Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 2009 р. 

Хто записав: Залізняк Олена Анатоліївна, Бабенко Ж.Г.

Респондент: Довгошиєнко Ольга Іванівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в м. Кривий Ріг, Криворізький р-н, Дніпропетровська обл.

 На станціях щодня поставлявся хлібі продукти харчування, які ховали в спеціальних складах. У той страшний час мені було всього 8 рочків. Ми жили біля Коростеня в Житомирській області. В нашому селі був дуже сильний голод. Сподіваючись, що в місті ми з сім’єю (7 чоловік, 5 з нас були діти від 7 до 13 років) і з сусідськими сім’ями знайдемо собі що-небудь поїсти, відправилися в місто. Йшли дуже довго, через ліс. Від того, що довго не їли, були ослаблені, майже не вмирали з голоду. Але дуже скоро в лісі ми побачили будиночок, в якому жив лісник із своєю сім’єю. По двору лісника ходили навіть кури і гусаки. Господар виявився доброю і не жадібною людиною, добре нагодував своїх гостей. Мати мені, моїм братам і сестрам заборонила сильно наїдатися у лісника. Дозволила з їсти всього потроху, і всім іншим говорила, щоб багато не їли. Проте ніхто навіть не слухав, ніхто не розумів. Навіть я образилась на свою маму і подумала, що вона жалкує їжу для нас. Оскільки ми багато днів не їли, дітям з інших сімей раптом стало погано. Особливо менші дуже попухли, і померли. I ніхто нічого не міг зробити. Вони вмирали прямо на очах. Це було жахливо! 1жа- ось вона, а діти вмерли. Лихо…”. 

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 2009 р. 

Хто записав: Залізняк Олена Анатоліївна 

Респондент: В’юн Анатолій Опанасович, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область

Повірте, діти, тяжко і не дуже хочеться повертатися до цих трагічних спогадів, які пережив наш український народ. Не хочу ставити риторичні питання: “Хто винен? Що робити?”. На ці питання достатньо історичних і мемуарних документів і ви повинні їх знати, щоб зрозуміти, кому було потрібно, і як це було насправді. У моїх спогадах немає жодного моменту вигадки, не до того було тоді, та і зараз немає потреби щось вигадувати. Отже, було мені на той час 5,5 років, братові 4 роки. Ми не відчували, що насувається трагедія, голод. Як все це виглядатиме, що нас чекає не могли навіть уявити. I ось настав день, коли ми з братиком попросили їсти, а бабуся, заплакавши, сказала, що зараз зварить гарбуз з буряком і дасть нам поїсти. Нам хотілося хліба і молока, а на не нам сказали, щоб ми почекали. Знову увечері дали гарбуз, буряк, дві сушені вишні, та хліба і молока знову не було. Наші вимоги, хоча би про хліб, не були задоволені. Ми з братиком цілу ніч чекали на ранок в надії поїсти. Пройшла ніч, настав ранок, та ми так і не отримали хліба і молока. Ми і не знали, що нашу корову забрали за нездачу м’яса державі. А було так. Селяни не хотіли йти в колгосп. Не віддавали свою землю, коней, корів, овець, свиней в колгосп, жалкували свою живність. План постачань колгосп повинен був здати державі, але колгосп не міг цього зробити. Тоді держава оподаткувала селян продовольчим податком, тобто кожне господарство повинно було здати держав м’ясо, молоко, хліб, овочі і навіть курячі яйця. Хто той податок не виконував, у того все це забирали силою. Хто ховав зерно, овочі, то були спец загони, які заховане відшукували і забирали до зернятка без жалю. Були часті випадки, коли приходив загін по вилученню “надлишків”, сім я в цей час їла, то їжу виливали на підлогу, не щадивши навіть дітей. Говорили так : “Якщо зварили галушки або куліш, значить, у вас є борошно або пшоно, здайте нам, а то відправимо вас до Сибіру.” напівроздягнених дітей і жінок на санчата і тисячами везли ешелонами до Сибіру. Якщо мати одягала дві спідниці, кофти, або зайву хустку, все це без жалю з жінок зривалося, а дітей виймали з ковдрочок. Про те, щоб узяти на дорогу продуктів не було і мови. Додому поверталися одиниці. Коли приходили до нас шукати “надлишки” продуктів, ми з братиком голодні і замерзлі не плакали, оскільки боялися, що за це заберуть у нас маму або бабусю, кішку Мурку, яка вранці і увечері приносила додому по горобцеві, а вночі спала між мною і братом, зігріваючи нас, замерзлих і трохи живих з 1 вантажили взимку голоду. Шановні дорослі і діти, дуже багато скрутних і трагічних моментів пережив я: і війну, і втрати рідних, і товаришів, багато разів було і страшно і не під силу, та такого пригноблюючого страху зате, що у вас заберуть маму і бабусю, і нікому нам буде дати гарбуз, буряк, топити і пекти, більше у мене в житті не було. НІКОЛИ. 

Люди з голоду ходили, як привиди, байдужі до своєї долі. Діти, як скелети — шкіра та кістки, не було у них сил протягнути ручку за подаянням. Шматочок сирого буряка або гарбуза був фантазією, та і подати було нічого.

А в той час в коморах колгоспу було майже все: хліб, олія, крупи, та видавати це заборонялося. Заборонялося це під страхом розстрілу, і стріляли голів колгоспів за жалість до голодних. Було з’їдене все: собаки, кішки, горобці, ворони черепашки в річці, бур’ян, качани без кукурудзи без зерен, кора на деревах. А зима стояла сувора. Закінчилися буряки, гарбузи, про хліб ми вже і не мріяли. Не плакали-марно. 

Якось бабуся забрала на з братиком, і повела в поле вигрібати з-під снігу колоски мишия. С така трава. Миші, відчуваючи голод, заготували на зиму біля своїх нірок купки цих колосків. I ось люди відшукували з-під снігу і мишачу Тжу, та що це був за суп! Без зажарки, на одній воді, але дуже смачний суп. 

А потім було диво! Мій дядько служив в Червоній армії, і вийшла Ухвала: сім’ям червоноармійців видати по 4 кілограми борошна і 0,5 літрів олії. Це було багатство! Пішла бабуся це багатство отримувати, та знайшлися чиновники, які сказали, що не по 4 кілограми борошна і крупи, а по 4 фунти, а це = 0,4 кілограми. I ніхто нічого не довів, а були дуже раді. Був якийсь суп з маслом, дуже смачний. 

А люди помирали десятками, сотнями. Iх звозили на кладовише і заривали в спільній могилі штабелями, як солдат на фронті. Голодом люди були доведені до несамовитості, і почалося людоїдство. Сьогодення. Люди їли людей. Втратили з голоду людський вигляд, батьки їли своїх дітей. вигадав, ні, вигадати таке-смертний гріх і святотацтво. Недалеко від нас жила багатодітна сім’я. Було у них чи то 6, чи то 7 дітей, точно не пригадаю, і прізвище їх не називатиму. Але вони зіли 6 або 5 дітей і лише дівчинка тринадцяти років просиділа там декілька днів. Вона дуже замерзла, стогнала, її звідти витягли і віддали в колгоспний дитячий будинок, був вже такий для вмираючих сиріт. Варя вижила, та з ненормальною психікою. Працювала листоношею і під час війни мала обов’язок розносити рідним похоронки на загиблих на фронтах. Коли ми братиком лежали в забутті, знову сталося чудо. Батько заробив в радгоспі 12 буханців кукурудзяного хліба і передав сім’ї. Ми побачили хліб, то я сказав мамі, щоб вона здала продподаток на хліб, а нам за це дозволять з’їсти по шматочку. А якщо не здамо, то у нас все заберуть і ми будемо голодні, і будемо хворіти, а в дитячий будинок не хочемо йти, бо якщо підемо, то заберемо з собою кішку, і вона нам туди носитиме горобців, а ви голодуватиме. Ми так старанно просили здати продовольчий податок, щоб нам залишили з їсти хоч трохи хліба. Нам дуже хотілося, щоб це зробили, що наша мама залилася сльозами і сказала: “Ось поїсте ви, і бабуся піде здавати продподаток”. Але, ви вірите, що ми не плакали, не було сліз. Була упевненість в тому, що ми зараз щось з’їмо, і не буде пекучої потреби щось з’їсти. Ми за час голодомору стали дорослими і серйозними. Допомагав зрідка продуктами і дідусь, мамин батько. Він був комірником в колгоспі. Хоча за крадіжку стріляли, він приносив нам то суп, то склянку зерна. Ризикуючи життям, ходив пішки в м. Дніпропетровськ, 65 км, і там за золото купляв щось в магазині (торгівля з іноземцями). Купував якісь продукти і давав онукам. Та все це були крихти, а голоду не було кінця, і люди з голоду позбавлялися розуму. Держава на чолі з комуністами дивилася на це голодне безумство. Комори були повні хліба і інших продуктів, а Кремль карав безвинний народ, дітей. Ми вже не просили з братиком їсти, а просто дивилися, як батьки товчуть просяну солому до борошна і печуть із квашеної капусти коржики, обкатані в цьому борошні, без олії, горілі до вугілля. Тли мовчки. Люди відкопували з могильників полеглу худобу, що розкладається, і іли також. Я не Варя, запідозривши недобре, втекла вночі в очерет, А потім нам знову було щастя. Батько влаштувався на роботу в Дніпропетровську. Почав Дніпропетровська. Був холодний січень 1933 року. Тридцять два кілометри до станції нас із братом на руках ніс дідусь. Ми були замерзлі, голодні, загорнуті в якийсь одяг: фуфайки старі, лахміття, курток і светрів тоді не було, черевиків взагалі не бачили. 

Просилися до людей переночувати, ледве живі, а у людей нічого, нічого не має. 1 ось що вкарбувалося в мою пам’ять-голодні, помутнілі з голоду і холоду: сидять біля печі дідусь старий і весь сивий, опухлий з голоду (пухлих ми знали), біля нього двоє діток, а він товче в ступі кукурудзяні качани, порожні, без зерен, розмочує їх у воді і дає діткам, а вони їдять і дивляться на нього божевільними очима. Розташувалися ми вечеряти, оскільки батько передав нам хліб і ще дещо. А діти і господар не просять у нас нічого. Від харчів таких, думаю, заніміли. Була з нами вчителька, подруга батьків. Вона раптом, дістала буханець хліба і гарбуза, розрізала і поклала по шматочку на хліб, всім почала роздавати. Господарі оторопіли, дивляться на неї, бояться взяти. А потім вони впали їй в ноги, і почали цілувати. Ця незабутня картина стоїть у мене в очах до цих пір. I до цих пір я не їв нічого смачнішого. Прізвище ціеї вчительки – Маслюк Лариса Олександрівна, на сьогодні їй 96 років, ми пишемо один одному листи. От так і пройшло все. Пройшов і кошмар голодомору, та не можна забути цього, хоч і минули ті роки. Повірте, і безумство штучного голодомору, і людоїдство, все це було! І не тільки в моїх спогадах, все тоне надумане або вигадане. Все це було! I хай омине вас ця чаша страшна. Нехай вам не присниться це в страшному сні. Будьте щасливі. 

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область

Дата запису: 2009 р. 

Хто записав: Залізняк Олена Анатоліївна.

Респондент: Донька (Малюк Валентина Микитівна 1939 р.н.) свідка Волошиної Ганни Михайлівни 1912 р.н.. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область

У моєї матері у 1932 році (точну дату бабуся не знала) народилася донька Волошина Валентина Микитівна. Мене також нарекли Валентиною в 1939 році. До цього часу у мами була вже донька – Волошина Віра Микитівна, 1930 року народження, вона, Слава Богу, ходила вже в дитячий садок і не так страждала в той час, їсти сильно не просила. А Валентина, коли їй було приблизно 1 рік, завжди просила їсти, та їсти майже нічого не було і так вона померла з голоду в 1933 році. 

Ще мама розповідала, що моя бабуся, Волошина Тетяна Іванівна (по батьку) теж померла з голоду. Їй намагалися допомогти, приносили їжу. Особливо допомагала мамина сестра – Волошина Єфимія Михайлівна. Її чоловік міг на роботі роздобути квитки на потяг і вони їздили іноді до Прибалтики, привозили крохмалю. І ось, коли моя бабуся голодувала, то їй все, що залишалося, клали під подушку. І все те, що залишалося, доїдав вночі мій дідусь – Волошин Олексій Михайлович. Але все ж таки, незабаром моя бабуся померла, а після її смерті мій дідусь повісився, тому що не витерпів того жаху. Ще мама розповідала, що вмирали цілі сім’ї з голоду. А ще коли мама ходила працювати в поле, то говорила, що люди вмирали прямо в полі, тому що не було сил працювати. I при цьому мама говорила, що коли вона ходила в поле працювати, то одягала чисті речі, щоб якщо, що трапиться, то померти в чистому.

Місце запису: смт Васильківка, Васильківський район, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 7.12.2005 р.

Хто записав: Малишко Надія Йосипівна.

Респондент: Савченко Микола Сергійович, 1919 р. н.  

Під час Голодомору 1932-1933 рр. свідки проживав в смт. Васильківка, Васильківський район, Дніпропетровська обл.

На долю нашої сім`ї випало багато горя. В голод 1921 помер батько. Нас залишилося у матері п’ятеро – найстаршій – 12 років, мені, найменшому – 2. Ні коняки, ні корови і хата приговорена, але не виплачена, значить, чужа. А як мати працювала! І по найму, і телят пасла. За 7 років за хату борг віддала, придбала коня і корову. Стало в нас хозяйство. Брати піднімалися. Так хотілося сім`ї попрацювати на своїй землі, в своєму господарстві! А тут колективізація. І все пішло шкереберть…

Мати не захотіла у колгосп іти. Думала з синами вибитися із злиднів, а придбала звання куркульки. А там куркулька ні спочинку, ні свята не знала. Наклали на нас такий податок, якби всю садибу з господарством продали, то й тоді не виплатили б. Хліб забрали до зернини, повели й корову. Перед цим від непосильної роботи здох кінь. Одначе податок плати. В люті морози серед зими викидали нас із хати, продали її на торгах. Поклали ми хвору і пухлу маму – Євдокію Антонівку Савченко – на возик та й повезли в дідусеву розвалюху. Дід та бабуня перед новим роком померли, і хата пустою залишилась. Кілька днів полежала мама на плечі та вже й не говорила. Порадила нам покласти її на долівку під сволок, щоб легше вмирати їй було. Так і померла. Сестра Феня трохи раніше померла. Брат Федосій на Донбас подався, а я ще залишився тут. Та нестерпний голод догнав і мене у світ. Ледве живий, пухлий, шкіра на ногах полопалась, кровавиться, добрався і я до шахт. Жили в якійсь комірчині. Федос пічку зробив. Не знаю як ми вижили. З 16 років і я працював у шахті. Брат при аварії загинув. Старший брат Іван ще раніше пішов на заробітки. Пізніше пройшла чутка, що він лежав хворий на якійсь станції під Одесою. Скільки їх таких, незнаних, невідомих Іванів. А я знайшов притулок – “у москалі”. Пішов добровільно в армію.

Місце запису: м. Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область.

Дата запису: 28.10.2005 рік

Хто записав: Борщ Ольга Миколаївна

Респондент: Долженко Марія Василівна, 1914 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в м.Кривий Ріг, Криворізький район, Дніпропетровська область.

1. Кривий Ріг
2. 28.10.05
3. Борщ Ольга Миколаївна, 10-в, ст №91
4. Так, голод був.
5. Забирала урожай влада.
6. Влада.
7. Всі люди не доносили на свого сусіда. Влада за це нікому нічого не давала.
8. Не було ніяких документів, просто приходили і забирали.
9. Так за зерно, за жменю зерна, були арешти і навіть вбивали.
10. Так мали і вони забирали все зерно що знаходили, а якщо хозяїн не віддавав то його у кращому випадку били.
11. Отдавали всі.
12. Практично неможливо.
13. Вони заходили до хати і лазили кругом забирали зерна навіть з колиски маленьких дітей.
14. Це були дугні чоловіки, мабуть душ з чотири.
15. Це майже неможливо. Вони розбивали стіни шукаючи хліб, розривали сіни. Але деякі люди закопували хліб у землю в якомусь місці.
16. Так по трошку, але цього було замало.
17. Ні лише зерно всяке, яке було. Речі не чіпали.
18. Якщо робітник колгоспу візьме лише 5 колосків то він отримає 5 років в’язниці. 
19. Ні за залишки садили, а за жменьку чекала смерть.
20. Влада.
21. Ні їх знищували, забирали корів, коней.
22. Так.
23. Їх прив’язували далеко в лісі.
24. Вони приходили коли тільки хотіли і вранці, і ввечорі, і після обіду.
25. Багато.
26. У тих, що геть нічого не мали, вони почали помирати першими, люди йшли і падали.
27. Спочатку ні, а потім були створені будинки де їх кормили.
28. Наша сім’я не голодувала, тому що у батька було золото і він поміняв на зерно. Брат працював в магазині і ми робили в колгоспі то нам було що їсти.
29. Ми, але завдяки батькові , та  до нас якось і не приходили.
30. Так я особисто відносила їжу своїй подрузі і цим допомагала їй вижити.
31. Вони їли усе що мало хоч краплю білка та інших поживних речовин.
32. Так ми допомагали своїм родичам і вони також не голодували. Ну може трохи. Але живі.
33. Усе що трапилося, навіть із ракушок діставали равликів.
34. Я не пам’ятаю, ми не голодували.
35. Собак, равликів, ворон, горобців, ховроликів, траву, кору, листя, все.
36. Так, було можна на золото, або на хорошу одягну.
37. В місті був голод, але не такий як у селах.
39. Багато вмирали цілими сім’ями.
40. Так я знала одну дівчинку, вони жили трохи гірше за нас. Вона вийшла на вулицю, її зловили сусіди, зарізали і з’їли. Деякі багатодітні сім”ї різали найменших, щоб вижили їхні старші, вони самі.
41. Мертвих не хоронили, був такий чоловік, що кожного дня їздив і забирав померлих і складав у велику яму.
42. Так, але…
43. Я не пам’ятаю тільки яма.
44. Напевно, що так.
45. Напевно, що так.
46. Церква була. Православна.
47. Не було ні хрестів, ні пам’ятників.
48. Так я розповідала своїм дітям.
49. Винні влада і ті чоловіки.
50. Долженко Марія Василівна (1914).

Місце запису: село Новогніде, Синельниківський район, Дніпропетровська область.

Дата запису: 12.09.2009

Респондент: Гунько Любов Пилипівна, народилася 15.07.1928 р. н., с. Сурсько-Литовське, Дніпровський район, Дніпропетровська область.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в с. Сурсько-Литовське, Дніпровський район, Дніпропетровська область.

           У 1933 році , коли був голод вижити було дуже важко. Їли ховрахів , варили      баланду та кропиву. Сім’я у нас була велика. Старший брат збирав в полі морожену картоплю, але це не допомогло. Він був дуже пухлий. А потім помер від голоду і був похований в загальній могилі , в якій ховали односельців. Поряд жив сусід Плахунін Віталій. Йому було 18 років. Жила його сім’я дуже бідно. Голодували. Свою їжу він віддав сестрі та її чотирирічній дитині. Сестра і дитина вижили. Віталій помер , його теж поховали в загальній могилі. Люди помирали цілими сім’ями. Багатодітна сім’я Циганових жила поряд. В сім’ї було п’ятеро дітей. Вони пережили весну. Цій сім’ї вижити допомагав односельчанин Лук’яненко. Він приносив нутрощі вбитих тварин, морожену картоплю. Ось вони і варили з цього якусь їжу. Весною і влітку Лук’яненко допомагав Цигановим збирати лободу, акацію , корінці. З сім’ї Циганових вдалося вижити тільки трьом дітям, але якби не допомога Лук’яненка, можливо не вижив би взагалі ніхто.

Місце запису: с. Катеринівка, Васильківський район, Дніпропетровська область

Дата запису: –

Хто записав: Фора Аліна

Респондент: Булгака Ніна Петрівна, 1933 р. н.

Під час Голодомору проживала с. Катеринівка Васильківського району Дніпропетровської області

У 1933 році я тільки народилася. У мене був старший брат. Як розказувала моя мама, у цьому році був хороший урожай зернових. Але люди пухли з голоду, бо все забирали, вивозили. Дадуть у колгоспі кукурудзи жменьку, її їли сирою, бо більше нічого немає. Ще їли калачики, виливали ховрахів, ловили жаб. Інколи просиджували біля води кілька годин, щоб зловити жабу. Моя бабуся Усенко Домаха Наумівна на фату ловила рибу і варила юшку. Жарити рибу не було на чому. Траву обливали кип’ятком, зліплювали, як пиріжок, і їли. 

Пам’ятаю, як моя мама розказала нам про один випадок : одного разу прийшли до нас з обшуком, я лежала в колисці, а піді мною мама заховала жменьку зернят, щоб зварити яку-небудь юшку. «Шукачі» підійшли до колиски, підняли матрац, забрали всі до єдиного зернятка, ще погрожували матері, що видадуть властям. 

Багато людей помирало. А хоронили їх без трун – клали на драбину і не несли, а тягнули, бо не було сил. Ями копали неглибокі, інколи в одну яму клали кілька родичів, які вмирали в один день. 

Знесилені, пухлі, голодні, холодні люди ледве трималися на ногах. Шкіра лопалась на руках ті ногах, із них сочилася вода. 

Коли брат ішов до школи, мама давала йому жменьку насіння з кавуна, і це була їжа на весь день. 

Їли собак, котів, коней. Коли в кого здохне конячина, ми всі бігли туди, щоб відрізати кусочок і з’їсти. 

Хоч і страшні були часи, коли кожен боровся за своє власне життя життя і своєї родини, знаходилися люди, які допомагали, чим могли. Наша сусідка Криворук Марія Пилипівна приносила нам смалець із ховрашків, які ловив її син Микола. А інколи приносила і самих ховрахів. Так завдяки добрим людям ми і вижили в страшні голодні 1932-1933 роки.

Місце запису: с. Шахтарське, Синельниківський район Дніпропетровська область

Дата запису: 14.09.2009.

Хто записав: Баскова Тамара Іванівна.

Респондент: Безштанько Іван Дорофійович, 1924 р. 17 червня, с. Березнуватка Синельниківський район Дніпропетровська область.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в с. Березнуватка Синельниківського району Дніпропетровська області.

Багато людей в 1933 году померло в Луб’янці, в Березноватці померло менше.

1. Сім’я Рагулів.

Рагуля Софія сама кинулась у колодізь і втопилася, бо померли чоловік (Михайло), свекор (Дементій), а вона осталася сама з п’ятьма дітьми. Старша Марія осталась жить в батьківській хаті, Пашку забрали в Запорожжя в няньки. А менших забрали родичі в Таврію. Пізніше Пашка вернувся в село, Марія жила в Синельниковому – родичалися. А сліди менших загубились, сестри в розговорах згадували їх, як «тавричанів».

1. Безштанько Карпо Омельянович.

Робив на «Заготзерні» набрав у кармани зерна. Його і Малишка Михайла судили і отправили на Біломарканал. Михайло пізніше вернувся, а Карпо Омельянович пропав. Дома вмерла жінка Карпа, 2 дочки (старша і маленька), а синів забрали в патронат.

1. Сім’я Коваленка Андрія Антиповича.

Померло троє дітей: старша Галя, Микола (1924 р.н.) і маленька дівчинка (як звать не знаю).

В нашій сім’ї були слабі, пухлі, но ніхто не вмер – їли насіння і корінці бур’янів (козельки, калачики, лободу).

Місце запису: м.Синельникове, Дніпропетровська область.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав:  Ткач О.І., м. Синельникове Дніпропетровської області.

Респондент: Макаренко Микола Титович 1927 р. н., с. Писарівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в с. Писарівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Що був неврожай, то це вигадка: у 1932-му році був добрий урожай. Наш колгосп “Червона долина” виконав і навіть перевиконав план хлібоздачі, за що одержав в дарунок від держави чи не найпершу в районі полуторку. ( авто, вантажопідйомністю в 1,5 тони). В зв’язку з цією подією наше село  відвідав тоді перший секретар Дніпропетровського обкому партії Хатаєвич, котрий виступив з промовою перед селянами. І якби на цьому все й скінчилося, якби потім не вимели  з колгоспної комори і з селянських хат до зернини, то й трагедії ніякої не було б. Але…150 людських життів забрав голод лише в нашому невеликому селі…

Мені було тієї лиховісної зими 6 років, старшому брату Михайлу – 9,а меншому – Івану – 4. Але й маючи всього 6 років окремі епізоди того страхітливого часу навіки вкарбувалися в мою пам’ять. Ось один із них.

Тата вдома не було, був на роботі. В хаті була бабуся Марія Андріївна (татова мама) та моя мама Марія Єпіфанівна. Той день, про який я тут згадую, запам’ятався мені не зовсім зрозумілою поведінкою жінок. Звичайно протопивши грубку і зваривши сяку-таку поживу, жінки бралися до роботи: мама пряла з прядива нитки, сидячи за прядкою, а бабуся висмикувала з кужелю окремі волокна, а правою рукою крутила веретено, накручуючи на нього вал – товсту пряжу, з котрої потім пряли рядна. А того пам’ятного для мене дня ні бабуся, ні мама не бралися до роботи, а якось незвично себе поводили, що не могло пройти мимо нашої уваги: вони то поглядали на вікна, то, стоячи посеред хати , тривожно прислухалися до звуків знадвору і з непевністю поглядали одна на одну. Виявляється, що в той день від хати до хати ходила “трійка” – один представник району у “чорній кожі” і при зброї та двоє місцевих активістів. Вони перевіряли, чи не заховав хтось із людей якесь продовольство.

По тому, з яким острахом дивилися жінки одна на одну, ми своїм дитячим нюхом відчули, що наближається якесь страхіття, якесь чудовисько що може на нас накинутись.

Аж ось бабуся, виглянувши у вікно, якимось непевним приглушеним голосом промовила: “Ідуть”. Тієї ж миті ми втрьох юркнули на піч і там, за комином, у кутку принишкли, боячись поворухнутися, щоб не видати своєї присутності в хаті. І от чуємо – риплять двері, і в хату заходить та зловісна трійка. Не пам’ятаю, про що вони говорили. Звісно, що річ йшла про зерно, а жінки відповідали, що його немає. 

Пам’ятаю лише, що той у чорному сказав “А це ми зараз перевіримо”. Підійшов до скрині, рвучко підняв кришку, порився там у барахлі і не знайшовши нічого їстівного, заглянув під піл (піл або полик – три чи чотири дошки, на котрих лежала сяка-така постіль.) І там немає нічого.  Іван, найменший з нас не витримує і з плачем кидається геть з печі, але не попав ногою в заглибину в стіні, зроблену для того,, щоб ми, малі піднімаючись на піч (О, піч! Будь благословенна наша рідна піч за те, що рятувала нас від морозів, хуртовин), могли виважати своє тіло і, вхопившись руками за краї печі, вискочити на черінь. Так от Іван з переляку не попав ногою в цю заглибину, беркицнувся через голову на піл, розбив носа і підбіг до свого останнього і ( на його думку) цілком безпечного захисту, вхопившись за одяг бабусі, з трудом намагаючись не рюмсати.

А той, у чорному, упевнившись, що на печі, крім дітлахів, нічого немає, відійшов. Ми із старшим братом із здивуванням дивилися один на одного, ще не вірячи в те, що залишилися живі та неушкоджені і кепкуємо з Івана, що так поспішив з печі і розбив собі носа.

І от представник з району зі своїми супутниками виходять в середню кімнату, відчиняє заслінку і заглядає в середину печі, не гребуючи при цьому вимазатися в сажу. Там, в одному з кутків печі, був захований вузлик з чимось їстівним, бо хто ж думав, що і у піч заглядатимуть. Пам’ятаю, з яким злорадством представник району вигукнув: “А це що? Хотіли заховати від держави продовольство?” Говорилось, це ж, звичайно, на російській мові. І я часто, вже ставши дорослим, розмірковував над цими словами. В чому ж полягав наш злочин перед державою? Виходило так, що держава запланувала, щоб ми подохли з голоду, а ми хотіли цим вузликом ще трохи протриматися на цьому світі. Дивна якась держава! Замість того, щоб захищати своїх громадян від сваволі, вона, виходить намагалася швидше позбутися нас за допомогою голоду?!

Як ми виживали після цього “дружнього візиту представників влади – один суспільний кошмар. Постійне відчуття голоду, ослаблення внаслідок цього організму, зробило нас байдужими до всіх радощів життя, притаманних дітям у цьому віці. Тато, щоб якось рятувати сім’ю, розжився чим виміняв на якусь річ( вже зараз не пам’ятаю) відер з троє насіння сорго, котре ми варили і їли вранці, в обід і ввечері. Кожного дня одна й та сама “їжа”. Найперша не витримала цих харчів бабуся: виснажений голодом організм старої людини не міг далі опиратись оцьому “рябкові”, як ми називали це “блюдо” і вона померла.

Не витримували й наші хлоп’ячі організми, бо від такої їжі в нас заклинювало велику кишку і в нас вилазили зади. Тоді нас ставили “на попа” і вправляли їх на місце. Звичайно під час цих “процедур” нам вже не давали їсти й отого “противнючого рябка” протягом двох-трьох днів. І ми вже по справжньому дебеліли від голоду.

Свідчить мій ровесник, товариш по службі в армії (нас, юнаків 1927 року народження, взяли на службу 14-го листопада 1944 року). Пасічник Іван Мефодійович: “Пам’ятаю: померлого від голоду батька поклали на ряднину винесли з хати і вкинули в бричку, де вже лежало кілька таких нещасних. Візник повіз їх на кладовище і викинув у спільну яму без ніякого ритуального супроводу. Тоді було не до ритуалів…

Так несправедливо жорстоко повелась держава з селянами. Мені жаль наших дідів, батьків, які йшли в бій проти царизму в 1917-20 роках. Вони не жаліли своєї крові, а часом – і життя в боях, бо щиро вірили в те, що це – останній бій за торжество правди, справедливості, що, коли вони покінчать з царською сваволею, то наступить вічне царство свободи, братерства, рівності. Вони знали, що багато з них не доживуть до перемоги народної (як тоді уявлялось) влади, але їх надихала віра в те, що хоч діти та онуки їхні будуть жити при справедливій владі. Добре, що вони не знали тоді, що замість правди наступить таке беззаконня і свавілля, в порівнянні з якими царське свавілля здавалося б ще й терпимим. Дивіться: Ленін закликав до повалення існуючого ладу – самодержавства, і то його не розстріляли, а засадили в Сибір, де він жив на волі, користувався бібліотекою, спілкувався зі своїми однодумцями. Коли його судили, то були адвокати, судді, обвинувачі, преса. А от після перемоги революції людей судили за одне лиш необережне слово, сказане з приводу якихось неправомірних дій влади, забирали без суду і слідства керуючись всього-на-всього отією революційною необхідністю: з’ясувати, що сказав заарештований, чому був незадоволений владою – це досить довга, марудна справа. Зовсім інша справа – ревтрибунал, знамениті “трійки”, котрі за лічені хвилини вирішували долю “ворога народу” – добре, якщо зразу ж не розстріляли, а послали на рудники, лісоповал. І не було при оголошенні вироку ні свідків, ні адвокатів чи ще якихось, як тоді було модно говорити – “отживших атрибутов старой царской судовой системы…”

Наш сусід Литвин Федір Савелійович і рік голодомору працював конюхом, і щоб якось рятувати опухлу від голоду сім’ю вкинув у кишеню кілька жмень дерті. Хтось помітив це і доповів владі. Сусіда затримали і посадили до тюрми на два роки за підрив весняної посівної кампанії, мовляв коні не одержують потрібної кількості дерті, отже не здатні виконувати важкі польові роботи. Через два роки Литвин Ф.С. прийшов додому і дізнався, що батько і менший син померли з голоду, а старший син і дружина були ще живі, хоч і опухли. От якою важкою ціною виявилася для сусідів оті дві кишені дерті..

Ми схиляємо голови перед пам’яттю мільйонів безвинно знищених “найсправедливішою в світі владою” як тоді її називали в пресі. Якомусь катові все ж стукнуло в голову, що коли знищити голодом все трудове селянство, то хто ж буде годувати їх, катів. Адже земля по собі нічого не варта, її не можна їсти, а треба, щоб хтось вирощував на ній хліб. І коли ці тупоголові збагнули цю давню – предавню істину, то почали видавати тим, що хоч були й пухлі та ще живі по 100-150 грамів макухи, якихось ерзац-харчів, почали варити славнозвісний “кандьор”, де було більше води ніж пшона.

Ох! кандьор, кандьор! І досі міцно тримається в пам’яті, як ми, дітлахи ходили з літровими глечиками по цей найпопулярніший тоді харч. Посеред луків був вкопаний в землю п’ятивідерний котел так, щоб під нього можна було підкладати дрова. І поки кандьор варився, ми сиділи навколо котла, створивши суцільне коло діаметром метрів з двадцять і вдихали в себе отой життєдайний запах, що розходився навколо від котла. Для цього ми приходили зазделегідь  — за годину-півтори до того, як кухарка — Масалова Марія Дмитрівна — розпочне розливати черпаком по наших глечиках кандьор. Це було наче почесне завдання від батьків: поки вони прийдуть з роботи, а літр чи півтори кандьору вже на столі. 

   А далі почало з’являтись різне зілля — очеретяні шпичаки, рогіз, козельки, гирчаки (ми називали цей вид харчів лопуцьками, нинішньому поколінню це слово, мабуть, зовсім незнайоме). Почали з’являтися на вишнях перші листочки, які теж пішли в наш раціон. “Смакували” споришем. І так, завдяки природі, ми мали змогу якось дотягти до врожаю, до перших овочів на городах…”.

Моя мама на протязі всього свого життя (а прожила вона 85 років) неодноразово розповідала про сумну подію весни 1933-го року. Вона в числі двадцяти жінок поверталася з роботи із степу — пололи посів за 3 кілометри від села. Сонце вже заходило, а вони тільки-но вийшли на шлях, що вів до села. Виснажені голодом, втомлені, більшості з них було тоді до 30-ти років. Вони ще якось давали собі раду, боролися з невідворотним — голодною смертю. А одна з них, трохи старша, Марія Пискун вже настільки опухла х голоду і була виснажена до краю, не мала сил іти додому і впала посеред шляху. “А ми продовжували іти, — розказують, було мама не в змозі стримати при цьому сліз. — Ми боялися оглянутись, а вона (Марія Пискун) просила не покидати її, потім вже ледве чули її крик” І все ж мати обернулась і на все життя запам’ятала отой останній помах руки сільської трудівниці, що залишалась лежати на шляху перед ніччю, що насувалась. Гурт жінок смерком дійшов до села, заявили в контору. Незабаром запрягли коней ,поїхали в степ, забрали нещасну і зарили на кладовищі, як заривали перед цим десятки інших жертв…

…Ще один спогад…До нас прийшов пішки з с.Андріївки (Сошенове воно тоді називалось) за 14 кілометрів Білан Андрій Якович, татів племінник, сестрин син. Було йому десь біля 20 років.

Він ледве додибуляв до нас охлялий від голоду, і татові ж треба було чимось пригостити хлопця – до рідного ж дядька прийшов. І от вийшов з хати, тато через деякий час вніс до хати два качани кукурудзи. Де він їх узяв – я не знаю, бо тоді не спитав, а в 1943-му році тато загинув на фронті. Може він розжився на два качани в когось із заможних селян, а може зірвав їх з бантини на горищі, де звичайно зберігали кукурудзу на насіння. І от почалося частування: як сьогодні бачу цей епізод – так він врізався в мою пам’ять: двоє людей, трохи схилившись над столом стоять і, вилущуючи зернину, кидають в рот, хрумкотять. Ми, троє братів, дивились з печі (зимою в хаті, як правило стояла холоднеча, тож ми більше знаходилися на печі, де все ж було трохи тепліше) на той обід і думали: “А ну ж чи й нас почастують такою “смакотою”?. І тато таки приніс нам по кілька зернин. Які ж вони здавалися нам смачними після отого ненависного “рябка”!

І от один качан вже обшулошений, а другий тато заховав щоб завтра вранці підкріпити гостя в дорогу, щоб той не впав десь, вибившись із сил. Ось такими “блюдами” в той час частували гостей. скільки часу пройшло – більше 70 років, а я й досі згадую оте “частування”…

Місце запису: м. Лебедин, Лебединський р-н, Сумська обл.;

Дата запису: 26.07.2005;

Хто записав: Кубрак Наталія Валеріївна;

Респондент 1: Митник Олексій Іванович, 1910 р. н.;

Респондент 2: Митник Уляна Данилівна, 1910 р. н.;

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  Митник Олексій Іванович, 1910 р. н., проживав у місті Лебедин Лебединського району Сумської області.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Митник Уляна Данилівна, 1910 р. н., проживала у с. Будки Зіньківського району Полтавської області. 

Митник У. Д.: Через те, що була страшна засуха, був страшний неврожай. Розумієте? Коли бурячки уродили, такі завбільшки, як волоський горіх. Більших не було. Через те, що страшна була засуха – все повигорало. У кого находилися ділянки у долинах унизу, у низьких частинах, то там кой-як зібрали врожай. Я сама жила в селі Буди Зіньківського району Полтавської області. Нині називається Кузене. І жили там два брати недалеко од нас. Вони жили: одна сім’я дуже трудолюбива, а друга – ходили такі панянки. Було багато землі. І земля була у долинах. І вони зібрали врожай. Накладали на них хлібоздачу – план, щоб здавали. Так один з них здав навіть більше, чим йому наложили план. Більше здав зерна. А другий, знаю, ми проснулися ноччю, чуть не задохнулися од диму. Шо такоє? Люди повиходили серед ночі. Шо то в нього горить? А цей другий брат, той, що в нього панянки – дві душки, у їх ціла скирта була з зерном. Зерно. Так він, щоб не здавать для держави, так він що зробив: облив кіросіном оцю скирду з сіном і запалив. Ні людям, ні собі. А так я говорю, що кажуть, ото ходили з горшків забирали – то сама настояща брехня. Настояща. Приходили, питали у нас, як ви живете, все. Бували такі випадки, що приносили продукти. Заготовка чи щось таке. А нас у мами було троє дітей. Батько загинув у гражданську войну. Так нам наоборот – приносили. І не тільки нам, а й другим. Оте, що ото говорять: у горшках забирали, – неправда.

Ви маєте на увазі голод 1947 року?

Ні, 1932-33 рр.

Ніхто нічого не забирав, тільки приносили. Так?

Ні, у тих, у кого був урожай – у багатих, у тих, у кого поля були на низинах – тим план. Як кажуть, план до двору доводили, шоб тут же здать. «План» запам’яталося. 

Скільки Вам років було? 

Та вже в школу ходила. Так той здав брат, а той брат запалив. Ні людям, ні собі. Отакої. А так старались виживать. Ну літом легше. То бур’янець який там. А весной дуже тяжко було. Случаї були конечно…

Митник О.І.: Великий план поставки зерна в те время хоч і неурожай був настільки такий, що сєльське хазяйство начало потрошку хоч підніматься і создавать машини. Шоб машини були для людського труда. Нада було спасти рабочих і давали. Начали строїть Харківський тракторний завод, Дніпрогес у це время. Нада було, значит, рабочих. І тому весь цей хліб любими путями збирать і отправлять у міста для того, щоб піддержать місцевий робочий клас. Оце була та главна цель. Були случаї, переборщували. Дуже перегнули у цьому відношенні.

Ну, а чого Ви кажете, що перегнули?

Со сторони куркулів, так називаємих, тоді зажиточних, часто було сумашедчим. У мене у Біднівкі, у Ряпушках жив тоді батько кресний у 1933-32 рр.. А зажиточний був, кулачок, уже мав американський тракторець «Горзон». Так на моїх очах у його з ями витащили 2-3 машини пророслого зерна. Так він закопав у землю. Я бачив очима. Закопали й викидали його. А рядом, його фамілія Ємець, а по уличному тоді називали (тоді уличні прозвища були) Жабун. Жабун такий. Так цей, значит, брат рядом, може чи не брат, тоже якесь чудне, – родич. Так той помер з голоду. Він перегноїв ото стільки зерна.

Митник У.Д.: Так це його брат?

Митник О.І.: Ємця, Жабуна. Його, правда, розкулачили. Його дом пішов під дєтский сад тоді, як колхози стали создавать. Такий великий дом у його був. Я сам був очевидець тоже отут у Лебедині. Я сам житель Лебедина. Так, де оце Горького вулиця, було 3 вітряки, і там тоді були гуртки по збору хліба. Побродить по землі. Гуртки. Ото вулиці 2-3 – гурток. І ото вони… А оце де кладбище Мироносницьке, де башня стоїть…

Я знаю. Там в мене бабуся похована.

Митник О.І.: Хто?

Бабуся.

Було велике таке поле. Ні березок тоді, нічого не було. Ото звозили туди всі хліб. Брали молотар (наподобіє отих машинотракторних станцій). Брали молотила, потом хліб розділяли. Хто скільки. В мене й батько тоже був у цьому гуртку. Побродить по землі. Так я очевидець був на Горького, як скирди хліба і снопи горіли так, як ти ото розказуєш.

Тобто, хазяїва запалювали зерно, щоб не здавать його державі?

Супротівлєніє було занадто більше. Може со сторони і власті був дуже великий нажим. Дуже, может бить, так було прямо… І ошибка велика. Но, то таке, а це… Ну, щоб хтось прятав хліб? В мене і в батька… Хліба не було. Був, був, но неурожай. Жили тяжело. Я сам у технікумі вчився педагогічному. В оте время – 32-й – 33-й якраз. Так нам давали по 400 грам хліба на талончик. І я пока донесу, в мене ще, дійсно, 3 було. Общипаю-общипаю, такий, як кулачок, принесу додому, – їм. Отой пайочок 400 грам хліба студентам давали. Що спасло? Це коло озера осталася картонка неубрана. І весною сам з лопатою ходив, оту мерзлу картонку копав. А на мельниці (протів педагогічного училища була велика мельниця, де автопарк) – це була мельниця Робінзона. Так качани брав. Без зерна качани, самі качани. Робила мельниця ото з колеса дерев’яного, повозки, дупло, робили поршень, обкладували тертушкою, кидали туди качан, терли, перетирали, пересівали, де крупне – викидали. Гречані в ступі товкли оті качани, а потім картонка. Іспользовали на аладі (млинці – ред.). Ну, це було отак усього осінь, а особенно – весна. А потом уже люди пішли на щавель, на траву, на кропиву і пошло дєло. Хто вже в огороді начав садить щось, сіять, з дерева щось.

А Ви чули про такий закон, як про «П’ять колосків», коли людям не дозволяли збирать залишки зерна з поля?

Такого ми не знаєм, того шо нічого було збирать. Нічого збирать. Такого ми не знаєм.

А як при Голодомору багато людей перемерло, то хто їх ховав? Ви бачили, як ховали оцих людей?

Ні. Родня. Бачив, шо ото сидить-сидить чоловік на лавочкі і засипа. Засипа і всьо – вмер. Шо нас іще спасло і студентів педагогічного училища? У Куличці великі плантації моркви було. А в Куличці багато людей померло, вулиці пусті. Так ото ми в хатах тих без вікон, без дверей у соломі спали, жили тиждень цілий і тією морквою ми питались. Ми собірали ту моркву, здавали, і самі з тією морквою, фактично, в деякій мірі виживали. Це в 33-му році.

А які ще рослини, окрім картоплі, моркви, кукурузних качанів вживали в їжу?

І щавель, і лобода… Вже й позабувалось. А виживали за щет бурянів: молочай… Це була осінь 32 і весна 33.

Найтяжче було взимку?

Митник У.Д.: В оцей період було тяжело, а весною… Літом люди паслися на траві, огороді.

Гриби збирали?

Митник У.Д.: У це время грибів не було. Поняття не мали, щоб гриби собірать.

Як люди вступали до колгоспів?

Митник У.Д.: Ніяк. Не хотіли.

Дякую за розмову.