Місце запису: с. Ємчиха, Миронівський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Павленко Олена;

Респондент: Шарлай Віра Іванівна, 1939 р. н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. Шарлай Віра Іванівна, 1939 р. н., проживав у селі Ємчиха Миронівського району Київської області. 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Я ще більш-менш помню у 46-47 рр. голод, у 33-му знаю, шо був голод і чула так дешо про нього. І той, і той були карою Божою для людей. Це ж горе – так здіваться з люду.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Я думаю, шо це все винна наша дурная вєчно влада. Канєшно, вина і природа, бо була і засуха, шо виною голоду. І податки стягували з нас, але урожай все ж забирала наша влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Всьо ж забирала влада: де яку капустинку, картоплинку, зерно. Всі ж овощі. Все.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Помню була ще у баби, а пізно ввечері вишла надвір, а коло нас жив дід Марко, то він злякав мене дуже, бо ходив у нас по двору – шось шукав, як баба мені тоді казала, а у нас надворі у погребі лежала картопля крадена з поля, то тоді на другий день і прийшли до нас ці грабіжники сталінські, забрали все, ще й у хаті передивились все. То той дід Марко тоді получив за донос сахару та кукурузу і пер додому. Баба Хотина колись – то грошей була получила. Не знаю скіки рублів. Донесла, шо у Підопригори Марії було зерно вдома. Ото вже пакості робила всім і вона, і той Марко.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Як вони самі вдиралися у хату, ніхто перед тобою не одчитувався: чого? Нашо? Вони собі знали своє діло. А ніхто з нас не требував з них документів: чи з бомажкою, чи без неї, а зерно, продукти заберуть. Ще могли глиняні горщики побить, бо вони їм мішали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

О, канєшно, якщо находили у хаті якийсь харч, то могли і побить. Он Марія Груша заховала була у дитини під подушкою горшок зерна, то ці ж партійні активісти побили Марію, забрали зерно, і так ше дешо з речей (ту ж саму хусточку, куфайку).

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ой, Боже мій, вони і без зброї гарно вправлялися з селянами. А як треба їм зброя, то є і руки.

Як люди боронилися?

А як же ти, доню, будеш боронитися від них, коли їх ходив цілий табун по селі? Ніяк не боролися. Одно тіко плакать і лишалось.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ми нічього не ховали, бо боялися за послєдствія. Та й де б ми шо брали: нічього ні вкрасти, ні достать – скрізь партія одна була. Але крутилися.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

З активістами ходили і наші їх донощики та показували їм, де треба шо шукать. Шукали і на припічку, і в печі, під піччю – скрізь заглядали де бачили.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

А я й не знаю по скіко їх ходило. Чи нам тоді було до щоту.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали люди і у землю (заривали), а було таке шо і до ставка чи у луг несли у кущі. А ми нічього не ховали, бо то такі нишпорки, шо і тебе б у землю зарили коло харчу. Ховали й у хаті під підлогою.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Хіба шо тим тіко, шо робили у колгоспі, але шо ж їм давали: по 100 грамів хліба такого чорного, як земля і ще суп. Та то й не суп, а помиї якісь: бульбинка, якась крупинка. Мій батько робив у колгоспі, то він сам не їсть,  а нам несе.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали все: скот, зерно, овощі, фрукти. Але одяг з рушниками не брали – нащо воно їм, – старий хлам – кому він треба?!

Що таке «Закон про про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Його був приняв Сталін у 32-му році. За цим законом за п’ять колосків садили у тюрми людей на 10 років.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Та хто там розрішав. Запрєтили даже гниленький бурячок чи морквинку забирать із поля, хотя вона вже валялася і її вже ніхто не підбере, а згниє отамо у полі все, –  але не бери. Да. Отаке було.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

А люди із села або ж ті партійці, яких заслали у село.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Нє, не хотіли, бо боялися, шо нічого не зароблять для сім’ї, шо не прогодують їх, а тіки будуть стягувать податки сумашечші.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Нє. Йшли і добровільно у колгосп, але більшість шла примусово. У мого батька й матері забрали курей, коня і свиней ще зразу у колгосп, а тоді жили як попрошайки якісь.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

А де ж ти їх заховаєш? Це ж ни голка. Корова реве, свині кричать. Шо це вони глухі та не почують.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Не знаю. Зранку десь.

Скільки разів приходили до хати?

Мабуть, разів тридцять приходили і заходили, то те знайдуть, то те. (І картошку забрали, і сіно, і соління, і м’ясо і т. д) 

Коли почали помирати від голоду?

У 32-му мерли менше, а найбільше у 33-му. У 46-47 не стіко людей вмерло, як тоді. У 33-ім забирали до зернинки, а в 47-ім вже не так.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Деякі матері підкидали своїх дітей сусідам перед своєю смертю. Були і такі випадки, шо мати, почавши пухнуть з голоду, завезла дитину в місто і кинула її десь там. Опікувалися більше чужі люди, а не держава.

У нас в селі то був такий Макаренко Льоня, то він ото живучи сам без сім’ї опікувався сиротами, було чим їх годувати, то і слава Богу, шо поміг.

Хто не голодував у селі і чому?

А ті не голодували, шо не їли котів та собак як ми, шо не їли коріння та листя.

Хто зумів вижити?

Виживали більшість жінок, чим чоловіки і діти. Видно організм був дужчим за їхні.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Помагали, сусід сусіду або родич своїй рідні. Було й таке. У мого батька були родичі на пекарні, то вони передавали нам куски хліба крадькома.

Які засоби вживали до виживання?

А тікали у райони України, де був менший голод. А як не вдалось втікти, то пробували красти якусь городину чи зерна у колгоспному полі чи садку.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

А я ж вже казала, шо мали від пекарів.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Коріння якесь і не помню чи їли, чи й ні, а гарно помню, шо варили кропиву, їли коржі з лободи. Їли у лісі раз по раз малину, ягоди, полуниці, суниці, ожину, шо росла у березі у нас.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Кору і листя липи їли, акаційове листя їли і все.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Дикі тварини їли: кабанів та косуль, із голубів готовили їду, з ворон (але рідше з ворон).

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

У мене раз батько їздив на западну і там обміняв украдений мішок солі на зерно. А так – це купівля-продаж були опасні для всіх.

Чи був голод у містах?

Був, аякже. По всій Україні був.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не скажу, бо не знаю. Багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

До такого, слава Богу, не доходило, а на Радгоспі, то там мати доїла свою припухшу від голоду дитину, шоб та не вмерла. Але ж мати вже була ума тронулася перед тим, як з’їла.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі ховали. Як могли, то родичі, а як уже сирота чи вдова, то возом везли і ховали разом з усіма у ямі одній чужі люди.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Нє.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Всі на кладовищі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

То шо ж то за родич, шо не пам’яне свого близького?

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

У совєцькі времена хіба ж би ти пішов до тієї церкви?! А зараз пожалуйста. Згадували і поминали і тоді, і тепер, яка б власть не була (а тишком-нишком, то можна).

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Соромно, та нема церкви. Щє не построїли. Колись може ж буде.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Це ж гроші все, а наші директори села ще ж не понабивали собі кушельків.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Всі вони знають від нас – очевидців того лиха, бо хто їм ше скаже.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталінську власть.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

#Голодомор #Голодовка 1946-1947 #Закон про п’ять колосків #Активісти #Смертність від Голоду #Виживання #Сурогати #Подвірні обшуки 

Місце запису: с. Ємчиха, Миронівський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Павленко Олена;

Респондент: Чучінський Микола Якович, 1933 р. н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. Чучінський Микола Якович, 1933 р. н., проживав у селі Ємчиха Миронівського району Київської області. 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Я народився у 1933 році, то чув тіки од батьків про нього, а у 46-47-му вже помню мені тоді було 13 років. 

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

На скіки я знаю, то голод був спровокований Сталіним і в 33-му і в 46-му.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Партійні люди оббірали людей, а їм за це ж шось перепадало.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

А, мабуть, же ці донощики получали якусь винагороду за донос.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Якшо взнали, шо десь хтось шось вкрав або ж сховав, то зразу ж партійні люди у хату й переривали все. Із собою активісти (як їх звали) ніяких документів не носили, бо ніхто їх не давав.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Да, людей і били інколи, заарештовували, кидали у тюрми за вкрадений із поля нікому не нужний зрізаний колосок чи вже пригнившу капустину з поля, чи щось інше.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не бачив, хіба що знаєш, що – палка у руках.

Як люди боронилися?

Були й драки між людьми і цими активістами, але шо ж він проти такого гурту чи вона (жінка чи дитина).

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ніде б ти його не сховала, бо перевертали з ніг на голову: нишпорили скрізь.  Раз мати сховала в горшечку зерно і поставила в печі, заховала за дрова, але й там знайшли і забрали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукать по хатах ходили ці ж активісти: серед них була і така Мотря (жила тут у нас на вигоні, царство їй небесне, баба Мотря), що доносила на людей партії. Рилися, як собаки: і у погребі, і у коморах, у повітках, у хаті біля печі.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Чоловік 6-7 приходило у двір, а другі йшли у хату і шукали. Шо саме інтересне, шо всі ж ми з одного села, а вони таке оце робили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де б не заховав ти їх, а скрізь знайдуть.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали тільки тим, що робили у нашому колгоспі. Хоч шось, та давали. Перепадало кусок хліба і «болтушка» – це такий суп, де плавало дві пшонини  і картошинка, кусок бурячка.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Інколи забирали і одяг, але забирали у людей і худобу: корів, свиней, коней.

Що таке «Закон про про п’ять колосків?» Чи чули Ви про нього?

За цим законом судили людей за гірка(огірка – ред.), помадора (помідора – ред.), або ж за жменьку зерна і заарештовували їх, або й смерть грозила за крадіжку.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нічого не розрішали забирать. Це ж тюрма зразу.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

На полях сторожували об’єжчики, вони цілий день об’їжали поля. У коморах сторожував сторож.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ішли примусово більшість, але деякі йшли добровільно люди, бо не оставалося дома нічого.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Якшо змушували людей, то все було примусово: забирали корову, коня, воза із двору, або іще щось, то після цього вже нікуди було діватися, як у дворі нема нічого. А якось же треба було дальше жить.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ховали скот у лісі в основному. У мого діда нашли корову і там. Він прив’язав її до сосни, але хтось доніс і її забрали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ходили по хатах зранку до вечора. Не було у них обозначєного часу.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили раз по раз і шукали доки не находили. А скіки раз я вже не помню.

Коли почали помирати від голоду?

А тоді як не було чого їсти, пухли бідні з голоду.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Та яка там держава, вона ж наоборот робила все, щоб люд вимер. Малім сиротам хто чим міг, тим і помагав. Деякі так і вмірали з голоду.

Хто не голодував у селі і чому?

А куркулі ж і не голодували, а хто ж!?

Хто зумів вижити?

Якщо вміли красти, то ще якось виживали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Аякже, було шо і сусід з тобою поділиться, або ж родня твоя: чи то куском хліба, чи якимись іще харчами.

Які засоби вживали до виживання?

Люди шукали скрізь де шо не є, шоб прогодувать себе і сім’ю свою. Ходили і на сусідні села у пошуках їжі. Так і крутились.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Аякже, як же без цього – хто шо мав більше, то ділився із моїми батьками, а мої батьки коли і з ними.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли ми багато яких рослин, але більше лободу, калачики, їли листя з липи. А акаційовий цвіт – який він був тоді добрий! Якшо ж у ліс підеш, то там збирали всі лісові ягоди, коріння ми якесь їли, але диви забув як воно зветься.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Кору дуба раз тіки і їли, а то не їли кору вобше. А листя їли і з липи, і з берези.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

А їли диких кабанів, колись із батьком і сусликів ловили, ловили диких кіз – їли. У 46-ім їли і горобців. Варили з горобців суп, та такий добрий.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

А, мабуть же, можна. Ми то нікуди не їхали, весь час були в  селі.

Чи був голод у містах?

Мабуть же ж був, але не такий як на селі.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Багато людей померло тоді за ці два голоди, але, мабуть, відомостів нема ніде.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нас в селі не чув, а на сусідніх селах були.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто був живіший, той і хоронив. Коли в сім’ї хто вмирав, то ховала сім’я, а хто був один чи сирота, або хто вобше вже не міг поховати родича, то підводою їх збирали по селу і всіх ховали у одній ямі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Хто там платив! Ні, та шо ти.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Нема їх.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Конєшно, шо кожний згадує своїх близьких.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

У радянські времена боялися ходить до церкви. Не розрішали. А зараз, конєшно, шо згадують. Та й тоді згадували, але шо не у церкві, а в сім’ї: рідні, близькі.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нема у нашому селі церкви.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Оце я розказую про голод своїм дітям, онукам, то хіба про це горе й сусід не розкаже своїй дитині чи онукам? Одне одному розказуємо.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталіна, бо все це він зробив.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

#Голодомор #Голодовка 1946-1947 #Активісти #Подвірні обшуки  #Смертність від Голоду #Виживання #Сурогати

Місце запису: с. Ємчиха, Миронівський  р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Павленко Олена;

Респондент: Чучінська Катерина Петрівна, 1939 р. н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. Чучінська Катерина Петрівна, 1939 р. н., проживала у селі Ємчиха Миронівського району Київської області. 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

А хіба я помню, ми були меленькі. Ще 46-й рік я помню, а 33-й – нє. Я із 39-го року, то 33-го і не знаю, хіба шо чула від діда свого.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

А вивозили хліб у Канівське Дніпро, шоб люди мерли. А виходить, шо влада забирала весь врожай. Самосвалами вивозили зерно у Дніпро. Це було у 46-ім. 

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Партія, а хто ж це робив ще!

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

А я й не знаю за винагороди. Може й давали цім активістам поганим щось, мабуть!

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Відбувалося? Посилали їх до кожного двору, а вони гребли все, шо тільки бачили. Все. І ніяких документів у них і не було! Хто їм їх дав і нашо? 

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Чи били хто його знає. А я знаю, шо мою матір посадили в холодну за те, шо вона пішла на Радгосп і хотіла вкрасти лободи, шоб спекти якогось млинця з лободи нам.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Нє, нічого у них не було. Так ото гребли все, шо бачили. Забирали де шо не є.

Як люди боронилися?

Як же ж їм було борониться? Плакали, шо забирали послєднє від дітей. Ніяк не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Де ти там його сховаєш: як вони ж вскрізь заглядали й шукали; шукали й у погребі, в печі, заглядали у кожний горщик! 

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Я ж кажу, що шукали скрізь: у погребах, у печі, передивлялися кожний горщечок, дивилися і під піччю – скрізь, а звали їх – грабіжники, як же ще.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

А свої ж люди і приходили. Ходили вони по хатах цілим табуном.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде не можна було заховать, бо вскрізь шукали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Хто робив у колгоспі, то давали. Давали 100 гр. хліба і якусь юшку шо її й їсти зараз собаки не хочуть. У мене мати не робила у колгоспі, то більше не знаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Не знаю, не скажу тобі. Шоб забирали одежу, рушники – то нє. А худобу може й забирали. У нас не було скотини, а в людей як була, то може й забирали.

Що таке «Закон про про п’ять колосків?» Чи чули Ви про нього?

Чула, це той, шо за вкрадене зерно, даже, за колосочки садили у тюрми на 5 год.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нічого й не розрішали й забирать із поля. Не розрішали ані колоски збирать, ні городину. 

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охороняли об’єжчики (чи як там на них кажуть), а колгоспні комори – сторожі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Нє. Добровільно не йшли у колгосп. 

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Забирали з дворів і тягли в колгосп. Забирали воза, чи те саме колесо. Все шо бачили, все шо згодиться у господарстві у колгоспі, те й забірали. А людей заставляли йти у колгоспи.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Де ти там їх заховаєш. Із-під землі доставали й забірали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом ходили, а в який час я й не скажу.

Скільки разів приходили до хати?

Ми з матір’ю жили бідно, то до нас разів скільки пришли, позабирали де шо не є і більше не приходили.

Коли почали помирати від голоду?

Умірали тоді, коли вже не стало шо їсти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Малі діти оставалися самі по собі, на Божу волю. Хто пожаліє, а як є шось, то й сиротину вгостить. А держава не опікувалась ними.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували куркулі або ті, шо доноси робили.

Хто зумів вижити?

Вижили кому не смерть, а кому смерть, то помірали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Було й таке, шо ділилися. Але в основному ділилися із ріднею своєю. Із моєю матір’ю, то ділилася рідко сусідка, як мала шось із поля, де крала. Моїй матері помагали, бо вона була сама з двома дітьми без чоловіка (не вернувсь з войни).

Які засоби вживали до виживання?

А крали люди, бо більше нічого не оставалося. 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

У нас не було таких родичів, а у кого були, то канєшно ж мали. Вони ж ділилися і куском хліба і якоюсь крупою чи гірком.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли коріння козликів, лободу їли, калачики. Як цвіла акація, то їли її цвіт. Собірали у лісі ягоди, зімляніку, маліну. Шо находили.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Кору ніяку не їли, шось такого я не помню, а от листя з липи. По це листя ми ходили аж на П’ятихатки.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їли дикі кози, кабанів, сусликів, собак, котів, голубів. Хто шо вполює.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було виміняти як хто мав якусь одежину, то вимінював на хліб чи якісь продукти.

Чи був голод у містах?

Я в город не їздила і матір не їздила, а так не чула, шоб казав хто.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Мабуть відомостів немає, хто їх там щитав. Кому ці люди треба.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У Ємчисі не було, Слава Богу.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих людей збирали по селу і підводами звозили у одну яму на кладовищі і скидали всіх туди. А ховали їх або ж чужі, якщо рідних не було, а якщо родичі іще були, то хоронили рідні.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Аякже каждий те згадує своїх родичів і близьких, хто тоді помер.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Не знаю цього.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Аякже каждий же згадує своїх родичів і близьких хто тоді помер.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тепер згадують, а тоді у радянське врем’я – нє, бо всі боялися і в ту церкву з’їздить.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церкви в нас нема.

Чи встановлені хрести, чи пам’ятники померлим від голоду?

Нема і не було.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Сучасна молодьож трохи знає про це лихо. А я колись розказувала про це дітям, тепер онукам. Коли зайде мова за голод, то говоримо і з сусідами про це.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу, а кого ж!

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

#Голодомор #Голодовка 1946-1947 #Закон про п’ять колосків #Активісти #Смертність від Голоду #Виживання #Сурогати

Місце запису: с. Ємчиха, Миронівський  р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Павленко Олена;

Респондент: Перехрест Макар Семенович, 1935 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. батьки Перехреста Макара Семеновича, 1935 р. н., проживали у селі Ємчиха Миронівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Та шо я там знаю про 32-й і 33-й?! Був голод. Знаю, батько пішов був уночі на поле, шоб якогось колосочка принести додому, то його там і впіймали. А нас було сім дєток, я – найменшенький. Вдома їсти не було чого, та ше й батька закрили у холодну. Мої сестри  і брати повмирали, а я лишився і ще двійко сестер. А я їй сказав, шо видно на роду так написано: прожить не 2 годи, а вже без двох годів та й сємдісят.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Засухі і неурожай – то не причина голоду. Бачь, і в цьому році не вродило хліба, ну це ж не причіна, щоб був голод у селі! То все тої податки, шо Сталін видумав та забирав у нас усе. Все забирав до нитки! У сорок шостому помню, була посуха. Наша держава пошти все зерно вивозила із колгоспів – це так хотіла зробити свій план. А ще й після війни селянські двори були розорені

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Держава забірала, бо хотіла внічтожити село і селян вобше. У держави були свої плани до селянства, то вона ото посилала своїх людей до нас у село (шо були прєдані сильно Сталіну), а вони вже знали шо тут робить. Знали як нас грабить.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були. Зараз де Журавель живе, то там колись жила баба Хотина, то вона де шо видивиться, де побачить – то бігла у сільраду і доносила на своїх же. За доноси їй давали не раз і хліб, і сахар, борошна. Ото такі люди, як Хотина та ше й інші і виживали за щот других.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Вони як заходили у двір, то ми нічого й не питали за ті бомаги. А шо б це нам дало? Якшо вже вони заходили у двір, у хату, то вже не виходили поки не найдуть шось у нас. Чи так само у сусідів. Ото мати могла плакати і нічого більше, або ж просила, падала на коліна, шоб не забірали останнє з хати, бо ж в неї семеро дітей і треба їх чимось годувати, бо кожне ж їсти просить. Та просили без толку – ніхто нічого не оставляв.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Нє, нікого не висилали. Ото могли ше побить людину, шо не підчинялися властям, шо сопротівлялися. Кидали людей і у тюрми, але й не так, шоб часто. Ото мого батька кинули в холодну, ще Чуб Палажку, бо та крала лободу на Радгоспі, Перехреста Івана – за те, шо крав вночі стручки гороху на полі. І їм усім грозило до 10-ти років сидіти там, але вартовий у них змилувався і вночі відпустив додому.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Да, я раз бачив пістолета у штанях в одного чекіста. Та ніколи не чув, шоб стріляли у когось як ходили по хатах. В основному вони були незбройні, а так.

Як люди боронилися?

Якщо активісти приходили додому і там була жінка з дітьми сама, то шо ж вона проти них. Старалися ховати, шоб не находили, але ж де там – все находили, то ше й тебе наб’ють. Якшо ж був вдома чоловік, то часто й бійки були, але ж за сопротівлєніє могли ще й посадить. А Андрія ж Когута і посадили у холодну за те, шо побив партійця, шо забірав останнього буряка з хати.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

А хто як міг, так і намагався сховати і зерно, і продукти  й овочі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Хто шукав? А оці  люди… як це на них казали… активісти, партактивісти. Ото вони і шукали. І вони й дивилися. Могли дивиться і в одежі, у дитячих колисках.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Дочечка, не знаю. Чоловік п’ять приходило. А хто? Це ж ті самі активісти й ходили (ходили одні й ті ж самі).

Де можна було заховати продукти харчування?

То це я казав, шо ховали наші батьки де тільки попаде, даже у криницю кидали зерно та овочі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, тіки я не знаю шо. 

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали худобу і вели її у колгоспну ферму. Забирали і коней разом із підводами. А за одежу нічого не чув я, не забирали.

Що таке «Закон про про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чув, аякже. Це за п’ять колосків, навіть за один, тебе садили до в’язниці. І ти там сидів за колоска чи якогось другого продукта від 5-ти до 10-ти год.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ця бригада сталінська хотіла, шоб люди скоріш подохли, то чьо б би це вони розрішали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Як хто! Були сторожі у коморі й на полях. Але на полях тої шо, то їх звали люди об’їжчиками, бо вони були на конях і об’їжали поля сотні разів на день, шоб, не дай Бог, ніхто нічого не вкрав з поля.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ніхто не хотів йти робить на тих паразівів!

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували людей йти в колгосп, бо з дома ж все потягнули у колгосп. Коли ж все твоє добро забрали з двору, то як же жити і на що? А хто ж би вів колгоспне господарство, як не ці селяни змучені?!

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

А десь далеко в ліс заводили та прив’язували на галявині або ж під мостом ховали, але тут бистро находили.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Поки був день на дворі, поки і ходили. Могли день не приходити, два, три, а тоді знову прийти, а могли і кожен день являться у двір.

Скільки разів приходили до хати?

Як тіко шо вчули хто ховає, то бігли як ті вовки у хати. Могли десятки разів заходить.

Коли почали помирати від голоду?

Люди почали вмірать, кажись, у тридцять другому. Вмірали всі, хто голодував: діти, дорослі, навіть худоба й та вмирала.

Хто не голодував у селі і чому?

Не було таких, шо не голодали, просто одні голодали тяжко, а у інших ще був про запас кусок картошини чи хліба.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Малі сироти, хто старшенький був, то тікали в город, думали шо там краще, а хто зостався маленькою сиротою, то просто їх сусіди забирали до себе у родину, а якшо ніхто не забирав, то вже смерть приходила до дитинки. Бідненькі пухли з голоду і вмірали одразу ж.

Хто зумів вижити?

Люди старалися шукати їжу віздє. А виживали стійкіші люди, бо два роки голоду (32-33) та два роки у 46-47 пережити дуже і дуже тяжко. Тяжело було пройти цей ад селянам.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

З моїми батьками ніхто нічим не ділився, багатих родичів не мали ми ні в цьому селі, ні в сусідніх. Кожен жив своєю сім’єю, а не ділився з сусідом. Голод є голод і тут не місце для чужих ротів на той крихітний шматочок хліба чи бульбинки.

Які засоби вживали до виживання?

Більше, ніж красти нічого не лишалося.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

На мали ніякої допомоги, бо у нас і родичів не було таких, що не голодували у ці роки.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли коріння грициків, молочаю, їли і кропиву, лободу, глуха кропиву, конюшину. А за ягодами ми в ліс і раз не ходили, бо страшно було йти в той ліс.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Їли ми кору берези, липи, а листя – березове, з липи, з акації листя і білий цвіт.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Нє, диких тварин і разу не їли, а птицю їли – голубів та горобців патрали та їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна, але де тіх грошів набрать було чи на обмін начиння свого. А сім’я ж велика, та всім дай (поки ше живі всі у сім’ї були).

Чи був голод у містах?

Був, але люди там не так бідували як на селі.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю за відомості, мабуть же ж десь є, якшо не спалили! А люди мерли, як мухи, то думаю, шо багато, а там хто його зна.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Бог милував, не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Моїх братів і сестер поховали у оддєльних могилках, поруч на кладовищі, а чужих людей без сімї або ті вже шо не мали сили ховати рідних, то всі тіла скидали на підводу, що проїжджала кожен день по селу, і їх ото кидали у одну яму і загортали.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Нє.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На старому кладовищі, то це лишилися могилки тих, кого ховали по оддєльності, а хто був похований у місті – то вже давно його втоптали те місце.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

А чи ти б не помянула батька чи матір, шо самі не їли, а тебе кормили?!.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ти думаєш, шо Сталін би це розрішив – нє. Поминали собі вдома, не йдучи у церкву, а зараз вже можна і поїхать у Міроновку і там поставить за їх упокой свічку.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Ні до якого, бо її нема.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні, та й ніхто цим не займався.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Сучасна молодь не хоче вчить історію України, може так де чули краєм вуха. А своїм близьким я розказував і буду говорить і згадувать про це доки живий.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

А Сталінську морду за те, шо подавила спеціально нас.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Ємчиха, Миронівський  р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003;

Хто записав: Павленко Олена;

Респондент: Макарченко Тетяна Степанівна, 1934 р. н.

Під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. Макарченко Тетяна Степанівна, 1934 р. н., проживала у селі Ємчиха Миронівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Не тільки пам’ятаю, я ще й часто згадую його, то не дай Бог пережити оце ізнов. Ох і ж лишенько. В 33-му мене ще й на світі не було, бо я ж із 34-го року (на рік пізніше від цього ж Голодомору), а бідні люди, а шо ж вони їли!? А це ж усе совєцька власть! Аякже.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Було всього: і неурожай, та й суша, собірали і дань з цього бідного люду, але із цим мирицця можна було ще. Але ж Сталін сказав, щоб цих людей подавили, як клопів. Оце й мали.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

А власть наша гнилява. Давила людей до останньої зернинки. І чого вони зненавиділи це село (не тіки наше я маю на увазі, а всі-всі села), в городі такого не було страшного, як тут творилося.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Конєшно ж були, вони б так даром не доносили на своїх односельчан, шось мали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А приходили активісти до двору, і як почнуть нишпорить попідрах. Скрізь винюхували, як пси оті. Наші активісти нічого при собі не мали, ходили без якіхось бумаг. А нашо вони їм?

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

А може кого й висилали де, а у нас у селі нє –  не було такого. Та й арештів таких не було: ото садили у холодну, а там як вже Бог дасть: чи вийдеш живий, чи з голоду здохнеш, як собака ота.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ти знаєш і не бачила ніколи. Мабуть, шо нічого й не було. Ходили без пістолетів.

Як люди боронилися?

Всі їх боялися, як чорт ладану, то хто там буде борониться. Це якщо ці активісти ходили по одному до двору, а то ж табуном цілим. 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нє, нічого б ти ніде не сховала, бо як не найдуть партіяни, то донесли б на тебе, а у нас у селі було таких багато (Хотина Журавель, Марко Томіленко, Уляна Пампушка й інші ще), що зробили б донос, а тобі ще й одбріхувалися давай, шо це ж наче не вони, а чужі люди.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

А ходили ж по дворах активісти партійні і вони обшукували і у повітці, і у коморі, заглядали у все шо бачили. Гарно обшукували погреба, бо думали, шо такі люди дурні, шоб у них під носом покласти!?

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

То я ж казала вже, то були партійці і ходили вони по чоловік 7-8 до дворів.

Де можна було заховати продукти харчування?

Та це ж ти мені вже наче загадувала. Скрізь найдуть! А як найдуть, то ше й хуже буде тобі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Хіба ж то їда, яку давали в колгоспі? То ж юшка вода одна з малюсіньким кусочком картошки. І маленький кусочок хліба. Зрідка давали кусеничок гірка, та й той був вже гнилий. Коли-не-коли давали колгоспникам сухарики по два штучки, не більше.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Як нічого не находили з продуктів чи худоби, то забирали і одежу, і відра.

Що таке «Закон про про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Сталін його написав, бо хотів шоби люди не крали із полів і колгоспів нічого. Ото за ті п’ять колосків і садили у тюрми. Шо ж ти зробиш, як їсти кортіло кожному, а де ж ше взять, як не вкрасти!?

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ніхто ніколи не розрішав, але люди крали шо хто зможе.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

А сторожі, а хто ж, їм за це платили гроші. А вони як кого упіймали, то рідко відпускали додому, в основному садили у тюрми за гнилого помидорчика чи цибулинку.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Йшли в колгоспи самі, бо думали, шо стане легше жить, та не тут-то било.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували і насильно людей іти в колгоспи, бо треба ж комусь було засівати, орати, збирати врожай. Дивиться й на фермі за коровами, й кіньми хтось же ж мав. А хто ж усю грязну роботу у колгоспі робив би? Думаєш партійці пішли б туди!?

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Її швидше з’їдали люди самі, або вона здихала з голоду. Це ж скотина, її зараз не нагодуєш, а тоді, де це того корму було настачить?

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

У них не було того грахвіка. Так ото коли прийдуть, тоді прийдуть.

Скільки разів приходили до хати?

Ніхто не щитав рази. Та й хто зараз вже тобі згадає скіки разів приходили до хати? Це було давно, так і вже багато чого позабували.

Коли почали помирати від голоду?

Як не стало шо їсти, не можна й вкрасти, то люди почали пухнуть з голоду. Деякі перш чим померти, то божеволіли.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Маленькі сироти із сіл тікали на город у державні установи якісь, шукаючи там притулку (в лікарні, дитячі будинки). Та й просто на вулиці блукали по місту. Але держава не всіх сирт опікувала. Часто було, шо малих сиріт викидали чекісти, оті із поїздів, прямо на землю. Було багато трупів вздовж залізниці.

Хто не голодував у селі і чому?

Не знаю, не скажу. Мабуть же куркулі, бо всі інші голодували.

Хто зумів вижити?

Кому не пора була умерти. Хто більше звертався і молився до Бога.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

А було і всяко: хто ділився, хто не ділився.

Які засоби вживали до виживання?

Хто мав гроші, то їздив у місто по зерно чи продукт який, а хто не мав грошів, то міняли останню хустку зі скрині на кусок хліба і везли його додому дітям.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

А ми мали тітку Ялосовету, то вони нам, дітям голодним, приносили стручки гороху, кукурудзу.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Коріння ми не їли, а от з рослин, то і кропиву, і лободу. А ягоди, то ті, ходили в ліс по них, як ніхто не бачив.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Кору ми їли зрідка лип’ячу, а листя рвали і їли з лободи, щириці, калачиків, козликів. Їли листя з липи (у нас у селі це листя найбільш любили).

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ловили косуль у лісі і там їх і різали, кабанів ловили. Птицю ловили тоже, фазанів, тетеревів їли, голубів.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна, тільки гроші давай і бери шо хоч. Але по дорозі тебе могли обдерти партійці, як липку, і міг вернутся ні з чим (з носом).

Чи був голод у містах?

А я й не знаю, був, мабуть. Як у селі нема нічого, то в городі будуть тоже голодувать. Село ж кормить той город.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Ніхто не знає.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, не чули й разу, шоб хто говорив тоді чи згадував.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто де міг, там і хоронив, а на вулиці тіла не валялися. Люди ховали всіх на кладовищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Нє, не знаю. Нема у нас таких окремих місць, всіх ховали на кладовищі, на тому, де й зара ховають людей.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки»,  «Зелені свята»?

Поминає кожен свого.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

А ні, хто тоді про них згадував, – радянська влада заборонила це робити. А зара згадуй і поминай скільки влізе. Кожен згадує брата, сестру, чоловіка чи дружину і т. д.. Аякже це й є сім’я твоя.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Нема церкви.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні, немає, а треба було б.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Чи сучасна молодь знає – а мої діти і внуки знають, бо я розказувала.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Сталіна.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Владиславка, Миронівського р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2002 р.;

Хто записав: Могилко Г. М.;

Респондент: Шмикова Марія Лаврентіївна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Шмикова Марія Лаврентіївна, 1923 р. н., проживала у селі Владиславка Миронівського району Київської області.

У 1932 році мені було 9 років. Голод до нас прийшов у село, як і по всій Україні. Батько в цей час відбував покарання за сховане вдома майно розкуркуленого Тарасенка Прохора, а у матері був брюшний тиф і вона довго лежала у лікарні. У сім’ї було 7 дітей, троє старших: Володя, 1918 р.н., Ліза, 1920 р. н., і я. Брат у ті роки працював у колгоспі писарем, а сестра пастушкою.

З листопада 1932 році почалось страшне діятися – люди з інших сіл почали ходити з хати в хату просити їсти. У нас було ще у льоху трішки городини і 2 діжки заквашених огірків. Володі в колгоспі давали трішки хліба і калатуші, а Лізі тільки калатушу – вони несли її додому і ділили на всіх. Зима була страшною. У стрісі, що вкривала хлівець, ловили горобців, варили, розкривали кулі з хліва і з житніх кулів вибирали жовту солому і заварювали з неї юшку, а в неї кидали горобців.

Пам’ятаю, як навесні, коли міщани з Богуслава рушили обозами на Канів по рибу, один віз переїхав чиюсь курку. Ми грілися на сонечку і побачили, як якась чужа жінка взяла розчавлену курку і їла її сиру. Весна була страшна – всі діждалися тепла, але не було чого їсти. Де тільки зеленіла трава, на березі кінський щавель, то ми, дітлахи, їх обривали. А коли з’явилася кучерява лобода – то це було щастя, ми знали, що виживем. У піч Ліза ставила великий золійник, підняти його рогачем не могла, тому сунула на качалці, а в ньому варилися житня солома, лобода і хлібна (з муки) калатуша, або її ще називають шліхта, чи тюря. До нас прибігали сусіди, два рідні брати, дуже голодні – їсти не просили, а дивилися страшними, голодними очима. Ми їм насипали велику миску і вони їли, а решту несли батькові.

У нас в селі було два колгоспи і той, що був на Самарці, ним керував голова Кириченко Роман, був дуже хорошою людиною. Сказав брату, щоб привів мене в колгосп на роботу. А робота полягала в тому, щоб намазувати дощечки на підставках мелясою з ядом, аби на них сідала та липла бурякова кузка. Нас було троє таких дівчаток, от ми і наїлися тої меляси, не знали, що вона була отруєна. Нас випоїли кислим молоком, але зате ми кожного дня мали малий глечик калатуші.

Брат із сестрою день не їли, приносили свої глечики повні, а я по дорозі додому вибирала рукою гущу і приносила юшку. Найменшій сестриці Гані був рік, але вона не могла навіть сидіти, все лежала у колисці. Широко розкриті очі не кліпали, ротик теж розкритий, а животик великий, пухлий. Ліза їй по ложці вливала в рот юшку, а вона не ковтала, та юшка текла і було чути як буркоче в кишечках.

До нас зайшла далека родичка, побачити як ми живемо, чи хто помер. Побачивши, що всі живі, а Ганя геть приречена, стала щодня заходити і давала Гані по 3 ложки молока, вона його брала для дочки. Завдяки тітці Ганя вижила, але голод дав про себе знати. До 5 років був рахіт і вона не ходила, все повзала.

Бігали на цвинтар і дивилися скільки людей за день привезли до ями. Пам’ятаю молодого хлопця Супруна, років 18 йому було, закидали його землею не повністю, стирчала рука, а через кілька днів я знайшла ту руку на городі біля цвинтара, як пішла красти гичку на юшку. Собаки тоді її відгризли і затягли на город. Там вона і лишилася.

На городі зустріла Ганну Оникіївну, почала її не пускати по гичку, хоча город був не наш, а вона пообіцяла, що нам наварить буряків.

Ми весь час зачинялись на засов, щоб чужі голодні не зайшли в хату. Коли це Ганна несе горщик варених буряків, постукала у вікно, я відчинила і вона передала нам горщик. Кириченко Роман – голова колгоспу організував «майдан», це була хата розкуркуленого Кириченка Левка, в яку приходили діти, у яких батьки померли, і такі як я, нам давали там їсти. Так ми змогли вижити.

Кириченка Романа репресували за спалену скирту в його колгоспі. Так невідомо, де він загинув, а у селі ще жива його дочка.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Вікторівка, Миронівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 2003 р.;

Хто записав: Крикніцький Олександр;

Респондент: Педченко Михайло Петрович, 1905 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Педченко Михайло Петрович, 1905 р. н., проживав у селі Вікторівка Миронівського району Київської області.

Морально важко було виконувати цю роботу. Я чув як діти душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей – він був переляканий, благальний, ненавидящий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю.

Було болісно бачити та чути все це. І ще гірше брати в цьому участь. Я переконував себе, пояснював собі. Я не повинен капітулювати перед жалістю, що розслаблює. Ми здійснювали історичну необхідність. Ми виконували свій революційний обов’язок. Ми добували зерно для соціалістичної вітчизни. Для п’ятирічки.

Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму і заради цієї мети все було дозволено – брехати, красти, нищити мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці, всіх, хто був перепоною на шляху.

Місце запису: с. Фролівка, Миронівський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Крикніцький Олександр;

Респондент: Яцик Галина Максимівна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Яцик Галина Максимівна, 1928 р. н., проживала у селі Фролівка Миронівського району Київської області.

Ну, що я можу тобі розказати. Було страшно. Не дай Боже пережити це ще раз всім нам. 

Ховали від тих комсомольців все, що могли і куди могли: закопували на городі. Клали під підлогу, під стелею ховали. Але вони і там знаходили, відбирали. Сльози, мольби, прохання нічого не допомагало. От так і голодували. Ходили голодні як щепки.

Що ми їли. Та їли все, що бачили. Я була ще дуже мала, тому весь час сиділа вдома. А мати з батьком, братиком і сестричкою ходили, щось шукали. Нам дуже повезло з сусідами. У Йона, що жив зліва, була корова і її у нього не відобрали. Казали, що мав добрих друзів у сільраді. А Стефанович так добре сховав мед, що його так і не змогли знайти, хоча знали про його існування і заходили до нього постійно. Так той дасть сироватку, інший меду трошки – ми з водичкою розбавимо та й п’ємо так. А взагалі їли й кропиву, і мишей, і котів, траву, будь-які ягоди та важко все перелічити. Що було, то і їли. Тяжко було не тільки від цього. Я довго не могла зрозуміти що сталося, чому ми так живемо. На всіх було страшно дивитися, майже не розмовляли. Ми часто плакали і мама разом з нами. Ох, важко було.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: м. Сквира, Сквирський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Крикніцький Олександр;

Респондент: Кислюченко Марія, 1926 р. н.

Під час Голодомору Кислюченко Марія, 1926 р. н., проживала у місті Сквира Сквирського району Київської області.

Мені сім років тоді минуло, а я й досі пам’ятаю, як мама сховала вузлик пшениці, а комсомольці зайшли і забрали, повиносили якесь дрантя з комори, забрали насіння з соняхів. Мама просить, плаче, а ми, п’ятеро, сидимо на голій лежанці й собі кричимо, і тут мама з розпачу втратила пам’ять і впала. Ті комсомольці сипнули нам купку насіння, щоб ми замовкли і мама знову почала голосить і благать, та все марно.

В цей час приходить наша бабуня, на ній кожух, ті, що комсомольці, повалили бабуню і почали здирати з неї кожух.

Двоє моїх братів таки померли з голоду – 14 років і 3 роки. А я спаслася, бо мама мене відвезла в Київ до дядька, і хоч годували там мене недоїдками, а лишилася жити.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Фролівка, Миронівський р-н, Київська обл.;

Дата запису:  2003 р.;

Хто записав: Крикніцький Олександр;

Респондент: Жураковська Парасковія Йонівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Жураковська Парасковія Йонівна, 1918 р. н., проживала у с. Фролівка Миронівського району Київської області.

Про голод важко згадувати. Ось інколи дивлюся з вікна на вулицю, бачу як люди лазять по мусорним ящикам – стає сумно, боляче. Та й в пам’яті виринають спогади. Жили ми бідно, була невеличка хата та й клаптик землі. Всю іншу землю відібрали оті от колгоспи, та й єдину нашу корову з птицею повіддавали туди ж. Коли ж почали по селу відбирати всі продукти, то й зовсім погано стало. Хоча таких страхіть, про які я чула, у нас не було, та й залишали нам ще трохи на прожиття. Чи то по доброті, чи то від того, що бачили, що у нас троє дівчаток і ми не виживемо. Тому невеличкі норми зерна на день, весною зібрана різна трава, а взимку чи то якісь сухарі, чи виварена кора з дерев та галузки давали нам шанс на виживання.

А взагалі було важко, всі ходили наче в марі, думки зосереджені лише на одне – де б знайти щось поїсти.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).