1. Місце запису: село Крюківщина Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Шевела Наталія Василівна;
4. Респондент: Кравченко Олександра Євокимівна, 1924 р.н.;

Голодовку 1932-33 року пам’ятаю. У селі люди, чула від мами, помирали від голоду. Мій батько отримував за роботу пайок, то його ділили на всю сім’ю, бо більше ніхто не робив. Мама ботву варила, картоплю мерзлу копали, млинці з сушеного липового листя і мерзлої картоплі пекла. Дуже важко було. Люди з вулиці їздили міняти одежу на харчі, мама теж їздила, рід помагав, люди допомагали один одному, але не всі, ні… У Крюківщині всіх померлих від голоду сім’ї ховали в могили з хрестом, і поминали їх в церкві та на свята. Але про Голодомор в церкві не казали. Ховали на старому кладовищі. (на цьому кладовищі є поховання 1905 року, воно старе дуже).

1. Місце запису: село Крюківщина, Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Шевела Наталія Василівна;
4. Респондент: Клименко Фекла Юхимівна, 1913 р.н.;

Голодовку 1932-33 пам’ятаю. У колгосп людей зганяли, хто не хотів, давали примусові роботи, то люди боялися суду і йшли. У Крюківщини трохи легше було, бо до Києва близько, брали там табак, сіль, одежу і їздили міняти на харчі на Кацапщину, збиралися повулично, щоб не так страшно було, і їздили. Спочатку міняли добре, а потім уже надоїли їм, то вже казали, щоб ми не їхали до них. Мама копала мерзлу картоплю, ту крупу чи зерно, що я привезу, ділили, щоб на довго хватало. Люди помирали в селі від голоду, у нас на вулиці жах було, але за покійника сім’я сама доглядала, спільних ям не було не кладовищі. А за селом і в дорозі до Києва люди мертві траплялися, бо як він голодний, а йому зразу багато дадуть – то помирав в муках. Біля поля з хлібом теж люди вмирали, наївшись колосків з зерном. Казали, що цих мерців ховали в полі, не на кладовищі. А так, то люди помагали одне одному . голод, то страшно.

1. Місце запису: село Княжичі, Броварського району, Київської області;
2. Дата запису:  2005;
3. Хто записав: Хмелевський Дмитро Миколайович;
4. Респондент: Голуб Марія Іванівна, 1929 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Княжичі, Броварського району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Я не, мала була ще, роки чотири було. Мені мати казала.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

То всьо влада. Сталін усьо забирав, Сталін…

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?Мама казала, що красні чорти приходили з ружжями, чекісти.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю про таке.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Про що ви кажете? Які там документи. Бувало, що і стріляли на місці.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було, все робили, щоб люди вмирали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали.

Як люди боронилися?

Та ніяк. Хіба що хтось від одчаю з кулаками чи з вілами ліз, та мати казала, що такі гольодні були, що й борониться не могли.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Якесь бадилля та картоплю мати під підлогою ховали і в кутку, біля пічки. А так – ні. Все обшукували.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Та хіба знаю!

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили по двоє-троє, бувало, що і свої, з одного села.

Де можна було заховати продукти харчування?

Нігде, тіко можна було спробовать під підлогою.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не знаю!

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Худобу ще в перші місяці перерізали, бо їсти треба було. Забирали все тепле, що у хаті було.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Нє. Не чула і мати не казали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє, ніхто не дозволяв. Вночі бувало мама з татом на поле ходили, щось зібрали, але рідко – бо і пристрелити могли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Та хто його знає, солдати, чи в кожанках отих.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Нє, казали іроди всякі йшли, але загоняли ж насильно всіх, усе село йшло.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Та ніде було переховувать, одразу в кого що було – різали, солили, дома ховали, бо живу скотину у всіх позабирали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Весь час, коли їм хотілося.

Скільки разів приходили до хати?

Багато.

Коли почали помирати від голоду?

Дітки ще в перший місяць. І старі почали скоро, дуже скоро.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Да яке опікування? Яка держава. Мені було чотири роки. Мама чуть не померла. Аби мене од голоду вратувати.

Хто не голодував у селі і чому?

Всі голодували. Тіко собаки сталінські ситі були.

Хто зумів вижити?

Мало хто зміг, та змогли.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да, на початку, коли щось іще було в людей. А потім всі яко вовки один на одного дивилися, все ховали, все, що було.

Які засоби вживали до виживання?

Не знаю. Все що було, навіть рослинні корені, траву.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Кожен тоді про свою родину думав, щоб не померли.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Не пам’ятаю.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Не знаю, не пам’ятаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Батько ворон, голубів вбивав, ящірок їли, кішку нашу з’їли, якби не з’їли і вона б умерла.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

На скільки я знаю, мало хто до міста ходив. Страшно було.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Пів села вимерло, багацько, точно не скажу, не знаю, дужо людей умерло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не казали мати про таке, не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі. Хоронили де прийдеться і біля хати, і на кладбищі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Так, є.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Як усі – родичі віддають пам’ять родичам.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю, хто як.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, наша церква українського, православна.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Так, є деякі на кладовищі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

А то їм треба. Ні, нє казала, та іноді згадую.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Влада. Сталін – головний винний у цьому.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Не знаю, а що це?

1. Місце запису: смт Гостомель, Бучанського району, Київської області;
2. Дата запису:  2009 рік;
3. Хто записав: Зборовський Анатолій Іванович;
4. Респондент: Самойленко Галина Федорівна, 1925 р. н., Самойленко Петро Іларіонович, 1922 р.н. (подружжя)

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в смт Гостомель, Ірпінського району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Так.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Наклали великі податки. Податок заплатив – знову наклали. І так по три рази.

Якщо відбирали у людей вирощене у полі, городі, то хто це робив?

Сільські активісти. Робочі з склозаводу.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаємо

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Документів не пред’являли.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Арешти були.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не знаємо.

Як люди боронилися?

Ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не ховали.

Хто і як шукав заховані продукти?

З склозаводу. Присилав Крапивніцьки.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Два-три.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не чули.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Для колгоспників була столова.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забрали дошки, бляху. Ті, хто забрав, покрили собі хату нашою бляхою. Ми. діти, жали очерет, щоб покрити хату. Корову, коня.

Що таке закон про „п’ять колосків” Чи чули Ви про нього?

У нас по цьому закону посадили дві жінки. Повшед Таню (вже померла) і ще одну.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини.

Не дозволяли. Були вишки, з яких дивились. Бригадир провіряв, щоб ніхто нічого на полі не вкрав.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожа були.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Ні, цього не було. Збирались бідняки і говорили:

• Ну, шо підем працювати на бугая?
• Все-одно ж заберуть усе.

У батька (Петра Іларіоновича) була лошадь. Робив у колгоспі, а сам годував. То пошов да здав лошадь. Реманент, плуги забирали.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Приходять у хату і агітірують. Не пошов у колгосп – плати налог. Здав налог – давай второй раз. Пока не поступит. Давиденко Степан три раза здав налог. Все забрали. Тоді пішов у колгосп.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не переховували.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом. Могли і вночі прийти.

Скільки разів приходили до хати?

Раз чи два. І більше.

Коли почали люди помирати з голоду?

У нас не вмирали. Вмирали чужі. 1932-1933рр.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаємо.

Хто не голодував в селі і чому?

Активісти, може. Голодували пощи всє.

Хто зумів вижити?

У нас люди не вмирали. Хоча й голодували.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Хто дєлився?! У нас були кури. Так повикрадали сусіди.

Які засоби вживали для виживання?

Комерчеськи хліб. Ходили в Пущу-Водицю і займали очередь в три часа ночі. Раз схопила міліція і забрала хліб.

Що споживали у їжу з рослин, ягід, коріння?

Всьо. Смородину зелену їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Ні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Гороб’ї ловили, жарили і їли.

Чи можна було щось купити у місті чи поміняти?

Ходили в Пущу-Водицю на базар.

Чи був голод у містах?

З города ходили тряпки мінять. Може, хтось заховав трохи хліба – то поміняє. Більше страдали крестьяне.

Чи знаєте Ви, що таке „торгсін”

„Торгсін” – там здавали золото. Батько (Петра Іларіоновича) відвіз серьги золотиє. Набрав ковбаси. Разние продукти.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

У нашому селі не вмирали з голоду.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Чужих хоронили на кладбищи. На подводу і закопували. Хреста, нічого не ставили.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква Московського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933рр., зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Ми розказували. Молодь знає. Але не вірить. Говорить: „Такого не може буть”.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Була команда звише. З Компартії.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2009 рік;
3. Хто записав: Завалій А. О.;
4. Респондент: Ткачук Микола Лукіч, 1925 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

1933 рік. Не доведи, Господи, щоб будь-коли побачили наші нащадки ці страхіття. Ішов такий повал смертей, що передать не можна. У багатьох хатах були випадки, що людей ще живими (непритомними) вивозили на кладовище. Це потягли ті, ще живі, у яких ще залишалася сила вивезти, бо трупи почнуть розкладатися, а вивезти буде нікому. Я не стану називать прізвищ тільки через те, що дехто з родичів ще залишився в живих, то щоб не ранить їм душі.

Були випадки і людоїдства. Спасіченко Кирило убив (зарізав) двох своїх дітей, а двоє (в сім’ї було четверо дітей) гуляли десь на вулиці чи були у родичів, не знаю. Наварили холодцю і коли мати і батько їли той холодець, до них у хату зайшов мій брат Ткачук Тарас і побачив у мисці дитячі пальці. Він визвав міліцію, Кирила з тіткою заарештували, в тюрмі вони й померли. А решта двоє дітей – Василь і Марія вижили, бо їм допомагали родичі й село. Василь воював, прийшовши з фронту женився, але невдовзі після цього помер від ран, бо був дуже обгорілий. Марія працювала спочатку в колгоспі, потім у радгоспі дояркою, в 60-х роках вийшла заміж, але уже також померли обоє.

1. Місце запису: Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Кожан Світлана;
4. Респондент: Ткаченко (Яценко) Катерина Гаврилівна, 1929 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

… Сестра 1913 року була, так вона розказала це все мені, що ми з сім’ї великої, 8 дітей у батька було, 4 сестри і 4 брата. 2 сестри і 2 брати померли, а я осталася, найменша, але після мене ще був Вася, а я вже предпослєдня. Ми жили на хуторі на Ширмі, 3 км від Бузови, коло Ясногородки. У батька була своя молотарка, були корови, були свині, кури були.

Нас багато було, ну як 8 дітей, батько, мати – 10 чоловік. Старші у полі робили, обробляли картоплю садили, менші – матері помагали, свиней пасли, курей, коров…

Було хліба тоді намолотили багато, казала сестра, картопля вродила, но як пришла ця совєтська власть в 1933 році, прийшли, зламали нашу хату, построїли баню з неї, а нас вигнали, забрали хліб, забрали картоплю, даже дрібну, казала сестра. Погрузили на підводи, нашими кіньми, нашими возами забрали все, що не забрали за раз, то на другий раз, усе забирали!

Погнали нас на перехрестя в хату Мелащину, мати вмерла там, 2 сестри і 2 брати вмерли і батько вмер. А вже Карпо (1919 р. н.), Ярина (1913 р. н.) і Федь (1917 р. н.) пішли в колгосп. Федь на трактор пішов, Карпо – корів пасти, а Ярина на всяку роботу ходила. Там похльобку якусь давали, отак я з ними і вижила. А Наталка, наша сестра, старша од Ярини, брала мене на руки і ходила по селу, просила милостиню, але ніхто нічого не давав, бо нічого не було. Помирали всі наглою смертю.

А це, що помню: брат мій маленький Вася в люльці лежав і все просив: « дай, дай, дай…», отак він і помер з простягнутими руками.

Отаке в нас було… З усієї нашої сім’ї вижила я, Ярина (померла в 1996 р.), брат мій, Федь, офіцером бу, загинув на фронті, Карпо, у Германії був, 1990 році помер.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.
2. Дата запису:  2009 ;
3. Хто записав: Пальчук Альона;
4. Респондент: Кучеренко Віра Іванівна, 1930 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Мені було три роки був голод, то я нічого не пам’ятаю про ті роки, а батько, Брамирський Іван Маркович, розповідав, що це було велике лихо в селі. Люди масово помирали, хоронить не було сили у живих, то були випадки, що по декілька днів на вулицях лежали мертві люди, а потім їх підбирали колгоспники з підводою, клали їх на воза і везли на могилки. Іноді на могилках лежали мертві, бо не було сили у живих, щоб їх похоронить. Весно, коли земля розтала, їх у спільні (братські) могили по наказу голови сільської ради чи голови колгоспу. На могилках весною стояв страшний сморід від розкладених трупів – розповідали люди, бо якщо хто і хоронив, то закопував дуже мілко, сили ж не було викопати глибоку яму. Багато хто з людей, хто намагався врятувати своїх дітей, заводили їх в Київ і там на базарах залишали. Знаю, що Ковальчук Петро і Ковальчук Марфа – чоловік і дружина, завели і покинули своїх дівчаток, не пам’ятаю уже тепер, як їх звали, казали, що одній дівчинці було 3 роки, а другій – 5. Пам’ятаю і те, що скільки жила Марфа, стільки і плакала, що покинула своїх дітей.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2009 рік;
3. Хто записав: Борецька Ліана Казьмірівна;
4. Респондент: Куліш Марія Василівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Сім’я моїх батьків Дудаленко Євдокії Йосипівни і Дудаленка Василя була багатодітною, в сім’ї було семеро дітей. Але у батька була земля, дві корови, пара коней, сім’єю обробляли землю і жили безбідно. Батько в колгосп вступать не хотів, то приїхали з району і місцеві активісти прийшли, батька забрали і відібрали все, що було у господарстві: і землю, і тварин, навіть курей, все зерно. Мати аби хоч чимось нагодувати дітей понасипала в бутлі (сулії) квасолю і заховала в загату (утеплення із соломи, навколо хати), ту квасолю знайшли, бо шомполами проштрихували загату, забрали і квасолю. Діти стали один за одним помирати з голоду. Мати сама клала мертвих дітей в рядно і носила на могилки, як могла, так хоронила дітей. Чудом вижило троє дітей. Ходила мати за продуктами (за кусками, які подавали люди), бо просила милостиню. Одного дня з нею пішли двоє старших дітей, а однорічна Оленка залишилася вдома сама, мама думала, що вона помре з голоду. Дивитися на муки, крики голодної дитини було несила, а нагодувати було нічим. У Київ пішли пішки, були дуже знесилені, йшли поволі, та й в Києві довго просили, бо голод був повсюди, мало хто подавав. Додому прийшли на другий день під вечір. Коли зайшли в хату, то оціпеніли – по підлозі мокре повзало дитя і губами шукало по землі їжу, уже й не кричало. Мама з тих кусочків, які подали люди, нажувала «куклу» і дала дитині. Не можу до цих пір забуть ту картину, з якою жадібністю ссала та дитина «куклу». Але Бог дав життя нашій Оленці. Вона, сестра Мотря і я, Марія, вижили, пережили те лихоліття.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Маренкова Марія;
4. Респондент: Кришун Ганна Захарівна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви про голод, що був у 1932-33 рр.?

Да, пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, причини голодомору?

Причини голодомору були ті, то у людей позабірали все. Все, всі продукти з хати, абсолютно.

Якщо відбирали все, що було на полі, в городі?

Ну, на полі ж не собірали, а брали тоді, як воно вже було все звезено додому, з дому. Це вже було перед самою зімою.

То єсть, коли вже собрали, все собрали ,підождали покі люди все зроблять?

Да, да

А хто це робив?

Це робили: присилали із центру 2 человека, тоді в нас бригаду собірали, із наших людей, і ці люди ходили і все забірали під їхніми вказівками. Наші, вже ж, винуждени були ето делать.

А були якісь нагороди, що хтось на когось доніс щось?

Ну, я була ще мала, то я цього не можу сказать.

А, які застосовувались до ціх людей покарання, якщо хтось, щось приховав, заховав, не здав?

Таких людей висилали. Висилали в Сибір.

Кошмар. А вони мали зброю ці люди?

Не. Не. Вони не мали зброю. Просто вони робили, заробляли, приробляли, в їх було, може десь, хтось приховав, от.

А як люди від них захищались: чи в хату не пускали, чи бійки були, чи ще щось?

Уже цього не було. Бійки ніхто не вчиняв, тому шо знали , шо нічого не поможе. Нічого не поможе.

Чи можна було хоть щось заховать, кудась?

Нельзя. В мене була баба, 80 год. В неї була манюсінька кімнатка. Вона під столом викопала ямочку, положила туда мішочок картоплі, приложила гіллячком, замазала землею і поставила на неї такий сундучок, наче столик. І прийняли той сундучок, і поштирхачи, і забрали той мішочок картоплі в тої баби, шо вже вона не подужа собі не заробить, не чого.

А скільки їх приходило до хати, людей?

До хати чоловік 6 приходило всігда. Приходили із такіми, із желізними палками, штирхали скрізь: і стени оббивали, кругом все, шоб хто, де нічого не заховав.

А, як їх називали?

Ну, уполномочений, а то комісія просто така була. Ті, шо з центру приїзжали, то були уполномочены, а ті, шо вже наших вибірали, то считались там комісія, люди по ціх же ж считалось, шо це все забірають у, на помощ. . .

Голодающим Поволжя?

Да, голодающим Поволжя. Оце таке.

А, чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ну, як уже робили, уже люди не подужали, а хто подужав, трохи йшов, нада ж було робить у колгоспі, так шо-небудь зроблєш, то там варили їсти і давали разу день їсти. Той, хто робив – давали.

А змушували туда йти працювати?

Не, не. Хто подужав. Той, бо їсти хотіли, то хто подужав сам ішов.

А забірали, кроме їжі іще щось?

Ну, корови забірали, свині забірали, це все забірали.

А ви знаєте закон про „ 5 колосків”?

Знаю. Чого ж не знаю? Бо й сама по колоскі ходила. Селі тебе зловлять з колосками, а воно ж уже з поля вже все убрано, вже нічого не було, одне стерно, тіко його переорували. Підеш по колоскі, зловлять тебе, то й буде тобі: дитя, то ще одлуплять, там одлуплять, та й пустять; а, як взрослого – то й тюрму давали.

Тобто, не дозволяли ходити на поле чи город, щось собірать?

Нє.

Хто охороняв ці поля колгоспні?

Ну, були ж такі колгоспник наглядачі.

А, де переховували худобу, коли, щоб її не забрали?

Були люди, які думали, шо ще щось воно зміниться, то цю худобу в ліси забирачи, там і жили з тою худобою. Кому вдавалось виховував, кому не, попри… поприїзжають, поприходять додому.

В який час приходили до хати, щоб оце робити, оці обискі?

Да, приходили на протяженії всього дня: і дном, і вечором.

Скільки разів вони приходили до хати?

Приходили вони до хати, отак перед зімою раз, то це перший раз, як приходили — не все забірачи, оставляли трохи людям, а перед весною як приходили – до загрібали все, даже ті узєлкі, шо було на насіння, шоб посадить шось чи посіять у городі, забирали все. І ми тоді мерли, як мухи.

Тобто люди почали помирати навесні.

Да, да. Мерли, якмухі. Пока еже не додумались, шо можна якусь гнилу картоплину на полі вигребти, торішню. І почали пекти оці млинці з тої гнилої картоплі. А потом уже ж весна стала, пішла зелень, лопуцькі. То такі, як я, діти, то із самого ранку і до вечора на тому березі і паслися – зелень ту їли, бо не було шо їсти.

Що було з малими сиротами, чи опікувався ними хтось?

У нас так, шоб у селі було, у нас заносили дітей своїх, не сироти, батьки заносили, бо в Києві такі можна було з ‘їсти, а в селі не було, вибрали все. То просто оставляли на остановках, на вокзалах. То забірали цих діток і оддавали у детдом. Дітками цими там опікувались, вони там жили, учились і всьо.

Чи допомагали люди одне одному на селі?

Помагали. Якщо там у когось є картопля, а в мене нема нечого, значить вона картопельку обчистить, а мені лушпайки однесе. І я їх посушу, потовчу і таке завару. Воно таке, шо нельзя його їсти – в роті дере, але ж жить хочеться, то хочеться шо-небудь і з’їсти.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння якогось?

Все, шо тіко є з’їдобне, то все їли, все.

Яких тварин диких, птахів ловили, щоб з’їсти?

Ну, шо?

Голуба якогось, чи ще щось?

Хто зловить, то чого ж, і ворони їли, все їли.

Все, що ходить, все, що літає, все їли?

І шо у воді сидить. Жаб наче не їли у нас, а такі пуголовки були, то цілими торбами ловили, ще й таке добре.

А що таке пуголовки?

Ну, як тобі сказать. Ото з їх уже робляться тобі жаби.

А – це маленькі дітьониши, так сказать.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

У місті можна було шось вимінять, купить – за шо ж там. Нехто нечого не продавав за гроші, а, ето самое, ну, в людей же були харошиї там вєщі: І золото було, і кольца у людей там були, і сережкі харошиє і все. За те можна було вимінять. Були у Кієві американський такий магазин – Торгсін, де можна було і мукі, і крупи, і всього за золото вимінять.

Це було тільки в Києві?

Да.

Чи були випадки людоїдства у Вашому селі?

Були. Були у нашому селі випадки. Двоє діток з’їли батьки. А потом же хто-то замітив, да заявив, да їх забрали в тюрму. А девочка і хлопчик один, хлопчик ще такий був уже ж погризений, но, ще живий. Но обидва вижили, обидва, обоє.

Де і хто хоронили тих, хто помер від голоду?

Хоронили їх на кладбіщі. Ну так, Пслі там умерло в кого 1 дитина, 2 дитини, то ще якись, ще вони плутались, подужали, то якісь ящички робили і закопували на кладбіщі, так іще хрестик якийсь робили. А як уже так ідуть і по дорозі лежать трупи, або в хаті троє або четверо вже лежать, які вже такі, шо вже на кануні, вже не можуть, то була така бригада – спеціальна: ходити, собірали їх на вози і там викопувати ями. і закопувати, ну, накидають, так те ями і закопають Не оставляли, бо боялися, шо це ж епідемія може буть.

Чи відомі у Вашому селі місця, де ховали саме від голодомору людей, які померли чи їх ховали усіх разом?

Нє, нє, усіх у нас, усіх на кладбіщі.

Усіх разом, хто сам помер, хто раніше, хто пізніше?

Не. ну як. Например: у .мене 2 брати і батько вмерли, ховати самі на кладбіщі. а селі такі люди, що йдуть, даже свої, даже і чужі, іде – іде, і воно сіло оддихать. і уже його нема. Вже, я ж тобі кажу, були і такі бригади од колгоспу, які їздити, собірали і хоронили цих людей, тоже на кладбіщі, тіко без гроба, без нічого.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Як хто хотів, той і поминав. Кожне своїх поминало. А шоб так, шо це ж, якби в церкві: да. ну. давайте помолимося всі за mix, шо там з голоду вмерли, цього не було.

І зараз цього немає?

І зараз цього немає. А так, хто своїх поминає, той тоді поминав, і се час поминає.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

Церква є. Ну. як, церква наша згоріла, у войну, нема церкви. А вже совхоз дав таку, в общєжитії, 2 комнатки. їх розгородили і зробити там церкву. Ну, так, як настояща, але ж воно не настояща церква, і батюшка є, і правляться, і всі празники правлять, і так, і вінчають, і хрестять, і все. Церква наша греко-католицької віри.

Чи встановлені у селі хрести , пам’ятники померлим від голодомору?

Нє.

Немає?

Нема.

Чи розказували Ви, зокрема, своїм дітям, онукам про ці події голоду?

Ну да, розказувала, як жили. І що сечас кажуть, шо так погано жить. Боже, то той не знає, шо таке погано жить. Шо тоді в нас робити у колгоспі, і за год, на плечах принесеш заробіток, увесь за год, і то 2 рази – З, хліба спечуть за год і це все, і то весь хліб, а то ж одна картопля. Сечас у мене і хліб – є, і масло – є, і яєчко – є, щас у мене єсть усе. Так шо я не можу зрівнять сечас жизь і як тоді жити.

Кого Ви можете звинуватити у загибелі багатьох людей?

Ну. Бог його знає. Я ще була дитиною, а в політику я ніколи не влазила, та й не понімала, то хто його знає, що воно таке було. Якби сказать, що вже неврожай зовсім був – то це друге діло, то буває і год неурожайний, а тоді було і картопля вродила, і хліб уродив — все забрали просто у людей і зробили голод.

1. Місце запису: село Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2008 рік;
3. Хто записав: Тарабовська Наталія;
4. Респондент: Грищенко Іван Юхимович, 1901 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузова, Києво-Святошинського району, Київської області.

Що пам’ятаю про голодомор? Краще про нього не згадувати. У селі дуже багато помирало людей, іноді цілими сім’ями вимирали, але, на жаль, прізвищ їх не пам’ятаю, знаю, що жили на Сябрівці. Було таке, що померлі люди тижнями лежали мертві під тинами. Йшло, померло, а хоронити нема кому, із рідні вже нема нікого, а у чужих людей ні сил, ні бажання не було. Люди наче очманіли, отупіли. Часто заносили, заводили до Києва, залишали в людних місцях, сподіваючись, що їх хтось підбере: чи представники влади, міліція, віддадуть в притулок, чи бездітні люди усиновлять чи удочерять. Одну таку жінку знаю. Це Кирушко Марія Петрівна. Жила вона з Кирушко Тифаном Свиродовичем, Тифан уже був колгоспником. Коли почався голод, в селі уже «пройшлися» активісти і забрали все, що у кого було. Тифан, щоб нагодувати голодних дітей, взяв у кармани і понасипав пшеницю, яку у нього витрусили і посадили Тифана на два роки у в’язницю. Марія залишилася сама з двома дітьми, семирічною Марією і дворічною Галею. Так як годувати не було чим, вона занесла їх на Бесарабський ринок у м. Києві, посадила під рундуком, сама втекла. Діти довго чекали, плакали, міліціонер поспитав у старшенької звідки вони, вивів їх на бульвар Шевченка і сказав їм, щоб ішли два дні, нікуди не звертаючи, і що так вони дійдуть до свого села. Три дні йшла бідна Марія і несла не руках дворічну голодну Галю. Ночували діти під тинами, їли моріжок, Марія жувала моріжок, подорожник і запихала в рот Галі, одного разу хтось із людей по дорозі дав їм по вареній картоплині. Але діти дійшли до села, обидві вижили, тепер живуть у Запоріжжі.