мамо, чого це він такий товстий», а мама: «Доню, він пухлий». Од голоду пухлий. Я пам’ятаю, я перший раз побачила батька батька такого пухлого.

А у вас забирали щось із хати, з подвір’я?

Не було чого забирать, вже пусто було, все забрали, шо було. Ну сказть, шо в нас зерно якесь було – ні, було тільки те, що проїсти треба було. Нічого не було в нас. Я пам’ятаю, в нас стояла комора лита, жилізом крита, це ше до колективізації, і там були закрома на кожне зерно, окремо там жито, пшениця, може просо чи ше. Я пам’ятаю, туди зайдеш, так пахло там хлібом і свіжими дошками такими. То потім же ж ту комору, зняли вверх, жилізо забрали для колгоспу, а стіни розпиляли, вона лита була. І в нас, як уже після колективізації, то в нас зерна ніякого, ніколи не було. Якшо привезуть, було якийсь мішечок чи клунок, то це й багато вже.

Так оце шо змінилося, шо до того, до голоду були співи, як голод, то це тиша стала?

Тиша, село завмерло. Хто ж буде співать голодний, люди ходили, як привиди. Ніби не знали, шо це його хата, шо це його сім’я, він знявся десь пішов, десь його застала смерть. Люди вмирали не тільки у своєму дворі, чи у своїй хаті, де зустріла смерть, там і мав померти, чи на городі, чи десь в березі, чи десь до лісу пішов може думав десь знайти поїсти, там помер. І село пахло мертвечиною.

А як це пахло мертвечиною, шо це за запах?

Чути було запах мертвяка, такий якийсь солодкуватий, приторний запах, дуже неприємний, дуже неприємний. Ну я ше мала тоді була, я не знаю, як оце розказать, шо я тоді відчувала, но знаю, шо оце таке було, шо неприємно було отак дихать, ти повітрям. Пока десь отак як з села дальше, то там свіже було повітря, а як заходе людина у село, то чути шо єсть трупи і несвіжі. Бо не всі знали, де хто, де дівся чоловік, даже з сім’ї, не стало там дитини чи батька, не знають де він дівся, а він десь помер там, лежить, може й не один день. В мене, коло нас була подружка, жила, Дметрики сім’я, Дметренко Дуня, в неї було три брати старших, а з Дуньою ми дружили, ну в кукли гралися, в різні дитячі ігри. І одного разу, я пам’ятаю, несуть, глянула – несуть Павла в ряднині і спереду іде, держить за два кінці і з-заду держить за два кінці, вдвох несуть його і Павло дивиться, такі були голубі красиві очі, дивиться в небо. Я подивилася і думаю, шо ж таке, чого ж це він дивиться. Я зайшла в хату, кажу: «Мамо, Павла понесли на кладовище, чого він дивиться?», а вона каже: «То в нього така смерть». Через кілька днів питаю: «Мам, а де Дуня, шо її не видно?», а вона каже: «А вона ж тоже вмерла». Це ж ми рядом жили, там не було ні плачу, ні зойків, ніхто не йшов за ким хоронили, не ходили тоді, бо кожен тоді ледве-ледве жив. А хто більше, то однесли і була величезна яма, вони скидали всі майже трупи і не завертали, доверху і накидають. З другої сторони нашої хати жили сім’я Мочарів, четверо дітей було. Всі четверо померли. Пам’ятаю, дівчинка Галинка, така невеличка, їй, мабуть, півтора року, може до двох, то вона ходила по всім селу одна, бо маму ж посилають на роботу ж ганяють, вона одна іде по селу і на ній одна сорочина, вона розв’язана, така ж не одягнута, як слід. І підходить до кожного і питається, дивиться в очі на дорослу людину і питається: «Їсти?», вона тільки знала два слова «мама» і «їсти», но вона так казала «їзі», людина ж не дає їсти, бо немає чого. Вона другу людину десь побаче, вона підійшла теж од неї «їзі». Був Сірьожа Крішний, дуже він переносив голод погано, завжди він просив їсти: «дайте хоч кусочок, хоч крихітку дайте, може сухарик в вас єсть». Просить у людей у кого немає, люди одвертають очі. А потім, я пам’ятаю останній день його, сиділи біля нашого забору, так присів на почепки і такі у нього розові, не рум’яні, а розові щоки, горять, наче хто його підмалював, а чоловік стоїть, дивиться на нього, каже: «Сірьожа, дуже їсти хочеш?», а він каже: «Нє, не хочу». Таким голоском відповів, дуже, він знав, шо він не хоче вже, бо він вже помирав. Так він помер.

А священика не було в церкві?

Та ні, шо там говорить. Я пам’ятаю, в нас бабуся була, вона вмерла в голодовку в 33-ім році і мамин брат помер менший теж в 33-му році. Бабуся, як була жива, а вона сама із Суботова, де Богдан Хмельницький, вона звідти родом. І такий в неї голос гарний був, вона так співала. І от на ці вечірні святки, ніхто ж їх не святкував, бо не було, шо їсти в хаті. І ми сиділи, нас троє дітей на печі, і коло нас бабуся сидіть. І вона почала співать ці свята, ці ж вечірні, шо вечерю носять пісня, щедрівки. І таким голосом вона співала, а ми ж кажемо: «Бабусю, не співайте, хтось почує та виженуть нас із хати, із школи виженуть», – це старші дівчатка кажуть, сестри, – «Виженуть із школи, не співайте». А вона, мабуть, остання пісня в її житті була, вона аж очі заплющила, голову вгору підняла і так виводила на всю хату. А про батюшок, про священиків ніхто не міг говорить. Один був в нас в селі Колігін Марк Филімонович, був вчитель і з батюшків він. Но він був вчений і він вчив дітей, а потім його посадили. І він сидів довгий час, десь в Архангельській області. А жінка в нього була така розбитна, поїхала і привезла його додому. А потім він працював ше в одному селі Покровки після того, рядом село наше є. Після того там ше працював. Такий був здоровий чоловік патлатий, красивий, повний і дуже гарно співав. Оце із батюшок був вчитель. Як кажуть, як поніміли, ніхто не плакав, ніхто не голосив, ніхто не скаржився ні на шо, люди мовчали і мовчки вмирали. І я пам’ятаю, я ж кожен рік їздю, оце недавно була на гробках, я проходила те місце, де була яма, її вже ніхто не пам’ятає, шо там та яма була, її вже загорнули, скільки трупів. Я пам’ятаю, шо виглядали руки, ноги із-під землі, прикидали трохи і так вони виглядали частково. То ніхто не згадав, шо там була. Уже немає тих людей, отаких, як оце ми, мого віку, за 80-т в селі майже немає. І я одну фотографію зробила, шоб, в селі там Портнов, наш уповноважений і я вже 10-ть штук відвезла в село роздала людям, бо осталися тільки внуки, правнуки тих людей. Я вже не пам’ятаю, якого вечора, но тоді коли десь Різдво, вечерю носять, оце тоді було. То ми сиділи на печі всі, і голодні, і холодні, піч, правда, топилася, було там пристанище, і бабуся оце співала. Бабуся Марійка була дуже співоча, померла.

Це був який рік?

В 33-ій році вона померла. Ну це так тоді було.

Взимку?

Да.

А Паску не пам’ятаєте в 33-му?

Ні-ні, тоді не було ніяких Пасок, нічого. Не було чого їсти в кожній хаті. Уже в кого була корова, но це дуже рідко, може, не знаю скільки корів було на все село, то може їх там молоко коли було. Люди жили, бідували страшно. Я пам’ятаю, вже в 34-ім році батько привіз додому десь може не центнер, менше зерна і випали отак, під цією ж іконою, прям під Миколаєм, отако в куточок висипали, ми поставали, п’ятеро нас, батько, мама і нас троє дітей і дивимось, шо у нас в хаті є зерно. Мабуть, мама зварить нас галушок, дуже любили, може які коржі спече, бо на хліб ми навіть не розраховували, бо там дуже ж його небагато. Літо 33-го, люди даже ходили на степ і рвали зелені колоски і їли їх просто, це було дуже скрутно, не можна цього робить, бо багато помирали від цього. Ну а оце ж перший раз, як це лежало зерно в хаті, я пам’ятаю, його було небагато і ми, на хліб ми не розраховували, аж потім уже у 4-ім році почали продавать хліб у магазині і тоді вже хліба наїлися. І всі, хто вмирав, не думали ні про печиво, ні про булки біді, всі про чорний хліб, отак шкуриночка чорного хліба, хай вона спечена в попелі, ото про те мріяли люди. Якби тільки тоді кусочок хліба. Одна дівчинка казала: «Якби мені такий кусочок хліба, як замаска чорна, я б його з’їла, за один раз я б його не з’їла, я б його оставила ше на другий раз».

 

1. Дата запису: 1 жовтня 2021 року;
2. Місце запису: село Брусівка, Лиманського району, Донецької області;
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Брусь Ганна Михайлівна, 4 лютого 1926 року, народилася в селі Малий Хутор, Чернянського району, Курської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Малий Хутор, Чернянського району, Курської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Брусь Анна Михайловна.

Коли ви народилися?

4 фівраля, 26 года.

А де ви народилися?

Купська область. Еее. Купськая область, Чернянський район. Поссовєт… Больщанський поссовєт. Село Малий Хутор. 

Ага. Ее. А як звали ваших батьків? 

Михайло. А Пілагєя – мати. 

А якого року народження вони були? 

Ну, батько вмер… Мати вмерла у… У 90… У 85 году. 88 було. 

Ага.

А батько вмер… на 92 году. 

А можете розказать про свою родину. Чим вони займалися, ваші батьки. 

Ну чим. Землю обробляли. Землю обробляли і ті, і другі. Мати була там з села, за 15 кілометрів родилася. А батько тута це в цьом хуторі. Ну а тоді ж так, як… як от тепер познакомились там. Начали розкулачувать, і ту… мать… мати сюди переїхала. Чоловіка її первого вбили. Война була. Вона переїхала до сестри. І туточка це з батьком познакомилася, жила. І ото вона вийшла замуж за його. Ну вона… Вона старша на 6 год од батька була. Батько… батько наш на 92 умер. А мати на 88-м. Ну 88-м. Мати… Мати родилась в село Окуні. Курська область була. Окуні. Це ж Окуні. Роєвка. Роєвка тоді, і ще село там. І тоді Окуні. А там тоді вже Старий оскол. 

Ага. А ви казали, шо розкурку… розкуркулювали там людей? 

А як же! Розкуркулювали. У колхоз шоб уступали. Шоб уступали в колхоз, розкуркулювали. Діда 9 душ дітей було в його і їх двоє. Самі робили. Наймичків не було. Дві коняки було, корова була, вівці були, ну порося. Ну 9 душ дітей. Батькові вже 13 год було, він начав уже з короней. Дід орав, а батько скородив. А вязать уже, вже за батьком сестра була Наташка, ото в’язала. Бабушка храме… Храма була. Вона не той… Дома була. А вони робили. Наймичків не було. А дом тіки хароший був. І ото жалізом укритий. Через це розкулачили. А тепер он по дві машини. В машину того курлака все ж не влізе. Чи влізе. І з усім тургом. Отак розкулачили. 

А тільки дідуся розкулачили? Чи ще когось із родичів розкулачували? 

Батька. Батько тіки построїлись. Хату тіки обмазали. Ше не поновляли. А нас уже четверо було. І ото там построїли тоже хату, там вимазали. А батькові родичі дали тоже винбару, шоб построїли хату. І ше й не… не помазали. Ну свиня хароша була. Корова… Це брат материн дава харошу корову. Вона давала 35 літрів молока! Оце ми жили нею тіки. Ага. А тоді мати так уступила, ну записалась в колхоз. А батько… Чо він, я не знаю, чо він мєдлів, чи шо… І прийшли й забрали. Коня забрали, свиню, 20 поросят… Я дивилася, стояла на скамейці, і дивилася в вікно, як поросят… 20 штук поросят кидали… Така велика кашолка, а свиня на всю повозку лежала. Тоді віз називався. Віз. Ага. І забрали коня того, і все, і лати. Одна хата була покрита жалізом, а друга соломою. А воно ж холодно вже було. Забрали жалізо там, і лати забрали, все заб… Як курлдацький син. Як курлацький син! 

Угу. 

І ото його забрали. І ото він 5 місяців… Той… Ну тоді одпустили. Там один, видно із родичів… Діда сестра вже не була, а він коріспон… Чи шо… О. Ну ото як кажуть, шо передає там чи шо там. Так по… Він поміг! Ото його одпустили. А тоді він вже в колхоз уступив. І ото робили в колхозі. Ну, ми то коровою жили. А то люди вмирали! Люди вмирали! У кого коров не було. Ну мама і помагала. За 9 кілометрів мати на коромислі носила молоко. А кушени ж тоді були по 3, 3,5 літрів. На коромислі. 9 кіломєтров. І вона купи ото… Мукички на стакан продавали. Є ж же… Робили ж по заводах… То шо… Може крали, може получали там, чи шо… Ну продавали на ринку. А вона купе то пшона і ето… А спориш той на захват. Коров пасти, а ка… Скариш… Спариш! Їли ліпьошки із паришу. І ото мати насуше. Тоді стакан… по стакани, просіє, а тоді трошки мукички, шоб держалося. Трошки мукички. А то молочне варила. Казали рябчик. Трошке затр… Затірка. Ви ж знаєте. Затірка. А трошки пшонця. Рябчик, каже нам. І ото сиру нам, ото… То ми так жили. А які уступили в колхоз. А бідні ж. Так тим пом… Тих одкр… одбирали, а тим помагали. 

Одбирали в багатших і помагали тим, хто вступив у колгосп? 

Да. 

А як помагали? 

Ну давали там стіки харчів там чи шо там. Як помагали. Шоб не вмерли з голоду! Шоб робили в колхозі.

А які були це харчі в колхозі? 

Га? 

Які це були харчі? 

Ну… Я… Ну це я вже помню. Це вже більша була. Там котьол варили на цьому… На …. на полі. Катьол варили там. І ото в миски насипали. І ми там ото тоже туди той і нам там трошки давали. Ото така…. така. Ну єслі одбирали там, напрімєр, хліб одбирали, чи шо там таке… Чи муку чи шо там. Ну потрошки давали там, пом… Шоб не померли. І в кого коров не було. А чо коров не було, я не знаю. А в нас карова хароша була, то мама…

У вас корову не забрали? 

Нє. Корову не. Уступили ж у колхоз.

Ну свиней же в колхоз забрали? 

У колхоз забрали. І нічого не дали. Коня забрали, і повозку… Забрали все. Нічого не дали, й копійки. І лати, і жилізо забрали. А діда на 10 год одправили на Вацов десь. 10 год сидів.

А за шо йому дали 10 год?

Розкулачили.

Як куркуля його одправили? 

Да. Як куркуля. А дітей пов… У нас вони жили. І тоді оце де мати жила. І тут розкулачили материну сестру. І ці в нас. А вони ж ходять, та тої материне барахло забирають… Та це ж каже моє. Нє, каже, це курлацьке. Курлаки і там вже. П’ятеро дітей було робочих… Не держали, нікого не держали. А.. А.. Ну хата хароша. Ну робили ж! Трудилися! Як і тепер. Хто трудиться – той живе. А хто не хоче робить – той вже бідно живе. І пєнсію таку заробив. Я в колхозі жила. Ну я, канєшно, пєнсію малу получаю. 

А коли розкуркулили діда, то їх із хати всіх вигнали? 

Вигнали. Хату забрали. Вінбар у колхозі поставили. А вони у нас жили… тинялися по.. по тих… Де в нас нікого… Материна сестра – там сім чоловік. Діда погнали. А материної сестри чоловік на Донбас утекли. На Донбас утекли. Тут у шахту поступили, робили. На Донєцку. А тоді і… уже через три годи і їх забрали туда. А дід 10 год одсидів. 

І повернувся? 

Повернувся. Ну він не довго жив. Вже… Я вже його знаю. Тоді я не знала, я ж мала була. Ну. О. І ото так. І хату забрали. Все розкулачили. А тоді, оце батько, тоді сестра, тоді брат Гришка, і ото як розкулачили, а він йому 17 год, як поступив в конюшню, пока й война началась, в конюшні. І ото він там хатку построїв, поганенбку, з бабою жив. А так усі порозходились. Повис… Повиходили заміж ото. Ну в колхозі ж робили. 

А в колхозі ви казали там їсти давали, а гроші платили? 

І копійки не давали! Було оте єслі трудодень заробить, шоб стіки там зробила, назначили – тоді трудодень запишуть. А то й трудодня не писали! Отак. 

День одробив і не запишуть? 

І не запишуть. Єслі не… не виповниш… ну на… на… на цей… на трудодень. На цілий день – трудодень. А на трудодень кур… кукульку давали. Де шо од війки, то од віялки йшло. То чечевицю, то війку. А війка – це свиняча їда. Отак давали. Урожаї які були, страшні урожаї були. Це вже я вже знаю. А де вони дівали? Де вони шо дівали? 

В 32-33-му були урожаї?

Були урожаї. Хароші. В нас там урожаї. Не поливалось, нічого. От тіко од Бозі, од дождя. А врожаї були. Ну в нас там більше жито сіяли. Жито. Житній хліб був. Пшениця там мало сіяли. А так усе: й просо, і гречку. Усе сіяли. І ото, коров не було в колхозі. А свині були, вівці і коні. Коней 80 голов було. Коней було в колхозі.

А коли оце ви казали, ходили по хатах і розкуркулювали – до вас тоже приходили? 

Приходили. Сіки раз, я знаю. У нас був, це він 4 брат, 31 года. А мати… Батькову підйовку називається… Ну костюм. Він же раньше був шерстяний. Щиталися це празничні. В церкву ходили. І вона під голови поклала Вовки. Уже нема нікого, я одна осталася це з родні.  Ага. І… Вона підклала під подушку, колись кацака тож гойдалася, на вірьовках. 

Ага.

Отака колиска.

Колиска.

Колиска, да. Колиска. А вони ходять і скрізь шукають. Мати вже позаховувала, де корова, у ясла позакопувала, де шо єсть своє. А це ж у курлаків усе забрали. Оце матину сестру як розкулачували… 5 дітей. А вона платки хароші були, шо вони багатенько жили. Тоже ж робили, землі багато було.  А в кого землі менше було, ті бідніше жили. Ага. Так вони і платки познімали з дітей. І платки познімали з дітей.  Холодно в дікабрі місяці було. І платки познімали з дітей. І они то прийшли до нас. А шо ж. А мати своє ж ховала, бо заберуть же. А брат прийшов, каже: “Поліна, уступай у колхоз, бо все заберуть. Усе заберуть”. І вона поступила в колхоз, а тоді і батька випустили. Ну він каже, шо… Він каже: “А це врємєнно буде?” То не вступав. Ото ше і  його забрали все. А тоді і він уступив. Куди ж діватись? Нікуди діватись. А колхозі шо? Косарка була, та коси. Голі і босі ходили. Не було ні матерії, не було нічого. Ее… Бу… Жінки в’язали. Нада нав’язать двінацять ків… Сімсот два… Сімсот дванадцять снопів нада зв’язать, шоб трудодень записали. 712 снопів нада завязать. А вони ж коли в’язать? А ми ж… Яка я була? Ну вже, як война началась, мені 17… 17-ть год було. Як война началася. Ага…

А у 32-33-му, коли ви казали забирали все, у вас одежу і там рушники – тоже забирали? 

Забирали. Вони ж каже – це кулачка. Материне забирали. А вони ж у нас жили, як їх розкулачили. Забирали. І рушники, і… чуть машинку заб… Швейна машинка у матері була. Так вона закидала тряпками, такими нашими. А той і машинку б забрали. Отак. А ті розкулачували. Які? Сутички, так їх звали їх, сутички. Не робили нічого.

А хто це був? 

Такі… Такі, як січас. Комуністи.

Комуністи? А це місцеві були, чи приїжджі?

Місцеві! Місцеві. Із того там, із Труда був. Один, розкулачував. А другий… А другий  з Кріпака. Клипак – це Крипацький був. У нас село було. Оце Юрївка називалася. До, до… Тоді малих було. Це Юрївка називалася. А через двір, участок називався. Там два ряда хатів. А в нас один ряд був. Од… Хатів 24… 26…

Це вулиця? Куток?

Ага. Вулиця. А через зєрок – участок. А колхоз один. Ворошилов називався. А в Красной армії – Крас… Красна армія. А то Труд, Веселий труд. Там третє село. Там церква була. То… Все. Це три села. А… Оце так було. А Крипак – він крипацький був, так і Крипак. Куди? В Крипак пішли. Крипацьку… Усе. Бо…

Аа… А одежу люди міняли на продукти харчування? 

Ходили, міняли. За… За 80 кілометрів на санчатах їз… мати їздила, платки возила. Собі ж юбки, ото такі великі юбки були… Похо… Ото же поховала. Яму вирила, так вона пів скрині. У неї дві скрині баразла було, як заміж вийшла. А тоді ото розк… Так вона вози… ходили там якось луче було. Во… Волочево називалось там. Воно далеко. А вони по санчатах отак грузли у снігу. І ото оддавали ні за шо. А шо нада? А як нада. Копійки не давали. Нічо не платили, і 20 копійок не платили. Це ше я вже знаю. І… 

А шо робили з тією одежею, шо забирали? 

У магазін, продавали тоді. У магазін здавали. Магазін такий проділи… Продавали. Оту одежу продавали. Ето платки, які по той… Усе. Одежу…

Оцю одежу розкуркулених продавали? 

Продавали. Продавали. Магазін зробили такий там, і продавали цю одежу. Я тоже… Іпдуть у магазін, кажуть – наші платки лежать. мати каже: “Мої там два рушника я бачу”. А то вона заховала то, де корова. Бо корову ше не забрали. Аби би корову забрали, то ми б померли. Ото вмирали. Один крову пас. А вже ж ну ж як… А хатів… Батько вмер уже, а мати така слаба була. А він хароший парінь такий був. І корову пас. Хартівся по… по хатках. Люди ж… Нічого їсти вже давати… Як він умер. І мати була, Кулина звать його була. Колега. вона сиділа на печі, хатка поганенька така була. Та каже: “Дайте мені хоч ліпьошечку. Дайте мені хоч ліпьошечку”. А ми пішли туди, а те приходим, те кажем: “Мам, дайте, Кулина просить ліпйошечки”. Вона каже: “Діти мої, я дам. І три ліпйошки”. Ото вона ліпила нам, а ми їли. Вона дала 4 ліпйошки. Ми понесли її. А вона сидить, отак зігнулася і кае, і ми й не бачили, коли вона їх поковтала. Оце як січас бачу, у мене на глазах. А мама каже: “Діти, вона завтра всіравно вмре! Вона ж тепер голодна, вона ж не поїсть там, чи шо там таке. Мені не жалко”. Ну, каже, молока я оддала, каже, я б молока пів літру налила . Продавала. Вона давала бідним тоже, як єсть лишнє. А то ж нам сир робила, сиру намасте і каже: “Діти, їжте”. Хліба ж нема. Хліба не було. А то оці ліпьошки із той… із чого? Воно ж лікарствіне тоже. (сміється, – ред)

А із чого ліпьошки? 

Спориш жали. У пі… У… На верстах у печі топили… Пліток вже не було, а пєчі були. Усушили на листах. А тоді в стакані товкли, сіяли. А тоді оце мати там мукички жменьку, шоб держалося, шоб ліпилося. Шоб же ліпилась ліпьошка. І ото вона так пекла. А корова ж була, масло було. Ше трошки масла зільє, шоб укусніші були. Ото ми оце їли. Це хліб був. А хліба не було. А тоді вже над… це.. це літо. Дали там, я… я не знаю по стіки, дали там зерно. Ну кажуть, хіба це зерно? Це ж одвійки! Віялку знаєте? 

Знаємо.

От. Крутять віялко, оце шо йде у одход, оте дали. А те куди? А один, його розкулачили, а він тутечка там був… Ке… керий називався. Ее… Керий фамілія. Сидять біля винбара, а хлопці кажуть: “Сказали, із Синянки приїхали, та каже, собранія, каже. Хто вперед убере, тому… ее… ну дадуть… перве зерно”. Убрали, а косілка… Усі мужики латані рубашки і той, ніде було купить. Не було ні матерії, нічого. Раз у місяць як привезуть там десять метрів – так по головах лізуть. Таке, як марля, як марля таке. Таке було. Ну а матері там ото знакомий був, кум він, так матері три метра через голову кинув, так вона собі пошила. Мені, кажу, плаття. А вона ж нам шила. Полотно в неї було, а вона розшиє отут тим… ну з вівці ото, тим… І кармани пришиє, і там розріже… Це наше бул… той… А матерії не було, ніде купить було. Хоч би і гроші були. І…

А скажіть… А скажіть оце в 32-му, коли зерно забирали, то в вас тоже шукали зерно? Знайшли шось? 

Зерна не було в нас. Зерна не було в нас. Я… я не знаю, як свиню забирали… Коня оце, свиней забирали, оце лати забирали, а зерно – я не знаю. Чи було? Навєрно ж було. Ну хліб ми їли, я знаю. 

А може батьки заховали десь? 

Може й заховали. Я цього вже не скажу, не хочу брехать. 

Ну ви не знали, як…

А це… Є же ж були такі хамли. Усе роздивлялися. Оце ж материну сестру розкулачили, а в їх картошки багато було. Хароша картошка. А вони привезли до нас. І за сараєм викопали яму, а.. а ті колі… не робили ні в колхозі, ніде, сусіда. І бачили. І передали. Так вони прийшли, викопали ту картошку. Заявили. Каже, це кулацька картошка. Всю картошку забрали. Ага. А тоді її оце брат в поссовєті був. Голодранці. Нічого не робили, нічо, ні в колхозі, нічо не робили. Крали та ворували тіки. Та й січа судили їх. Отак. Були отакі. Ага. Та каже: “Полько, ти до мене принеси”. А мати, в неї ж полотна було багато, каже, сундук цей, і каже, п’ять шматків. Знаєте шматки? Полотно. Шматки. Як оце в матерія скручена.

Угу.

І ето полотно таке. А хароше ж таке, льоне. І вона 5 шматків їй однесла. А вона не оддала нічого. Кеже: “Це кулацьке”. Понятно? Отак. Отаке було. А то умер. Це Воронка, поховали. І там на участку на тому ховали. У садках ховали. Без гроба, без нічого. І це Воронку цього, і в його… Ну він із кріпака був, а почіняли хати, крили хати соломою, а тоді ж люди уже платить нічим – і вони померли. Так ми бігали, а вони за… Такі здорові були мужики. І Митро називався. У його 6 дітей було. І вони померли. Я знаю, ми йшли рядом, а вони на… на ряднуху їх поклали, викопали яму не глибоку, викинули, ряднюгою прикрили і закопали. А ми оце все бачили. Ну діти остались живі. Бо мати вступила в колхоз і їм помоч давали. Ну корова в їх була. Бачиш, а він умер. А діти 6-ро диві остались, не хочу брехать. Бачиш. А на вчастку там багато померло. Но я фамілії вже забула як їх. Я знала. Ну у садках ховали.

Усіх у садках ховали? 

У садках. Сади хароші були. Яблуні, груші чи шо там. Там не садили нічого, так садок. Ето як ото туди підеш, так я боялася було ходить! Хрести же стоїть, і там, і там хрести стоять. Каже, це шо вмирали, каже це ховали їх. На грибки не носили. Нікому ходить, носить було. 

А на кладовищі нікого не ховали? 

Ховали, чо, ховали. Хто ближче. Ховали на кладовищі. 

А не було підводи, яка б збирала померлих? 

Нє, такого не було. А я вам розкажу. Це я чула сама лічно своїми очами. Пока й умру не забуду. У Полтаві, одна розказувала, там сестра її жила. А вона тутечка. Ну її чоловік робив на заводі, там у Чернянському районі. Район Чернянки. І там у їх хлів був, усе. А вона прислала та каже: “Сестра, помираємо”. Двоє дітей і він, помираємо. Каже, забрали все, нема ніде нічого, їсти ні, забираємо. Умираємо. А вона начала сухарі су… судить… сушить. Картошку сушить начала. Сиру шо ж ти повезеш. А сиру. Пок насушила, пока оце поїхала. Це вона лічно розказувала. Мама шила на машинку, а вона приїхала розказувала, плакала. Як приїхала туди в Полтаву, в село. І де нема нікого, каже, нікого. З роду не забуду пока й умру. Каже, не видно нікого, пусті хати. Увіходю, каже, нема нікого, нічого. Він лежить на… чоловік. Ну же сестри чоловік лежить на печі, каже, а шо таке? Злазить і каже, такий, каже кожа одна на йому. І каже, а сестра де? Каже, та я її з’їв! Як зів? Каже, мене, каже, мороз по тілу пішов. А діти де? Ми дітей поїли. Каже, сначала вмерла та, а та вмерла. Ми поїли. І жінку, каже, я з’їв. А тут іще, каже, оди увіходе. Да, каже, дивись, каже, свіже… Свіже м’ясо. Свіже м’ясо прийшло. Чужий зайшов. Каже, такий високий, каже, та ше й. А я, каже, злякалась. Ну вона сестрі забірала, корова була, і сальця узяла, все виладає, каже, нате їжте, ось, каже, їжте, я кладу і кладу. А, каже, а в вас дрова єсть? Каже, єсть от там на дрова лежать. А я, каже, їм розкладаю, вони вже за там… за… еее… їсти стали. Хліб… Сухарі ці дала. Не хліб та взяла там дві буханки хліба. І сухарі узяла. Картошка сушана там. Ну всього, сіки… сіки могла донести на собі. Ага. А сама каже, тоді вийшла, каже, як дьорнула. Каже, тікать. А там, каже, сіляжина. І така, лоза така красна, каже, а тут каже з другого села ідуть ще двоє. А я каже, уся вспотіла, бігла, каже, старшне, каже, не знаю, як я добігла і не оглянулась, каже, ні разу. Каже, а як ви не боялися сюди, каже, йти, тут каже, один одного поїли вже давно. А ви, каже, де були? А ми каже, в рожиті були… Не поступили в колхоз, і, каже, їм дали помочь. Хто вступив колхоз, каже, давали помочь. І ми, каже, привезли їм. Та й койка які хати, які поступили в колхоз, каже, так то живе. Це ми, каже, їм одвезли. А ви, каже, не боялись. Тут, каже, самі себе поїли всі. І я, чо каже, нічо не сказала… Я… скіки мені було. 8 год. Чи 9 уже. На другий год це уже. Ага. І ото я зроду не забуду, як вона розказувала. Такий голод був. В нас такого не було. Умирали. Ну такого не було. 

А яке це було село на Полтавщині? 

Не знаю. Не хочу брехать. Не хочу брехать. Шо я знаю, те я вам кажу. вона то казала. Но я забула. Воно ж усьо в голові отут не вкладаєця. А тут я знаю. По тому… По… От знаю Большой Хутор і Большанський сільсовєт був. І там друге… Там Роєвка, тоді Бородіно… Це все там знаю. Туди, до… до Вороніжа. Туди, на сторону Вороніжа. Оно ж діти рідненькі. Оно ж Україна була. Половина Купської, половину Воронєжської. Оце Україна була. До 37-го года. І жили. Було… Це ж батько розказував. Я ж то не знаю. Но я знаю, як перемінили. До 37-го года Україна була, числилася. А тоді уже стали… перемінили. Перемінили це ж… Стало в Росії все.

Забрали цю територію? 

Да, забрали. Забрали цю територію. А тоді, в 52-м году стала Бєлгородська область, по… тоді Чернянський регіон, Больщанський польсовєт. І село Малий Хутор. Не Юрйовка, а Малий Хутор. А Больщанський сєль… польсовєт оце був там. Оце так. А там у Полтаві оце вона тоже розказувала, каже, так я зроду не забуду, каже, поїли, каже, всіх. Там, каже, поїли один одного всі. Отак. А в нас такого не було. Бачиш, батько вмер, а тоді той пастух пас, і мати вмерла. А… а не їли. 

А в вашій сім’ї хтось помер? 

Нє, з нашої сім’ї ніхто не вмер. І дідови ніхто не вмер. А, нє, дві… Ну то не од голоду. То ше не розкулачували. Двоє вмерло. Двоє дівчаток. А ми то жили. І мати помагала. І цих із родні – померли, тіки вже пожилі… Той… ее… свекор і свекруха вмерли, материної сестри. 

А чи змогли десь батьки зерно заховати тоді в 32-33-му? 

Ну я.. Ото я знаю, шо у яслах у корові… той… І в нас був грамафон, ото такий грав грамафон і хтось казав, шо в їх грамафон є, чи шо там таке – так вони шукали. І туди заглядали. Мати думала, шо вони на сіно там і накидала там усього. І землею прикидала. Шоб, каже, шоб хоч це не забрали. Отак глибини усе… усе закрила. Де шо своє. І юбки там, і платки. Тоді ото возила… Ну міняла на хліб. А є село там… як… у Волотові… Забула, як село тоді… Новий Мір, тоді Маслівка, тоді Приліпне.

То це вона вже в Росію ходила мінять? 

Нє. Ну да, воно російське було, да. Російське. Волотове – це туди, на восток. 

Да. І там не було Голодомору. 

Там не було. Там оце ж міняли. На санчатам їздили, так по снігу. Не було там голоду. А я ж у не знаю, як там, ну міняли, їздили… Не було голоду. І у тому… Новомірі не було. Міняли. І це ж… Це тоді в Росії. Не на Вкраїні вже. 

А шо було з дітьми-сиротами? Батьки помирали, шо було з дітьми? 

Аа… А отутачка. Отут я знаю, в нас не здавали. У нас як батьки вмирали, то родичі забирали. Родичі, ще які живі, забирали. А тутечка, уже мені кажуть, це я… я тут не жила, так і здавали. Я там… чи дітдом був, чи там де. В Славянську. Знаєте Славянск? 

Да.

В Славянск одвозили. Оце Нюриной… Нюрина мати двох одвезла. Нюру оставила. А чоловік умер. А двох одвезла. І тоді ще тут одна, баба тут. Суботиха була. Вона трьох одвезла. Ну а тоді не оформляли ж там, фамілія там, якого года, батьки і шо таке… Не оформляли цього. Та баба суботиха одну взяла. Чужу. Не своя, каже… Не своя, каже. Ну, було. А двох так і не… Десь одвезли, перевезли десь. 

А для чого вони одвозили в дитячі будинки?

Нічим кормить було. Голодовка ж була.

І вони думали, шо так врятують дітей? 

Ну взяли, десь одвезли може… Ну не знаю, чи врятували, чи нє. Нюра може знає. Можеть вона знає. Ну каже, ходили вже, й мати ходила. Мати її вмерла, вже я знаю. Я тут була я. Я із 47-го году тут живу. 

А Нюра ція жива ще? 

Нюра? Ви ж були в неї. 

А. Ну це Люба мабуть туди поїхала. Ага. 

Ага. Жива вона ще Вона на три года старша од мене. Вона 23 года. Ото мати двох здала, а її оставила. І ото вона ото живе так. Їй уже скоро 100 год буде. Ну їй 96-й, а вона на три года старша од мене. 

А оці активісти, які забирали в людей продукти і одяг – вони могли його собі забірать? 

Забирали. Забирали. Бачили, шо жінки юбки носили, платки носили. Чи купували, чи так забирали. Не скажу. Но це, шо магазін забирали. Оце. А люди ж бачили. Каже, он платки, каже, наші, юбки наші, каже. Отак.

А дідові вашому хату не повернули коли він вже вернувся? 

Хто то повернув! Ото… Винбар построїли з його із хати. Винбар у колхозі построїли. А дядько Гришка вже, конюхом робив, йому там один старший конюх Андрій помог йому, там хоч і такі, із колхоза трошки виписали. Постраїли вони двохкомнатку, хатку. І ото він там жив із бабою удвох. Уже вдвох жили. А то всі вже. І… Нє. брат ще не жинатий був, із 22-го года. Із… Із 22-го года він. А Гришка цей… Ну було 17 год йому… Я забула. Ну їх 9 душ було. Ото таке. І ото вони …. І ото вони… ето… жили. Ну ніхто не вмер. Ніхторт не вмер. Мати… Ше я то вам таке скажу… Матипіде мінять, баба в нас жила, а корова хароша була. Ну вона здоє, а її ж ті… дочки прийдуть, а їм молоко подає. А нам попалам з водою зваре. Баба це така була. Батька вже мати. А ми… Она зваре собі, а ми її поїми. Чавунчики такі ото, рогачі ж були, та кочерга була, та лопатка, хліб сажали. Ага. А ми… Це ж добріше. Ми поїмо. А дядько ж прийде, та й обідеця. Ну шо ти, каже, поїли. Поїли все. А своє стоїть. Наше ж хуже, а це добріше. Ото таке, таке було.

А чи можна було колоски в полі збирать тоді? 

Колоски не давали збирать. Сумки одбирали. Пока свій обїжчик був, то ше можна було. І оце тут буряки, і отут анави ж рили… де буряки були. І ми… мати… Із тряпок помиє сум… пошиє сумку через плече, а ми ж уже убрано. Нема ні… ні копнів. Копни знаєте? Це ж копна. Я… мати… Батько косе, а мати в’яже. А шоб вона заробила трудодень, а я копни кладу. А брат з 28-го, а сестра з 27-го году, а вони носять сно… А мати невеличке в’яже, шоб ми підняли. А я копни кладу. А клопна – це чотири христя, по 15 хлопів. 4 христя, копна називається. А тоді оце копни звозять, у… у стіг. У стіг кладуть. А кла… клали такі старіки, ше возможні були. Мужиків вже повбивали, це ж після войни вже. Мужиків повбивали. Так вони… еее… ото, складали ті снопи. А тоді каже, хто вперед помолоте, тому авансом дамо. Всі, і я участвувала там. Віяла, удвох. Сама не покрутю віялку, а вдвох. Та відтіль, а та відтіль, і крутили віялку. А старші носили, то де зерна хароше, носили туди. І оце на тачки, тачки зробили такі, воєнні називалися. Воєнні коні стояли, не їздив на їх. І тачки ці… Ці тачки і накладалися мішки. А дороги не було. Пісок такий… Там оце. У нас тут був же чорнозьом, а туди до Чернянки – там пісок. І оце коні, колеса загрузають до половини. Коні страшне. Як до… Вони каже, то туди, то туди. Не хочуть, вже знають, шо там нізя. Ну все стаують… Усе… Возили. Ото возили. 

А після збору урожаю можна було колоски пособірать? 

Та їх уже не було. Пустили вівців. Вони зразу пособирали. А то сумки однімали. Ее… Пока свій був, то можна, каже, ховайтеся, каже, бо аж з Чернянки сюда… Були ж такі, шо каже, собирають колоски там і се… А ми тоді, хто куда. Хто в канаву, хто в буряки. Буряки, канєшно, свекла така була, і канави такі. У канаві. Так одний ліг у канаву, заничив, так чуть кінь не задавив його. Гнався за ним. І сумки одбиралися із колосками. Так ми тоді сумки… Мати каже, скіки сумок… Як ми тоді оце пучок наберем, пучок наберем та зав’яжемо так, та прив’яжемо, а в нас платічко було, шо… Ага. Прив’яжемо поворозкою. Ага. Другу… У другу. У сум… У той… Поки можете, ще запхньом туди. Пока. А як об’їжчик – тоді вже тікай. Воно ж не без сумок, він же баче, шоб без сумок. І тікаємо. І ото на городку. На який попало город, аби ближче. Аби втекти, шоб у картошку ту впали, то шо там таке. Отаке. А як тіки оце звезуть, і звезуть копни, оце по… молотілку привезуть і молотять. І… а тоді у другий колхоз. А тоді в третій. Одна молотілка на шесть колхозів була. 

А якшо це із цими колосками ловили, то шо було?

Колоски ці мати сушила, а тоді обминала. А тоді були такі… ногами, ці штуки були, знаєте? Ви не знаєте…

Знаємо. 

Знаєте?

Да.

Отакі ногами… той… І топтали, і крупу робили. 

А чи судили людей за те, шо оце вони крали колоски? Якшо когось спіймали.

Нє, не судили. Ну діти були. Зрослих же не було. 

Дорослі не ходили? 

Дорослі нє! Ти шо! Дорослі було возьме свекли і буряк у карман. За буряк і судили. В карман насіння возьме, молотять соняшники…. В карман насіння – судили. У Валуйки… Знаєте Валуйки? Отуди. То ново… тоді Валуйки. А тоді придумали судить на місці, на місці. Посудять на місці, шоб робив задурно в колхозі. Судили так. Шоб задурно робив. Скандали такі були. І так ночю, чи ночю, чи в полуночі, яка хужа робота – ето, стукають в вікно, іди там роби. Іти там роби. Отак робили, так судили. Думали. то в Валуйки там. А то оту  на мєсті судили. Отак робили. 

Чи чули ви про чорну дошку? 

Чорна… Нє, за це не чула. Шо це чорна доска.

А чи можна було з села кудись виїхати? 

Нізя було. Не давали паспорта. Не давали. Ми вже взрослі були, уже це ж послє войни, не випускали с колхоза. 

А в 32-33-му можна було получить паспорт і виїхати? 

Я за це не знаю. Ніхто не виїжджав. А ті утекли, ото ж я ж казала, шо материної сестри чоловік утік на Донбас сюда. На шахті робили. А як вони втекли, чим вони поїхали – я ж… до мене це не доходило. Отак. До мене не хо… А чо чорна доска, а я… я це не могу сказать, не могу, не буду брехать.

А чули ви про торгсін? 

Про шо?

Торгсін. Золото можна було на продукти харчування в місті обмінять? 

А в кого золото? Я не знаю. Тоді я не бачила, не чула, шоб золото було.

Хрестики, наприклад, сережки. Не міняли на продукти?

Не знаю. Оце я не бачила. Ми носили хрестики, пока в школу не ходили. А як у школу – то і запрітили носить хрестики. То мати їх поховала в скриню. То мати поховала їх у скриню. 

І в Голодомор їх не поміняли? 

Нє, не поміняла.

Вони були золоті чи обичні? 

Не знаю. Ну ближчали. Жовтенькі були. А не знаю, чи золото, чи мєдь. Чи шо… шо там було. Воно ше мєдь жовта. І блистить. 

А як ви думаєте, чому був Голодомор? 

Ну, чого був го… І врожаї були. Вони забирали, шоб в колхоз не йшли. Коліктіві…. Коліктівізац устраїли. І шоб робили задурно. Задурно й робили. За… Я ж тобі кажу, шо… сємдісят… сємдісят двінацать снопів нада звязать, шоб трудодень записали. 

712?

712 снопів. Це 12 кіп нада женщін нав’язать. 12 кіп по… по 60 снопів. От щітайте. 10… 10… це по 60… і ще. Ото ж бачиш. Тоді трудодень запишуть. Ото ше я клала копни, а барт і сестра… А босі, нічого. І оце ж мати тряпками по… пообкутує, а воно ж оце під косточки, а косою ж косять низько, косою низько косять. А це косточки аж у кров. В кров. Інчим обуваця було. І купить ніде. Хоть… Хоть би копійка була. Ніде було купить, нічо не було в магазінах. Не було нічо в магазінах.

А як ви думаєте, хто винен в тому, що був Голодомор? 

Правітєльство! Хто?! 

А хто тоді був у правітєльства? 

Ну Сталін був. Сталін був. А там і Бєрія був. Він же тоже шкоду робив людям. І Сталін же так.

А як ви думаєте, можна було уникнути голодомору, шоб люди не помирали від голоду? 

А чом нє? Як… Як забрали. Урожай був, люди повбирали все, а вони ж позабирали. Чо ж не можна вникнути. Конєшно можна. А як позабирали! Як… у нас же ж шукали, а як там, де… де люди померли, так розказували, які отак утекли, якось там – у це село, де… де вже осталися живі – там їх сохраняли. Так вони тепер розказують, я чую. Так кажуть, шо закопували в землю, так ходили ширяли і чавункчики, де зварено, де шо. Усе ширяли. І корову, свиней, усе забирали. Нічого шоб не оставалося. Каже, скрізь собиралося. Чо ж нізя уникнуть? Уникнуть можна. Все врожай був. Забирали все. Спіціально це робили! Шоб ішли в колхоз, задурно робили. А люди не хотіли йти. І вот і розкулачували, і це голодомор зробили. 

А як ви думаєте, дітям потрібно розповідати про Голодомор? 

Аякже! А я своїм кажу. А він каже… А вони кажуть: “То давно було”. То давно було. Як другий раз, ото мняса нема, чи шо там таке, кажу, а ви, кажу, ліпьошок, кажу, не чули? Не бачили. Каже, за то лікарствіннє, каже, то лікарствіне. Но, каже, ну їли, кажу, поїли б лікарство, кажу. А ви кажу, ше жизні… Хліб, кажу, 

Вибачте, ви в кадр знову зайшли… 

Тепер, кажу, погана жизня. Кажу, хліб, кажу, бери… 

Ідіть до нас сюди. 

А тоді ми, у колхозі нічо не давали, а ми соберемся у Чернянку там, конем привезуть будку, і такий, хоть коники ліпи. Привезуть у магазін, а ми прийдем… 13… 9 кілометров, три часа йдемо, шоб у нас взять. А по кілу давали тіки. По кілу давали. І прийдемо, нема нікого, двоє-троє. Ми займем в одном магазіна, в другім, а вони – один займа, два займе, а тоді своїх же. Так як у селі. Так і в Чернянке там. Яка Чернянка район там був тоді. Один завод масляний був, більш нічого. Тоді вже і кирпичний построїли, і сахарний построїли. Тоді вже більше людей, і більше продуктів було. Ага. А ми тоді, якби тепер – очі повибивали, а тоді ми забиті були. Ага. І от нас усе становляця, а ми назад, і назад, і назад. Уже й хліба нема. А брат лізе туда, без очереді. А продавець каже, шо вони ж були тут, я ж, каже, прийшов, вони ж були тут. Куди ж каже, пихаєте. Не пихайте хлопця. А він у піску, оце плаче, грязний, оце грязь скрізь. Так він одрізаний кілограм. Каже, одойдіть отсюда, вони каже тут були діти. А вони кажуть: “Там вам у колхозі дають!” Ідіть у колхозі там дають. Якби давали, ми б сюди не прийшли. 

А в яком уце році було? 

У яком році? 

Угу.

Ну, уже брат був… Я ходила у… Я з 9 год пішла. Бо первого два года не було, так я з 9 год. Ну він у первий клас ходив. Із сіми год. От і з 28-го года. У яком году? Щитайте. 

У перший клас пішов? 

У первий клас пішов.

Це вже 35-й мабуть. 

Навєрно. Мені три… А вже у нас 5 був, 5 був. Це вже сорок сє… Із 37-го года. 

Угу.

Нє, з 36-го. На 10 год од мене менший. Самий менший був, Оліксєй. Самий менший.

А оце ви казали…

А він… А він тоді возьме ото той кілограм і ні сам не їсть, ні нам не дає. І прийде що я взяв. Шо я ж узяв, прнесе ж додому. Отак було. Отак. Він каже, одойдіть, каже, вони були тут. Я вже прийшов, вони вже, каже,  тут були, каже. Безсовісні ви, каже, дітей одганяєте. А вони, каже, там у колохозі, каже, ану аа… Одна казала, каже: “Якби нам давали в колхозі, ми б сюди не прийшли з вами скандалить і тут у очіріді стоять”.  Отак. А будкою привезуть, скіки там привезуть…

А скажіть, будь ласка, дітям і онукам треба для чого розказувати про Голодомор? 

Шоб жили мирно, шоб жили злагодно. Один одного любили. Один одному помагали. І все. І… Ну, канєшно, тим правітєльству не підкажеш, не підскажеш, шо нада так і так. Вони по своєму роблять. А це шоб вони, шоб вони знали, шоб вони сокровенно жили, скромно жили, не переводили як попало. А шоб скромно жили, умєрєнно. Для чого ж нада. Нада… Кажуть, каже, на… На… На… На все… На все і на довше нада на довше терпіть нада.

А скажіть, будь ласка, чи був якийсь спротив? Ви розказували, шо відбирали худобу, забирали речі, розкуркулювали. Чи люди якось повставали? 

Як, шо вони… Шо вмерли, то встали… Чи як?  Я не поняла…

Нє, нє. Чи вони сопротівлялися? 

А чо ти будеш спротивляця? От приїхали до нас, запрягли, самі запрягли і свиню ви… вивели. Сіки їх, не знаю, сіки їх там по… на всю повозку свиня була, 20 штук поросят було. А хто сопротівлявся? Батька вже не було, забрали. А мати буде сопротівляця? Як сопротівляця? 

А всі разом об’єднатися, піти забрать свою худобу. Такого не було? 

Не було. Куди там! Куди там… Мати така у нас ше була, а зяїн такий був, не поси… не посиїн заїм, хоч шо, а підписуйся. Скіки сказали на 800, а чим платить. От батька визвали. Ага. На 600 рублів. А тоді гроші були. На 600 рублів. Де взять? Ага. Ти курлацький син, ти протів совєцкой власті, чи шо. А він де трошки сидів, 5 місяців, і підписався. І приходе, а мати каже: “Ти підп… підписавсь, каже, так на коромці будеш носить молоко і, каже, будеш платить. А я підписуваця не буду”. Ага. От визивають її, вона така, не боялася. Визивають її, з поссовєта ж приїхали. Каже, сопротівлялася. Каже: “Я підписуваця не буду! У мене 5-ро дітей”. А вони кажуть – то ваше удовольствіє, шо 5 дітей. Так, каже, шо, ти протів тоді сам совєцкой власті? Я, каже, Сталіну напишу, шо ти протів совєцкой власті. А хто буде защіщать страну, каже, як ми не будем рожать. Сталін плоте, каже, по тисячі в год у кого 10 дітей, по тисячі плате. А ти, каже, протів, каже, Сталіну напишу. І так мати не підписалася і прийшли їй більше нічо не сказали. Отак мати сопротівлялася і не підписалася. Це я вам кажу, це шо знаю. Було сопротівлєніє. А як брали, а шо ти можеш… 

А заставляли цю позику підписувать? 

А як же! Заставляли. 

А облігації були? Підписували облігації? 

Були. Були облігації. А… а той… а плати, хоч не плати. Хоч шо… А той. А налоги які були. Держиш, не держиш курей – 100 яєць оддай. Чітири… 44-ри кілограми м’яса оддай. Три… 260 літров молока оддай. А як…

Навіть якшо корови немає? 

Ну корови нема, молоко не… А курей нема, а оддай всьо равно 100 штук. А корова, 20… 260 літров. А єслі там роблять таке, знаєте, приймають, то і триста, то і 300 вносять. Отак було. Аа… А… те у садках було… У нас було за городом там 80 соток. 80 соток було города. Там садили. Картошка хароша, говорит. А тут садки були: яблуні, груші були. Ага. А вони на кажде дерево, роде не роде, а три рубля оддай за каждий год. Чи роде, чи не роде. А три рубля оддай за каждий… той. Ну і люди начали рубать. Начали, шо ти… Гроші то нема ні ко… Тому ж не платять. Грошей нема. Ага. 

1. Дата запису: 01 жовтня 2021 року; 
2. Місце запису: село Брусівка, Лиманського району, Донецької області; 
3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Ларіонова Ганна Макарівна, 30 червня 1923 року, народилася в селі Брусівка, Лиманського району, Донецької області; 
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Миколаївка, Слов’янського району, Донецької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Як вас звати – прізвище, ім’я, по батькові?

Ларіонова Анна Макаровна. 

Коли ви народилися? 

23-го года 30 іюня.  

Де народилися? 

Ну та тут родилася, Брусовка.  

А розкажіть за ваших батьків, як було звати вашого батька, вашу матір? 

Матір – Дар’я Івановна, а батька – Макар Іванович.  

Фамілія Ларіонов? 

Фамілія Тарасенко їхня була, це моя уже Ларіонова. 

Яке господарство було у ваших батьків, пам’ятаєте? 

Ну господарство було тут таке, вони тут занімалися, такі робили повозочки, ото таке робили. Ну роблять, а потом везуть на базар, продають на базарі. І були ото у мого… ну ото вони жили мій батько уже зі своїм батьком, у діда були воли, ну я не знаю, я то їх не бачила, мала була, ну знаю, шо були воли і була тьолка ото, ну ото якісь там уже я не знаю хто вони, ну вони в них позабирали тих волів, ту тьолку, тьолка та, шо уже родила б теля, молоко було б. Ну і вони отож так і жили, я не знаю, ну я так предполагаю, шо ми ото майстрували робили, а волами може де кому шо там підвезуть, зароблять, ну хто шо держав тоді тут, село ж мале, кругом ліс і землі тут мало, воно там так садовили для себе, ну не так як ото люди, здорові села, великі там поля, хліба, отож сіяли і все багото всього садили, тут зажиточних дуже людей, то не було, таких шоб дуже зажиточні. Ну ото у їх це позабирали, ну я то мала була, ну і таке отож началося, тоді ж ото голодовка та началася. Я помню, шо батько з якимось там мужиком, вони дружили, вони десь поїхали, видно ж на заробітки, а мати мене тоді ото до свого батька повела і я там ото у дєда жила, ну маленька, скілько мені там чи 8 год було. Я жила і там у дєда ото було 2 дочки, в одної був маленький синок і вони ходили каждий день ото в колхоз на роботу, а ми ото із дєдом були дома, дєд ото варе їсти, я ото, шо він скаже я поможу там, то позамітать, то одежу поскладать, то пошле в садочок мене. Там в їх садок великий був, це дом у їх і протів дома ото сарай, там коровка в сараї, ну не знаю, шо там ще, я забула, шо ще там з хазяйства було в нього, туди посажена картошка, в краю там вишнііів, я їх як зараз бачу, висять вишні видно не старі, а вишнііів тих, я прибіжу, нахилилась, подивилась, нема нікого, в їх там садок великий і груші, і абрикоси, і сливи, і яблука, там все садок великий-великий був і і їх там, це мати уже розказувала, у полі городів багато було. Ну так я оце ж, ну дєд було отож їсти варе, ну я помню, шо молоко було, а картошка ота дрібненька, ото таке їли, ну коржики ті як прийдуть там спечуть коржиків, а ми отож гляділи того братка маленького із дєдом, оце я все таки помню. Ну і уже як я підросла, ну як уже кончилась ця голодовка, тоді уже і батько звідкілясь приїхав, я його не питала де він там був, а мати сама, вона мене до дєда відвела, а сама поступила там моркву у Славінському убирали, ну люди і вона, і вона там і жила ото, то прийде вишень нарве, поторгуює ж, мабуть, а кончилась, то тоді вже стали вони дома жить, уже дєда того не стало, бабушка ще була жива, вона в дочки жила. Ну шо вам розказать, ну так по людях як я уже підросла, то страшний голод, люди і собак їли, і кішок їли. І оті шо оббирали, як їх називали, забула як їх називали, шо страшно оббирали, то забирали зерно і людей, шо люди собі надбають ото, ну люди там конєшно, ну у нас шо воно кругом ліс, нема таких, шо у нас зажиточні були, шо було я вам розказую. І ото стали ми тоді вже дома жить, ну а по людях я чула, шо здорово оббирали людей, де у людей шо вони жили поля там ото такі ж, шо вони дбалили зерна, все ото, таих здорово оббирали, це я чула, кажу і вам, уже як я підросла. 

А як звали вашого дідуся з яким ви були? 

Як звать дідуся? Іван Лук’янович було його звать. А бабушка – Настя Никанорівна. 

А братика, цього маленького хлопчика? 

Звать Леонід, а як по батькові шось я забула. 

Це вашої тітки був син, правильно? 

Да, моєї тьотки, я ж вам казала їх було 2, ото вони в колхоз кажень день, а ми з дідом, дід водички принесе, нагріє, обмиє як він там закакається, я йому, як мала була, я йому пельонки стірала, а дєдушка воду носив. Він наче як Алєксєйович було, наче Алєксєйович. 

А ви не пам’ятаєте ваш батько, він поїхав перед голодовкою чи в 32-му коли уже голодовка почалася? 

Ну оце таке ж шо нас, мабуть, обобрали і ото так не стало заробітку і вони отож десь поїхали, десь в другі міста, може десь, ну живий же, батько остався, мати на моркві там спаслася. 

А коли батько повернувся, в якому році? 

Ну це як кончилася, оце ж уже не так стало воно. 

Після голодовки, після Голодомору? 

Ну да. 

А мама, мама приходила до вас, до діда чи не приходила? 

До діда? Та, ну вона каждий день там робила, ну приходила, ну її ж ніколи, приходила, то вишень нарве, та продасть, провідає і ото так, вона там видно жила у тому общежитії, шо ото морквою вона і спасалася, жива ж осталася. 

А вам вона не приносила з дідом цієї моркви? 

Моркви? Та вона, там же, навєрно, красти нізя її оту моркву, ну так трохи там принесе. 

А ви кажете, шо були вишні, був красивий садок – вишні, груші, то в 32-33-му ці вишні і груші також були? 

Вишні уже були, а те воно ще не поспіло, то таке ото яблука, груші і оте, те нічого ще, було, но дерева, а ще не поспіло воно тоді, а вишні уже поспівали. 

А не приходили з села люди не просили цих вишень, хто немав взагалі, не у всіх же був садок, не всі мали вишні ці? Чи не приходили люди з села до дідуся прости цих вишень, чи не крали їх? 

Ні, ніхто не крав їх і ніхто не просив, ніхто їх не просив, ніхто їх не крав і не просив, вони їх, якось вони їх розстеляли там, шоб вони, так же тоді не закривали їх, а так розстеляли, шоб вони ото сохли, якось попілом помню посипали їх, ото таке я помню, раньше ж їх не закривали, помню шо попілом якось присипали.  

А ваш батько з вашим дідусем… Дідусь то був мамин папа, да? 

Да. 

І виходить, що ви жили разом з дідусем? Ваша сім’я і сім’я дідуся жили на одному подвір’ї чи різні хати були? 

Ні, ну це ж воно за Донцем те де я у дєда жила, де я у дєда жила це ж воно за Донцем. 

Народилися ви у Брусівці? 

Ну да. 

А як звалося то село, де ви жили у діда? 

Ну у діда. 

А як звалося то село? То був Лиман чи якесь інше? 

Це Ніколаєвка звалося. 

Село Миколаївка? 

Да. 

Також Лиманського району? 

Слов’янського району, раніше і ми були Слов’янського, а це уже потом перейшли. 

А ви кажете, що дідусь варив вам їсти, було молоко, тобто корову у вас не забрали у Голодомор? 

Ну у їх не забрали. 

У діда не забрали, а у ваших батьків забрали? 

А в нас осьо тут бачите, же забирали, де не забирали хтозна, було так. 

А шо вам ше дід варив їсти, окрім молока, шо ви ще їли? Ці вишні їли, да? 

Та і вишні їли, я помню, шо дрібна картошка  в їх така була, тай їли. 

Дід ваш ховав цю картошку дрібну, молоко? 

Ну помню картошку, молоко помню, ну помню шо ото пекли там якісь коржики, а хліба не помню, де він там той хліб не було, хліба не було.  

А дід їжу не ховав? 

Нє, нє, не ховав дід тоді, там нічого ховать було. 

А зерна не ховав? 

А хто знає, не знаю я, ну воно тепер ви уже знаєте, раніше по колхозах люди робили і зерна їм багато не давали, їм не давали багато того зерна, хто його знає, я мала була, я не придивлялась.  

А ви кажете шо ходили якісь люди, які робили обшуки, активісти ці да? Активісти ходили і робили обшуки по хатах? 

Та ну, я забула, як їх називали. 

Активісти, комуністи, буксери, комсомольці, не пам’ятаєте як? 

Ні, я ж мала була, воно ж мене не касалося, я ж мала була. 

А ви цих людей, які приходили з обшуками, ви особисто їх не бачили, до вас приходили так, щоб ви їх бачили? 

Я ж не бачила, я ж мала була, я з хати не здорово виходила. 

А люди в селі помирали? 

Га? 

Люди в селі помирали в голодовку? 

Ну у селі одна я знаю на том краї, де бабушка Галя живе, там умерла одна, умерла женщіна. 

А як її було звати не знаєте? 

Та кажеться Катя її звать було, Катя. 

А фамілія? 

А фамілію я не знаю, помниться мені, шо її Катя звать, а як вона, з ким вона ото я не знаю тоже, з ким жила чи сама жила, чи хто його знає.  

А ви в сім’ї в батьків були одна? 

Та одна була. 

А потім коли закінчилася голодовка, повернулися ваші батьки і ви з села Миколаївка вернулися назад у Брусівку, да? 

Ну да, уже у Брусівку вернулися, у школу уже стали ходити. 

А батько не розповідав де він весь цей час був? 

Не помню я, оцього не помню, не помню де він був, ну живий остався. 

А ви не бачили пухлих людей? 

Нє, я ж до дєдушки як мати ото повела мене, а сама ото там стала ту моркву з людьми там ото, там вона в общежитії, це так я думаю, жила там в общежитії, сюда вона намориться, видно ж гне хотіла ходить, а там в общежитії видно була, ну я ж мала була, якби я більша була, я б її розпитувала, шо де ж ти там живеш чи шо, а то ніякого вніманія. 

А ви своїм дітям, онукам розповідали про Голодомор?  

Конєшно, розповідала, хоч я у діда, якось же я такого страшного не бачила, хоч шо небудь та їла, а люди ж погибали зовсім, та не дай бог той голод. 

А ваш дід він не пішов до колгоспу, не працював у колгоспі? 

Тут же не було його тоді колгоспа. 

Не було колгоспа? 

Да, не було, колгоспа тоді не було, був колгосп уже ото опосля, опосля тут був і ми як, були школьниками, ходили на ту сторону, то ж через Донець там перевозили нас ото школьників туда, нас перевозили, там же Донець ото проходе і там шо нада було ми ото робили, це уже як я підросла. 

А з вами був тільки дідусь чи була ще бабуся? 

Нє, не було, уже бабусі там не було. 

Ви були тільки втрьох? Ви, братик цей Льоня і ваш дідусь? 

Ага, дідусь і отож ці дві дочки його в одній і оцей же хлопчик був, це ж мій братік був він двоюрідний. 

А ці дочки це ж ваші тітки, правильно? 

Га? 

Ці дочки 2, це одна з них ваша мама, а інша її сестра? 

Ну це ж сестри моєї мами. Та їх там було я не знаю, мабуть аж 6-ть душ. 

А то ці 2 дочки, які там жили з вами, то вони були менші, да? 

Да. 

А як їх було звати? 

Одну Орина, а другу Женька, мати ж його Женька була. 

А якого року народження вони були не знаєте? 

Нє, цього я не знаю. 

Але тоді вони були дівчатами, да? 

Ну, конєшно, тоді ж вони ще не старі були. 

І не одружені були? 

Ну оця була, шо оцей уже мальчик, так він умер, оцей його батько, а в нього мати була сліпа, вони ще і не одружилися, ну він десь робив на якоїсь роботі там і він умер чи простудився, чи шо. А мати в нього, він як то болів казав, шо іди сюди до мене і будеш жить із матір’ю, бо він здорово заболів і він умер, а вона тоді не схотіла до матері, бо мати його сліпа була, це я знаю точно і ото тут у батько оц жила з дитиною, ну а друга та сама була ще. 

А ця Женя вона ходила до колгоспу? А колгоспу не було 

Ну, конєшно, ходила. 

Ні-ні, в 32-33-ій, ви кажете, шо у вас там колгоспу в Голодомор не було? 

Ну перебивалися уже як небудь, шоб уже так як ото люди зовсім у них нічого не було, ну я не знаю як там люди, як було мені в діда я вам розказую. 

Ваші тітки, вони з мамою на моркву не ходили? 

Хто? 

Ваші тітки, ця Женя тітка і ще інша, ці 2 сестри вони з вашою мамою не ходили на моркву? Тільки мама була? 

Нє, нє, вони ж у колхоз ходили, у колхозі вони ходили на роботу. 

А де був цей колхоз? 

Га? 

Де був цей колхоз? 

Ну в їх же там, у Ніколаєвці, ну а тутечки у нас же не було. 

А дід ваш ходив до колгоспу в 32-33-му? 

Який? 

Оцей з яким ви жили, в якого ви жили? 

Отут шо в Брусівці? 

Ні-ні, в Миколаївці? 

Там, в Миколаївці? Ну він, я ж вам розказую, шо він дома був, дома був. За раньше я не знаю як він там жив, а оце шо я помню, шо вони ходили на роботу, а ми ото із дєдом були дома і гляділи того малого. 

А їм давали в колгоспі якийсь пайок, вони щось приносили звіти додому їсти? 

А хто його знає, я не помню чи давали, чи не давали, ну єслі би я була більша, взросліша, а я шо помню. 

А на поле колоски ви не ходили збирати? 

Нє, нам ніколи було, глядіть малого нада було . 

А скільки йому було років цьому хлопчику тоді коли ви за ним дивились? 

Та він у люльці був, малий був, маленький був. 

А шо йому їсти давали, ви не знаєте, цьому хлопчику як не було нічого? 

Хто його знає, не помню я, ну не знаю, шо ж хтозна, я якби взросліша була я б, а то шо як я сама дитина. 

Але ви кажете шо було молоко, можливо це молочко давали йому? 

Мабуть же, дєдушка він же уже знав шо йому там вони може приказували хто його знає, шо я там помню, я ж тоже дитина була, якби я взросліша була.  

А розкажіть дідусь, який жив у Миколаївці це був дідусь вашої мами, да? 

Да. 

А тут у Брусівці був дідусь вашого тата? 

Да. 

А як його було звати? Розкажіть про нього. 

Про діда? 

Да, який тут був у Брусівці? 

Я ж вам казала, шо занімалися ото повозочка, тут багато людей тоже так занімались, то повозочками, у кого там коровки були, там молочко та ото тай спасалися, а хто його знає. 

А воли, в нього були воли, в цього діда? 

Да були і воли, я ж мала була, я їх… якби знала, шо буде хто спрашивать, я б їх подивилася які вони були ті воли, бики кажу я знаю які, а то і не подивилася які вони там були, отож, мабуть, вони волами возили, кому шо привозили та ото так жили. 

А як звали цього діда? 

Діда? Дід Іван. 

В Голодомор в нього цих волів не забрали, вони лишилися? 

Та ну де ж, позабирала, а хто їх забирав я ж їх не знаю хто вони були чи комуністи, чи хто вони такі були. 

А в селі когось розкуркулювали? 

За це не знаю, я ж мала була, хіба воно мені касалося, їсти хотілося, а не було уже, мати повела і сама отож собі хоч на моркві найшла, та спаслася. 

А було таке, щоб хтось ї якусь траву, лободу? 

А хто знає, ну помню, шо мати, шо вона нарвала лісову цибулю і на базар возила, оце помню як ще ото була дома. 

Це в голодовку вона це возила? 

Ну да. 

А на базар куди, в яке місто? 

Та ну, мабуть же, чи в Лиман, де ближче, Лиман же був ближче, а Славінськ це далеко.  

А ви не чули, щоб ці люди, які забирали, які приходили обшукувати, щоб вони, можливо, сварилися з цими людьми в яких забирали? 

Ну так, я забула як їх називали, не вспомню я. 

Яких людей, ці шо забирали чи в цих в кого забирали? 

Ну та оці шо забирали як їх називали. 

Активісти, ні? 

Та ні, забула, прямо з голови вибросилось. 

Буксирники, ні? 

Ні, довго помнила і уже ж забувається все, то ж воно давним давно було. 

А оця жінка, яка померла, ви не знаєте де і хто її поховав? 

Хто не знаю, та хтось же поховав, лежать же не буде.  

А в селі окрім цієї жінки чи тут в селі, чи, можливо, там в Миколаївці  люди отак масово не помирали? 

Ну Миколаївці наче так не помирали. 

А тут, в Брусівці? 

Ну у Брусівці так то, конєшно, голод то терпіли, ну повиживали, а ото одна умерла, а одна це я помню, шо її звать Катя було. А хто його знає, може ще хтось помер, я за те время, шо там була у Миколаївці, може хто і помер, я ж не знаю. 

1. Місце запису: село Сарнавщина Конотопського району Сумської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто передав: невідомо;
4. Респондент: Король Анна Василівна, 1928 н.р., народилась в селі Сарнавщина Конотопського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сарнавщина Конотопського району Сумської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

Знеєте, мені, малій дівчині, здавалося, що завтра я зможу наїстися, скільки хочу. Та поступово їжі ставало все менше, та й не зрозуміло тоді, куди дівалися всі наші запаси їжі та худоба, це все проходило не зачіпаючи мене. Але взимку стало вже дуже погано, бували не їли по 2-3 дні. Зате у нас залишилася свиня, не знаю, яким чином, адже тоді все забирали, але вона у нас була і годували ми її віддаючі частку своєї їжі. На Різдво тато заколов її. Мама готовила з неї юшку, якої б мало вистачити нам надовго. Ми з братом і двома сестрами лежали на печі, коли в хаті зайшли комсомольці з головою нашого колхозу. Почувши відразу запах смачного, і не дивлячись на крики моєї матері, з’їли всю юшку, вона служила у них закускою до самогонки. Наївшись, вони забрали і решту свині. З цього часу їли ми лише щось таке, що не могли без відрази класти собі в рота. На весну стало вже легче, наш стіл став більш частіше з їжею. Але до цих пір я не можу забути того страшного відчуття голоду, яке відчувала тоді малою, сидячи на печі.