Місце запису: с. Слобода, Буринський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 07.11.2002 р.

Хто записав: Аніщенко Наталія Анатоліївна.

Респондент: Васіна Євдокія Савеліївна, 1913 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Слобода Буринського району Сумської області;

В сім’ї Васіних було 10 чоловік: 6 дітей, мати, батько, дід і баба. Дуня була вже дорослою під час голодомору. Батько в ті роки, взявши сина поїхав на заробітки в Салтиково, а в сім’ї залишилася одна мати та четверо дівчат: Улита, Харитя, Пріська, Васька і Дуня. Васька і Дуня в той час працювали. На роботі отримували 500 грам хліба на трьох, але цього було мало. Їли все: лободу, листя липи, кропиви, сушили і терли на муку каштани і жолуді, зривали і пекли зелені яблука, ходили на поле зрізати колоски.

Раз прийшли додому, а матері нема. Пошли ми з Ваською її шукать. Ходили гукали. Коли чуєм обзивається: «Я тут». А мати пішла зрізать колоски, але була така слаба, що зачепилась за жито і впала. Підняли ми матір, привели додому, принесли ті колоски. Посушили їх на печі, потовкли, просіяли, зліпили і спекли коржик, а з крупинок зварили куліш. Наїлись так, шо у мене перестав робить шлунок. Васька було здоровіша, бо їла і дерть, і висівки, а я не могла. Понесло з мене, ходить не можу. Винесли мене в сарай, поклали в сани, прорізали дірку, шоб під себе не ходила і оставили помірать. Прийдуть – заглянуть, ще не вмерла – жива. Дадуть якоїсь бурди ковтнуть, а воно все назад виходить. Так лежала: і не жила, і не вмирала. Як у смертній камері.

Коли приїхав батько і привіз цілий пуд муки і бідон перегону. Прийшов до мене в сарай, приніс 2 картоплини і чашку кісляку. Я з’їла і піднялась. Так легко і гарно стало. Встала страшна, обгажена. Взяла серед двора черепок, набрала з калюжі води (тоді дощі йшли) облила ноги і повели мене в хату. Як увійшла, а на столі коржики, кісляк. Я на стіл упала, обняла все, загребла до себе. Батько й мати просять: «Не їж, Дуню, не їж – а то умреш». А я кажу: «Умру, дак не з голоду». Стала потроху одужувати.

Люди пережили страшне. Їли все, шо можна, даже людей. Забрали з хати все: хліб, картошку. Картошку на Різдво заставляли везти в сусіднє село і засипать у кучю. Мороз, картошка ізмерзлась, сиплють, а вона торохтить, як каменючка. Так там уся й померзла, зогнила, а в людей забрали, не оставили і садить.

Люди ходили страшни, чумни. Пухли ноги, руки, животи. Тіло лопається, тече з нього. Ходять всі чумни, нічого не понімають. Ходили пообстикані, пообсирані, не доведи Господи.

В селі все забрав Бокатов (прізвище) з бригадою. Була на той час приказка: «Як був Миколка дурачок, була булка п’ятачок, як настали комуністи – ми не стали хліба їсти». Бокатов казав: «Москву годувать».

Померло багато людей. Залишилася в селі 1/3, половина людей. Вмирали сім’ями. Ніхто нікого не ховав. В кого були ями з-під картошкі чи буряків стягували і в кучу кидали туди по 7 душ (хто міг ще ходить). Так шо нема ніяких поховань. Споминають про те ті, хто пережив, да в школі зараз учать. Заросли ці ями і один Бог знає і де вони.

Хто виноват? Виновата жизнь. У 1933 році стало вже легше. Вступили в колхоз. Заробляли трудодні. І співала я вже: «700 трудоднів, я вже ділігатка, я поїду у Москву до Сталіна батька».

В голод в 1947 році їздили в Брест по хліб. До Мінська їхали в товарняку, у вагоні. Всі не влазили, чіплялися за приступки. Спасіба машиніст спинив серед поля й каже: «Упихайтеся як-небудь, а то замерзнете і попадаєте під поїзд». Приїхали. Готови були за хліб давать скільки скажуть. А люде не дають. Кажуть: « Як будете дорого давать – не дамо розсиплем». Один дядько взяв ночувать до себе, продав хліба по 300 рублів, а загадав, щоб казали, що по 150. Ми так і казали, шоб хліб не забрали. 

Назад залізли у цистерну, щоб їхать. А один каже: «А як банда?» Вилізли ми і полізли на платформу з деревом. А нас питають: «Ви оружонни?» А які ми оружонни? Коли кажуть, нада щоб щось у руках було: залізяка чи каменюка, щоб одбиваться, як хто буде за мішок чепляться. На станції Дочі – тунель. Напала банда. Упав батько, дочка, а за ними і бандіт під поїзд. А в ту цистерну налізли люди і бандіти. На станції поїзд остановився. Глядь несуть женщину, груди пробиті. Це з тої цистерни. На станції Бахмач пересіли на другий товарняк і просимо машиніста, щоб притишив поїзд на нашій станції. Ось поїзд притишив, треба плигать, а я боюсь, всі стрибнули, а я ні. Ось поїзд уже скорость набіра, я як стрибну – і в пісок. Дак і в морді, і в голові було. Не знаю, як осталась живая.

Ходили в поле красти колоски. Об’їжчик ганяв. А ми босими ногами по стерні. Ноги поколені. Кизяки збирали топить, ходили красти солому, бо діти замерзали із голоду і холожда. Лягли спать, я плачу: «Як нам, дітки, далі жить?» А маленький синок каже: «не плачте, мамо, я виросту, буду шофером або трахтористом, зароблю багато хліба – тоді заживем добре».

Місце запису: с. Улянівка, Білопільський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Чабада Єфросинія Іванівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Улянівка Білопільського району Сумської області.

За часи Голодомору 1933 р. пам’ятаю, коли по вулиці ходили опухлі діти і кричали, що хочуть їсти. Багато хто з людей ходили по вулицях опухшими від голоду. Колись до нас прийшов мій дядько і був настільки пухлим від голоду і знесиленим, що, навіть, не міг переступити через поріг до хати, мені довелося допомагати йому. А вижити мені під час голоду допомогла сестра мого діда, баба Івга, її чоловік на той час працював в коморі, і час від часу вони давали моєму батькові то півхлібини, то маленький вузлик муки, так ми і вижили.

Місце запису: с. Постольне, Сумський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 25.07.2005;

Хто записав: Шкарупа В. М.;

Респондент: Постольна Марія Іллінічна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Річки Білопільського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Добре пам’ятаю, страшне було время.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Урожай був, а чого і як сталося не знаю. Урожай збирали, а чого так получилось хтозна. 

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Комуністи, а хто це робив, хамлюги були страшні.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, не приходилось чуть такого, а якщо і було, хто сказав би тоді.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Які там документи, приходили і забирали все підряд.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

У нас нічого такого не було.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не бачили ми.

Як люди боронилися?

Хто як міг.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховать можна було, тільки однак видирали все, бо лазили скрізь.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Комуністи лазили скрізь і у родичів, і скрізь.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

У нас двоє було, наші люди були.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували батько на городі, у діжці ховав.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ой, не знаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

У нас забирали їжу.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Це було дуже строго, в тюрму могли посадить.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли, гнали з полів.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожі були.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Дуже мало хто хотів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Хто не хотів іти, висилали бозна куди.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хто де міг. У нас тьолку забрали, а за що і самі не знаємо.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом, інколи і ночью ходили до людей.

Скільки разів приходили до хати?

Як хто докаже, так і ідуть, поки все не вигребуть.

Коли почали помирати від голоду?

У 33 році і мерли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Цього не знаю.

Хто не голодував у селі і чому?

Та, мабуть, всі голодували.

Хто зумів вижити?

Кому Бог дав вижить, той і вижив.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Всякі люди були, більшість помагали.

Які засоби вживали до виживання?

Хто як міг, так і виживав.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Та помагали, ну не всі, всякі люди і тоді були як і зараз.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли все: і клинки, і свиріпу – все, що можна було.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Та що приходилось, те і їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та граків їли, горобців, весною гнізда трусили.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Наші люди їздили в Росію.

Чи був голод у містах?

Мабуть же і там голодували.

Що таке “Торгсін”?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Багато тоді люду мерло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були-були, всякого хватало, матері дітей їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовища вивозили, спеціально підвода була.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ніхто нічого не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ой, не знаю. На кладовищах там є поховання.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Аякже, поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Зараз панахиди встраюють.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Там, де родилась, є. і зараз туди їжджу, а тут в Лікарському.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Мабуть же ще сохранились хрести, хто поставив.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розказували.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Комуністів, ту владу.

Місце запису: с. Степанівка, Сумський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 26.07.2005 р.

Хто записав: Зарва Алла Миколаївна.

Респондент: Житник Марія Іванівна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Нові Вирки Білопільського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Да, помню.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Сталін все зделал, чтоби сдєлать Голодомор.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Дєлала все влада в своєм сєлє.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

За ето, что дєлалі обискі і доносілі, ім платілі зерном і деньгамі.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Нікакіх докумєнтов. Бралі самі сєбє.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Да. Билі арєстовани. Кто нє отдавал, білі і сажалі по тюрмам.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Оружія у тєх, кто забірал, не било, оні самозванци.

Як люди боронилися?

Оборонятся люді нє могли, очєнь билі слабиє.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нєльзя било, большіє обискі і всє находілі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Із сєльсовєта назначалі ісполнітєлєй. Вєздє шукалі на чердаках і в ямах.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили по 3-5 чєловєк, билі ісполнітєлі і другіє.

Де можна було заховати продукти харчування?

Нєгдє нє заховаєш, кто де закопаєт, всє находілі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давалі, кто шол на работу в колхоз, варілі і по паєчке хлєба давалі.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали коров, свиней.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Да, чули.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Своі сєльскіє назначали с сєльсовєтом.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Хотєлі так, шо на своєй зємлє не хотєлі робить.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Люді билі поднєвольнимі, забралі зємлю, обкладивалі большимі налогамі, сажалі в тюрму за нєвиплату налогов.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Конєй отвєлі самі, ховать нєгдє.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Приходилі днєм.

Скільки разів приходили до хати?

Пріходілі, пока всє нє вигрєбут.

Коли почали помирати від голоду?

Началі помірать зімой – вєсной 1933.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Раскулачілі кулаков, забралі в ніх хати і туда собіралі дєтей і оні там жилі і кормілісь.

Хто не голодував у селі і чому?

Такіє шо собирали, оні нє голодовалі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не ділілися, бо в них тоже нічого не було.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

І там расла скарада наподобіє лука, щавєль, сперсет косили.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Лістья вишні, сліви, яблоні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не знаю.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

На базарє сильно дорого било, продукти мука 1 стакан. Немного покупалі.

Чи був голод у містах?

Бил голод, но мєльшє, коториє робили, давалі ім по пайкє хлєба.

Що таке “Торгсін”?

Бил такой магазін, что прінімалі золото, платілі дєньгамі.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Очєнь много уміралі, цєлиє сємьи.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нє знаю. Нє било.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Люді стягівалі в іхніє погрєба і закапивалі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Нікто нє платів і нікто нє занімався.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Єсть цєлиє ями.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминали.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За совєцкой власті не поминали.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нєту, раскидалі.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Расказивалі.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Прєдсєдатєлі колхозов, сєльслвєтов командовалі ілі райкоми.

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Лелюхівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Клименко Юлія.

Респондент: Клименко Галина Федорівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області. 

Голодомор 1933 року наша сім’я перенесла завдяки моєму батькові Луценко Федору. В роки Голодомору він робив в Харкові на желєзній дорозі гружчиком. І там йому давали пайок – хліб, сахар і крупу. В Харкові він жив на квартирі. Хліб сам він не їв, а приносив додому, де хазяйка квартири його йому сушила. Приїздив він додому раз в місяць,  перед тим, як їхати, писав додому письмо, коли він приїде додому. До нас додому сходилися всі наші родичі, сусіди, ждали батька, для того, щоб попросити хоть трішки хліба. Батько розділяв хліб так, щоб хватило всім людям. У нас по-сусідству жили люди, в яких дитина дуже хворіла (постійно була опухша нога). Так той сусід приходив до батька і просив хліба, кажучи: «Дай, Федю, хліба моєму калічці!» і батько завжди відірве кусочок хліба від своїх дітей, но дасть. Він не міг дивитися і байдуже ставитися, коли до нього приходили попухлі діти і просили хліба. От так, дякуючи моєму батькові наша сім’я і сім’я багатьох інших сусідів, якщо не всі члени родини, то хоч якось та й виживали в ті страшні роки.

Місце запису: с. Кустолове, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Невідомо.

Респондент: Мирна Олена Пимонівна, 1932 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кустолове Новосанжарського району Полтавської Харківської області.

В сім’ї було двоє дітей Микола 1929 р..н., який загинув під час війни від вибуху гранати, та малої Олени, яка щойно народилася на Покрову. В селі вже почався голод, але їх родині пощастило більше, ніж іншим. Бо батько працював дільничим міліціонером і особливості збору зерна у населення були йому відомі. Тому частину зерна таки приховали вони з матір’ю у яму на подвір’ї та на ній виклали літню піч, на якій готували їсти для сім’ї.

Мати працювала кухарем у бригаді колгоспу ім. Щорса, що в с. Малі Солонці, тому в неї не пропало молоко у грудях, вона змогла вигодувати щойно народжену доньку. А ще у них була корова, що теж полегшило їх життя під час голоду. Зерно, яке заховали, батько молов на жорнах, а мати варила затірку. Невдовзі до них переїхав жити мамин брат Оксюта Василь, який став працювати завгоспом у радгоспі по відгодівлі свиней. У чоловіків завжди велика потреба у білковій їжі, тому дядько Василь з роботи приносив щойно здохле від проносу поросятко, якого списали, варив його і хоча вариво погано смерділо, чоловіки його їли, щоб зовсім не охлянути від голоду.

У другій половині їхньої хати містився патронат для сиріт. Там було вісім хлопців і одна дівчина. Чотири прізвища запам’яталися це: Проскурня, Гавриш, Лозько, Божинський. Батьки цих дітей померли від голоду. Мати доглядала за ними, прала, готувала їсти. Ці хлопці працювали в колгоспі на різних роботах.

Місце запису: с. Козуби, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.06.2009 р.

Хто записав: Коба Віра Іванівна.

Респондент: Лахно Ганна Леонтіївна, 23.04.1928 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Козуби Новосанжарського району Полтавської області.

Закінчила 3 класи. Коли почалася війна, в 1941 році переїхала з батьками в село Лелюхівку Новосанжарського району, а з 1958 року проживаю в смт. Нові Санжари. У 1932 – 1933 роках сім’я проживала в с. Козуби. Жили дуже бідно, «свої» все забирали, всі харчі, навіть одяг, щоб не можна було виміняти на їжу. Пригадую, як одного разу до нас зайшла вчителька (імені її вже не пам’ятаю) і почала нишпорити кругом: заглянула під пічку і за комином знайшла український платочок шерстяний, дуже гарний, що мама ховала для своїх дітей, і забрала його. А ще біля колодязя під коритом була схована торбинка з квасолею (мама залишила, щоб хоч коли суп можна було зварити) і все забрала.

Тоді всі голодували, всім було важко, але як могли допомагали один  одному. Коли побачили, що в сусідів не було чого їсти, то моя мама – Хоманько Олена Григорівна, дала їм бурячину і картоплину, щоб дітей хоч якось погодували. А садили весною 1933 р. лушпайку з картоплі , бо не було чого вкинути в землю, щоб росло.

Нам із сестрою Надією (1930 р.н.) допомагала вижити рідна тітка – Лахно Настя Григорівна. Вони тримали корову, були заможніші. У них навіть горшечки масла були. її чоловік питав: «Що ти , бабусю, звариш дітям?» А вона казала: «Може й киселику». Він тоді приспівував: «Ой кипить той кисіль 18 неділь». І такий той кисіль був добрий, що вже сама давно бабуся, а смак того кисілю, який рятував нам життя, пам’ятаю дотепер.

Чужа – чуженя йшла допомагати, не тільки свої рідні.

Місце запису: с. Драбинівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Яценко Марія Пилипівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в с. Драбинівка Новосанжарського району Харківської області (нині Полтавської області).

Під час Голодомору наша сім’я жила в селі Драбинівка. В сім’ї було четверо дітей, крім мене було ще дві сестри – Галя і Дуня та брат Семен. Їсти у 1932 році не було нічого. Їли то гнилий буряк, то макуху. А як прийшла весна, то рвали листя з берестка і мама з нього пекла блини, їли шпориш, листя акації, молочай. А ще з світків акації варили кашу і вона була дуже смачна. А як ми уже попухли і не було чого їсти, то тато зловили кролицю, яка жила у ямі і до цього її не могли зловити, та ще сусіди дали буряк. Це був Деркач Мефодій. Як їм не було важко, а вони все таки спасали від голоду сусідів.

Місце запису: с. Драбинівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Фастівець Віра Єгорівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Драбинівка Новосанжарського району Харківської області (нині Полтавська області).

Під час голоду ми жили в селі Драбинівка, наша сім’я дуже бідувала, бо батько наш, Фастівець Єгop Павлович нас бросив ще в 1925 році. Мама робила в радгоспі, а ми з братом Миколою нишпорили по городу і шукали то торішній буряк чи гнилу картоплю. Бо до всього у наш погріб залізли вори і забрали останню картоплю. Трохи – трохи стало легше, коли прийшла весна, дуже важко це казати, але ми їли траву, як кажуть, паслися. Дуже добрі квітки акації, а також коржики з берестка. Ніколи не забуду Співак Федору Павлівну, яка не мала своїх дітей, але не раз давала нам з братом то кусочок макухи, то хліба і так спасала нас від смерті.

Місце запису: с. Драбинівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Співак Катерина Федосіївна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Драбинівка Новосанжарського району Харківської області (нині Полтавської області).

Наша сім’я не зазнала лихих часів голоду. Бо тата, Саєнка Федосія Феодосійовича, направили по партійній лінії, у Білорусію на роботу. І він нас у 1932 році разом з мамою забрав усіх і братів Івана, Якова та Анатолія і сестер Харитину, Галю та Шуру і ми поїхали. Але мій чоловік Співак Олексій Павлович, 1919 року народження розповідав, що з п’яти дітей їхньої сім’ї двоє померло – брат Трохим і сестра Сарина. Він ще казав, що голод був страшний, їсти нічого, а були малі і бігали на місцевий базар і от один раз з голоду украв невелику лєпьошку хліба, то хазяїн догнав, хотів побити, але тут за нього заступився Шимко Терешко, якого в селі ще називали Гусак.