1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2009 рік;
3. Хто записав: Васильєва Юлія;
4. Респондент: Журавель Євдокія Захарівна, 1932 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Бабуся з болем у серці і сльозами на очах згадує ті страшні часи. І до цього часу щодня дякує Богу за хліб, за сіль на столі. У сім’ї було 9 чоловік: бабуся, її мати Марина, тато Захар, брат Ялисей, брат Іван, сестра Паша, сестра Ганна, сестра Ярина та брат Сашко. Сестра бабусі Ярина померла перед тим, як моя бабуся народилась. Під час голодомору вмер батько Захар, брат Сашко і брат Іван. Бабуся згадує, що коли була маленькою, батько ховав гроші від «червоної мітли», щоб прогодувати дітей. У сім’ї був кінь, корова, теля, ліс, город, але все позабирала «червона мітла». Бабуся згадує, що була зовсім немовлям її мати лежала в гарячці, опухла від голоду, вона вже нічого не розуміла, а дитина хоче їсти, підлізе до матері до грудей, а та її за шкіру вхватить (бо вже не було нічого окрім шкіри та кісток) і відкине від себе, бо вже нічого не розуміла. Поблизу жила сусідка тітка Параска, її чоловік був активістом, у них було що їсти і теж була дитина, що вона годувала її грудьми і взяла вона годувати мою бабусю грудьми. Якось дожили до весни і старші діти рачками лазили і збирали гнилу картоплю та пекли з неї млинці, їли лободу, квіточки, акації, лопухи, лапуцьки. А літечком їли ягоди та гриби. Навесні 1933 р. вже припинився голодомор. Моя бабуся дякує  Богу, що пережила ці скрутні часи.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2009 рік;
3. Хто записав: Спідчук Інеса Олександрівна;
4. Респондент: Баран Софія Василівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Забирали все, що було в людей. У мене спалили клуню, забрали бричку. Накладали великі податки, потім приходили і забирали все, що бачили. З району був представник. Була баба, вся в шкіряному одязі. А чотири наші прихвосники: Володька Отришко і інші брали гострі штирі й штрикали все навкруги. Як щось знаходили, то забирали. Але серед них були і хороші люди, такі як Михайло Муненко. В нашій сім’ї було п’ятеро дітей. На припічку був мішок проса, мати посадила нас на цей мішок. Зайшли чотири чоловіки і почали нишпорити по всій хаті. Михайло Муненко заглянув за піч, а там були ми. Але він нас не видав. Щоб вижити, мати ховала квасолю і зерно в жертку, закладала ганчірками і ніхто не знаходив. Мати ходила на роботу і брала мене з братом. Там давали сушку, так ми і виживали. Весною їли акацію, збирали гнилу картоплю і пекли з неї млинці. Збирали колоски по полях, але за це дуже карали. Був навіть такий випадок, що їли людей. У матері Мані Звонківської (Кравченко) з’їли сестру, але хтось із людей помітив і повідомив у колгосп. Маню забрали. Вся моя сім’я вижила. Мати ховала зерно в бочку, зверху клала капусту і заливала водою, так і виживали. Але багато сімей у селі повмирало. Хто не хотів йти в колгоспи, виганяли з хат. Такі були страшні часи голодомору. Людей вбивали штучним голодом 1933 року. По селі їздила повідка із запряженим конем і збирала мертвих людей.

1. Місце запису: смт. Буча Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Зборовський Анатолій Іванович;
4. Респондент: Виставкіна Ганна Іванівна, 1922 р.н.;

В Бучі колгоспу не було, колективізації не проводили. Хліб продавали з 1933 року по 0,5 кг. Люди кілька разів ставали в чергу і отримували по два-три раза хліб. В 1932 році на дачі Штамма відкрився будинок дитини, куди здавали дітей-сиріт. До цього часу покинутих дітей роздавали в сім’ї. В Бучі в 1929-30 рр. сім’ї, які не мали дітей, або які мали дітей брали по одній-дві дитини. Держава давала пайки (смалець, крупу, тощо) і одягала. За рахунок цього сім’ї жили. Бувало, що в будинок дитини студенти здавали своїх дітей на період навчання, потім забирали. Було чимало випадків , коли підкидали немовлят до будинку дитини. В будинку дитини було 4-5 груп. Немовлят було 8-9 в групі. Трохи більших 13, ще більших 15 і старших 18. Дітей утримували до 3-4 років. Потім відправляли далі. Мої батьки працювали на Гостомельському склозаводі. Батько помер 1931 році, а мама влаштувалася працювати сестрою в будинок дитини. Старша сестра теж працювала там вихователькою. Співробітникам будинку дитини дозволяли годувати власних дітей в їдальні цього закладу. Ми там снідали і обідали. Таким чином і вижили.

 

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Дерезюк Л. А..;
4. Респондент: Шохворостова А. З., 1923 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду респондент проживала в місті Київ.

 

Під час Голодомору 1932-1933рр. скільки вам було років?

10 років.

Причини голоду на вашу думку?

Нічого толком не знали. Знали голод тай усе. Селами люди умирали. Хто робив той більше знав.

Де могли сховати залишки зерна?

У нас його не було. Ми жили з базару, бо не було колхоза.

Хто вилучав їжу?

Ніхто до нас не приходив.

Чим харчувались?

На людях шкіра, як на свинях облізла. Мати варила лушпайки. Вихода не було дальше і батько зарізав коня. Люди по-соседству їли жаби, але казали, що давали їх котам.

Скільки приблизно померло людей?

Не було тоді не щьоту не расщьоту. На Масловці (сусідній посьолок) був канібалізм. Соседі Дякови з голоду попухли.

Як ховали іде ховали людей?

Машина забирала і не знали, де їх дівали, може лічили. Ховали всіх отдельно у Красному хуторі, може в ліс вивозили і десь дівали.

Чи є поблизу місця вшанування померлих?

Не знаю і не чула.

Що відбувалось тоді в Києві?

Стали давати комерческий хліб; стояла в очереді – давали керпічік на двох на тиждень. Хліб давали за гроші чи бумаги, точно не пам’ятаю. Помню, що на Старій Дороге давали у хіварках (десь нині у районі Печорському). Люди їздили на села і міняли гвозді та крейду на хліб. Я не їздила, а от моя мати їздила. Тоді з’явились болезні – тіф, чорна віспа, вошва. Люди боялись ходити по хатах через болезні. Одна жінка, пам’ятаю, не боліла, бо губи змочувала водою. Всі покотом лежали от тіфа. Кому було в голову рожать, ніхто не виживав. Дітей ховали под порогом, под деревом, щоб краще росло казали. У людей були стени чорні от горя. Я пішаком ходила на Басарабку і дрова продавала на хліб.

Що вас найбільше вразило?

Йшла коло Октябирськой больніци з дровами і бачила попухлих євреїв от голоду. Це було страшно, що тоді творилось.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  2005;
3. Хто записав: Горбач Т. С., Горбач Л. В.;
4. Респондент: Новохатська Галина Іванівна, 1918 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Троєщина, Київської області.

 

Умовні позначення:

«Т» – Горбач Тимур Сергійович.

«Л.В» – Горбач Людмила Володимирівна.

«Г.І» – Оповідач Новохатська Галина Іванівна.

 

Т: Добрий день. Ви пам’ятаєте голод 32-33 років?

Г.І: Конешно пам’ятаю, бо мені було тоді 15 год. Це якби хто знав, то це буде це, то можна були б батька розпитати, а в 15 год, що це-дурень був. Ще ж молодий, понімав чи що.

Л.В: Він буде задавати питання вам. Наступне яке? Пам’ятаєте.

Т: А Що. як ви вважаєте, через що голод почався, які були причини голоду?

Г.І: Тоді був Сталін і схотів ануліровать державу волостю. Полностю щоб не було зовсім. І зробив голод. Послав своїх цих посланців. І кругом – де, на хаті, де узолок на печі, він усе, усе його комнезами були тоді. Ооце ті комнезами відбирали. Послав Сталін на чердак, де в кого було скільки привішано, що-небудь там, заховала людина кусочок сала, чи там якої крупи, чи що – все подчисту поодбирали, не оставляли людям ні грама. Де яка картопля була у землі закопана, дак шукали да відбирали, вивозили, нічого людям не оставляли. Були комнезами, людей на ссилку висилали. Куркуль був. Конячка там дряхла була та чоловік у кожусі – дак його висилали на ссилку. Я й знала куди, знала, отепер, а замкнуло…

На ссилку висилали людей, і зробили людям голод Вони. Не було голодовки тоді, оттаке зерно (показує) оттаке жито, така пшениця!

Л.В: Вродило все?

Г.І: Урожай дуже великий був! А все унечтожили, щоб вимерли люди. Вимерли саме більш мужики мерли. Бо знаєте мужчини вони слабші.

Л.В: Більше працювали.

Г.І: Було, знаєте переступали через трупи. Трупи лежали горою. Люди ходили отакі го (показує) тухлі ноги, тікло з ніг- і повиживали ж трохи люди ще.

Т: А до вас заходили в хату ті, що забирали?

Г.І: А чого ж не заходили? Вскрізь заходили. Ускрізь. Ускрізь, іще були такі комнезами, що трохи мали душу, так полізе на чердак, а там десь кусочок щось вісить, а він злазить далі каже нема нічого, нема нічого, а все поодбирали подчисту у людей. О! Приказав Сталін щоб уничтожить людей – і зробили голод. Ходили в колгоспи, варили куліш пшоняний, ходили ну що там датуть, мені ж напрімер 15 год, у менеж організм кріпший ще – черпалок дадуть того у мисочку. А нічого ж нема, мазаного нічого. А мущина виїв, що йому, умирають люди.

Т: Вони якісь документи пред’являли, що вони мають забрати у вас там щось, ну якісь розпорядження, чи ще щось, чи просто заходили й забирали?

Г.І: Просто заходили і забирали у людей все – де, що не було – все до чиста вибирали, нічого їм не було. Хто їх, їх Сталін послав, щоб уничтожить людей. Послав отих своїх бугалтеров, отих своїх причетніков, що поотбирали усе дочиста , щоб ніде не було ні грама.

Т: А якісь покарання застосовували до людей. Арештовували чи ще щось?

Г.І: Ви мені повторяйте, бо я не все розумію?

Т: Арештовували людей?

Г.І: Арештовували й посилали на ссилку людей, куркулями. Я оце як теє, так сама собі… Сама собі оце теє…

Л.В: Вже трохи забула. Нічого не переживайте так. Він якісь питання буде задавати конкретно, а ви кажіть те, що можете.

Т: А люди якось оборонялися?

Г.І: Що ж люди оборонялися…

Л.В: Десь ховали щось?

Г.І: Закопували. Де у кого картопля була, так закопували у ями, да маскували. Ходили тукали.

Л.В: Вилами?

Г. І. : Находили і вибірали з ями до грама, щоб і картоплини не оставить у ямі – все забирали. Так що голод не те, голод зробив Сталін.

Т: По скільки їх приходило, як правило до хати. По скільки чоловік?

Г.І: А хіба їх мало було комнезамів, їх же було багато, це ж не один був комнезам.

Л.В: Ну скільки 2, 3 їх приходило чи більше?

Г.І: Хіба тоді считав, сколькі прийшли. Прийшли значить на печі узелок там якийсь заховали на піч – і там знаходили й забирали. Забирали все подчисту і зробили голод. Так, що голод не сам зробився, а зробив Сталін, щоб Україну, чи як як вона тоді звалася, я вже забулася, щоб зробить полностю унічтожить.

Т: А де люди, як правило ховали свої продукти?

Г.І: Де, хто мог. Дехто в землю закопував, дехто на чардак. А з чардака все зносили, нічого не оставляли, ні грамочка.

Л.В: Де ще можна було ховати, тільки в землю. Тільки в святу землю або ще на чердак.

Г.І: Шукали. Ну де, я скажу забирали у людей скотину, ну все забирали, щоб человек умірав з голоду полностю отак. Ходили отоді ж стали варити куліш пшоняний. Одно пшоно да вода.

Л.В: А хто це варив?

Г.І: У нас гам була Василина, вона вже вмерла давно, давно. Так вона оце та Василина варила ото той куліш. От забула, чи хоч хліб, хоть по каплі давали. Давали, давали до куліша оце теє такий кусочок хліба (показує).

Л.В: Як сірникова коробочка.

Г.І: Ходили у колгоспи, і я ходила по суп. 15 год – що тоді той. Люди лежать переступив тай пішов.

Т: А крім – їжі одяг забирали ще якийсь, чи тільки їжу?

Г.І: Ні одежу не забірали, а нащо їм одежа. їм треба, щоб люди вмерли. То хіба вони своєю волею вмерли? Як ти синок будеш писать тепер я не знаю раз це є. Самі розшифровуйте, як воно там.

Т: А дозволяли забирати з поля те що залишилось, якісь колоски, якісь там овочі ?

Г.І: Усе забирали дочиста, нічого не оставляли, ні грама людям нічого!

Т: А охоронялися поля, щоб люди потім не ходили і нічого не шукали?

Г.І: Хм, готкуда я знаю, наверно ж охранялися. Такого не може буть, щоб не охранялися.

Т: А люди хотіли іти до колгоспу, чи їх змушували?

Г.І: А люди не хотіли іти в колгосп. Дак, хто пошол у колгосп і зразу дак йому було не пагано – тим людям. А хто боявся колгоспу – дак іздівалися. Оце мій свекор отут, да цеє, чоловіков батько, дак він, мати його була верующа – і це було гріх іти і колгосп. Дак вони сдільки з їх іздівалися, стільки здівалися – позабірали і коня, і воза, ну що було у тому, і прийшли ще забіжать, а свекор уже на лавці лежав, уже мертвий. Вони прийшли дак що ж вони будуть забіжать, забірайте вже мертвого!

Т: А худобу люди якось намагалися заховати десь, чи ще щось?

Г.І: Ну де ж ви худобу заховаєте? Худобу ні, не ховали. Всьо, все позабирали комнезами, тоді ж були комнезами. Дак як хароше дитя полізло на хату, дак подивилося зам десь вісить кусочок сала под балтиною там, заховав те десь там ту під балтину там якоїся крупи, всунула людина та сіном затоє, дак воно подивилося, злізло дай каже «Нема ні чого тут». А як усякі ж ті були комнезами, а хто полізе дак все забере подчисту.

Т: А в який час приходили забирати: вночі, вдень чи ввечері, коли, як правило?

Г.І: У день приходили забірать. Ночу не, чого вони йтимуть.

Т: А скільки разів приходили?

Г.І: А хто знає скільки разів, скільки, скільки одні побули пошли, набрали другі недобрали дак прийшли другі добрали, оце таке було теє. Оце така голодовка… Голодовка! Тоді не було голодовки… Зробили голодовку, оце так. Схотів Сталін вобше шоб не було держави цієї шо оце те.

Т: Коли люди почали мерти від голоду?

Г.І: А люди мруть через … на дванадцятий день, дванадцять день, голодні не їдять… А єсть такі мерли шо десь розгорається голодне, а тоді десь сере шось їсти , дай умірають, умірають бо заворот кишок.

Т: А шо було з сиротами? Були сироти, які залишалися діти там самі без батьків?

Г.І: Гм?

Л.В: Сироти, діти що залишались, що з ними було? Хтось забирав їх кудись, чи вони так там і сиділи дома? У вас не було таких в селі да?

Г.І: Нема такого. Не було такого тоді у нас. Тоді були людожери. Людей їли і діток своїх їли. Голод не свій брат…

Т: А хто в селі не голодував? У кого була їжа ? Були такі ?

Г.І: Хто знає – може й були.

Л.В: Але зараз це важко сказати?

Г.І: Не хто це, уже пройшло 80 год, хіба це, як би ще думав, щоб це знав…

Л.В: Ну такі були може…

Г.І: Були, були, були такі…

Т: Чи була якась допомога від родичів від рідних, з інших сіл?

Г.І: Ах тоді, яка була жалость? Тоді не було ніякої ні докою жалості, не до своїх, не до діток, ні до кого. Як воно саме голодне і дитя вмірає перед тобою – дак хто кого тоді по… Тоді всяк собі, як у кого було дак ховали, о. Да хіба ж вони могли у кого є шо шоб наружу викинуть, як вони пока зара прийдуть і заберуть.

Т: А коли не було що їсти, що їли, що намагалися їсти, шукати щось десь?

Г.І: ну що шукати, мерли…

Т: Листя якесь, кору з дерев?

Г.І: Хто знає, конечно їли все – і листя, і кору і все, все їли бо голод…

Люди хватались за все. А воно ж голодне дак і умірало да й все.

Т: А можна було щось виміняти, продукти якісь, продукти якісь, чи купити щось?

Г.І: Не, не, не було, це ж не так, як тепер. Оце шо як у 46 тоже ж голод був. У мене було 2 дітей малюсіньких, я їх дак їздили в западну, до доставали, возили чавуни горшки, ше у мене була одна дуже красіва ікона, і я одвезла тоже в западну, на хліб поміняла і…

Л.В: Це коли, це в якому році?

Г.І: В 46 році. 46-й гоже голодовка була дуже здорова, ну не така як тоді. Все таки можна було достать в 46-му. Ходили – очереді були такі… Хлібчик кирпічний – дак така очередь, як ото до остановки за хлібом, і… їздив конем не дай бог, щоб ти оце в сторону туди одхилився – да так би і вжарив би пльоткою.

Т: А в містах був голод? Голодували люди в містах?

Г.І: А цього я незнаю.

Л.В: А це село як називалось раніше?

Г.І: Троєщина!

Л.B: Троєщина?

Г.І: Оце було Вігуровщина, а село Тростина.

Т: А скільки людей померло в селі, були якісь відомості?

Л.В: Багато людей померло?

Г.І: Так пишеться ж отам скільки.

Т: А хто хоронив померлих, і де їх хоронили?

Л.В: Хто ховав?

Г.І: Не Знаю хто ховав !Свої ж, не приїжужали ж ховать остуда!

Т: А їм гроші за це платили, чи так просто?

Г.І: Які гроші?

Л.В: Загорнув – дай все!

Г.І: Тоді грошей не було! Тоді людили робили так – літо робить людина, заробляє, а зіму оддихає. Не так, як ми тепер робимо (сміється) і нічого ніколи не маємо.

Т: А відомі місця де похоронені, ті що загинули в голодомор? Чи їх разом з усіма ховали?

Г.І: Я не знаю, як тоді хоронили, де хто кого хоронив, я не знаю і батько ніколи не казав, і ніхто не казав.

Л.В: Десь на кладовищі…

Г.І: Де його хоронили, то ж Сталін приказав, так Сталін і теє…

Т: А їх поминають зараз на проводи, на гробки, тих що померли з голоду?

Г.І: Дак вже ж 80 год пройшло. Це тії грабки поминають тії своїх, хто помер дома, зараз так поминають їх.

Т: А в церкві?

Г.І. А нигде голодомор не споминається, нигде – нигде не споминається.

Г: А є в вашому селі церква?

Г.І: Є…

Т: А до якого патріархату вона відноситься?

Л.B: Московський, да?

Г.І: Я не знаю чи до московського чи якого… Московський да.

Т: А встановлено в селі там якийсь пам’ятник померлим, чи якийсь хрест, чи що від голоду, чи…

Г.І: Ні, нема, вони ж давно померли, уже стільки пройшло на їх душах бозна стільки людей.

Т: А сучасна молодь села знає про цей голодомор, ви їм розповідаєте про нього?

Г.І: Хто?

Л.В: Чи питають діти щось?

Г.І: Ніхто не вспоминає про цей голодомор, ніхто…

Т: А ви розповідаєте дітям своїм?

Г.І: Ніколи так не приходилось.

Л.В: Це був страшний час…

Г.І: Да голодовка, кажуть що була, голодовка, а чого була голодовка, того що цеє… Ой в мене було у мислях, у голові багато, а я цеє, загубила вже…

Т: Кого ви вважаєте винним у голоді?

Г.І: Гм…?

Т: Винним кого ви вважаєте у голодоморі?

Г.І: Сталін, Сталін… Сталін приказав, щоб народ уничтожить, а хто ж, так як ото тепер би например оце, Ющенко наш сказав, хто б же той … Так і то…

А тепер питайте, то я може що придумаю…

Т: Ваше прізвище, повне ім’я й по – батькові:

Г.І: Галина Івановна, Новохатська Галина Івановна.

Т: А визаєте що таке «Торгсін»?

Г.І: Хто?

Т: Торгсін.

Г.І: Торсін? Золото здавали в Торсін.

Л.В: Торгсін – це золото здавали?

Г.І: Бо я знаю, що в мене тоді ж войни йшли… Перейшли через наше село – турки, козаки, поляки, ції немці – всі оце перейшли і победили, победили ж наші. О, і поляки вбили мою маму. Убийте не знаю, я 18-го году, а война коли була, 17-го 18-го, 19-го, дак і войни оце йшли. Дак колись же война йшла , лак не було ж… Були орудія отакіго (показує), то , на колесах, а то були що – булавки, пулі, нуля летіла і маму мою у висок і я на руках була. Дак войни були, горе було, а тоді знов голодовка, колі оси – засновувався. Було теє, трудне время дуже було… Бо не йшли люди в колгосп, не знали, шо це, думали, що гріх іти у колгоспи. А хто пошов, дак було йому непл… кока.

Т. А з вашої сім’ї хтось помер у голодомор?

Г.І: Не, у нас ніхто не помер з голоду… Нихто не помер… Бо николи ж не казали, що цеє…Батько у нас був такий… Ну його хоть і не на ссилку висилели, ну якось що не висилили. Куркулями годі люди були. Тепер міліон дере, да машини, дай не тії:

Л.В: І не куркулі?

Г.І: І не куркулі… А тоді, драхлий коник був, і той куркуль був і голодний, голий був – дак його все туди на спілку. Багато людей не поверталися з ссилки. Повернулися деякі, да к ни хат нічого ж не було, уже тіх, куркулів. Знаю я що там одна сім’я приїхала, дак комора була, дак вони поселилися у коморі, а так щоб багато тоді, дак годі ж не треба було. Якби ж це треба було, або оцей період, оцейго ще ось, дак десь би сообщався – то з тим би побалакав, то зтим би…

А його не вспоминали тоже оце голодомор а в 80 год придумали. Собі хочуть голодомор зробити (сміється).

Т: А врожай в 32 році був хороший?

Г.І: Хороший… Урожай був, замечатільний . Такий врожай що…

Л.В: На рідкість був хороший…

Г.І: Все було… Все було… А тоді ж колосок… Поймалася, вирвала людина, в тюрму садовили за той колосок. Людина голодна – піде нашморгає трохи із колоска того, пшениці да жита. Дак і теє… А воно… А воно дак поймають і в тюрму садовили за то.

Т: А ті що забирали продукти і харчі – вони зі зброєю приходили?

Г.І: Нашо їм зброя?

Л.В: Нашо їм зброя, вони й так заберуть.

Г.І: Вони прийшли забрали й пішли і не було ніякої зброї. Ніхто нікого не вбивав. Нихго нікого не вбивав, нихто не бив никого… Люди голодні – позабирали все до чиста Це ж не так що – ага, ось пошов у Кієв… Не дали тут їсти – пошов собі у магазин. А там же не було магазинів… Люди жили, корову держить, якесь поросятко, городи свої, напахають, а зіму отдихають, а зіму коло худоби. Да й так іще я знаю, іще я була малою, дак тоже цеє мачуха пойде молоко…

Л.В: Мачуха була у вас?

Г.І: Мачуха була змалечку.

Т.: А скільки вам років було у 32 ?

Л.В: 15 років у 32-33?

Г.І: 15 років.

Т: А в 46 чого голод був?

Г.І: А в 46 вобще голод був.

Т: Того що не було врожаю?

Г.І: Скрізь повимирали б: А гак їздили – і на критий Брестовського, і у Сарни, в Здолбунов і ускрізь я оце виїздила. Двое маленьких дітей, – то там покину дітей, то там – дак привезу мішок, покину поки приїду – уже й моє жито поїли. Пооддавала де що не було – з якої одежі, із тряпки, з усього, за дітей, що кидала діти у людей. У мене в 46 синок родився, а в 41 дочка, оце 41 вона года.

Т: А в 32 році люди не міняли, не їздили – такого не було?

Г.І: Тоді ж не було ни отого – ни автобуса ни транспорта ніякого ничого не було. Нікуди і не ходили, бо не було ж… Це ж уже після войни стали автобуси, машини, трактори, а тоді ж що, конячка є у кожного. Дак вони кінь, да мій кінь, да орали двома, парою, кіньми.

Т: Худобу тоже забирали?

Г.І: Ну все под чисту. Раз забіралн у вузолочку картоплину ту, що я закопала була, дак все забірали вподряд. Хотів Сталін, щоб державу зовсім списать, і шоб вимерли ці люди, і не було держави цієї. А воно все одно бачите – стільки народа вимерло, а трохи ж осталося.

Л.В: А люди тоді розуміли, що Сталін це робить. Люди тоді розуміли це?

Г.І: Конєшно, конєшно, аякже. Він управляв і посилав людей своїх тих посланців. Він же не посилав вас, мене і вас, а посилав своїх цих бугалтеров, отаких от причетників до Сталіна а попробуй, він же тоді шо – розстрілював шоб побачив, що ти неправильно, узразу розстрілював, не давав те, і кажде боялося, кажде спасало свою душу.

Т. А посланці говорили чого це саме вони забирають продукти, чого це так сталося?

Г.І: Хіба… Ой синок я знаю, мені ж було 15 год, бігала, як бирка та.

Т: Ну все тоді будемо завершувати?

Г.І: Ну що моя дитино…

Л.В: А коли ви народилися?

Г.І: 1818-того.

Л.В: 1918-того? А число й місяць?

Г.І: Я народилася оце в тому місяці 22 числа.

Л.В: Жовтня?

Г.І. Нє, грудня?

Л.В: А, наступного місяця…

Г.І: 22 грудня на «Ганине зачатіє», празник був «Ганине зачатіє». Я це родилася годі. Ну тоді ж іменини не справляли.

Л.В: Назвали в честь Ганни дай усе.

Г.І: Ну я не можу замітить у скільки я осталася сиротою. У якому це годі поляки наступали. Чи в 19-му, чи в 20-му. Оце в отаких годах оце, 18-й, 19-й, 20-й. Тоді ж не було ізверху, а ховалися у погребі.І так як батько із мамою у погреб, пристрілка була. І вони хотіли у погреб і не вправилися — дак батько під цим углом став, а мама під цим углом стала. Дак батько нерушимий остався, а маму пуля, як летіла, дак так і в висок і в бруса застряла…

А чого я Торсін знаю. Розкажу. У мене, у моєї мами да були отакі циганські сережки, і була якась п’ятьорка, чи то. А як була мачуха моя, дак умер дід мій, батько мамин. І батько мій викопав могилу, отак батько…отакя дідова могила а так – щоб якраз захватить мамину голову. І батько забрав сережки ці золоті, моєї мами і мачуха забрала і однесла в Торсін, а ній були такі маленькі сережечки, дак вона, вони, й досі є, але тим сережкам нема толку. Вони оце в сестри моєї. Вона по батькові рідна, по матері ні, ну вона добра. Дак ції сережки, вона їх і не носила. То десь тая на свадьбу…

Л.В: Погана енергія.

Г.І: Еге, еге, от ми теє… не таки всьо равно, дано Богом. Дак у зеленому тому конвертику мачуха свої сережки витягла, і вони там лежали і вони ж мені не треба, да якби я ж їх забра… дак вони ме б вбили, нашо вони мені ті сережки. І мачуха однесла в Торсін, мої сережки. Так шо я знаю Торсін.

Т: А інші люди теж ходили здавати туди речі свої?

Г.І: Кого?

Т: Інші люди свої речі теж дорогоцінності туди здавали?

Г.І: Ну да здавали, а шо ж тоді теє, тоже ж послі войни…

Л.В: Це в сорок якомусь 5-му, 6-му, 46-му було, да?

Г.І: Ні, ні, нє дак не в 46-му, це ті у 18-му отому у 19-му, у

В отих годах, о, шо золото здавали в Торсін. Тоже не було чого їсти людям, дак здавати і золото, все, все здавали що було у людей, хотіли люди їсти…

Після войни, война тоже така пройшла, стільки пройшло – і турки, й козаки, й поляки і нємці І усі перейшли через Україну, і не побідив нихто.

Л.В: Так Богом дано.

Г.І: Да так Богом дано… Так шо Торсін я знаю що.

Л.В: А ми не знали, бачите як.

Г.І.: Не знали? А тоді був Торсін, я бачите не забула шоТорсін.

Т: Спасибі вам велике!

1. Місце запису: село Тарасівка, Фастівського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Богданова Н. Б.;
4. Респондент: Ткаченко Марія Іларіонівна, 1928 р.н.:

 Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала у селі Тарасівка, Фастівського району, Київської області;

В той час вона проживала в селі Борщагівка, її сім’я складалася з 14 чоловік, в якій було 12 дітей, вижило тільки четверо. Запам’яталось їй найбільше, як ходили по хатам «авктивісти» і забирали всі продукти не залишаючи нічого. Людям раз в день в колгоспі видавалася «похльобка», за яку вони повинні були ходити в колгосп і тяжко відпрацьовувати. А одного разу в їхньому селі під час голодомору сусід у сусіда вкрав тільну корову. Вдома 8 дітей помирало з голоду. Привів її додому, зарізав і порубав на куска, а теля залишив цілим. Але крадія зразу ж було викрито і покарано. Саме оце покарання Марія Іларіонівна запам’ятала на все життя. Крадію на шию і на плечі положили оте мертве теля і пів дня водили під охороною селом, щоб всі бачили і такого не робили. Згодом чоловік, не витримавши цього позору і горя, поневолі помер. Її двоюрідний брат після голодної зими, коли почали сходити перші овочі, наївся редьки і за день помер. Шлунок після довгого голодування не зміг запрацювати.

1. Місце запису: м. Київ;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Теличко Артур;
4. Респондент: Ткаченко Анатолій Прокопович, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в місті Київ.

В голодовку я тут жив (м. Київ). По-моєму продуктів не було, а обмінювали продукти на серебро. Моя тітка обмінювала серебряні ложки. Траксін називався (установа), там сидів чоловік – оценював тебе внєшнє і забирав ложки. Оцінював сєребро по-своєму і в 2-й кімнаті давали кусок хліба. В магазинах хліб давали по карточкам, а потом появився комєрчеський хліб. В 34-му році був магазин на Святошино. Я помню: якийсь дядько купив буханку, зразу з’їв і помер. Лежав труп до вечора, приїхали міліціонери і забрали труп. Ну, я знаю… короче говоря, щоб чего-то купить, нічого не було. Людина знімає кольцо, щоб купить хліб. А в Повставщині звозили спирти на храніння, вони аж гнили там. Люди йшли, а там написано: «Сьой, стреляю!», а вони йдуть, бо їсти хочетья. Тяжело було, дуже тяжело. Це голодовка… штучна голодовка – вивезли весь хліб, згребли. Катомольці ідуть, забирають на подводі, все – сіл і поїхали. Діти в хаті сидять голі. Ховали, навєрно, де-то прикапували, так вони ж ходили з штирами і перевіряли. Лободу їли, трава там така, кору якусь… Ну, лободу, так це точно. Ну, тут не знаю, щоб хтось вмер.  Селах люди повмирали, це правда. Ну тут жидів жило, правда, багатеньких. Ну і кума, мого дєд поєхав на село і його там з’їли. Сусід воєнний, так воєнщина хорошо жила, получала пайки. Тих, що собирали по городу, то там, то там, ну я ж нікуди не ходив. Ні, у нас в районі немає.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: Єрмоленко Вікторія;
4. Респондент: Прохоренко Прасковя Григорівна, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в місті Київ.

Роділася і жила я весь час в Києві на Слобідський Воскресенка. В голодовку не пам’ятаюсь було чи 17, а, може, й 18, ну яка, як ти була. Как воно оце як голодуха настала, то я тільки почала работать воспітательніцей. Ходило діточок багато, було їх багато. Роками до 8 років. А ще діточок частенько залишали батьки на сутки, бо кормили не погано, не пам’ятаю, що давали, але колгоспи забезпечував харчами. В мене група була з 33 діточок. Батьки платили гроші за садік. Я як такого голоду не відчула. Ночувала сутками в садіку, і жила там майже. І мала я ще сестру і 4 братів, так кушали вони, ото як би це сказать, шкарлупки, помиї. Але ніхто не загинув, людоїдства я не помню. В магазинах була їжа і на складах. Хліб давали по талонах. От як вам сказать, їли що приходилося. Любила я діток. І зараз бачу Оксаночку, не забула вона, приходить і дякує мені. Гроші мені платили, коли я робила у садіку, зарплату давали.

Було время таке плохе…

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Галина Жолудєва, 1926 р.н.;
5. Розшифровка:  Максимюк Олександр, Чех Вікторія;

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Од Києва, Обухівський район сєйчас, єсть велике село  називається Германовка. Германовка це колись там був пан Герман і вот його назвали Германовка в цьому селі жили мої дідусь один і другий батькові і мамині

Як їх звали?

Дєдушку звали по мамі Марко Федорович

А прізвище?

Марко

Марко?

Джулай

ааа, Джулай, прізвище?

Марко Федорович

Зрозуміло, а маму?

У нього була дружина Олександра бабуся коли у них було дев’ятеро дітей.

Дев’ятеро це ваша бабуся чи ваша мама?

Це у дідуся у Марка, Джулая от у цих коли було одна хатина, бідні вони под одною кришою. Два сина і дочки, от одна вишла заміж це вже моя мама, стала вишла вона заміж за Гордієнко Тихона Степановича, вишла вона заміж і от я народилася 1926 році.

Так

Жили ми дуже бідно, от діда Марка і цих дітей коли у 30-х годах хотіли коліктівізіровать вони одказувались, потомушо в них було пало два, два,  бачка і шо то гектар чи 2 гектара землі .

То вони до якої касти належали? Середняки бідняки чи як?

Це по мамі Марко от.  Були і коли в 30 году хотіли їх коліктівізіровать в 30-м году вони відказувались не хотіли йти до по тому шо..

У колгосп заганяли?

Заганяли в колгосп вони не хотіли йти в колхоз. От вони тоді й прийшли с спеціальними службами приїхали вигнали їх всіх з хати забрали ці бачки забрали ліквідірували в них ці 2 гектари ше землі

Це в якому році 32?

В 30 і вигнали їх з хати вигнали їх з хати за саме село за ето с там були такі там формах і всякі  і вигнали їх за село і вони пішли по всьому світу десь вони ето вот уже за границю України і цими і де вони тільки не робили і копали землю і все по всьому світу ходили пока дето под порожанські дороги у 35 році отам опанували там начали ходить на роботу на москві це вже московська область вот етат рязанська дорога і вони там начали вся сімя опять вже кроми двух дівчат кроми тих коториє вишли замуж це моя мама і ше тьотя Фрося ці повиходили заміж а всі ці пішли в отетож по …

Джулаї?

Джулаї всі пішли вони от вони начали сторїть українці знають шо як могли робити і працювали на заводах

А там була вільна земля?

Земля там дорога желєзна дорого а от акий я в 48 році їздила сама лічно я подивиться де вони живуть як вони живуть ну українці оставалися українцями томушо і садки там поставили вокрух ціх хаток і етовот і колодязь і короче говоря і козу держали працювали для того шоб якось прожить, от а сімєйні мої Гордієнки. У дєдушки от він родився у батрачки которая у пана робила от і родила вона ето вот  коли вже цього пана цого вже не стало уже колікцівізація а коли а дєдушка Степан Тотосевич вот уже був дорослий пішов у козаки українсько коториє по українє робили. Це до до жинідьби ну єслі мама родила в 17 году сина моя мама родила ото Коля другого в 20 году родила Василя 23 году родила Степана етот Тихона це вже сини по дєдушкі Степана а по його сині Тихон .Тихон він розумієте? 20 18 20 23 і я 26 нас 4 дітей і 37-го ше родилась 5 сестра в 37 році  от коли вже то людей позабирали у колгоспи начали заставлять уже і мама ходила на поля на поляки на ето заробляла ростила нас і а батька застали він такий був як і дєдушка він знав і газєти читать дєдушка хотя він родився од батрачки вот і ето вот рано остався без матері і пішов у козаки він писарьом був мєжду козаками вот.

 Грамотний

Да, грамотний і вже от як закончилась колєктівізация батько в органі його в Обухові заставили при от єсь от та от називається це він головою колгоспу робив…

 Головою колгоспу?

Забула як це називається, ну я згадаю.

Село?

Згадаю ,от і батько став робить у колгоспі він.

Головою так?

Так головою мати нас нас ростила в школу ми ходили хлопці ходили первий коля закончив тільки 7 класів став начався голод в 30 года все зерно котореє було на полі у колгоспа робочим роботнікам нікому нічого не дали нічого десь вивозили вже в росію той хліб зерно всі оставалися без хліба нас було ето вот пятеро хлопці це один закончив 7 класів другий тоже 5 класів вот а етот 23-го закончив 7-го класа і начався началась війна брати пішли етот вот

Нє нє, а голод перед голодом, чому голод почався?

Рокуркурували у людей забрали все на світі заставляли шоб люди йшли робити в колгосп хто робив хто ето і так ми дожили до 33-го року я мені вже в 33 році коли такий вже розгон я уже мені 6 сім років я вже усе розуміла

А як же ви виживали?

А як виживали, дідусь Степан Тодосевич він був мастєром всього він і капці нам пошив то він із ето вот з лози вот тапочки він все нас обсулужавав а батько у 37-у році це вже коліктівізація но шо то в нього не получалося короче говоря його друг позвав дето у другу у Росію де лутче життя, де можна заробить і він і там застала війна і ми його більше не бачили

Батька?

Батька, не бачили а дідусь при нас жив невістка і діти. І діти хлопці кончали школу і я ходила в школу ну от саме страшне це був 33 рік самий страшний ми оставалися совсєм голодні

А як же ж батько він же ш працював?

А батько працював…

Головою колгоспу?

Тоді ше не був він головою колгоспу. Він ше не був голова колгоспа він тоже а в нас було всього 25 соток города всього 25 соток города і це на цьому городі повинні були кусочок коноплі поставити шо мама шото наткала якоїсь ткані шото пошила шоб дітям пошити шото а батько такий голод шо вже не льзя ходили на поле собирали з колосків сміття а дєдушка зробив жерно таке кругле колесо з накльопом і на цьому жерні робили муку із колосків робили і в печі хто міг ну це нас дєдушка піддержував

А ви ше шось додавали, одні колоски, чи ше шось додавали?

До колосків добавляли картошку гнилу витаскували з землі витаскували в печі на жорнах дєдушка на жорнах накрутить землі, не землі, а трави мама з бабусею брали як називається це кориці складували туда смазували цім не йодом а цім як його шо смазують машини.

Салідол?

Салідолом смазували і ці ліпьошки ліпили, а ми тіки одварювали, як ше були буряки одварювали буряки і оцю юшку з ціми… ет їли. А уже в 33 році начали люди дуже умирать, дуже умирать і от пішла етот по селу шо на нашій вулиці ну я ж не ходила нічого.

А слух такий пішов?

Пішов слух шо уже Татьяна з`їла свою дитину. У другої вулиці шо ето зїла свою дитину саму меншу. Наших молодих уже стали… в колгоспі дітей такі коториє ходили, наприклад, уже мене я уже повинна була іти… Один раз іти в колгосп там варили якусь кашу, навіть не кашу а якийсь суп і давали кусочок хліба, отакий кусочок хліба давали, ну я хліба не їла я за пазухой несла його мамі потомушо в мами начали вже ноги пухнуть. і я несла цей кусочок хліба шоб мама не померла

То це раз у день давали таке?

Раз у день дітей значить мали один раз прийти діти і поїсти.

Це вам а іншим вашим сестрам?

А хлопці, а хлоппцям заганяли їх на поле шоб вони копали для кузьок корови но не годували ніхто не годував десь я не знаю чи їм давали чи не ну в нас не було шо їсти. Бабуля собирає спідницю мама були ше корали ето вот червоні і батько їде у Воронєш щоб хоть якогось зерна достать а ми вже лежали на топчані уже їсти немає чого весна талачики на ето вот на дорогах талачики ростуть, і ми ті талачики їли на городах видолбували гнилу картошку їли і особенно ми боялися вже самі дєдушка горобці начав стріляти бо томушо хоть шото небуть.

Стріляти з чого, з рогатки, з чого він стріляв?

Уже річка у ставках появилася вода вот то стали оці малюсінькі мальки вот хлопці ходили ловили оці малюсінькі і їх як казали вот етовот Бабуля Ульяна так каже коже ну йди пукай оці рибки малюсінькі оці рибки оце уже нас начали спасать от вот шоб ми вже  їли.

Ага, шось могли істи.

А батько пішов у Воронєж одвіз усі етовот серебряні  сергі не золоті, а серебряні серги, серебряні якісь ложки ше шото там, спідниці платки.

Усе цінне взяв

Усе оце вот,то він завіз пів мішка туди віз і одтуда із Росії привіз клумачок зерна. Він приходить заходить у хату а сейчас я з мамой на топчаї лежу біля мами, вот лежу на топчаї бо я ж тоді сама менша була в сім’ї, ше ж тоді Ніни не було вот ето вот, вона він заходить у, вона говорить: “шо ж ти привіз? оце” говорить “скільки я виміняв зерна у Росії у Воронежі шо вже більше у мене нічого немає і це після цього от як він другого спасєнія не було і його позвали шоб він ішов головою і шоб заробив і шо йому будуть платити, шо йому будуть всяке і він пішов у цю Долину, в село Долина, Обуховського району.

Так у якому році він пішов головою?

Головою.. це було десь..

34? чи пізніше?

Десь в 35 чи 36, вот в ті года.. і він, а  вона ж мама біля дєдушка і бабушка старенькі і нас діти ето вот вона нас кормила уже ето вот а аж в 34-у році, у 34-у році народилася від батька, хотя він тут не по колгоспу, і  він так: поробив у колгоспі, організував шото там, шото построїв і його переводять у друге село у… не в Купачів… а в ето… забула як, і помнила ж, треба було записать, а тепер забила.

Теж Яготинського району?

Це Обухівський район

А, Обуховський.

Це в Обуховском районі його тикнули етім і так осталися він як тоді його ето вот він шото всьото таки боровся за своїх, за свій народ, за то шо вони робили його взяли ісключили з роботи і ето він у 36-у році він винужден був поїхать у Росію,  десь аж під  Лєнінград його позвав знайомий його друг.

1. Місце запису: село Черняхів, Кагарлицького району, Київської області;
2. Дата запису:  2002 року;
3. Хто записав: Володько Володимир;
4. Респондент: Кущ Ульяна Степанівна, 1930 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в с. Черняхів, Кагарлицького району, Київської області.

Сама я голоду 33-го не помню. Про 47-мий я більше могла б розказать. Про голод 33-го мені мати дещо розповідала. Вона казала, що в 32-му був неродод картоплі і зерна. А кроми тоги приїжджали в село представники і виконавці, які ходили по хатам і забирали все, що бачили з продуктів. Через це й почався голод в селі, бо грошей в колгоспі до війни ні копійки не платили і не було за що купити зерна чи ще щось з їди. Люди тоді почали втікати з села, закривали хати, забивали двері. Багато хто їхав в Київ і там стояли в очереді, бо там хліб продавали і міняли, і там пайки давали. Моя мати їздила в Київ, тоді до своєї сестри. Нас було тоді четверо дітей і мати хотіла здати хоч би двох в приют. Подруга сестри моєї матері робила в приюті НКВД і там годували дітей, бо в інших приютах діти вмирали. Але відправити нас в приют мати не змогла і вона вернулась в село. Двоє моїх молодших братиків таки померли з голоду. Мати розказувала, що тоді щоб не попухнути їли траву, рвали акацію і варили з неї суп. Сусіл наш Микола Березний вкинув свого малого синка в колодязь, щоб не мучився, а потім сам помер. Мертвих було дуже багато й не було сил їх до кладбища нести, закопували хї в дворі, на городі, в садку. Батько в голод на Донбасі був, робив на шахті, але коли він вернувся, то вже голод був не такий страшний. Літом 33-го був врожай і він порятував тих, хто ще живим остався. Мати казали, що по три душі в кожній хаті померли, а деякі сім’ї зовсім вимерли.