1. Місце запису: селі Гаївка, Добровеличківського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Гаєвська Ольга Федорівна, 1921 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Варвара Копуль;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Гаївка, Добровеличківського району Кіровоградської області.

Ольга Федорівно, Ви ж не старша дочка були?

Ні, ще була старша мене.

Ще старша була? І разом жили?

Да. Радом. І Голодомор все врем’я гляділи. Голодомор же ж був. Вона старша, покинули на неї восьмеро дітей і матір каліку. Батька забрали на Сибір. Коней забрали, корову, все позабирали, а послі прийшли ще подушки потягнули, а послі прийшли давай трясти пашню. Все повитрасали. Зосталися ці дітки, що вони стали липухи їсти. Настала, як зараз, весна. З вишень липушки їли. Так, розказувати це?

Звісно.

Стали липухи їсти. Їмо ці липухи я то не впухаю, а вони почали пухнути та чотири померло. А нас чотири зосталось, а одна поїхала на Ленинград. А я з тею старшою зосталася і матір каліку доглядаємо. Ідемо копаємо і заробляємо цеї трошки пашні чи якої муки дадуть. Прийдемо зваримо якийсь такий, шоб хоч водичка. То так жили. А послі пішли та давай бур’ян носити в Війтівці, то дасті 5 картопель за той мішок бур’яну чи молока бутилку тай пішли. Так жили ми.

А голод забрав багато, що тягнули, то тягнули добре з нас.

А до голоду Ви пам’ятаєте яке життя було?

А до голоду було гарне життя. Батько і мати мали восьмеро дітей. Тре ж все їм покупити, це ж діти. Батько старався, щоб все їм було. І мати старалася, щоб усе було. А вони що? Прийшли та все забрали, та нас покинули голих і босих. Шо ця мати бідна померла, то не було у шо перебрати. Отак зосталися ми. Тай  мучилися. А вони, що в голод повмирали, всі помирали, а ці осталися. Нас чотири осталось. Одна в Ленінград поїхала. Старша була Манька, друга Просиня, а я третя була. І так ми жили.

Дуже голод страшний був. Копали, довбали скрізь. Прийде передовбуть скрізь, бо це шукали хліба. Зачиняють людей у хлів, у нас. Хлів був здоровий такий. Батько поставив його, щоб хату зробити і черепицею обкласти і все. І другий хлів був, то вони давай тих людей ловити, що не дають хліб та зачиняють там у той хлів. І там молоко приймали вони, сметана там була, то я це вийду до цього кажу: ”Дай, трошки хоч налий чашку сметани я щось зварю та поїм”. То він мені давав цеї сметани я зварю що-небудь. То ще в льох подавала цим, що сиділи, що їх зачинили.

А що за льох, розкажіть?

Льох – погреб такий здоровий.

А кого заченяли?

А таких чоловіків, щоб вони йшли та давали хліб. За хліб тягнули їх.

Так, шо вони не давали хліб?

А де він візьме того хліба? Ну де візьме, як у нього тоже нема того хліба. А він каже ти закопав того хліба – дай. А він де візьме? А в мене прийшов, то діжка була насипана в покуті за стола постелила і думаю застелю лядою, шоб там не бачили вони. А він же ж її найшов те жито і вибрав до грамини. Мене покинув без нічого. Це вже в мене були дітки. В мене було двоє дітей, а старого зловили німці і на Донбас забрали. Чи нє, в Фінляндії була війна я брешу. В Фінляндії була війна, то він пішов воювати, а цей прийшов грабити. То забрав в мене те жито.

Ольга Федірівно, розкажіть мені ще за людей. Просили хліба – не давали і їх значеняли в льох. Багато їх там сиділо?

10 -12 душ сиділо там. Мій, оцей старий, сам сидів в льосі, тоже там зачиняли його. В нього був жеребець дуже гарний і він тут тримав його. В нього цього жеребця забирати хотіли, а він їм не хоче віддати. Він завіз його в Білопілля, тай продав. А сам поїхав на Ростов. А матір стару покинув, то мати сама сиділа в селі.

І надовго зачинили?

Ну зачинили на 10 суток. А декого, то раніше пусть, як хто скажеш, що я дам хліба. А де він його візьме, як в того є, а в того нема.

А як Ви носили їм їжу? Як передавали? 

Як? А льох відчиняється, цей погреб, то й вони звідтіля глину повидобували і в льоху діра. То каже винеси нам хоч води, винеси мені того хоч кусочок якого деруна. То я візьму, та накладу в мисочку, тай тудою подаю їм. Та нате їжте, цілу купу віддаю. Це ж ніхто не знає як, бо я добре знаю, де я була і де я жила, і як вони стягнули всіх людей. Так як зараз, ми тягнулися на колгосп, щоб був колгосп. І дали коняку, і корову, і все забрали, овечки і все потягнули на колгосп.

А зараз воно де? Де воно? А ти каже куркулька. За шо я куркулька? За то, що мій батько восьмеро дітей мав, то він був куркуль? Хата була гарна. А на хлівах ця хата була, щоб це зробити, то вони забрали в колгосп. І клуню, і хату, це все пішло на колгосп. Зараз вони все позабирали – хазяї ці позабирали це хазяйство, що колгосп був там. Воно ж нічого одне з другим не дав в колгосп, а потягнула все на світі. Так, що так і зараз таке робиться: зробили – розіграли і тай нема. А тягнули з чого? Зробили таку політику і не було ніде нічого. А людей вмирало, ой бог ти. В нашому селі найбільш помирло людей.

А чого? 

Бо зробили голод. Такий дав приказ з району, що таких вислати, таких вислати вони куркулі, вони такі багатії, таких треба повисилати. А в нас заграбли до граминки так піднімали колгосп. А зараз заграбли та й нема нічого.

Гарне село було, здорове багато хатів було. Осьо хата була єдна, а там вже були вряд хати в нас. Це щитай Чорненький куточок, а зараз не знаю як вони кажуть. Вона не знає, вона ж маленькою була. Як цей голод був, то воно ж таке запухле було, тай тоже ні їсти, нічого нема. Тай не знаю як вона вижила і як я вижила. А ті повмирали при мені від голоду. А їсти не було що. Оце кукурудзиння, що в мене є там ціла купа зараз, то з нього видобували ці зерниночки, на жорнах крутили і мололи. І такі пекли млинчики. А що там їсти? Там нема, що їсти. Одна солома, але їли цю солому. А зараз і запори є і все на світі, вибачайте. Тай здоров’я немає. Таке було життя.

Пішла на Черешецький ставок назбирала цих шкаралупів, що жаби заводяться, назбирала принесла ці шкаралупи. Начистила, напекла їх. А я не можу їсти. Повикидала. Півтора відра привезла їх викинула їх і не їла. Пішла картоплі накопала Наружичні, там далеко коло табору, накопала цеї картоплі. І так ті дзвони дзвонять на цвинтар ідуть люди. А в нас збили хрести в церкві, цю церкву розібрали, поршню вже сиплять. А я цеї картоплі накопала, тай давай пекти ці млинці. Напекла цих млинців та їсть, та їсть, а я не можу їсти. Я їх напекла, а їсти не їла їх. Покушала одного, що ж гнила картопля і почистила і все, але не їла. Отаке було життя. Багато-багато розказувати.

А в колгоспі давали їсти? 

Шо? Нічого не давали. Оце будеш копати там, 10 сотих копаєш горба, там де горби були, наміряє 10 сотих. То це цеї сої трошки зважить, дасть і все – закрито. Послі знову давали. Вона не ходила копати, сестра моя ні. Ми її покинем з цею матір’ю калікою. Вона сидить коло матері. Було п’ять курок у нас, а сусідка там жила, Варка, то ця сусідка взяла ті кури половила, та забрала, та їм голови поскручувла, запхнула отако в лежанку туди дві, а три занесла туди, де аж її тітка жила. Туди, де церква, там її тітка жила, то вона покидала туди ті курки. Лежать. А як визвала голову сільської ради Жовтун був, визвали його, а він прийшов її притиснув, де вони? Я дві витягнула звіти, а три там вони були в льосі, то вона пішла. Стала туди бігти, і цей Жовтун туди, голова сільської ради, і я туди. То вона в смітті знайшла ті кури, каже на, кидай. То я їх взяла. Знаким ми з роботи прийшли, то вони позахолодали, ми їх попарили. Тай ми їх поїли. Але її нема вже. Зарізали десь там ту дівчину. Така група їх була, що вони ходили різати дітей, то вони зарізали дівчина, то їх засудили, то вона померла там. І той чоловік, не знаю чи він є чи нема, мабуть тоже помер. От то це такі були діла в голод. Сьогодні мати каліка, а ти крадеш ці кури в оцеї матері. Ми зостались без курей, а посля підсипала знов собі курей. Та й були вже. Таке я можу вам сказати, що я можу вам сказати.

А що були такі, що різали людей і їли?

А як же. Свої, свої. Ще одна жінка була беременна, то вона теж була в цьому відділі. Тай вона беременна, тай її треба було не втручатись до цієї дитини, то вона тоже щось її там рубала. То шо, як вони її зарубали, а вона була беремена, то родилася в ней дівчина без пальців на руках, отак пальців не було, ніби відкусані. То вона ще десь є там у Ружині п’янюга. Вона п’є, що ж вона зосталась без матері.

Хто є? Та дівчина, що родилася?

Ну да, да. А мати вже померла давно, її нема матері.

То що бог є, що так зробив?

А бог є на світі. Та й каже нащо ти так робила? А вона робила таке. Привели її, то вона тоже помагала їм різати, а послі привели голову сільської ради та й все. Та й нема дівчини. Було вже їй 10 років чи стільки їй там було і зарізали. Та такий голод був. Зараз скажи, тож ніхто не вірить. Вони не вірять, кажуть це таке не було. Було, було горе велике. Люди падали на ходу з голоду, вмирали.

А хто той голод наробив? 

А хто ж наробив? Я знаю власть така була, що вона не дала хліба людям. Та казала, шо того греби, того греби, той куркуль, а то такий, а то сякий. Тай позабирали їх, тих вислали. Шей нас хотіли вислати. Мати каліка, тай нас не вислали, нас оставили, бо кажуть куди ми будемо їх брати, як мати каліка. А куди? Це так в море покидати, то одна приїхала, то своїх в море повкидала, а сама з висилки прийшла. Каже, що їхали цим морем та де подінеш? Повкидали в море. От такий страшний голод був.

От тако під’їде підвода, вила в нього в возі. Приїхав кіньми та позабирав, чи він їх на вила брав, бо ж в мене сестри, ці дівчата, шо вмерли були вже здорові: тій 12, тій 10. То він їх забрав,то там викопали яму в траншеї. То я заким могла, то ходила туди на могилки. А зараз я вже 2 годи не йду туди, бо я не можу зайти. Оце такі діла були.

А не хоронили, бо не мали сил? 

Нема, нема чим. Сама меншинька була, то померла, ця сестра старша взяла її на кладбище занесла. Там якась була яма викопана, то вона занесла, то там у рядні поклала її і всьо. Та прикопала сама. От такі були ше діла.

Вмирали, тай добре вмирали з голоду. Були не вмирали люди, вже багато було зажили, але що ж такий приказ був, що тих граб, тих заченяй, а тих забирай і всьо. Багато повесилали в нас, вони ж не поприходили. Багато їх побили там. А за що бити? За що їх бити було? Нізащо.

Як мій батько уже 10 год там на Сибірі був. Ну і ще він бідненький прийшов, і ще був, і тому виклипає косу, тому граблі зробить, і щось таке заробить і собі їсти. То зять убив його, прибив його, придушив. Чогось стали битись, то він його прибив. Оцеї самої баби Маньки чоловік. Таке. 10 год вбув і ше поклипали добре його.

А як його забирали Ви пам’ятаєте? 

Кого?

Батька. 

А я ж знаю, чого ж не знаю. Я ж кажу як. Прийшли, приїхали підводою 3 чи 4 чоловіка і собирайсь давай. Цей батько до когось пішов, і пішов. Ось тут, де церква. І тільки но видно, що забрали коні, забрали корову, забрали овечки. Це погнали попереду на колгосп. А батько ззаду пішов, а там вже його десь посадили та й отправили.

А Ви бігли за ним?

Боже мій, всі кричали та бігли діти. А що помогло? А матір параліч розбило через то. Послі мати думає, як я буду жити? Восьмеро дітей. Нема нікде, нічого все заграбали. Тай таке було горе.

А хто приходив за ним?

А 2 чи 3 чоловіки такі. Ходили такі, вибрали їх.

А як вони виглядали? 

Хто?

Оці люди, хто приходив забирав? 

Ну собираєшся і йди, і всьо.

Які вони були? В шо одягнені?

Ні в чому, вони в такому простому були убрані. Там один був такий повномочений, шо він підбирав їх, та й забрали, тай нема.

Ви їх боялися?

Ой боже, ми всі плакали. І що нам помогло? Нічого не поможе.

А не можна було втекти? 

Куда? Ні, нікуди не підеш, ніде не втічеш.

А як на висилку брали. Прийшов до нас. В нас ше було качок багато. Ми нарізали цих качок, бо це вже на висилку виправляють нас. Вже 4 кидає вдома, а 4 виправляє на висилку. Напекли тих качок, всього напекли, бо це на виселку випроводять нас. Ой боже мій. Якщо ця тітка, вже моя, почала просить цього уповномоченого. А він ходить каже такий преказ, що треба вислати. Вони вже показують йому цю справку, що ось це ж так і так, що возили матір в Бердичів і дали цю справку, що ніяк не забирати дітей, бо так і так. Ну правда він увільнив. І ті качки ми йому отдали, і ті коржі оддали йому, де він їх подів не знаємо. Бо пекли це нас випровадити. Нас не випроводили, ми остались, то 4 осталося тут, а 4 вмерло. Такий був голод.

А до голоду добре жилось?

До голоду конечно жилося добре. Не всім добре жилось, бо ті жили, в цих нічого не було, то ці помагали. А хто лучше жив, то він жив, так як мій батько. Він робив, то він і жив. Так як тепер: робить, то їсть, а не будеш робити, то що будеш їсти? От так і це було. А батько старавсь, шоб все було і вбратись дітям, бо восьмеро дітей. Щоб було вдягнутись і взутись і бурочки, і все тре щоб було. То ми добре жили. То вони і з скрині вибрали де що не є, і матері було на смерть все на світі під головами, що мати лежала, то прийшли шей це витягнули. Витягнули такий вузол, там сорочки на смерть, хустки і все. Ходила така активістка. Це вона була тею, шо ходили брали. Витягнути з-під голови, забрали це все. Тай зосталась мати, то вже брали шукали по чужих людях цеї юбки. А зараз прийди, то в мене цих юбок є багато.

А Ви в школу ходили? 

Я не ходила ту школу. Як я ходила в школу? 5 класів ходила я, 5 класів закончила. А ну, на роботу треба йти, зачим будеш сидіти. Я йду на роботу. Йду – займаю буряки. Я зайняла ці буряки, а він не хоче дати, брегадір, ці буряки. А старша сестра моя каже, щоб дав мені хоч пів норми аби заробила хоч хліба, якої муки чи шо. Сестра не має мені чого дати їсти. То він мені пів норми наділив, то я так коло неї притулилась, в школу вже не ходила та притулилась до неї. То її гектар помагала сапати і свою пів норму робила. Її гектар, а мені пів гектара дали. То це я так малою стала ходити на буряки, а потім вже скільки ходила. Я скрізь була. І на буряках, і скрізь мене носило. Буряків давали по п’ять чи по десять гектарів, то ми їх там довбали. А зараз ось довбе в спині, то я вже не можу ходити.

А свята були тоді?

Хто? Свята? Були, а як же ж. Але всі не давали бути. Вдома не дасть бути. Празник, чи шо – йди на роботу. Шей поперевертає горшки у печі бригадір, як не прийдеш на роботу. Взяв рогачі тай все поперевертає. Їж шо хоч, тай бери йди на роботу. Таке було.

І в неділю ходили?

Ходили. На Великдень ходили, в неділю ходили. І канавки копали, все лазили. Колись таке було добре, а зараз люди яке добро, щас на роботу не ходять – сидять.

А як же ж на Великдень? Вони всі ходили на роботу?

Та трохи позбраються в хаті, сидять на перший день, шо поховаються вже. Вже він не побачить. А одна гонить на роботу. Але всі ми ходили на цю роботу.

А збиралися пісні співали?

Ну, а як же. Хоть було горе, а співати – співали. Ходили збиралися і все. А січас і добре жити і не добре, сказати на правду. Молодьожі саме горе: де візьме гроші? В мене осьо є дві внучки вони роблять. Вони роблять десь там в хазяїв. І та робить, і та. А та тоже ше десь на роботі, вона не кончила роботи своєї. Оце такі діла в мене.

А розкажіть як ховали? У Вас же ж тут є кладовище, що досі люди ходять туди.

Ее, то зараз гарно ховають.

А тоді?

А тоді викопали яму та загорнули, то так виносили закидали в кагат. В кагат повиносили, то там лежат вони. Шо там хтось щось робить? Ше був Мітя, то він трохи закомандував, то чистоту понаводили, а зараз там знову таке. Ніхто не дивиться на це кладбіще. А зараз гарно прибирають на кладбищі і скрізь роблять роботу. А тоді нема.

А там, на тому кладбищі, ваші сестри лежать?

Ну та лежать. Хіба там тільки мої? Там багато в кагатах лежать. Моїх там три. А дядько там і тітка – така рідня. А тут багато моїх схованих. То я туди йду. Я цей год не ходила і вторік не ходила, а вторік Надя дочка ходила на кладбище.

1. Місце запису: місто Умань;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Кокошко Ганна Євгеніївна, 1925 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Іванчкук Лариса;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Іванівка, Іллінецького району Вінницької області.

У вас велика сім’я була, велика родина? Скільки у вас було сестер і братів?

У мене одна сестричка була, одна єдина. То двоє дівчаток було в нас. Більш не було. 

А батьки чим ваші займались?

Хлібороби: орали, сіяли, молотили. І нас до того привчив.

А як він вас привчав? 

Та самі ж робили і нас заставляли. “Копай отам, копай, поли. Оце твоя градка, треба, шоб ти спололола” – казав. Треба ж сполоть. 

Рано прокидались на роботу?

Да, да рано. Рано, синочок, рано. З семи год пішла нянькою чужих дітей глядіти. А тоді дальше і дальше. А тоді вже робітницею заствляли робить: сіять, орать, толочить. Це все, все. Це все ваша робота, ви вчилися. А тоді, бачте, вчить – не вчилися, а всі сиділи по домах. В когось семеро дітей було і шестеро було, і всі у кучі жили, нікуди не їхали. 

А яка у вас хата була? Велика? Пам’ятаєте вашу хату? Яка вона була? Розкажіть.

Пам’ятаю. Знаю, знаю. Величенька була хата. На два відділи. Знаєте, які раньше хати були? Через сіни. Оце одна хата, тоді отут сіни отатечки, тоді друга хата. І то поміщались. Велика, перегорожена. І то там жили.

А ікони були в хаті?

Вони і січас он є. А бабуля була богомольна дуже. І мене привчила. От “Вєрую” молитву, скажіть, хто тепер її знає? Та хто її зна. “Отче наш” якось ото учат. А шоб “Вєрою”, то…

А шо це за молитва “Вєрую”? Я не знаю теж. Розкажіть, що це за молитва?

Молитва така. Розказать?  

Верую во единаго Господа Иисуса Христа, Сына Божого, Единороднаго, Иже от Отца рожденнаго, несотворенна, единосущного, Имже вся быша. Нас ради человек и нашего ради спасения сшедшаго с небес и воплотившагося от Духа Свята и Марии Девы. Распятаго при Понтийстем Пилате, и страдавшиго. И воскресшаго в третий день по Писанием. И возшедшаго на небеса, и седяща одесную Отца. И паки грядущаго со славою він каже: “Судіть живих и мертвих” Егоже Царствию не будет конца. И в Духа Святаго, Господа животворящаго, Иже со Отцем и Сыном спокланяема и сславима, глаголавшего пророки. Во едину Святую, Соборную и Апостольскую Церковь. Исповедую едино крещение во оставление грехов. Чаю воскресения мертвых, и жизни будущаго века во вік віков. Аминь.

Оце така молитва. Я ж ходила в школу. До нас батюшка приїжав два рази на тиждень. Уроки нам задавав і ми вчили. В нас була священна історія. І ми вчили ту священну історію. 

А колгосп у вас був у селі?

Колгосп? Аякже.

А як з’явився цей колгосп, пам’ятаєте? Коли це було?

Зветься як?

Ні. Коли він до вас прийшов? Раніше колгоспів не було.

Організували ж самі. Позбирали в людей. Колись в людей і коні були, і воли, і плуги, і сівалки. Все в людей було. А потом позабирали все у гурт.

А хто забрав?

Комсомольці. 

І до вас приходили?

Приходили. В мене багато нічого було брать. Одна конячка поганенька. 

І шо з конячкою було? 

І конячку взяли, бо треба ж.

Забрали конячку теж?

Забрали конячку. І сама йди работай. Ми ж ото організовували колгоспи і робили, і харашо було вже. Сперва погано було, канєшно, злидні були. А потом вже стали багатші. Як год, то купимо вже шось новеньке або сіянку, або комбайн, шоб нам легше було. Бо ми ж косарками тими косили. Або дядьки косами косили, а ми гребли та в’язали, а потом вже розбагатіли – комбайн купили собі. Вже нам легше було.

А Ви голод пам’ятаєте хоч трохи? Голодовку? Пам’ятаєте?

Ой…плаче.

Як це було? Коли це було?

Я з сльозами не розкажу. В 33-му. Я ще заміж не виходила, а бачу в мене живе мама, бабушка і сестричка, а бачу, шо біда буде. Вдома картошечка отакусінька і та кінчається, нема нічого. Було в мене трошки табаку. Табак натовкла, торбу нарихтувала і на Донбас. Одна однісінька в Краматоровку. Приїду, стану на прохідній біля заводу, там завод. Попродаю. І паючки давали за стакан табаку. То рублик. Ну вопшем разне купували. Попродаю, наберу харчів: хліба, крупів. Привезу їм – вони їдять. А я на Красноград. Там уже купую табак і опять на Донбас. І так вижила я. А людей… Боже, боже. Не Дай бог. Ходять ото і простягають руку – дай хоть отако хліба.

Ну мені мабуть Господь дав, шоб я сама прожила і з’їла ту крихту.  На тобі крихотку і мені крихотку. А потом бачу, що вже колгосп організовується все дужче і дужче, тоді бросила вже те. Прийшла в колгосп робить. То вже пайки давали. Потом буряки полоть, а нікому ж. Так прислали з Харкова дівчат багато. Їх розіслали по квартірам. Я  одна зісталася, то зразу мені троє дівчат в квартиру. О, тоді я вже пішла звідти. Дівчата пайки получають, з Харкова, і вже мене годують.

Ну слава Богу. А як вам вдалося вижити? 

Отож, мій синочок дорогенький, так і вижили. Я голоду не знала. Їздила ж.

А сестра і мама вижили?

Мама пішла на базар, схотілось їй купить макухи. Так вона купила, а вона потравлена. Вона отравилась. А сестричка пішла до тьоті, в тьоті було три парубки вже здорових. І пішли десь. Коні пропали, виздихали. А вони пішли набрали м’яса та нажарили, та понаїдались. Та й сестричка і вони, п’ять душ було дітей, і дід і баба. І всі так… 

Померли? 

Померли всі.

А де ховали людей коли вони помирали? 

На кладбищі. Яму викопають і туди їх всіх кидали.

Хто цей голод наробив, як ви думаєте? Хто цей голод зробив? 

Такі ці люди, спеціалісти найшлися. Я тіки думаю, не знаю, хто як, а я тіки думаю, шо ото раньше розкуркулювали людей. Ти помниш? Як чуть людиночка жила, коні там – то значить він куркуль. А він, шо день і ніч робив, то то не щитається, то він куркуль. Отбирають те все, а його забирають і везуть то на Каламу, то на Дальний Восток. Скрізь забирають і відправляють, а те все забирають. А тоді воно стало трошки легше. Вони ж не дурні були ті хлопці і вони тоді отомщали. Я думаю, я не знаю. 

Так, а хто цей голод наробив? Хто його зробив? Як Ви думаєте? 

Ну, тоже якісь люди ненависні, я так думаю. Так не було нічого і зразу після голоду Малінков став, кажеться, іти. І зразу такі буханки стали, і зразу все стало. Воно ж було десь, було десь. А нам не було того. В нас голод. Нам нічого не було. Ні крупів, ні макарончиків ніяких. Ну нічого не було. А тіки той став і зразу все появилось. Но він чогось не довго був.

А Ви пам’ятаєте, у вас про Сталіна щось казали? Сталін знаєте хто це такий? 

Да. Чого ж я не знаю Сталіна, чого ж я не знаю? Знаю. 

Портрети Сталіна не були в хаті? 

Були. Но не знаю, вже десь подівались.

А який портрет був не пам’ятаєте? 

Не знаю. Ну карточки такі. Портрети були. І в мене був Ленін у кружку такий красівий-красівий. Но пройшло ж те время. Та викинуть, та викинуть тай пропали. А як я берегла. І Сталіна берегла. А молоді ж кажуть: ”Це все вони понаробляли. І Ленін багато людей порозстріляв”. В книжках начали читать, вичитувать, що Ленін тоже вредітіль. А наче, як він за людьми безпокоївся, як він хотів шоб людям харашо жить було. А то кажуть, Ленін ходив в туфлях, в ботінках, а Стаін ходив в чоботях. Так Ленін обминав грязюку, а Сталін йшов прямо, не обминав грязюки. Душив людей. А своїм отим чорним давав жизнь, а нашим? Співали: “Спасіба Сталіну грузіну, шо обув нас в резіну, ато босі ходили”. Усьо пережила, всьо. Харошого нічого за 100 год не бачила.

Як це нічого? 

Та не було харошого. Шоб помню шось хароше…

За 100 років нічого харошого не було?

Не було. 

Та ну, я не вірю. Як це? А чоловік? Заміж коли вийшли? В якому році? 

Заміж? Трошки пожив, трошки…

Коли це було? В якому році у вас свадьба була? 

Ой, яке там свадьба, то голод ходив у 35 му. 

Ну як це? В 35-му? Як це весілля було? Як гості прийшли? Пам’ятаєте? 

Я сама ж жила, я тобі кажу, шо сама осталась. А він тоже парень ходив цей жеж, після голоду, знаєте які люди були? Не дай бог, не дай бог. Отак зійшлися. Він мені помагав, казав: “Давай будем жить удвох?”. І так і жили от. Які там свадьби, любий мій синочок, дорогенький? 

А в церкву не ходили? 

Ні, бо ж церкву закрили. Церкви тоді ж не було, бога ж тоді не було. Оце в мене стали онучатка, що вже ходили в школу. Я ж їх вчу, вчу, шоб Господа приймали. Вони приходять зі школи і кажуть: “Бабушка, казали вчителі, що бога немає, шоб ми вас не слухали. Бога нема, а ви нас богом, богом учите”. А тепер докажи їм, шо бог є. Коли вчителі казали, шо бога нема, а ви з богом. А тепер кинулися до бога. А бог так розгнівався на нас, шо він вже не хоче з нами й жить. А ви живіть і з дияволом. І так вже ж одне на одного як собаки гризуться.

Може голод статися знову чи ні?

Та ні. Ні, ні. Не допустять уже. Ви вже тепер не допустите, будете старатись, шоб голоду не було.

Воно трошки, може і от бога вже така пшениця, вже косить нада. Як налетіли відкілясь жуки, отакі завбільшки. Ну вони закрили землю і все, і як на ту пшеницю сядуть. Як то кажуть жуки вибирають хліб. А ми шо ж то робили? Вірьовки, знаєте вірьовки? 

Знаю.

Одна в тім краї, одна в тім. І ото беремо, і йдемо по тій пшениці. Так тягнемо, а вони ж тікають. Та перелетять з того місця на друге місце. А потім ше кудись перелетять і так багато хліба унічтожили жуки у нас, а може й де був хліб. А потом не врожай годів два був. Прям отаке поросте і позасихає. Було і таке. А хлєб усьоровно десь вродив. У нас не вродив, то десь вродив. Вже ви тепер, я ж кажу, не допустите шоб голод був. У нас не вроде, то в Германії вроде, в Геранії не вроде, то ше десь вроде. Ви ж достанете. А ми ж нікуди не доставали. Ну то як в нас не вродив, то всьо. Но все равно хліб був. Я ж кажу як Малінков став, то зразу і буханки, і крупа, і всьо. Воно ж десь лежало. Люди мерли, а воно десь лежало, а вони не давали їм. 

Ви своїм онукам розповідали про голод? 

Аякжеж. Каже невістка: “Чо Ви так над тим хлібом труситесь”. А я ж кажу, шоб хліб не розкидали, кусочки підбирали. Кажу їй, тож ти не знає шо таке голод, а я трушусь за тою крихоткою, бо який же він дорогий цей хліб. Який він дорогий, як же його трудно переробити. Як же без нього прожить сильно не можна. Нада учитувати кожну крихотку. “Чо ви так над тим хлібом труситесь?” Докажи їй. От таке було. 

1. Місце запису: місто Житомир;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Охримчук Віра Кирилівна, 1912 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Варвара Копуль;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Дехтярка Попільнянського району Житомирської області.

Скільки Вам було років, що Ви себе пам’ятаєте?

З дєтства. З самого дєтства памʼятаю себе, яка я була. Я год калікою лежала, одинадцять год мені було, а встала я у дванадцять. Ну, носилися, як з лялькою. Татарка мене вилічила. Сказала, що я за шість неділь устану, і я точно за шість неділь устала.

А що з Вами було таке?

А хто його знає? Возили батьки, вже не бачили, по докторах, по всьому цьому…по тіх бабах, і нічого не давало. А потом сусід материн, моєї матері, що вона вже так була, так побачив батька, так каже: “Ти знаєш, що я чув? Що татарка вилічує, хоть яких”. Ну, то батько прийшли до матері, кажуть. А мати, знаєте, як мати ухватилася вже за це: “Ох, Кирило, поїдьмо! Може, їй краже поможе”. А до схода сонця треба, значить, заїхать у Житомир. Я й зараз знаю: пʼятдесят другий номер на Хлєбній вулиці.

А Ви в цьому селі жили?

В цьому.

А красиве село було?

Ні, маленьке було тоді, було село. Ми жили не тут, а трошки дальше жили.

А родина велика була?

Ну, в батька таки брат був єдин, а в матері було три брати й три сестри. От, це таке було.

А сестри, брати у Вас були?

Брати, у мене було пʼять братов. Два на войні убито. А єден вмер, ну, болєзнь ходила, як то воно…забула вже. Дяхтярит. Не довезли навіть до Житомира його.

А хазяйство велике було у Вас?

Хазяйство було пара коней, три корові, три назимки, шестеро свиней – це таке, знаєте, хазяйство. Було, шо робить батькам і дідам з бабою. І баба й дід були при нас. Велика у нас семʼя була: девʼять душ.

І куди воно поділось?

Повмʼєрали.

Хазяйство куди поділось?

Хазяйство… Ну, тоді трактори… продавали. А потом, як колгосп, то вже у колгосп пошло. Коні пошли в колгосп і корови, і все.

Батько сам віддав чи не хотів?

Ні, батько по волі здав. То хто по волі здав, то йому було лучше, а тим було хуже, шо тут казать. Але вже я була замужем, як колгосп був. Прийшов мій хазяїн та каже: “Я – у колгосп”, а я кажу: “Та шо ж усі люди пошли!”. Ну я вже йому нічого не сказала. Зубів нема, та слина летить.

А чоловік Ваш теж у колгосп входив?

Да. Бувши у стельмашні бригадіром. То йому дали за те год тюрми.

За що?

Ну за то, шо він не виповняв, а шо ж він їм зробить, тим голодним людям.

То він жалів?

Ну а він жалів. Не загадував же їм важко робить, що могли, те робили.

Вони голодні були робітники?

І брігадір голодарь. Він же по собі чуствовал, як це воно добре.

То він такий жалісний був, чоловік Ваш?

Так.

А скільки людей у бригаді в нього було?

Шестеро. Шість душ. Шість мужчин.

В тридцять другому вже замужем були й дитина вже була?

Я йшла в тридцять першому. Одинадцятого мая я вже вінчалась. А дитина вже в тридцять другому вродилась у мене.

Якраз голод?

І якраз голод. І воно бідненьке тако лазило, вже збирало, шо бачило. А я не могла видержать. Да вже, шо бач на цьому дитині…, а він каже: “І дитя умре,… ти умреш”. Кажу: “Нехай я умру, аби дитя було”. “А ти, – кажу, – який був би?”. “І я так само”, – каже. Шо ж ви зробите? Це времʼя все було, це времʼя було таке. Богом воно послано й все. А те, шо потом у тридцять сьомому вже його отдала, вона чужа була, голова колгоспу була. Да кажу, потому, як їх оправдали були ж. Як уже їх не було, це їх оправдали. Він там був в Комсомольску на Амурі бригадіром. У нас строїли Комсомолець цей. А мені прийшло 80 рублів – грошей і 80 кіло пшениці. То вона каже: “Бач, я тобі помогла”, а я кажу: “Дякувать вам, помогли. На всю жизнь, – кажу, – чоловіка забрали”. А я кажу: “Хвілька, шо ти ше знаєш? Ти ше дитя”. А я кажу, до їх нічого не маю, потому шо це времʼя було. Якби не було такого времʼя, то воно цього не було б. А це послане времʼя.

І що, ніхто не винен у цьому?

Може, винен, то де цого шукать цього винного?

Це ж хтось спеціально зробив тей голод?

Канєшно, а шо ж ви думаєте? Вибрать, допустім, уцім, оце я даю вам пример. Я сховала квасольки. Десь оставила там, в печі за щоку. А вони прийшли й цю квасольку забрали. І там сімʼя. Ну от нашо їм пряжа була?! Це ж таке, уже зовсім вже воно до їх не належить. І це всьо під мітлу. Забєрали. І самі померли, і людей погубили. Вони самі з голоду, канєшно, не померли, а вже так смерть прийшла. А ці бідні люди… Осьо йде, дай йому їсти, він буде жить. Він упав і нема його.

Як я сусіда. Ішов по стежці, так до лугу це, ми кажем, луг. Упав і неживий. Його несуть за руку й за ногу. Ну то возьміть, як людину, так чи нє! Нє. А я це все бачу і чуть вже й сама там мне зомліла й довго йшла в хату та як смерть. А чоловік мій та не знає, шо це таке зробилося, каже: “Чого це ти така?!”. А я кажу: “Що б ти бачив, то й ти таким би був. Ти зара мене не питай, я одійду, то я й розкажу”. Я трохи одійшла, та кажу: “Андрія несли, як соба…Як ніщо непотрібне та й кинули”, – кажу. І мати бідненька стоїть: “Боже! Нема ніякого ні жалю, нічого. Помру, завтра умру”. Але мати вижила, а його закопали. Горенько мені, да і все.

У Троковича, шо це ви думаєте? Це мертва мати, а воно підлізло, да цицьку ссе. У мертвої матері. Дитина. То вона зараз живе бідненька й каже: “Я не можу. Я як вздумаю, то це все…То я кажу, мені шось робиться”. А батько каже: “Шо це ти?”, – до неї вже, – “Нашо це ти таке?”. А вона каже: “Хай хоч дитя голодне з мертвої поссе. Це шоб не вмерло”. Оце дитя й вижило.А вона все це бідненька вспоминає все времʼя.

Хто його зробив? Їжов із Сталіном зробили голод і все. Цей тому подчинявся, цей – тому… А потом уже невинного шукали. Тіко шо його вони не найшли, цю винного.

Чи можна було щось зробити?

Хто його знає? Мого чоловіка брат тоже з голоду вмер. А тоді в районі сидів у тюрмі. Та каже… А я вже, знаєте, приготовилась уже шо-небудь, картопельки да дерунив цих натерла, да вже пойду до його в тюрму, понесу. А він прийшов це, і я йому насипала їсти й все, а він каже, з того всього та каже: “Не йди до його”. А я кажу: “Да як не йди?”. “Ну не йди, вже йому всьо ровно в тюрмі, а спасаймося сами. Сами”. Я йому нічого не сказала, нагодувала його. Він пошов. Я собі сиджу да й думаю: “От, що б це мій чоловік прийшов, а я і не пошла вже, да вдома його їв”. Так воно і було. Він приходить уночі, а я кажу: “Та чого це й ти вночі?”, а він каже…А мої батьки жили на хуторі, считалось. А я кажу: “Чого це ти так нерано?”. А він каже: “Я зайшов до батьків”. “То ти, – кажу, – їсти хочеш”. “Ні, вони мене як-небудь тоже…”. Ну шо це, як і в їх нема нічого. Але шось уже дали, да поїв. То я кажу: “Це я ж осьо тобі приготовила”. “Ні, то я зара не буду, бо, – каже, – шо умру, як наїмсь багато”. Бо це ж таке бувало. Дід мий, не мий вже, це моєї баби-повитухи. Вона й він дождалися хліба, да понаїдалися, обоє померли. То він каже: “То буде це, как діду з бабою”.

Ну все це…Шо є, шо згадать…

А осьо сусідка, вона єсть. Вона-то 23-го, але тоже помніть цей голод у крепочку. І холод, і голод. Та каже: “Мати насушила соломи на пічі зверху, да наклала в хаті огнище, шоб нагріться”. Чули? Шоб нагріться. А я кажу: “А якби вона хату запалила?”. Каже, вони хіба думали… “Да діти зласьте та грійтесь”. У хаті. Таке було життя. Ну, це все Богом послано, я вам кажу, це наказаньє було.

А за що?

Бог його знає, за шо. За шо нас наказує. Може, наші батьки заробили. Може, ми. Може, діди. А тре його отбувать.

А тоді Ви що думали про це?

Наїстися думали. Ну з моєї родні ніхто з голоду не вмер. А з чоловікової, то пʼятеро дітей умерло. Було в його.То четверо вмерло й один остався. І він умер, а вона осталась. А, такі були хати, шо повимірали, шо хати голи пооставались.

А що з тими хатами зробили?

Нічого. Колгосп потом забрали да порозкидали, да й і все. Як вона мені не треба, як в мене своя є. А як уже геть не осталось нікого, то нашо вона кому.То її забрали, розкидали та спалили на дрова.

А корова у Вас була?

Корови не було, потом вже й не було корови. Корова здохла. Ну шо якась була би десь. Але у батьків була корівка, то вони вже мені носили молочко. То й дитя це спаслось.

То корова Вас спасла?

Корова. В кого була корова, то тії люди повиживали. А ти, котори не було нічого, то всі пошли. Я ж кажу, багато таких було, шо нічого не було, а поддержки не було і всьо. Не може буть. Голодна.

А Ви ще й на роботу ходили?

Ну яка, Господи, яка вже… В 33-му була дуже велика морч. Дощі ходили. То це пашню цю пойдемо та перевернем, шоб уже висохла та вʼязать неї. То ми пока вернемось, він уже намочив. Намочив та отака посіва поросла. А шо ж уже? Як ви її змолотите? Куди, шо? І через це й уже й голод сильненько зробивсь великий. Може, вже воно у 33-му не було б такого, якби вона не це… Ох… Згадать, є шо.

А вже ось у войну тоже… У войну уже в мене хлопець, цей син, уродився. З 38-ого року, а дівчина з 32-ого. А він уже послє. То я його посаджу на припеку й вмотаю, бо в хаті вода замерзла й все. Шоб огріть се дитя. Вона вже більшенька, то вона вже знає це, вже вдягнеться та взується. А він маленький, то шо… То він каже: “Я знаю, мамо. Знаю, як Ви мене садовили да грили”.

А що страшніше: голод чи війна була?

Голод. Война це я так кажу. Ну, брати в мене на войні два вбито і два вмерло. А єдин ше є в мене брат. 19-ого году у Києві. Ше й жінка є і син у його є і дочка. То це йому операцію робили, то дзвонила онука, то каже: “Згадав, шо ж у мене сестра ж є, – каже, – у Житомирі, в Некрашах. То як я очуняюся, я до неї поїду”. Кажу: “Горенько мені”.

Так що Ви хотіли сказати? Що страшніше: голод чи війна?

Война я вам скажу так: уже ішов чи там я, ну упало й все, убило. А це їсти хоче і нема чого. І смерть таки проситься, а її нема. Вона-то прийде голодна. Але пока…

Багато Ви смертей бачили?

Смертей? Я їх і за войну бачила.Потому шо тут хронт проходив і лежали, як дрова, люди. Ці мужчини. То потом забєрали їх і хронили вже, як треба.

А в голод де хоронили?

Ну вони-то на могилки їх возили. Але…Як хоронили: викопають да кинуть, да й земльою закидали да й все.

А хто возив?

Люди.

Самі своїх?

Свої. Один дядько, то своїх дітей пʼятеро виносив на плечах, пока він був дугший. Він-то не вмер з голоду. Він якось там вижив. Да вже потом згадував. Господи! Й вона плакали вже… Де йшли, то й плакали за цими дітьми. Ми ж тоже думали, шо ми помремо, а ми ж вижили. Значить, крепше був організм, а діти єсть діти.

А в церкву ходили?

Я ходила в яку церкву? Вона була вже закрита у 40….36-му мабудь.Я ж пока по войну. А вже цей, шо німець открив. Ну нашу церкву не розгромили. Так, як була, так как вона і була.

А просили Бога, щоб він той голод прекратив?

Ну а як же!

А які молитви?

Ну молитви, які хто знає, такі молиться. Які батьки научили.

А Ви яку знаєте?

Я знаю і “Вєрую”, і першу – це “Отче наш”. Самим “Господі, помілуй”. “Отче наш”, і “Вєрую”. “Помілуй мя, Боже” я знаю.

Які свята були?

Ну, памʼятать памʼятали, а чи їх мали ми отмічать? Я ж кажу.

Пасху носили?

Яку паску? Хлібця купила бухинчик. Вже там якось. Купила я його в чистий четвер, а Пасха ж неділя топіра. А діти. То я їм по кусочку вризала цього хліба. Це кажу: “Діточки, вже понесем посівати”. І три яєчки було. По яєчку. Оце таке.

Це в якому році?

В 33-му.

А що за діти? У Вас же одненьке було.

А, ну, і в 47-му таке було. В 47-му.

А в 33-му нічого ж не було.

А в 33-му нічого. А вже знаєте, вже всьо…Памʼять трохи вишибається. Благо, дав Бог уже й так. Я й батюшці казала, ісповєдувалась в мене приходив. Я кажу: “Батюшка, я нічого не прошу, я тіке прошу… Дякую Йому, шо він памʼять од мене ше не забрав”. Моя дочка бідненька…Вишибла геть памʼять, шо вона – моє дитя. І десять год…Пʼять год страдала вже дуже, лежача. А так-то одинадцять і дванадцять і померла бідненька. Щодень плачу.

Скажіть, а зараз цей голод може повторитись такий?

А я знаю. Які люди, як люди повезуть його. Це страшний. Голод – дуже страх великий. Страх великий. І кажу, шоб Бог дав, його ви не бачили і не чули, і не вспоминали. Бо це голод. Це страшнішої нема нічого од голоду.

А скажіть, що б Ви онукам сказали? Як жити треба?

Бога уважать, я кажу. Діти, уважайте Бога. Кажу я. Бо друге…Це, як розказують, то друге ж думає шо це: “О, це були такі люди! Ми б цього не зробили б”. Це є й на ту пору… і люди не такі, як треба робляться. А залякані були тюрмою да всім. Та й от так от все. Ви сильно, люди, залякані. Боялись словечка сказать.

А не можна було нічого зробить проти влади?

Нічого. Власть була дуже цупка. Нічого не зробили. Зара б поубивали б їх. А тоді ніхто нічого. Все везли на собі.

А хто до влади приходив, які люди?

Були шо і наши. Але приїжджали якісь…приходили. Ото Голова сільсовєта був чужий, присланий чи сам прийшов, Бог його… І Голова колгоспу. А там уже…і наши були.

Бідні чи багаті, хто до влади йшов?

Хто його там знає, як він чужий цей.

А чужих не можна було якось, там рушницю взяти?

Хто ту рушницю міг узять? Це могли тіки уничтожить, а власті ніхто не міг провадить. Власть була крепка, сильна.

А це таке тільки на Україні було чи, може, ще десь?

Хто його…За десь я не знаю. Ну, всюди, будем казать, до Западної. То там ше хуже було. Там же й людей поуничтожували.

А за що ж так українців?

Хто його знає? Це вже то не нашого ума дєло. Не такого, як я чи там… Хто його знає… Хто його зробив весь, той…

1. Місце запису: село Олександрівка Олександрівського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Королева Тетяна Василівна, 14 серпня 1922 р.н., народилася в селі Покровка Компаніївському районі Кіровоградської облісті;
5. Розшифровка аудіозапису: Халімон Богдана

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Покровка Компаніївському районі Кіровоградської облісті.

Родилася я 14 серпня двадцять року у селі Покровка, тут чотири кілометри чи п’ять, Господі. Батько мій, Корольов Василь Кирилович женився на мої матері. Мати моя осьо із Гаївки, Марія Іванівна Салієнко, Було, вообщєм як на період мого народження, було зо мною троє дітей. Ну старші двоє і батько померли з тіфу. Двадцять перший, чи голодовка, чи тіф тоді шось таке було.Ну тоді каже як голодовка, то обидячно якась болячка чіпаляється. І то я в двадцять другому році я родилася, то вже ні батька не було, ні моїх браті…брата і сестричи не було. І померла тьотка Маша, батькова сестра, і дядько Терентій, і остався тоже оцей дядько Терентій – оце рідний брат, нє, тьотка Машка була рідна сестра мого  батька. І це значить померла та сім’я і ця. Батькі мої тоді беруть, остався самий менший син Юхим, ну він спасся тим, шо по всьому сили, силі яічки курячі…То за його гнізда всі були , де який сарайчик він ото шкоднічяв, корочє говоря, вижив. Ну, а я була грудна тоже вижила і мати як грудна, шото чи то по керові не підійшли, не можу я сказать, ну вообщем вижили. Кум, це ж відчимів, був секретарем у сільраді, каже батьку: «Утікай звідсіля, бо тебе обкумкають». Будуть куркулить. Батько приїхав сюди до родичів, та це осюди переїхали. Цей чолові продавав хату. Та тут купили за корову та ще не знаю за шо, а там покинув усе.

Що значить покинув, віддав комусь чи…?Куди ця земля поділась?

Нічого нікому не продав ні землю, ні хату, ні там і жатка була і борон, ну вообжєм він під кулачка підходив. Ну як робив, той мав. А хто ледачий, то той так і мав.

А наймали людей? Чи тільки своїми силами?

Ні, це тіки самі і ще племяниця, ну племяниця була то гляділа, це із Черкас звідтіля, Гаша. То вона гляділа нас усіх дітей, а батько й мати ото товклися, працювали на тому, на землі. Нікого не наймали.

Куркуль що це таке по-вашомку?

Куркуль – ну це зажиточний чоловік. Не багач, ну зажиточний. Усе мав, мав пару коней, мав корови, мав землю, доход мав. Ну як батько був, він ше на станції заоробляв, як зерно возив. Зажиточний чоловік оце тож тоді й куркулили, прямо грабили, а не куркулили.

А як по-вашому це добре що робили, правильно робили, що розкуркулили?

Та яке там правильно. Вообщем, робочих людей зничтожили, а ті шо ледачі осталися тоді ото загнали їх у колгосп, а тоді хто робе, не даром же казали: «Один робе, сто лежить, у колгоспі добре жить» О так було. Зігнали. А тоді начали то сюди, то туди. Та вообщєм, не дуже правильно.

Що в колгоспі працювали тільки ледачі, а…

Та ті ж, котрі робочі хто на Донбас, хто куди, рвали когті казали, хто куди. О так. Ну воно осталися такі й середнічки, ну а тоді вже як тридцять третьому уже трошки, знаєте, ото люди, як то кажуть, охволосталися. Кажуть по-нашому, ну привикли, утяглися у це ярмо. Ну вже ж присилали трошки розумніших. Як одного прислали сіять, а забулися барки. Ви знаєте, шо таке за барки? Якшо не знаєте я вам скажу, це коло коняки ото таке цій то штельвага на возі надівається отако як на те, а тутечки таке штельваги, то штельваги робляться два барки, надіваються тоже, а тоді шлейками і посторонками надівають на хибарки, і коні тягнуть. Оце таке. Ну і значить поїхали сіять, а люди: «Ой, а ми ж забулися барки». Ну це до уже не до підводи, а до реманенту, до сівалки чи до борони. А той: «Сійте ячмінь, а барки завтра будете». Отакий був грамотний. Людина не це, не компетентна у сільському господарстві десь, може, хтозна де воно. Ну і тоді таке. А тоді потрошки звикли, в тридцять третьому тут настоящий погром був. То ді ж там приїжджали якісь, я б сказала, як вона називалася у комсомольські бригади. І наші тут були. Там був Ваня Баркарій і Тарабака Микита, і Оксана Дігтяренко. Це ж вродіж як актівісти вони. То оце так заїхали то брали все шо бачили, все шо бачили, вичищали, шо люди оставалися без нічого. У нас трошки був цей вітчим цей трошки грамотніший чи рукомнічий чи просто за свої шкуру боявся і за дітей. То була це ж, була корова і там теля, то він те теля заріза чи уже теличка була. Та аж у березі, там у нас тут проходила гребля через те, ну панська гребля. Тут був колись ставок. Ну і він в тій, в тій греблі, ну а вона вже порвана, відівала і в тому ва.., під тім валом  викопав яму та в желізні бочки тато зерно заховав, зерно і м’ясо те заховав то трошки, і то хлопці були пухлі. Я вдома була, то я вже в школу ходила, а хлопці ще не ходили в школу, це брати.

А коли ви в школу пішли?

А?

В якому ви році в школу пішли? В школу коли ви пішли? В перший клас?

А в школу…ой дивись ти…десь як я скажу мені, ну двадцять другий десь, мабуть, у тридцятому. Отаке.

І що це була за школа, хто був учителем, ви пам’ятаєте?

А школа була в нас, ой була тутечки тепер Волчков, хатка була школа. Тут нормальної школи не було, обикновенна селянська хата і така ото була школа. Ну вчителька була, я б вам сказала якась звірюга. Била лінійкою як ти тільки ти хочеш, отаке. А шо вона за вчителька була не знаю, а потім построїли школу оце сссело, сходкою без государства, без нічого, зійшлися і построїли оту школу. То нам прислали директора Бравермар Аркадій Маркович, єврей, ну нормальний був мужик, чоловік. Школу поставив і вчителі були оте той, мєжду ними були, тоже шось не знаю чого. Був ще учитель Виховський і в його була жінка Броніслава Антоновна, то він якось не знаю чого, то він багато молодший за нею був, ну чого-то він астався, а її забрали в тридцять сьомому, за якусь… Ой самий улюблений географія була.

Так, так

Географія.

А чому?

Ну так просто, подивитися на світ по карті там, де яке народи живуть, де там, де шо, оце таке.

А хто приходив оце забирать, обшуковувать? Ви пам’ятаєте цих людей? Як вони виглядали? Це ваші були місцеві?

Наші були канєшно, місцеві. Ну наприклад, цього ж я не знаю, Ваня Баркар, його мати Марфа Баркар., вони вже, я не знаю чи Ваня живий, а Марфи вже немає, Оксана Дігтяреншого, вона Тарабаха, це ото-то-то-то. Так ця Оксана як куркулили Сіренка в Різанові, а тоді ж воно це воно чи льодук, чи не знаю шо, так вони його в опо…в ополонці купали. А Альошки, Альошка це Долинка, це його батько Дмитро, та по йому каталася Оксана, сідала на плечі й везе, поганяла. Оце ж наші люди були. А це ж таке, шо каже у роді із бідних, а воно ж то ж багате, ну, може, вона в нього й служила, а тоді мстила – каталась по йому.

І оце уця активістка, це та, да?

Оце ж утакуво?

А ще якісь отакі, пригадуєте ще як знущались?

А шо таке, а скільки померло. То я скажу осьосьо померли, підождіть осьо: Ваня Тарапаших, Гана Тарапачиха та ше Тешева Гана з хлопцем померла і ще…оце вже діти. Ну Льоні Олійника отам в мене він на фотографії, це ми кончали тут сьомий клас у тому…чи п’ятий клас…та фотографія є. Так батьки обоє померли, осталися діти сироти, ну у колгоспі вони якось уже вижили.

Ну це вони вилізали навіть на плечі і каталися, і шо ніхто проти цього не зап…

Нікуди ж ні в міліцію, ні заяви ж нічого ж, бо ше приб’ють прийдуть. А тоді як забирали у нас ось, наприклад, це все викатали, забрали і батька й матір посадили там чи сільрада в якісь хаті. Осталися ми самі діти в хаті, то вже тоді ані забора геть ніде нічого, все вибели, вже тоді провіряли без батька. Де тільки їх не було де хотіли, шо хотіли той розрухтали, отако.

Ну це свої із села, не з района, не звідти?

Ні-ні-ні, оце свої, це вже свої ті. Та бригада пройшла прочистила, а ці вже пізніше і ще провіряли, дали їм завдання, і ще провіряли, і ще гломилися над людьми над своїми. Це свої.

Ну от вони забирали і одяг, да? І куди вони його? Собі брали чи кому? Чи де воно дівалося?

Я б вам сказала, де вони вже тоді його дівали ті, шо перші, то десь возили. А ці де дівали, може, й собі забирали, откудаво я знаю, я ж скільки я там було мені.

Ну а після того, ви вже вже в тридцяті роки були більшою під кінець, вони ж жили, вони ж залишились ці активісти в селі? От як ви до них ставилися?

Наприклад, наприклад, Іван Баркар ше робив бугалтером у колгоспі у другій пятирічкє, а потім і тут у 14-річчя Жовтня, а тоді вже й Котовського, ше й бугалтером робив. Баба Марфа то та вмерла. Оксана Дігтяренчіха вийшла за того Микиту, шо вона з ним те їздила по тому. А померла хто де, як наприклад, мій дядько цілу зиму лежав, бо не було кому яму викопать, а цілу зиму лежав у сараї в труні, чи в труні, чи в зерні.

Не боялися тоді?

Ну це ж воно аж на тім краю, а хтозна як воно, а куди вже бояться як воно, хуже ж смерті не буде. Люди вже ж це, жінка і діти, оце таке.

А вам не казали шоби з двору не йти, бо можуть вас десь піймать.

Нє,нє, нащьот цього. Батько та й мати то приказували, а так більш ніхто до нас не касався, вони з батьками діло мали, а ми ж діти. Мені було там десять-одинадцять років, Вані було дев’ять, Хведі було сім, а Колі було п’ять, шо ж вони могли з нами робить. Ну то сказали закривайтеся і закривайтеся та таке.

А ходили просили їсти з інших сіл там з інших звідки, чужі приходили просити їсти?

Де ж було просить, наприклад, було, тільки не просили, а не знаю як воно вийшло, Зажамти хлопець увійшов у село там на тій стороні, там Бедниченко Яшка жив. У нього було двоє калік хлопців, шось на ноги були. І той хлопець зайшов шось там забрав, а той чи на роботі був той Яшка, чи де він там, так він догнав його у лісосмузі тіж харчі забрав, а дитину вбив. О це ж так просить. Дитину то вбив а за мсти. Ну, а це вже ж люди вже там сказали та сусіди, та й пішло воно. Ну я не знаю, чи він сидів, чи не сидів, я б сказала, а, може, ні він, мабуть, тоді наче виїхав у город, утік, шоб його за мсти не вбили.

А були…

Не було таких бригад і не було кому їх, і не було кому, хто мог остався, ну то таке. Як би були бригади, то мій дядько не лежав би в сараї, як би були бригади. Не було з кого бригади робить, самі такі доходяги були, як і він, отаке-то. А тоді ж вже весною одтала земля, та сімйою вже тоді діти та-та може ше які сусіди, бо я… я ж там і на похороні не була, ну яка ж як дівчеча, може мати була і батько десь не скажу, я зза це я не помню.

А ви не пам’ятаєте жодного похорону, ну от саме похорону, шоб якийсь обряд був, дотримувавсь?

Ні, я ж тоді не ходила ні по похоронах, я цього не пам’ятаю.

Шо вам більше всього запам’яталось? Шо врізалось? Шо ви ніколи не забудете?

А більше. більше всього, які та були похорони. Це тепер люди собираються хтозна як, а тоді так оце: прийшли свої родичі, взяли як шо є на яку підводу, положили, одвезли, вкинули. Ніяких ні поминів, нічого, бо хто ж буде цей похорон той вести, ніяких про…ніхто покойників і не провожав, оце так. Бо якби провожали, то може б і я побігла на похорон, так же ж? А так же ж ні.

Шо вам запам’яталось найбільше в Голод 1932 – 1933, шось єсть таке, шо вам скажи: «Тридцять третій рік», і вам зразу згадується?

Зразу те, шо я голодна. Голод, те, шо нема шо їсти, а тоді знаєте як і не спиться й не лежиться, хіба тоді заснеш як голодний. Та й шукаєш десь якусь травинку, де якесь той та було всього їли. То шо тут течія була проходила, та ше були такі буб казали, бубері, та шо підеш там шось буберя того вловиш, якшо вловиш. А той й хаврахи їли, батько ставив клєткі на степу не клєтки, пастки на ховрашків тоже.

Ну от шо від голоду ви не могли заснуть?

А ви думаєте заснеш як голодний, не заснеш, не заснеш. А тоді і ще уроки, хіба ви будете вчить уроки, то як голова обертом іде, за соління я тоді ходила, бо ти ж не вивчив, голодний. Ото таке.

А в школу ви тоді ходили в тридцять третьому?

Ходили, ходили, ходили поки ходилося. Я не знаю як воно це тоді ж, тоді одна вчителька була. А чого вона одна? Чи може наш клас був, і було, мабуть, чоловік, ну вообщєм отако, як оце усьо моя оця хата. Та розгородили, там парт стояло, то, мабуть, чоловік двадцять або й більше вчилося. А шо ж нас, а шо нас то вчилося чоловік десяток. То поїхали, то померли.

Ну все це було дуже страшно, це зрозуміло…

Знаєте як у голодовку то не до сміху було. Це вже ми сміялися трошки як уже обжилися, вже колгоспи після війни востановилися, дуже було трошки луччє. Хоч і дісципліна була ну до Брєжнєва, тоді вже хто куди, хто шо потягнув. І…зробили ошибку, шо начали соєдінять колгоспи, соє… Наш колгосп був уже багато більший. Не більший, а багатший за Бережинський.

Яка вчоба, вчоба у голову більше не лізе. Нічого не запам’ятаєш, шо вчить? Читаєш книжку і оце так прочитав, а воно мимо пішло. Нічого не запам’ятається тоді як голодний. Мабуть уже така, я знаю шо воно шо робилося з нами з дітьми. Іменно ж тоді, мабуть, тоді вже воно, я знаю шо я уже вчилася тільки тільки могла якийсь могла якийсь предмет на чотири витягти, тоді ше була п’ятибальна система.

Ну все таки це ж ви були вже в якому в третьому десь класі?

Да-да, десь так.

А тоді ви все таки шось любили більше читать, матиматику чи шось таке?

Ну чого так, нам книжки дитячі були давали.

А які книжки, ви можете згадать хоча б одну книжку, яку тоді читали?

Ну книжки такі, шо вони помогали нам в учобі. Ну тоді ше по-моєму Шевченка не було, а так ото Тургєнєв там, тоді Толстой, то уце  такєто таке. А то по цьому, по учебнику, по чому, по предмету давали нам книжки.

А у вас в хаті були книжки?

Були.

Які?

Ну та в мене їх там багато, багатенько було.

Нє, я маю на увазі от тоді у вашому дитинстві і тридцять другому там році, були в хаті?

Нє, тоді кроме класних книжок не було ніяких. Таких художньої літератури не було нічого, то можна було тільки і бібліотеці взять. Яку вчитель порекомендує і там ото.

А як ваша фамілія, Тетяна Василівна?

Корольов…Королева, я забулася, королєва.

А ви відчуваєте себе королевою?

Та Боже упасі, я більше на принцесу похожа. Принципіальна, понімаєте яка робота. От я кажу шо я – принцеса…Смійтеся…з такої. Господі, ти про…

Тетяна Василівна, а от веселим…хто довше живе веселі люди чи більш присмучені, печальні люди?

Ви знаєте, оті, хто ото насупиться і такий він і ше й злий скоріше вмре. А я, шо мені каже: «Хоч горе, хоч біда я весьолий як всегда», отако. Чи то так, яи не так я переведу на юмор чи шось таке. Ну так якшо прийде воно до того слова, шо він їй скажеться, а потом… А так.

1. Місце запису: село Дорофіївка, Валківського району, Харківської області;
2. Дата запису: 2008 р.
3. Хто передав:Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Марія Минівна,1924 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Дорофіївка, Богодухівського (нині Валківського) району Харківської області.

Марія Минівна, а Ви пам’ятаєте хата, яка була у вас, де Ви народилися?

Дерев’яна, стара.

А шо в ній було?

Ну а шо було, було, а тоді німці попалили.

А у Вас сім’я була велика? Мали брати, сестри?

Нас п’ятеро, батьки – сім душ.

То це Ви були найстарші?

Ні-і-і…

А пам’ятаєте як звали?

Сама старша була сестра Вєра, тоді Сергєй, а тоді Іван (їх нема счас)

А у вашому селі церква була, в церкву ходили батьки?

В нашому не було. Там за півтора кілометра там церква була в Дорофіївці, а в нашом селі не було. То в Коломак ходили і в Дорофіївку.

А які ви свята святкували, пам’ятаєте?

Та які і счас ми святкуємо – і Різдво, і всяке святкували і ми ж так само. Счас же тоже святкуєм всі празники, а було таке время, шо запрєщали. Як приходе на Пасху: «Їдьте, треба землю обробляти, шо ви «Пасха та Пасха», сіяти треба!». Запрєщали, було ж таке.

А мати Ваша добре готувала?

Та готувала, так жили так шо… то голодовка, то того не стало. Готувала добре, а було таке, шо нічого варити.

А хліб пекла?

Пекли у діжки, тоді ж не купували, пекли ж.

А пам’ятаєте, який був хліб?

Хароший, я б і счас такий їла. Домашній хліб, він же вкусний.

А в школу Ви коли пішли?

Ну скілько мені було… та навєрно дев’ятий год, примєрно, я точно не скажу. А школа була за півтора кілометра, а потом не стала ходить, потому шо не було в шо обуваться. То так осталось, чотири класи кончила, розписуваться вмію та почитати.

А Ви пам’ятаєте, коли колгосп зробили у вашому селі?

В якім годі не помню.

А як робити?

Ага, як – заставляли, забирали коня й корову і все, й батьків заставляли в колхоз. Як не запишешся в колгосп, то забирали все. Батько й мати не хотіли. Ну були такі, що розказували, шо колгосп – це така кабала, при тому ті багатші, шо були, то розкуркулювали. Вони так батьків моїх научали: «Не пишіться в колгосп. Як підеш, то там не вихідних, ні празників». І батьки не йшли – позабирали все, шо було. Не багаті батьки, але ж з хати вигнали через те, що не йшли в колгосп. Отак було. А тоді мати записалася і так всю жизнь прожили в колхозі.

А Ви пам’ятаєте як до вас приходили в хату? У вас забирали їду, коли от голод почався?

Забирали.

А як? Ви пам’ятаєте як забирали, хто приходив.

Та як були молоді, так назвались комсомольці чи як. І віником усе повимітали, віником даже… в хаті був  (нерозбірливо) гречки. Вони підводою приїхали, з горища позмітали. Кажуть: «В колхоз не підеш? Все забирають». Батько не пішов – все забрали.

А батько з мамою говирили про те, чи йти в колгосп, чи не йти? Ви не чули?

Та тоді ж уже батько пішов, там десь у совхозі робив. Заробе та нам приносе. Та ніс та на ямі задусили, бо він там заробив чогось, а там зустріли та задусили, йому сорок год було.

Це ваш батько?

Да, не доїхав, там під горою батька задусили, забрали і поховали.

І ви не знаєте хто то був?

Та хто знає?

…

Було в селі таке, що ні котів, ні собак – нічого не було. Счас вийди – там собака гавкає, там десь кіт, а тоді поїли і собак і все… Отаке було… Кропиву їли, варили. Кропива росла ж та їли, всяке таке. А тоді коні були… та не так що коня, а здохне кінь і тоді (нерозбірливо) відрубає, приносе і то варе.

А людей багато померло у вашому селі?

Багато… багато. 84 хати жили, а людей було багато, а як весна була, то на роботу багато людей ходило. Вимерли повністю. Вже тако прийшло оце вмирає, а хоронити нікому. В ці погреба кидали, щоб не воняло. Отаке було. Оце сьогодні бачиш, шо йде людина, то вже вмре (нерозбірливо) Ми менші вижили, бо брат старший був, то конятини принесе, в общєм допомагав.

А ви пам’ятаєте, як вашого батька ховали?

О, чого ж я не пам’ятаю?

Це в якому році було?

Батька…В 33-му.

А розкажіть як то було.

Як…мама десь пів літри самогону купила, погукала людей, які здоровенькі були, викопали яму та похоронили. Усе зробили – труну, усе як годиться. А большенство людей помирало, нікому було вже хоронити. Ото як пустий погріб туди покидають, щоб не валялись, не воняло…

І не поминали?

Та Боже, чим же тогда поминатимеш – кропивою? Її варили, ше пекли ті оладьї, таке їли… нічим було поминати, не так як счас.

Як ви думаєте, хто ж той голод зробив?

Кажуть же, шо Сталін.

А батьки? Ви з мамою говорили про це?

Ну так от людей: «Це Сталін зробив. Сталін зробив, щоб зменшити народу. А от хліб висипав у моря та воду, аби тільки шоб тільки людей не стало». Таке я помню. То страшне… А тоді хліб дозрів, колоски м’яли і їли жито, пшинецю… Таке хай не приходе… шоб ніхто не знав.

1. Місце запису: с. Яблунівка Бородянського району Київської області;
2. Дата запису:  2003 рік;
3. Хто записав: Пономаренко Олександр;
4. Респондент: Царик Євген Степанович, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Яблунівка Бородянського (нині Білоцерківського) району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Обидва голодомори пережив. Був вже не такий.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Влада забирала урожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Це робили військові та НКВД.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Так, звісно, це було дуже часте явище.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Ні, просто погрожували зброєю, бувало що показували документи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Наприклад мою сім’ю побили, навіть хотіли вигнати.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Звісно вони були озброєні, щоб не було опору.

Як люди боронилися?

Ніякого опору майже не було. Було декілька випадків.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було, однак це було заривати або ховати десь далеко.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Продукти шукали так звані агенти. Спочатку шукали у хаті, потім обшукували подвір’я.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати заходило по декілька чоловік. Це були державні службовці.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали в лісі, робили ями. Під хатою виривали яму.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давало, однак це не відігравало ніякої ролі.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

По-перше забирали харчі, однак якщо була худоба, то її забирали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Забирати колоски з полів було заборонено. Хто порушував це, то тих арештовували.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Військові загони були на полях.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, їх туди примушували зброєю.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Забирали майно і заставляли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу виганяли десь в глибину ліса, десь в печерах.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

За цілий день могли прийти по-різному, були випадки, що пізно вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Може не заходити, а потім за день – по декілька разів.

Коли почали помирати від голоду?

Взимку починав вже вимирання.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ні,  багато дітей або забирали до себе сусіди.

Хто не голодував у селі і чому?

Багато хто не голодував, бо на той час в селі було багато заможних, і тих, хто працював на державу.

Хто зумів вижити?

Багато людей зуміло вижити.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Так, якщо було зерно, то давали.

Які засоби вживали до виживання?

Вживання різних коренів, вживання кедри.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Звісно мали, тому що в нас в селі голод був не страшний.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Калину, бузину, жолуді, видавали пайки.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

З сосен, дубів.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Зайців, кабанів, писів, качок

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Звісно, в місті всього вистачало. Можна було і обміняти і купити зерна.

Чи був голод у містах?

У містах зовсім не було голоду.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Десь до сотні півтори.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Зовсім не було жодного випадку.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили односельці.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, не платили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ховали на кладовищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Так, поминають, наше село віруюче.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади, зовсім не згадували.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, є, вона відноситься до Київського партіархату.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні, немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Про голод 32-33 р. взагалі погано. В школі це не вивчають.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Радянська влада.

1. Місце запису: с. Фасова Макірівського району Київської області;
2. Дата запису: 27.10.2002 рік;
3. Хто записав: Якименко Ліна;
4. Респондент: Горбаченко Оксана Савковна, 1912 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Фасова Макарівського району Київської області.

Оксана Савковна, де ви проживали під час голодомору 1932-1933 рр.?

Де проживала, там і проживаю (Київська обл. Макарівський р-н с. Фасова).

Коли ви народилися?

27 січня 1912 р.

Як ви думаєте, які причини голоду?

Власть таке ізробила, позабирали все, нічого не було і почали мерти. Колгосп був, забирали хати, клуню, зробили такий голод. Тоді були у людей тільки коні, хазяйнували люде. Хіба люди робили голод? Хліб забирали, все забирали, ни було нічого.

Де найбільше ховали зерно?

В печах, на чердаках, закопували, було скрізь. Виконавці шукали зерно, піками землю штрикали бандіти.

Чим ви харчувалися в той час?

Їжа. Ну що ми їли? Що було, те і їли, все їли – бур’ян, живили живих курчат і так і їли, мерли прямо з цими курчатами в зубах. Щавель гороб’ячий збирали торбами на полі і їли.

Приблизно скільки людей померло за цей час у селі?

Померло багацько. А хіба ж я знаю точно.

Де ховали померлих?

Ховали де попало, де вмре, там і ховали, а мерли і на дорогах. Не було кому з ними тягаться, без трун, без нічого ховали.

Чи є тепер місця вшановування померлим під час голодомору в селі?

Нема пам’ятників неяких.

Крім відповіді на ці питання я попросила Горбаченко Оксану Савковну розповісти про історію своєї сім’ї у цей час.

«У 1930 р. заснували колгосп. Почали розкуркулювати, забирали клуні, хліви. Тесть поділив землю між дітьми – його не стали розкуркулювати.

В 1930 р. я вишла заміж і батько дав мені корову тільки ця корова і врятувала нас. У 1932 в мене вже була мала Галя (донька).

Голодовка почалася весною 1932 р. Виконавці скрізь шукали зерно у сусідки труни на хаті, так вони і там шукали, але не знайшли.

У брата мого батька був брат Степан і стало йому дуже погано – попух з голоду. А в нього було 4 дітей так батько кинувся його рятувати. Сідає на колгоспний віз і їде у Київ, переночували на базарі, за мої золоті сережки він отримав дві хлібини і кіло сахару. Батько дав мені півхлібини і сахар, і казав, щоб я йшла додому і щоб по троху годували дядька Степана я прийшла і ми давали дятьку по кусочку хліба і чаю, але по трошку, щоб кишки не завернулись. За три дні він одпух і став на ноги, ожив і робив у колгоспі ковалем.

Голодовка, мати моя рідная, важко було. Пам’ятаю як сусід зловив на дорозі курча, задушив його, а з’їсти не з’їв – помер. Важко було…

1. Місце запису: с. Новосілки Макірівського району Київської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Остапець Валентина Віталіївна;
4. Респондент: Гернец Лілія Дмитрівна, 1921 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Новосілки Макірівського району Київської області.

Мені було на той час 12 років, коли прийшли такі часи, що прийшлося постраждати. Хоча не було тоді ні війни, ні потопу, а була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду лягло у могили старих, молодих і дітей. Була весна 1933 року, а над селом нависала чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, великий живіт, а лиця майже немає – самі зуби зверху. І безкінечна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти…

1932 рік. Того року урожай хліба був гарний, але прийшло розпорядження, щоб хліб забирати з домівок увесь.

Шукали хліб усюди – розривали підлоги, печі, розкидали скирти соломи.

Насунувся голод.

Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоч жменьку зерна, це було велике щастя.

На той час була колективізація. Організовувались колгоспи. Погрозами і тортурами домагалися вступати до колгоспу.

Для кожного працюючого (і дорослим, і дітям) давали пайок.

Пайок зерна був дуже мізерний. На той час більшість людей обезсилилось від голоду.

Мої батьки та і я ділились зерном із сусідами. Мій батько із матірю працювали у колгоспі, але мали і свою землю – дуже тяжко працювали.

У нашому селі були турксіни – це магазини, де за золото можна було виміняти крупу та інші продукти. Все туди завозили із Києва.

Найстрашніше почалося через рік, весною 1933 року. За зиму закінчились крихти зерна, у селі зявилися перші померлі від голоду. Люди їли все, що можна було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу, змішували із товченими качанами кукурудзи… і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі тріскалася шкіра.

Люди тихо вмирали, а живим стало байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли теж від голоду. Мої сусіди винесли на цвинтар своїх мертвих дітей у мішках…

На моїй вулиці вимерли цілі родини, особливо, де було багато дітей.

Нас батьки не випускали на двір, ми стали теж погано харчуватися, почалося людоїдство.

Голод переважав у Київській області. У Західних областях голоду не було. Постраждали Херсонська, Харківська, Житомирська області.

Голодомор 1932-1933 років – страшний період в історії нашої держави, в історії окремих міст і сіл.

Третина померлих дітей, які не дали нащадків.

Нині мені 88 років. Але й досі не віриться, що я пережила таке горе, втратила своїх рідних, родичів, тяжко перехворіла. З тих далеких часів линуть до мене голоси односільчан, що померли у страшному 33 році.

Але я ще живу, завдячуючи моєму чоловіку, тому що забрав він мене у Рівненську область.

Україна – це житниця, але їй не дають по-справжньому жити.

1. Місце запису: с. Мотижин Макірівського району Київської області;
2. Дата запису: 26.11.2005 року;
3. Хто записав: Радченко Ігор Анатолійович;
4. Респондент: Снігир Тетяна Степанівна, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Мотижин Макірівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Та пам’ятаю трохи, але ж позабувала.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Тоді ж колективізація була, позабирали все, не було чого їсти.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Хіба приходили іменно відбирати? Наче контрактацію накладали, якщо нічого не було, тоді приходили виконавці і якиц мішечок проса, зерна… забірають. Виконавці були із нашого села. Чого ж ти забіраєш, у нас троє дітей і мати. Було мішок проса на печі, прийшли виконавці, ще якісь з ним там з Макарова, забирають того, мішок мати впала, діти вищать. Я сама старша. Я схватилася, а ніж лежав на столі, а я за того ножа до по мішку трох, так просо і росипалось по хаті. Вони знялись і пішли, покинули виконавця, щоб виконавець глядів, сидів він до вечора, вже я попоралась,мати лежить, і він каже: «Чого я буду тут сидіть» – знявся і пішов, а виконавець був з Дамашенкової вулиці, немає їх, побиті, отак осталося у нас просо їсти.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я вже забулась, чорт його знає.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Приходили виконавці, перевертали все, горшки, що де не є. а які документи, що ти, не було ніяких документів. Он Володька Канутчин до дід його, може і де заховав мішок, я не знаю. Вони приходили у нас шукать його зерна, мішок оцього проса і хотіли його забрать. А як ходили ….

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Здавали, а куди його дівали, я не скажу тобі, я вже забула, чорт його знає, я вже забула. Накладали контрактації, скільки було, стільки і платили, бо не було.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

А чорт його знає, не знаю, не бачила.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

А де ж ти його сховаєш, не можна було, ні. І діти плачуть, і люди кричать. Пришов, забираю, а я упала й кричу, дядьку це ж наше, дядьку – «яке воно ваше, це куркульське зерно» – не має вже його, убили. Ото, Нікалянка, той.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ну то як робили, той давали, який урожай, так і давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

В нас не брали, я не знаю, може в кого і забирали, у нас не забирали.

А худобу забирали?

Це по кантратації, не виканала, нема у тебе зерна, приходили, є в тебе порося, забирали. Мати то його везла в Макаров, продавала, за гроші купляла зерно і віддавала зерно, по кантратації. Виганяли з хатів, бах не виплатився, з хати виселили, хату продали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Я не знаю цього.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Всяке було, це вже було в голодовку, засуджували. Бувало мати чи батько йде з роботи, да нарве колосків, джорна такі були, крупів надере, наварить, це вже дітей погодувала. А лановй зустрів, бачить що несе колос, от і засудить. Багато таких, жінок, дівчат, батьків в голодовку, сильно багацько таких було що нарве колосків, не то шо кудись вони його дівали, а сем’ю годувать, а їх і засудять.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Зразу конєшно не хотіли, це ще коли воно починалося, боялися, самі люди хазяйнували, а це ж колгосп, забирають що в кого є, і сидить дядько з сімєю отако, люди ж не знали, шо в колгоспі будуть сіять , прироблять до людям давать, через те й не хотіли йти, а вже тоді, от напримєр шоб як зараз, то добро було б. кинься чи посіять, чи поорать чи коні, а в таких як ми, нема, та й жди.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Да, бувало, конєшно шо бувало, не таких як ми, а таких трохи богатших, які ще в руках силу мали, машини мали, худоби по багато держали. Якшо своєю машиною молотили, то конєшно шо вони не хотіли в колгосп іти. Таких шо хотіли іти було багацько  – більш чим тих, які не хотіли.

Скільки разів приходили до хати?

Да скільки разів, навєрно два.

Коли почали помирати від голоду?

Ну навєрно у 33-му шо масово мерли люди, в 46, то це вже не страшна була голодовка, в 46 спасла западна, оце в 33-му сильно мерли, а з голоду коли людина вмирає, вона ж не холоне, до задубне, а токо по 3-2-ві душі везли на могилки, а вони отако, отако. В 46-му не така страшна, наверно разів 5 чи 6 я вернула на западну.

Сироти були?

А чого ж не було, були, багацько було, їх до себе забірав колгосп, я порала свині, а їх забрали в пастухи, колгосп їх і зодягав, і годував, це моя робота була, прийшли пастухи, мені треба получить хліб, получить молоко, дать їм бо їм гнать свині на поле.

Хто не голодував у селі і чому?

Може й були, але це рідко, которі були зажиті, не так як ми з матір’ю, а котрі хазяйни, чого ж вони мерли.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Да, помогали, а чого ж, помагали, помагали, каторі бідні, у таких хазяйнив, як я, то уже переживали, підеш до голови колгоспу, пуд-два випише.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мене не було, а за когось я не знаю.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Да, да. Я як поїду на западну, Іван проти мене біжить да – «Мамо, баба нічого не варила, одне зілльо».

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Я не знаю.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ну як було за шо, то солі не було. Солі наміняла, приїдеш, а не можна нічого посилить ні борщу, ні юшки, а воно із щерицею цяя сіль.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Багато, багато, сильно багато, були таку, шо полностю сім’ї вимирали.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не знаю, не знаю, цього не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Як у Києв підеш, то бувало попадалися.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі, тільки на кладбищі. Викопали яму вкинули , законули і всьо, не було ніяких ні поминок, нічого, бо не було за що.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Нє, не знаю, ну бувало разом троє поховало, даже хрестів не ставили.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Зараз як беруть, то поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, а шо ж, є церква, як були партійці, то розкидали, школу построїли.

1. Місце запису: с. Мотижин Макірівського району Київської області;
2. Дата запису: 23.11.2005 року;
3. Хто записав: Рудавка Василь Сергійович;
4. Респондент: Куценко Марія Степанівна, 1924 р.н.;

 Під час Голодомору 1932-33 років проживав в с. Комарівка Макарівського району Київської області

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Пам’ятаю.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Приходили люди, що називалися «буржуазія» і забирали все на світі.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Один був Любанський, що вказував. І ми лазили вночі, щоб ніхто не бачив.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Не було ніяких документів, нічого в світі, вони приходили і забирали де-яке просо, де яке пшоно, де яка капуста, а картоплі навесні не було. Все чисто витрушували.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Катували або засилали, як не хотіли віддавать.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не бачила, я зброю. А так руками і язиком забирали все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

А де ж ти його сховаєш? Як? Які боялися, що якщо хтось скаже, то зажонуть на ссилки і катувать будуть.

Хто забирав продукти?

Всі були свої, зі свого ж села.

Як їх звали?

Невєрно – Безсмертний, я не знаю, як його.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

І по два, і по три, бувало бурсою прийдуть. Перекидають все і в подушках, на речі, скрізь. Діти пухли було страх один.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не було того, моє дитя! Як же їх давать, як вони все забирають.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чула, а що ж ні. Збирали колоски мої. Катували, заводили їх на Сибір чи що. Збирала я і  колоски. Бувало підем вирвать їх і боялася, щоб не побачили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не розрішали. Крадькома збирали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Всі охороняли для себе поля, колоски.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Люди хотіли, а буржуазія і куркулі не хотіли. Багатьох людей унічтожали і не приймали у колгосп.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Вони здалися, катували і все забирали, то не було виходу.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Та де х ти приховаєш. Тоді не було ні свиней, ні коров. Тоді не було, дитя моє.

Скільки разів приходили до хати?

Часто. Верталися, вони хотіли зерна сильно багато.

Коли почали помирати від голоду?

32, 33 і 34 поки не виросли свої хліб і картопля.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

А там не розбереш. Були сироти і помирали з батьками разом.

Були люди, що не голодували?

Були, тільки мало. Як ми заховали засік. І боялися, щоб  хто не почув. І спасалися отак.

А люди допомагали одне одному?

А не було чим помагать. Не було, як помагать.

А від родичів отримували допомогу?

І от родичів не отримували. Не було нічого.

А що споживали в їжу: кору, ягоди…?

Все їли: бурян всякий, траву, ходили за гнилою картоплею. Скрізь ходили. Все підряд їли: акацію, траву, усе.

А з тварин щось їли?

Не знаю, я не дуже втручалася, я ж мала була, десятий год.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ніде нічого. Не було за що. Де ж ті гроші узяти.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато! Сильно багато!

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не знаю, за це не знаю. Балакали, в лісі хто-кого різав. Але не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Сам своїх рідних. Копали яму і закопує. На чачанку і без домовини і нічого в світі, і коня не було. Не було кого просить.

Чи є місця масового заховання людей?

Так, є. там багато-багато. Сем’ями повимирали тоді.

А на поминки їх поминають?

Та ніхто не поминає. То може своїх осталася яка десята доля, то і поминуть. Але усі пзабували.

А за радянського союзу говорили про голод?

Аякже, ще й часто говорили!

Чи є у вашому селі церква?

Є.

До якого патріархату вона відноситься?

Українського, по нашому вони праву.

Як Ви вважаєте, хто винен в голодоморі?

Тоді придумали колгосп, то повикачували все і був голодомор. Не було що сіять. Все в колгосп забрали.

А Ви чули про Торгсін?

Та все міняли все що було на хліб і на все. Носии все, отдавали, спасали свою жизнь. Новили.