Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Попов Ілля Георгійович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Попов Ілля Георгійович, 1924 р. н., проживав в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Не знаю, врожай був, чи не було, – а їсти не було чого. Біля Кургану у нас скиртували солому. І ми ходили – я маленький, сестра та половупідбирали. Приносили додому, мололи на камені. Як кельню, батько зробив лопатку і нею пампушки робили. І щирицю (насіння) збирали – кашу варили, лопухи їли. Продукти у нас забрали – що намолотили, то відвезли. У мене батько молотарником працював, на степу був увесь час, туди й корову забрав.

Одного разу прилетів горобець у хату, бабуся зачинила двері, спіймала, порізала та зварила суп… з м’ясом…

У місті тим часом краще було, бо у сільській місцевості забрали зерно та відправили до міста.

Так, багато людей пухлих було. Пам’ятаю, у сусіда донька опухла, вмирає. Чоловік пішов до голови, мовляв, допоможи, а він відповідає: “Ну, це ж голод, хтось має вмирати”.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Не знаю, урожай был, или не было, – а кушать нечего было. Возле Кургана у нас скирдовали солому. И мы ходили – я маленький, сестра и полову подбирали. Приносили домой, мололи на камнях. Как мастерок отец сделал лопатку и ей пышки делали. И щирицу (семена) собирали – кашу варили, лопухи ели. Продукти у нас забрали – шо намолотили, то увезли. У меня отец молотарщиком работал, на степи был все время, туда и корову забрал.

Один раз прилетел воробей в дом, бабушка закрыла дверь, поймала, порезала и сварила суп… с мясом…

В городе в это время лучше было, потому что в сельской местности забрали зерно и отправили в город.

Да, много людей пухлых было. Помню, у соседа дочка опухла была, умирает. Мужчина пошел до председателя, мол помоги, а он отвечает: “Ну, это ж голод, кто-то должен умирать”.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Дарагач Анна Олексіївна, 1902 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Дарагач Анна Олексіївна, 1902 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Голод у нас спеціально зробили, бо людей розкуркулювали. У нас ніхто у сім’ї не опухав.

Моя мама, пам’ятаю, полізла на горище і знайшла там чарухи. Їх у гарячій воді помила, зварила – це поїли. Траву, лопух їли. Це у 1921-му році було.

Нас п’ятьох дітей було, але ніхто не помер.

Золото в нас не було, але люди міняли, хто мав на крупу чи картоплю.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Голод у нас специально сделали, потому что людей раскулачивали. У нас никто в семье не опухал.

Моя мама,  помню, полезла на чердак и там нашла чарухи. Их в горячей воде помыла, сварила – это покушали. Траву, лопух кушали. Это в 1921-м году было.

Нас пять детей было, но никто не умер.

Золото у нас не было, но люди меняли, у кого было на крупу или картошку. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 06.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Беро Катерина Юріївна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Беро Катерина Юріївна, 1924 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Усе забрали. Забрали буквально до тарілок. Це було дико… Отже, нас було шість дітей, старший брат ходив до сьомого класу. І як сина кулака його насамперед виключили зі школи. А ввечері прийшли шестеро людей до хати забирати, що у нас є. Корову забрали, коней, комору перетягли, сівалки, віялки – все забрали. А потім і з дому почали брати речі, аж до того, що батько грав на скрипці – і забрали скрипку. Мама помочила білизну прати у мідному великому тазі – і його забрали, наче нам більше і купатися та прати не треба. 

Коротше, дійшло до того, що вже люди голодували. Весь хліб вивезли, насіннєвий матеріал забрали. А на зборах у колгоспі один чоловік встав і сказав грецькою мовою: “Аях ташлар! (Товариші!) На що ми дивимося, якщо й насіннєвий матеріал забирають”, – тієї ж ночі його і забрали.

Усе вивезли, і до осені народ залишився абсолютно голодним. І ото почали – хліб печуть кукурудзяний, 2 см. заввишки, і в коморі дають, і звідти людям розподіляють. А нам ні – як куркульській родині. Мені тоді було 7 років. Піду бувало туди, Антона Івановича батько хліб роздавав, підійду, стою, і от шматочки хліба дають (брати старші соромляться туди йти), а я маленька була, кругом лазила, принесу пару шматочків додому… (плаче).

Потім була така стаття сувора – вирок виконати за 24 години. За 24 години батько мав звільнити будинок, а на вулиці грудень, хуртовина, загорнув нас у ганчірки, в сани і на станцію повіз. А на станцію заїхати не змогли – сніг по коліно, зупинилися у Прохорівці. Там, де Явтих жив, він нас у скирту сховав, а вранці звідти ми до Донецька поїхали. 

Але не всі були звірі. Були й люди. Батька взяли на роботу на шахту. Помістили нас чотири сім’ї в одну кімнату – аби не на вулиці. Почали хліб давати. По 400 г нам дітям та по 1 кг дорослим. Час минав, ми в школу пішли. Старший брат покинув школу і в 15 років пішов на шахту.

У 1937 р. пішли масові репресії, всіх національностей та професій. У мене два мамині брати – історик і агроном – і теж забрали. 

2 січня батько з роботи не повернувся. А ввечері прийшли два міліціонери: “Одягайся! 5 відділення міліції! Негайно!” – і забрали старшого брата Саву. Я пішла по них. Там людей 100 було. Батько відразу побачив мене і сказав: “Іди скажи мамі, щоб дала нам по парі білизни і по буханці хліба. Грошей не треба. Ми повернемося. Скрізь люди – розберуться – ми повернемося”. Я принесла все, і тоді їх погнали. Мама до шести місяців носила передачі до Ворошиловграда – нібито там вони були. А потім і перестала ходити. Брата, правда, згодом відпустили. А від батька – нічого.

Це ми вже зараз дізналися, що їх тоді забрали і на честь відзначення 20-річчя Радянської Армії – розстріляли… Вночі місто вщухало, а в будівлі НКВС – крики дикі, стрілянина. Ото їх там тисячами знищували. У мене є документи. 

Були випадки, що навесні виповзали люди на траву, їли її, опухлі від голоду, і там на траві й помирали. Ми чули, що дорогами люди рухаються, самі не знаючи куди.

1933 року в Маріуполі відкрили магазин американський і там продукти міняли на золото. А так у селі люди їли навесні будь-яку траву, лопухи, макуху, ловили. Якщо людина хворіла – виписували 1 кг макухи, як ліки. 

А коли 1947-го голод був, то я вже в колгоспі працювала. Почала пшениця дозрівати – зберу стаканчик і принесу додому. Але ж за колоски судили…

Звичайно, частину пшениці відвозили – але все ж таки в селі залишалося. Золота багато в людей тоді забирали і майже всі керівники собі залишали. Говорили, що золото мішками було в Анастаса Кузьмича та Івана Пантелійовича.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Все забрали. Забрали буквально до тарелок. Это было дико… Значит, нас было шесть детей, старший брат ходил в седьмой класс. И как сына кулака его в первую очередь исключили со школы. А вечером пришли шесть человек в дом забирать, шо у нас есть. Корову забрали, лошадей, амбар перетащили, сеялки, веялки – все забрали. А потом и из дома начали брать вещи, вплоть до того, что отец играл на скрипке – и скрипку забрали. Мама помочила белье стирать в медном большом тазу – и его забрали, вроде нам больше и купаться и стираться не надо.

 Короче, дошло до того, что уже и люди голодали. Весь хлеб вывезли, семенной материал забрали. А на собрание в колхозе один мужчина встал и сказал по-гречески: “Аях ташлар! (Товарищи!)  На что мы смотрим, если и семенной материал забирают”, – той же ночью его и забрали.

Всё вывезли и к осени народ остался абсолютно голодным. И ото начали – хлеб пекут кукурузяный, 2 см. высотой, и в кладовою дают, и оттуда людям распределяют. А нам нет – как кулацкой семье. Мне тогда 7 лет было. Пойду бывало туда, Антона Ивановича отец хлеб раздавал, подойду, стою, и ото кусочки хлеба дают (братья старшие стесняются туда идти), а я маленькая была, кругом лазила, принесу пару кусочков домой… (плачет).

Потом была такая статья суровая – приговор привести в 24 часа. За 24 часа отец должен был освободить дом, а на улице декабрь, метель, погрузил нас в тряпки, в сани и на станцию повез. А на станцию заехать не смогли – снег по колено, остановились в Прохоровке. Там где Явтых жил, он нас в скирду спрятал, а утром оттуда мы в Донецк поехали.

 Но не все были звери. Были и люди. Отца взяли на работу на шахту. Поместили нас четыре семьи в одну комнату – только чтобы не на улице. Начали хлеб давать. По 400 г нам детям и по 1 кг взрослым. Время шло, мы в школу пошли. Старший брат бросил школу и в 15 лет на шахту пошёл.

В 1937 г. пошли массовые репрессии, всех национальностей и профессий. У меня два маминых брата – историк и агроном – и тоже забрали.

 2 января отец с работы не вернулся. А вечером пришли два милиционера: “Одевайся! 5 отделение милиции!  Немедленно!” – и забрали старшего брата Саву. Я пошла за ними. Там человек 100 было. Отец сразу увидел меня и сказал: “Иди скажи маме, чтоб дала нам по паре белья и по буханке хлеба. Денег не надо. Мы вернёмся. Везде люди – разберутся – мы вернёмся”. Я всё принесла, и тогда их погнали. Мама до шести месяцев носила передачи в Ворошиловград – якобы там они были. А потом и ходить перестала. Брата, правда, потом отпустили. А от отца – ничего.

Это мы уже сейчас узнали, что их тогда забрали и в честь воззнаменования 20-летия Советской Армии – расстреляли… Ночью город утихал, а в здании НКВД – крики дикие, стрельба. Ото их там тысячами уничтожали. У меня документы есть.

 Были случаи, что весной выползали люди на траву, ели её, опухлые от голода, и там же на траве и умирали. Мы слышали, что по дорогах люди движутся, сами не зная куда.

В 1933 году в Мариуполе открыли магазин американский и там продукты меняли на золото. А так в селе люди ели весной траву любую, лопухи, макуху, ловили. Если человек заболевал – выписывали 1 кг макухи, как лекарство.

 А когда в 1947-м голод был, то я уже в колхозе работала.  Начала пшеница созревать – соберу стаканчик и принесу домой. А ведь за колоски судили…

Конечно, часть пшеницы увозили – но все же в селе оставалось. Золота много у людей тогда забирали и почти все  руководители себе оставляли. Говорили, что золото мешками было у Анастаса Кузьмича и Ивана Пантелеевича. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Старогнатівка, Тельманівський (з 1935 р. до 2016 р.) Бойківський р-н, Донецька обл.

Дата запису: 06.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся Іванівна

Респондент: Хозлу Анастасія Юріївна, 1914 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Хозлу Анастасія Юріївна, 1914 р. н., проживала в селі Старогнатівка Тельманівського (з 1935 р. по 2016 р.) Бойківського району Донецької області.

Нас у батька було 11, а залишилося 3. Приходили до хати і аршином міряли ящики з мукою, записували, скільки чого є. Забрали й хліб печений зі столу.

Вай, а забирати то нічого було. Ми ходили зі скирти вночі вкрали льон із бур’яном, робили в’язки, а за нами стріляли місцеві. Мама молола цей льон і робила пампушки. А замість солодкого – смажили льон та пальцем мачали. Також їли ховрахів, лопухи, суріпу, хавурдак (спориш). Ми шукали нори ховрахів, заливали їх водою, і тоді вони виходили звідти. Я з хлопцями ходила. Вони спіймають ховраха, найкращі місця собі беруть, а що гірше – мені віддавали. Також ми розривали їхні запаси пшениці.

У нас у родині батька забрали були, хворого, з ліжка. Згодом, правда, відпустили. Він сидів у гранітному у підвалі в міліції.

Того року ми не мали врожаю. А так – голова жив і своїх коханок утримував.

Людей та собак їли 1921 року. В Старій Ласпі (с. Староласпі – ред.) один чоловік собаку за насіння поміняв і з’їв.

Одного разу тата з мамою вдома не було і прийшли двоє, полізли на горище і муку забрали.

У місті міняли муку на золото. Мій батько теж пішов, поміняв. А йому дуже хотілося їсти. І в одному місці пампушки продавали по 50 коп. Він став у чергу і там у нього квитанцію і забрали. І він без нічого повернувся додому.

Корову ми годували очеретом із даху з сараю. А потім її зарізали – зовсім шкіра до кості були.

Одна жінка вижила в сусідньому селі, бо ходила по річці після повені та їла що знаходила – дохлу курку, голову із собаки. А сім’я померла. До нас якось донька тітки прийшла, і каже, що вморилася поки їла, мовляв тато зарізав вашу Рябку (собаку). Потім вони померли, одна вона залишилася.

(Мова респондента російська, свідчення записане російською мовою). Оригінальний текст:

Нас у отца было 11, а осталось 3. Приходили в дом и аршином мерили ящики с мукой, записывали, сколько чего есть. Забрали и хлеб печеный со стола. 

Вай, а забирать то нечего было. Мы ходили из скирды ночью украли лён с бурьяном, делали вязки, а за нами стреляли местные. Мама молола этот лён и делала пышки. А вместо сладкого – жарили лён и пальцем макали. Также ели сусликов, лопухи, сурепу, хавурдак (спориш). Мы искали норы сусликов, заливали их водой, и тогда они выходили оттуда. Я с парнями ходила. Они поймают суслика, лучшие места себе берут, а что хуже – мне отдавали. Также мы разрывали их запасы пшеницы.

У нас в семье отца забрали были, больного, с постели. Потом, правда,  отпустили. Он сидел в гранитном в подвале в милиции.

В том году у нас не было урожая. А так – председатель жил и своих любовниц содержал.

Людей и собак ели в 1921 году. Старой Ласпе один мужчина собаку за семена поменял и съел.

Один раз папы с мамой дома не было и пришли двое, полезли на чердак и муку забрали.

В городе меняли муку на золото. Мой отец  тоже пошёл, поменял. А ему очень кушать хотелось. И в одном месте пышки продавали по 50 коп. Он стал в очередь и там у него квитанцию и забрали.  И он без ничего вернулся домой.

Корову мы кормили камышом с крыши из сарая. А потом её зарезали – совсем кожа до кости была.

Одна женщина выжила в соседнем селе, бо ходила по речке после наводнения и ела что находила – дохлую курицу, голову из собаки. А семья её умерла. К нам однажды дочь тёти пришла, и говорит, что уморилась пока ела, мол папа зарезал вашу Рябку (собаку). Потом они все умерли, одна она осталась. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 24.07.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Слєсар Ольга Андріяновна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в с. Підлипне Конотопський район Сумської області.

Весь час прожила в Підлиплому, усе помню. Голодні були. Матері сказали, щоб у Мельниківських берегах нарвала курятини, а вона нарвала кілька, наварила, а він ядовитий. П’ятеро дітей і потравилося. Прийшла з колгоспу стала голосити. Батько робив у заводі, побігла туди, послали до комерційного директора, виписали бочку огірків і квашеної капусти. Виїжджала комісія з заводу.

Винуватець Сталін, зробив голод. Приходили шукати продукти свої з села, групами (по 3 чол.),нічого не знаходили. Чула про закон „п’ять колосків” не можна було взять на полі жодного колоска, судили, давали 5 років. Добровільно йшли в колгосп, а хто не йшов -звали куркулями, відправляли в Сибір.

Мати робила в колгоспі, бігали до неї в обід їсти, насипали й нам потьопать юшки, де п’ять картоплин і вода. Не допомагав ніхто нікому виживать, нічим було ділитися, їли липиху, а кінчалися харчі – мерли на ходу. 1947 рік – посадили картоплю, виривали сирою. Міняли ходили. У заводах обміняла юбку на відро картоплі. Але один раз говорили, що під завод носили продавать катлєти. Кажуть там потраплялися нігті. Ховали на городах, на кладовищах. Якщо пам’ятають то згадують на проводи.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Савченко Ганна Василівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кузьки Конотопського району Сумської області.

Коли почався Голодомор, мені було 5 років. У моїй сім’ї проживало 5 чоловік, – це мої дві сестри, мати та бабуся. Батька в мене не було, він загинув на війні. На той час ми жили в селі Кузьки по вулиці Садовій № 16. Хатка в нас була маленька: кімната та кухня. Ми з сестрами спали на печі, а мати і бабуся на ліжку. Був у нас город, потрібно було обробляти. Більшу половину врожаю ми віддавали державі, як податок. Кожен місяць потрібно було давати податки: м’ясо, яйця, молоко. їли ми лободяний суп, іноді з хлібом, ще їли квашу з вишень. Мати насипала в одну велику миску, і ми всі п’ятеро сідали до столу. Ложки в нас були дерев’яні, миски глиняні, посуду було дуже мало. У 10 років я зі своїми сестрами о 5 годині ранку ходили пішки з Кузьків до нашого базару, на сьогоднішній день до Колієпроводу. Продавали часник та цибулю по 5 копійок за пучок. Хліб тоді коштував 16 – 14 копійок. Назад ми поверталися теж пішки вже після обіду. За хлібом в черзі потрібно було вистояти 2- 3 години.

Наша мати та бабуся працювала в колгоспі. Мати робила по наряду, а бабуся в коксогізі. Коксогіз – це рослина, яка росла на полях, ми її ретельно збирали, потім відносили людям, які збирали коксогіз, вони його зважували і ми одержували гроші: за 2 кг 50 копійок. На полі ми викопували ямки, засипали дустом, щоб не нападав довгоносик. Довгоносик – це жук, який їсть корені коксогізу. З цього кореню робили гумові чоботи.

Люди, які забирали в нас харчі, називалися активістами. У людей вони забирали жито, пшеницю, ячмінь. Моя бабуся сказала одному з них? «Залиште хоч один мішок! Дітей годувати треба!» За це її засудили на 8 років тюрми. їжу ми ховали в коморі: зерно та інші крупи. Одяг у нас був убогий, одна фуфайка на трьох. Активісти приходили на день по 5 — 6 разів на день, щоб все забрати. Наша бабуся замикала комору та не пускала їх. Але вони вибивали двері і забирали увесь хліб, усі запаси, що ми так ретельно збирали. Був у нас кінь і глабці. Глабці – це сани, які чіплялися ззаду до коня. Ховали ми коня у хліві, поки один бандит його не викрав. Це сталося уночі, коли всі спали.

Люди зовсім не боронилися, бо боялися сказати навіть слово. їх могли вбити, бо активісти носили при собі зброю. Поля охоронялися. Об’їждчики їздили на конях і не дозволяли збирати залишки колосків. Людей, які наважувалися підняти з землі колосок, били нагайками. Вони не зважали на вік людей: чи то був старенький дідусь, чи то була дитина. Об’їждчики усіх підряд били, гнали з поля, ще й колоски забирали. Могли й засудити на великий термін. Ще ми їли кору та клей дерев, найчастіше з вишень. Збирали гриби та ягоди в лісі. Голод був повсюди: і в селах, і в містах. У місті було важче жити, ніж в селі.

Коли людина помирала, її кидали у велику яму, її викопували для всіх, хто помирав з голоду. Вона була глибока і широка. Я вважаю винною у загибелі багатьох людей владу. Тому, що вони зробили так, що люди почали вмирати і пухнути з голоду.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 09.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Мороз Галина Кирилівна, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Підлипне Конотопський район Сумської області.

Мені тоді було 6 год помию було трудновато людям. Ходили в колгоспи, моя мати тоже ходила, ми її ждали як бога. Помню в нас був такий невеличкий котьолочок, вона в ньому приносила гороховий суп. Було таке, шо їли гнилу картошку, акацію. В селі у нас я не знаю, а лічно нас не оббірали, не били, та не чула, щоб і людей оббірали, а от колоски на полі запрещали собірать, Не можна було. Помню на теліжці возили хліб по дворам помощь давали чи по 300 грам не помню точно. Тьотка жила недалеко. В неї було три дівчини ходили пухлі дуже, дві померли, а третя ходила крала в городі, так її поймали і вбили. Помню мати прийшла і сказала, хочете її дівайте, я не в состоянії її поховать. Оце все шо помню, багато шо вже позабувала. Народилася в селі. Постійно жила і до цих пір живу в Подлинному.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Лиса Євдокія Луківна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Підлипне Конотопський район Сумської області.

Мені було 10 років. Ми мали 20 соток землі. Сіяли жито, садили картоплю. У нас було 6 чоловік у сім’ї. Їжі у нас було мало. Варили борщ із листків конюшини, інколи їли лободу. Із жита робили борошно, додаючи картопляні шкарлупки випікали лепошки. Приходили забирати їжу лише до того, в кого було багато землі. У нас було мало землі, у нас їжу не забирали. В містах, напевне, теж був Голодомор.

У нас не було багато господарства. У нас була лише корова, вона нас врятувала від голоду. Я точно не пам’ятаю, чи були колоски чи ні. Нам не дозволяли збирати колоски на полі, але ми крадькома збирали, сушили. Але тільки вранці, в обід і вечором. їли потроху. Молоко пили тільки в обід. Їсти все одно хотілося. Тому, що в лободі і в конюшині не було м’яса.

Топили печі соломою, з під жита. Варили також все в печі. Діти всі спали на печі, тому, що ніч теплою. Я теж спала на печі. Літом батько з матір’ю пололи присадибні ділянки, осипали. Ми з братом гуляли, але іноді я теж допомагала. Нас няньчила наша старша сестра. Сестрі було 12 років. Зимою баба пряла коноплі, ткала полотна на спідниці, сорочки, штани. Фарбували полотна в бузині. Прали полотна в попелі. Попіл збирали, сипали у воду, воду зливали і тій воді прали. Прати ходили до річки, робили ополонки і в ополонках прали. Усі люди ходили в чоботях.

У 1933 році був сильний Голодомор, а в 1937 році теж був голод, але не такий сильний. Людей помирало дуже багато. Раніше не було могил. Людей закопували прямо в землю. У кого з бідних людей не було ніякого господарства, ці люди помирали все частіше. Я не бачила, як в людей забирали їжу. Я чула, що в людей забирали все господарство, жито. Раніше з посуду були лише глиняні горшки, тарілки череп’яні, а ложки були дерев’яні. Хліба раніше не було, все їли без хліба, з лепошками.

Я вважаю, що в Голодоморі винна місцева влада, тому, що я чула, що до людей забирати їжу приходили свої люди, але під чиїм наказом, ніхто цього не знав. У людей є різні версії, хто винен у Голодоморі.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 20.09.2009;

Хто записав: невідомо;

Респондент: Лисенко Ганна Федорівна, 1933 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина Лисенко Ганни Федорівни проживала в селі Підлипне Конотопського району Сумської області.

Я тільки народилася, як почався цей Голодомор, але щось і пам’ятаю. В сім’ї з дітей нас було троє, я і два моїх брата. Мати кидала нас на проізвол сульби і йшла працювати в колгосп. Ми голодували. Їсти було нічого, тому їли щавель, лопухи. Якби не влада, то цього Голодомору й не було. Все, що було у людей, забирали, але в нас не було нічого, а що було, то швидко їли. Не було не хліба, пом’ятаю, ще як мати вставала вночі і йде до магазину по хліб, коли прийде з куском хліба, а коли ні, то залишаємось голодні. Коли був голодомор потрібно було довіряти тільки самому собі, тому шо коли хтось щось каже проти влади, то сусіди почувши й бігли розповідали власті, а вечером приїжджали і забирали. Людина яка йшла проти влади, але куди дівали вони людей ми не знали. Забирали все це активісти, приїжджало їх не багато, десь чотири чи п’ять, забирали все. Було дуже тяжко, деякі навіть їли своїх менших дітей, щоб прокормите старших. Люди були безсильні деякі навіть йшли й падали прям на дорозі. На вулицях було нічим дихати.

Місце запису: с. Підлипне, Конотопський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 10.09.2009 р.

Хто записав: Тарасенко Юлія.

Респондент: Василець Іван Олексійович, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Підлипне Конотопський район Сумської області;

На том дворищі, Джосан ото построївся, Коля Гуркалів копав, (вони ж куми) так копали ж зразу фундамент для хати. Костєй багато нашли; копали погриб – тоже костей багато. Вони, дядько жив…ну вступив у партію був. Питають його : «Чого в партію вступив?» А він каже : «Щоб мені краще жилося» Ну костей у них багато було…Так вони вже голодували, що була у них дочка, а де вона ділася ніхто не зна, кажуть уїхала…

Їсти хотілося здорово. Я вже пухлий лежав. А моя сестра в колхозі робила. Так у глечику юшки принесла так я їв. І така смачна мені була, шо аж і не знаю чим вона та юшка заправлена, шо така добра була. Страждали люди здорово. Пилипа мати пішла ноччю до людей, шо вони картоплю посадили, а вона рила, так дядько вбив її. Оце на вулиці таке було…

В голодовку Кублів дід тоже такий ледачий був, а моя сестра робила на мельниці в голодовку. Ну нада було засипщика зерно засипать. Ну взяли ж дядька того ж. Брали (также не можна винести) було зерно, муку. Так робили коржі, тоді притуляли до живота і виносили отак. Це тому Григорію казали: «Пошлі поробиш, засипщика нада» Ну він согласився, думав так як ото в мельниці – в вітряку засипав і гуляй. А там надо мішків таскать і засипать, і засипать, і засипать…

Так він як наробився, іде єлі-єлі (пішки ж ходили туди й от мельниці), так каже: «По одній картопелькі їстиму вдень. А на мельницю не пойду.» Того шо каже сипиш як у прірву.

Як хто допомагав? Виживали як хто міг. Лободу їли, калачики. Усе їли, липиха була, шо скільки ми липихи поїли! А рогоза, оце вже була, ну…так як яблука і груші. Дітей було багато, підемо туди аж на став, нарвемо цієї липихи, сидимо і …ласимося (сміється). Все їли підряд. Кропиву їли. Мати варила з крапиви борщ, юшку, дітей же багато було, нада ж годувать. Ну у нас оце тіки з голоду померли Семеняка Антон, ну він робить не особенно рвався. А хто жив лучше то було нормально.. У нас оце були корова і кінь. Коня забрали в колхоз, а корову оставили, бо дітей було багато (шестеро у нас було в сім’ї – 3 дівчинки, З хлопчика).

Голодні були, а ще ж виходили на вулиці. Дівчат же було багато, співали, гармошка була. Голод був, голодні люди були. Общалися між собою. У нас же корова була, так бідніші бігали до нас то молока їм, то сметани. Ну дядько був при сільсовєті чимсь, а Михайло був в кооперації, так як привозили сюди ж у магазин шось, так доставали і нам приносили. Так як там не було все таки, а весело всім було, свадьби, гуляли і старі, і малі хоч і голодні. У Голодомор усі вижили з моєї сім’ї. Корова допомогла вижити, город був чималий. Тяжело було, но весело. Шо хто понаїдається і хорошо, ділилися всі між собою.