1. Місце запису: с. Гавронщина Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  2005 рік;
3. Хто записав: Дорохіна Ганна Миколаївна;
4. Респондент: Гулай Одарка Василівна, 1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Гавронщина Макарівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Так, пам’ятаю. І 1932-33, і 1946-47 рр, дуже важкі були часи.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирала врожай влада, а у 1947 р. урожай був.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Сільська рада, від сільської ради бригада, ночью.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були нагорода, деньгами платили. А а видавав тайний агент Сліпко Терешко.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Документи не предьявляли. Прийшли, якщо не відкриваєш, вивалили двері, що зайшли, то забрали, обкладали великими податками.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Висилали, били, в тюрми садили, люди мерли і ховали їх на кладбищі, ховали родичі.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Зброю? А чого ж мали, оружуя були: нагани, вінтовки, ножі.

Як люди боронилися?

Люди ховалися, втікали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховати? Неможна було, у людей в печах було зерно, забирали все геть, а якщо замітили, що приховав зразу відправляли на ссилку. Деякі люди закопували зерно на городі, але все-одно знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Голова сільської ради і його бригада, секретар, виконавці, понятиї, міліція теж ходила з ними.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Голова сільської ради, секретар, два посільних і беруть понятих, не хочуть, а тебе заставлять, і це ходила бригада ночью, хліб, сіль, сало, забирали все, а причина що не змогли заплатити налоги, це все з бідних, а з багатих забирали все одразу і отправляли в силку.

Де можна було заховати продукти харчування?

А ніде не можна було, скрізь знаходили, ходили з штихом – шомпалом і протикали землю, у домах теж штирхали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали, хліба десь вивозили, десь у 34 р. відкрили кухню при колгоспі і давали суп на дітей і на мене, якщо я робила  в колгоспі. Діти – це мої молодші сестри і брати.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Худобу забирали (свине         й, корову і інше), одежу не трогали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чула про такий закон, лічно я збирала колоски, їх переоруть, а не дадуть, мене лічно піймали, відібрали колоски і гарно побили, але я ходила знову, бо дуже їсти хотілося. Ходили до села Копилів, ходили коли було темно, поки спали сторожі, зловить сторож відбере і торбу, і колоски, і добряче поб’є.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, ні не розрішали ні колоски, ні картошку, навіть гнилу не дозволяли збирати, за все били.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняли люди, яких визначав голова колгоспу. Голову колгоспу звали Коба Гаврило Михайлович, але він був непоганий, якщо зміг украсти, то тікай, трохи очі на це закривав.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, не хотіли, бо тоді вони були проти своїх односельчан, не хотіли бути в колгоспі і відбирати їжу у своїх односельчан.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, до мене прийшов голова колгоспу і почав залякувати, якщо не підеш добровільно, то забере і примусить міліція, так і було забрала міліція мене робить на свинарню, за це не платили і не кормили, що зхопив з їжі для свиней, то і з’їв.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У сараях держали, не випускали навіть на вулицю погулять, корову переховували, а все-одно находили, люди здавали, що є корови. Але  просто не забирали корову, забирали тільки тоді, коли не сплатив податки.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ночью.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили стільки, поки все заберуть.

Коли почали помирати від голоду?

Починаючи з весни32, а 33 рік так кожен день пухли, помирали.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ніхто їми не опікувався, у мене менша сестричка померла.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто крепше жив, сплатив податки і живе, це були не куркулі, а середняки, бо куркуля відправляли в силку.

Хто зумів вижити?

Хто крепше жив, або той, хто зміг щось вкрасти.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Помагали, ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Крали на полі колоски, картоплю гнилу, з неї робили картопляники.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали поміч. Родичь родича спасали. Допомагали один одному, хто як міг.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Крапиву глуху споживали, варили з неї і гнилої картоплі борщ. Лободу їли, купляли 1 стакан крупи, розділяли на тиждень, лободи туди і ще один суп. Хліб не їли. Якщо ходили рвать люди в ліса, то вони там і помирали.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Такого ми не вживали, не листя, не кору, мабуть тому, що податками обкладали і дерева теж, їх просто вирубали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ворон ловили, все що змогли зловить, то і їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було, 1 стакан крупи коштував 30 рублів, а де гроші брать було?

Чи був голод у містах?

У городі голоду не було, у них був і хліб, і крупа, все було.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Померло багато, вимерла десь третя частина села, було таке, що в одній хаті по три душі помирало.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нашому селі не було. У с. Наливайківка і такого типу. У нас померла сестричка молодша, точніше зникла, вона була 27 року народження, мабуть її украли і зарізали або я не знаю, що з нею сталося.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладбищі, хоронили родичі, без хреста, викапували яму, кидали туди без труни, закопували і все.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ні. Родичі навіть поминки на робили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ну так, на кладбищі! Всі знали де чия могила.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають, родичі померлих!

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Хто там! Поминають тільки родичі.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є церква. До Московського патріархату, підчиняються Києво-Печерській Лаврі.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

В нас ні. У районном центрі Макарові. Від нас 3 км.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Ні, мабуть, а якщо і знає, то не багато, та і я нікому не розповідала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

1. Місце запису: с. Весела Слобідка Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  2002 рік;
3. Хто записав: Єрмоленко Вікторія;
4. Респондент: Папкіна Надія Дмитрівна, 1915 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Весела Слобідка Макарівського району Київської області.

Жила я під Києвом в селі Весела Слобода. В голод мені було 17 р. Жилося тяжко, дуже тяжко. Ходили по хатам і забирали все, все що можна їсти. Нас спасла корова, яку держали в хаті, щоб її не вкрали. Люди ходили по хатам і крали що можна. Тримали худобу в хатах більшість. Шоб не забрали продукти, закопували в землю, а ще що могли вивозили на продажу в Белорусь. В моєї мами було золота чимало і вона взяла все в Білорусь і міняла на харч. Моя мама працювала на овочевій базі за те, щоб отримати в зарплату мерзлі перегнивші овочі. Тож їх варили і їли. Наша сусідка зварила онука і з’їла, а менший побачив це і втік. А щодо хліба, то чергу займали з вечора, щоб на ранок купити хліб по талону, та всім хліба не вистачало. Це жах, жах.

1. Місце запису: с. Бузова Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  2003 рік;
3. Хто записав: Пилявський Юрій Олександрович;
4. Респондент: Трухан Віра Іванівна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Бузова Макарівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Пам’ятаю голод у 1932-33 рр. що стосовно 1946-47 рр., моя доля так склалася, що цей період для мене пройшов не так важко, бо моєї тітки чоловік, як учасник бойових дій (пілот літака) отримував «добрі» пайки.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

На той час все майно забрала влада, так звані – «розкуркулення».

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Все що люди понаживали забирали колгоспи, тобто влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Мені було десять год і я не пам’ятаю, але загалом сусіди були наче добрі.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Приїзджали люди, повалили мою матір на підлогу і познімали з неї усе золото. Звичайно ніяких документів у них не було. На мою думку це бандюки.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було. Повисилали людей, з якими ми жили на хуторі, хто міг, той тікав. Звичайно ніяких санкцій в них наче не було. Було всяке і побиття також.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Власно. А зброї не бачила, при мені вони застосовували лише фізичну силу чи якійсь предмет побутового вжитку (топор, лопата…)

Як люди боронилися?

На той час мій батько поїхав у Київ, а зосталися з сестрою і матір’ю.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Це сталося раптово і нам не вдалося нічого приховати.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ніхто себе не називав, а казали, що вони з колгоспу.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Їх було приблизно п’ятеро чи шестеро. Це були чоловіки середнього віку.

Де можна було заховати продукти харчування?

Вони забирали основну масу, на якісь незначні залишки не звертали увагу.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Можливо, давали, але чітко не пам’ятаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забрали все, зоставили лише якісь тряпки і інший непотріб. Забирали все найкраще.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чула, але вже у старшому віці, це про те, що не дозволяли брати колоски.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ніхто цього не дозволяв, але люди перекопували городи в надії знайти хоть щось.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Люди, які працювали в колгоспі, і охороняли їхні поля і комори.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, добровільно ніхто не йшов, але їх примушували.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Як я і казала примушували іти до колгоспу, хто відмовлявся урізали землю, забирали врожаї.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу продавали одразу, а хто ховав у лісі худобу, то її заганяли далі в ліс чм вбивали, потім вирізали з неї м’ясо.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

На протязі усього дня, але в нас це сталося у другій половині дня.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили разів три чи більше.

Коли почали помирати від голоду?

Помирали з голоду у 32-му році, як все забирали.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Яка там держава опікувалась, цих сиріт забирали люди.

Хто не голодував у селі і чому?

Робітники колгоспу, звичайно, що не голодували, що не голодували ті, хто зарання знав, що прийдуть забирати майно. Вони закопували його.

Хто зумів вижити?

Той, хто кому допомагала доля, той і вижив. Родичі допомагали один одному.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Звичайно люди ділилися один з одним всім чим могли, але це робили не всі.

Які засоби вживали до виживання?

Збирали щавель кінський, молотили і пекли з нього млинці, викапували з городів гнилу картоплю.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Звичайно мали допомогу від родичів, навіть жили у них.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Споживали щавель, влітку любі ягоди (їстівні і навіть не їстівні). Одного разу наїлися «вовчих ягід», нас спасли родичі також влітку була петрушка, морква, листя буряків.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Не пам’ятаю кори, але їжу готували доросліші і мабуть вона була присутня у нашому раціоні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ніяких плазунів, тварин в лісі, навіть і не було, а охотитись не дозволяли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Так, купити чи виміняти можна було в городі.

Чи був голод у містах?

В місті голод був не такий відчутний, але був все-таки.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

На жаль чітких даних не пам’ятаю, але при мені вмирали молодші за мене діти.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Людоїдства я зовсім не пам’ятаю у своєму селі, але про сусідні села приходили такі погані чутки.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладовищі і де приходилося.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Не було навіть чим платити за поховання, людяність і сердечність просипалась у людей.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Місця захоронення померлих були, але зараз їх не має.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

А як же поминають на всіх «Проводах», «Гробках», Зелених святах.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Так, так, поминаєм тоді і зараз.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Тоді була не тещо церква, а була хата, в якій сидів поп і виконував служби, церкви були унічтожені.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Тепер вже ніяких хрестів, пам’ятників померлим від голоду в моєму селі не існує.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Сучасна молодь знає про голодомор, бо моє покоління і я особливо про це розповідаю і онукам, і дітям, і сусідам, щоб люди знали, яке буває погано і шанували померлих і живих, щоб берегли своє майно.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Вважаю винним у загибелі багатьох людей правительство, тогочасний уряд.

1. Місце запису: с. Бишів Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Вишняк О.;
4. Респондент: Грищенко Микола Адамович, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Бишів Макарівського району Київської області.

Місце запису: с. Бишів Макарівського району Київської області;

Дата запису:  невідомо;

Хто записав: невідомо;

Респондент: Грищенко Микола Адамович, 1922 р. н.

Народився я в 1922 році в Вишеві, де проживаю й понині. Багато що пам’ятаю з часів мого дитинства, яке припало на важкі тридцяті роки. Люди на нашій вулиці (тоді вона називалась Гайдуківшина, нині — 40-річчя Жовтня) жили дружно, допомагали один одному: разом мостили дорогу, ставили й мазали хати, копали і чистили криниці, орали й сіяли. Одні жили заможніше, інші — бідніше. Заможність не завжди залежала від більшої кількості землі, що була у користуванні, а від працьовитості сім’ї, розумного ведення господарства. Згодом людей стали розділяти на класи: одних називали куркулями, інших середняками, бідняками, активними чи пасивними до радянської влади. Куркулів почали висилати в Сибір.

Пам’ятаю, як відправляли сім’ю Івана Сніжка. Його вивели з хати, посадили на підводу. Поруч три його сини з клунками в руках, а дві дочки, що були заміжні і залишались у селі, гірко плакали. Ми, хлопчаки, сиділи під тином діда Цибульки і теж витирали сльози, бо ж від’їжджав наш ровесник Андрій, з яким товаришували.

З центру села під’їхало ще кілька підвід з людьми і валка рушила до станції Кожанка Фастівського району.

У той час люди знемагали від хлібозаготовок, непосильних податків, частих викликів у сільраду, як злісних неплатників, для розмов. Хліви і тини рясніли написами дьогтем: «Злісний неплатник — ворог радянської влади». Сільською радою була створена спеціальна бригада по «викачці» хліба і податків.

Особливо у ній виділялись два чоловіки — Ковтьоба та Базиль. Так звали їх по- вуличному.Їм було років по сорок, статні, дужі. Одягались у чорні кожушки, підв’язувались зеленими, домашнього виробництва, поясами. Ними лякали дітей. Побачивши, що вони йдуть вулицею, дорослі говорили малечі: «Ховайтеся на піч, бо Ковтьоба забере». І дітей, як вітром, здувало.

Одного разу, вийшовши вранці на вулицю, всі побачили на хліві у діда Розлуки малюнок невідомого кутчанського „художника” На ньому було зображено людину з червоними очима, синім носом і чорними губами. Здорові зуби і кожух, підв’язаний поясом, уже говорили самі за себе. А під малюнком напис: «Ковтьоба із костриці зуби, з ременю губи, поясом підв’язаний і на Загреблю грабить подався». Так люди виявляли свою ненависть до цих «особливо уповноважених сільвиконкому».

Забирали все. Не було зерна — витрушували з торбинок кользу, конопляне насіння, горох, квасолю. З скринь забирали одежу чоловічу, жіночу, дитячу, чоботи, кожухи, свитки, шапки, хустки, полотно, рушники . Частина всього цього потім у центрі села продавалась з аукціону. Хто більше дасть. А більше по мовчазній згоді ніхто не давав і тоді свої речі викупляли господарі на зібрані з родичів і знайомих гроші. Таким чином односельчани виявляли

своє співчуття і підтримку пограбованим радянською владою сім’ям.

А були і такі, котрі заздрили на добротні чужі полушубки, смушкові шапки, хромові чоботи. Вони за безцінь скуповували речі. Але таких було мало. Надівши на свято придбану таким чином одежу, вони ловили на собі призирливі погляди односельчан. Деякі все-таки не витримували і скоро збували речі або перешивали.

Серед активістів сільської Ради були і добрі, совісні люди, які розуміли несправедливість того, що діялося. Про одного з них і хочеться згадати. Павло Дмитрович Олійник, наприклад, тихцем попередив мою матір (вдову з трьома дітьми), що наступного дня у нас мають забирати корову. Мати темної ночі перевела її в клуню до сусіда, заклала кулями. Коли наступного дня Ковтьоба з своїм напарником прийшли, корови вони не знайшли. Побачивши в глечиках молоко, звичайно, не повірили материним словам, що вона вже продала її. Скрізь шукали, викликали в сільську Раду, але так і обійшлося. Мати ж вночі з суботи на неділю відвела корову на ярмарок у Брусилів і змушена була продати. Ми ж. троє малих дітей, залишились без молока. Це було в 1930 році. Я вже тоді ходив до школи.

В 1931 році на Загреблі був організований колгосп, який назвали «Червоний плугатар». Розмістили його на садибах розкуркулених діда Москаля та діла Цибульки, відразу за містком річки Лупи. У селянина-колгоспника на той час вже нічого не  лишилося, окрім клаптя городу і хати під солом’яною стріхою, бо будівлі, криті бляхою, у більшості були конфісковані як куркульські. Тини на той час теж попалили, іронічно примовлячи: «Геть тини – за ними злидні ховаються».

Були на вулиці окремі господарі, які опиралися і не хотіли вступати в колгосп, як їх не агітували. В основному це були ті, що у свій час одержали від держави землю і пізнали смак самостійного господарювання. Деякі за релігійними мотивами. Але й вони протримались до осені 1932 — весни 1933 року.

Згадуєш інколи ті роки, і тільки тепер стає зрозумілим, наскільки цілеспрямовано, жорстоко знищували селянство, будуючи так зване безкласове суспільство. І тепер навіть здається, що Сталін прийшов до ідеї створення колгоспів не стільки з ленінського плану кооперації, як з свого досвіду вижимання різних податків з сільського населення. Ні продзагони. ні спецбригади не мали тих успіхів, у цьому, як це сталося після створення колгоспів. З спільної комори все це легко робилось. І не потрібно було посилати уповноважених. Директиву голові колгоспу — і справа заготівлі вирішена. А колгоспнику — трудодень, на який, бувало, в кінці року видавали по 100 грамів хліба та 10 копійок. Навіть сумлінні на різних роботах в середньому виробляли не більше 300— 350 трудоднів. Можна підрахувати, який то був заробіток.

Настав 1932 рік. Виробником сільськогосподарської продукції були колгоспи. У нашому на той час налічувалось 25 виснажених коней, 12 корів і до двох десятків свиней. Про трактор тільки мріяли. Орної ж землі було більше 500 гектарів. Як можна тими кіньми обробити стільки землі? Та й літо 1932-го видалось засушливим.

Мати наша вступила до колгоспу з перших днів його заснування. Працювала свинаркою. Свій заробіток за 1932 рік принесла зимою в мішку на плечах і сказала: «Оце, дітки, все, що видали. Змелем, напечем хліба на Різдво і Паску». Деякі сім’ї почали голо­дувати з зими тридцять другого. Був у нас сусід Федір Грищенко, який вже перед Різдвом почав ходити по хатах і просити роботу, за яку б його нагодували. Та яку роботу йому можна запропонувати? Ніхто не потребував його послуг. Останній раз, пам’ятаю, зайшов він до нас, став, тримаючись за одвірок. Одні кістки, обтягнуті шкірою. Очі глибоко запали. Не міг говорити і тільки ними благав: «їсти, їсти, їсти…». Мати дала йому шматок маторжаника і кілька варених картоплин. Він похапцем все з’їв. Більше ми його не бачили. Через кілька днів труп Федора та його дружини знайшли в холодній хаті. А морози тієї зими були дошкульні. На дрова пішли тини, розбирались хліви, вирубувались фруктові дерева.

Другою жертвою голоду, яку я побачив, була смерть нашої баби Оксани. Мати, працюючи свинаркою, інколи приносила у кишенях дерть, яку часом видавали для свиней. Змішуючи її з гречаною половою, вона пекла маторжаники. їх ми й їли. А ось старий бабусин шлунок не міг переварити цей харч. Так і померла вона тихо, вночі. А перед цим, ввечері, відчуваючи, що прийшла смерть, покликала мою матір і дала їй щось у ганчірці. В ній були замотані її дівочі золоті сережки. Сказала: «Візьми, може вони якось допоможуть врятуватись вам від голодної смерті». Ось такий життєвий кінець моєї бабуні. А мала ж чотирьох синів, було міцне господарство, працювали, не шкодуючи сил.

Весною 1933-го ми, як і інші, вже голодували. Паска була того року, пам’ятаю, ранньою. Мати, як обіцяла, з борошна, виданого на трудодні, добавивши до нього різні домішки, спекла на свято перепічок. Але це було свято. Ми раділи йому. Посідали на призьбі і грілись проти сонця. А на вулиці панувала тиша. Ні тобі дитячих голосів, ні святкового гомону, ні хрестування. Смерть і голод панували у селі.

Дізнався я, що мій товариш Миколка Бондар уже не встає з постелі. І пішов провідати. Застав у хаті сумну картину. Ганя, Микола, Євка, їх батько Марко, дід уже не рухались. Сиділи або лежали, байдуже дивлячись у нікуди. Тільки ще тітка Федоська та старший син Сергій тримались на ногах. У пориві відчаю вона взяла сина і пішла у Київ добувати харч. У місті тоді відкрили комерційні магазини, які торі ували хлібом. Сергій ходив і просив милостиню. На зібрані гроші вони купили дві буханки хліба. Одну з’їли, а другу розрізали на шматочки і стали ним торгувати. На зароблені таким чином гроші знову купили хліба. За тиждень тітка спромоглася заробити па десяток буханців. А серце рвалось додому. Як там залишена сім’я? Сергія вона залишила у знайомих, а сама поїхала в село. Нікого з своїх вже не застала в живих. Повернувшись у місто, не знайшла у знайомих сина. І господар сказав, що Сергій вийшов з квартири і не повернувся. Довго жінка шукала хлопця, але так і не знайшла. Тільки дізналась, що той знайомий у її відсутність торгував на ринку м’ясними стравами.

Люди вимирали цілими сім’ями. За дві доби вмерли Степан Коваль та його п’ятеро малих дітей. Дружина померла пізніше, об’ївшись хлібними колосками. Довго стояла пусткою хата, поки сільрада не продала. Така доля спіткала багатьох. У Юхима Бондаря з семи чоловік померло шестеро, у Івана Бондаря з чотирьох — трос, у Кирила Бондаря з трьох — двоє, у Йосипа Бондаря з шести — п’ятеро. За зиму 1932—1933 років тільки на нашій вулиці Гайдуківщина смерть забрала 110 чоловік. Для порівняння: на фронтах Великої Вітчизняної війни з нашої вулиці загинуло або пропало безвісти 11 чоловік.

Настала весна 1933-го. Ми їли все, що можна їсти. Різні трави, збирали і варили равликів. Та й з приходом весни не настало полегшення. Люди мерли, як і раніше. їх звозили у братську могилу, навіть не закопували повністю, а лише трохи присипали землею, бо ж наступного дня привозили нову партію. Траплялися у селі випадки канібальства. До 1931 року у Вишеві було одне кладовище. У голодні роки 1932—33-го — троє. Тепер, думаю, ніхто й не покаже, де знаходяться оті братські могили. А треба було б їх відшукати і поставити хрест з написом: «Тут лежать невідомі жертви голодомору 1932—1933 років».

На схилі літ задумався, чому голодомор торкнувся тільки України? В Росії ж не було його. Пам’ятаю, що й з Бишева дехто зумів виїхати у ту пору в Москву. Деякі й нині там живуть.

Весною тридцять третього у школі було запроваджено гарячі сніданки. Я тоді ходив у третій клас. Сніданок — рідесенький суп, зварений з крупи або муки, заправлений щавлем чи лободою, кидали трохи картоплі. Смак хліба вже стали забувати. Але ради цього супу діти йшли до школи, а не за знаннями. Поснідавши, дехто падав від безсилля на землю, засинав, бувало й навіки. Так помер мій однокласник Ваня Матюшок.

Організували в ту пору і обіди для колгоспників. На колгоспному дворі змурували великий котел, в якому варили супи і видавали тим, хто ходив на роботу. В мене збереглася фотографія засновників колгоспу, зроблена в 1933 році. Схудлі, похмурі обличчя.

Голод не тільки забрав тисячі й тисячі людей, він зробив глибоку душевну рану, була вбита впевненість у свої сили. Ще довго людям не вірилось, що своєю працею можна досягти кращого життя, боялись, що знову відберуть прироблене.

Страшна зима 1932-33 років не пройшла безслідно для нашої сім’ї. Від голоду, як я казав, померла баба Оксана. Виснажена голодом захворіла мати і весною тридцять четвертого в сорок років померла. Ми залишились сиротами. Нас відправили у сирітський приют. Холодно і голодно в ньому було. Внаслідок — тяжка хвороба.

Минуло багато років, а не забуваються ті голодні страхітливі роки. І не дай Бог, щоб таке повторилось на Україні. Дуже це тривожить, бо сьогодні більшість людей вже живе на межі бідності.

Я розповів про трагедію мого села на прикладі однієї вулиці. Можете навіть з цього уявити, яке величезне горе пережив український народ.

1. Місце запису: с. Бишів Макарівського району Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Вишняк О.;
4. Респондент: Баштова Ганна Степанівна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Бишів Макарівського району Київської області.

Було мені тоді 9 років. Жили удвох з батьком. Що він приносив, якось і жили, бо працював у колгоспі. Пекли коржі з ячменем, крапиви, варили узвар з трав. Великою рідкістю були буряки, горох, квасоля. Влітку, восени ще так-сяк перебивались, а коли наставала зима, то було дуже скрутно. Люди помирали в хатах, на дорозі, а хто ще залишався живий, то схожий був на мерця. Спеціальні підводи їх підбирали, навіть були випадки, коли ще живих збирали, але безсилих, село притихло, наче вимерло. Траплялись і випадки людоїдства. Недалеко від мене жила єврейка з двома синами. Старший працював на заводі в Києві, а менший був біля матері. Зимового дня мій батько звернув увагу на те, що Янка (так її звали) було ходить весела, співає і прибирає в хаті. Коли він намагався зайти до неї, вона його не впустила, мовляв, ще не навела порядок в хаті. Запідозривши щось неладне, одна з сусідок побігла звати голову сільської ради. Коли вони зайшли – побачили страшну картину – у печі варився суп з дитячих ручок, а в погребі знаходилася діжа, де було посолене дитяче м’ясо. Жінка, ніби ї’зхавши з глузду нічого не розуміла, запрошувала до столу. Звичайно її забрали. Більше про неї не було ніяких звісток.

1. Місце запису: село Андріївка, Макарівського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Корнік Оксана Марківна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Андріївка, Макарівського району, Київської області.

Жилими з мамою та дідусем . Пам’ятаю, я обняла маму і плачу: „Хочу їсти” . Стала гризти сіль, а запивала водою, від чого ще більше опухла. Дідусь вже з хати не виходив, лежав на печі, а очі якісь каламутні, не його очі. Одного разу він каже матері: „Піди доню до Петрушенків та попроси шматок хліба мені перед смертю”. Дуже тяжко про все це згадувати, хочеться кричати. Пішла мама, а незабаром приходить з маленьким кусочком чорного хліба. Поділила його мені з дідусем. Я його гламнула в одну секунду і так дивлюся на той, що в тремтячих дідусевих руках. Він погладив мене по голівці і каже : „З’їж, внучко, тобі треба жити. А я вмру із запахом хліба”. З’їла я й той шматочок . Дідюсь напився з пляшки води і каже: „Доню, а тепер будемо прощатися, я вмираю”. Лягла я біля дідуся на печі, і заснула. Не було мені жалко, не було страшно, тільки дуже хотілося їсти…

1. Місце запису: смт Макарів, Макарівського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Шульга (Мироненко) Ганна Антонівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в смт Макарів, Макарівського району, Київської області.

Жахливий і страшний був той 1933 рік, що й згадати дуже боляче. Мені на той період було 11 років, сім’я наша проживала в Макарові по вул. Довгій (Червоноармійська). Сім’я була велика. Більшість громадян від голоду пухли і згодом помирали. Я бачила, як кожного дня по декілька чоловік везли на цвинтар, або ж несли. Особливо від голодної смерті вмирали діти. Так, наприклад, в нашій сім’ї з голоду померли сестри Надія 1928 р. н., Ольга 1924 р. н., а брат Василь 1926 р. н., так опух, що вода з під шкіри так сочилась, що ніякої не було надії, що він виживе, сестра Соня теж була в такому стані… їли в основному гречану полову, яка залишалася у хліві від попередніх років, щавель, гнилу картоплю, що перезимувала в полі, різні рослини. Далі розповідає Ганна Антонівна, що брала торбинку і йшла до „заможних” просити милостиню, а щоб люди не впізнали мене, то лице пов’язувала хустиною, де тільки було видно очі. За день мені пощастило випросити дві картоплини, які вкинули в т. зв. борщ і нагодували всю сім’ю. В батьків, тобто в моєї матері були золоті вінчальні сережки, які батько завіз в Київ і здав в (торгсин), а звідти одержав буханець хліба, але й це нічого не спасало нас. Померлого не було в що переодягнути, і поховання проводили в тому одязі, в якому людина ходила щоденно, або ж вирізали отвір в якийсь ряднині і надіваючи через голову, що вважалось за нормальним ритуалом. Вимирали й в Макарові від голодної смерті цілими сім’ями. У моєї тітки – материної сестри Мотрі Романки померло одне за одним 4 дітей і її чоловік, А Мотря чудом залишилася живою. З голоду помер і мій дід Григорій. Як наче це сьогодні було і бачу сидить моя сестричка Надійка за столом і взявши ложку в руку щоб піднести похльобку до рота, але не піднісши її тут же помирає, а сестричка Олечка помирає на другий день. Ніякої допомоги чекати було ні від кого. Страхіття, страхіття, мабуть свят такого не бачив, що ми побачили й пережили і не дай Бог такого нещастя і горя.

1. Місце запису: смт Макарів, Макарівського району, Київської області;
2. Дата запису:  невідомо;
3. Хто записав: Майстренко М.;
4. Респондент: Оніщук Надія Олексіївна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в смт Макарів, Макарівського району, Київської області.

1933 рік – це був страшний рік для Макарова. Помирало багато людей з голоду. Все вже не можливо збагнути, не тримається все в пам’яті, але ті чорні дні забути не можливо. Деякі епізоди розкажемо: Хавченко Григорій і його троє дітей померли голодною смертю. Одного з хлопчиків не було сил ні в кого з сім’ї відвезти на кладовище, то його похоронили прямо в садку біля хати, а хреста не ставили, щоб не було іншим страшно. Музиченко Ярина і троє її діток опухли без їжі та й те ж пішли на той світ. Просила їсти у своїх родичів, а ті боялись, що віддавши останнє і самі загинуть, не дали їй нічого… Помер Оберемчук Василь, залишивши 6 хлопчиків на виживання. Та всіх уже й не пам’ятаємо, бо тоді ніхто вже за цим не слідкував… Йде, сів під тином, не піднявся – помер… Не дай, Боже, таке бачити нікому, навіть найлютішому ворогу.

1. Місце запису: село Шпитьки, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2003 рік;
3. Хто записав: Семикін Андрій Павлович;
4. Респондент: Семикіна Ганна Василівна, 1925 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Шпитьки, Києво-Святошинського району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Та певне, що був і в 1932 і 46 рр.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Сталін же забрав все чисто зерно у людей, тому й настав голод.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Свої ж місцеві люди, та правда я не помню як їх звали, бо була ще мала.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Та хто ж його тепер про це знає.

Ті, хто відбирали мали якісь документи?

Та які там документи. Ми їх дак точно не бачили. А от мати моя вдова вона вже була досить давно. Бойова жінка була. Дак та за кожен горщик з тими злодіями билася. Правда й діставалося їй за це.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Матір мою били, я була ще дитиною. Одного разу матір закрили в колгоспний погребник, дак вона там просиділа три дні без їжі. Забрали 12 десятин добре обробленої землі.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не пам’ятаю.

Як люди боронилися?

Хто як міг. Але масова ні.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

У нас в хаті між піччю та стінкою був простір куди ми засипали декілька мішків зерна, тим з маткою і врятувалися.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звали не пам’ятаю. Однак це були чоловіки. Наглі були, ходили по хаті нишпорили, по городу з шомполами лазили шторкали скрізь.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Господь його знає. Я там не їла.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

У гас забирали лише продукти. А в кого іншого може іще щось прихопили. Наглі були до біса.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Не знаю.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні-ні. Одну, жінку в с. Петрушки забрали на Лук’янівку за декілька колосків, а в неї було четверо малих дітей без батька.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Не пам’ятаю.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Та де там. Кому воно було потрібно. Але вони змушені були. Кого розкуркулювали. Інших обкладали такими податями, що самому їсти не було чого, не те, що скотину прогодувати.

Де переховували худобу?

То хіба її можна було сховати.

Скільки разів приходили до хати?

До різних людей по різному.

Коли почали помирати від голоду?

В 1932 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Та кому вони були потрібні. Он жінка в Петрушках, у неї ж чотири дитинки залишилося.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто. Зрозуміло хто – партійні та жиди, ті примазуються завжди і скрізь.

Хто зумів вижити?

Та ті ж само люди.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Так, ні в кого ж нічого не було, хто чим міг рятував свою сім’ю. один чоловік поїхав до міста, виміняв на золоті циганські сережки торбу борошна, а поки доїхав на трамваї, то торбу розрізали й зерно вкрали. Гірко плакав і він.

Що споживали в їжу?

Ну ходили й збирали рори (равлики). Їли кору з дерев та з яких не пам’ятаю. З маткою вкинули до груди їжака, а він обгорів, а в середині був сирий. А так повиїдали скрізь все.

Скільки померло людей у селі?

Багацько. А хоронили всіх в ожиновому яру. Просто кидали й загрібали.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нас не знаю. Чула, що було в сусідньому селі.

1. Місце запису: село Шпитьки, Києво-Святошинського району, Київської області;
2. Дата запису:  2003 рік;
3. Хто записав: Семикін Андрій Павлович;
4. Респондент: Герасименко Іван Панасович, 1926 р.н.;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Шпитьки, Києво-Святошинського району, Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Хоч мені було всього 7 років, коли розпочався голод 30-х рр., чітко памятаю, що в м. Макарові була страшна голодовка, а от в с. Шпитьках, до якого переїхав на поч. 50-х рр. переїхавши сюди, тому що оджужився на місцевій дівчині, за моїми відомостями голод був не таким сильним.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Голод був зроблений штучно, нехай не брешуть, що в 1932 р. був неурожай, зернові вродили нормально. Владі необхідні були гроші на постройку заводів, ото й забирали зерно з села та й заганяли його за кордон. Вибивали з села гроші, зганяли людей до колгоспів, одноосібників обкладали великими податками, в селі їх називали індусами. Одноосібниками були Забоянець, дід Романчик (він навіть писав вислати його до Чехословаччини (це вже пізніше), тому що чув, що там можна вести індивідуальне хозяйство.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?\

Ходили цілі бригади по селу з місцевих людей.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Та хто ж тобі про це вже зараз розповість.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Певне, що ні. Та якщо й мали, то хіба нам би їх хтось показав би.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Бригади мали повну свободу дій, все залежало від людей, котрі в них состояли. А людей били, декого й вбивали, але люди не пругались особо.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Цього не можу тобі сказати. Не пам’ятаю.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Зерно сховати було важко, адже приходили до хати по декілька разів і скрізь нишпорили, але деяким людям це вдавалось. Наприклад на Смолянці стояв хутір, в якому хазяїн врятував сім’ю від голоду тим, що розтрусив зерно на горищі по полові. Протягом 1932-33 рр. його змітали разом зі сміттям і пекли коржі. А от худобу люди не здавали, а сховати її неможливо, тому й забивали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали? Скільки їх приходило до хати?

Приходили, коли їм заманеться. Ходили гуртом. Кого як звали, я не пам’ятаю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Головою колгоспу в селі був двадцятип’ятитисячник Сотниченко, який прийшов сюди з заводу. Він звернувся до робітників заводу з проханням виділити людям продуктів для того, щоб вижити. Привіз до села три підводи хліба і на колгоспному подвір’ї варили «затірку», яку видавали людям.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Так чув. За цим законом людям заборонялось збирати зерно на колгоспних полях навіть вже після збору врожаю. Кажуть нібито в с. Шпитьки від нього постраждало кілька чоловік.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Не пам’ятаю.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Звичайно, що більшість цього не хотіла, але найбідніші особливо не пручалися.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Так. Одноосібників обкладали величезними податками. Розкуркулювали.

Коли почали помирати від голоду?

Взимку 1932-1933 рр. Хоча за моїми даними в Шпитьках від голоду офіційно вмерло лише одна людина, пухлих було багато.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

В місцевій початковій школі дітям давали гарячі обіди. Я навіть чув, що дітей приводили туди, якщо вони там не навчалися.

Хто не голодував у селі і чому?

Голодували всі. Можливо легше було партійним, але я це слабо пам’ятаю.

Хто зумів вижити?

Легше вижити було тим, хто мав менші сім’ї, а отож було менше ротів. Виживали також ті, хто жив ближче до лісу (люди кажуть, що в степах мор був страшніший). Іноді відігравало роль спритність та винахідливість.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Голодували всі, тому розчитувати на чиюсь допомогу було важко. Хоча знаходились добрі люди, які зовсім доходягам давали крихти хліба і можливо цим і врятували їх. Тяжкий був час.

Які засоби вживали до виживання?

Їли кору дерев , корінці, перетирали гнилу картоплю (майже один крохмал). Дехто тікав до лісу і там палили костри і били диких тварин, тим і виживали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Кажуть, що лише на рідню й була інколи остання надія.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Не пам’ятаю.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

В містах існували ТОРГСІНИ, в яких за золото та старовинні ікони можна було виміняти трохи хліба та й той не завжди можна було довести до хати.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Тут питання дещо спірне. Офіційно мені відомо, що в с. Шпитьки протягом 1932/33 рр. від голоду померла одна людина. Старожили розповідали, що вимерло дуже багато. Похоронні бригади не встигали збирати трупи, а іноді просто пухлих забирали разом з мертвими.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто я вже розповів. Де не знаю.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

На скільки мені відомо, ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ні тепер, ні за часів радянської влади.

До якого патріархату вона відноситься Ваша церква?

Московського.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

В Шпитьках такого нема, а от в Макарові хрест на пам’ять жертвам голоду встановлено вже в середині 90-х рр.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Після здобуття незалежності в Шпитьківській середній школі було започатковано викладання курсу краєзнавства, в якому розповідалось, зокрема, і про голодомори ХХ ст. ваш покірний слуга Герасименко Іван Панасович був викладачем даного курсу в початкових класах.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Совєти та особисто Сталіна.