Місце запису: с. Андріївка, Роменський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 04.07.2008 р.;

Хто записав: Шах Олег Вікторович, учень 10 класу Андріївського НВК;

Респондент: Папуша Анатолій Григорович, 14.08.1928 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 роках Папуша Анатолій Григорович, 14.08.1928 р. н., проживав у селі Андріївка Роменського району Сумської області.

 

У 46-47 роках не було чого їсти, але не так, як у 32-33, бо забирали все. Залишились одні стіни. Забирала все влада. Забирали в багатьох. А найбільше в багатих, а як нема в багатих, то не буде і в бідних. Забирали все, даже й квасолю. Їжу ховали скрізь, і на городах, і в полі, і в ліс носили, але все знаходили і забирали. У городах було легше, бо давали пайки. Люди вимінювали золото й різні цінності на продукти.

Місце запису: с. Андріївка, Роменський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 07.07.2008 р.;

Хто записав: Мельник Анатолій Миколайович, учень 8 класу Андріївського НВК;

Респондент: Пономаренко Мотрона Іванівна, 15.11.1923 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 роках Пономаренко Мотрона Іванівна, 15.11.1923 р. н., проживала у селі Андріївка Роменського району Сумської області.

 

Года Голодомору помню. Був неврожай, власть забирала в сім’ї продукти, грузила їх на підводи. Ті, які не хотіли віддавати продукти, били їх, знущалися. Продукти збирали люди, була бригада сільської бригади. Їх було 6-7 чоловік. Ті хто пішов до колгоспу, їм давали їжу. Чула за 5 колосків судили, а кого не знаю Поля, колгоспні комори охороняли об’їждчики. В їжу їли різні трави листя.

Місце запису: с. Андріївка, Роменський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 07.07.2008 р.;

Хто записав: Литвиненко Тетяна, учениця 7 класу Андріївського НВК;

Респондент: Сало Олексій Михайлович, 1929 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 роках Сало Олексій Михайлович, 1929 р. н., проживав у селі Андріївка Роменського району Сумської області.

 

В роки Голодомору я проживав в селі Андріївка. Голод пам’ятаю добре. Його зробили штучно. Забирала все бригада активістів. Вони мали зброю. Могли приходити навіть по три рази на день. Ходили по дві, а той більше людини по дворах. Приховать то можна було, ну майже все находили. Люди не хотіли добровільно йти працювати в колгосп, тому їх змушували. Чи давали їсти в колгоспах уже не пам’ятаю.

Їли липу, випадки людоїдства мені не відомі. Під час Голодомору дуже багато померло людей. Ховали їх на кладовищах. Ніхто не платив за похорон.

Місце запису: с. Андріївка, Роменський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 07.07.2008 р.;

Хто записав: Скрипченко Людмила, учениця 10 класу Андріївського НВК;

Респондент: Циганок Уляна Василівна, 1927  р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 роках Циганок Уляна Василівна, 1927  р. н., проживала у селі Андріївка Роменського району Сумської області.

 

В роки Голодомору я проживала селі Андріївка. Тоді дуже знущалися з людей, їсти зовсім не було чого. Їли листя липи, рогіз. В ставку ловила ракушки, їх тоді було дуже багато наче справді Бог послав. Ракушки розчиняли, накладемо повен чавун, серед двору розпалимо багаття і варимо, а потім на сковороду і ще й піджаримо. І здавалося таким смачним. А ще було таке, що їли гречану полову, її відпарювали і робили котлетки, a коли висихали – їли. Недалеко від нас жила жінка, то в неї не було взагалі нічого, a в нас був кінь. Його зарізали, а шкура була на горищі. Так ми віддали тій жінці, то вона її їла. Багато людей мерло, вимирали сім’ями. Тяжко згадувати… 

Місце запису:  с. Андріївка, Роменський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 2009 р.;

Хто записав: Вовк Галина Віталіївна;

Респондент: Покотило Ганна Павлівна, 21.12.1923 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років Покотило Ганна Павлівна, 21.12.1923 р. н., проживала в селі Андріївка Роменського району Сумської області

 

Село в 1932-1933 годах було сумне. Яка може бути радість, якщо всі думали що б поїсти і нагодувать дітей. Сім’я на те время була велика. В хаті жили: баба Марта, дід Захар, батько Павло, мати Олександра і троє дітей (я – найстарша, менша Ольга брат Петро).

Отчотливо вже й не помню, шоб розказать про один з днів, бо багацько пройшло время. Ще з осені повигрібали зерно. Ходили активісти по селу і залізними щупами щупали зерно в землі, в соломі… Приходили і забирали все що в кого було. Зіми тоді були холодні, сніжні, а ще вдобавку голод. Сім’я вижила благодаря корові. Весною їли юшку з мерзлою картошкою (шукали на полі), з кропивою, їли цвіт акації, лободу.

Коло нас жила сім’я. Фамілії не помню. Так вони всі померли. На кутку їх прозивали Цяньками. Були чоловік, жінка, скільки дітей не помню. А скільки людей на селі вмерло, не можу сказать. Щоб їли люди людей теж не помню.

Місце запису: с. Загребелля, Роменський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 19.08.2002 р.;

Хто записав: не вказано;

Респондент: Соломка Палагея Василівна, 1923 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років Соломка Палагея Василівна, 1923 р. н., проживала у селі Загребелля Роменського району Сумської області.

 

Жили дід, батьки і нас троє. Заставляли в колгосп іти. Дід сказав: «У колгосп не нада йти». Тоді наклали дуже багато хлібоздачі, раз не йшли в колгосп. Одвезли раз – наклали вдруге. Одвезли удруге. Нема вже чого брать. Вони тоді нас вигнали з хати босих і голих. Усе забрали. Батька засудили на «Біломорканал», а матір водили босу, роздіту на Різдво по льоду, в ополонку ноги встромляти. «Признавайся де хліб закопав свекор» Сказали не признається – «вкинемо в ополонку». Мати ж казала, що хліба нема ніде. Вони тоді били чоботами на підковах по ногах, привели і укинули у чужий погріб, і драбину витягли, щоб не сиділа на щаблях, а на землі. Держали двоє суток. Одна жінка виклопотала, щоб випустили. Приказали, щоб ніхто нас не впускав у хату. А впустила старесенька баба, в маленьку хатку, як на курячій ножці. 

Я служила по людях – дітей гляділа, 4 годи. А брати у людей пасли скот за корма. Мама тоже ходили по поденчиках. Їли усякий бур’ян підряд: кропива, мокрець, щавіль кінський. Тільки дубове листя не їли. Клевир пучками їли. Вернувся батько і по людях став ходити, ціпом молотив за коробку. Власть стала друга. І один чоловік заявив, що босу матір мою водили. Визвали маму, допитали усе чисто і тих позабирали і засудили. А як уступили німці – повернули хати, що були забрані. І батьків брат вигнав того чоловіка, що жив у нашій хаті. А батько не схотів іти вигонить, бо знав, як йому було гірко, коли вигонили з хати. І став там жить брат. Ходили ми по квартирах 18 год. У мого чоловіка не рідна мати була і вигнала нас. І ми пішли до мами, яка жила на квартирі. Пішли ми з чоловіком у колгосп, наділили землі. Аж в 1953 р. построїли ми хату. 

В 1937 р. голодували, ну хліба хоч і не було, то хоч кортошка була. Робили огород. Давали тракторістам хліб: 0,5 кг на день. Сказав голові колгоспу, щоб не давали хліба, а те що йому положено за тиждень дайте додому, щоб дитина з голоду не вмерла. 

Мертвих лежало в 1933 р. по дорозі багато, нікому було ховать, так з колгоспу посилали підводу: двох чоловіків і тоді звозили, викопували велику яму і скидали всих туди. Находу люди мерли. Такі худі були як палець. 

Вода у великих чавунах кипить, бур’яну всякого наварить мати і таке їли. 

Місце запису: c. Маринопіль, Розівський р-н, Запорізька обл.;

Дата запису: 24 жовтня 2005 року;

Хто записав: Тринц Валентина Давидівна, учитель Пролетарської ЗОШ;

Респондент: Пряжка Єфросинія Василівна, 10.01.1924 р. н.;

Під час Голодомору 1932-33 років Пряжка Єфросинія Василівна, 1924 р. н., проживала у селі Чапаївка Пологівського району Запорізької області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-1933 рр?

Помню трохи, бо виїхали ми в 1933 р. в Донбас, від голоду на шахти тікали, рятував батько дітей. Там на карточки давали хліб.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Звісно і неурожай був, і налоги великі з селян, і з колхозу все здавали. Як пережили зиму 1932 року – не знаю. Та сподівалися, що в Донбасі вже виживемо. Батько робив слєсарем на шахті. Поселились ми на шахті №29. В городі по хатах не ходили, продукти не збирали. Коли жили в Чапаєвці, то до нас теж не приходили, бо ми бідні були. Може до кого й приходили, та я не знаю. А от у нас малий братик був хворий і уже в Донецьку помер. А я вже з 9 років на городині полола з дівчатами, там недалеко від шахти була городина. Тоді батько взяв мене на шахту, на лєнту, відбирати породу. Захворіла, попала в лікарню, потім батько вже не пустив на лєнту, пішла знову на городину. 

А потім почалася війна, ніхто не робив, їсти було нічого. То брали одяг, вєщі і йшли з батьком міняти на продукти все те по селах. Раз підійшли до ставка десь біля Поляни чи біля Старомлинівки. Там було повно людей і на возах, і з візками, і піші. І живі були, і багато мертвих, чи то не дійшли, чи наміняли та наїлися з голоду та померли. Хтозна. Та це було страшне видовище. Бережи Боже від такого нас. Як люди все це пережили – не знаю. Дома ждали. А що ми там наміняли, коли за гарний костюм відро пшона давали, бо і самі селяни небагаті були. Помню, десь тут у грецькому селі одна жінка нас приютила, нагодувала і в дорогу дала хлібину просто так. Це додало нам сили. Завжди молилась за неї та згадую її. А потім – Німеччина. Після війни батько поранений прийшов. Знову голод 1946 р. То це я помню. Це був жах. Батько спасав дітей. Ми переселилися в Розу, колишнє німецьке село. Таке гарне, як у Криму. Сади якраз цвіли. Жили в землянці і працювали. Ох як багато працювали. Та село після війни відродили.

1. Дата запису: 2008 рік;
2. Місце запису: Житомир;
3. Передав: режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Богуненко Данило Олексійович, 1923 р.н.;
5. Розшифровка свідчення: Берестовська Таїсія;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в місті Житомир.

Он здесь стоїть там вєранда, вот…там била хата і в етій хаті, вот…брат старший 20-го года народілся, потом значить я в 23 году народілся. І тут жил, ходів в школу, здесь я окончіл 7 класов.

Чим займалися ваші батьки до колгоспу? Скільки землі було, яке хазяйство було?
Батько занімался сєльським хазяйством имел землю, гдето 12 гектарів землі. Бил дєд ще Іван, батько його. Обробативалі самі землю, сєялі; було пару лошедей, хороших таких. Була горба, був воз красивий, такий дубовий, вистукує, шпиці такіє добові, прям коли їдеш.

Чим красивий був? Він розмальований був чимось?

Ну покрашаний канєшно і саме дєрєво било подобрано, шо вона аж дзвенить, когда єдіт подвода, розумієте, такий звук создавала.

Який звук? Що він нагадує?

Ну звонкий, звонкий такий звук. Єслі чемто стукнуть отак дерево об дерево, воно ж отдайот свой звук, так і ці колеса передавали звук, коли їдеш. Ну спеціально мастера билі, делалі такіє дєла.

Батьки зазвичай засівали поле та урожай збирали?

Да Ну і імєлі там по 2-3 корови, свиней по десятку імєлі, ну я імєю віду до колективізації. Ну жили, можна сказати зажиточно, запісали в середняки.

А яка хата у вас була? Яка була зовні, зсередини, що в ній було в середині, які речі?

А хата била на две половини. Заходиш – одна половина, і направо допустім – вторая. Половина хати, понімаєте? Ну стояли там столи, стулья, все нормально.

А спали на чому?

Називався піл, тогда. Ну такі значить як доски настелюються, а потом там солома або шо небудь і на цьому спали.

Колективізація ета значить так… в 30-х годах началась, в 28-м даже в нєкоторих мєстах. Билі спецеально уполномочені собиралі собранія, там ето росказивалі…записували насильно. Спіскі. Вступаєш в член, так вот в колхозе…

Ну от шо ви пам`ятаєте, як це було з вашою сім’єю?

Ну, пам’ятаю, шо всьо хорошо…

 Ну так як це було?

Ну, як батько сразу записавсь в колхоз. Вот. Значить йому било сложно, тот період бить… він средняк бил. Отдал подводу, отдал весь інвентарь, борни, плуг, от.

Батько вступив колхоз?

Да, значить он встипив добровольно, потому шо йому діваться некуди било. Іли в колхоз, іли гдето на Соловки… тому подобноє. Да. То він здав лошаді, весь інвентарь здав. Вот. І записався в колхоз. В колхозі він проробив всю жизнь. Бил старшим конюхом, жорником. І цим… ветєранаром одновремьонно. Лічив лошадей. Він в цьому дєлі розбирався очень хорошо. Вот. І так проробота гдето до пенісії і послє пенсії…

А шо він любив коней?

Да. Любив коней і спеціаліст он бил. Потому шо до революції він одновременно робив на сахзаводі… то його всігда посилали скуплять воли для сахзавода. А раньше всігда возили буряк токо волами. Гарні такі були спеціальні, понімаєте.

В голодовку очень много умірало людей. Значіть, вот уліца у нас ідьот Пархоменка, ця шо на Александрію, там значить хати побросалі люди. Хто значть з голода ето умер, ато побросалі…. Потом ето сосед тут у меня бил один… виєхалі в город, там гдето… мітлами замітали, то їх гдето пристроїли, то вони в Кіровограді. А слєдущий сосєда Кожумяка, бил крьосний мой, той значить в Ніколаєв виїхал і тем он спасся. Назаря Ляховського сім’я почті вимерла. Ну, умірали і на дорогах валяліся. І… я значить уже… в 33-ім-34-ім году батько бил старшим конюхом. То він меня назначил поводарьом лошаді. І старший бил Хрістіч. Вот. Фамілія била Хрістіч Явтух звать. То ми значить с ним вивозілі пакойніков. Заїжджаєм до хати, єсть кто ілі нет? Єсть. Значить він витягає барок. Знаєте, шо таке барок? Ну лошаді еті… от хамута. Хамут знаєтє? Верьовки йдуть, а заді в поперек цей барок. Потом значить цепок под руки до бакрка зецепив за крючок і тянем по дороге на кладбище. Тут на кладбеще одну яму вирелі, забилі человек 20, потом ворую вирелі, ту забилі. Ну, попервах я боялся, понімаєте цих покойніков, а потом привик. Вот. Как будто так положено било. І ото сюди на кладбище звозілі. Зато  мне после роботи давалі полтора літрову, ну то глечики називається. Знаєте глечики. Вот. Бурде с макухи. Сварена макуха вот така жидковата немножко. І ото етім питалісь. Вот. А когда весна началась. То от еті всє буряни… то коріння єлі лопухів. А потом окація когда начала цвесті, бєлі такі… називається кашка. Так то било очень вкусно і пітательно. Вот.

А скажіть, будь ласка, ось ця бурда макуха, що воно було на смак, що нагадувало?

Ну, такоє понімаєте… ну от ви когда нібуть пробувалі цю макуху вкусить, ілі нет?  Што такоє з сємічками, понімаєте, жараними сємічками… Ну, между прочим ето пітатєльно било. Вот. Так люді і спасалісь.

А скажіть, будь ласка, от ви возили мертвих людей, чи завжди це були мертві чи на пів мертві люди?

Билі і на пів мертві. Одного, одну женщіну ми притянулі, а она стоне. От. Ну, а шо ж ти дєлать будеш, уже ж ніхто нічого не поможе. Ну це й же взяв мій напарнік старший толкнув, вона ойкнула… і впала в яму, понімаєте. Билі случаї, много таких шо ше вони дихалі, но помоч уже їм ніхто нічого не мог.

І ви усіх їх прив’язували тією баркою та возили усіх, і мертвих, і не дуже?

Та не прив’язували, цеп, попід руки і до крючка, до барка, понімаєте. І трогай, і я значить, но… лошадь пошла… Потом рилі тут ревчак… половина била тут… як вам сказать, ділилася… половина кладбища женщіна занімала, а половину ето… которой єлі покойніков, понімаєте. Одні жили… одна жила с етой сторони (ред. Показує пальцем), а другой с той. Значить, Шкребриха ми називали, от. А то бил дєд Петрусь. От то дєд Петрусь з правой сторони, а вона с лєвой, от. І  все боялісь ходить по кладбищам. Ідьо там дєд Петрусь… і діти ото як… біжать, тікають та й старі обходили так стороной.

Так шо це отаких два людоїди було? Ви ото звозили в ями, а вони…

Да, да.

А скажіть як це вони так робили?

Ну как?

Ви бачили як вони це робили?

Ну бачилі шо отрізали там і себє туда… ввідє курєнов… і там ето жили. А там вони… туда… Отріже там, наїсться, понімаєш. На второй день там себє второй кусок… ілі третій… Билі там такі еті…

Тобто, ви просто об’їжджали всі хати підряд чи ви вже знали, що десь лежить?

Коє де знали, а вопшето проїджали по вулицях і спрашивалі єсть лі покойнік?

А в кого і як ви питалися?

Ну, ето старший роководіл етім, понімаєте. Он. Там зоходіл в хату, єсть лі там хто то. Може хтось і ворот стояв, то він питав чи єсть хто мьортвий іли нет. Нет, значить далі поєхалі.

А були такі випадки, що казали, що він готовий уже майже і забирайте так? Говорили колись таке?

Та било. Ми й самі вже решалі той вопрос. Потому шо он уже не желец. Понімаєте. Ну шо каже будім ето… Кажу ваше дєло… я тут не руководітєль какойто.

Ясно. А хто більше вмирав, діти, жінки, чоловіки? Кого більше було серед цих трупів?

Вопше вмирали больше старики. Потому шо вони старалися оддать дітям. Шо можна було сїсноє… понімаєте. Вот. А потом… єсть же дєті, шо оставалися без батьків, то вони тоже уміралі. І… до общої ями. На, а билів такіє што боліє-меніє держаліся, как говоріться на плаву, то тє самостоятєльно хоронілі своїх блізких.

Ну, а я кладбище хорошо знаю ще з малого, тому шо мой дєд бил, как говориться сторожом на кладбище. То там багато землі іщо било свободно. То він значить пользовувався той земльой. І з землі значить он жил.

Пользувався в якому розумінні? Він там щось сіяв, садив?

Да, да. Пошті било пол кладбища землі такой, што подлєжало обработке. Ну, вона не обкладувався ні кем, і мав доходи… Ну, і мой дєд тоже, йому в 92-и году, уже він там…

Так, вибачте, дід в 32-му году…

Да, значить мой дєд в 32-м году, вот умер. В 32-м году умер.

Скажіть, будь ласка, а Вам ніколи оце не сняться сни, що оце приходили, забирали…?

Щас нет.

А раніше?

А раніше – бивало. Но война ужи списала свойо. Ше похлеще било жертв каждий день.

Тобто, Вам снилися ці мертві люди, які приходили до Вас в сни, так, було таке?

Да, да. Було. Вот. Ну і дєд часто снился мне. І другіє там. І там другом ой одногодок умер в 33-м году. Федя Шустер. Вот. То, так бивало…

Місце запису: с. Домантове, Золотоніський р-н, Черкаська обл.;

Дата запису: 2008 р.;

Хто передав: Сергій Буковський, режисер;

Респондент: Бакай Марія Радіївна, 1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Домантове Золотоніського району Черкаська області.

 

Звідкіля ви родом самі?

Домантівська.

Домантівська? І все життя тут так і прожили?

Так.

І в школу тут пішли?

Тут і в школу пішла. До голоду. 

А коли це ви в школу, в якому році пішли?

В якому пішла? Уже у 32-му я вже ходила у 2 клас.

А ви якого року?

20-го. 88. 9-й.

А школа велика була?

Невелика була. Учнів було багато, а шкіл було аж 4. Три школи було. А то… Таке построїли були наче майстерня. А то в ковгоспі у канторі клас був один, а то в майстерні один клас був. а то церковна школа була. тоді ж така була. а тоді построїли нову. Це була до 4 класів. А тоді построїли нову, була до 7-ми класів. А вже в 8-й в нас ходили то в Голубівку, то в Дмитрівку, в другі села.

А церква… Ви кажете при церкві була школа ще?

А як же! Була. 

А де церква була? В старому там селі?

В старому.

А де вона стояла?

У гарному місці стояла. Серед села і над водою. На горбику. Гарна церква. Здорова церква була. Висока. На другому місці на окраїні була в нас церква. Святощана.

А на першому хто був?

Не знаю. 

А сім’я у вас велика була?

Ні. У батьків?

У батьків, так.

Четверо нас було усіх. Двоє дітей, син і я. Брат і я.

Тоюто двоє батьків і двоє вас. 

Так.

А брат старший чи менший був?

Менший був на 5 год.

А як брата звали?

Як шо?
Брата як звали?

Іван. Ваня. Вмер. Два годи як умер.

А будиноу у вас великий був?

Будинок?

У батьків. Де ви жили. 

Та як оцей тут.

А обістя? Город, певно ж, був.

Города в нас не було. В нас дуже батько з бідного двору. Там два брата жило в однім горді. Ну і з цим братом дід, баба жили. Ще дівчата були незаміжні. Дядько жинивсь… Одному братові купили хату коло води, коло сухпою там. А мій батько ворудю построївся з дідом, під братом. А дід дава по грядочці всім. було в діда багато дітей. А грядок всього двадцять сотих. 

А як же вони могли хату купить, як ви кажете бідні були?

Ну, купили, купили. Така хата вона над водою була, города не було.

Так це ви там народилися?

Нє, я не там, жили в городі… в нас хата була так як оце і в мене, під желізом хата. Клуня була, сарай був, сад, хазяйство держали, корова, свині, овечки, коняка була до колективізації. Кінь був гарний жеребець. 

Не стало ж хліба.

А як не стало?

Продавали, продали стільки слєдувало, опять, опять продавали, продавали, поки продали все. І стали люди голодувать.

Ви кажете продавали, то це значить гроші вам давали?

Так, хто там давав, дешево здавали… і тепер же ж здають, нам же грошей ніхто не дає. Продають же хліб. 

А як же ви його здавали? Самі ходили здавали?

Та хто там… дешево здавали. У людей забирали хліб, а дешево здавали, а в людей забірали… У людей хліба ніякого не оставалося. У горшку була вода… і те висипали. Квасолі невдержеш, все забірали і усьо. Приїжджали, забірали.

А хто приїжджав?

Опулномочені єсть, то партійні… і забірають.

То з вашого села?

І з нашого, були опулномочені десь з району людей присилали. А то наші були люди, хлопці, баби були такі шо…

І шо вони приходили до своїх людей і забирали? Як же це можна було?

Ееее, забірали все… не запишешся в колгосп, то і одежу заберуть, і з хати виженуть.

А батьки в колгоспі були?

Да. Батько довго не писався в колгопс, а на батькові остановлялися люди… хай як рада запишеться, то і ми будемо писатися… а батько… та я, рєбята запишусь коли угодно.  І получилося, що таки записалися в колгосп, бо ходили по селі і забиради усе кожухи, одежу, рядна. І таки батька записали і зразу так бригадиром поставили.

Бригадіром чого?

Бригадіром… ну це ж буде колгосп… Поставили батька бридіром. Село велике було, дев`ять бригад було.  В кожній бригаді свій бригадір. Земля розділена на бригади: “Степова”, “Сінокоси”. Батька двадцять п’ять років бригадіром був.

А шо ви з братом робили в цей час коли забирали коня?

Шо ми робили? Ми ше були ж невеликі.

Ну, то чим ви займалися? Грали, чи бігли за конякою?

Та ні, ше розбірали, а потом звели-звели… а потім баби пішли і позабірали… батька й матір не було вдома… і я тоже пішла потім… то привела свого жеребця додому, вона за конюшню, а він здоровенний сірий такий, так дунув з тієї конюшні. Так побіг і до людей додому, як гунув туди… то люди потім з погріба виводили того коня. Ну ми ше були невеликі.

А батьки не сварили, шо ви так забрали того коня?

Та може і шось казали… та шо, як люди ведуть, то і я пішла. У нас в селі був найкращий кінь, жеребець був здоровий сірий такий, віз зробили, все покрасили…

А як жеребця звали?

Кого?

Жеребця як звали.

Жеребця? Сірий, бо він сірий такий був.

То так він у вас і залишився?

Та, хто там… на другий день і одвели. Де в городі були великі повітки, то там організовували і конюшні і бригади. Коні ставили, воли були, то води ставили… а потім ше стали строїти конюшні… сушарки… коноплі. 

 А як так спричинилося, шо голод став?

   Ну хліба ж не було, хліб забрали… і в каждої люди тоді не вродила була городина. А хліб забрали. В кого була картоплина, чи бурячок… а хліб забрали… акацію потім почали їсти, бур’яни всякі. А як вже не стало хліба, то почали люди вже пухнуть. І стали в кажного ноги, голови пухнуть, вода з ніг біжить… а ще ж на роботу гнали. Йде людина, а вода біжить…

А всі люди позаписувалися в колгосп?

Ні, не всі. Були такі, шо не осталися одноосібниками доконця своєї жізні. 

І що їм нічого не було?

Обкрадали їх, обкрадали… і платилися, в тюрмах сиділи. Один чоловік п`ять год сидів, і п’ятеро дітей в них було…

А ті шо багатші були в селі, куркулями їх називали, були такі?

Були, та їх розкуркулювали, вигонили з хати людей. Які вони куркулі? Господи. Сім’ї були, земелька була в людей. Люди сім’ї держали. Тоді в людей сім’ї такі були шо по десять душ, дванадцять, по восім. Вирощували своїх дітей, синів, дочок. Держали тоді худобу, щоб було шо їсти, держали шоб і коні були або воли. Там пас чи пару, та й коней пару. Та й то куркуль. А тоді… це ще до колективізації… це ж воно ще з п`ятнадцяти годів почалося… Ще переходили тоді банди разні, зелені, красні і керенки…

Марія Радіївна, а ви ще розкажіть мені за своїх сусідів. Коли була колективізація, шо так усі зібралися і пішли в колгосп?

Пішли. 

А такі, шо не пішли, Ви казали були?

Ті шо не пішли, то вони й не йшли. Їх обкладали тягарями, позабирали скотину, корову заберуть, там шо є заберуть. Обкладуть. Не оплатиться, то одережу заберуть. Вивозять на базар, вилазить на трибуну і продає хто больше. Продає платок, продає там юбку чи кожух, чи шо. Люди купують.

А Ви казали шо там були великі сім’ї, то як же ж вони виживали, ці люди?

Сім’ї виживали так: де виживали, а де померли. Скільки ж померло, боже. У моєї дядини, батькового брата, вмер брат батьків, вмер син. Ось дівчина, була 8 год дівчині, тоже вмерла. До неї сходю, то таке пухле, пухле. А дядина отака сама і йде картоплю полоть, а дівчину ту поставила в лантух, в мішок, взяла на плечі і принесла на гроби живу. І спустила її. Яма ше пуста була викопана зранку. Вона її спустила, вона так собі по стінці посунулась так і сиділа, питається: 

• А куди ж ти мамо йдеш? 
• Піду картоплю полоть. 
• А я тут довго буду? 

Вона розвернулась і пішла. Тоді в людей жалю ніякого не було. А прийшла вже вона ввечері з роботи зайшла, там вже повна яма людей, її там задавили. Ото таке було. 

Страсть одна була, а не голодовка, страсть. Коло нас по сусідству жив один піп. Вмер. Було двоє дівчаток. Дівчата були такі як я. Одна трошки менша, а одна така як я. Ось біжить Люда: “Марусю, Марусю іди, бо мати вже вмерла.” Пішла я.

А одноосібник, оце був з конякою, він в колгосп записався, і він оце вивозив чисто до гробів перевіз, цей чоловік підводою. Ми ж ту маточку забрали тягли вже з печі. Прийшов той чоловік дубина Гриша. Винесли її на віз. Без труни, без нічого, накрили її платком і поїхав. Ось пройшло днів два чи три. Коли опять гукають ті дівчата: “Марусю, йди вже батько вмер на печі”. Пішла. Підвода приїхала. Зняли ми його на лежанку, забрали, однесли на підводу поклали. Коли чоловік на глині, купа глини, там привезена для мазки, тоже сусід Максим сидить мертвий. Забрали того Масимана на ту підводу, повезли. 

За хатою тоже були пани. Пан Чайковський був. Був Палкен, Зубунець і Чайковський. І в Чайковського вмерла жінка. Він женився на другій, а діти були від першої.Син вмер. Вони заховали його, у них дом великий був, дощений, такий, як церква. То в підвалі заховали, на гроби, бо це ж панський син. Великий парубок був помер. То в їх така була притча, як він оженився вже, а дві дівчат було, дві наймички було. То вони тих дівчат гляділи. А то ж вони і кухарками були і старіли і все для сім’ї. А ця дівчина одна є, у залі спала, коли чує по залі хтось ходить. Коло бухвета носить посуду на стіл, розклада, вилки брязкають, ложки брязкають. І прийшло та як надавило їй. Вона якось вмостила, шо перехрестилася так. Ну вона встала і де ділося. Вона сказла, що там спать більше не буде. Батько не повірив, пішов з цією молодицею туди спать у ту залу. Полягали, до 12 долежали. Опять батько чує, шо на стіл носе, носе з бухвета посуду.. Брязка сюди, туди. Батько вже знав, шо хреститись треба. Батько чує, а та молодиця спить, не чує нічого. Вона чужа, їй це не догодило. То так вони жили тоді. Батько тоже же ж. А тоді вони посвятили той дом. А батюшка каже: 

• Хто у Вас є захований в домі?
• Син в підвалі.
• Немедліно викопать і завести на гроби і запечатать на гробах. 

А скажіть, будь ласка, Ви кажете, шо навіть хоронили без гробів, без нічого. А якось священики були шоб якось отспівать цих людей, шо помирали?

Не було нікого, нічого. Люди мерли. От я йшла до баби, а одна жіночка стояла коло сарая, сарай на вулиці стояв. І вона стояла. Я доходжу, а вона там присідала, присіда, присіда. Каже, щоб я її підвела. А я її підвожу. Вона гнеться, гнеться. Просить її піддержати. Ой умератиму. Так я ї піддержувала і посунулась і вмерла. І зі школи йшла дядько тоже під лісом так держиться за хлівртки. Здоровий такий мужик. І так то присяде, то підведетья, то присяде, то підведеться. Я доходжу а він: “Дівчино, придерж мене”. Я так зайшла з за спини, взяла за боки. Коли він сунеться, суниться та тіки не на мене, якось проз мене. Очі такі стали самі білки. Все чоловічка нема, не стало, вмер. 

А де ховали? Там де цвинтар був чи в якось іншому місці?

Ні, там на гробах, де був цвинтар. Ями копали великі. І ото повні ями понакладають. Ніхто за ними не плакав, ніхто. Не було жалю в людей ніякого. З’їли в діда, там було, і повилазять на вулиці і понахиляються: “Дайте хліба, дайте хліба. Дайте буряка, буряка. Водички, водички”. З них та тече, така ручечка. Ото поки просе, просе. Виправилася і нема.

А як же ж Ваша сім’я вижила?

В нас якось в голод грядка вродила. Ми ше людям давали. Ми давали багацько. Материні були подруги, сусіда, оце шо за хатою жили, шо це були панські. То двоє там померло: бариня і дочка. А четверо ми вигодували. І так і вижили. Ну були пухлі. У нас же ж теж не було хліба ніякого, ніде. Ото як мандриків де напечуть. Я йду в школу, то вони мені торбинку зшита, шоб гострячок, таку покладуть, то я принесу, покладу під парту, а тоді на уроці присяду і ті мандрики викладу під парту, шапочку на голову. А воно ж все в тісті. То вчителька каже: “Шо там таке?”. А я кажу, шо то ручка впала. А всі ж глянули, бачать, шо я ті мандрики маю та регочуться хлопці, дівчата. От так і вижили. Тоже пухлі були і у нас. І матері, і батько в усих. Хліба ж не їли, а то таке їли. А тоді, як в школу я ходила, прийшла вже весна. Пішли діти цибульку рвати заячу, бурячки копать там на Пістках. Таке їсти. А тоді як дожили вже до жита, то вже ше інакше жизнь була. Вже кожна мати висуше, змеле в жорнах, напече. Як пать забрала дітей і людей. Як хліба з’їли і поотравлялись. 

А Ви мені сказали, шо ваші батьки комусь допомагали? 

Сусідам.

Сусідам? А до себе закликали чи їм носили?

До нас ходили. В нас і воду брали. Ну сусіди, жили рядишком. Оце батюшка спереду жив, а то за хатою оця хата і друга така сама ж хата. Тоже там чоловік умер і двох дівчат померли. А в тої остались, жінка осталася. Ну так пожила. Організм ж не в кожної людини однаковий.

А ото Ви кажете, шо священик був, то шо церква в селі працювала? 

Ну священик був і церква була. Священик уже вмер, а церква стояла. В церкву вже ніхто не ходив,  церква стояла. Ніхто й не правив.

Ну Ви кажете в 30-ті роки був священик. І сім’я його була, Ви кажете, помагали. То він в селі був?

Ну була. Він правив поки здужав. То ніхто не ходив. Ну душ дві-три. Хто в церкву йде коли воно голодне?

А в 30-ті роки хтось намагався поїхати з села? Десь в місто кудись?

Ні, їздили тіки по хліб, одежу продавати, серги там чи хрестик, чи там цепочка була в людини, то це їздили. А на заробітки ніхто нікуди не їздив. А куди б вони їхали, як народ увесь негоден? Хто поїде?

А де продавали, Ви оце кажете, хрестик чи цепочка? Де продавали?

В Москві.

Що звідси прямо з цього села їздили?

Да і здавали.

А у Київ?

Може, хто і в Київ одвіз. Я не буду Вам казати. Тепер це не можеш знать хто куди возив.

А де здавали? Кому здавали? На базарі продавали чи якомусь..?

Ні, ні. То магазіни. Там в магазинах хліб був, мука була, хліб печений був. Люди здавали як є у нього золото, то привезе мішок борошна чи там чого. Було. Тіки не в нас, не на Україні, на Україні не було хліба.

Ну хліба, то не було, а в когось може якась іконка була чи золотий хрестик, чи обручка золота?

Ну це таке як возили, то давали, продавали, так міняли. Скіки вони оцінять там золота, а стільки оцінений там хліб, чи борошно, чи крупа яка. Був хліб тільки не в нас, в нас не було. Їздили, возили. У запад довозили тряпки, сорочки повишивані, корсети возили тоже. А тоді до 47-го году дойшло. Голодовочка підскочила і в 47-му году.

Зрозуміло. А скажіть, як Ви сказали, Марія Радіївна, шо Сталін винен. А як Ви для себе думаєте, шо він таке зробив, шоб ця голодовка була?

Шо зробив? Зробив спеціально, шоб ця Україна вимерла. Це спеціально було зроблено.

А чому?

А того, шо може вони хотіли, шоб земля попала в росію.

Яка земля?

Ну на якій ми робили, на якій жили.

Росія ж велика країна, там же багато землі.

Ну так шо, шо багато? І багато забрали.

А чого ж то він хотів так українську землю забрати?

Чого? Бо земля – це ж кормітелька, кормильниця. А в їх там які землі були? Ну землі воно і шо? І хотіли, шоб люди вимерли і зробили так. І вони померли, бо без хліба жили. 

А чим же така земля українська хороша, шо вони її хотіли? 

А її лучої ніде нема, бо це вона на Україні по всім світу. За цю землю, хто зна шо буде, як воно буде на світі. На Україні така земля, шо нема такої ніде.

А чому? Чим же вона така хороша?

Ну і хліб вирощують, і сіна були, і хліби були, і табаки були, і коноплі були. Багато, така земля дорога, шо.. ну як де на низу або де на пісках, то там вже ж не така. А як оце така земля степова, то дорога земля.

А в Домантові земля хороша була?

Хароша. Тіки вода топила. 

1. Місце запису:село Аджамка, Кропивницького району, Кіровоградська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав:режисер Сергій Буковський;
4. Респондент: Семенова Віра Федорівна, 1923 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Халімон Богдана Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Гаївка Кіровоградського району, Кіровоградської області.

Яка ваша сім’я була? Значить, це в Гаївці ви народилися, сім’я. І яка, з кого вона складалася?

Батько, мати і нас п’ятеро.

П’ятеро дітей було, та. А чим займалися от батьки до колгоспу? У них була земля, хазяйство? Чим вони займалися?

Не знаю, я не знаю чим вони занімалися. Ну хазяйство, зземля якась же ж була, хазяйство займали от шо. Мати сама була родом аджамська з старої сотні, а батько буланівський цей. Ну і так вони подружилися, батько матир сюда забрав. І так організувалася сім’я. Батько неграмотний був у мене, неграмотний. І мати неграмотна була, і батько неграмотний був. Ну шо помагали батькам, робить помагали всеть: город сапали, пололи город. Уце така робота була, там корову попасти, погнать десь о, то посилаєш двох дітей старшеньких, шоб пасли там скотину.

А яка в вас була корова?

Як яка? На масть? Чи як?

А?

Яка…?

Ну да…ну як можна ви описать ту корову? Як її звали? Яка…?

Райка звали корову, о. Такого вона тігристого цвєту була, вобщєм сама була така темно-рижа, і по їй такі чорні полоски були, тігристого цвєта. А звуть було Райко, о.Тридцять третій дуже пам’ятаю. Тридцять третій сильно дався в пам’ять, мабуть, і до смерти не забудеш тридцять третій.

Ну, а от як колгосп? У вас, у ваших батьків забрали чи вони здали в колгосп?

Здавали в колгосп, була у батька коняка, і була у батька корова о, і тьолка ше була. То батько іздавали в колгосп, поздавали це все, заставляли здавать. Поздавали в колгосп. А тоді ж самі годили у колгосп на роботу.

Тобто корови в вас не було вже потім, коли колгосп, да?

Нє, була в нас своя корова тоже. І своя хазяйствєнна корова була.

Так ви були хто куркулі, бідняки, середняки? Хто ви були?

А я знаю, хто ми були. Мабуть, же середняки, о.

А у вас…значить…землі скільки в вас забрали ви не знаєте?

Не знаю, не знаю.

Ну словом ви пам’ятаєте вже як батьки в колгосп ходили на роботу?Да?

Да, да.

І вони шо цілими днями в колгоспі працювали?

Да, цілими днями.

А ви чим займалися в цей час?

Ну помагали дома. Піде ж мати на роботу, у же ж ми хазяйнуємо дома. Була в мене старша сестра стє, брат був, то вже ми тоді…

Ну от ви пам’ятаєте, кажете, що пам’ятаєте як голод наступив, да? А від чого, от чого голод то трапився, з чого це почалось .

Ви знаєте з чого, ну  вродє як у тридцять третім недорож…неврожай був. Малий врожай був, от шо. А потом сильно вигружали хліб. Були, організовували такі, як же вони називалися тоді, комуністами, чи як вони називалися, забулася. Шо підводи оце і грузили зерно, і вивозили на станцію, і здавали цезерно, і поздавали все зерно, а люди осталися не при чом. Ну можна за себе розказувать, да? А у Аджамкє, ну це ж мама сама аджамськая, я вам вже сказала, жила мамина мама, бабушка моя. І вже це коли голод начався оце. Дєд поїхав робить у Кривий Ріг, там вродє голоду не було. А баба насушила із…лантух ізшила із рядна, насушила гарбузів і буряків. Кришила буряк і гарбуз і сушила, і насушила цілий лантух того гарбуза. А воно тільки дід з бабою жили удвох. І у тому…у садку під грушою закопала трьохвідрову тиква, ранше була ото-така кругла. Я й зараз наче її бачу, а отака як оце віночок отака ручка. Оце ручка отако як віночок, а тиква сама така кругла. І туди лізло три відра пшениці. Ну а вже ж у це ж  осінь, так батько, нє дід написаув бабі, шо «приїжджай до мене о, тут хорошо, є шо їсти, все». І баба це ж ну кому ж дочці конєшно отдала, сказала: «Яринко, підете ноччю туди ж до хати». Це в Аджамку уже, це ж їм нада то сім чи вісім кілометрів іти в Аджамку, підете і, а це сушку вона отдала за дня ше, може, й день пройшов, може, два як вона привезла цю сушку. І під грушою викопаєте тикву із зерном. Батько з матір’ю пішли, викопали ту тикву з зерном, найшли ж, привезли ж її це ж. І була такий млинок такий був дерхалоцька. Ну й намололи ж там муки. І мати замісила ті галушок, і зварила галушки мати. Це як наче умру так і не забуду. Приходе її кум, актівіст. Так із-заді нас жив. А мати ж злякалася. « Шо, а казали нема чого, а з чого це галушки варили?». «Куме, сідайте їсти». «Шо ти думаєш, шо мене за галушки купиш? Не купиш». І пішов в кантору, побіг в контору уже приїжджає бригада, і шукать зерно. Перерили, де шо не є. А мати узяла та й надібрала трошки зерна, змолов батько. А ту тикву у погріб винесли,не погріб, а яма з буряками була, та під драбину поставила аж до дна викидали, тикву туди поставили і накидали опять буряками за ніч, от шо. Ну а він же поліз у погріб викидать та не начав з тої сторони викидати, де тиква, та начав з цої сторони. Мать Бог так дав, Бог його знає. Кидав, кидав, кидав, кидав, уже захекався, викидав нема, достав нема. Бо він же не на тикві, не на цій стороні, де тиква, а на цій стороні та на цю сторону перекидав. Морочиться та: «Ху, нема. Нема нічого, нема, ну той». А то й мати каже: «Та шо ви шукаєте, та немає нічого. Та він оно двіста той платок мій шерстяний та у городі та й заміняв, та дала жінка мисочку муки за той платок, та й я зварила галушок». А вони й повірили. А скільки у матері одежі було, такого багато одежі. Вона була багатенька, ну вона одна була у батьків. Канєшно була багатенька. То усе  батько вивозив у Миколаїв, на хліб міняли. То крупів якихсь, то десь якогось зерничка, то де муки міняв за це. А один платок, такий красівий був розовий, такий красівий, це …шолковий, із пацьорками здоровий такий. Ну одним краєм тоді раньше оце зав’язувався, мода така була, шо здорові платки із тими о. А по йому цвіти зелені такі, листя зелене і рози по йому красні, а він сам розовий. І сестра ж ця моя старша, Паша, Царство їй Небесне. Коли батько набрав, то…ну…одежі ж цьої із сундука. Бо ж тоді гардеробів не було, тоді ж сундуки були от шо. А вона полізла та й украла той платок, украла той платок і положила. Ну батько ж не знав та й сів, та й поїхав. А потом приїжджає уже з продуктами та й каже матері «Яринко, – каже, – хтось украв у мене платок, нема платка того, не проміняв я, – каже, – хтось украв». А батько тіки поїхав, а сестра зараз же матері призналася, каже: «Ма, мені так жалко я, – каже, – той платок украла». А мама ж каже тоді батькові, каже: « Ніхто, Федю, його не вкрав, – каже, – його Паша витягла»,- каже. А він: «Ну раз вона витягла, значить не нада, – каже, – їй то хай він їй буде, хай значить він найменований її, – каже, – шо не буде на світі, а нехай її буде». А потом батько пішов конюхом робить о. Рвали ж, хати ж були під стріхою, не було ж тоді ше того. То стріху рвали і коней кормили тіх. То батько оце коняка здохне, і він одтягне на берег і туди….отак був сарай, а сюди до берега був бубер такий… Обдере ту коняку і то там.ж Ну шо ж як вона, як вона зголоду здохла, де ж там на ній м’ясо, шо ж там. Ну кісточок деяких там нарубає, то принесе. Ну а нутро вибирав батько, оце: печінку, там серце, льогкі. Уце все це, забере відро, і це ноччю ж принесе, шоб ніхто же не бачив. І мами ото тої юшки тих кісточок той накладе, а потом кусочок же той положить  шо-небудь чи печінки, чи шо. І двохвідерний казан навере, ну нас же п’ятеро, як поросята. І ото тої юшки потіпаєш якась там уже крихоточка попадеться того ж того, а то тої юшки. І такечки жили. То макухи поїде батько та купе десь то базарі, то так і перебивалися. А потом весною начали коням возить бразу із пивзавода. І батько оце возьме юшку, зціде бочку потом. А гущі, уже густеньке таке, як каша воно, набере ноччю у відро, принесе і оце мама наваре, посоле, і оце ми їли у.

Брагу?

Брагу.

А вона була без алкоголю? Вона не була п’яна?

Нє,нє, брага, брага.

Не хмільна?

Ну це ж на пивзаводі робили. Коням же, коням возили ж її, напували ж коней. Ой, Господи милий. І горобці дерли по під стріхами та їли, і ховрашки весною ловили та їли, і ходили за сім кілометрів. Картошка була посажена у Весьоловкі от шо, ходили на степ перекопки та й картошки мерзлої накопають, насобирають. І пшеницю, як ми малі, то мама нам в’язок дві принесе у хату тої соломи. І то вибираєш де який кусо…колосочок найдеш і то пшеничкий назбираємо в якесь те жменьку. А мама із старшими дітками іде до скирти, і то там віють і колосочки деякі в соломи збирають. То вони більшенько зерничка принесуть. То тоже так оприска тої пшенички і той же казан води наллє, наваре і ото присоле. І оце ми тим їли.

Віра Федорівна, а як ви казали горобців під стріхи ловили? А як ви їх ловили, вони ж літають?

Ноччю вони ж сплять.

Хто?

Горобці. У норах, вони ж роблять нори у стріхи. Стріха ж була солом’яна. Вони ото роблять нори і отож сплять аж ноччю там. І ми оце драбину і пошол кругом хати. Смеркло, тікишо вже посідали. І пошол, раз руку ухватив, задавив, з’їв. Задавив, з’їв. А мамка тим часом то водички закип’ятить, попатра. Так як курей патра, накидає туда в казанок, попатра їх тих горобців, пообскублює той і в суп. Хіба такий добрий.

Смачні були?

Уу, то шо надо, з м’ясом же, де ж ви бачили.

А скажіть не ділились ви там…були якісь сім’ї, де голодніше було? З ними не ділились?

А оце же комуніст, шо я кажу, шо приходив зерно откидав, шо буряк откидав. Та в його був один син. І він же який же пайок їм давали, так він їв, ось шо. А ця дитина, бєдненьке, прийде до того, а мамі ж жалко. Мама сильно була у мене жаліслива людина така. І візьме ж йому насипе то. А батько каже: «Ти своїм дітям давай, шо ти». А вона ж каже: «Вона тоже дитина, їсточки тоже хоче». А тоді він прийшов, а той хлопчик уже пухлий. Прийшов і приніс йому кружок макухи. А воно бідненько одбило кусочок макухи, помню як його, і приносе нам, дає макуху. А мама: «Синочок, не нада, дєточка. Ну в тебе ж нема нічого, у нас хоч то те,то те, а у тебе ж немає нічого. Не нада, їж сам». Воно бідненьке пішло, поїло ту макуху і на утро вмер од тої макухи. Воно ж голодне було і на пустий желудок наїлося тої макухи, і вмер той хлопчик.

Так, це хлопчик цього комуніста?

Да, да, да. І мати…

Тобто комуніст морив голодом свою дитину?

Да, і мати, і мати ж вмерла у нього, бідна. Мати вмерла перла, перва, а воно бідненьке то так саме… Ну більшість вона до нас, бо ми ж отак хата з хатою жили. Це ж куми вони були. То воно ж ото гуляла з нами о та дитина. Ну з дєтства було тоє.

І шо ж це у вас у родині стосунки були? Ну кум і ото він настукав на вас?

Да.

І як після цього до нього ставились?

А він же ж тоді вже й не жив тутечки. Я не знаю, де він, де їхнє було кубло, де вони жили. Я не знаю, де вони були. Він не той, він вже прийшов, я ж вам… Все лежить уже готове, йшло так лягло і захололо…настіки. Особенно ми ходили. Дорога в нас була у цей, у Кіровоград…і лісок отако був. І вона так у стороні за… тєхнікум там був за мєханізації. Раньше там за цим тєхнікумом лісочок такий був. То там, хай Господь милує, ідеш і серце лопається. Дивишся лежить людина, представляєте собі. Думаєш от схватиться зараз та побіжить. Боялися. А в Аджамки, вродє би, я не бачила точно, ну казали люди, шо чоловік дітей їв, упіймає де дитину і їв дітей, різав.

А у вас в селі такого не  було?

Не було, не було. В нас такого не було. А мерли страшне, страшне мерли.

А як із ними? Хто? Була якась бригада чи якісь люди спеціальні, які ті трупи…?

Ну оце ж посилають….Вмерла людина посилають, шоб її однесли і зарили же там на кладбіщі. А кладбіще у нас тут рядом єсть, близько. А от один Іван Несміян, він, Царство Небесне, вже не… І ше забулася ше яке, удвох одвезли ж ту жінку. Ну а самі ж слабі тоже, їсточки хочеться, а їм якесь пойочок давали. За це шо, шо ховали мертвих. Ну вони вирили тую ямку, а вона не влаза та баба. Вони взяли і посадили сидьмо отаково. А той закурили та, раньше ж цигарки робили, газета були. А він стоїть та й співав: «Ванька Химку хоронив, дав в руки газету, сам пропсуду получив і пішов до плазету». Пісню таку склав і стоїть там. Поспівав над тою бабою та й пішли ж додому. Тай пішов по всій вулиці ця то пісні. До сіх пор знають, хто чув.

Так шо їй дали газету в руки? Чи шо?

Ну він же ж, вони закурювали, вони ж удвуби. Ну аж з газети цигарки робили. Тоді ж газети.

Ну да.

І він узяв газети, уткнув у руки. Посадили ж утаково і їй газети в руку положив. А він стоїть та й пісню … і склав же «Ванька Химку хоронив». А він же Іван його було звуть, Несміян Іван. Каже: «Ванька Химку хоронив, дав в руки газету, сам пропсуду получив і пішов до плазету» І зразу склав вірш.

А ще якісь бували…

Не співали, бо тоді не до пісні було. Тоді більше люди плакали, чим співали.

Ну а все таки, бувало шось таке як оце ви зараз скалали? Шось таке. ну веселим його не назвеш звичайно, но якісь отакі трохи смішні сторони?

Ну, Бог сього знає, я не помню.

А газети до речі були тоді? От ви не пам’таєте, шо якісь газети? От ваші батьки читали у тридцять другому – тридцять третьому?

Газети то були, ну я ж не знаю. Я не знаю, шо там було іменно написано. Газети були, бо він же ж, він же ж  з газети цигарку робив.

Ну от ваш батько.

І в батька, і в батька нашого були газети. Виписували тоді газети.

А шо за газети виписували?

У?

Не пам’ятаєте які газети були?

Нє, не пам’ятаю.

Ну батько ваш чита…, ви бачили, шоб він читав сидів ввечері?

Батько неграмотний.

А він же неграмотний. Так шо він випусав газети, шоби курити? Для курива, да?

Да.

А де курив в хаті чи наподвір’ї?

Де придеться. Він, він наподвір’ї чи той він у в хаті мало находився. Він сутки робив коло коней конюхом от. А судки як той це, як сутки дома їде по добичю, шось надо купить, шоб його шось з’їсточки. То їде в город на базар там, шось везе продасть, поміняє більше. Тоді не дуже на гроші, тоді більшість на міняли. Ну їсточки кажде хотіло.

Ну ви сказали, шо він аж у Миколаїв, а чого так далеко возив речі мінять?

А там, а там не було голоду. І там ці речі брали о, і дорогше платили о. Та батько поки привезе ту, те, шо на міняє за то. То мати лопається, день і ніч плаче, боялася, шоб батька не вбили. Були такі, батько ж прийде та розказує, шо були такі случаї, шо на станції вбивають. Убрав, убив чоловіка, у його забрав сей ходу.

А часто вас мучило відчуття голоду? От вночі там смоктали оце?

Аякже, аякже

Впливало на…

Ми той, ми, ми пухлі не були. Му пухлі не були. П’ятеро нас було. Ше один брат у мене був калічка на ножку, на пальчиками ходив. Не ставав на ножку. П’ятеро дітей.

А магазин був у селі? Магазин? Крамниця?

Та де там той магазин був.

От у тридцять другому-тридцять третьому не було магазину?

Нє.

Тобто купить ніде було? Нічого. Треба в город було їхать.

Тіко в город.

А коли відкрили магазин у селі?

Я не помню.

Не помните.

Не помню.

А кіно теж не привозили?

Уже, уже після голодовки це магазіни почалися. А тільки в якому році точно я не помню. А я знаю, шо вже, вже як стали людям давать хліба потрошку то, то вже стали. Ну вже хліб у людей став появляться, то тоді магазіни. Привозили туди і одежу привозили, матерію привозили. А мамин брат, мамин брат рідний у тому, робив на тому, на ерадромі. Я не знаю яку то він роботу виполняв, шось. Ну робив вобщєм мамин брат. Так мама сильно з цими братами. Два в неї було брата. Я не з них нікого, ніколи не знаю і не помню, шоб так жили мирно як вони жили. Вона одна ж, а їх два хлопці були, а у батьків їх троєчки було оце. Так ото. Там на аеродромі давали пайок о йому. І каждий місяць давали, от не помню чи по п’ять. О це та було чи по п’ять, чи по десять метрів ситця, як називалося матерія. То він оце получе ж той, ту матерію. Той, ну пайок, шо це йому дали. І уце обязательно одного разу перед празником, я тільки забула який був празник, і взяв він, дали йому ті тухлі парусолинки такі, женскі тухлі о. І спереду отако носочок кожою обшитий, і задничок кожою общитий, і пряжечка кожена. Як я наділа ті тухлі ж, вже ж я величенька правда була о. Як год десять, навєрно, було, уже була… Як я наділа ті тухлі, та як те…вийшла навулицю, то всі дівчата до мене чіплялися. Ох, красіві такі ж красіві, а які тепер якби той…не наділа б дитина, сказали: «Бери та сама їх неси». А мені тоді…а я тоді була на первому плані, бо тухлі дядько мені купив.

А який в вас одяг був? Ви дівчинка вісім там дев’ять років? І шо в вас за гардероб був тоді такий, який вдягали?

Ну тоє…були мішки, то шили із мішків спіднички о, і сорочки шили. Полотно, у мами полотна багацько було. А тоді ж була мода – полотно самі ткали. Самоткане полотно було. От хорошо було чухаться, як нападуть воші як шарнеш – повідлітають усі. А вошей було страшне! Нічого ж, нічого ж ніякого ж ні того…О то шо помиєшся, та мама сяде та поб’є, а ми мамі поб… одне одного. Скалася називалося скалася. А на роботу коли вийдемо, то одна одній. Посапаєм, посідаєм отдихать і пошла работать, воші бить в голові.

А до речі як часто мились взагалі? Бані ж не було?

Нє, водой. Яка там баня! У хаті, у ночвах от.

І як часто?

Каждої суботи. Оце каждої суботи казан води мама нагріває гарячої і тоді розводе, і по очєрєді… Оце тебе помила, вилила, другу сядує і оце п’ятьох покупала, сорочки чистеньки понадівала. Оце каждої суботи було так у нас.

І під час голоду теж оце ви дотримувались, милися?

Та під час голоду хто там…! Це коли не коли там. Це хто мог, а як бідненьке таке, шо то так і замурзане так і захолоне. Куди там було…до миття, як їсточки хочеться. І в нас же  ж вивозили, а на шо ж куди здать, як і  в нас же те саме було.

Ну як це було?

Ну забирали хліб із коморів о і везли на станцію. А хто командував? Чиї це були розпорядження? Хто його знає.

А де станція? Далеко була?

В Кіровограді.

А там ви бували? Не дивилися як згружають той хліб? А на станцію везли, кудись там його дальше везли, не знаєте?

Ну да, у вагони грузили із станції. Бо їздили ж люди начі. І оце під’їжджає та підвода, ізважилася от шо, і грузять у вагони. А куди везли, то…

Це вам батько розповідав? Чи ви самі бачили?

Нє, це… Та всі в нас, не то шо батько, і батько, всі люди в нас, всі ж знають. Це як…ну например, ось осьо вас послали їздовим. Осьо на тобі коні, бестарку, грузись і поганяй на станцію. Всі ж знали хто.

А шо таке «їздовий»?

У?

А шо це таке «їздовий»?

Ну той, шо киньми праве. Шохвер тепер у нас, у вас називається. А тоді був їздовий, бо він же на підводі і на конях, конякою ж їде…

Це благадаря Богу, шо батько наший робив на тому…на конюшні конюхом. Коло коней він це ж робив. Та йому давали ото трошки пайок по двісті грам каже ж, да по двісті хліба оцього ж кукурузяного, шо я кажує. Та коні пропадали, та батько, та ми ото то ховрашків, то горобців. Уже весна пішла і то води, і пішов на степ, а тоді такого було ховрашків, о то в нору вилив відро води – вискакує, бах убив. А ти сидиш над норою уже з бичем дожидаєш. Він тікі раз винернув, як побачить шо ти, ізразу раз назад, ше йому водички добавили. Нирнули, він обратно вискочив. Як уже вискочив, то старайся ото…

А чим били?

Бичем, палками, палками. Його ж так не вб’єш, він бистро бігає. Так його не доженеш і не вб’єш. Він сильно виструбує. Ви не знаєте як він?

Нє.

О, отакий, отако завбільшки. О ховрашки. Ну так з четверо. І риється в землю прямий… та нора…глибоко зариваються, от шо. І там сидять, живуть у ціх норах, а бігають вони, зерно їдять з того…ну по степу. Мишоловки були, собирали. Миші тоже наносять колосків того…в кучу отако, а потом загортають землею. І загорнуть отака куча получається. Найшов ту мишолоку, розгріб землю, а те все зібрав, перетер, перемолов, перемив. І ось тобі є й шо поїсти. То оце за мишоловками так ми день і ніч шурували. Як уже оце після жнив, як оце жнива начинається.

Ну це ж страшно мишу з’їсти? Вона ж смердить?

Хто?

Миша.

Ми не миші їли, ми шуровки їли. Це ми їли тіко корма, шо миша собі наносе на зіму запас. Запас, оце коли скосять, а тоді знаєте жаткою і кіньми косили. Колосків багацько оставалося на землі оце. А миші зносять, вони такі працьовиті. Оце нам наносять таку кучу колосків от миша. А потом загортають, загортають і загортають землею, і нагорне таку кучу землі. А ми вже: «Ага, є куча землі». Розрили зерно чи там…

А піти десь там на поле, вкрасти якогось там колосків?

Сильно судили.

Як це так?

Сильно судили за то як вкрадеш тої жмені. Шоб не крали. Як украдеш ту жмені зерна, например, такуво уже робиш, то по п’ять год давали, по два годи, по три годи. Ну хто скіки вкраде зерна. Кому скіки.

А звідки вони взнали, шо ви вкрали? Вони ж не рахували.

Я йду з роботу і торбинка вже в мене прив’язана десь там або в кармані десь. Перестрів бригадір, раз-два потрусив. І всьо, заявив і готово.

А, перевіряли?

Да.

Шо навіть у цей же час?

На дорозі, на дорозі, прямо оце на дорозі. Йдеш із роботи, на дорозі устрів, а вони ж спеціально той: «Ану, шо в тебе є, шо ти несеш?». От і всьо. Несеш, впіймалася, значить судять. Багато людей засужували.

А де цей суди відбувалися, в Кіровограді чи в селі?

В селі.

В селі?

Ну а де ж воно, в городі буде зерно?

Ні разу не бували, не бачили?

Кого?

На суді не були? Як судили людей? Як судили людей? Як це було?

Ні, не була, не була. Не бачила. Шо не бачила, то не бачила. Знаю, шо засужували людей, знаю.

І куди їх потім, в машину?

В тюрму садили.

Тюрьма. А де тюрма?

Та де там там машина була?! Хто там та машина! Коні та й всьо.

В когось із ваших близьких?

Якісь інші світи, країни, міста?

Я така була тупий баран, шо нікуда, нікуда. Та куди, куди ж би ми поїхали як нас п’ятеро, як мишенята. А батько робе сам. Тай збуться ше й це, а потом шо? Поїхать з голоду здохнуть.

А чогось вам хотілось все таки?

Нє, нє, даже й думки такої не було , і розговору в нашій сім’ї не було такого.

Віра Федорівна, а зараз ви поїхали кудись?

Куди?!… На кладбіще поїхала б до діда. Не хочеться вже самій жить, так скушно.

В Америку кудись чи в Канаду?

Нашо мені та Америка й Канада, мені й тут харашо. Нікуда не хочу.

Ну а все таки ви була дівчинка вам хотілося, не знаю… Вам хотілося, я не знаю, якихось ляльки, цукерки?

А ми ляльки самі робили.

Як це так?

Ми робили: головку зробимо із того…із тряпок о, ручки робимо, попришиваємо такі палички, ножки попри…і робили. Гуляли в хаток, у кукол, у кукол гуляли о. Савмі мєжду сабой. Наша ж сєм’я, п’ятеро душ. Компанія ж ціла. Гуляли.

Ну хоч, а в чому полягала ця гра? Ляльки, а сюжет якийсь, історія? От шо ви з цими ляльками робили?

Ну от прибираймо, робимо хатку їм. Там уквітчуємо чим-небудь…ну вже ж занімаємося там, зробим їм хатку, посадимо їх. А ту спать ложимо, а ту миємо. О це така забота в нас була.

А скажіть мені відверто кого ви більше любили батька чи матір?

Я обох любила. Я не можу сказать кого більше, я обох однаково любила. Мені однаково і батька жалко, і матір.

А кого боялись більше батька чи матір?

Нікого не боялась, нас батьки не били.

Не били вас?

Ии. Ми такі тружені були, ми сильно помагали їм. Ми ж як город висамать, ми як миші вискочили, раз-два те поле…старшеньке підсапує о. Ми ніколи, ніколи в світі батьки нас не…не обіжали. Ми понятіє не мали, шоб се на били. А було там, були у людей, шо били батьки. А той…а нігде, а нігде ми ниточки за свій вік ніхто нігде отакої ниточки ні в кого не взяли, нігде нічого не тронули. Батько нам сказав: «Мої діточки, не зачепайте нічого, то й не бійтеся нікого». І ми як запомнили ці слова батькові і всьо. Ми слухали батька свого.

І ви нікого не боїтеся?

Нє-е.

І зараз?

Та чого? Зараз боюся канєшно. Як улізли, обібрали ось-осьо…все в світі. То тепер, конєшно, боюся. Тепер боюсяі в хаті спать, як ніч настає, то сумно.

А про шо ви…от якби скажем, сказали вам, шо Бог, я не знаю, сказав: «Я виконає ваше одне бажання от саме заповітне». От шо ви попросили? Одне бажання от зараз.

Здоров’я, одного здоров’я просю, шоб мені дав Господь здоров’я. Я же… якби я могла, я б ше гори б вернула. Я б усе сісто робила, я сильно роблю роботу, люблю я трудиться.

А для України щоб ви попросили? Для всієї України, для всіх, хто тут живе в Україні?

Щастя і здоров’я тоже желаю, шоб люди були здорові і щасливі. О тоді буде… буде все, як буде здоров’я. А як здоров’я нема…