Місце запису: село Новогніде, Синельниківський район, Дніпропетровська область.

Дата запису: 12.09.2009

Респондент: Гунько Любов Пилипівна, народилася 15.07.1928 р. н., с. Сурсько-Литовське, Дніпровський район, Дніпропетровська область.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в с. Сурсько-Литовське, Дніпровський район, Дніпропетровська область.

           У 1933 році , коли був голод вижити було дуже важко. Їли ховрахів , варили      баланду та кропиву. Сім’я у нас була велика. Старший брат збирав в полі морожену картоплю, але це не допомогло. Він був дуже пухлий. А потім помер від голоду і був похований в загальній могилі , в якій ховали односельців. Поряд жив сусід Плахунін Віталій. Йому було 18 років. Жила його сім’я дуже бідно. Голодували. Свою їжу він віддав сестрі та її чотирирічній дитині. Сестра і дитина вижили. Віталій помер , його теж поховали в загальній могилі. Люди помирали цілими сім’ями. Багатодітна сім’я Циганових жила поряд. В сім’ї було п’ятеро дітей. Вони пережили весну. Цій сім’ї вижити допомагав односельчанин Лук’яненко. Він приносив нутрощі вбитих тварин, морожену картоплю. Ось вони і варили з цього якусь їжу. Весною і влітку Лук’яненко допомагав Цигановим збирати лободу, акацію , корінці. З сім’ї Циганових вдалося вижити тільки трьом дітям, але якби не допомога Лук’яненка, можливо не вижив би взагалі ніхто.

Місце запису: с. Катеринівка, Васильківський район, Дніпропетровська область

Дата запису: –

Хто записав: Фора Аліна

Респондент: Булгака Ніна Петрівна, 1933 р. н.

Під час Голодомору проживала с. Катеринівка Васильківського району Дніпропетровської області

У 1933 році я тільки народилася. У мене був старший брат. Як розказувала моя мама, у цьому році був хороший урожай зернових. Але люди пухли з голоду, бо все забирали, вивозили. Дадуть у колгоспі кукурудзи жменьку, її їли сирою, бо більше нічого немає. Ще їли калачики, виливали ховрахів, ловили жаб. Інколи просиджували біля води кілька годин, щоб зловити жабу. Моя бабуся Усенко Домаха Наумівна на фату ловила рибу і варила юшку. Жарити рибу не було на чому. Траву обливали кип’ятком, зліплювали, як пиріжок, і їли. 

Пам’ятаю, як моя мама розказала нам про один випадок : одного разу прийшли до нас з обшуком, я лежала в колисці, а піді мною мама заховала жменьку зернят, щоб зварити яку-небудь юшку. «Шукачі» підійшли до колиски, підняли матрац, забрали всі до єдиного зернятка, ще погрожували матері, що видадуть властям. 

Багато людей помирало. А хоронили їх без трун – клали на драбину і не несли, а тягнули, бо не було сил. Ями копали неглибокі, інколи в одну яму клали кілька родичів, які вмирали в один день. 

Знесилені, пухлі, голодні, холодні люди ледве трималися на ногах. Шкіра лопалась на руках ті ногах, із них сочилася вода. 

Коли брат ішов до школи, мама давала йому жменьку насіння з кавуна, і це була їжа на весь день. 

Їли собак, котів, коней. Коли в кого здохне конячина, ми всі бігли туди, щоб відрізати кусочок і з’їсти. 

Хоч і страшні були часи, коли кожен боровся за своє власне життя життя і своєї родини, знаходилися люди, які допомагали, чим могли. Наша сусідка Криворук Марія Пилипівна приносила нам смалець із ховрашків, які ловив її син Микола. А інколи приносила і самих ховрахів. Так завдяки добрим людям ми і вижили в страшні голодні 1932-1933 роки.

Місце запису: с. Шахтарське, Синельниківський район Дніпропетровська область

Дата запису: 14.09.2009.

Хто записав: Баскова Тамара Іванівна.

Респондент: Безштанько Іван Дорофійович, 1924 р. 17 червня, с. Березнуватка Синельниківський район Дніпропетровська область.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в с. Березнуватка Синельниківського району Дніпропетровська області.

Багато людей в 1933 году померло в Луб’янці, в Березноватці померло менше.

1. Сім’я Рагулів.

Рагуля Софія сама кинулась у колодізь і втопилася, бо померли чоловік (Михайло), свекор (Дементій), а вона осталася сама з п’ятьма дітьми. Старша Марія осталась жить в батьківській хаті, Пашку забрали в Запорожжя в няньки. А менших забрали родичі в Таврію. Пізніше Пашка вернувся в село, Марія жила в Синельниковому – родичалися. А сліди менших загубились, сестри в розговорах згадували їх, як «тавричанів».

1. Безштанько Карпо Омельянович.

Робив на «Заготзерні» набрав у кармани зерна. Його і Малишка Михайла судили і отправили на Біломарканал. Михайло пізніше вернувся, а Карпо Омельянович пропав. Дома вмерла жінка Карпа, 2 дочки (старша і маленька), а синів забрали в патронат.

1. Сім’я Коваленка Андрія Антиповича.

Померло троє дітей: старша Галя, Микола (1924 р.н.) і маленька дівчинка (як звать не знаю).

В нашій сім’ї були слабі, пухлі, но ніхто не вмер – їли насіння і корінці бур’янів (козельки, калачики, лободу).

Місце запису: м.Синельникове, Дніпропетровська область.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав:  Ткач О.І., м. Синельникове Дніпропетровської області.

Респондент: Макаренко Микола Титович 1927 р. н., с. Писарівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в с. Писарівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Що був неврожай, то це вигадка: у 1932-му році був добрий урожай. Наш колгосп “Червона долина” виконав і навіть перевиконав план хлібоздачі, за що одержав в дарунок від держави чи не найпершу в районі полуторку. ( авто, вантажопідйомністю в 1,5 тони). В зв’язку з цією подією наше село  відвідав тоді перший секретар Дніпропетровського обкому партії Хатаєвич, котрий виступив з промовою перед селянами. І якби на цьому все й скінчилося, якби потім не вимели  з колгоспної комори і з селянських хат до зернини, то й трагедії ніякої не було б. Але…150 людських життів забрав голод лише в нашому невеликому селі…

Мені було тієї лиховісної зими 6 років, старшому брату Михайлу – 9,а меншому – Івану – 4. Але й маючи всього 6 років окремі епізоди того страхітливого часу навіки вкарбувалися в мою пам’ять. Ось один із них.

Тата вдома не було, був на роботі. В хаті була бабуся Марія Андріївна (татова мама) та моя мама Марія Єпіфанівна. Той день, про який я тут згадую, запам’ятався мені не зовсім зрозумілою поведінкою жінок. Звичайно протопивши грубку і зваривши сяку-таку поживу, жінки бралися до роботи: мама пряла з прядива нитки, сидячи за прядкою, а бабуся висмикувала з кужелю окремі волокна, а правою рукою крутила веретено, накручуючи на нього вал – товсту пряжу, з котрої потім пряли рядна. А того пам’ятного для мене дня ні бабуся, ні мама не бралися до роботи, а якось незвично себе поводили, що не могло пройти мимо нашої уваги: вони то поглядали на вікна, то, стоячи посеред хати , тривожно прислухалися до звуків знадвору і з непевністю поглядали одна на одну. Виявляється, що в той день від хати до хати ходила “трійка” – один представник району у “чорній кожі” і при зброї та двоє місцевих активістів. Вони перевіряли, чи не заховав хтось із людей якесь продовольство.

По тому, з яким острахом дивилися жінки одна на одну, ми своїм дитячим нюхом відчули, що наближається якесь страхіття, якесь чудовисько що може на нас накинутись.

Аж ось бабуся, виглянувши у вікно, якимось непевним приглушеним голосом промовила: “Ідуть”. Тієї ж миті ми втрьох юркнули на піч і там, за комином, у кутку принишкли, боячись поворухнутися, щоб не видати своєї присутності в хаті. І от чуємо – риплять двері, і в хату заходить та зловісна трійка. Не пам’ятаю, про що вони говорили. Звісно, що річ йшла про зерно, а жінки відповідали, що його немає. 

Пам’ятаю лише, що той у чорному сказав “А це ми зараз перевіримо”. Підійшов до скрині, рвучко підняв кришку, порився там у барахлі і не знайшовши нічого їстівного, заглянув під піл (піл або полик – три чи чотири дошки, на котрих лежала сяка-така постіль.) І там немає нічого.  Іван, найменший з нас не витримує і з плачем кидається геть з печі, але не попав ногою в заглибину в стіні, зроблену для того,, щоб ми, малі піднімаючись на піч (О, піч! Будь благословенна наша рідна піч за те, що рятувала нас від морозів, хуртовин), могли виважати своє тіло і, вхопившись руками за краї печі, вискочити на черінь. Так от Іван з переляку не попав ногою в цю заглибину, беркицнувся через голову на піл, розбив носа і підбіг до свого останнього і ( на його думку) цілком безпечного захисту, вхопившись за одяг бабусі, з трудом намагаючись не рюмсати.

А той, у чорному, упевнившись, що на печі, крім дітлахів, нічого немає, відійшов. Ми із старшим братом із здивуванням дивилися один на одного, ще не вірячи в те, що залишилися живі та неушкоджені і кепкуємо з Івана, що так поспішив з печі і розбив собі носа.

І от представник з району зі своїми супутниками виходять в середню кімнату, відчиняє заслінку і заглядає в середину печі, не гребуючи при цьому вимазатися в сажу. Там, в одному з кутків печі, був захований вузлик з чимось їстівним, бо хто ж думав, що і у піч заглядатимуть. Пам’ятаю, з яким злорадством представник району вигукнув: “А це що? Хотіли заховати від держави продовольство?” Говорилось, це ж, звичайно, на російській мові. І я часто, вже ставши дорослим, розмірковував над цими словами. В чому ж полягав наш злочин перед державою? Виходило так, що держава запланувала, щоб ми подохли з голоду, а ми хотіли цим вузликом ще трохи протриматися на цьому світі. Дивна якась держава! Замість того, щоб захищати своїх громадян від сваволі, вона, виходить намагалася швидше позбутися нас за допомогою голоду?!

Як ми виживали після цього “дружнього візиту представників влади – один суспільний кошмар. Постійне відчуття голоду, ослаблення внаслідок цього організму, зробило нас байдужими до всіх радощів життя, притаманних дітям у цьому віці. Тато, щоб якось рятувати сім’ю, розжився чим виміняв на якусь річ( вже зараз не пам’ятаю) відер з троє насіння сорго, котре ми варили і їли вранці, в обід і ввечері. Кожного дня одна й та сама “їжа”. Найперша не витримала цих харчів бабуся: виснажений голодом організм старої людини не міг далі опиратись оцьому “рябкові”, як ми називали це “блюдо” і вона померла.

Не витримували й наші хлоп’ячі організми, бо від такої їжі в нас заклинювало велику кишку і в нас вилазили зади. Тоді нас ставили “на попа” і вправляли їх на місце. Звичайно під час цих “процедур” нам вже не давали їсти й отого “противнючого рябка” протягом двох-трьох днів. І ми вже по справжньому дебеліли від голоду.

Свідчить мій ровесник, товариш по службі в армії (нас, юнаків 1927 року народження, взяли на службу 14-го листопада 1944 року). Пасічник Іван Мефодійович: “Пам’ятаю: померлого від голоду батька поклали на ряднину винесли з хати і вкинули в бричку, де вже лежало кілька таких нещасних. Візник повіз їх на кладовище і викинув у спільну яму без ніякого ритуального супроводу. Тоді було не до ритуалів…

Так несправедливо жорстоко повелась держава з селянами. Мені жаль наших дідів, батьків, які йшли в бій проти царизму в 1917-20 роках. Вони не жаліли своєї крові, а часом – і життя в боях, бо щиро вірили в те, що це – останній бій за торжество правди, справедливості, що, коли вони покінчать з царською сваволею, то наступить вічне царство свободи, братерства, рівності. Вони знали, що багато з них не доживуть до перемоги народної (як тоді уявлялось) влади, але їх надихала віра в те, що хоч діти та онуки їхні будуть жити при справедливій владі. Добре, що вони не знали тоді, що замість правди наступить таке беззаконня і свавілля, в порівнянні з якими царське свавілля здавалося б ще й терпимим. Дивіться: Ленін закликав до повалення існуючого ладу – самодержавства, і то його не розстріляли, а засадили в Сибір, де він жив на волі, користувався бібліотекою, спілкувався зі своїми однодумцями. Коли його судили, то були адвокати, судді, обвинувачі, преса. А от після перемоги революції людей судили за одне лиш необережне слово, сказане з приводу якихось неправомірних дій влади, забирали без суду і слідства керуючись всього-на-всього отією революційною необхідністю: з’ясувати, що сказав заарештований, чому був незадоволений владою – це досить довга, марудна справа. Зовсім інша справа – ревтрибунал, знамениті “трійки”, котрі за лічені хвилини вирішували долю “ворога народу” – добре, якщо зразу ж не розстріляли, а послали на рудники, лісоповал. І не було при оголошенні вироку ні свідків, ні адвокатів чи ще якихось, як тоді було модно говорити – “отживших атрибутов старой царской судовой системы…”

Наш сусід Литвин Федір Савелійович і рік голодомору працював конюхом, і щоб якось рятувати опухлу від голоду сім’ю вкинув у кишеню кілька жмень дерті. Хтось помітив це і доповів владі. Сусіда затримали і посадили до тюрми на два роки за підрив весняної посівної кампанії, мовляв коні не одержують потрібної кількості дерті, отже не здатні виконувати важкі польові роботи. Через два роки Литвин Ф.С. прийшов додому і дізнався, що батько і менший син померли з голоду, а старший син і дружина були ще живі, хоч і опухли. От якою важкою ціною виявилася для сусідів оті дві кишені дерті..

Ми схиляємо голови перед пам’яттю мільйонів безвинно знищених “найсправедливішою в світі владою” як тоді її називали в пресі. Якомусь катові все ж стукнуло в голову, що коли знищити голодом все трудове селянство, то хто ж буде годувати їх, катів. Адже земля по собі нічого не варта, її не можна їсти, а треба, щоб хтось вирощував на ній хліб. І коли ці тупоголові збагнули цю давню – предавню істину, то почали видавати тим, що хоч були й пухлі та ще живі по 100-150 грамів макухи, якихось ерзац-харчів, почали варити славнозвісний “кандьор”, де було більше води ніж пшона.

Ох! кандьор, кандьор! І досі міцно тримається в пам’яті, як ми, дітлахи ходили з літровими глечиками по цей найпопулярніший тоді харч. Посеред луків був вкопаний в землю п’ятивідерний котел так, щоб під нього можна було підкладати дрова. І поки кандьор варився, ми сиділи навколо котла, створивши суцільне коло діаметром метрів з двадцять і вдихали в себе отой життєдайний запах, що розходився навколо від котла. Для цього ми приходили зазделегідь  — за годину-півтори до того, як кухарка — Масалова Марія Дмитрівна — розпочне розливати черпаком по наших глечиках кандьор. Це було наче почесне завдання від батьків: поки вони прийдуть з роботи, а літр чи півтори кандьору вже на столі. 

   А далі почало з’являтись різне зілля — очеретяні шпичаки, рогіз, козельки, гирчаки (ми називали цей вид харчів лопуцьками, нинішньому поколінню це слово, мабуть, зовсім незнайоме). Почали з’являтися на вишнях перші листочки, які теж пішли в наш раціон. “Смакували” споришем. І так, завдяки природі, ми мали змогу якось дотягти до врожаю, до перших овочів на городах…”.

Моя мама на протязі всього свого життя (а прожила вона 85 років) неодноразово розповідала про сумну подію весни 1933-го року. Вона в числі двадцяти жінок поверталася з роботи із степу — пололи посів за 3 кілометри від села. Сонце вже заходило, а вони тільки-но вийшли на шлях, що вів до села. Виснажені голодом, втомлені, більшості з них було тоді до 30-ти років. Вони ще якось давали собі раду, боролися з невідворотним — голодною смертю. А одна з них, трохи старша, Марія Пискун вже настільки опухла х голоду і була виснажена до краю, не мала сил іти додому і впала посеред шляху. “А ми продовжували іти, — розказують, було мама не в змозі стримати при цьому сліз. — Ми боялися оглянутись, а вона (Марія Пискун) просила не покидати її, потім вже ледве чули її крик” І все ж мати обернулась і на все життя запам’ятала отой останній помах руки сільської трудівниці, що залишалась лежати на шляху перед ніччю, що насувалась. Гурт жінок смерком дійшов до села, заявили в контору. Незабаром запрягли коней ,поїхали в степ, забрали нещасну і зарили на кладовищі, як заривали перед цим десятки інших жертв…

…Ще один спогад…До нас прийшов пішки з с.Андріївки (Сошенове воно тоді називалось) за 14 кілометрів Білан Андрій Якович, татів племінник, сестрин син. Було йому десь біля 20 років.

Він ледве додибуляв до нас охлялий від голоду, і татові ж треба було чимось пригостити хлопця – до рідного ж дядька прийшов. І от вийшов з хати, тато через деякий час вніс до хати два качани кукурудзи. Де він їх узяв – я не знаю, бо тоді не спитав, а в 1943-му році тато загинув на фронті. Може він розжився на два качани в когось із заможних селян, а може зірвав їх з бантини на горищі, де звичайно зберігали кукурудзу на насіння. І от почалося частування: як сьогодні бачу цей епізод – так він врізався в мою пам’ять: двоє людей, трохи схилившись над столом стоять і, вилущуючи зернину, кидають в рот, хрумкотять. Ми, троє братів, дивились з печі (зимою в хаті, як правило стояла холоднеча, тож ми більше знаходилися на печі, де все ж було трохи тепліше) на той обід і думали: “А ну ж чи й нас почастують такою “смакотою”?. І тато таки приніс нам по кілька зернин. Які ж вони здавалися нам смачними після отого ненависного “рябка”!

І от один качан вже обшулошений, а другий тато заховав щоб завтра вранці підкріпити гостя в дорогу, щоб той не впав десь, вибившись із сил. Ось такими “блюдами” в той час частували гостей. скільки часу пройшло – більше 70 років, а я й досі згадую оте “частування”…

Місце запису: м. Лебедин, Лебединський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 26.07.2005;

Хто записав: Кубрак Наталія Валеріївна;

Респондент 1: Митник Олексій Іванович, 1910 р. н.;

Респондент 2: Митник Уляна Данилівна, 1910 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  Митник Олексій Іванович, 1910 р. н., проживав у місті Лебедин Лебединського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Митник Уляна Данилівна, 1910 р. н., проживала у с. Будки Зіньківського району Полтавської області. 

Митник У. Д.: Через те, що була страшна засуха, був страшний неврожай. Розумієте? Коли бурячки уродили, такі завбільшки, як волоський горіх. Більших не було. Через те, що страшна була засуха – все повигорало. У кого находилися ділянки у долинах унизу, у низьких частинах, то там кой-як зібрали врожай. Я сама жила в селі Буди Зіньківського району Полтавської області. Нині називається Кузене. І жили там два брати недалеко од нас. Вони жили: одна сім’я дуже трудолюбива, а друга – ходили такі панянки. Було багато землі. І земля була у долинах. І вони зібрали врожай. Накладали на них хлібоздачу – план, щоб здавали. Так один з них здав навіть більше, чим йому наложили план. Більше здав зерна. А другий, знаю, ми проснулися ноччю, чуть не задохнулися од диму. Шо такоє? Люди повиходили серед ночі. Шо то в нього горить? А цей другий брат, той, що в нього панянки – дві душки, у їх ціла скирта була з зерном. Зерно. Так він, щоб не здавать для держави, так він що зробив: облив кіросіном оцю скирду з сіном і запалив. Ні людям, ні собі. А так я говорю, що кажуть, ото ходили з горшків забирали – то сама настояща брехня. Настояща. Приходили, питали у нас, як ви живете, все. Бували такі випадки, що приносили продукти. Заготовка чи щось таке. А нас у мами було троє дітей. Батько загинув у гражданську войну. Так нам наоборот – приносили. І не тільки нам, а й другим. Оте, що ото говорять: у горшках забирали, – неправда.

Ви маєте на увазі голод 1947 року?

Ні, 1932-33 рр.

Ніхто нічого не забирав, тільки приносили. Так?

Ні, у тих, у кого був урожай – у багатих, у тих, у кого поля були на низинах – тим план. Як кажуть, план до двору доводили, шоб тут же здать. «План» запам’яталося. 

Скільки Вам років було? 

Та вже в школу ходила. Так той здав брат, а той брат запалив. Ні людям, ні собі. Отакої. А так старались виживать. Ну літом легше. То бур’янець який там. А весной дуже тяжко було. Случаї були конечно…

Митник О.І.: Великий план поставки зерна в те время хоч і неурожай був настільки такий, що сєльське хазяйство начало потрошку хоч підніматься і создавать машини. Шоб машини були для людського труда. Нада було спасти рабочих і давали. Начали строїть Харківський тракторний завод, Дніпрогес у це время. Нада було, значит, рабочих. І тому весь цей хліб любими путями збирать і отправлять у міста для того, щоб піддержать місцевий робочий клас. Оце була та главна цель. Були случаї, переборщували. Дуже перегнули у цьому відношенні.

Ну, а чого Ви кажете, що перегнули?

Со сторони куркулів, так називаємих, тоді зажиточних, часто було сумашедчим. У мене у Біднівкі, у Ряпушках жив тоді батько кресний у 1933-32 рр.. А зажиточний був, кулачок, уже мав американський тракторець «Горзон». Так на моїх очах у його з ями витащили 2-3 машини пророслого зерна. Так він закопав у землю. Я бачив очима. Закопали й викидали його. А рядом, його фамілія Ємець, а по уличному тоді називали (тоді уличні прозвища були) Жабун. Жабун такий. Так цей, значит, брат рядом, може чи не брат, тоже якесь чудне, – родич. Так той помер з голоду. Він перегноїв ото стільки зерна.

Митник У.Д.: Так це його брат?

Митник О.І.: Ємця, Жабуна. Його, правда, розкулачили. Його дом пішов під дєтский сад тоді, як колхози стали создавать. Такий великий дом у його був. Я сам був очевидець тоже отут у Лебедині. Я сам житель Лебедина. Так, де оце Горького вулиця, було 3 вітряки, і там тоді були гуртки по збору хліба. Побродить по землі. Гуртки. Ото вулиці 2-3 – гурток. І ото вони… А оце де кладбище Мироносницьке, де башня стоїть…

Я знаю. Там в мене бабуся похована.

Митник О.І.: Хто?

Бабуся.

Було велике таке поле. Ні березок тоді, нічого не було. Ото звозили туди всі хліб. Брали молотар (наподобіє отих машинотракторних станцій). Брали молотила, потом хліб розділяли. Хто скільки. В мене й батько тоже був у цьому гуртку. Побродить по землі. Так я очевидець був на Горького, як скирди хліба і снопи горіли так, як ти ото розказуєш.

Тобто, хазяїва запалювали зерно, щоб не здавать його державі?

Супротівлєніє було занадто більше. Може со сторони і власті був дуже великий нажим. Дуже, может бить, так було прямо… І ошибка велика. Но, то таке, а це… Ну, щоб хтось прятав хліб? В мене і в батька… Хліба не було. Був, був, но неурожай. Жили тяжело. Я сам у технікумі вчився педагогічному. В оте время – 32-й – 33-й якраз. Так нам давали по 400 грам хліба на талончик. І я пока донесу, в мене ще, дійсно, 3 було. Общипаю-общипаю, такий, як кулачок, принесу додому, – їм. Отой пайочок 400 грам хліба студентам давали. Що спасло? Це коло озера осталася картонка неубрана. І весною сам з лопатою ходив, оту мерзлу картонку копав. А на мельниці (протів педагогічного училища була велика мельниця, де автопарк) – це була мельниця Робінзона. Так качани брав. Без зерна качани, самі качани. Робила мельниця ото з колеса дерев’яного, повозки, дупло, робили поршень, обкладували тертушкою, кидали туди качан, терли, перетирали, пересівали, де крупне – викидали. Гречані в ступі товкли оті качани, а потім картонка. Іспользовали на аладі (млинці – ред.). Ну, це було отак усього осінь, а особенно – весна. А потом уже люди пішли на щавель, на траву, на кропиву і пошло дєло. Хто вже в огороді начав садить щось, сіять, з дерева щось.

А Ви чули про такий закон, як про «П’ять колосків», коли людям не дозволяли збирать залишки зерна з поля?

Такого ми не знаєм, того шо нічого було збирать. Нічого збирать. Такого ми не знаєм.

А як при Голодомору багато людей перемерло, то хто їх ховав? Ви бачили, як ховали оцих людей?

Ні. Родня. Бачив, шо ото сидить-сидить чоловік на лавочкі і засипа. Засипа і всьо – вмер. Шо нас іще спасло і студентів педагогічного училища? У Куличці великі плантації моркви було. А в Куличці багато людей померло, вулиці пусті. Так ото ми в хатах тих без вікон, без дверей у соломі спали, жили тиждень цілий і тією морквою ми питались. Ми собірали ту моркву, здавали, і самі з тією морквою, фактично, в деякій мірі виживали. Це в 33-му році.

А які ще рослини, окрім картоплі, моркви, кукурузних качанів вживали в їжу?

І щавель, і лобода… Вже й позабувалось. А виживали за щет бурянів: молочай… Це була осінь 32 і весна 33.

Найтяжче було взимку?

Митник У.Д.: В оцей період було тяжело, а весною… Літом люди паслися на траві, огороді.

Гриби збирали?

Митник У.Д.: У це время грибів не було. Поняття не мали, щоб гриби собірать.

Як люди вступали до колгоспів?

Митник У.Д.: Ніяк. Не хотіли.

Дякую за розмову.

Місце запису: м. Лебедин, Лебединський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 26.07.2005;

Хто записав: Кубрак Наталія Валеріївна;

Респондент 1: Митник Уляна Данилівна, 1910 р. н.;

Респондент 2: Митник Олексій Іванович, 1910 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Митник Уляна Данилівна, 1910 р. н., проживала у с. Будки Зіньківського району Полтавської області. 

Митник Олексій Іванович, 1910 р. н., під час Голодомору 1932-1033 рр. проживав у місті Лебедин Лебединського району Сумської області.

Митник У. Д.: Через те, що була страшна засуха, був страшний неврожай. Розумієте? Коли бурячки уродили, такі завбільшки, як волоський горіх. Більших не було. Через те, що страшна була засуха – все повигорало. У кого находилися ділянки у долинах унизу, у низьких частинах, то там кой-як зібрали врожай. Я сама жила в селі Буди Зіньківського району Полтавської області. Нині називається Кузене. І жили там два брати недалеко од нас. Вони жили: одна сім’я дуже трудолюбива, а друга – ходили такі панянки. Було багато землі. І земля була у долинах. І вони зібрали врожай. Накладали на них хлібоздачу – план, щоб здавали. Так один з них здав навіть більше, чим йому наложили план. Більше здав зерна. А другий, знаю, ми проснулися ноччю, чуть не задохнулися од диму. Шо такоє? Люди повиходили серед ночі. Шо то в нього горить? А цей другий брат, той, що в нього панянки – дві душки, у їх ціла скирта була з зерном. Зерно. Так він, щоб не здавать для держави, так він що зробив: облив кіросіном оцю скирду з сіном і запалив. Ні людям, ні собі. А так я говорю, що кажуть, ото ходили з горшків забирали – то сама настояща брехня. Настояща. Приходили, питали у нас, як ви живете, все. Бували такі випадки, що приносили продукти. Заготовка чи щось таке. А нас у мами було троє дітей. Батько загинув у гражданську войну. Так нам наоборот – приносили. І не тільки нам, а й другим. Оте, що ото говорять: у горшках забирали, – неправда.

Ви маєте на увазі голод 1947 року?

Ні, 1932-33 рр.

Ніхто нічого не забирав, тільки приносили. Так?

Ні, у тих, у кого був урожай – у багатих, у тих, у кого поля були на низинах – тим план. Як кажуть, план до двору доводили, шоб тут же здать. «План» запам’яталося. 

Скільки Вам років було? 

Та вже в школу ходила. Так той здав брат, а той брат запалив. Ні людям, ні собі. Отакої. А так старались виживать. Ну літом легше. То бур’янець який там. А весной дуже тяжко було. Случаї були конечно…

Митник О.І.: Великий план поставки зерна в те время хоч і неурожай був настільки такий, що сєльське хазяйство начало потрошку хоч підніматься і создавать машини. Шоб машини були для людського труда. Нада було спасти рабочих і давали. Начали строїть Харківський тракторний завод, Дніпрогес у це время. Нада було, значит, рабочих. І тому весь цей хліб любими путями збирать і отправлять у міста для того, щоб піддержать місцевий робочий клас. Оце була та главна цель. Були случаї, переборщували. Дуже перегнули у цьому відношенні.

Ну, а чого Ви кажете, що перегнули?

Со сторони куркулів, так називаємих, тоді зажиточних, часто було сумашедчим. У мене у Біднівкі, у Ряпушках жив тоді батько кресний у 1933-32 рр.. А зажиточний був, кулачок, уже мав американський тракторець «Горзон». Так на моїх очах у його з ями витащили 2-3 машини пророслого зерна. Так він закопав у землю. Я бачив очима. Закопали й викидали його. А рядом, його фамілія Ємець, а по уличному тоді називали (тоді уличні прозвища були) Жабун. Жабун такий. Так цей, значит, брат рядом, може чи не брат, тоже якесь чудне, – родич. Так той помер з голоду. Він перегноїв ото стільки зерна.

Митник У.Д.: Так це його брат?

Митник О.І.: Ємця, Жабуна. Його, правда, розкулачили. Його дом пішов під дєтский сад тоді, як колхози стали создавать. Такий великий дом у його був. Я сам був очевидець тоже отут у Лебедині. Я сам житель Лебедина. Так, де оце Горького вулиця, було 3 вітряки, і там тоді були гуртки по збору хліба. Побродить по землі. Гуртки. Ото вулиці 2-3 – гурток. І ото вони… А оце де кладбище Мироносницьке, де башня стоїть…

Я знаю. Там в мене бабуся похована.

Митник О.І.: Хто?

Бабуся.

Було велике таке поле. Ні березок тоді, нічого не було. Ото звозили туди всі хліб. Брали молотар (наподобіє отих машинотракторних станцій). Брали молотила, потом хліб розділяли. Хто скільки. В мене й батько тоже був у цьому гуртку. Побродить по землі. Так я очевидець був на Горького, як скирди хліба і снопи горіли так, як ти ото розказуєш.

Тобто, хазяїва запалювали зерно, щоб не здавать його державі?

Супротівлєніє було занадто більше. Може со сторони і власті був дуже великий нажим. Дуже, может бить, так було прямо… І ошибка велика. Но, то таке, а це… Ну, щоб хтось прятав хліб? В мене і в батька… Хліба не було. Був, був, но неурожай. Жили тяжело. Я сам у технікумі вчився педагогічному. В оте время – 32-й – 33-й якраз. Так нам давали по 400 грам хліба на талончик. І я пока донесу, в мене ще, дійсно, 3 було. Общипаю-общипаю, такий, як кулачок, принесу додому, – їм. Отой пайочок 400 грам хліба студентам давали. Що спасло? Це коло озера осталася картонка неубрана. І весною сам з лопатою ходив, оту мерзлу картонку копав. А на мельниці (протів педагогічного училища була велика мельниця, де автопарк) – це була мельниця Робінзона. Так качани брав. Без зерна качани, самі качани. Робила мельниця ото з колеса дерев’яного, повозки, дупло, робили поршень, обкладували тертушкою, кидали туди качан, терли, перетирали, пересівали, де крупне – викидали. Гречані в ступі товкли оті качани, а потім картонка. Іспользовали на аладі (млинці – ред.). Ну, це було отак усього осінь, а особенно – весна. А потом уже люди пішли на щавель, на траву, на кропиву і пошло дєло. Хто вже в огороді начав садить щось, сіять, з дерева щось.

А Ви чули про такий закон, як про «П’ять колосків», коли людям не дозволяли збирать залишки зерна з поля?

Такого ми не знаєм, того шо нічого було збирать. Нічого збирать. Такого ми не знаєм.

А як при Голодомору багато людей перемерло, то хто їх ховав? Ви бачили, як ховали оцих людей?

Ні. Родня. Бачив, шо ото сидить-сидить чоловік на лавочкі і засипа. Засипа і всьо – вмер. Шо нас іще спасло і студентів педагогічного училища? У Куличці великі плантації моркви було. А в Куличці багато людей померло, вулиці пусті. Так ото ми в хатах тих без вікон, без дверей у соломі спали, жили тиждень цілий і тією морквою ми питались. Ми собірали ту моркву, здавали, і самі з тією морквою, фактично, в деякій мірі виживали. Це в 33-му році.

А які ще рослини, окрім картоплі, моркви, кукурузних качанів вживали в їжу?

І щавель, і лобода… Вже й позабувалось. А виживали за щет бурянів: молочай… Це була осінь 32 і весна 33.

Найтяжче було взимку?

Митник У.Д.: В оцей період було тяжело, а весною… Літом люди паслися на траві, огороді.

Гриби збирали?

Митник У.Д.: У це время грибів не було. Поняття не мали, щоб гриби собірать.

Як люди вступали до колгоспів?

Митник У.Д.: Ніяк. Не хотіли.

Дякую за розмову.

Місце запису: с. Северинівка, Сумський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 26 липня 2005 р.;

Хто записав: Шерей Б.В.;

Респондент: Северин Анатолій Павлович, 1941 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. батьки Северини Анатолія Павловича, 1941 р. н., проживали у селі Северинівка Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

Чув від батьків.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха,

податки?

Не знаю.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Місцева влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда за приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на

збирання продуктів?

Під видом збирання податків.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Застосовували.

Як люди боронилися?

Люди не боронилися, мовчали, бо боялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, овочів, продуктів?

Можна, але це було дуже важко. 

Хто і як шукав заховані продукти, як їх звали?

Активісти, все перетрушували, шукали, щупали.

Скільки їх приходило до хати?

Приходили коли як, то 3-4, то 5-6.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так, потроху.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали все. Якщо речі були гарні.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Впіймали та посадили. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля і комори?

Об’їзчики на конях. 

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не хотіли.

Чи змушували йти людей в колгосп? І як?

Змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Коня в хаті за подвійною стіною, а корову зарізали. 

В який день ходили забирати у людей зерно, подукти?

Коли хотіли.

Скільки разів ходили до хати?

Ходили рейдами, доки все не виносили. 

Коли люди почали помирати з голоду?

В 1932- 1933 роках.

Що було з малими сиротами, чи опікувалися ними держава?

Забирали до дитячих будинків.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто мав корову.

Хто зумів вижити?

Хто мав хоч щось їсти. 

Чи допомагали люди вижити одне одному, чи ділилися продуктами?

Так.

Які засоби вживали до виживання?

Їли все: кропиву, лободу, хліб з липової кори.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Якщо їм було що дати, то допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лободу, кропиву, різне коріння.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З липи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Горобців.

Чи можна було щось купити або виміняти в місті?

Якщо було на що, то міняли, їздили аж у Курськ. 

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Чи знаєте що таке торгсін?

Не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не маю, але дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Чув.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

В садках, на городі.

Чи платити тим, хто займався похованням померлих?

Давали трохи хліба.

Чи відомі в Вашому селі місця захоронення померлих від голоду?

Так, старе кладовище.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки»,  «Зелені свята»?

Так. 

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві, тепер і за радянських часів?

Так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є.

Чи встановлені у Вашому селі хрести, пам’ятники померлим від голоду? Встановлені, в селі Северинівка.

Чи знає молодь села про голод 1932-1933 рр? Чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Знає.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі людей? 

Голод. 

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Дунаєць, Глухівський р-н, Сумська обл.

Дата запису: 25.12.2007

Хто записав: Некрасов Сергій

Респондент: Довгопола Антоніна Іванівна, 1936 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Довгопола Антоніна Іванівна, 1936 р. н., проживала у селі селі Дунаєць Глухівського Сумської області.

Про важкі 30-ті у моїй дитячій пам’яті залишилось небагато. Але спогади оживають, коли згадую розмови з матір’ю Старченко Мотроною Іванівною, зі старшою на десять років сестрою Катериною, з хрещеною, тітками, сусідами.

Перш ніж говорити про голод, треба згадати, що відбувалось у 20-х роках. У нашій хаті жила велика роботяща родина. Аж вісімнадцять чоловік: мій батько та два його брати із сім’ями, дві незаміжні сестри, їхня мати Василина, дід Яків, баба Уляна. Всіма хатніми справами та по господарству заправляла моя баба Василина. Зароблені гроші вона забирала до останньої копійки і ховала у поле. Навіщо? Щоб купити землю. А землі вона придбала багато. І сім десятин (приблизно 10 га) орної, і ділянка лісу свого була. Тож коли у 1931 році старший син Іван (мій батько) відвів до колгоспної стайні коня, віддав до колгоспу овечок і землю, баба Василина так плакала і причитала, що почала сліпнути.

Вступ до колгоспу врятував родину від багатьох бід, і, найперше, від розкуркулення. Сусіда, Довгополого Павла Васильовича, розкуркулили, забравши коня, корову, курей, овець. А його з дружиною і шістьма дітьми вигнали з хати. Хату повернули лише тоді, коли він написав заяву про вступ до колгоспу.

Розкуркулили і батькову сестру Марину, яка вийшла заміж у селі Полошки. Сім’я тітки Марини не бідувала. Вони мали землю, двох коней, великий сад. Забрали все. З хати вигнали. Дядька заарештували. Куди подівся чоловік – ні тітка, ні її діти так ніколи і не дізнались. Це було весною 1932 року. Племінників (хлопчика і дівчинку) забрав до себе мій батько, а сестру побоявся приютити, бо і йому могло дістатись. Марина викопала у лісі Довжик землянку, розкорчувала ділянку землі і засіяла її просом. Наступний рік видався надзвичайно важким. І не лише для тітки Марини. 

Чому почався голод, ніхто не міг зрозуміти. Урожай був непоганий, але зерна ні в людських коморах, ні в колгоспній не було. Випадків голодної смерті у Дунайці не було. Та з харчами було дуже сутужно. Виживали хто як міг. Взимку 1932-33 року закінчились запаси картоплі, буряка. Про хліб і не згадували. На полі під снігом видовбували з мерзлої землі гнилу картоплю. Терли її, промивали, отримуючи сірий, аж чорний, крохмаль. Добавляли товчене в ступі насіння лободи, розмішували з водою і пекли ладки.  Баба Уляна разів зо два ходила у гості до брата у село Богданове і приносила звідти гостинець – глечик з горохом. Чому не у вузлику? Тому, що було б видно, що несе. Могли і бабу пограбувати, і її брата покарати за те, що приховав горох. 

Єдиним спасінням для сім’ї стала корова. Ще з осені заготовили для неї харч: позжинали бур’ян на межах, зібрали картоплиння, гичку буряків. Але до весни запасів не вистачило. Тоді батько почав висмикувати стріху на сараї. Висмикану солому рубав, запарював гарячою водою і так догодовував корову до весни. А на Благовіщення (7 квітня) худобу вигнали на пашу. Молодої трави ще не було. Корова об’їдала тонкі гілочки на деревах, суху торішню траву. Глечик молока, який щотижня носили у Довжик тітці Марині, – для неї був порятунок, бо від голоду у неї почали пухнути ноги і живіт. 

В інших селах з харчами, мабуть, було ще гірше. Бо через Дунаєць ішли потоком чужі люди. На картоплю й інший харч міняли хустки, відрізи тканини, хромові чоботи. Моя хрещена Варка Божиха, не пам’ятаю вже за що, виміняла мережане простирадло.

Прихід весни давав надію. З молодої кропиви, яглиці та бруньок дерев мати варила борщ, з листочків лободи і жовтих окуцьок (дикий часник – ред.) кришила салат. Дуже смачними були ошпарені окропом і приправлені молоком квіти жовтої акації.

Чому не просили допомогти, не скаржились? 

А до кого було звертатись. Та й боялись люди. От у червні 1933 року під час сінокосу у Скичиному Яру, коли косарі сіли відпочити і пообідати, чоловік батькової двоюрідної сестри Знобій Денис (по-вуличному – Денисок), діставши з торби лише чорні коржі, промовив: «Ех, не за таку власть я воював у гражданську…». Вночі Дениска забрали з хати незнайомі люди, які приїхали на машині. Хто доніс на сільського активіста і куди він подівся, так і не дізнались ні дружина, ні односельці. 

… Важко було і страшно. Коли мої, покійні вже, мати і сестра згадували той рік, то батько, який пройшов фінську і Вітчизняну війну і охоче розповідав про бої, скручував товстезну цигарку і мовчки йшов з хати. 

Повірте, нема нічого смачнішого, як чиста вода, дрібка солі і шматок хліба. 

Місце запису: смт. Степанівка Сумського району Сумської області

Дата запису: 27 липня 2005 року

Ким записано: Зарвою Аллою Миколаївною, смт. Степанівка

Респондент: Євтушенко Марія Савеліївна, 1922 р. н.

Під час Голодомору проживала смт. Степанівка Сумського району Сумської області

1.Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

Пам’ятаю.

2.  Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Влада забирала врожай у колхози.

3. Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Забирали вирощене уповноважені із сельсоветів.

4. Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не знаю.

5. Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів? 

Не знаю. 

6. Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Забрали, повисилали і ці люди вже не верталися.

7. Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю.

8. Як люди боронились?

Не могли нічим обороняться.

9. Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна, шукали кругом.

10. Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Уповноважені шукали кругом і всюди.

11. Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходило по 4-5, по двоє, і по одному.

12. Де можна було заховати продукти харчування?

Зовсім ніде.

13. Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали.           

14. Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали продукти харчування.

15. Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

За п’ять колосків судили і сажали в тюрму.

16. Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

17. Хто охороняв поля, колгоспні поля і комори?

Не знаю.

18. Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не хотіли.

19. Чи змушували йти людей до колгоспів і як?

Заставляли, забирали худобу, збрую, інвентар, повозки.

20. Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ніде не заховаєш.

21. В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Приходили і днем, і ноччю. 

22. Скільки разів приходили до хати?

По декілька разів.

23. Коли почали люди помирати від голоду?

Коли в хаті не було чого їсти.

24. Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Ніхто не заботився.

25. Хто не голодував в селі і чому?

Не голодували ті, хто ходив і забирав в інших людей.

26. Хто зумів вижити?

Ті вижили, хто забрав кожний день у бідних.

27. Чи допомагали люди одне одному в виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не помогали і не ділилися, по самим не було чого їсти.

28. Які засоби вживали до виживання?

Пекли маторженики з полови, крапиви, з іншого бур’яну.

29. Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні, не мали.

30. З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя вишень, листя кропиви, листя лободи, полова з гречки.

31. Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не вживали.

32. Чи можна було купити чи виміняти в місті?

В Сумах не можно було помінять, а їздили до кацапів.

33. Чи був голод в містах? 

Не знаю. 

34. Чи знаєте що таке ТОРГСИН?

Не знаю.

35. Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості? 

Багато умерло, цілими сім’ями.

36. Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не знаю.

37. Де і хто хоронив померлих від голоду?

Люди лежали на дорогах.

38. Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ніхто не платив.

39. Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Не знаю.

40. Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Поминають.

41. Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Згадують і поминають, і тоді, і тепер.

42. Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, є. Московського патріархату.

43. Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

44. Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знають, розказували.

45. Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Не знаю.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: село Бездрик Сумського району Сумської області.

Дата запису: 26.07.2005

Хто записав: Шаповал Тетяна Миколаївна, секретар Бездрицької сільської ради Сумського району Сумської області.

Респондент: Гриценко Євдокія Іванівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору проживала в селі Бездрик Сумського району Сумської області.

1.Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 рр.?

Так.

2. Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Були дощі, неурожай, все гнило, урожаю не було. Його не відбирали, бо його не було.

3. Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

—

4. Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не чули.

5. Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

До колгоспу ішли всі, бо там годували.

6. Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не чула.

7. Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, але збирали, коли копи звезені були.

8. Хто охороняв поля і колгоспні комори?

Сторожа.

9. Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Йшло багато, не йшли ті, хто жив зажиточно.

10. Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Не сильно змушували.

11. Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Не було такого.

12. Коли почали люди помирати від голоду?

1933 рік, до нового врожаю.

13. Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Мені було 8-й рік, мені давали їсти на спеціальному майданчику.

14. Хто не голодував в селі і чому?

Всі голодували.

15. Хто зумів вижити?

Хто держав корову.

16. Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні.

17. Які засоби вживали до виживання?

У сусідньому селі Будилці у купках померзла картошка, її збирали, товкли, сушили, пекли оладі.

18. Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не було родичів.

19. Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лобода, крапива, щириця.

20. З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Берест, біла акація – листя, липа.

21. Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не помню.

22. Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Їздили в Западну, привозили ячмінь, ятакан стояв 10 рублів, варили кашу.

23. Чи був голод в містах?

Не знаю, я не була.

24.Чи знаєте що таке ТОРГСИН?

Ні.

25. Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато, особєнно ті, безхозяйственні, не думали про завтрашній день (порізали корів).

26. Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні.

27.  Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили на кладбищі.

28. Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні, собиралися сусіди і хоронили, відвозили на візках.

29. Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Всіх хоронили на кладовищі.

30.Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Поминають родичі, які залишилися.

31. Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Обично поминають всіх підряд.

32. Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

33. Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Да, розказувала онукам, дітям.

34. Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Нікого, неврожай.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).