1. Місце запису: село Вища Дубечня, Вишгородського району, Київської області;.
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав:Зубак Марія Федорівна;
4. Респондент: Березинець Трохим Михайлович, 1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Вища Дубечня, Вишгородського району, Київської області;

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Добре пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Урожай був середній, були податки, забірали все підряд, внаслідок чого і спричинили голод.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Були утворені красні бригади із числа безбожників (така тоді була організація).

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Крім зачислення їх в свій актив, іншого не пам’ятаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Активісти, яких нараховувалось до 20 осіб, без всяких документів, під’їжджали транспортом і все, що потрапило під руки забірали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Забірали непокірних в район на декілька днів, там їх обробляли, про побої не чув.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Була особа із району – уповноважений який – мав наган, решта без зброї.

Як люди боронилися?

Безграмотні, боронитись було нікому.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Дуже трудно, красна метла все находила і вимітала.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активісти, у печі в горшках находила і вимітала.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Активісти, 3-5 чоловік.

Де можна було заховати продукти харчування?

Тільки що вивезли в ліс.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Лише продукти, за непокору забірали й худобу.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Як знаходили 5 колосків – садили в тюрму.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожі призначені управлінням.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Тільки тиє, які нічого не мали.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Накладували грошові штрафи, за невиконання забірали худобу, інвентар.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Такої мало лишалося.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Демонстративно дньом.

Скільки разів приходили до хати?

Поки було що забірать.

Коли почали помирати від голоду?

Більшість під весну.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Не пам’ятаю, але їх більшість помирала.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто перший пішов у колгосп, того не грабили.

Хто зумів вижити?

Хто останню тряпку возив у Чернігівську область мінять на продукти.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Хіба рідня, а так ні, бо не було чим.

Які засоби вживали до виживання?

Добуванням продуктів, які тільки можна їсти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не пам’ятаю.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лободу, щавель, кропиву.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Не пам’ятаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їжаків, молодих циплят.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна аби було за що і поміняти тож.

Чи був голод у містах?

Не пам’ятаю.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Була така організація, чим вона займалася не помню.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не розполагаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищах.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Хоронили родственники.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

Хоронили на загальному кладбищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Так.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Церкву не посіщаю – не знаю.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, не знаю.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Не має.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Не знає і не вірить що таке було, а дітям і внукам побробно і не раз розповідав ставля в пример теперішню молодь

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталінський режим унічтожав український народ.

1. Місце запису: село Абрамівка, Вишгородського району, Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік ;
3. Хто записав: Василець Віра Миколаївна;
4. Респондент: Павленко Любов Матвіївна, 1916 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Абрамівка, Вишгородського району, Київської області;

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так, пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: не урожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неврожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Не було такого.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не було такого.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Без документів.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Не було такого.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не було такого.

Як люди боронилися?

Не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не було такого.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не було такого.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не було такого.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не було такого.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали в школі. Були сніданки кожен день. Я працювала вчителькою.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Не було такого.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не помню.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Колгоспники.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Було таке. .мій батько Куцо пал Матвій Костянтинович відвів двоє коней і був довольний.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Хто хотів, той ішов.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не було такого.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Не ходили.

Коли почали помирати від голоду?

Не знаю.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Там де зараз дровітня Абрамівської сільської ради був інтернат.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто був в колгоспі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

У ліс ходили, збирали щавель, ягоди, гриби.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Щавель, коріння, жолуді товкли в їжу і мусили їсти, полова з гречки, мерзла картопля.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Ні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні котів, ні собак не їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Не їздили..

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили родичів на цвинтарі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

Немає.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Да, згадуємо.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ніхто не поминав.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідала.

1. Місце запису: село Абрамівка, Вишгородського району, Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік ;
3. Хто записав:Василець Віра Миколаївна;
4. Респондент: Лошакова Марія Федорівна, 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Абрамівка, Вишгородського району, Київської області;

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так, пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неврожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Не усіх брали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не було такого.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Без документів. Прийшли і забрали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Не було такого.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не було такого.

Як люди боронилися?

Не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не було такого.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не було такого.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не було такого.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не було такого.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. Виписували муку і картоплю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Не брали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Знаю. За колоски судили. Наприклад: Я вийшла з колгоспного поля, взяла п’ять колосків і судили. Був випадок, що на полі взяли один кілограм дрібної картоплі. По 3 годи тюрми дали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не помню.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Колгоспники.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ішли і вели корову, коня.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Хто хотів, той ішов. Всі бачили, що в колгоспі краще.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не було такого. Одну корову ми відвели в колгосп, а другу оставили собі.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Не ходили.

Коли почали помирати від голоду?

В колгосп не йшли і мерли з голоду.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Там де зараз дровітня Абрамівської сільської ради був інтернат.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто був в колгоспі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

У ліс ходили, збирали щавель, ягоди, гриби.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Щавель, коріння, жолуді товкли в їжу і мусили їсти, полова з гречки, мерзла картопля.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Ні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їли буслів і їжаків.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

На базарі.

Чи був голод у містах?

Була голодовка і у Києві.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили родичів на цвинтарі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

Немає.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Да, згадуємо.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ніхто не поминав за часів радянської влади, а зараз поминають.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нема. У 1927 році спалили.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідала.

1. Місце запису: село Абрамівка, Вишгородського району, Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік ;
3. Хто записав: Василець Віра Миколаївна;
4. Респондент: Єрко Євдокія Левківна, 1917 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Абрамівка, Вишгородського району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так, пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: не урожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неврожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Комсомольці.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не було такого.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Без документів. Прийшли і забрали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Не було такого.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не було такого.

Як люди боронилися?

Не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не було такого.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не було такого.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не було такого.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не було такого.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. Як пасли корови один кілограм хліба, одну літру молока.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забрали корову, рушники.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не помню.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожа.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Так.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Рано вранці.

Коли почали помирати від голоду?

В колгосп не йшли і мерли від голоду.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Там де зараз дровітня Абрамівської сільської ради був інтернат.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто був у колгоспі.

Хто зумів вижити?

Хто був у колгоспі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали.

Які засоби вживали до виживання?

У ліс ходили, збирали щавель, ягоди, гриби.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

З мерзлої картоплі пекли млинці.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Ні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ні.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не можу сказать.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили родичів на цвинтарі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

Немає.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Да, згадуємо.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ніхто не поминав за часів радянської влади, а зараз поминають.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нема. У 1927 році спалили.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Нема.

1. Місце запису: місто Вишгород, Київської області;
2. Дата запису: 29 вересня 2005;
3. Хто записав: Ткаченко Лариса Вікторівна;
4. Респондент: Кравченко Олександр Пилипович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в місті Вишгород, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Конечно помню. У нас тогда било плохо.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Ну, забрала власть тогда все.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Приходила такая єта НКВД или милиция.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Наверно шото награждали, раз вони доносили.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Нє, документи не мали, забирали все, в кого там зерно було – забирали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Не було побиття.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ну, єслі пістолет був , то він був захований.

Як люди боронилися?

Ну як боронилися? Прийшли вони і все – вони ж хазяєва. Битися не будеш з ним.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди ховали в землю, закопували. Ходили з такими штиками і шукали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Єслі хто і закопував, то ходили із такими желєзними штиками.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Обично три. Органи НКВД.

Де можна було заховати продукти харчування?

Только закопать. Больше нігде не мог сховать.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ну давали дето по 100 грам зерна.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Нє, токо зерно.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Запрещали колоски збирать.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Для народа запрещали, тільки в колгосп.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Органи власті назначали людей.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Часть людей ішли добровільно.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли. От прийшли і нада іти в колгосп.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Вивозили дето далеко в яри і ліса.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Обично ноччю.

Скільки разів приходили до хати?

Ну скільки? Єслі забрали, да второй раз не нашли. По два рази ходили.

Коли почали помирати від голоду?

Ну уже в 33-му люди начали умирать.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Дєтсадікі забирали і дєтскіє дома.

Хто не голодував у селі і чому?

Ну хто? Прєдсєдатель колхоза, активісти.

Хто зумів вижити?

У кого було лучше здоров’я.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Помагали по сосєдству, помагали как-то так.

Які засоби вживали до виживання?

Люди міняли свої вєщі.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну, помагали друг другу.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

І крапиву, і лободу, і всякий там бур’ян.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Груші були мєлкіє, яблоки дикі.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та ловили і котів, і птиць, які попадались.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Поміняти можна було на дорогіє вещі. На золото.

Чи був голод у містах?

У містах не було такого.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Ето де принімали всякіє вєщі дорогіє.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Ну я тобі не могу сказать.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нєт, у нас не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Тоже в нас такого не було.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

На кладбищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Ну поминаєть конєшно.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Да.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була тоді церква православна. До москальського відноситься.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Да, напротів кладбіща.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Да, розказував.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Государствєнних руководітєлєй, центральний комітет партії.

1. Дата запису: 12 серпня 2008 року;
2. Місце запису: село Шульгинка, Старобільського району, Луганської області;
3. Хто записав: Зборовська Людмила;
4. Респондент: Воронкіна Анна Григорівна, 1922 року народження;
5. Розшифровка: Любов Гоцуляк;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шульгинка, Старобільського району, Луганської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як ваше прізвище, бабуся?

Костиря.

Костиря Ганна Акимівна 1907 року народження, так? Ну розкажіть трошки про голод 32 року, що ви пам’ятаєте? Чи у людей забирали все, тому були голодні, як?

Забирали, хліб разкуркулювали. Забирали хліб, вивозили людей десь. Десь вивозили людей отуди на Сєвєр.

А ваша сім’я велика була в ті часи?

Нє, не ве ааа, була й велика і невелика. Була у матері і у батька була, нас шість було. А заміж вийшла там 10 було. Отака сім’я.

Ну, але коли почались створюватись колгоспи, ваша сім’я зразу пішла до колгоспу, так? Чи вас тоді змушували?

Ми не були в колгоспі. Нє.

Не були в колгоспі? Так в вас тоді мабуть все позабирали, тому що ви не йшли в колгосп?

А?

В вас коли був голод…

Да вони виїхали в город, у Лисичанськ тоді, поженилися (*голос за кадром, якійсь чоловік*).

Виїхали в місто тоді?

Ну виїхали у 30 году у Донбас, там жили а тоді в войну сюди приїхали з дітьми.

А односельці яких ви пам’ятаєте ще до того як ви поїхали в Лисичанськ, ваші сусіди залишились живими після того голоду, чи повмирали?

Та які то повмирали, які повтікали в Донбас, хто як мог спастись. І повмирали

Ну, а ви не чули, що забирали не тільки зерно а й речі теж забирали, одяг, рушники?

Та забирали все, усе забирали.

А хто це забирав? Хто це робив? Як ви думаєте?

Та були ж такі активістки, активісти були ж такі.

Ну а якщо хтось не хотів віддавати це, то вони як це все їм вдавалось забирати, вони що примушували? Зі зброєю чи як, що вони робили? Як вони це забирали, а якщо хтось не хотів віддавати?

Аааа, їх ніхто не питав, чи вони хочуть чи не хочуть.

Все одно забирали?

Забирали

А тоді коли ви виїхали в Лисичанськ, ваші батьки залишались тут, у Шульгінці?

А тоді й вони виїхали, после.

А ви коли повернулися до Шульгінки? В якому році ви повернулись до Шульгінки?

В Шульгінку… та після войни вже, забула в якому, в 43 мабуть.

Ви не чули про випадки, коли от був голод то люди їли інших людей, з’їдали. Ну через те, що не було, що їсти. Не було таких випадків?

Ну да балакали, балакали. Не бачила я так же. Кажуть, кажуть.

Але чули, були такі у вашому селі?

Кажуть що їли людей, і все їли. Хмарки якісь брали повигон.

Та в селі не було, так ото розказують (*голос за кадром, якійсь чоловік*)

А взагалі відому в вашому селі поховання на кладовищу тих людей, які померлі від голоду. Чи є такі могили, де поховані люди від голоду. Позначені ці могили? Ходять їх..

Ось всі поорали.

Поорали?

Десь там, та все те кладбище виорали. Придумали пшеницю сіяти.

Церкви немає? В вашому селі?

О, нема. В нас нема. В Байдуки є, в нас нема. Будуть робить.

1. Місце запису: село Станіславове, Благовіщенського району, Кіровоградської області;
2. Дата запису: 15 серпня 2003 року;
3. Хто передав: Сідько Ганна;
4. Респондент: Томашевська Любов Сергіївна, 1923 р.н., народилася в селі Станіславове, Голованівського району, Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Станіславове, Голованівського (нині Благовіщенського) району, Кіровоградської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Да, помню, а як же не помнити, ми тоді дуже мучились. Не знали, що їсти, де взяти щось поїсти, ще й мама слаба була, і виганяли з хати. Таке всігда помнити буду поки жива. У той час у нас хата була не хончена, бо хотіли під колгосп забрати і вирішили Козарчука вигнати. У нас в те время пара коней була, наче два гектари землі, лоша, віялка, плуг, корова, а нас двоє дітей було. Приїхали вночі і батька відправили в Умань. У нас забрали все, а матері сказали, щоб збирались їхати на Мощону станцію до чоловіка, а його будуть відправляти на висилку. До нас приставили діжурного, щоб нічого не заховали. Сусіди помогли спекти пиріжки. Під’їхала підвода, якийсь упалномочений, щоб ми не втекли. Там ми чекали поїзда. Тоді не тільки нас хотіли забрати, а називали і Притуловських, Любезького, та багато називали, я всіх уже й не помню. А тоді моїй мамі говорять, що батька відправили додому. А ми ж малі діти, голодні, то ми й почали кричати, щоб дали нам пірожки. Ну довго ми їхали з Мощоної, а там приїхали додому, а хата замкнена. Приходить Яремчук – голова сільсовету, дуже він тоді з мамою грубо говорив, кричав, не міг пойняти, чого це батька рішили не забирати. А потім приїхав батько, а нас з хати вигнали, все забрали. А у хаті же було і рогачі, і казюба, гарник солі. Вигнали нас і пішли ми попід хати. Добрі люди пускали, ой, де ми тоді тільки не сиділи, півсела обходили. Нас на роботу не брали, а хотіли йти, бо в колгоспі хоч якусь їжу готовили. Нас забирали Літобанські, Ничипоруки. Ми були у 7 хатах. Допомагали, нам давали кабаки, бо не було нічого. Але потом таки прийняли у колгосп, а мама в те время дуже больна була, а ми з Нільо малими були і празновали вдвох за одного, ну і їсти давали як на одного, а нам додому щось мамі треба принести, а та жінка, яка готовила, пожаліла нас і дала на кусочок хліба більше, то тоді її дуже наказали за нас. В батька був хароший кожух, він його продав і взяв м’яса, а тоді був налог на м’ясо, і так ми лишилися і без кожуха, і тоді все м’ясо в нас забрали. Добре, що люди хороші були, то й ділилися з нами трохи, але так шоб ніхто не знав. Було таке, що ввечері коли стемніє піду на поле, понариваю колосків, сховаюсь десь у кущах та й поїм їх, а те, що лишилося, хожу й шукаю щоб заховата, бо як найдуть, то накажуть, у нас в селі тоді Дуню Гордійову забрали в тюрму, бо вона вкрала зернят, наче 5 кіло. Ще було таке, що йдеш на тік і в пшеничі чи ячмені збираєш кузочків та довгоносиків. Чим більше назбираєш, тим краще їсти давали, а ми з Нільою так старалися, цілий день збираємо їх, а тоді прийде цей, ой, як його, ну той який за цим дивився і забере в нас і так було несколько раз, но ми лишалися голодні.

А в 46-47 рр. стало легше жити, але була дуже засуха, нічого не давали, столова була, було йдеш у столову щоб поїсти та таку очередь вистоїш, щоб щось у рот кинути, давали їсти тільки тим, хто робить, в столовій варили макуху, то їли, ну і хіба нею можна наїстися як цілий день робиш, а ті, хто не робив, то не давали нічого, їм приходилось їсти листя, траву, приходилося пражити молош, тоді товкли, крали колоски пшениці, а тоді носилися з ними, де б сховати, щоб не найшли, бо наказували. Я в той час лишилася одна, бо Тосіка забрали в армію, він служив у морфлоті, прийшло ізвіщеніє, шо в 41 р. він погиб, а Нілю забрали в Германію і ми не знали, де і шо вона, чи жива ще. В нас в селі в 32-33 рр. менше повмирало, чим в 46-47 рр.

1. Місце запису: село Ярунь, Новоград-Волинського району, Житомирська область;
2. Дата запису:  травень 2008 рік;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Пятак Никифор Юхимович, 1912 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Рижа Анастасія Вікторівна;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Ярунь, Новоград-Волинського району, Житомирська область;

Ви з батьком жили?

(А… ну так, якшо ба… ???) (…). На хуторі я шо робив, та й все як то я казав – худобу пас з малих літ. А потом більший був – робота, а вприконці вже вже в тридцять сьомому році у лісі робив на роботі. Батька репресірували в тридцять сьомому році. Ну і не помню яке чісло, ну було, то порепресірували. А теє – сам оставсь і кормив матир, кормив брата. Меншій з двадцять третього року був. Кормив, а потом уже став (хоть???) більше, став уже робить я да зароблять гроши. Де й став хліб куплять, ну де й… (А більш ні в ха…???). Вдома нічого не було! Ні корови, ні теляти, ні поросяти, ні курки. Нічого не було! Крім будівлі. Єдна хата, комора і [посміхається] хлівець коло комори. І колодязь був. Так який зара в мене є тоже. Отака, таке саме, отаке було тоді. Ну така була…

А де все… Де все поділося? Забрали?

Га?

Де воно все поділося, шо було – хазяйство?

[сміється] Забрали! (за ко ???) Коня забрали. Був такий при налог. Значить, налог накладали із сільради. Хочеш як (тюк ???), у колгосп ідеш. Хочеш – уйди в колгосп, ну тобою ж… А других – хоч, хоче, – не йде. Раз не йде, знач робили куркульом. А чьо як куркуль? Самий такий дядько, шо робочий дядько, з сім’єю, як той казав: «Ну (буває ???) який ж він куркуль може буть?». Так і мій батько був. Забрав в мого батька коня, забрали корову, забрали, значить, воза, троє саней забрали. Забрали клуню, забрали шопу. А осталась єдна хата і більш нічьо. Ну і то така (де ???) і репресірували. А я вже оставсь сам хазяїном, сам, да [посміхається].

А батько в колхоз ходив?

Га?

Ходив батько в колхоз (той ???)?

Батько був каліка на ногу, так як зара я. Так і він був каліка. Зломав ногу й кульгав. Да він не вмів добре ходить, з палкою ходив так як і я зара, так і він.

А його ж звали? Звали до колгоспу?

Га?

Його звали до колгоспу?

В колгосп батько сказав так: «Хочте, буду в колгосп ходить, буду робить у колгоспі. Но тільки я не буду робить у неділю». Бо неділя це як то щитав він як свято, як таке. І до тіх пор ліснічій до нас приїжяв, цей начальник ліснічества і сказав, каже: «Йдіть, дядьку», шо він називав його дядьком.

– Дядьку, ви знаєте, шо Ви перемогли.

– Шо?

 -А то, шо вже не будете робить п’ять день, а шостий отдихать, а вже будете робить шість день, а сьомий будете отдихать. У неділю Ви будете, Ви будете празднувать [сміється]. Для Вас уже буде празднік і будете…

Ото так і було, і вийшло так. Так і вийшло, так і вийшло – партія рішила таке. Одак й стали ходить вони. І ми й стали так і робить. А потом ця реприсація де. Отака реприсація була де й загинув.

Да, було батько, батько в тридцять третьому році. Була в нас голодовка, добра голодовка була, ну шо ти. Попоїв, може хто не знає як з листя, з липи листя їсти, та я міг, бачив, їв і рвав листя, і сушила мати і товк у ступі. Може таке шо таке ступа й не знаєте. В ступі, в решеті сіяла, а потом баче шо батько, нема дальше шо годувать, в нас уже нема шо їсти. То батько продав ту кобилу, була єдна ще осталась. Да купив єдне лошатко, да купив пуд льону. З того пуд льону добавляв той лист. Де з листом рішали, де й так ми мішали й їли. Ходив на роботу в лєснічество. Заробляв, давали тоді хунт хліба, як хто ходить на роботу. А там у лісі, бува, капуста посажена, ну – ліснічейська. То хто робить, ну по два рядки така норма була – по два рядки.

То я малий був, але в мене була в роді сестра, родичка. Мені помагала, да я помагав (береш ???) вишаровував я ті два рядки із цею, з цею хазяйкою, значить, з родичкою. І так я получав тоже хунт хліба. І миску пшоняного хліба – супу, супу. І цей пшоняний хліб тоже буз з пшона. Прямо таке, ну така була, і так я дожив. Поки аж вісипалось жито, (бува ???) жито забрав колгосп. Забрав пшеницю, жито – забрав колгосп. Без копійки, без нічого. Нічого не взяли, нічого не взяли, нічого, – забрали. Да я так, да й вже так купився куплять, без города, забрали землю, шо була на хуторі, тих п’ять гектар. Всю забрали, геть є де, шо було. (Карбулиной ???) найшли, батько закопав той мішок картоплі, хтів шоб навесні посадить. Дак прийшлось – найшли, откопали й забрали, [махнув рукою], і всьо. І нічо не осталось ні грама. Нічого не осталось!

Отаке, отака нам була житька, поки вже ми, поки я вже пожив, а вже ба – став більшим та жонатий. А то вже я в лісі робив робочим тоже. Вже був я забезпечений. Робив, ну шо буду казати вже. Хоть я малим і молодим був, але робив-робив-робив крепко.

А хто той голод «наробив», скажіть?

Га?

Хто той голод зробив?

А хто! Оці само – сільрада, котора, оце, сільрада і оці в сільраді «причетники», як ми називали. Причетні ті, вони причетні ті були. Ну там, на голова був єден, а голова сільради, голова колгоспу був. Був, ну то вони – той за сільраду отвічав, той за колгосп. Отаке [знизує плечима]. Хто лучєє кого обдурив та забирали де всьо. Обдурили. А, таке горе.

А вони самі на землі робили?

Га?

На землі вони робили?

На землі?

Вони самі робили?

Ну, а хто ж у колгоспі – робили всі на землі.

У сільраді ті, шо забирали, вони самі робили в землі?

Нєєє, ну да ті, ну «причетники» були. Які вони (помог ???) голова сільради дасть наряд: «Ідіть заберіть у того-цього корову чи коня!». Прийшли, забрали, завели у колгосп і здали його в колгосп. Оцей да і всьо. Оце в їх була така робота. Це їхня робота була. Такі «причетники».

А можна було робити супротив?

Га?

Супротив можна було чинити?

Ну то ж, можна було. То ж судили ж отаке, хто протістував – багацько й багацько судили. І ще й не менше судили, як п’ять років. Оце шось не подчинився в сільраді, шо сільрада тебе заставляла, ти не подчинивсь – п’ять год тюрми і не єдин не вернувся! Всі померли! То там у тому, у тому – в тюрьмі (остались ???). [Знизує плечима] Ну шо ти зробиш? Отаке було.

Шо, не можна було не віддати просто?

Га?

Не можна було не віддати своє?

Ну да як же [іронічно посміхається]? Де ж, як забрали, забрали у мене все з хати і осталось у мене в хаті чтири курки. Як прийшлося, побалакав: «Йдем заберем, да вип’єм добре», да і все. Ну прийшли, прийшли ввечері з-под стола забрали ці кури, занесли у цей, як – у сільраду, одрубали їм голови да поварили, да взяли пляшку горілки да випили, да повечеряли. Да й всьо –  да й на цьому конець.

Ніде їх нема, ніякого не спросиш – шо ти, кого, сільрада зкомандувала, сільрада й всьо. Голова колгоспу й ці «причетнікі». Отаке. А-а, д-а-а. Було таке. Багацько – по п’ять років сиділо. Багацько померло, такі дядьки – трудяги! Такі, робили, і в колгоспі ж робили! [підвищує голос] Робили. І шо ти їм? Не поносять їм, начальничкам, – всьо! Зара найшли шо-небудь і посадили, на цьому, судили. А, багацько.

Ну, така була жизнь, шо ми зробим. Ох, таке горе було, да і всьо. А, було, горе-горе було таке, поки. А потом вже стало луччє. Стало, як став колгосп тоді – е-е-е, потом уже все було…

Багато людей померло?

Га?

Багато людей померло тоді?

Тоді людей померло, мабуть, чоловік тридцять, якщо не більше. Ні, не людей, а вся сім’я. Батько, мати, діти. Я вам хочу сказать, так всі мерли. Самим (главним ???) був єден, ну він то його батько був, ну як той казав, як куркуль, багатий був. Було десять десятин і було його три сини. То він цих три сині роздав, – тому сину, тому й тому. А сам оставсь без нічого. У хаті в єдній. Забрали оце, а тиї забрали. А ті сини – попускав самий старший був той самий, значить. То він пустив, ну вони (не вспіли ???). Прийшлося то його сім’ї, ото – вісім душ! Було. Онисько звавсь, то й то і Онисько перші в селі із усією сім’єю вмер. Перший. А такі вози були – ну віз прямо такий з драбинами з дрючків, і таке – ну не такий як треба віз, але ж віз. То пару запрягли коней, без ніякої соломи на такій драбині такій із щаблів із спиці, з цеї, з горіха волоського, з дрючечків. І склали-склали, а зверху накрили радном, шо там осталося ще од їм, под їм, їх. Да завезли, да вкинули в яму, да засипали. І на цьом – конець, да і всьо.

Отакі багато, і це так збирали. Два чоловіки було. Ці чоловіки єден звовсь Федось, а другий – Іван. Вони були як шваґри [чоловік сестри або брат дружини або чоловіка], вже потом уже, це як вони в це время, як вони вже оці возили. Де воно, де вмер який, прийшов в сільраду – там і там такий-такий лежить умерший, ідіть забирає. Прийшов, виконавця послав: «Запрягай коней і їдь забери! Ті коні, забери того умершого і завези, значить, на могилкі і вкинь у яму». Да і все! Завіз, закинув, да й на цьому. А як то сім’єю, то цілу сім’ю кидали! Таке, була і по шість душ. І всі шість душ погибли. Ні єдне не осталось. Ну, шо ти? О, було раз осьо багацько…

Тільки ті двоє?

Га?

Тільки ті двоє збирали людей?

Двоє. Вони, я вам скажу, єден… Їх хто спас? Був (у чотирнадцять ???) років єден чоловік у Америці. Ну, а у двадцять восьмому році, на яке свято [задумався]? Ой, забув я. Дівчачий празнік такий. Ой, забув.

Восьме березня?

Нє-нє-нє. Це дівчаче, а це дівчаче – вінки носили такі дівчата по улиці ввечері. І старі дівки вже, ну, взрослі. І малєнькі такі дівчата, о.

Купали?

Га?

Івана Купала?

О! От бачите, точно-точно. Івана Купайло! Ото на цього Купайла приїхав він з Америки на такому, пара, такі пара коней чорні. Такий гарний, так а ті ну така буда на тому возі і пара коней. І єден з (Кишенева ???) був, та й значить, приїхав да й минув свою хату. Не познав уже своєї хати. Да проїхав, да потом розобрав, вернувсь. Ну да й вже познав. А де й показали, гукнули цього, Федось назвавсь. «Федосів, батько твій приїхав!». Він вийшов із клуні там, ну і там дівчата вінки ці плели на той Івана Купайла. Они, він вийшов: «Шо таке?», нічого. А він дивиться на його, да каже: «Да, познав я, це ти в мене син. А я ж тебе кинув таким маленьким. А ти тепер який вже парубок. Який ти вже взрослий, який ти вже чоловік». А в його була така признака на верхній губи розрізана губа верхня. Розрізана чи вона розрубана, опшем, з дєтства. С потомства, з потомства було. А він, ото, каже: «Я тебе по цьому познав».

І була єдна дочка, меньша. Та, значить, та з чотирнадцятого року була. Тоже була. То та як еее, та як каже, цей не познав був, це вже дівка. Отак да й вони восени циї дівка вийшла за цього Івана замуж, да весілля.

А як стала вже ця голодовка, а він став, а мій батько сусід був, значить, він до мого батька став ходить. А в мого батька ще, поки батько був, ще мав коня і воза, то батько возив його в город. Отут де клуби, центр, де ялинка стоїть. Там був такий, «Торгсін» називався. «Торгсін». «Тогсін», в тому «Торгсіні» була тая, – мука біла і риба – така біла, велика. Ну то я часто з батьком їздив. Бо вони йдуть у магазін, він платить там доляри тії. Або золото або доляри. Більше вони не приймали нічого. Тоді так це полатали, значить, це зробили, значить, і він подививсь – о, ції складали то. А я сижу на возі з батогом і це так глядю – принесли, поклали, накрили соломою. Єдного мішка накрили, і другого мішка. Поклали рибу, накрили соломою і привезли. Ну то (нерозбірливо ???) у їх є, у їх є – в цього американця, як ми казали тоді. Американець Іван. А то в його є, була мука, то він жив, вижив добре, пережив. Даже і дочкі помагав, і свасі помагав – давав муку, де вони жили, да так вони всі і поставали неврєдімі. А ці всі, которі були без нічого – померли геть усі. Страшно померли. Померли. А потом…

Вони їх хоронили, бо в них сили було?

Га?

Ті двоє хоронили, бо в них єдних сили було?

Ніхто їх не хоронив. Їх вдвох яка була похорон. Це такий був похорон, шо це вони обидва поїдуть, складуть цього чоловіка, чи там два, чи три, чи п’ять, складуть на воза, привезли до ями, яма ще готова, ще не закидяна полностью. Скинули! От тобі. А потом, як уже насипали, то радном яким накрили, чи яким бур’яном. Да се землею засипали, заровняли, да і всьо. Оце такий був похорон. Хто тоді був!? Ну, це…

Вони самі ходили, чи їх хтось заставляв…

Га?

…збирати людей? Їх хтось просив збирати людей, чи вони самі ходили?

Н-є-є-є. Нічо не було, таке, не знаю я. Отака була жизнь і так – гуп, померли. Багацько. Було за шо. Надають йому, дають йому страх: «Йди, тобі ти, заплати налогу стільки-стільки [підвищує голос]». Ну де ж він візьме, як нема ні корови, ні коня єденого. Город на полі дали там коло хати да і всьо, як на хуторі живе. (Де ті було таке ???) А судить, не питали нічьо. За його в Ярунь  [село в Новоград-Волинському районі Житомирської області ???], а в Ярон, звідти не вернувсь. Ні єден не вернувсь! Отаке було. Було, да.

А Ви в школу ходили тоді, у голод?

У школу?

Да.

Ходив! [посміхається]. Ходив я, о. Ах, я ходив, спершу ходив, був фамилія, я забувсь, якось так інтірєсно. А потом був учитель Костецький називався. О той такий, такий серйозний був, ну і прийшлось мені у другому класі за його, я той, таблицю множення можу по порядку сказать – стовпчика за стовпчиком, то я так скажу всю ну ту таблицю по порадку: на два, по три, а потом по чтири, по п’ять і так аж до десяти. Так я скажу. А як скажете мені п’ять а потом сім, п’ять у сім, – я вже думаю. Думаю, скільки це вже буде? Вже я (блудю ???).

Мене не переписали із першого класу в другий. Шумовський був, ото був хароший той, учитель. А той Костецький, таке. Пришлось на третій год, мене вже в другому класі держать. Це як жінку взяли – баба стара така, хароша жінка. Прийшла до мене, раз мені переказала, потом другий раз мені перепоказала. А я встав да їй так і розказав, а вона каже: «Ну нашо тебе держать у другому класі, як ті, шо учитесь, задачу робиш і скажеш з третьго класа. І бачиш, як ті, які, ну, задачі робиш. А чьо тебе держать у другому класі?». Ну, кажу, таке й таке. «От, – каже, бачиш, ти так».

А вже в четвертому класі о-о-о. Вже було… О! Вже був колгосп і вже було шо хочте. Нема от, єдна товаришка умерла, оцей – друга умерла, то шо я з їми учився разом у цих класах. Але їх куркулями зробили, і мене потом куркульом зробили. І я куркуль був. А, таке робилось на світі. А шо зробим? Така була жизнь.

Наобривав листя, приніс, мати – в піч, на деку. Висушила-висушили, та як в ступу, потовкла. Хліб, такий хліб пекли, млинці [махнув рукою, зітхає]. Ох, таке було. А, була така жизнь.

А скільки людей в сім’ї вашій було?

Га?

Скільки людей було в сім’ї? Дітей скільки?

У нас – два. Я і він. Я з восімнадцятого року, а брат з двадцять третього. То так, нас два було. Тіки нас два. А дітей не було, отаке.

Але ж ви вижили, обидва вижили.

А, обідно, діло шо було – обідно. Та ще й як, але шо зробимо. А, було. Ще, а ходив у школу, в школу прийду, значить, то той, – гріли чай. То дають, якшо ти, значить, ти колгоспник, тобі чай дає за п’ять копійок, значить, дає без ціни. А як я хочу чаю того купить стакан, то я повинен заплатить п’ять копійок, і то ще, якшо я не в колгоспі, то ще й не дасть того окропу, шо хоч чуть-чуть, там засолоджений. Отака була, ну [знизує плечима], отаке було. Сторож так варив той чай, так грів. А, було.

А шо мама казала Вам?

Га?

Шо Вам мама казала? Чого той голод?

А шо, нічо. А шо мама скаже? Було в мами, а мама шо? (Горює ???) Як я вже став у четвертому класі, вже як я став, то це вже великий, от уже ходив в Піщів [село в Новоград-Волинському районі Житомирської області] в школу. Прийшов із того Піщєва директор школи, прийшов голова сільради і за батька, привели: «Чом не пускаєте у школу?». Батько каже: «Я пускаю, хай іде». (А ви чьо ???) А вони пошли, а я кажу: «А чім, мамо? Тато, а шо я піду?».

Уранці йду, – темно! Їсти нема шо, там шо осталось – ввечері з’їли. Вранці встаю, йду на цілюсінький день там. І вечером прихожу, ну там може мати якої юшки оставила – з’їв. Ну та шо, да я да шось. Поки було тепло, – ходив, а потом стало холодно. Чому я буду ходить? А це ж буде зима, буде таке. Я покинув, покинув. Пошов з батьком, батько ріже метри складає. А я (углі ???) складаю да палю на огні. Шоб оце батька заставить треба, батько спалює їх. Отаке мені було. Але така була робота. Ох, таке!

А потом які прийшов до мене родич мій, однофамілець і опшем, родня. Я прийшов [посміхається]:

– Ти, – каже, ходи зо мною в теє, у радгосп, у Пилиповичі. В радгоспі зара оруть картоплю. Переорюють. Будеш, ти вмієш орать?

– Вмію!

– Будеш орать, і дадуть тобі картопі, за те, шо ти… То є назбирають дівчата і тобі дадуть.

Кажу: «Піду!». Я вранці встаю і біжу, забрав цього хлопця і пошлі. Приходим, на туди, на той радгосп, на конюшню. Тиї дівчата п’ять (з груда ???) сміються! «Привели, – кажуть, – дитя, шоб воно, – каже, – орало нам». Сміються, каже: «На сміх нам привели». А я мовчу, шо я зроблю? Винуваті, я малий, ну нічьо не зроблю. То добре.

Прийшлось мені, той конюх коні запріг, ну й «Сідай». Я за коні сів і їдем на поле. Приїхали на поле. «Давай!», той вже брігадір: «Давай». Здали ці дівчатка, єдна така висока була, велика ну вже, взросла. А ці ж чотири малих було. Вони подняли цього плужка, на землю поставили: «Завези воза, там постав». Я завіз воза, поставив, одчепив за коні, привів до плужка, зачепив за плужка, – давай орать. Як я зайшов з конця, як прийшов в той конець, він як глянув: «Це, каже, це ти так орав?». Ну, кажу: «Так. Ну я же наче? Так». «Я не надіявсь, шо ти так будеш орать». Ну то шо я знаю. «Дивись» – кажу. «Ану давай на другий бік!». Я на другий бік завів [посміхається], зорали, прийшов: «Отото ти молодец! Так же гарно зорав! Так гарно!». Ті дівчата й собі: «Ба-ачиш, ти».

Позбирали цю картоплю до обіда, позбирали ми пів воза картоплі назбирали дівчата. А я наорав, а сідать не сідаю, бо і не курю. А зо мною радом два оре, сядуть курять, стоять. Ну сидять, хоть би шо. А я думаю: «Шо мені сидіть? Шо мені те, мені треба заробить картоплину. І тим дівчатам, і мені».

І так я до п’ятниці доробив і в п’ятницю до обіда послєдню виорав цю полицю, це поле виорав і забрали цю картоплю, привезли. А він на конюшні каже: «Так, оце ви, – ти бери шість мішків на картоплю, а ви, дівчата, по чотири мішки. Я дам вам картоплі». Но завтра вранці приходьте раненько. А ми рано приходим, нема. Єден він, давай: «Давай, набирайте картоплю!». Ми набрали, а ця старша, поскладали ці мішки мені на віз. Шість мішків на перед, я вже ж сів, цій старшій чотири мішки, коло моїх склав, якій по чотири мішки. А п’ятий – по пів маленького мішка – три великих таких, як мішки, а єден маленький. Каже, шо ж, їй обідно ж. «Вона ж, – каже, тоже збирала з вами». «Ну збирала, досипте їй!». Вона, давай, досипали в мішки чи відер три чи чтири досипали. Привезли, привезли до єї до хати. Мати як зобачить те, материть їх: «Да хто це вам наорав, хто це робив?». «Ну оцей хлопчик» – сміються. «То ж він ще малий». «Малий, а, – каже, як оре, хто б бачив!». Каже: «Бачите, бачиш». [Сміється] Так як скинули єдний, другий, третій. А мені завезли, бо я стожі забув. Зліз, приїжджаю, а ці дівчата мене ждуть на насипі, шоб мені зернят дать за те, шо я їм назбирав стільки картоплі. А тім дав по мішечку даже, і не по повному. «Отак! – каже, за пять день вони стіки заробили». «А ції, – каже, по чтири мішкі заробили». «Бач, – каже, яка правда».

А в якому році це було?

Це вже, забув я вже, ну вже колгосп, той, радгосп ліквідірувався. Вже тоді, вже МТС [машинно-тракторна станція ?] мав буть. Вже таке, отак я, отак я заробив картоплі [сміється]. То то піонєрія ця…

А ви хотіли?

Жовтеня.

Ви хотіли бути піонером?

Га?

А Ви хотіли бути піонером?

Ну там ніякої разніци не було. Хто учивсь, то той, як той казав – получав за, (ну учив то… ???) ну учивсь, то йому заводили, шо він добре учиться. А хоть ти піонер, як ти погано учишся, не виучаєш уроків, то хто тебе буде там…

А діти ходили в голод в школу?

Га?

В школу ходили в голод?

Ну ходили, чьо ж нє. Де й таке було.

А їм давали їсти?

(…) Ох! Давали їсти тим дітям, которі були без батька, без матері, которі пооставались. То вже як став колгосп трохи подніматься, то тім давали – дітям. А більш нікому не давали. Нікому не давали.

Було навесні таке – привезли десь з Херсона якоїсь сочевиці, називалось. Така як горох, тіки присплескана. Давали по ложці, хто, якшо ти з (кородишкой ???), кіньми, коні водиш до скороди [цибуля ?] та на обіді зварить банняк того гороху і тому, дасть і сівачу [той, хто сіє насіння в  ґрунт ?] там дасть дві ложки. І тому шо, скородить дві ложки, а тому, шо оре три ложки. Оце так помагали тоді вже. А потом уже це все збулось, все осталось. З колгосп, вже не стало колгоспів да й став голод такий, шо… [махнув рукою] Да й отаке. Горе було. Ну шо зробим, нічого не зробим. [зітхає] Отак я пережив.

А можна було кудись підти з села?

Га?

З села підти десь можна було?

Як-як?

Побігти з села можна було?

Пойти десь?

Да.

Ну можна, чьо ж не можна було? Іди куди хоч. Але шо ж, шо ж, як я пойду, як у мене нема звідки. Нема у мене ні грошей, нічьо. Да й вообще я не збирався десь іти в дорогу чи десь на якісь зарібки. Я не надіявсь, шо я буду у колгоспі на землі робить.

Робив в колгоспі я, робив із малих літ. З малих, ще батько на хутор вибрався. Тож тоді батько, як той казав: «Жито молотить у клуні, якшо перебрались на хутор». Він молотить, бо йому треба снопки покрутить, шоб хату пошить, да клуню пошить, да шопу пошить. А я научивсь орать, а коні були добрі, і, каже, плужок добрий. А я ору, то батько прийде – подивиться: «Ну добре, добре поорав, добре поорав, добре». Отак з того добра тоді і я вийшов таким мастєром. Ой Боже, да [задумався]. Було, ну шо зробиш.

Треба батька слухать, бо через те, бо батько ж не п’є і не курить і не йде, і не п’є, шо той – да й задере голову да ходить по хатах да попід піч залазять. Або шукають баняка, або горшка якого под пічею, под пічею. Да витягнуть, да зерно забрали, висипали в мішок, а того горшка поставили й: «На! Ідіть! Держись, заводься, живи як хоч». Ото ті і померли, шо ховають де лежали, под тею печею.

Багацько, багацько померло, Боже [задумався], дуже. Страшно! Зара я вже здумаю то й страшно і мені. Шоб так то треба було шоб я, так мучиться. Але ж шо ж зробиш? Нічого ж не зробиш. Ніде ж не дінеся. А, да й отаке. А, така жизнь. Ох, так пережив. Пережив і пережив войну. Ну на войні то я маю щастя. Маю щастя. Хоть то воно кажуть, що нема щастя, ні – є щастя. Щастя є.

А в голод корови у Вас не було.

Га?

Коли голод був, корови не було у Вас?

Не було корови, не було! Зразу забрали! З першого разу забрали корову, коня. Зразу забрали! І не вернули, ніде. Це вже я з батьком купив телятко, з телятка видержав на корову. Отак. Да як уже прийшлось подходить, да й забрав жінку да привів. Е-е-е да як вона побачила шо я про те, я уже такий – і заробляю копійку, гроши заробляю по п’ятдесят, по шістдесят, по сємдісят рублів у місяць заробляю. Да вже я і хліб жито куплю на базарі, привезу, змелем – є. Да вже стало молоко і моя жінка зрадніла: «Шо ти, бач, коли й (бо ка ???) і молоко є. Хоч їси, можна їсти молоко скільки хоч. А я ж, – каже, не бачила нічьо». Ну було, ну шо ж зробиш.

А скільки людей на хуторі жило?

Га?

Людей скільки на хуторі жило?

Дітей?

Людей скільки на хуторі? Велике…

Дітей? Дітей?

Людей. Людей скільки, хутір великий був?

Ха, ну кусок землі. Три гектари. У батька мого було п’ять, а то було по три гектари. Цю хуторну, кусок землі такий [показує].

Так Ви один жили? Ваша сім’я одна тільки була?

Єдна. Ну чого моя єдна? Багацько було людей на хуторі! Все село було. Не всі у тому, часть осталася в селі, а часть повисилали на хутор, повибирались. І на хуторі там жили. Так було.

Так то повисилали?

Га?

То спеціально висилали на хутір?

Да нє-є-є. Прямо, в двадцять сьомому році (осенєю ???) приїхав землемір із того, і став забрав, забрав, осталися, забрав у попа землю, забрав у пана Багачанського землю забрали. Ну, о, а людям роздали, у кого була два гектари, півтора. У кого була сім’я велика. А не було, то й давали по тіх. А й декому по три давали. Да й отаке було. Да й так жили. То так жили, ай, нє-нє, ой [задумався]. Така була жизнь, ну шо ти зробиш. Жили на том. На тім, на тих панах. На тій землі. Було!

Був осьо в нас за селом осьо був той – пан. Того, він не пан називавсь, а якось дуже главний був. То той лісом командував і цею землею, тим яром, тим (Піщевом, Дідовичами, Багатим, Молодьковим ???). То тоже (грудом ???) пан називався, пан то. Да й отаке. О-о, да й так прожив. Потом він десь ушивсь, а це все осталось колгоспу. Без копійки, без нічого так остався. Так на тому місті став колгосп. Отаке. (…) Була така жизнь. А-а, було. Ну, отака жизнь була, нічо не зробим іначе.

А шо, таки не можна було нічого зробить?

Ну а шо ж, шо можна було зробить? Ну шо? Сил у вас нема, шоби когось чи набили, чи шо. А якшо хоть би ті і набив, то тебе найдуть ці – «подлизники», як ми називали на їх, – «подлизниками». То вони могли мене і вбить, і забить. А й шо тоді? Ніякої кари не було, ніякого не було – нічого. Убили – убили, закопали – закопали [махнув рукою]. Да й так. А-а, така була жизнь. Оо-й.

А до колгоспів красиве село було?

Га?

Красиве село було?

Таке! [сміється] Де воно було красиве? Це вже зараз стало красиве. А де були всі под старими снопками. Самі солом’яні снопки. Ісключітєльно снопки! Єдна церква тільки була покрита якойсь бляхою. А то нічого не було! Тільки снопками і соломою. А потом колгосп – соломою, соломою і стіни із соломи робив циї, на ферму, на овчарню йде, на овечки йде, на гусі. А, було таке. Строївся тоді. Ну, а це вже, але вже голодувать – не будем казать. І города п’ятдесят соток давали і ще й, ну якийсь там кілограм (чашу ???) увосені, в кінці року дали хліба. Отаке, так і жили.

1. Місце запису: село Жовтневе, Попільнянський район, Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Лисенко Володомир Федорович, 1926 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Жовтневе, Попільнянський район, Житомирська область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

А для чого розкуркулювали?

Ну для того шо, ну трошки батько мав пару коней, треба було землю обробляти, чимось обробляти треба було ж. І землі мав шось там… Ще колись не казали гектари, а десятини… 5 десятин землі мав. Ну це вже куркуль називався. Потом прийшли комнезами, бригада така, котора зі стіками, приходили збігали, геть після подвір’я і в хаті збігали щоб хліб найти… де ж той хліб, хто його ховав?! Ніхто його не ховав. А потом взяли вигнали з хати це в 1932 році, а потім взяли і хату розібрали, хліба розібрали, конів забрали, ну все забрали до тла. Ну тільки шо було на нас залишилось. Добре шо Cофіївська баба прийняла нас, ми в неї побули до 1933 року. А в 1933 році в березні місяці(десь у кінці березня) нас на Попень та у Сибір відправили. Ми на Сибір приїхали, а там мороз страхіття був. Ми побули там десь до липня місяця. Мати заходилася…Тікаємо, що нам пропасти там, на нас там вніманія не обращають. Батько не хотів… Ну таке заходилась і давай їхать. Була в мене сестра, то вона там померла. Вона маленька, а їсти такого доброго ж немає, а вона ж дитина, і воно померло там. Ми так дві неділі в дорозі їхали. Ми були за станція Анжерка, город Суржинськ, це шо за Тайгою 30 кіломентрів уперед були. Потім ми приїхали…Найняли руського одного чоловіка, щоб він нас завіз, ми заплатили, щоб він і білети взяв, бо ми ж підозрілі. Він нам білети взяв і ми добралися. А от Москви до Києва як?! Нема копийки. Добре, шо один дядько такий, розумна людина, видно грошей заробив на сєвері, і він нам допоміг. Взяв білети, закомпасірував, до Києва прівіз, а з Києва ми вже пішли жебракувать з братом. Хто копійку, хто дві, хто п’ятнадцять, десять копійок настягали, до Хвастова добралися. Але до Кожонов доїхали, та й давай вже пішки. Прийшли в село, хоть шаром покоти, одні бур’яни, людей нема, вимирають, голод. Каже брат «Чого ми сюди їхали? Ми ж тут помрем, шо там, шо тут.» Нє, батько всетаки пішов на радгосп, трохи поробив, а потім пішов на желєзну дорогу робити. А потом таке знов пішов у радгосп, бо там все ж таки більш-менш поїсти дадуть, а на железній дороге, хто тобі шо дасть. Там вони робили, а потом прийняли нас у колгосп, таки надумалися. Як прийняли в колгосп, то батько там трохи поробив, десь до 1936-37 року. І в 1937 році в чотири часа ранку прийшов КГБіст і батька арестували, це 9 липня.  І на сьогоднішній день батька нема. Ну будто би архіви доказують, що мов помер, але де там помер, вони їх порострілювали.

 А ви у школу ходили?

А ми ходили в школу, но на нас дивилися хуже як на собак. І вчителі, і діти накормовували, боже… Які ми були нещані. Хіба ми вчилися, ми мучалися, що наука в голову не лізла, тому шо ти боїшся… Слово і отако труситься, знаєте які нєрви?! Що кожна тобі втикає, що ти якийсь куркуль, ну враг народу. Який же я враг народу?! Отаке було іздєватєльство. Ну правда, вже як батька нестало, ми вже стали підростать, то мама вже пішла в ланку робити, я вже почав на роботу ходити, а брат таке учився трохи.

А от скажіть дідусю, як ходили бригади?

Бригади приходили по три, чотири рази на день, це ж тільки що були і знов йдуть. Ну шо ж ти вже візьмеш у нас, вже ж нема нічого, вже в чужій хаті були. Йшли й гори рубили. Була ця сестричка, шо я вам казав, шо вмерла, маленька, в колисці, колись же в колисках були, може помните чи не знаєте. Така на вірвесках, така колиска, дитина лежить. Мати десь достала там дві чи три кіло того жита, тоді жито тільки було, пшениці понятія не було, потомушо хати вшивали, ну вообщэм тільки жито. Вона сховала дитині під голову, вже ж тут не візьме. Однак забрав, знайшов, під дитячу голову поліз. А баба була на печі, старенька вже, ну було їй більше 80 років, вже вона вмерла тоді. Батько взяв сховав десь відро жита, в зьорнах, це не думайте, шо в млені, а в зьорнах ще крутили. Він їх на піч, де баба лежала, і з під голови баби забрав. Ви можете представития які були варвари? Мама вже не знає, що з ними робити. Вони ж тільки що були, і знову йдуть. Прийшли, а мати взяла вдягнулася, ну колись же кустарно було все, кожушки, свитки, це ж кустарне, це ж не то шо зараз купляють. Взяла дитину на руки, а він отчиняє самий главний отаман, ускочив у хату, каже «Вправилася?!», та хотів здерти з неї кожуха. А мама в мене була така агромна баба, вона його як дригнула, так і двері отчинилися в тієї баби. А він вже побоявся підходить, ну вже безвиходне положеніє було, здерали, що бачать. Квасолину знайди десь жменю – забере! Ну я вже казав, такого іздєватєльства ніхто… О це кому розказати, скажуть шо ти брешеш, обманюєш. Це не правда, це брехня. Це була така не  справедливість, іздєватєлі були. А потом, дальше це 1937, батька вже не було. 1938, 39, 40 вже мене начали воєнкомат визивати, в армію брать.

Де і як ховали тут у селі людей, які померли з голоду?

Ой боже, хто їх ховав?! Був дід такий, звався Аврам, здоровий дід. Його вся сім’я вимерла, було два сина і жінка вмерли. А йому давали кіло чи пів кіло якогось кусочок хліба, за те, шо б він заходив в хату, вже кончається людина, та каже «Щоб я за тобою вже не їхав», та й зразу тягне. Та їх складали, перекидали у общу яму. Ви можете представити, наче скотину. Та й не одна душа, по п’ять, шість душ, скільки привезе, перекинув з воза в яму, та присипали.

А церква була у Вас у селі?

Нє, не було церкви

У сусідні ходили?

По сусідських. У нас не було.

А як був голод, ходили у церкву паску святити?

Ходили люди, колись ходили, ну вірували люди.

А як голод був у 1932-33 рік?

Та хто там ходив?! Людей у селі перейти вулицю то не чути, собака щоб загавкав. Не тільки люди ходили. Ну знаєш же ж всі пухлі були. Пухлі. Пообпухали, як колоди. Візьміть отако голку і спідніть,  вода буде литься. Опухали. Я не знаю як вони. Ми вижили. Ну, батько таке. От нас тут трієчка, то ловив рибу. То, а то вони ходили в ліс, оце в Пеньки. Оце у парєци. А то гонці ловили ну що бачили, що бачили та й все. Так спасались. Гнилу картоплю їли, мерзлу картоплю. Ой, ой. Лободу. Хто повіритьь, що я їв оцю клеверн. Клевер на полу. І там мати трошки якогось барачка тре, потом перемішає, спече. Ой пережили.

 А от скажіть, хто організував цей голод? От шо говорили?

Що?

Хто організував оцей голод?

Та хто організував?! Правітєльство організувало! Це спеціально було зроблено, щоб українців видушити. Спеціально було таке зроблено. Щоб вони.. Геноцид такий був, що страхіття. Те ж ніде не було на Україна так погебала. Оой. Як люди бідні жили. І вони були якісь дружні. Але не було за шо ну нічого не було, що їсти. Ну не було нічого. Як ов. Як казав оправдували. А другий каже: «Не вміли хозяювать,» — каже. Слухай, нехай мій батько не вмів, то сусід би вмів. Але чогось сусід тоже помер. Всі померали. Падали, як мухи. Ой, як пригадаєш. Але шо їм А потом, в 41-ому мене визвали в воєнкомат, я пішов в армію. Місяць послужив.

А що тоді казали в 33-ому?

Як?

Між собою, що казали в 33-ому? Нашо вам той голод зробили? Про Сталіна щось казали тоді?

То нішто нам за це не говорив не грама. Не-не-не За голодовку нічого, хоч писни в трунє. Мов не було. Мов голодовки не було. Я як почитаю в газеті, що цей Гарасімов, що цей Симоненко каже Табтренкову, що це й голодовки не було. Як це так не було. Та те нас мільйони скажуть, що була голодовка. Но нас канєшно вже мало зосталось, таких як я. Мало в селі. Є такі хоч і є, то вони вже старі, як оце я вже недобачаю, недочуваю, але війна мене скалічила геть.

А от скажіть оті от люди, що в бригаді ходили.

Так

Це вони з вашого ж села були?

Сільські! Усі вимерли! Нема нікого. Нема. Еті всі повмирали.

А діти їхні?

Ой їх було тих активістів штук з десять було. Ідуть бригадою. І ті самі жінки і чоловіки їх було. Главний отаман над ними. Називалися.  Як мені сказали. Я вже і забувся. Забув, як мені сказали. Ну бригада така, що ходять і спичка така, здорова на труль-два. А там на ней капчук. І це шпигає раз про раз, хліб шукає Викачка хліба була. А де ж той хліб? Як вони забрали все. Землю забрали, і скотину забрали, не тільки як то казали відні соруті оселять.

Вони якось пояснювали, куди заберають?

Що?

Казали вони, що забирають вони куди, куди потім його дівали?

Забирали всьо-всьо. Ну забрали та й не на тє, те й щоб. А де вони його дівали, хто його знає.

Скажіть, а на сусідні села, або в Росію можна було поїхать і там хліба купить?

У друге село? Так там тоже таке саме. Та й у каждому селі це все було. У каждому селі. Не думайте, що це одна тільки. В каждому селі таке горе було. Це спеціально було зроблено. Це роказувать, це думають, що це так наче байочка. Це не байочка, це страшне. Це правітєльство може зробить таке, голодовку таку. Вигнать свою людину з хати: «Іди по-під тини, де хоч». Ой ужас.

Скажіть, а оце та баба, яка вас прийняла, вона ж вам зовсім чужа була.

Вона як прийняла. А як ми приїхали вже з Сибірі, то вона вмерла. Вмерла. Не було вже її. То ми вже прийшли до неї матері баба, та не було уже баби. Баба вмерла. Але була двоюрідна сестра. Сім’я вся вимерла. Дядько вмер, дід умер, баба вмерла, і жінка цього дядька і дитина. Ще було годів мабуть вже з, та ще в школу ходила, було годів вісім, чи сім. Вмерли. А ця одна осталася. Оце вона оце буде год, як умерла. Та ця вона у неї, коло неї, ми коло неї були. В хаті були. Ми її  виглядяли. А потом вона вийшла заміж. Дом освободивя. Купили стареньку хату. Та й так в ній жили. Цілий вік бідували. Але таке. Брат, який пішов учиться, ще й Ленє.. учився в Лєнєнградє був, академію кончив в Ленінграді.

А от скажіть, тоді люди любили господарювать, так? Усе у них було.

І що, що господарювать? Як для всьо них? Були ж колгоспи. Ви знаєте ж в колгосп усі пішли робити. Отак де не було одноосібних. Всі ж землі забрали в колгосп. Господарювали вже, голова колгоспу вже був.

А от зара уже роздали знов людям, вже можна брать землю. Чого люди не беруть зараз землю?

Я не чую, що ви кажете.

Зараз вже нема колгоспів, а чого люди не беруть землю працювать?

А зара?! А Хто її візьме? Ну хто в нас візьме? Молодьожі немає. Вона, чорт зна де вона дівається. Хто куди втікає. А старей, нащо вона, та земля мені? Я її отдав. Там шо хо, те й роби. А як дасть голова ятам щось, чи деректор як дасть якусь нудьгу, то хай дає.

А от скажіть, вам в школі давали щось їсти? От коли ви в голод ходили в школу.

В школу? Зара ще не давали. А от псля вже десь 34-м стали давати. Та якатам була. Там капусняк варили.

А от у школі вам якось щось говорили про голод? У 32-му.

Ніхто там нічого про неї не говорив і поняття не мав. Щоб ви ще ще й сказать про голод. Це погане діло. Тоді сказать  протів власті, то вас до вечора й не буде. Не можна казать. Нічого абсолютно! Так як зара на всіх що хотять, те й кажуть, а тоді — страх Божий.

Вам мама щось говорила, щоб ви в школі там не розказували?

Як-як?

Мати вас навчала щось казала?

А мати! Мати ооо. Мусила учить, щоб ніде нічого не тарабанили. А що, то страшне діло. Воля народа. А який же я вуль? Так обіжала. Ну то шо ж. Таке було время. Тоді про політіку не можна було казать. Нічого. Не можна. Ну а так.

 А розкажіть ще як вас везли в Сибір. Як вас везли туди?

Та як! Батька арестували звечора, а нас узяли друго дня на підводи та привезли на попельню. А батька в камері везуть. То нас у вагони погрузили. Та хіба ж ми не одні, нас же ж по чотири, по п’ять сенів у вагон. І цілий шалон, там де знаєш скільки тищ вагонів. Тисячі народа везли. Не думайто, що тільки Саверіть і Строкова, і Новселеті з усього, з усієї області. Цілий салон. Охрана. Позачиняли, позамикались, божен боєн щоб був тільний. Позачиняли, позамикали. Чуть не позамирзали, пічь там не топиться. Отак бідували, було що казать, але пережили все.

А там щось давали їсти в тому поїзді?

Нє, ніхто не давав, те хто, що з собою взяв то  затим і жили, боронь Боже. Они ж наперед сказали приготовити там чогось:  спекти, зварили  чи шо,отак то  взяли… Були голодні. Є такі, що повмирали в дорозі, повмирали, а так вмирали й там. Не було що їсти, вмирали! Я сам бачив.Жив, проживе не більше не менше – 9 – 10 день і вмирає людина. Отаке було, то було спеціально зроблено, щоб українців видушити.

А чим же вони такі погані українці для Сталіна?

А я знаю чого вони на нас так налітали. Попробуйте щось сказать протів нього. Ще за нього на фронті кричали ” Ура, за Сталіна, за родіну!”

А вшколі оце в тридцять другому році вас вчили співать якісь пісні про Сталіна, чи про Радянську владу?

Ну учили так , тоді дисциплін було так багато. Нічого там проти… Ну їх учили тих вождів Молотова, Сталіна та там  … ну всіх вождів вчили, учили, вчили, щоб ми їх понімали. А вони дуже нас понімали, а так…

 Скажіть, а яке село було до голодовки? Красиве було село?

Яке село було? Ой Боже , ба то село було, то було якесь … Халупи були, маленькі хати. Зараз конєшно вже розрослось, але й зараз  не дуже строять , нема за що. За Брежнєва трошки люди піднялися були, а зараз…

А до голоду Вам добре жилося, до голоду?

Тоді при НЕПОВІ , ооо тоді люди розжились. І мали молотарки свої, і млини, і двигуни. В нас два млини були в селі. Ото, де в нас клуб в селі там був млин і єден в центрі, туди, де Почуєв. Люди були харашо жили, добре. Якщо би був не Сталін, то  за Леніна люди розжились добре, гарно і держава була крепка, а цей взяв зробив переворот.

Ви кажете треба було по- руськи говорить?

Тільки по – руському, а по-українському сохрани Боже. Тоді виходить, що ти націоналіст, треба тільки по-рускому говорить. Ну, нас рускі не любили. Ви казали продали Україну, чогос ми  кажу -продали її, а ви де були? Що сами з голими руками будемо німця гнати? Вони на нас нападали страшно.

Школа була українською мовою?

Ну канєшна, що українською, українською. Були руський, руською викладали і німецькою викладали, але єднак українською, українською мовою.

А скажіть, а були уполнамочені з города, приїжджали?

Полнамочені? Їх було, як той казав: ” Як тих собак”, тих полномочених. Ну вони приїжджали, ну викачку хліба робили. У нас був якійсь полномочений Войтопа, я знаю добре його. Такий вусатий, чорний. А де він дівся, нічого не знаю.

А що це за Войтопа? Звідки він?

Руський якійсь, прислали їх же якась… Тридцятитисячники були по селах, а в селі  ж на них казали активісти . Цілими бригадами ходять і днем, і ночю, викачка хліба. Давай і годі.

А де тоді той хліб складали в селі, що викачали?

Н узабирали ж, комора то була, наша панська. Вона зараз є. Забирали  і на Попянь відправляли, а де вони там хліба брали, люди бідненько жили. Тоді врожаї такі не родили  як зараз. Ну хай дась 12 центнерів  від сили, то де той врожай буде і особено жито, а жито мусили сіять, потому шо хати ушивали соломою: хати, хліви тай мусіли… Матки плили на землі лягали спать, думаєте, що ліжко були, чи шо!? На землі спали. Нарядном сі вкриєш, тай лежи, то не тошо одіяла були, хто їх бачив!? Все кустарне було: коноплі сіяли, прали баби, на верстати робили там полотно. Ходили все… Не було таких, полотняне все. Персні, спідні – полотняне. Бабам була рота: посіять, помочить у річці, потріпать, посушить, напрасти та щоб ше… А цей дідо, що ще той на фотографії він на верстаті робив. Собі людям , заробляв тай таке було

А співали тоді пісні? До голоду, співали в селі?

Ви знаєте до голоду, ой люди були такі веселі, ммм… На все, де там вулиця, по хатах, а зараз і писку не чуть, а   тоді співали. Вже й після голодовки, яквже трошки  стали жить, дюди почали співать. Загалом, до війни, перед війною ще, а після – занепало все. Війна, як начілась 5 год та це ж треба було… Люди бідували, робили коровами, не було чим робить. Тракторів не було.

А от голод, оцей як буває війна і оце цей стріляє в ціль людина, да? Ну це така зброя, коли стріляє в ціль, а от як голод був, це ж теж от був удар, вистріл, яка його ціль була?

я не чую, що ви кажете.

 Кажу голод, яка його ціль була?

А голод був у Росії?

Ні, в Україні.

А, на Україні, ну та ж в Росії не було голоду, тільки на Україні голод, а там голоду не було.

А чого в Росії не було?

А я знаю… У Росії не було голоду. Грузіни жили отак ( показує руками жест), везли сюди хліб печений, печений хліб, ооо… Везли і міняли, а в кожного була якась хустина , ну колись же якесь воно було в жінки: хустки там, скатерти якесь – міняли на хліб, а вони це забирали. Грузіни жили добре, ну Сталін дава їм жить.

А що ви бачили цих Грузинів?

А що ж я не бачив, конєшно, що бачив. Вони приїжджали в Києв везли даже хліб , печений хліб везли, спеціально… Міняли. Є ж такі люди, що жили добре, що мали золото, каблучки, кульчики такі ( показує жест руками), такі хороші -проміняла, проміняли на хліб. Як вони там ціну складали я не знаю, за півдарма віддавали.

 А от було таке, що люди ходили в Київ мінять золото на хліб, у Київ?– Ходили, ходили, ходили в Києв, ходили. Ну як у кого було, як не було…

 Пішки ходили?

Пішки!

До  Києва пішки?

Ну кілометрів требабуло пройти.

Взуття ж мабуть не було?

Як?

Взуться не було в що тоді?

Та як маю, були такі черевики колись, черевики, то це баба бери оці черевики в руки, боса йде, а як в Києв в ходить – надягала черевики. Шкодувала, бо думала поки до Києва дойде, то порве їх, да. А так то боса.  Ми всі босими ходили, ціле літо, навіть до самого морозу, а то вже там є гупорки. Мати обмотає гумучами і на роботу ходив. Ой Боже, так бідували. Узуться не було, куфайок даже не було.

Відео 1.

Місце запису: село Жовтневе, Попільнянський р-н, Житомирська обл.;

Дата запису: 2008 р.;

Хто записав: Сергій Буковський, режисер;

Респондент: Євченко Касян, 20 березня 1925 р.н.;

Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Жовтневе (стара назва Жидівці), Попільнянського району, Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Коли я пішов до школи у перший клас, то нас було тільки двоє. Моя сусідка, її звали Антоніна, між іншим на цій самій вулиці живе, нас тільки було двоє. І шо цікаво було, при вході до школи, величезними літерами на червоному тлі «Спасибі Сталіну за щасливе радісне дитинство», це як я зараз пам’ятаю. Ну а в школі, цікаво згадати те, шо нам весь час толкували, шо діти в капіталістичних країнах живуть бідно, голодають, їх там заставляють працювати непосильно, а ми живемо в Радянському Союзі! І ви знаєте, то я був гордий тим, що це я живу в Радянському Союзі. Ше був старший клас, я вже не пам’ятаю, там теж було небагато дітей, но в нашому класі було тільки двоє. Ну, а вже наука знаєте яка була, голодні були.

Батька мого заслали в Сибір в 30-тому році, за те що він не хотів іти в колгосп і ми остались тільки з матір’ю. ну ті так звані “комнезами” ходили по хатах день і ніч з такими желізними піками, вони штурхали в солому, подушки шукали хліба, шукали все, шоб забрать. Підмітали все шо було, шо можна було з’їсти. Але мати зробила таку подвійну стінку на печі з дощок, і туда насипала зерна, і замастила білою глиною. Вони приходять, глянули на піч, а там нічо нема. А мати візьме, дірочку зробить і там склянку зерна того візьме і зварить якусь кашу. І ми таким чином виживали. Ну це, так скажем, що стосується особистого.

Найбільше з того обурює то, що наші деякі діячі політичні хочуть довести, що на Україні не був геноцид. А це був справжній геноцид для знищення українців. Тому що був такий випадок, наш родич якось перебрався у Тульську область, він влаштувався там ковалем в колгоспі. І нам казав, щоб ми приїхали туди, і могли би врятувати себе. І мати на швейну машинку поміняла муки, напекли млинців там і поїхали. І на кордоні з Росією, це хутор Михайлівський, заходить міліція і всіх, в кого немає паспорта, всіх українців виганяють з вагона. Як нас вигнали, ну то ми ще назад вернулись, бо ще були млинці. А в основному там люди залишалися вмирать, бо назад вже в них не було сили заїхать. Трупи валялися там на пероні і кругом.

То це я хочу довести, що це було спеціально зроблено, тому шо не випускали українців закордон щоб виїхали, а шоб вмирали тут, бо то вже ясно було. Ну а відносно того як тут, ми були малі, але тоже шукали шось з’їсти. Там черепах, жаб, а весною я пам’ятаю ліс був дубовий кругляк і там ворони гнізда мастили вже весною. І ми лазили по деревах шукати гнізда, шоб забрать яйця. Але там були маленькі пташенята, то хлопці там же їх і їли. Я правда не їв, я тільки яйця забирав у кишеню, шоби вдома зварить. А деякі навіть їли тих пташенят голих. Рибу ловили, то хлопці зволили то так живу і їли на березі. Ну взагалі це було жахливо.

По селу їздив, його звали Корній, він збирав трупи. І то він в хату заходить кожну, збирає і ото загрузить на воза як дрова людей і везе на кладовище. На кладовищі ніхто ям не копав, тому шо не було кому копать. А так рів був викопаний навколо кладовища, і він звалював їх прям у той рів. Я вже не пам’ятаю, що потім робили, хтось потім вже десь їх закопав. Но при нас ми ходили дивитись, звалює тих людей і знов їде далі шукати, в кожну хату заходить і заглядає. Ну і таке було. А люди лежали на дорогах, попід нами, то це Корній потім забирає, а спочатку заходить в кожну хату, шоб взяти, там на печі може люди давно вже лежить, шоб не зіпсувався. Ну і жахливо було, я навіть не знаю, як це взагалі можна було пережити. Але то вмирали люди як мухи, пухли, мати ще й моя була захворіла тіфом. Лежить мати, не може мені їсти зварить, а малий кричу, шо я їсти хочу. А злодії підкопувалися попід хату, або під сіной підкопаються, через стріху залізуть, шоб обікрасть шось у хаті. Ну така обстановка була жахлива.

Ну а скажіть, може ви пам’ятаєте щоб до голоду, може ви ше маленькі зовсім були, щоб колядники ходили?

Ну звичайно. Ходили колядники з звіздою, то було цікаво. І ми самі ходили колядували малі, і дорослі ходили, і навіть мої батько і мати вони участвували в хорі церковному. І навіть цей хор церковний збиралися і співали такі справжні колядки, а ми такі дешеві, знаєте «Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця, але з медом не така, дайте дядьку п’ятака» це ше я таке пам’ятаю. Ну тоді була зовсім інша обстановка. А потім зразу раз, десь за рік, і все забрали. Причому ходили, за ніч приходять по три рази, щоб не давать спать, щоб надоїдать людям. А вдень вони ходять чоловік 5-6, ходять зі списами цими металевими, шукають шоб шось десь забрати.

А ще був такий випадок. Мати підготувала зварить куліш якись, а в печі сохли дрова, так складають наніч. І мати взяла зерно в горщики і заховала за ті дрова. Вони найшли того горщика, забрали в мішок висипали те зерно, горщика розбили. Я заплакав, бо то я ж вже хотів повечерять і не вдалося. То не все згадаю, бо то вже багато часу пройшло, но такі характерні моменти зараз вони перед очима в мене.

А вот скажіть, колядки на 32ий рік, ви планували тоді з товаришами ходити колядувати?

Ну як, шо ж планувать, не було кому ходить, хто був мертвий. Тоді не до колядок було, про ніхто не думав. Тоді ви не почуєте ніякої пісні, ні нічого. Дорослі пухли, діти голодні, які там колядки. Навіть смішно було тоді б ходить колядувати. Хто б ходив і хто б вам шо дав, якби ви колядували.

А вот в якому році після того почали вже знову колядки з’являтися?

Ви знаєте шо, я вам скажу, при Радянській владі, по-перше, це не дозволялось. Вчителі забороняли і якщо хтось ходив колядувать, то в школі і дисципліну ставили негативну і так далі. Так що при Радянській владі то було заоронено. Так, де хтось скажемо хлопчина до рідного дядька і тітки прийде для діла там, поколядує, ну як до своїх. А шоб так ходить відверто по селу, то такого не було, бо не дозволялось.

А церква була в селі?

Була церква, і гарна в селі, і хор був гарний, і все було. Сама краща церква була в нашому селі. Потім з неї зробили клуб, потом прийшли німці ту церкву відкрили знов, але вже без верха. Верхи зняли до війни, і вже був він клуб. А при німцях знов відкрили.

А до голоду чи після голоду вже зняли верхи і дзвони з церкви?

Після голоду. Я точно не можу сказать… Нє, це вже після голоду, бо ми вже були такі, ми вже лазили і бачили, як дзвони скидали, це десь 36ий рік.

А ви чули щось, що розповідали про лірників або кобзарів, які ходили?

Знаєте, у нас ходили кобзарі і бандуристи. Як зараз пам’ятаю прізвище одного Кошуба. Ну і ходили співали кобзарі, но щоб так розповсюджено як на Полтавщині, там це було на високому рівні, у нас було не так. Не місцеві, але ходили так звані гастролери від села до села.

А як ви бачили цього кобзаря, шо про нього казали?

Ну як, він приходить до хати, збираються там сусіди, він грає і співає і все. Там же йому давали, хто гроші. Но в основному кобзар вважався вже агітатор культурний, це не просто старці, шо ходять і просять хліба і все. То тим дають кусок хліба. А то вже такі хлопці, там десь і могорич поставлять, ну бо сказать, культурні агітатори.

Скажіть, а після голоду кобзарі ще ходили?

Ви знаєте, після голоду ходили, но в 37ому році всіх кобзарів на Сибір. Всіх кобзарів, бо це вважалося націоналізм.

А ви чули, може хто говориш зі старших, шо кобзарі співали думу про голод?

Може й співали, но я не можу сказать точно, бо я такого не чув. Но кобзарі вони про все співали, но в основному то історичні моменти, про набіги турків, такий в основному був репертуар.

А про голод можна було говорити?

Ну ви ж знаєте, до якого часу не можна було говорити. А от тепер почали говорити. А раніше не було голоду, це смішно, навіть кажуть це кругом, не тільки на Україні, а й в Росії. В Росії голод був у 21ому році на Поволжі. Но в 33ому не було. Наші хто міг втік туда і виживали.

Після голоду, як думаєте, змінилась народна культура в селі?

Змінилася, дуже змінилася, тому шо інтелігенція у нас фактично вся вимерла. От був Віктор Кузьмович, який керував церковним хором. Вони збирались на свято в якісь хаті і співали пісні не релігійні, а народні пісні. То був Віктор Кузьмович, такий керівник який я зараз пам’ятаю. Він умер з голоду, це такий приклад. В основному інтелігенція майже вся, або її вислали, або вона вмерла з голоду. Так шо все дуже здорово змінилося.

А ваші батьки селяни були?

Так, від діда-прадіда.

І велике хазяйство?

Ну я пам’ятаю, як завжди корова була, пару коней, свиня. Я тільки пам’ятаю забирали корову, забирали все, приїхали. І шо цікаве, корову виводили з подвір’я і корова плакала. Вот знаєте, я вперше в житті побачив. І мати плаче, і вони повели, все забрали, шо було: і плуги, і коней, і реманент, – все забрали. Батька не посадили, вони зразу забирають все і на Сибір відсилали куркулів. Но батька на Сибір не послали, тому шо хата, то вона була половина з неї, а в другій половині жила баба. То то вже була хата не наша, не його, а кусок бабиної хати. Через те його й не вигнали з зати. Але зате потім його посадили, бо в колгосп йти не хотів. Він був би пішов, но мати не хотіла йти в колгосп, бо це знаєте все забрали. І причому шо цікаво, ці корови позабирали, но ше ж тоді колгоспів не було, не було корівників і стайнів. То в кого великий хлів – туда 5 корів поставлять. Аби тільки забирать. А годувати хто буде тих корів? Ну вот до нас привели 5 корів до стайні і хто їх буде годувать? То мати ше тут стояла корова у сусіда, то вона ше свою корову підгодовувала. Доїть не дозволяли, але їй було шкода, то вона підгодовувала свою корову. Ну така була ситуація. Взагалі навіть згадать якось жахливо. Ну але так забули, старалися про це не згадувать, не дозволяли згадувать, бо це вже називалося контрреволюція.

А як ви вважаєте, зараз треба розповідати про це, про голод?

Я думаю треба, тому шо ше ж не всі вірять. Ті є котори нарошно не хочуть в це вірить, а є котори не чули то вони й не вірять. Я буду казать те, а вони скажуть шо ти брешеш і не може такого бути. Треба розказувати, ну а як же

А вот уявіть така ситуація, батьки ваші, коли вам було 5 років чи 4, коли вони приходили з роботи, вони співали?

Нє, не було коли дома співати. То вони збирались хором, оцей гурт і вони співали, а вдома нє. Ну то знаєте, мурличе людина, щось робить і співає, всі так роблять. І я так роблю, як шось вже таке во. Але так шоб співати. Можуть, бо в батька був бас, а в матері альт, то може вони десь вдвох і репетирували. Вони знали весь репертуар церковний, а це ціла служба. І Різдво, і Великдень, і Тройця, і це все вони знали.

Казки вам батьки розповідали?

Та. Ну таке, у селі не так воно. Це хіба баба могла, батьки вони натомляться. Я пам’ятаю потім уже мені мати розказала. Знаєте, як то у селі, сосок же не було, а баба ж мене, мати йшла на роботу то лишала мене на бабу, шоб баба гляділа. То баба візьме ганчірку, пожує хліба, зав’яже його в такий шарик, мені всуне і я смокчу, шоб не плакать. То мені потім сказали, шо то мене баба так годувала, шо баба жувала хліб, я потім їв. От таке воно було, не знаю наскільки цікаве, але таке було життя, іншого ми не знали.

А брати і сестри у вас були?

Ні. Був брат, але він помер рано, бо він упав з печі і вдарився. То я один лишився

А радіо в селі було?

Ні, но ми самі робили, називали в селі детектор, а не радіо. До війни не було радіо.

А от ви розповідали, шо в Крижопіль їздили за мукою

Я тільки не знаю, чо це іменно там. Чогось всі їхали іменно там, за мукою в Крижопіль. Як воно там, шо, то я цього не можу сказать. Тільки знаю, шо то була така співаночка «Стоїть Лєнін, показує рукою, їдь в Крижопіль за мукою», це я як зараз пам’ятаю. Ну а мати в Крижопіль відвезла машинку швейну і привезла муки, і напекла на половину з буряном, це ж знаєте лобода, ото страшне було, але вже то млинець якийсь був. А сковороду помастить не було, так свічки були воскові. То свічкою сковороду, щоб спекти млинця, тако було.

А ми малі лазили, отам коріння є, у ріці є корінь осоки, такий товстий. Ми того кореня, значить, достаємо, висушимо, перемелиться і така вроді як мука. Ще трошки туда муки, і млинці, правда після них ще довго не хочеться нікуда йти. Але так виживали. Хлопці, вже розказував, горобенят їли голих, ше живе, а він вже на дереві його отам з’їдає.

А шо казали між собою, чого той голод?

А ми не знали, ми думали шо то так треба, це ж діти. Голод, та й голод. Ми тільки знали, що ми краще живем ніж там закордоном капіталісти. Це ми знали, нам це весь час толкували. А чого цей голод, не знаю, так мабуть треба було.

А вчителька теж голодна була?

Ну мабуть, я не можу сказать, за рахунок чого вони жили. Бо цей Корній, шо збирав трупи, він одержував 200гр хліба за цю роботу, це я знаю. А вчителі може так само жили як і ми. А може їм яка була, бо якби вчитель був пухлий, то не ходив на роботу. Десь видно якась була їм допомога, цього я не можу сказати.

А вот ви тепер маєте своє хазяйство, ви хотіли і тоді б в дитинстві мати своє хазяйство, якби не відібрали?

Ну бачите, як вам сказать. Якби не революція, ви знаєте, що в нас до війни тільки три душі виїзали з села до Києва, то всі залишалися в селі. Чому? Вот скажемо в мого батька земля, поле, хазяйство, то ж воно мені має бути належать, в кінці кінців воно моє. То чо би я поїзав в Київ шукать іншої долі, хто б мене пустив, воно й повинно було буть. А потім і почали заганять людей в колгосп. А де шось платили, де зовсім нічо не платили, люди втікали. Воно й до сих пір уже є. Уже люди втратили смак до землі, до роботи, каждий шукає, шоб десь легше чистіше. А по логіці селянин має залишатись в селі, він повинен залишаться в селі, від діда-прадіда, воно так фактично було все життя.

Відео 2

Місце запису: с. Жовтневе, Попільнянський р-н, Житомирська обл.;

Дата запису: 2008 р.;

Хто записав: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;

Респондент: Євченко Касян, 20 березня 1925 р. н.;

Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Жовтневе (стара назва села Жидівці) Попільнянського району Житомирської області.

Мене більше всього обурює, шо воно коло цього Голодомору робиться. Всі, не всі звичайно, але ж є такі люди, наші землячки, которі вважають, що цього взагалі не було, то це вже абсолютно, мені здається, таке кощунство над народом, тому що Голодомор був. І валялися люди, і трупи валялися по вулицях, по вулиці. І я пішов в школу перший рік, це був 32-ий рік, то нас в школі було тільки двоє, я і одна дівчинка в першому класі, а то всі діти або вони сидіти, або вони померли, або опухлі сиділи, оце було тільки нас двоє. І шо мені більше всього, як зараз, я пам’ятаю величезними літерами було написано на червоному тлі: «Спасибі Сталіну за щасливе, радісне дитинство».

«Найважче було пережити зиму», – розповідає Касян Євченко, щоб вижити люди вдавалися до різних хитрощів.

Мати зробила на печі, вибила на печі таку подвійну стінку, наче протилежна стіна, так, вона загородила горщик, замастила його глиною і туди насипала зерна. І увечері, як вони вже не приходили, як їх вже немає, то вона зробила таку дирочку і чу-чуть нагребе зерна, шклянку, і зваре. В селі вже ні одного собаки і кота, це не було, це вже абсолютна утопія, тому шо саме шо не є делікатес, шо вже кота і собаку їли. Щурів, кажуть, їли, я, ми щурів не їли. А тіки, шо вже як весною, там у лісі, ворони, як уже почали гніздитися, ворони і вже сиділи на яйцях ворони, то ми малі хлопці, ше хто був,  хто міг ходити ішли в ліс і лазили по цих дубах і дерли ці гнізда.