Місце запису: с. Михайлівка, Тетіївський р-н, Київська обл.

Дата запису: 26.10.2005 р.

Хто записав: Чорноморець Світлана Петрівна

Респондент: Касянчук Параска Семенівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Касянчук Параска Семенівна, проживала у селі Михайлівка Тетіївського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

А чого ж не помню, помню.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

А Бог його знає. Все було, урожай був, не було ніякої засухи, влада вигрібала все.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Та був тут у селі Дердюк Сергій Пилипович, то й він і забирав, вишукував.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я цього не помню, люди щось там балакали, але я уже не помню.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Та як було, заходив у хату і не питався чи ми шо їли, пили, зразу на гору ліз шукати, а тоді по всіх кутках у хаті, і не помню я, щоб він нам показував якісь документи.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Я цього не знаю.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Та ні, нічого такого я не бачила.

Як люди боронилися?

Просили, на коліна ставали, плакали, за ноги хапали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Може хтось це й зміг сховати, а у нас все забрали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Дердюк Сергій Пилипович, Дердюк Савка.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Дердюк Сергій приходив, помню один був.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де хто зумів, той там ховав, а у нас все зразу забрали не було шо ховати.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Варила Христя Климюк на кухні колгоспній, сою без зажарки, без масла, одна соя і вода, то ми діти бігали до неї, то й вона нам по ложці давала, щоб не здохли.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Не бачила, щоб одежу брали, а корівку у нас забрали. Нікого вдома не було, а вони прийшли і забрали.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Помню, що було шось таке було, було.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє, нє не можна було геть і зернинки у полі вкрасти, дуже сварили нас, ми боялися.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Такий був Савка Дердюк. Оце він і їздив по полях, охороняв.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Де хто йшов, а кого і заставляли, люди дуже боялися, а кого і чого не знаю.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп? 

А де ж ти її сховаєш – у селі всі знають у кого що було, все зразу і забрали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти? 

До нас приходили удень.

Скільки разів приходили до хати?

Один раз помню, шо приходили, а більш не помню.

Коли почали помирати від голоду?

А в 33 році люди і вмирали, багато повмирало.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Забирали в інтернати, я була в П’ятигорах в інтернаті.

Хто не голодував у селі і чому?

Хто тримав худобу, той трохи тримався.

Хто зумів вижити?

Та хто зумів. Більша половина села вимерла.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та були всякі, а мені була та бабуся Калина, то всігда щось тикне в руку.

Які засоби вживали до виживання?

Та шукали їжу, де, хто, шо міг найти і в землі, і на дереві, і коней дохлих їли, жабів та деякі людей.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння? 

Їли кропиву, листя з дерев, мерзлу картоплю, якісь жовті горіхи викопували з землі.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу? 

Жували з липи листя, воно таке липке було, ото його і їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу? 

Хто міг, то якого зайця зловить, а то і жабу їли, а я не могла.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

Та поки було шо міняти, то й міняли, а тоді вже не було шо і міняти.

Чи був голод у містах? 

А то хіба не було, може не такий, але думаю, шо був.

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Бог його знає, шо це таке.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Близько 213 чоловік.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

А то хіба не було, було, ще й багато.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Виділяли чоловіка і гарбу, той їздив збирав по селі і мерлих, і тих, хто дихав і скидав всіх в кагат.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Щось давали по жмені муки.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі був такий кагат, туди і скидали людей.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Це треба не мати серця, щоби не пом’янути. Ходимо, поминаємо, аякже.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Аякже, згадують, в кого є грамотки, там записані померлі.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає церкви.

Чи встановлені хрести, чи пам’ятники померлим від голоду?

Є великий хрест на кладовищі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так, так, розказую внукам, в клубі розказувала на зустрічі з дітьми про голодовку.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Тоді люди так співали: Як приїхав Кракало, все село заплакало, а хто був тим Кракалом, то хто його знає.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Григорівка, Обухівський р-н, Київська обл.

Дата запису: 21.10.2005 р.

Хто записав: Новіцька Людмила Миколаївна.

Респондент: Бабюк Павліна Олександрівна, 1926 р. н., Бабюк Федір Олександрович, 1930 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживали у селі Григорівка Обухівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

А чого ж не пам’ятаємо? Пам’ятаємо добре.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирала урожай влада. Все витрушували.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Чув від матері своєї, що «штилювали» Тимощук Ярина, Слободяник Марія.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Хто його знає?

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Ніяких документів не було. Оті, що керували, щоб самому не здохнути, посилали людей (бригаду). Частина відібраного їм віддавалась. Вони брали, пропивали, гуляючи. Забирали корови, коні, теля.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Люди боялися влади. Забирали без дозволу, а люди лишались ні з чим. Плакали. Кому що скажеш?

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не було зброї ніякої.

Як люди боронилися?

Ніяк не боронилися, а думали, як далі видряпатись.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховати забороняли, але в клунях в бочки ховали зерно, в солому. В жорнах мололи.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Спеціально створена бригада: «Базьоньо», Фартушня Настя, Слободяник Марія Корніїха. Настю називали «чорнорота» (була дуже криклива).

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати в основному ходили гуртом, самі не ходили. Марія Корніїха говорили пізніше, що вони ходили, бо хотіли жити.

Де можна було заховати продукти харчування?

Люди ховали продукти там, де могли придумати. В коморі, в землі, в печі, клунях. Але ці схованки знаходили і все забирали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали їжу, для дітей зробили інтернати, ясла.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали все: коні, корови, реманент. У нас забрали Каштанку (кобилу). Нею возили товари в кооперацію.

Що таке закон про «про п’ять колосків»? Чи чули ви про нього?

Чули, якщо зловлять на полі з колосками, судять – 10 років тюрми. Тоді все було строго.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли. Люди крадькома це робили. Гонили, забирали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли – Слободяник Трохим.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Де там? Мусіли, бо треба було жити.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували. Марко Кучерук (татів дядько): «Сашко, пішли, бо поздихаємо, як руді миші».

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Переховати не встигли, перед голодом всю забрали, а наша втекла назад додому.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

На початку1932 р. в любу пору, навіть вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Ходили до двох тижнів, поки не знайдуть що треба. Бабуню вдушили.

Коли почали помирати від голоду?

Почали в 1932, а в основному 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

В селі створили кілька інтернатів: обійстя Кис Наталки, інші – біля старого цвинтаря, біля Лізи Снігур. Їх годували.

Хто не голодував у селі і чому? 

Хто грабував, то ці не голодували. Матері Меланки Слободяник зав’язали на голові спідницю, вона плаче, а вони взяли, що хотіли.

Хто зумів вижити?

Ми вижили завдяки дідуня (Кучерук Яким). Він був на заробітках в Дніпропетровську, передав гроші, харчі. Бабуню невдовзі задушили, забрали, що було. Взяли ще черевики. А через деякий час ці черевики впізнали на Костеві Калашнюку. Він сказав, що купив в Корніїхи, Тимщучки. А Меланчин батько поїхав в Америку підробляти. Женився, мав сім’ю, дітей. Слав сюди гроші. Коли помер, то згідно спадщини його діти тут повинні отримати машини. Довезли до кордонів Союзу, то представники Союзу сказали, що в Союзі в цьому не нуждаються.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали, ділились – Кивецький, Франка, Селевін – мали, давали людям цибулю. 

Які засоби вживали до виживання?

Їли все: квітки (сушили, перетирали на муку), бруньки з липи в кошовочку збирали, несли, було дуже тяжко нести.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали, в кого було, то люди ділилися.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Молоду кропиву, бруньки з липи.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

З липи листя, бруньки, з акації цвіт.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не пам’ятаємо.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Якщо були гроші, то можна було.

Чи був голод у містах?

В Києві не було. Туди ще й тікали, отак як зараз туди тікають.

Чи знаєте Ви, що таке «Торгсін»?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Був у Григорівці (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) Ловив дітей, любив молоде м’ясо.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На старому кладбищі було два кагати (скраю, посередині). Виділяли спеціально людей.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаємо. Швидше всього, що ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Відомі, але знаків так і немає.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені святки?

Поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За  часів радянської влади – ні, а зараз – так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, відноситься до Київського патріархату.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Нічого в нас не стоїть.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знають, хоча раніше це заборонялося.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Бог його знає. Тоді була така власть. Це ж було при Сталінові.

Місце запису: с. Кошів, Тетіївський р-н, Київська обл.

Дата запису: 06.09.2005 р.

Хто записав: Цімох Галина Іванівна.

Респондент: Музика Ганна Володимирівна, 29.07.1917 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Кошів Тетіївського району Київської області.

Все, що вирощували у дома, у полі, все забиралося. Приходили в різні пори доби, і вночі, і коли були на полях чи іншій роботі. Заставляли іти працювати в колгоспи. Коли йшли в поле – обшукували. Якщо знаходили 5 колосків, засуджували до примусової праці. Були випадки, що тяжко били. У кого біля будинків були гарні яблуні, груші, сливки, заставляли здавати плоди. Хто відмовлявся – примушували, або просто вирубували і забирали навіть саме дерево, не лишали навіть гілочок. Одежі дістати було ніде. Хто вправився посіяти коноплі, то могли зробити якусь одежину. Їли все що могли, лободу, гнилу картоплю, пекли буряки. Збирали і сушили гриби. Багато людей травилися. Ловили руками раки, інколи попадалась якась рибина, то це було свято. Топили різним бур’яном. Збирали маленькі гілочки, суху траву. Люди помагали одне одному. Хто тримав козу, у кого були кури. У кого більше було дітей і більші злидні, той і ще й допомагав іншим. Були тоді, що і не ділилися нічим. Існували для себе. Доказували на інших.

Місце запису: с. Кошів, Тетіївський р-н, Київська обл.

Дата запису: 16.10.2005 р.

Хто записав: Павлусенко Ольга Миколаївна.

Респондент: Красій Анастасія Савівна, 16.10.1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Кошів Тетіївського району Київської області.

Найбільш тяжкий рік був для нас це 1933. Ходили по хатах шукали продукти, забирали все: і одяг, і зерно. Бувало прийде 3-4 чоловіки в кожаних куртках з гвинтівками винесуть з хати на одноконку і поїдуть дальше. Хто вони і звідки ми не знали. Казали, що радянська влада. Нас заставляли ходити на роботу. З поля все уберуть, а ми дітлахи ходимо збираємо зернини і колоски у матерчаті торбини. Якщо ніхто не бачить, то зернини їли або ховали щоб хоч принести додому. Хто працював у колгоспі, тому за гарну роботу давали трошки муки, крупи, сахару, але вижити на це практично неможливо. Було багато хвороб, короста, воші, туберкульоз. Ліків не було. Лікувалися травами – звіробій, безсмертник, ромашка, палина – палину також збирали і здавали у державу. У кого в сім’ї було багато дітей, то управляючий міг дати трохи більше зерна і подарити якусь одежину. Жити і вижити було дуже тяжко. Більшість людей були дружніми і допомагали один одному. Чи хтось помер з голоду у нашому селі я не пам’ятаю.

Місце запису: с. Кошів, Тетіївський р-н, Київська обл.

Дата запису: 05.09.2005 р.

Хто записав: Бартош Ольга Олександрівна.

Респондент: Гончарук Іван Сергійович, 17.02.1931 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживав у селі Кошів Тетіївського району Київської області.

Про тяжкі роки Голодомору більшість знаю від батька. Батько часто розказував про те, що творилося у ті часи.  Сам пам’ятаю про те, що дуже хотілося їсти. Хто мав хоч якесь господарство, все забиралося: корови, воли, свині, залишали 3-4 курки, 2-3 гуски. В кого була гарна хата, також забирали, а давали погані будинки, хліви. Хто не хотів віддавати добровільно, забирали силою. Батька поставили завгоспом у селі. І коли він не встиг виносить бур’яни на території колгоспу, його засудили до примпраці на 1 рік. Людей змушували іти працювати на комори, поле. Дуже карали за те, хто брав додому колоски, картоплю, цибулю. На полях сіяли і були навіть на той час непогані врожаї, але все вивозили, куди ніхто не знав. Казали у державу. Були такі злидні, що навіть не було що їсти і в шо одягнутися. Сім’ї були багатодітні. Одні чоботи на всіх, куфайка на всіх. Їли гнилу картоплю, лободу, чай варили з ромашки, чорної бузини, сахару не було. Чи хто помер у нашому селі з голоду, я не знаю.

Місце запису: с. Кашперівка, Тетіївський р-н, Київська обл.

Дата запису: 19.09.2005 р.

Хто записав: Пастух Любов Миколаївна.

Респондент: Лемещук Ніна Семенівна, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Кашперівка Тетіївського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Помню по словах матері, сусідів про голодовку у 1932-33 роках.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

По словах людей причиною голоду було те, шо влада забирала урожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

У людей забирали вирощене на городі якісь люди, хто їх посилав – я не знаю.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

На це питання не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Чи мали документи ці люди, я не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Людей висилали, розкуркулювали, чогось висилали сім’ями, по одному, по двох, десь дуже далеко. На Колиму. Мого діда розкуркулили Жогло Якова.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ті люди мали якусь зброю, точно не пам’ятаю.

Як люди боронилися?

Люди ховалися куди бачили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Продукти закопували в землю, у припічках (біля печі), моя мати корову тримала не в сараї, а в коморі. Пам’ятаю, що картоплю ховали в хаті, а не в погребі.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

По цьому питанні не знаю нічого.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не можу сказати нічого.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не можу сказати нічого.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тим людям, хто йшов до колгоспу, хто був на роботі цілий день, на бараках – їсти давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали (по словах матері моєї) усе, що попадало на очі.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Я сама збирала колоски, бо не було шо їсти, самі мололи на жорна, мати пекла хліб, а нас ганяли, забирали торби. Чула, що людей навіть забивали за ті колоски, судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли збирати ті колоски, бараки, а ми ухитрялися (діти) брати по дві торби – одну забирали, а ми верталися і в другу торбу збирали колоски.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля і комори охоронялися сторожами. По полях їздили об’їзчики на конях.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

В колгоспи люди не хотіли йти самі, добровільно йшли одиниці, бо на 1 трудодень платили дуже мало. То молоді тікали куди бачили, щоб не йти в колгосп. Мій дядько Жогло Іван у 18 років утік в Америку.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Шоб люди йшли в колгосп їм грозили, що виселять у Сибір.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Зерно і продукти приходили забирати вдень і вночі. Штрикали кругом у сіно палицями, шукали усе, що можна з’їсти.

Скільки разів приходили до хати?

До хати приходили до тих пір, поки не находили. На городі шукали залізними шпичками ямки, де могли бути закопані продукти, зерно. Люди, геть, мололи полову і пекли млинці, хліб.

Коли почали помирати від голоду?

Люди почали вмирати зимою, бо забрали весь врожай.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Шо було з дітьми – були ясла і діти туди ходили, там їм давали їсти.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували начальники. Мій батько робив секретарем у сільській раді, спасала нас корова. Сім’ю із сторони матері (Жогли) розкуркулили, бо вони мали воли, коні, корови.

Хто зумів вижити?

Зуміли вижити ті, хто переховував корови у землянках. Літом їли калачики, лободу, лушпайки з картоплі і гнилу картоплю, а зимою бараки збирали мерзлі на полі. А наша сім’я – батько, мати і три дівчинки вижили, бо була корова.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не знаю.

Які засоби вживали до виживання?

Щоб вижити – їли все, що можна. Літом їли недостиглі ще колоски, а зимою картоплю, бараки.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння? 

З вишні і дуба сушили листя, мололи на жорна, добавляли макуху і пекли млинці.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Про тварин і птахів, щоб їх їли – не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

У селі є пам’ятник жертвам Голодомору і там є цифра.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Про людоїдство я не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих ховали на кладбищі. Там була викопана яма і туди звозили померлих (по кілька чоловік). Потім викопували інші ями і туди знов складали померлих людей. Усіх цих людей хоронили на старому тепер кладовищі.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Усіх цих людей поминають обов’язково на Проводи, Зелені свята. Батюшка починає свій обряд саме з цього місця

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади ніхто геть і не згадував про цих людей. Тільки родичі про них помнили. А зараз і пам’ятник поставили і поминають весь час. 

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нашому селі є церква.

Чи встановлені хрести, чи пам’ятники померлим від голоду?

У 1998 році при головуванні Дзвоненка О. О. було поставлено пам’ятник жертвам Голодомору. 

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молодь наша знає, якщо їм розказали родичі старші. Я своїм дітям завжди розказувала про страшні роки, шоб вони знали і помнили і ніколи не забували, як ми мучилися і вижили. 

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Голод зробили спеціально, хто – я не знаю.

Місце запису: с. Григорівка, Обухівський р-н, Київська обл.

Дата запису: 21.10.2005 р.

Хто записав: Новіцька Людмила Миколаївна.

Респондент: Бабюк Павліна Олександрівна, 1926 р. н., Бабюк Федір Олександрович, 1930 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживали у селі Григорівка Обухівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

А чого ж не пам’ятаємо? Пам’ятаємо добре.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирала урожай влада. Все витрушували.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Чув від матері своєї, що «штилювали» Тимощук Ярина, Слободяник Марія.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Хто його знає?

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Ніяких документів не було. Оті, що керували, щоб самому не здохнути, посилали людей (бригаду). Частина відібраного їм віддавалась. Вони брали, пропивали, гуляючи. Забирали корови, коні, теля.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Люди боялися влади. Забирали без дозволу, а люди лишались ні з чим. Плакали. Кому що скажеш?

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не було зброї ніякої.

Як люди боронилися?

Ніяк не боронилися, а думали, як далі видряпатись.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховати забороняли, але в клунях в бочки ховали зерно, в солому. В жорнах мололи.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Спеціально створена бригада: «Базьоньо», Фартушня Настя, Слободяник Марія Корніїха. Настю називали «чорнорота» (була дуже криклива).

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати в основному ходили гуртом, самі не ходили. Марія Корніїха говорили пізніше, що вони ходили, бо хотіли жити.

Де можна було заховати продукти харчування?

Люди ховали продукти там, де могли придумати. В коморі, в землі, в печі, клунях. Але ці схованки знаходили і все забирали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали їжу, для дітей зробили інтернати, ясла.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали все: коні, корови, реманент. У нас забрали Каштанку (кобилу). Нею возили товари в кооперацію.

Що таке закон про «про п’ять колосків»? Чи чули ви про нього?

Чули, якщо зловлять на полі з колосками, судять – 10 років тюрми. Тоді все було строго.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли. Люди крадькома це робили. Гонили, забирали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли – Слободяник Трохим.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Де там? Мусіли, бо треба було жити.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували. Марко Кучерук (татів дядько): «Сашко, пішли, бо поздихаємо, як руді миші».

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Переховати не встигли, перед голодом всю забрали, а наша втекла назад додому.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

На початку1932 р. в любу пору, навіть вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Ходили до двох тижнів, поки не знайдуть що треба. Бабуню вдушили.

Коли почали помирати від голоду?

Почали в 1932, а в основному 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

В селі створили кілька інтернатів: обійстя Кис Наталки, інші – біля старого цвинтаря, біля Лізи Снігур. Їх годували.

Хто не голодував у селі і чому? 

Хто грабував, то ці не голодували. Матері Меланки Слободяник зав’язали на голові спідницю, вона плаче, а вони взяли, що хотіли.

Хто зумів вижити?

Ми вижили завдяки дідуня (Кучерук Яким). Він був на заробітках в Дніпропетровську, передав гроші, харчі. Бабуню невдовзі задушили, забрали, що було. Взяли ще черевики. А через деякий час ці черевики впізнали на Костеві Калашнюку. Він сказав, що купив в Корніїхи, Тимщучки. А Меланчин батько поїхав в Америку підробляти. Женився, мав сім’ю, дітей. Слав сюди гроші. Коли помер, то згідно спадщини його діти тут повинні отримати машини. Довезли до кордонів Союзу, то представники Союзу сказали, що в Союзі в цьому не нуждаються.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Допомагали, ділились – Кивецький, Франка, Селевін – мали, давали людям цибулю. 

Які засоби вживали до виживання?

Їли все: квітки (сушили, перетирали на муку), бруньки з липи в кошовочку збирали, несли, було дуже тяжко нести.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали, в кого було, то люди ділилися.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Молоду кропиву, бруньки з липи.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

З липи листя, бруньки, з акації цвіт.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не пам’ятаємо.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Якщо були гроші, то можна було.

Чи був голод у містах?

В Києві не було. Туди ще й тікали, отак як зараз туди тікають.

Чи знаєте Ви, що таке «Торгсін»?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Був у Григорівці (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) Ловив дітей, любив молоде м’ясо.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На старому кладбищі було два кагати (скраю, посередині). Виділяли спеціально людей.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаємо. Швидше всього, що ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Відомі, але знаків так і немає.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені святки»?

Поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За  часів радянської влади – ні, а зараз – так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є, відноситься до Київського патріархату.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Нічого в нас не стоїть.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Знають, хоча раніше це заборонялося.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Бог його знає. Тоді була така власть. Це ж було при Сталінові.

Місце запису: с. Горошків, Тетіївський р-н, Київська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Біла Катерина Іванівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Горошків Тетіївського району Київської області. 

Мене послали забирати менших сестричок із садіка. На греблі, коли ми йшли, було болото, там лежали люди прямо в болоті. Одні мертві, інші просто не мали сил вибратися із багна. На тіла наступали інші, щоб перейти далі і вибратись із болота. На греблі лежала дівчинка років 10-11. В руках і в роті вона зажала щось довге, начебто кишка із падалішнього скота. Видно дуже їй хотілося їсти, і вона чи померла сама, чи вдавилася цією кишкою. Дуже страшна картина була, аж мурашки по тілу ходили.

Одна жінка, яка потім розповідала, сиділа знесилена біля кущів і голодна. Їхала підвода, що забирала мертвих і зупинилась біля неї, вона почула розмову, що заберем її, а то ще раз прийдеться їхати, вона із останніх сил стала відповзати і так урятувалася, потім прожила ще багато років. Такі люди просили хоч крихту хліба і казали: «Дайте нам хоч трішки і ми встанемо і підемо».

Одного разу наша мама пішла в сусіднє село Кривчунка, міняти свої хустинки на їжу, бо в Кривчунці не було такого голоду як у нас. І в кого було щось міняти, то всі йшли туди. Отож і наша мама взяла якісь хустинки і пішла. Коли вона поверталась назад попід дорогу, то примітила, що її хтось доганяє, і тоді вона стала тікати, щодуху бігла на голоса, і от замітила чоловіків, які щось робили біля підводи, і мерщій кинулась до них. Вони взяли дручки і побігли за тим, хто доганяв маму, і він утік. А щоб догнав, то за їжу міг би і вбити. Отак мама принесли додому трішечки крупів. Але в нас дома була корова, яка й помогла нам вижити. Спали ми разом з нею у хаті і прибирали всі разом біля неї. Пам’ятаю із відходів корови ліпили коржі, потім сушили їх і топили печі, щоб їсти зварити і зігрітися. Люди стали ходити на старе кладовище і рубати кущі додому, щоб топити, і тоді наглядові визвали міліцію, щоб оштрафували тих людей, які рубали. Коли ті міліціонери прийшли до нас в убогу хатинку, та ще й корова була в хаті, то пішли в сільську раду і сказали, щоб нам привезли дров. Дров нам привезли підводою, тоді ми всі дуже зраділи такою допомогою.

Коли прийшла весна, то люди просто паслися на вулиці, особливо їли кленовий лист на дереві. Але деякі сім’ї, які були трішки дужчі, забороняли дітям їсти кленове листя, мабуть від нього сильно пухли люди, я так думаю. Бо ті, що їли блекоту, інші рослини, пухли не так, але померло дуже багато людей.

Місце запису: с. Горошків, Тетіївський р-н; Київська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Карпович Іван Кузьмович, 1918 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав у селі Горошків Тетіївського району Київської області. 

В нашій сім’ї було 7 дітей. Під час колективізації наш батько був засуджений. В 1933 році нас розкуркулили і виселили з хати. Ми всі жили в провалі, там колись була хатинка, в якій стало неможливо жити, отож ми там і поселились, бо йти було нікуди. В 1933 році в Кундельки померла жінка і він вернувся жити до батьків. А ми пішли жити в його хату. Мій брат в цей рік помер з голоду, вечором нащупавши трошки жита він сказав, що завтра зварите кулішу, а ранком, коли він не відгукнувся, мама полізла до нього на піч і побачила, що він помер.

Ми з моїм іншим братом ходили в найми, пасли людські корови, бо були в змозі вже працювати, там нас і кормили, хто що дасть. Отак і вижили. Одна сестра також була в наймах, а інша поїхала в Ленінград на заробітки. Вислала нам один раз вермишель, отож ми ходили одержувати аж в Денихівку, щоб не вкрали. Матері на роботу ніде не брали, бо була розкуркулена, також перебивалась по людях, що кому зробить, той заплатять. А не має роботи, не має і їжі.

Вулиця там на ярах біля Ромасіва і аж до Юрченка Ів. Вимерла вся – не зосталося нікого. Кушківка була також, повимирали з голоду там також усі. 

Коли я пас корову, далеко в зарослях жив старенький дідок, в такій старенькій маленькій хатинці, що її ледве видно було. До тієї хатинки були стежки, якими могла пройти тільки одна людина, або одна корова, розминутися було ніде. От іде людина, впала і обминути не можна ніяк, кругом бур’яни такі, що пройти неможливо.

Наша мама занесла і зашпортала торбинку жита аж під Тайницею в рові, через 5 метрів зробила собі позначку, щоб знати де шукати і по троху ходила брати. Зробила дірочку, візьме жменьку і іде додому, наварить кулішу, знизу вкине жито, а зверху лушпиння з картоплі, отак і варить. З бригади звернули увагу, що чимось вона держить сім’ю, чому вони не вмирають і стали шукати. Прийшли Комашня Григорій – начальник штабу, Дем’янчук Гилько (Сиса), Мельник Градіон, Маринки Круподерчихи брат також ходив. Мельник Градіон (Капшоня) заглянув у горщик, а там випливла одна зернинка, він узяв залізну ковіньку і давай ковиряти в тому горщику. Перерили, порозкидали все, навіть комина розвалили, розібрали стінки, але так більше нічого і не найшли і пішли ні з чим. Ще ходили по хатах Білецький Данило, Адам Ковальчук, Катерина Китайка (Шкарбанка), бригада налічувала 7 чоловік, в людей забирали останню крихту хліба, а самі їли.

Були такі, які їли людей і своїх дітей. Пам’ятаю ми пасли корів і в яру в криниці побачили замотані в ганчірки кістки людей. (Називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) жінка багато людей поїла, а кістки замотувала і кидала в криницю на яру. Приїхав в село її племінник, вона якось заманила його до себе і вночі зарубала сокирою, потім засолила. (Називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) людей їла, (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) своїх дві дівчини зарізала, коли ми зривали поли в її хаті, то під полами знайшли кістки з ніг і голови. (Називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) мати тоже їла людей, дочку її забрали родичі і так вона вижила.

(Називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) тоже вбивала і їла, чужих заманювала, а дочка її була в Ленінграді, також вижила.

По селу їздили гарбою збирали людей, які повмирали і попадали. Дідик Євдоху замужем за Євсеєм живу забрали і вкинули в яму, а вона виповзла і вижила. Збирали їздили Білоконь Сидір і Марцін Гантип. Свого недалекого сусіда Сидір Білокінь вивіз живого в яму, а цей сусід Іван Луцьків виповз і вижив. Тягнули до підводи такими гаками людей, тим гаком за що вхоплять, за те й тянуть. Рови біля кладовища копали довгі, туди й скидали тіла, ще й вночі наглядали, чи ніхто не виповзе. Ями копали Смусь Нестор і Мандебура Гаврило, їм за це плотили.

В 1933 році люди їли навіть траву, бур’яни, блекоту, чай-молочай оббирали їли, лопухи. А кленове листя прямо лізли на дерево і їли. Із-за того, що не було чого їсти пили багато води, ноги, руки, животи пухли, особливо ноги, пухли, потім лопали, із під ніг просто бігла вода, страшно було дивитися. Отак ми переживали голодомор 1933 року. Моя мати прожила 85 років і померла, а батька забрали в 1930 році, три роки він відсидів і повернувся. В 1938 році його знову репресували і через місяць в травні місяці розстріляли.

Місце запису: с. Горошків, Тетіївський р-н, Київська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Бондар Настасія Трифонівна, 1913 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Горошків Тетіївського району Київської області. 

В 1933 році перший раз вийшла на роботу сапати буряки в колгоспі, який саме тоді формувався. Я взяла ділянку разом зі своєю сестрою Паламарчук Федорою Трифонівною. Йшли ми на роботу з самого ранку і до пізнього вечора, приходили додому, коли зовсім стемніє, йшли пішки, хоч дорога була не близька. Пам’ятаю в цей рік постійно хотілося їсти, вдень нам давали якусь похльобку, в якій де-не-де плавала крупинка і картоплинка. Отож брали гичку, різали дрібненько і варили що-небудь з’їсти. Робили ми на трудодні, а одержували зовсім мало. Якщо випишеш в колгоспі пляшку олії, то знаєш, що нічого більше не одержиш, дуже довго потрібно було відробляти, тому люди мало що брали.

Голодомор дуже добре пам’ятаю, ще зараз дуже болить і плачу, як же тоді хотілося їсти. В нашій сім’ї померло 2 моїх сестри, яким було 8 і 12 років з голоду, яких я досі пам’ятаю і ходжу на кладовище гробки поправляти. В той час люди просто падали, вони лежали повсюду то мертві, то знесилені. А збирати по селі ці тіла їздив Євки (Бовтунки) батько Сидір. Забирали навіть тих, хто ще був ледве живий, щоб не їхати лишній раз.

В сусідах у нас жила баба Палажка Дідичка, в неї померло 4 дітей, зостався найменший син Іван. В Марії Трохимової по сусідству тоже вмерло 3 (троє) дітей, а вони з чоловіком вижили.

В нашому господарстві була 1 курка, тому ми рвали цвіт з акації, варили їсти, де зосталась гнила картопля відшукували і також їли. Люди падали страшно, посеред дороги знесилені, пухли руки, ноги, животи, а були й такі, які просто сохли і все.

Нас під час колективізації вигнали з хати в 1931 році, розбирали в людей хати, клуні, будували в колгоспі будинки. В нас розібрали клуню, бо вона була не дуже стара. А хатинка була старенька, тому її не зайняли, хотя нас із відти вигнали. Ми тиждень жили в сусідах, а потім наша мама пішла в сільську раду і стала дуже проситися назад разом із своїми дітками, і що хата вже старенька, її розбирати не будуть. Нам вернули хату, а потім понагонили тих, кого розкуркулили, Білу Марію, Якимчук Матрохи матір, Берегелю Параску, Андрія Дзеника мати, пам’ятаю тільки фамілію Дем’янчук. 

Ще в той час ходили по хатам із штабу бригада, такі як Китайка баба, Схаб Марія, Комашня, Мекета, Гаврило Гарячий, більше я не пам’ятаю. Перевертали в хаті все, щоб знайти крупи, зерно, картоплю та інше. Бувало забирали все до крупинки, якщо найдуть. А ховали все де тільки могли. Вони де бачили свіжу землю, навіть там копали. Особливо пам’ятаю якусь жінку, яка була особливо жорстока і невблаганна – ні сльози, ні благанки – ніщо її не зупиняло. А тоді вони вже це брали і варили собі, наїдались досита, тоді як ми ходили голодні.

Пам’ятаю, ще бригадиром були Петро Парійчук, Іван Григанюк. Раз ми втрьох із ланки з дівчатами пішли по солому в колгосп, холодно було зимою, не було чим топити, отож ми і наважились іти красти. Ми прийшли, понабирали радна і тут з’явився бригадир і зловив одну із наших дівчат. Він її не бив, а поклав на солому. Ми з другою дівчиною насилу забрали свою подружку, хоч заробили добрих стусанів. 

Також якось несла в пазусі зерно додому, думали, що може пройдемо, а назустріч наглядач, отож розперезала талію, яка була зав’язана мотузкою – зерно висипалося, а прийдеш додому і з’їсти нічого. А як коли принесеш, тоді виходить ситна вечеря, а буває хватає на декілька днів.

Мати моя померла відразу голоду перед Різдвом. Батько в 1932 році поїхав на заробітки і його біля нас не було і забрав із собою мою сестру Федору. Але її не брали на роботу тому, що їй не було 16 років, і вона скиталася по людях також голодна і холодна. І як написала додому, що живе в клуні, де скрізь дири, холодно, сніг і вітер завіває, мати прочитала той лист і занедужала, а потім померла. Федора незабаром приїхала.