Місце запису: невідомо. 

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Ільїнова Наталія Володимирівна

Респондент: Тригуб Надія Петрівна 23.11.1927 р.н., записано зі слів Ільїновой Наталії Володимирівни, дочки та онуки свідків голодомору. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Чаплі (зараз частина міста Дніпро) Дніпропетровської області.

Голод 1932 – 1933 виник через те, що врожай забрала у людей влада. Це робили активісти, члени комбідів. До того ж за донесення на сусіда про приховування зерна були винагороди. Активісти не показували ніяких документів, просто приїжджали і збирали все, навіть їжу з казанку в печі.

Дідусь, Горб Петро Семенович, отримав 3 роки тюрми за агітацію проти колгоспів, хоча насправді просто прочитав безграмотним селянам статтю І. Сталіна «О головокружении от успеха». Бабуся, Горб Олександра Михайлівна, отримала покарання у вигляді 18 років примусових робіт на засланні на крайні півночі. 

Люди просили і плакали, намагалися щось приховати. Але даремно. Активісти шукали всюди і хоча вони самі були погані господарі, та все ж селянами, то  добре знали де і як можна заховати. Їх було 4-5 чоловік, в селі їх не любили. В них була зброя. Разом з харчами забирали все, що було в скринях. Чомусь завжди приходили вночі.

Збирати у полі колоски та залишки городини не дозволялось, та там ще й сторожі були. Агітували іти до колгоспу. Ті люди, що пішли в колгосп мали трошки їжи, то виходило, що не голодували самі активісти і комбідівці, або ті, хто все ж таки зумів щось заховати, чи мав родичів, які допомагали. Нам не допомагав ніхто. Волів забрали до колгоспу і там зарізали. Ми їли траву, лободу, молодий очерет, кінський щавель, кавунці, пасльон, виливали ховрашків. Люди почали вмирати від голоду. Хто щось мав – то вимінював на харч, у нас не було чого міняти.

Ховали на кладовищах, часто в спільній ямі померлих, родичі. Якщо не було рідні, то люди. яких присилали. На таких могилах немає христів. Ті хто вижив пам’ятають померлих і згадують їх, а винна у загибелі людей тільки тодішня влада.

Місце запису: с. Варварівка, Синельниківський р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 07.09.2009 р.

Хто записав: Голуб Марія Максимівна, пенсіонерка.

Респондент: Терещенко Анна Кіндратівна, 06.07.1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Варварівка Синельниківського району Дніпропетровської  області.

Голод 1932-1933 рр., добре пам’ятаю, мені було 16 років. Це була трагедія для моїх односельців. Засуха була невелика, посилені плани здачі, урожай забирали. Забирали картоплю, квасолю, навіть буряк так звані “активісти”. Ніякі документи не видавалися, забирали і все.

За збір колосків судили і саджали до в’язниці. З харчів нічого приховати не вдавалося. Якщо і вдавалося, то “активісти” все знаходили і забирали. лазили кругом: у льосі, на даху, по скринях. Їх називали “активісти”, “лизуни”. Приходило троє, четверо “активістів” забирали продукти харчування, одяг, хустки, рушники, подушки. 

В полі колоски збирати не можна було бо діяв закон “5 колосків”. За колоски з нашої вулиці було засуджено 2х жінок.

До колгоспу добровільно вступали не всі, а окремі вступали примусово.

Зимою 1932 р. вже почали помирати. На території нашої с.ради. у селі Дубо – Осокорівка був дитбудинок, де діти були на утриманні держави.

Але голодували не всі, добре жили “активісти”. З селян вижили ті, хто мів що проміняти , ті, хто міг піти до міста і там влаштуватися на роботу, щоб допомогти родині вижити.

Односельці допомагали один  одному і ділилися, коли було чим.родичі також допомагали. В їжу споживали горобців, гав, собак, жаб, козельці, какиш, рогозу, серцевину качанів кукурудзи. Чай варили з кори вишень, груш-дичок. В місті  можна було виміняти висівки, макуху, крупу кукурудзи, пшоно.

Точних відомостей про смерть не знаю, але випадки смерті були непоодинокі, бо ніхто тоді і не записував смертність. Ховали де хто міг: на кладовищі, дітей – в кінці городу. Було старе кладовище, де хоронили померлих, яке потім перенесли в груші.Дехто переніс і своїх рідних туди. Хто лишився з родини, то ті обов’язково поминатють, приїжджають із міст на Проводи.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: 12.09.2009

Ким записано: невідомо.

Респондент: Сорокіна Тетяна Іванівна, 02.02. 1927 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Мар’ївка Синельниківського району Дніпропетровської області.

 З розповідей батьків пам’ятаю,що дідусь з бабусею до колгоспу вступили добровільно, взяли єдиного коня і здали до колективного господарства. Жили нормально, в селі прозивалися “чинбарями” (дідусь був чинбарем-чинив шкіру). Не багатими були.та жили дружно. Кілька дітей померло,але не від голоду, а від хвороб.

У час голоду було важко, як і всім. Вбивали ховрахів у полях та їли їх. Харчувалися також лободою, какишем, акацією, рябцями-корінці такі.

Був у селі багатий господар – Єлисей Сулай. На нього люди працювали, але він спочатку їх годував, а потім ставив до роботи.

Були в селі діти – сироти, коли батьки помирали, а діти лишалися. Та їх не кидали наодинці з бідою.

Сам Єлисей Сулай теж узяв на виховання до себе у родину трьох дітей – сиріт, рятував їх під час голоду.

Місце запису: с. Луб’янка, Синельниківський р-н,  Дніпропетровська обл.

Дата запису: 25.03.2008

Хто записав: Мартинова Анна Валеріївна

Респондент: Серьогіна (Савченко) Марія Гнатівна, 15.03.1920 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Луб’янка Синельниківського району  Дніпропетровської області.

Пам’ятаю про голод 1932-1933 pp. Нас у сім’ї було четверо дітей. Батько не витримав голоду, з глузду з’їхав, схопив ніж, став точити і кричати: «зараз заріжу малу і всіх нагодую», а Олі, сестра найменша, один рік був, лежала в люльці. Ми його тоді ледве втримали. Вибіг батько з хати і більше не повернувся. Я була старша з дітей. Мати працювала в колгоспі. Там на трудодні давали крупу, буряки. А ще їй, як працюючій, давали один кусочок хліба і куліш. Вона несла все додому ввечері і ділила на п’ятьох. Пам’ятаю, як мати хотіла мене віддати в приют для сиріт, повела туди, посадила під заборомі залишила. Мене запитали, чи є в мене батько, мати? Я сказала, що є мати мене відправили додому. Нагодували і відправили додому.

 В той час в Синельниковому можна було за речі виміняти хліба, крупи. В нас міняти не було чого. Біля нас жила бабуся Сорокунша. Сама вона не ходила, а мала запас полотна, сорочок. Вона мене посилала з цим добром до Синельникового, я міняла на хліб і вона ділилася з нами. В Дніпропетровську в перекупщиків був хліб. Сусід говорив (він був спритніший і заможніший), що в черзі біля заводу ім.Леніна за гроші можна було купити одну хлібину. Тітка Ганна (з міста) було дасть мені – принесу додому. Мати меншим дітям розділить хліб, а мені – не дає, каже : «ти ж по дорозі, мабуть, щось їла? А я не їла, несла додому всім».

У селі був один чоловік, Петро Петрович. Люди говорили, він одкопував мертвих і їв.

Люди їли в той час і котів, і собак, і гав. Бувало і людей на м’ясо «пускали»

Люди мерли. Бричка іде селом. Складають нa підводу і везуть прямо в яму на кладовищі.

Місце запису: смт. Петрове, Петрівський р-н, Кіровоградська обл.

Дата запису: 17.05.2005 року.

Хто записав: Андрусенко Сергій Дмитрович 

Респондент: Рябоконь Клавдія  Аксентіївна – 28.01.1924 р.н., с. Митрофанівка Новопразького району Кіровоградської області. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Кам’янське Криничанського району Дніпропетровської області.

Виживати було важко, видавали по 300 г хліба на пайок і лише працюючи. Мама працювала санітаркою, вимушена була іти працювати на будову, бо там давали по 800 г хліба. Та все ж цього було замало, бо крім хліба не було нічого. 

Мама возила в м. Дніпропетровськ речі і кілька золотих прикрас, що придбала ще до революції, міняти на зерновідходи, з яких і готувала їжу. Батько працював сторожем на заводі. 

В сім’ї я була одною дитиною. Багатодітним сім’ям виживати було дуже складно. Багато людей померло прямо на вулицях. Ще живі вони лежали по кілька годин, ніякої допомоги їм ніхто не надавав. 

На базарі поміж лотками лежало багато пухлих людей. У більшості лопалась шкіра, від них, ще живих, був страшенний сморід. 

Місце заховання померлих я не знаю. 

За закон про “п’ять колосків” чула від людей. На полях колосся збирати не дозволяли, а той, хто це робив, ніс покарання. 

Коли з’явилася трава і гриби, люди готували суп і коржі з них. Про випадки людоїдства чула, в місті Олександрії чула розповідь, що на місці нашого будинку була раніше хата, де в підвалі убивали людей і готували з них страви на продаж. Коли відкрили комерційний магазин, де можна було купити хліба, черги до нього стояли величезні. 

На ту пору ніяких пам’ятників чи хрестів на могилах померлих від голодомору не було. 

Чи поминають в церквах не знаю. 

Про голодомор розповіла дітям та онукам. 

Вважаю, що вина в масовій загибелі людей від голоду тодішня влада. Хліба вивозили за кордон пароплавами, прирікаючи свій народ на голод. 

Місце запису: невідомо.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: Лісняк Валентина Олексіївна.

Респондент: Овсієнко Прасковія Трохимівна. 07.11.1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Новомиколаївка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Голод 1932-1933 рр. пам’ятаю дуже добре. Тоді мені було вісім років. В нашій сім’ї було п’ятеро душ: батько, мама і троє дітей. Тато казали, що було мало орних земель в нашому колгоспі, і літо було дуже засушливе, тому мало намолотили. На друге літо було багато дощів, розорали більше площ і врожай був набагато кращий.

Хліба не було. Пам’ятаю, як тато приносив зерно із  мишачих кучок. Мама і ми його перевіювали. Щоб забирали хліб в нас чужі люди, не пам’ятаю, то ми нічого і не ховали, все добро було в хаті. І доносчиків не було. Головою колгоспу, зі слів мами, в нас була хороша людина. І взагалі колгоспне начальство було добре і відносилось до людей по-людськи. Мамо і тато пішли в колгосп добровільно і не жаліли про це. В колгоспі працюючим видавали приварок, хліб пекли навперемішку з просяною мукою, а у поле вивозили борщу. У полі дозволяли збирати колоски і залишки городини,  навіть дозволяли на полі пасти худобу. І роботящі люди збирали. А ледацюги нічого не хотіли. Худоби на той час у людей майже не було, бо майже всі вступили в колгосп і туди поздавали й худобу добровільно. Всі в селі були майже одного достатку, були дуже дружні, не те, що зараз, а тому й підтримували одне одного. Дбали про всіх у сім’ї, але ті не захотіли її доїть. Ті люди, які мали корову, голоду майже не відчували. Померлих від голоду в нашому селі не було, навіть ледачим, які не хотіли нічого держать, люди зносили, хто муку, хто картоплю. Голова колгоспу був набожною людиною і спасав усіх, як тільки міг. 

Місце запису: с. Васильківка, Васильківський р-н, Дніпропетровська обл.

Дата запису: 28.11.2005 р.

Хто записав: Малишко Надія Йосипівна

Респондент: Малишко Надія Йосипівна 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Васильківка Васильківського району  Дніпропетровської області.

Я, Малишко Надія Йосипівна, (дівоче прізвище Салниченко) мешкаю в селищі Васильківка на Дніпропетровщині, народжена 1919 року маю 86 років, представляю старше покоління. Сама голодувала, пухла, жебракувала по селі, ночувала (нас розкуркулили і вигнали з хати), то в погрібнику своєї однокласниці Лихацької Марії Сергіївни, то в інтернаті (це була розвалюха-пристанище для голодуючих і бездомних учнів нашої Васильківської семирічки).

Я із тих, хто страждав, тримався на волоску життя, але вижив таки. Отож, вважаю своїм обов’язком згадати і записати в Книгу пам’яті тих кого я знала, з ким дружила, спілкувалася, сусідила, хто загинув насильницькою смертю від Голодомору в 33-му.

Насамперед, які причини такого жахливого голоду який забрав за якихось 6-8 місяців 8-10 мільйонів українців (про 3-4 мільйони не треба й говорити).

Голод був спеціально організований Москвою. Верхівка компартії поставила собі за мету за всяку ціну підкорити Україну і її трудовий народ. Підкоряй і владарюй! Для цього треба було розтоптати, задушити вільнолюбність українців, залякати репресіями, фізично знищити людей голодомором. Москва не забула і не простила того, що в 1917-1918 роках Україна проголосила себе самостійною республікою. Москву нервувала нехіть селян іти до колгоспів. Насильницька колективізація підірвало селянство в корені і знищило економіку. Серія голодоморів 21-й, 33-й, 47-й – повальні репресії, розстріли невинних без суда і слідство привели до того, що дехто ще й зараз кричить: труднощі були, а голоду не було.

В 32-33р. в колгоспах урожай був середній, а подекуди й добрий. Леоніда(Ліна) Чумаченко твердить: “Того року у нас усе вродило добре. Позасипали зерном і достатком все засіки, горища, сараї. Були в нас коні, корови, свині, вівці, нова добра хата. Така сім’я не сподівалась на голод і вимерання. А вимерли!”

Ще з літа 1932 року всі розуміли, що буде голод. В колгоспі нічого не дали і не дадуть, бо весь урожай прямо з поля забрали і вивезли. А що вродило в городах, те забрав “план до двору”.
Якщо не вивіз господар сам, продовольча комісія забирала насильно і говорили, що це в селян лишки хліба. Люди кидалися скрізь, дбали хоч якусь дещицю на зиму. Збирали колоски, ходили по різних збірках, хоч тут теж таїлась небезпека. Кінна охорона хапала людей, і засуджували таких за розкрадання державного хліба. Ходили і ми з мамою по колоски. Назбирали, наносили купку на горищі. Та активісти дізналися про наші хлібні запаси. Прийшла комісія – голова сільради тов. Явір, два мужики, казали, городські, бо і говорили вони не по-нашому, та ще активісти, наші сусіди, Сашко Довгий та Наташка Слинчиха. Ще батькі наш спитав про якусь бомажку на обиск, а один з городських сказав:

• Не умничай, сволочь, я тебе покажу бумажку.

Все описали, все забрали: колоски, картоплю, буряки, соливо, сухофрукти, а потім і корову, постіль, меблі – розкуркулили, пограбували, ще й з хати вигнали. Хвору матір п’ятьох дітей засудили на 6 місяців примусових робіт. У вироку було написано: “За розкрадання державного майна”. Насправді ж її покарали за те, що вона не підчинилася Москві, яка проголосила: “Хай згине хохол”. Я мати до останнього рятувала. Маму погнали, а ми розлізлися по родичах, хоч і вони були напівголодні. Згодом маму, як хвору, перевели на легшу роботу – була вона прибиральницею в школі, і я з нею. Дали нам комірчину-сторожку, де було ліжко і табуретка. Давали нам кукурудзяного з () борошна та четвертушку олії. А ще “промишляли“ ми різними способами. Ми їли все, не відмовлялись ні від собаки, ні від кішки, якщо попадались. Тітка Галя працювала в їдальні, іноді припасала нам лушпиня із картоплі і буряків. Весною під загатами ловили їжаків, а в річці Вовчій збирали жабурниць. Все їли!

Якось до нас прийшла мамина подруга дитинства Марія Логвинка. Вся знервована, пухла,  труситься, вся в ранах, з ніг тече сукровиця, сама мов божевільна. На її очі страшно глянуть… І розказала. Померла її трирічна донечка. Вона обрізала на мертвій дитині тіло і зварила. А кісточки в садочку закопала. Їли те вариво три хлопчики-брати. Одначе й їх не врятувала: Петя і Шура померли

• Тепер, – каже, – Любочка весь час переді мною. Не можу втекти, не можу збавиться.

Через день Марія померла. А старшого Ваню влаштували в Григорівський дитячий будинок

В 1947 році я працювала в редакції райгазети “Ленінець”, і тоді теж лютував голод. Від районних організацій посилали нас по колгоспах уповноваженими в часи різних кампаній: посівна, збирання врожаю, підписка державної позики. І давали таке завдання: побільше викривати ворогів колгоспної системи, незадоволення владою, крадіїв, притягати до судової відповідальності.

А на нарадах районний прокурор Павло Трохимович З(аїка) на нас кричав: “Почему так мало уголовных дел? Вас что, собачьим мясом кормить надо, чтобы вы были злее? Злее, злее будьте! Не жалейте ни старого ни малого – никого!”.

У Новогригорівці (колгосп ім. Хрущова) сталася надзвичайна подія. Саме в розпал посівної поламався трактор. Тракторів і так мало, а тут вийшов з ладу такий, що все ж працював. Поїхала комісія, для розслідування. Від Редакції послали Анатолія Хорунжого(він тоді в нас тимчасово працював літпрацівником). Повернувся він злий, розбушувався обуренням.

• Ви уявляєте! Трактористи варили пшеницю в карбюраторі! В тряпочку зав’язали,  а вона розв’язалася. Та таких злочинців треба привселюдно повісити отут на майдані для острашки і повчання інших. 
• Анатолію Мефодійовичу, – кажу, – як ви думаєте, для чого оті підпухлі хлопчаки-трактористи варили жменю протруєної пшениці?

Анатолій довгим і важким поглядом глянув на мене і мовчки посварив пальцем. Хай Бог простить Анатолію Хорунжому за його гнів верхоглядний. Так нас усіх учили. 

Як гарно було у нас на низу! Сонечко зійшло, святковий малиновий благовіст сріби хдзвонів нової красуні церкви розноситься в повітрі, витає над селом і підіймається до неба, до божої блакиті. На душі благодать і святість, легкість і радість. 

А суботніми вечорами чи в свята до Кошелевого кутка сходилися парубки і молоді чоловіки поспівати пісень, поспілкуватися, пожартувати. А як співали! Тремтить, бувало, вечірнє чисте повітря чоловічим співом. Звучить соковитий бас Никифера, вплітаються баритони Юхима та Андрія, ведуть мелодію чисті тенори Миколи та Івана і поллється пісня за піснею. 

А вже років триста, як козак в неволі

Понад Дніпром ходить, викликає долю

Гей, гей, вийди, доле, із води

Визволь мене, козаченька, із біди

Не вийду, козаче, не вийду, соколе

Ти й сам добре знаєш, щой я у неволі

Гей, гей, у неволі, у ярмі

Під московським караулом у тюрмі.

Життя плине, міняється. Кошелів куток уже не чує пісень. Прийшли такі роки, що все перевернули в садибах і хатах, в головах і душах хліборобів. Всіх силоміць заганяють у колгоспи. “Не бійтеся, мужики, – волають активісти, – у гурті буде краще. Буде весело. Гуртом добре й батька бити”.

Везуть селяни на бригадний двір свій реманент. Покидані плуги й сівалки, ціла купа борін. Залишені деінде брички і жатки. все в безнадії і безпорядку, все кинуте напризволяще. Іржавіє, пропадає. Журно ведуть хазяїни своїх коней, неодмінне селянське тягло, свою надію в господарстві. У багатьох забирають корів. Кричать матері, хапаючись за корівчину, бо що ж робити без корови! А дітей купа!

Настала посівна. Ні ладу, ні складу. Коні немічні, худі, та й тих не вистачає. Люди голодні, злі. Щось і активістів у степу. 

Не видно, щоб так завзято працювали, як кричали. Проробили рік. Ні хліба, ні грошей не заробили, якось трималися, перебиралися врожаями своїх городів. Хто жила латки посіяв, а хто кукурудзу. В колгоспі урожай був середній, та на колгоспне мало надії. Хоч би не забирали те, що вдома вродило. Городи в людей не були великі.

Але життя круто повернуло дишло. На селян посипалися продовольчі податки, прод-розкладка, план до двору, зустрічні плани, непосильні грошові податки. Продкомісії, утворені з присланих партійців та місцевих активістів,  забирали, виміщали в селян все дозерних, квасолю в грудничку і то забирали для робітників, які стоять либонь голодні за сталінками. Насправді робітники-залізничники( в нас були такі сусіди) одержували хлібні пайки і гроші, вони теж не жирували, але в них таких жахів, як у селян не було.

Часто пливли з селянських дворів також картопля, овочі, бобові, сухофрукти та інше. Разом з  там посипалися наочна агітація. На хатах, сараях розмальовані лозунги, які кличуть здати мішки хліба для робітників і з цим світле майбутнє. Змичка міста з селом, зображена  селом і молотом, відлилася селянам великим тягарем і призвела до страшного голоду.
А на хаті – серп і молот
А у хаті – смерть і голод
А ось якими закликали і заголовками рясніли радянські газети. Страшно їх читати на фоні вимираючого селянства.
Рішуча відсіч опортунісністам, що намагаються припинити хлібозаготівлі
Трощити куркулівський опір, рішучого піднести
темпи хлібозаготівель в одноосібному секторі
Не постачали краму районам і селам, що зривають хлібозакупівлі.
Найжорстокішими репресіями вирвати в саботажників останні відсотки хлібного плану
Дужче розпалюйте вогонь – ненависті і люті
до паразитів державі

Іде огульне розкуркулювання, розпродаж майна і хат, руйнування заможних, середніх, і навіть бідняцьких господарств. Силоміць висилають цілі сім’ї, цілі хутори( наприклад Губин) в сибірські нетрі, безлюддя, глухомань. Голодні, хворі, в холодних вагонах їдуть хазяїна-українці, щоб розтрусити свої сім’ї по дорозі, а потім самому загинути на чужині. А скільки було засуджено людей і відправлено на Північ і Далекий Схід! Судили за колоски, які збирали по дорозі, за качан кукурудзи. А якщо ти їх назбирав п’ять а то і десятку, то дадуть якщо ти здоровенький. Судили за образу голови сільради . А один необережний дядько про одного з вождів сказав, що він старий, як собака. Дядькові дали можливість 10 років попиляти ліс

А тепер, панове, запрошую вас на нашу вулицю Стовпову (тепер Ленінська), найкращу вулицю Васильківки.
Пройдімося від кутка до кутка. Тут недалеко, може, півкілометра буде. Від Кошелевого кутка до Малютівської крамнички. Так ми ж заглянемо в кожен двір і побачимо, як хто прожив 33-й рік.

1. Сальниченко Йосип і Євдокія – це наші мама і тато. І ми – Віра, Костя, Надія, Павло, Тася. Нас розкуркулили, забрали всі продукти, майно, хату, корову, маму засудили, зруйнували сім’ю. Всі були пухлі, дехто не був спроможний піднятися з ліжка.  А вижили. Ой живучі!
2. Кущевський Антон, дружина його Оришка та Катря – моя однокласниця. Батьки померли ще до Нового року.  Катря пішла до тітки на хутір Кобзар.
3. Кущевський Сидір, син Іван, невістка Мотря. Розпродала комуністам все господарство, забрали хату. Всі старші померли, а підлітки, Ганна та Марія, кудись пішли. Ганна моя однокласниця.
4. Найдьон Олексій. Найперша померла мати Параска, а за нею троє малих дошкільнят. Олексій залишився із трьома старшими .
5. Сокіл. Хату в них забрали, все розпродали, старий Сокіл помер, а майже дорослі діти – Марфа і Петро – жили у Васильківці .
6. Кущевський Антон , дружина Параска та син німий Василь. Всі троє померли.
7. Могильні. Там жили три брати : Марко, Федір, Іван – всі активісти, п’яниці, дебошери. Не годували , жили “в своё удовольствие”. Марко дожив до 90 з лишком.
8. Коломоєць Гордій Семенович , Марія Андріївна, 4 сини жонаті та й онуки . Малий великий красивий будинок , ще більшу майстерню. Всі були ковалі-умільці , слюсарі , механізатори. Їх розпродали , вигнали з хати . Але приїхав Яків – середній син – комуніст , військовий. Обжалував свавілля сільради. Тоді Коломойцям щось заплатили. Та тільки вже в холоді і голоді старі померли – Гордій і Марія . А в будинку поміщалася сільська рада. 

Перейдімо на другу перію , оглянемо її.

9. Малютіни – купці , мали сяку-таку крамничку , будиночок , сад. Жили тут 2 брати – Павло і Сергій , – один із них був статським радником; баба Настя , Жорж років до 30 – основне їхнє тягло днями таскав мішки , ящики , різний крам; Валентина Сергіївна – вчителька , та її синок Серьожа Юркевич – мій однокласник . Їх розтрощили , вигнали з хати. Всі померли , крім Серьожі , який жив у родичів в Дніпропетровську.
10. Кущевський Яким – багаті, бездітні двоє стариків. Їх розпродали, все забрали, вигнали з хати. Обоє скоро померли в родичів. 
11. Кущевський Никофор мав багато красивих і дорогих коней різного призначення. Хазяїнів вигнали, все розграбили, на його подвір’ї був бригадний центр. У хаті жили каліки та конюхи. А Никофор купив собі хату на хуторі та й жив з молодою дружиною. Кущевський Варивон та Лукія померли.
12. Федач Орина. Одинока бідна баба, померла.
13. Петик Оксана Володимирівна – теж одинока і теж померла з голоду.
14. Левенець Дмитро Омелянов., Горпина – жінка та син Кузьма. Дмитро працював у бригаді, тут були корови, коні. Голодні люди потай різали худобу. Сім’я вижила.
15. Павелки Кіндрат і Харитина та дві дочки. Їх розкуркулили, вигнали з хати, старі померли, а Марія та Ольга пішли на Донбас. 
16. Баглай Василь Сергійович та Одарка – його дружина, та ще мали трьох дівчат: Клава – 10 років, Маня – 8 років і Ліда – 5 років. Не зрозуміло, чого сім’я потрапила в немилість сільради, якщо в нього не було нічого. Двоє коней та корову забрали в колгосп ще в 29-му році. Одначе його розкуркулили. Василь зразу ж помер. За ним пішла Одарка. Залишилися діти. На торгах хату Баглая купила за 20 крб розбитна? і нахабна Босенчиха Одарка. Прийшла в куплену хату, а діти – в холоді і голоді. Вона повикидала дітей в мороз і сніговицю. Був уже вечір, діти в городах та в терняках заблукали та там і померзли. Ще раніше, як померли батьки, учителі поставили питання про відправку дітей у Григорівський дитбудинок. Проте голова сільради тов. Яків сказав:

– Куркульських дітей нам не треба.

 А весною Босенчиха сяк-так поприкидала трупи.

17. Лихацькі – (це моя подружка Маня, в якої я ночувала в погрібнику). Батько їхній помер. А мати з трьома дітьми продала хату і поїхала в Зах. Україну (чи біля Західної) і там жили.
18. Довгий Сашко – махровий, злющий активіст, мав семеро малих дітей та дружину Калину, як мокру курицю. В розкуркулюванні, в розграбуванні Сашко мав велику насолоду. В цій роботі він наче підростав і розквітав. А був він маленький, худющий, скомжений і весь екземний, як облізлий тхір. На «сабантуї» він хватав усе, кричав, що це для голодних робітників і все таскав додому, особливо їду.

Кілька років тому (це тоді, як задумали Книгу пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933р.) я надрукувала в місцевій газеті невелику замітку на цю тему і згадала з десяток імен постраждалих. Скоро прийшли до мене бабусі в сльозах з обідою, чому ж ви наших не згадали, та й наші ж померли від голоду та від страждання.

В газеті, а тим більше в невеликій замітці, всіх не згадаєш. Потрібна Книга пам’яті. Люди ждуть її, люди спрагло бажають, щоб їхніх родичів десь назвали, сказали про них слово згадки. 

Хай копія Книги пам’яті лежить в церкві, а священик щонеділі виділяє 5-10 хвилин для прочитання хоч би десяток-два прізвищ та імен людей, убієних голодомором 1932-1933 років. 

Крім їди в нього опинилися наші подушки, сидорівські килимки, соколів кожух та інше. Така плата йому була за актив, іначе всі вони померли б дуже скоро. Та добре, що врятував дітей. А діти, між іншим, розумні, працьовиті, товариські. Знаю трьох: Гриша – енергетик, Зоя – бухгалтер, Маня – медсестра. Отак буває. Сам Сашко недовго прожив, але діти уже піднялися.

          Кінець подвірніх обходів.

У Васильківці подовжніх вулиць 10, кохна з них довжиною 7-8 км та кілька поперечних по 3-4 км. На півкілометровому відрізку Стовпової вулиці виявлено 32 (тридцять дві) людини, померлих голодною смертю в 1932 – 1933 рр. Стовпова вулиця густонаселена, тому не можна цю цифру брати за орієнтир для кожної вулиці і кожного півкілометра. Є вулиці тихіші, а населення менше. Але є і такі (на околицях), де майже всі хати відмерські – всі люди вимерли.

Колишні жителі селища Васильківки, Дніпропетровської області, які померли насильною смертю голодомору 1932-1933 рр.:

1. Лабзун Степан 75 років.
2. Лабзун Микита Степанович 50 років.
3. Лабзун Марія Микитівна 16 років.
4. Лабзун Олександр Микитович 10 років. 
5. Лабзун Михайло Микитович 9 рокі.
6. Лабзун Надія Микитівна 7 років.
7. Чумаченко Лука Антонович 36 років.
8. Чумаченко Микола Лукич 10 років.
9. Чумаченко Йосип Лукич 6 років.
10. Чумаченко Григорій Лукич 6 років.
11. Варакута Наум Іванович 62 роки.
12. Кущевський Антон 50 років.
13. Кущевська Оришка 48 років.
14. Кущевський Сидір 73 роки.
15. Кущевський Іван Сидорович 40 років.
16. Кущевська Мотря 40 років.
17. Кущевський Андрон 70 років.
18. Кущевська Параска 70 років.
19. Кущевський Василь Андронович 32 роки.
20. Кущевський Варивон 53 роки.
21. Кущевська Лунія 50 років.
22. Кущевський Яким 79 р.
23. Кущевська Пистина 80 років.
24. Малютина Настя 71 рік.
25. Малютин Павло 69 років.
26. Малютин Сергій 70 років.
27. Малютин Георгій Сергійович 30 років.
28. Юркевич Валентина Сергіївна 27 років.
29. Федач Орина 62 роки.
30. Петик Оксана Володимирівна 30 років.

Місце запису: с. Бурківці, Тетіївський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 24.10.2005;

Хто записав: Ящук Галина Петрівна;

Респондент: Гербутівська Тетяна Дмитрівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр.. Гербутівська Тетяна Дмитрівна, 1923 р. н., проживала у селі Бурківці Тетіївського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю дуже добре.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Трохи засуха, а більшість того, що все в людей позабирали: картоплю, зерно, муку, навіть квасолю.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Це робили люди, яким наказували йти. Це були активісти, спеціальні бригади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Невідомо много.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали, мали якісь документи на збирання податків?

У них ніхто документів не питався.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Так. Були випадки, що застосовували силу.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не бачила зброї.

Як люди боронилися?

Ніяк не боронилися, бо не було сили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Сховали торбинку зерна у грубі і там знайшли.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не пам’ятає. Знає, що була ціла бригада.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Це були активісти, які вступили перші в колгосп.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде. Хіба що люди ховали у лежанці і зимою не палили, а була замурована.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. Навіть я, 10-річна, полола разом з мамою і тіткою 1 ряд буряків, щоб дали поїсти сої.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали, що бачили. Навіть забрали прядиво.

Що таке закон про «про п’ять колосків»? Чи чули Ви про це?

Ні. Не чула. Але мама торбинку замурувала в грубці, то знайшли. І людей судили, хто ховав.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні. Дуже карали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’їждчики. Самі колгоспники.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, пішли перші, хто найбідніші.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Так. Погрожували, що якщо не підете у к-п, то виселять з хати і все заберуть.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не було де переховувати.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В різні, коли скажуть.

Скільки разів приходили до хати?

Неодноразово.

Коли почали помирати від голоду?

Більшість весною 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Організовували приюти, де їм трошки якоїсь їжі хоть чуть.

Хто не голодував у селі і чому?

Голодували всі, але вижили ті, що сильніші, багатіші. В тих людей, що ходили забирали зерно, майже в сім’ї ніхто не вмер.

Хто зумів вижити?

Кому була допомога, в кого був цінний метал, щоб виміняти на якусь крупу, чи 200 гр. хліба.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Таких випадків дуже мало, кожен хотів вижити.

Які засоби вживали до виживання?

Ніяких. Ото хто міняли десь у Жашкові одежину, золото. Хто що мав на період Голодомору.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ні.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Блекота, калачики.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Липа, акація.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Горобців, жабів, котика навіть, навіть собак.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Так, у Жашкові на базарі.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Ні.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато. Більше половини.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Напади були на людей, дітей.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Був такий Пономаренко. Збирав у гарбу померлих, або навіть ще живих і віз їх до кагата, щоб не їхати двічі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Давали йому 1 кг хліба. Пайок.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Кладовище. За тракторною бригадою.

Чи поминають їх на «Проводи», «Зелені святки», «Гробки»?

На «Проводи», Зелені свята.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часи радянської влади?

Так, а за часи радянської влади – ні.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Ні.

Чи встановлені хрести, чи пам’ятники померлим від голоду?

Хрест Голодомору.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так. Розповідала дітям, онукам.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Державу.

Місце запису: с. Пустовіти, Миронівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 11.09.2005 р.;

Хто записав: Коваленко Н.П.;

Респондент: Жилізна Мотря Данилівна, 1917 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Жилізна Мотря Данилівна, 1917 р. н., проживала у селі Пустовіти Миронівського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Позабирали все.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Комнезами, сільська рада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Самі ходили і шукали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Не мали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Не знаю.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Застосовували.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Була зброя.

Як люди боронилися?

Не боронились ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ні не можна було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Комнезами, активісти.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Три-шість чоловік.

Де можна було заховати продукти харчування?

У коморі, на печі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали кусочок хліба.

Що таке «Закон про про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не знаю.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Сторожі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Мусили йти.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Збирали збори, змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Відводили самі.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Хто коли хотів.

Скільки разів приходили до хати?

Декілька.

Коли почали помирати від голоду?

В 1933-му році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Забирали в садок, там їм давали їсти.

Хто не голодував у селі і чому?

Багаті.

Хто зумів вижити?

В кого було що продавати.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не було чим ділитися.

Які засоби вживали до виживання?

Не пам’ятаю.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не було допомоги.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лободу, померлих тварин.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Листя липи, вишні, цвіт акації.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ловили на полі гризунів.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було.

Чи був голод у містах?

Так.

Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?

Не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Збирали на віз і ховали в загальну яму.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Їсти давали.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

В селі є пам’ятник померлим від голоду 1932-33рр.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Поминають.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Місце запису: с. Пії, Миронівський р-н, Київська обл.;

Дата запису: 2008 р.;

Хто записав: Залевська К.Л.;

Респондент: Гузій Василь Тимофійович, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Гузій Василь Тимофійович, 1927 р. н., проживав у селі Пії Миронівського району Київської області.

В 1933 році звичайним явищем було старцювання в більшості молодих людей. Дуже в пам’ятку мені один факт. Якогось дня мати в хаті чистила картоплю, аж заходять дві дівчини, десь років 13-14, просять милостиню. Побачивши картопляні лушпайки на долівці, вони збирають їх і кидають в рот. Мати дала їм по 3-4 картоплини і сказала, щоб вони спекли їх і з’їли, але, виходячи з хати, вони почали їх гризти сирими.

Десь метрів за 200 від нас жила сім’я Хирняків(так звали їх по вуличному): дві сестри і брат Іван. Він майже кожен день приходив на нашу вулицю Тракторну і сідав під повіткою тітки Мотрі і дядька Ігната. Дітей у них не було і тітка Мотря винесе йому чи картоплину, чи якоїсь похльобки і він за цим жив. Одного разу я бігав по дорозі, аж бачу іде Іван, похитуючись, під повітку і падає. Незабаром приходить до нас тітка Мотря, а жили ми через хату, і каже, що треба йти до Хіври і Горпини, щоб забрали мертвого Івана. Було Іванові на той час десь 19-20 років.

За розпорядженням голови колгоспу Олійника Давида Савовича кожен день варили колотуху і давали її десь по літрі на душу. Що собою являла собою колотуха? В кінці села на виїзді в сторону Ведмедівки встановили котьол на 15-20 відер, коли вода в ньому закипить, туди всипали 3-4 відра борошна і потім цю похльобку по літрі одержував кожен, хто міг прийти.

Так Олійник Давид Савович підтримував людей, за що поплатився життям. За розбазарювання зерна і погані справи в колгоспі (дохли коні) він був засуджений на 3,5 роки. В тюрмі він і помер.

Через три хати від нашої жила сім’я Ілька Сливи. Було в них трійко дітей. Аби врятувати їх від голодної смерті, батько викрав у колгоспі вже доходящего коня. Та так і не скористався ним, бо був затриманий і постав за цей злочин перед судом. А через декілька тижнів дві його доньки, 12-ти і 14-ти років, померли з голоду. Дружина і грудна дитина продовжувати жити.

А якось забігає до мене сусід Володимир Джигир і гукає, що хоче щось показати. Пішов я з ним. А він веде мене до хати Сливи, відчиняє двері, і ми бачимо на долівці мертву матір, а дитя лазить по ній, шукає соска, бо теж голодне.

Через п’ять хат від нас жила сім’я Вдовиченків з двома дітьми. Чоловік помирав з голоду, то дружина відрізала в нього сідниці і варила дітям баланду, додавши лободи. Канібальство було масовим. 

Люди мерли щоденно. Іде чоловік, хитається, падає і вже більше не встає.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).