Місце запису: м. Конотоп, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 12.09.2008 р.

Хто записав: Ковальовою Ірина Василівна

Респондент: Романенко Ганна Панасівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Конотоп Конотопського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або у 1946-1947 роках? 

Так.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирала влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів не показували.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання. арешти? 

Так, їх били.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали ціпки.

Як люди боронилися?

Ховались.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Дуже важко.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не пам’ятаю.

Де можна було заховати продукти харчування

Дуже важко.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Забирали і їжу і речі одягу.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, били, судили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Ті, хто вступив в колгосп.

Чи хотіли люди добровільно йти в колгосп?

Ні, не хотіли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як? 

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не можна було заховати.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Вранці, ввечері.

Скільки разів приходили до хати?

Декілька.

Коли почали люди помирати з голоду?

Весна 1932 та в 1933 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Родичі забирали.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто був у колгоспі.

Хто зумів вижити?

Хто був у колгоспі.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні.

Як і засоби вживали до виживання?

Збирали рослини.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листя липи, сушіння.

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Липа та інше.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Горобців.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ні.

Чи був голод у містах?

Ні, давали пайки.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Щось таке чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Родичі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ні.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Так.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так, розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Ні.

Місце запису: с. Климівка, Оржицький р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Чевельчанської ЗОШ І-ІІІ ст.
Респондент: Тарасенко Афанасій Пилипович, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в с. Климівка Оржицького (Карлівського) району Полтавської області.

Народився я у селянській сім’ї. Мій батько Тарасенко Пилип Гаврилович жив у с. Климівка у діда, прадіда. Працював на землі. Тут одружився. Жінка померла і залишився він з двома дітьми, сином Гришею і донькою Лукерею. Що робить? А часи були трудні, як жить без баби та ще з малими дітьми. Йому посовітували вдову Олену з с. Савинці з двома дочками, Варкою і Уляною. А що було робить? Згодився. Це була моя мати Олена Свиридівна. З нею прижив трьох синів: Івана, Василя, і мене.
Сім’я була велика. Мати боліла дуже, на роботу не ходила, була портною і цим нас годувала, а батько пішов на роботу у місцевий колгосп ім. Шевченка. Був на різних роботах, а в час голодовки – конюхом. Коней було чимало, бо все робили кіньми. Головою колгоспу тоді був Бутенко Корній. Коли почався голод, він приказував батькові берегти коней, як без них, а коли коняка пропаде з якоїсь причини, зняти шкуру з її трупа і відчитатися, чого здохла. Батько знав, що за падіж буде отвічать.
Голод вже лютував на всю. Люди почали мерти, як мухи. З нашої великої сім’ї, з 9-ти чоловік робив батько та старші дівчата Вєрка і Уляна. Їм давали пайок, а решта… Мати шила день і ніч, але що заробиш, коли людям не до шитва, нема чого їсти.
Батько ухитрився, зібрав найкращі рушники, скатерті і вирвався у Росію, звідти привіз мішечок борошна. Ну десь кілограмів 8, не більше. А вже тоді ходили «буксири», трусили і шукали зерно. Батько рішив заховать у сарай, де стояла корова, у кутку. Вирив яму, туди поклав мішок, засипав, затрамбував з половою притрусив, щоб було не видно.
Аж ось і «гості» ідуть, місцеві «буксири» Дренгаль Іван Андрійович (по народному Скепло), Регуш Іларіон Овсійович (по вуличному Наригон), а з ними ще троє «добровольців». З ними начальник, активіст, секретар комсомольської організації Бондаренко Василь Оксентійович. Я був малий, мені було інтересно як чужі дядьки будуть шукати те, що так старанно ховав батько і з цікавістю спостерігав за тим, що вони роблять. Однак мої очі пильнували куток, де був захований мішок. Дренгаль (Скепло) помітив мій погляд і наказав Регушу «прощупати» куток сараю.
Однак, Бондаренко Василь швидко зметикував, що зразу знайдуть схованку, вихопив у того щуп і на правах старшого наказав прощупати всю долівку, де стояла корова. Там звичайно, нічого не було. Коли «гості» вийшли з сарая він підійшов до матері і сказав «Тітко Олено нехай дядько переховає мішок, а то ви попухнете з голоду. Сім’я велика, Вам не вижить і малого не пускайте, а то чуть не попались…»
Вночі батько переховав той мішок в надійне місце. Якби не Бондаренко Василь Оксентійович, то ми б померли з голоду. Від своїх сусідів вже в сорокових роках, перед війною чули, що він не одну сім’ю отак врятував, як нас. Хороший був чоловік. Голова колгоспу, як я уже казав, був хороший чоловік. Думаю, він догадувався від чого коні гибли, але батька не «продав».
Отак ми вижили. А щоб масово хтось допомагав один одному, то це було рідко. Голодна людина перетворювалася на звіра. Яка там допомога, кожен за себе. Коли матері дітей убивали, то що тут казати. А опір політиці боялися чинити. Залякані були.

Місце запису: с. Заріг, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 08.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Любисток» Зарізької ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Слинько Віктор Гнатович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в селі Заріг Оржицького району Полтавської області.

Віктор Гнатович, що ви можете повідомити нам про людей, які допомагали вижити в роки голодомору?

Масової смертності у період 1932-33 рр. у селі Заріг не було. Зарізчани, як могли, рятували від голодної смерті і односельців, і приїжджих. На території Зарізької Сільської ради було створено дитбудинок на місці маєтку Данилевського, два патронати, дитячий майданчик. Це дало| змогу пережити страшну трагедію Голодомору. Хочу розказати вам про людину, чия допомога була теж дуже важливою в ті роки. В 1932 році лютував брюшний тиф. Це і жорстока хвороба, яка захопила і наше село. Пам’ятаю як зажурений батько прийшов із роботи і розповів, що у селах Дробів, Круподеренці, Денисівна дуже вмирають від тифу люди. Заріг ця біда минула. І завдячувати, напевно, повинні лікареві Гаврилу Павловичу Пономаренку. Він мав дружбу з Харківським медінститутом і звідти привозив порошок і роздавав людям пити. Мабуть, це і допомогло. Уже в 1937 році механік МТС Михайло Федорович Шамрай відвіз Гаврила Павловича у Харківський інститут, де він і дожив свої роки.

Місце запису: с. Олександрівка, Пирятинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Калина» Олександрівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Керівник Красоха О. М.

Респондент: Приймак Михайло Степанович, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Олександрівка Пирятинського району Полтавської області.

Михайло Степановичу, чи пам’ятаєте Ви часи Голодомору?

Звичайно, пам’ятаю. Хоч і був я малим, мені було десь 4 роки, але ці страшні дні на все життя засіли в моїй пам’яті.

Розкажіть, будь ласка, коротенько про найпам’ятніші події того часу.

Ви знаєте, коли вся Україна помирала від голоду, порівняно з іншими селами, голоду, як такого, в нас не було. Якщо в Сліпороді або Дейманівці люди мерли кожен день, то у нас за весь час голодовки, так, щоб од голоду умерли люди, точно сказать не можна. Померло багато старих людей, але, хтозна, від старості, чи від голоду. В ці роки урожай був непоганим. Не скажу, що був великий, але і на посівну, і людям їсти вистачило б. Але були зроблені заготівельні пункти, куди вивезли частину, а те, що осталося, зберігалось в коморі. Звичайно, цілий рік всі люди були голодні. І тільки, коли прийшла весна, тоді стало легше. Можна було назбирати ягід, щавлю, молодої лободи. Ну, вже було не страшно.

Як так трапилось, що сусідні села потерпали від голоду, а Олександрівку це лихо минуло?

А це все завдяки керівникам села на той час.

Що Вам відомо про цих людей?

В той час, в 1933 році, керували селом два товариша: Клименко Василь Юхимович (голова колгоспу) і Харченко Петро Павлович (сільський голова). От завдяки їм я і мої односельці пережили голод.

Як їм вдалося в цей важкий період, коли будь яке відхилення від вказівок партії каралось дуже суворо, знайти ресурси для збереження життя людей?

Мабуть, знаєте, що ці хлопці були справжніми патріотами і керівниками, бо в першу чергу вони дбали про свою громаду, а не про посаду. І коли настали важкі часи, їм виповнилось 29 – 30 років. А ці молоді люди, ризикуючи власним життям, життям своїх рідних, умудрилися згуртувати і утримати навколо себе громаду, і це допомогло нам вижити.

Які конкретні заходи були проведені керівниками для збереження життя людей під час Голодомору?

Найголовніше – це було те, що коли в людей не було їсти, Василь Юхимович зробив серед села громадське харчування. В центрі населеного пункту стояв величезний казан, і жінки варили там затірку. Це, коли мокрі руки вмочували в муку, а потім витирали над казаном . Ось ця проста гаряча юшка врятувала життя людям. Коли дома вже закінчились останні крихти, і люди пухли з голоду , вони отримували свою порцію цієї затірки. І вона була спасенною для них. Іще, пам’ятаю, що в сусідньому селі Вікторії набирали людей на роботу. Там за трудодень давали 1 кілограм хліба. І наш голова відправляв туди тих, хто мали багато дітей, пухли з голоду , тим, які потребували найбільше допомоги.

А особисто Ваша родина потерпала від голоду?

Да, пам’ятаю, колись я сидів на печі дома, а моя мати була на роботі. І от, бачу, одкриваються двері, і заносять мою матір в хату. Вона була безсила від голоду, того що все оддавала своїм дітям. І, от уявіть, у неї не було навіть сили їсти і пити. В пам’яті постають спогади, як вона зціпила зуби, а люди силою ложкою намагалися залити юшки, води.

І коли Василь Юхимович дізнався про наше лихо, він прислав людей, які принесли зерна, їсти. І, дякувати Богу, мати підвелась на ноги. Взагалі, Василь Юхимович і Петро Павлович за період Голодомору, ризикуючи своїм життям, порушували тогочасні радянські закони, робили все для того, щоб врятувати людей. Даже на кінець зими, коли вже трохи залишалось до весни, але будь – які запаси їжі закінчувались, він вивів свою власну корову, наказав її забити, а з цього м’яса готували харчі людям.

І взагалі, моя думка така, що такі люди заслуговують найвищої пошани і поваги – людської пам’яті. Це не можна виміряти різними нагородами. На жаль, вони не змогли дожити до світлого часу визнання їхніх вчинків, розуміння їх героїчної суті, пожертви заради людей. Але приємно те, що в селі їх не забули. Сучасне покоління вшановує їх світлу пам’ять, бо 2008 року відкрито меморіальну дошку. Вони, справді, підкреслили свою людську суть – залишатись людиною в будь-якій ситуації.

Місце запису: с. Велика Круча, Пирятинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Бих Євген Іванович.

Респондент: Василенко Василь Федорович, 1918 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-33 років проживав в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Голодовку зробили для того, щоб уничтожить українську націю. Діло в тому, шо у 33-му году був самий більший урожай зерна. Но люди з цього нічого не мали. Хоч і робили в колгоспі, зерна їм зовсім не давали. А ті, шо не робили в колгоспі (в селі тілько одна сім’я така була), дак, казали, шо вони своє зерно ховали у полові. Людей обложили такими налогами, шо й дихнуть не давали. Кожний двір мусив здати в государство 42 кг. м’яса, 120 штук яєць, 350 л. молока, 1 шкуру з теляти або з поросяти. А якшо шкури не було, то позичали у сусіда, якщо була лишня, або купляли на базарі і здавали.

Їли люди всяку траву, крапиву, листя з вишні, цвітки з акації, варили лободу, робили лемішки з облущиних качанів пшінки, добавляли туди полову і пекли.

Людей у нашому селі з голоду небагато померло, по сравнєнію з другими селами. Дєло у том, шо багато взрослих людей робило в колгоспі, і був тоді голова, який хоч трохи помагав людям. Поїде, бувало, в район і, дивись, привезе якоїсь мучички і роздасть по трошку людям. А ще ж у селі була воїнська часть. Люди просились туди поробить по очереді і, дивись, тоже дадуть то крупи, то хлібця. Дітей солдати підгодовували, шо прибігали їсти просить, ділилися своїм пайком.

А ще за селом була бойня, жид там забивав худобу для солдат, дак дітвора і туди бігала, просили, шоб жид дав або ногу, або ухо. Отак і виживали. А померло з голоду в селі 18 чоловік і моя мати в тому числі. Хоронили померлих на кладбищі. Чоловіки, шо були здоровішими збивали доски, клали туди людину і везли. Закопають і ні хреста не поставлять, ні обіду не одбували.

А в сусідньому селі було й таке, шо разом з померлими складали на воза ще й живих, шо ледь дихали, і везли ховать. Не дай, боже, таке пережить. У 1989 году привезли на кладбище 2 машини землі, висипали при вході на кладбище, нагорнули бугор, поставили хрест і ні хвамилій, ні підпису ніякого, це, кажуть, пам’ятник жертвам Голодомору. Оце і все вшанування.

Місце запису: с. Старий Іржавець, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 15.05.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Слідами історії» Староіржавецької ЗОШ школи І-ІІІ ступенів; керівник: Шпурик Володимир Борисович.

Респондент: Чигриченко Євдокія Романівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Під голод я вже все розуміла, бо мала 11 років. Раніше врожаї були невисокі, проте зерно, щоб вижити, було. У 1932 році у Старому Іржавці хліб у людей був. Помню в той рік були маленькі скирточки соломи. Проте голод був через «кулачку». У заможних селян все забирали в колгосп. Люди опору майже не чинили, бо боялися за своє життя.

Відбирали так звані «буксири», це були дуже жорстокі служаки влади. Вони часто були п’яні, їм, здавалося, не було жалко ні старих, ні малих. Вони ходили із щупами, скрізь шукали і все знайдене забирали. У скринях рилися і все гарне забирали. Куди забирали, ми не знали, чи в державу, чи собі. «Буксири» мали зброю, нею лякали людей.

Звичайно люди хотіли жити і годувати своїх дітей, тому часто ховали зерно. Але «буксири» знали головні місця де люди ховали хліб та інше. Згодом стали забирати все, в тому числі і одяг, який часто прямо із людей і знімали. Про закон про «п’ять колосків» не чула, але знаю, що людям ходити в поле було заборонено. Багато людей не хотіли йти в колгоспи.

Люди почали помирати з голоду восени 1932 року. Мертвих було багато. Ми зуміли вижити, у нас була корова і трохи картоплі. До нас приходили люди просити буряка. Інколи давали тушеного буряка, але всім не вистачало. Мені приходилося їсти оладки, які готувалися із тушеної ботвини буряків і різних домішків.

Я не знаю скільки людей померло в селі від голоду, дуже багато. До нас із сусіднього села Чайківщини люди ходили на базар. Так у 1932-1933 роках часто на краях дороги можна було побачити померлих людей із опухлими ногами. Вони не мали сили дійти і помирали від голоду.

На нашій вулиці багато померло і дорослих, і малих. Одна мати говорила про своїх дітей: «Весь час плачуть і просять їсти, а що я їм дам. Я й сама голодна». Мати вижила, а ці діти померли. Думаю в голодовці винуваті тодішні державні діячі. Бо усі все бачили, але людям ніхто не допоміг. Раніше заперечувався голод 1932-1933 років. Люди не могли відкрито поминати своїх рідних, а часто і нікому було поминати, бо вимирали цілими сім’ями. На нашому кладовищі єсть місця поховань під час голоду. Ці могили відрізняються від інших більшими розмірами і тим, що вони дуже запавші. Потрібно цих людей поминати.

Місце запису: с. Старий Іржавець, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 15.01.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Слідами історії» Староіржавецької ЗОШ школи І-ІІІ ступенів; керівник: Шпурик Володимир Борисович.

Респондент: Тесля Анастасія Олексіївна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Голодовку 1932-1933 років я пам’ятаю добре, бо мені тоді вже було 12 років. Добре пам’ятаю і голод 1946-1947 років. Голод 1932-1933 років був страшнішим. Причинами голоду вважаю дії влади, а не засуху. Просто у людей забирали продукти харчування, які були. Це робили «буксири». Вони були із місцевих, так званих, активістів чи ще когось. Думаю забирали їжу, щоб всі люди пішли в колгоспи і там був порядок. І «буксири» і зрадники завжди отримували винагороду, і продовжували доносити на своїх односельців. Я народилася я в багатодітній сім’ї. В голодний рік батько поїхав на Кубань. Він заробив там пшениці, спочатку присилав, а потім і привіз трохи борошна.

Дід був без ноги, але дуже працьовитий і принциповий, як міг чинив опір геноцидній політиці. Без нього ми б не вижили. В Старому Іржавці у 1932-1933 роках був великий голод. Багато людей померло від цього. Я пам’ятаю такий випадок: у яру лежала мертва жінка із живою маленькою дитинкою. Спочатку дитинка намагалася ссати у матері груди, а потім і вона померла. Не пам’ятаю де і хто їх хоронив. Взагалі мертвих було багато. Щоб вижити люди і ми їли макорженики. Для цього змішували у ступі макуху, буряки та полову. Макорженики ще називали макушниками. Ми у погребі закопали трошки картоплі на посадку. На весні 1933 року посадили цю картоплю, так майже всю повитягали.

«Буксири» восени 1932 року позабирали усі продукти, які знайшли. Забирали і одяг, одним словом грабували. І ступи розбивали і маленькі млинки били. Вони ходили групами до 10 чоловік, майже у кожного був щуп. Ще запам’ятала такий випадок, що був на нашій вулиці: батько лежить умирає, а діти об’їдають йому ноги. Поліцаїв та буксирів як зараз пам’ятаю. На початку голоду люди, особливо родичі, допомагали один одному, обмінювалися якимись продуктами, але потім з осені 1932 року кожен думав лише за себе чи своїх рідних. Померлих від голоду хоронили на головному кладовищі, хоронили по декілька осіб у одну яму. Раніше померлих від голоду поминали тихо. Зараз поминають відкрито, але не всі знають точно місця поховання своїх рідних.

Місце запису: с. Старий Іржавець, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 12.05.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Слідами історії» Староіржавецької ЗОШ школи І-ІІІ ступенів; керівник: Шпурик Володимир Борисович.

Респондент: Гаврюшенко Галина Іванівна, 1931 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Старий Іржавець Оржицького району Полтавської області.

Особисто я голодовки не пам’ятаю, бо була дуже маленька. Але про події 1932-1933 рр. в нашому селі знаю від своєї мами Зінченко Одарки Степанівни. Моя мама родом із сусіднього села Мар’янівки, в 1929 р. вийшла заміж за Карнасенка Івана Феодосійовича (мій батько) і поселилася в с. Старий Іржавець. Мій дід Карнасенко Федосій Федорович був заможним селянином, був дуже працьовитим, умів доглядати за худобою і обробляти землю. У діда з дружиною Марією було 12 дітей. Сім’я жила добре. З 1929 р. почалася колективізація, а з нею і розкуркулення. Дід став самостійником і заборонив своїм дітям вступати до колгоспу. З цього часу почалися всі біди. Згодом мого батька заарештовують і висилають у Сибір. Більше про нього ніхто не чув. В голодному 1933 році помер і дід Федосій із бабою Марією і майже всі їх діти: Астафій, Софія, Марія, Варка, Віра, Надія, Марфа, Тимофій, Яким і Григорій. Моя мама вернулася у Мар’янівку до своїх батьків і так врятувала себе і мене. Вона як могла чинила опір геноцидній політиці.

Місце запису: с. Заріг, Оржицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 10.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Любисток» Зарізької ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Скидан Ольга Петрівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Заріг Оржицького району Полтавської області.

Ольго Петрівно, що Ви можете розповісти нам про роки Голодомору?

Голод як і війна – велика біда. Літо 1931 року було сухим і осінь теж без дощів. Весною 1932 року озимі хліба були нікудишніми, та й весна знову не порадувала і літо також. Я пам’ятаю як колосочки з жита були маленькі по 5 зернинок у них, а картопельки в кущі по 3-5 штук, та й ті, як горох. Бабуся Оксана казала: «Насувається велика біда. Не буде чого їсти». І біда прийшла. До неврожаю віддали багато із запасу, що був у державі за оборудування для електростанції, яке було поставлене із Німеччини, було домовлено за золото, було в торксінах воно, а коли уже поставили його пішов струм, поставщики відмовились золото брать, а потребували пшеницю. І це стало причиною нестачі і так малих запасів хліба у так бідній іще країні. Про це розповідав мені мій батько Петро Федорович Половина, який працював бухгалтером МТС. В ті часи першим директором МТС був Стоюшко Петро Якович. Він їздив сірою конячкою і привозив у маленьких клуночках щось роздобуте, щоб зварити людям їсти. Потім привезли багато сої. Її мололи, варили і їли. Петро Якович тільки получив першу машину в МТС зразу ж дав її людям, і вони з клуночками в руках везли щось із одежі міняти на харчі десь, де був урожай гарний і привозили і ділились одні з другими.

Було трудно боротися з тим лихом, але в селі було організовано в оселі дочки Номиса Лесі ясла, де всі дошкільні діти жили, заходили поїсти із школи діти. Велику допомогу надав вчитель Феодосій Омелянович Галушка. З його ініціативи в колгоспі, в будинку Данилевського створили патронат для дітей, яким він і завідував. Цим і спасли дітей. Добре було те, що тоді в селі був колгосп і люди старались як могли, щоб вижити. Ось що я можу розповісти вам про тих людей, які тоді допомагали вижити.

Місце запису: с. Підгайчики, Коломийський р-н., Івано-Франківська обл.

Дата запису: 2003 р.

Хто записав: Сметанюк У.

Респондент: Савчук Анна Миколаївна, 1915 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в с. Лелюхівка Новосанжарського району Полтавської області.

Народилася 14 лютого 1915 р. в с. Лелюхівці Новосанжарського району Полтавської області.  Після закінчення 7 класів місцевої школи пішла працювати в колгосп, який заснували в селі ще в 1929 році. Працювала в ланці Мокляк Катерини, де виконували різні с/г роботи. Але потім працювали по вирощуванні цукрового буряка. Сім’я була багатодітна (7 дітей). Батьки теж працювали в колгоспі. Платили дуже мало, видавали зерно на трудодні. Грошей не давали зовсім. Жили за рахунок свого підсобного господарства. Як колгоспникам, нам було виділено 0,15 га землі. Жили бідно, з села майже ніхто не йшов вчитися в середню школу, що була в райцентрі 15 км від села. Але гірше стало восени 1932 р., коли план заготівлі зерна на колгосп дуже збільшили, а врожай зібрали менший, ніж в 1931 році. На трудодні не видавали майже нічого, а те, що зібрали з свого городу, треба було здати в сільську раду, як податок, щоб колгосп міг виконати план хлібозаготівлі. Біда ввійшла в кожну хату. І щоб врятуватися, люди почали ховати продукти. Найбільше ховали зерно, картоплю прямо в хаті. Викопували яму, а потім утрамбовували, щоб замаскувати. Ховали під піччю, в купі гною в мішках. Приходили з сільради посланці, шукали зерно, заглядали навіть в каструлі. Менші мої 2 сестри і 2 брати постійно плакали і просили їсти.

Їли лушпиння від картоплі, буряка, висівки з зерна. Ховали частину на посів на весну і це було недоторкане. Пам’ятаю, що дуже хотілося їсти. Було страшно дивитися на моїх менших сестер та братиків, які пухли з голоду. Руки і ноги були тоненькі, а живіт великий. Найперш померла бабуся. Поховали її на цвинтарі в селі. Спочатку ще з дощок збивали домовину. А потім мертвих в селі було так багато, що не було кому виносити їх на кладовище. З колгоспу давали підводу, яка їхала вулицями села і підбирала мертвих і всіх скидали в одну яму, не писали ніяких прізвищ на хрестах. В нашій сім’ї померла бабуся і двоє дітей. Вижило нас троє старших. Це був страшний час, бо людей мали ні за що. Влада радянська, хоч постійно підкреслювала, що турбується про людей, зовсім про них не турбувалася. Партійні активісти нишпорили в кожній хаті, забирали останню картоплину з дитячих рук. Пам’ятаю найменший братик Миколка був дуже хворий, дуже плакав, мати дала йому кусень хліба, вмокнувший у воду. Якраз надійшли в кованих чоботях, ситі, червонощокі з морозу «активісти». Один з них розірвав подушку, пір’я посипалося по хаті, а кусочок хліба в ручці Миколки забрав нишпорка і кинув на долівки, притоптав його чоботом. Це було страшно!

В скорому часі в 1936 році, я познайомилася з Мензатюком Василем Дмитровичем 1907 року народження, уроженцем Карпатського краю, який втік з свого села від польського пана на Радянську Україну до родичів.

Ми одружилися і після війни в 1948 році він забрав мене в своє село Підгайчики Коломийського району. Він давно помер (1977 р.), а я живу з дочкою Євдокією. Мала 4-х дітей, 8 онуків, вже і правнуків дочекала: Максимка і Анну. На свою Батьківщину не приїздила ні разу з того часу, бо вся родина, яка залишилась там, повмирала: одні від голоду, другі від хвороб через голод.