Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Мазурєва Оксана Андріївна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерського району Запорізької області.

Я народилася в 1926 році в селі Водяному. Мої тато і мама – Шевер Андрій Лук’янович та Шевер Горпина Яківна мали трьох донечок. Діти, все, що пережили мої батьки, рідні, сусіди і ми, діти, я дуже добре пам’ятаю. Таке не забувається. Не знаю, з чого й почати…

Скажіть, де працювали Ваші батьки і як їм далося врятувати родину від голодної смерті?

Мій батько працював охоронцем на полі. А мати там же куховарила. Я ж, семирічною дівчинкою, разом ходила з нею на роботу і сама носила воду. Бо дуже хотілося їсти, а їсти нічого не було. Батько після роботи ввечері або вночі ходив по рибу в плавні, щоб якось нас врятувати. Повертався знесилений, втомлений, але йшов…

Скажіть, чому одним вдалося вижити, а інші пішли з життя?

Знаєте, діти, хто хотів вижити, той вертівся.

Чи були приклади проявів милосердя, щоб хтось когось врятував, подав руку допомоги в 33-му?

Нічого я вигадувати за інших не буду, а за себе розповім те, що пам’ятаю яскраво. Навпроти нашого будинку жила родина Литвиненків. Вони мали двух дітей – дівчинку Віру, а хлопчика ім’я забула. Їх батьки змушені були залишати дітей самих, замикаючи у будинку на замок. А я знала, де лежали ключі від їх дверей, і дуже часто, було, відімкну їх, виведу та приведу до своєї хати. Бо ми з ними були ровесники. Все, що їли ми самі, то і їм давали: козельці, обсмажена теляча шкура, молодий рогіз, баланду…

Як склалася доля цих дітей?

Вони вижили у 33-му, потім переїхали до міста Нікополя. А далі я не знаю.

Кому Ви особисто завдячуєте найбільше за те, що в голод не померли?

Тільки рідним батькам. Але, діти, знайте, що якби в той час ніхто не проявляв милосердя, то нас, українців, залишилося ще б менше… Тому будьте, діти, добрими, співчутливими до чужого горя, не черствійте душею до людського горя ніколи.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 11.09.2009 р.

Хто записав: Подорожко А. М.

Респондент: Пелюшенко Микола Фанович, 1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Велика Білозерка Великобілозерського району Запорізької області.

В роки Голодомору нашій сім’ї допоміг вижити Палаж Василь, приблизно 1985 р. н., працював він бригадиром колгоспі. У нього був син Данило, який служив на Дальньому Востоці, був офіцером і висилав батькові посилки з харчами. Діти Пелюшенків допомагали по господарству, а він підгодовував їх. В роки Голодомору Палаж Василь проживав в селі Гюнівка, пізніше вони виїхали, але куди не знаю.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 10.09.2009 р.

Хто записав: Галатіна Л. В.

Респондент: Войтенко Євдокія Юхимівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новопетрівка Бердянського району Запорізької області.

В 1932 році мені було 7 років. Я добре все пам’ятаю… Хочу сказати, шо в батьків в нас було троє: я та два братика Митя і Григорій. Важко було, але в нас ніхто не вмер з голоду, бо була в нас теличка. Ще ми їли очерет, лободу, ловили в полі ховрашків. Помню, що дуже ми хворіли, бо їли все підряд, що і вспоминать не хочеться.

Хочу ще сказать, шо були в селі і добрі люди, які работали і могли чимось помогти другим людям. Їхні фамилії я і досі пам’ятаю, хоч уже дуже стара. Це Пахота Савка, Макуха Протас, Бабошко Оверко. Ці люди давали голодним людям потрошку, по жменці зерна і ніхто на них не заявив, ось так. Я до самісінької смерті буду з благодарністю вспоминать цих людей, бо і їм не сладко було, а вони ще й другим помагали.

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Іванівка, Кам’янсько-Дніпровський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Мандзюк Вікторія Вікторівна.

Респондент: Сургай Володимир Іванович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав перебував в селі Іванівка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. 

Володимир Іванович, розкажіть, будь ласка, про себе.

Я довго працював учителем історії Іванівської школи. Але за своє довге життя, мені зараз 83 роки, я нікому не розповів правди, тієї гіркої правди. Адже ще й досі ті спогади краять моє серце, викликають страх і біль у моїй душі.

А як це було?

А було це так. Народився я у сім’ї голови сільської ради села, Сургая Івана Пилиповича. Батько був доброю і порядною людиною, тому і довелося йому виконувати свої обов’язки до того страшного 1932 року. Батько мені малому розповідав, що повертався він додому з роботи, йшов вулицею Шевченка. Ще здалеку почув крики, лайку та плач дітей. Підійшовши ближче, він побачив таку картину: на вулиці на клунках сиділи і плакали четверо дітей сім’ї Петрових, і лаялися комсомольці з матір’ю і батьком цих дітей, викидаючи їх з оселі. Батько не міг не пройти повз дітей. Він зайшов і сказав такі слова, звертаючись до комсомольців: «Дітей відпустіть, а хліб – шукайте.» За ці слова його на слідуючий день забрали, оголосивши ворогом народу. Потім був суд і тюрма, спочатку в м. Запоріжжі, а потім в м. Дніпропетровську.

А що робила мама, коли батька забрали?

Моя мама, на плечах якої було ще двоє дітей, неначе чайка літала по селу, збираючи підписи односельців, для того щоб звільнити чоловіка, але все було марно. Та минуло ще кілька місяців, і батька повернули. Але це була покалічена людина – інвалід, який невдовзі помер.

А що розповідав батько матері після свого повернення «звідти»?

Він згадував і розповідав матері час від часу: «Ох там же і б’ють, Марійко!»

Чи шукали зерно і у вас вдома?

Так, як тільки батька забрали, додому прийшли представники влади і шукали зерно. Вони залізними щупами проколювали землю на подвір’ї та городі, зруйнували поріг біля дверей, зриваючи його в пошуках зерна.

Говорять, шо в Іванівці мало померло людей з голоду, це так чи ні?

Хочу сказати, що людей помирало багато, і їх на ковдрах приносили на кладовище, де була велика яма, і кидали в неї. Тоді мені було лише сім років, але я добре запам’ятав і про випадки канібалізму в селі, про які говорили дорослі, але прізвищ я не пам’ятаю.

А чому Ви все життя ніколи нікому не розповідали про це?

Я все життя дуже боявся, що хтось дізнається, що я син «ворога народу», тому й мовчав про цю страшну правду.

Місце запису: с. Бохоники, Вінницький р-н., Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Багрій Олеся Василівна.

Респондент:  Демчук Євгенія Ільківна, 1920 р.н. 

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Широка Гребля Вінницького району Вінницької області.

Евгенія Ільківна, що спричинило появу Голодомору 1932-33 рр. на Вашу думку?

А я знаю, що це воно тоді було, хто то тоді зробив. Знаю, що ховали батьки мої, ховали зерно десь яке чи шо, дешо є позабирали. То вони добували, ходили, штуркали, а голод був великий. Тридцять третій… Перший ще так, а третій… то вимерло багато людей. Ну в мене в мами тільки ноги були попухші, але ми ще моталися. Ще тато був. О, корова була, то ми ще… То ще не так було. Ну всю рано пухли, пухли з голоду, а вимерло людей дуже багато.

Скажіть, будь ласка, чи помер хтось з Вашої родини?

Ні, з моєї родини нема.

Яким чином Вам вдалось вижити?

Тако вижили. Ходили по скайки. В річку, шукали скайок, жабів, де шо є. Знаєте яка лобода? То я не можу зараз її полоти, так наїлася тієї лободи. Траву їли, бур’яни. То я не можу навіть полоти.

Траплялися випадки канібалізму, тобто людоїдства?

Траплялися.

Розкажіть, будь ласка.

Я ж кажу, дві сестри це жили в межу і тоді взяли. А моя тітка ходила, бо в сусідства. Все чогось принесе, що чуть і понесе дитині маленькій. Шість місяців їй було. В неї дітей не було і що чуть, то понесе. А це каже: “Приходю – нема”. Де, – кажу, – там якось завалився? “А хтось взяв”, – кажуть. Приходить другий раз, а чути в хаті пахнотанія такі, воно в печі жариться. “Слухай, – каже, – Маріка”, бо одна Маріка, друга Вера, “де дитина Ваша, бо чути запах”. І зразу в сільраду ж переказали. Ті прийшли по неї, вже міліція прийшла. Вона носила ту дитину, замотали і носила по селі. Люди за нею ходили. То це я дуже знаю. А то ще одна прийшла до мене, вона, мабуть, старша від мене, бо така – більша. Може, років штирнадцять було. Прийшла, повзається по землі. Що ж ти будеш дитино, збирати там, як там нема кришки ніякої. То вона вийшла за ворота, вивела я її, за забором померла вона зараз же. То це я знаю. Це я бачила.

Євгенія Ільківна, чи була можливість виїхати в інші регіони, чи ні?

Тоді ніхто нікуди не виїжджав, не було так. То тепер ідуть на зарідки. Як міг хто – виживав, а не міг, то помер. Та й заволокли як-небудь, ні труни, ніхто нічого не робив. От так яму вишпорпали, кинули в яму та й всьо, замотали, може в яке рядно одіяло.

Що Ви пам’ятаєте з голоду 1946-47 років?

Це мені легший був голод. Нічо такого не було. Ну було тісно, тісно, тоже не було, що їсти. Мама їздила в Западну. Це вже було дідо після войни. Привезе там що, заміняє за що, чи заробить, а нас було четверо, я і ще три брати, та я вже з хлопцям в ланку хожу. Мені це не дуже було страшно. А той тридцять третій, то страшно, хоч я невелика була.

Скажіть, будь ласка, чи чули Ви, щоб було встановлено пам’ятник на честь загиблих під час голодомору?

Ніхто нічого не ставив. Ті вже люди які були, то повмирали вже, а молоді? Хто той ставив пам’ятник нам, кому ми потрібні? Кинули в яму та й будуть ставить пам’ятник? Нє, немає нічого.

Дякую Вам.

Місце запису: с. Бохоники, Вінницький р-н., Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Багрій Олеся Василтвна.

Респондент:  Голюк Катерина Михтодіївна, 1925 р.н. 

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.

Катерино Михтодіївно, на Вашу думку, що спричинило появу Голодомору 1932-33 рр.?

Я не скажу нічого, бо я цього нічого не помню. Нічого не помню. Як в 33-ому, то скільки мені було років – вісім?

А Вам не розповідав ніхто з родичів?

Ні, ніхто нічого не розказував.

Тоді розкажіть, будь ласка, що Ви пам’ятаєте з голоду 1946-1947 рр.?

Ой, що ж я пам’ятаю, як батько мій помер в сорок сьомому, то дядько, мамин брат, прийшов та й бачив, а я купила двоє хліба, щоб тата поховати, а він руку простягає: “Дай хоч скибочку, дай хоч скибочку”, то ми як посуду помили, бо що ж вже батька поховали, то люди ці помиї пили, що ж ми трошки нарихтували, бо не було з чого ж, то люди помиї ці пили, що ми посуд перемили. Ну і що ж я. Дуже ми набідилися, о-о, правда я гички не їла, бо у нас корова дуже добра була, доїлася, я щодня ходила до Вінниці купляла буханочку хліба, то щодня ми хліб їли. Дев’яносто рублів давала і щодня буханочка хліба, но всьо равно татові мало було, чи що я не знаю, а він спух. А ми вже осталися з мамою, бо батьки… брати на войні погибли, а ми вже з мамою. У нас же вівці були, можна було різати вівці. Та й по кусочку м’яса їсти, тій тато ночували біля овець в хліві, бо дуже ж вночі злодії ходили. Ну а так то що, я в вінну іздовим робила, возили зімою, Боже мій, понамерзнемось і цей в чоботях, чоботи замерзли, онучі позамерзали. Ми буряки в Гнівань возили. Дуже-дуже набідилися. І до машини в войну ходили – по молотарки, це мужчин не було, самі жінки, то тоді воєнних дали трошки допомогли нам. І ходила з коровою, з коровою тягла з боронами, боронувала коровою. Що я тільки не робила, а пенсія дуже мала.

Катерино Михтодіївно, чи чули Ви, щоб в Вашій місцевості траплялися випадки людоїдства, щоб вбивали дітей чи викопували мертвих під час голоду?

Тут у нас був Поприч головою сільради, а Гольчук Павло, я не знаю чим він був. Якийсь хлопчина чужий ходив. Заліз по хати до когось, кислого молока напився, ну як воно їсти хтіло, бідне, залізло. То вони його взяли вбили, а потом підвішали, а потім отечка в Бугу втопили, то здівалися над цією дитиною як хтіли. А так я більше не знаю ні за кого, а це чужа дитина ходила.

Чи була у Вас можливість виїхати в інші, більш продовольчі райони?

Ну що, ми в Западну їзили за хлібом, в Западну, от. Їдем на версі, на цьому на вуглі, ті клумачки зерна позапорпували в це вугля. І скидали з поїзда нас, а ми як могли так і перебивалися. Мусіли їздили, бо так трошки шось якісь куліш звариш собі і трошки щось продасиш. Оце, так ми, дитина, переживали цю войну. 

Катерина Михтодіївна, чи встановлено зараз пам’ятник жертвам Голодомору у вашому селі?

Ні, ні, нічого не встановлено.

А чи відомі місця їхнього поховання?

Теж нє, теж нє.

Дякую вам.

Місце запису: с. Бохоники, Вінницький р-н, Вінницька обл.;

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Багрій Олеся Василівна.

Респондент: Демчук Тетяна Кузьмічна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.

Як Ви вважаєте, що спричинило появу Голодоморів 1932-33 та 46-47 років?

Як сорок сьомий, то я розкажу, а як там, то я добре не знаю. Ше ж ходила з сестрою. Молоко здавали та й ходила за грішьми. То я ходила за грішьми з сестрою. Ще мала була, але ходила пішки.

Що ви памʼятаєте про Голодомор 46-47 років? 

А той шо. Бараболю ходили на кагати, збирали гнилу.

Яким чином Вам вдалося вижити? 

Та корову тримали. Трохи виживали, якось гички… Всьо було.

Чи допомагали якимось чином уряд або колгоспи? 

Нікого. Де допомагали? Була війна ще, то лишила в горщику трохи пшениці і то висипали. Да, в сорок сьомому році.

Тетяна Кузьмічна, скажіть чи траплялися у Вашому селі випадки людоїдства?

Ну чом не траплялися, траплялися.

Розкажіть, будь ласка.

Знаєш, шо я вже помню так добре.

Ну, що памʼятаєте

Помню шо. На Опитну ми ходили, цеї. То тих кагатів, бо там більше було. Гонили кругом.

Чи була у Вас можливість виїхати в іншу місцевість?

Не, куди я мала вже виїзджати?

Скажіть чи загинув хтось із Вашої родини?

Не, в нас в родині – не.

Тетяна Кузьмічна, чи чули Ви, щоб у Вашому селі було встановлено памʼятник на честь загиблим?

А це було багато. Вмирали. Брали на тачанку, вивозили. Ховали.

Де саме їх ховали, Ви не знаєте?

На кладбіщі, на кладбіщі ховали.

Дякую Вам.

Місце запису: с. Томашпіль, Томашпільський р-н, Вінницька обл.;

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Вінницький Олександр Матвійович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав у селі Томашпіль Томашпільського району Вінницької області.

У той страшний рік (1932) я кінчав другу групу. Такий тоді час сутужний був. Не кожен з моїх однокласників мав зошит і ручку. Чорнило робили з бузини. Я з хлопцями ходив до лісу, рвали бузину, товкли, добавляли сажі і виходило таке чорнило. Це вам зараз добре, а шоб у нас тоді таке було…я б знаєш як учився…О! Та в мене десь ще баночка була-осьо, дивися. Сидів я за партою з Ганею. У мене був зшиток, батько з газет зробив, а вона писала на книжках. Завідувала мені бо батьки мої живі були та ми хоть мали шо поїсти (батько працював лікарем), а їй їжу приносила баба Секлета, жмутик гички чи ще щось таке та й патрала бурду – давала її Гані і мамі та тая вже не хтіла..та звикли ми до людської смерті якось збайдужіли. Згадую теє та й сльози ня навертають. Маму мою Іванелло (бригадир) кожен день на “панщину ” гнав хоть ледве шла. Так отот виміняв я у неї книжки на цей зшиток. Зараз бережу їх як зіницю ока бо на дожила Ганя до слідуючого року … і вона в “глиняну хату” пішла. Вечорами хлопці старші йшли за листям чи левурдою, я ж був ще малий хату крив , зробив прослойку з немолотого гороху та квасолі, так ото мама розвідала і їла. Тим і спасалася. В 1938 переїхала до сестри у Вінницю, тут працювала на заводі. Коли почалась війна – нас всіх забрав тітчин чоловік у Тбілісі. Я там вивчився , працював, а 60-их вирішив повернутись додому на Вінничину. Їздив у наше село. Там, навіть, хати не залишилось, а в самому селі нові люди—ніхто про нашу сімʼю не памʼята. То поїхав я у Вінницю. Працював учителем. От і досі тут живу. Жалію, що так вийшло, що життя таке….

Місце запису: с. Лопатинка, Оратівський р-н., Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Розумнюк Ганна Петрівна, 1922 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Лопатинка Оратівського району Вінницької області.

 Я, Розумник Ганна Петрівна, сама пережила Голодомор 1932-1933 років і бачила як померла від голоду батькова сестра Бондар Катерина Іванівна, якій було 20 років… Лежала спухла на голій печі і померла в січні місяці 1933 року. Померли також від голоду троє дітей Дерунець Івана, який залишить дружину з пʼятьма дітьми а сам поїхав на заробітки. Жінка його Євдокія залишилась із пʼятьма дітьми і старою матірʼю. Коли він повернувся, то троє його дітей, двоє дошкільного віку 4-х і 6-ти років та хлопчик-школяр 10-ти років померли від голоду. Померла також його мати у віці 60 років. Померли також і жителі с.Лопатинка Дорощуки дід і баба у віці від 67 до 70 років, та двоє їх онуків малолітніх дітей. Наша сімʼя від голоду не вимерли, бо батько Бондар Петро Іванович (1902-1980р.р.) був головою колгоспу з 1929 по 1937 р.р.

В с.Лопатинка мало померло чоловік від голоду, померли лише старі люди та діти, які не ходили на роботу. Бо хто ходив на роботу в колгосп, то цих людей кормили три рази на день, давали пайок. Голова колгоспу завозив продукти, возив кукурудзу із Умані, варили баланду і так вижили. Коли приїжджав поїзд з Умані, розгружали вагони, то з окружних сіл сходились люди, особливо діти, щоб взяти жменьку кукурудзи. 

По переказах старих людей в с. Тарасівка Лопатинської сільської ради спостерігалось навіть людоїдство. Мати зʼїла двох своїх дітей, двох дівчат 6 і 10 років. Дівчина 10 років ходила зі мною разом в школу, але одного разу не прийшла, ніхто не знав де вона ділась, а потім виявилось із розповідей людей, що мати порубала їх, посолила їх і зʼїла.

Місце запису: с. Паріївка, Іллінецький р-н, Вінницька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Мороз Антоніна Григорівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Мороз Антоніна Григорівна, 1921 р.н., проживала у селищі Паріївка Іллінецького району Вінницької області.

Я, Антоніна Григорівна Мороз, дівоче прізвище Бохонко. Народилася 10 травня 1921 року. в Винницькій області селищі Паріївка. У мене була сімʼя мама, тато та брат. У 1933 році коли була голодовка мені було 12 років. Настала весна вже всі люди посадили городи, а залишків картоплі, крупів та муки залишилося тільки до нового урожаю. Одного дня до нас у дім прийшло двоє незнайомих чоловіків та представник сільської ради і забрали у нас всі залишки продуктів зсипавши їх в один мішок. Так ми та всі жителі селеща залишилися без нічого. Та в кого з людей були корови чи кози, то вони, ще пили молоко. то ті й вижили. На той час настав період що все, що ми посадили тільки зійшло, щоб щось зʼїсти неможливо, тільки зелень кропиви акація, щавель. Ті люди, які працювали в колгоспі, їм давали юшку і кусочок хліба, тай дітям давали. Так і я ходила до кухні, щоб випити тої юшки, а кусочок хліба приносила татові, та це його не спасло, він також як багато інших помер від голоду. Мій брат від того, що хотів їсти заліз на акацію щоб нарвати цвіту та не вдержався, впав із дерева та при падінні вдарився об камінь, від удару в нього лопнула селезінка через день він помер. Мама також померла.

Тяжкі тоді були часи…