Місце запису: с. Новопрокопівка, Токмацький р-н, Запорізька обл.

Дата запису: вересень 2009 р.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Красен Григорій Лаврентійович, 1927 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Роботине Токмацького району Запорізької області.

Сім’я складалась з 11 чоловік: тато, мама, 6 братів, 3 сестри. Наша вулиця мала 20 дворів до перевулка. У сім’ї Зінчека Арсентія було п’ятеро, у інших, у Товстоуса Герасима – п’ятеро,  у інших по троє, четверо дітей. Ніхто не помер у цих сім’ях, які жили на нашій вулиці. Трудно було, неврожай. Приходили активісти, забирали мишки зерна, бо була весна і треба було сіять. У 1932 році батько з другом поїхав у Полтаву, купили там картошки. Привезли додому, взяли частинку картошки активісти для посадки. Щоб якось заробити на харчі, поїхав в Ростовську область в Куберлу брат 1923 р. н. із двоюрідном братом до дядька. Дядько був красним партизаном (прізвище Мовчан), був директором Комуни і взяв хлопців на роботу. І за їх працю видав кожному по мішку вальсованої (вищий сорт) муки. Привезли додому. Акація цвіте. Мама обліпе мучку в акації, пожаре і такі добрі млинці. У Балці Широка ріс кінський щавель. Лепьошки із щавлю з мукою мати робили. Ховрахів їли. Пізніше корова розтелилась, молоко пили. Щоб було чим оброблять землю, здали в колхоз коней, брички. Паслін їли, варили компот з ягід. Була у нас тьолка, батько її зарізав і давали нам по куску м’яса, щоб не вмерти з голоду. Батько картошку чистив, мати на печі сушили кожуру. Потім мололи разом з просом на млинці і з цієї муки пекли лепьошки. З сусідами майже не ділилися харчами, адже у нас була найбільша сім’я. Всі вижили, ніхто не помер з голоду.

Місце запису: с. Новопрокопівка, Токмацький р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Сизонов Микола Афанасійович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Роботине Токмацького району Запорізької області.

Сім’я складалася з шести чоловік: тато, мама, три сестри і я, Микола. На щастя всім вдалося вижити. Сестри ходили по наймах, а ми з матір’ю сиділи вдома. Коли приходили сестри, то вони приносили їжу. Сусіди не допомагали, бо самі були голодні. Я з хлопцями ходив у степ, щоб ловити ховрашків. Біля поля, там, де ми шукали ховрашків, був маленький рівчачок. Ми носили воду в пригоршнях та заливали в ямки воду. Тогочасна влада забирала в нас всі продукти. Навіть кусочки хліба, які ми ховали під стріхою і там знаходили. Йшовши вздовж вулиці, часто можна було побачити чоловіків, жінок, що лежали з розпухлими обличчями, руками, животами, з очима, які були, як скло.

Місце запису: с. Замістя, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: учні Замістянської ЗОШ.

Респондент: Козицький Олексій Андрійович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Сисикулак (нині це частина селища Чернігівка) Чернігівського району Запорізької області.

Пам’ятаю, що був Голодомор 1932-1933 років, хоч мені було тоді 9 років. Урожай був непоганий, а Голодомор був штучно зроблений: врожай влада забрала, усе поздавали під чисту. Ходили по хатам уполномочені, агітували здавати мішки врожаю. Були підлизи, які доносили на сусідів. Ніяких документів активісти не показували, а люди і не вимагали, бо були залякані. Хто намагався захистити своє чи возмущався – були покарані арештами або виселенням. Страх наганяла і зброя у руках відбирачів хліба. Люди мовчали, бо проти власті не попреш та якщо ще й зброю показували. А ходили, то шукали скрізь: і на горищі, на городі, в саду – кругом шукали схованки з хлібом. Ходили групами по 5-6 чоловік і заглядали даже в макітри чи в казани – винюхували все і забирали не тільки зерно (навіть сіменне), а й худобу, продукти харчування і все що сподобається. 

Хто записався до колгоспу – давали якоїсь баланди, підгодовували. Діяв “закон про п’ять колосків” – судили людей, які щоб спасти себе і сім’ю шукали на полях необмолочені колоски, залишки городини. Кругом були охранники: охороняли поля, колгоспні комори. Строго ставились до тих, хто не хотів іти в колгосп. Всяк було: хто упирався – залякували, заставляли силою. Могли прийти з обшуком хліба і вдень, і вночі. 

Не один раз навідувались до хат активісти: скільки їм прийде в голову. Коли забирали корівок – останню надію на виживання – люди почали помирать з голоду 1933 року масово. 

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава – не знаю, бо був малий. Не голодувало в селі начальство – це всі знали. Де брали продукти, хто їм допомагав вижити – не знаю. Але знаю, що прості люди допомагали один одному виживати в нелегких умовах – ділились послідньою жменею зерна. Люди, щоб вижити їли усе, що можна їсти: горобці, ховрахи, собаки, а з рослин – лобода, щириця, суріпка та інше.

Ходили люди по селах міняли промтовари на продукти, ходили в місто, де можна було виміняти все – так добре не було уже за що. І в містах було не добре – і там люди голодували і мерли. 

Хоронили померлих на кладовищі. Хто був кріпший, той і хоронив. Не знаю,  чи наймали людей для похорон, чи добровольно люди хоронили померлих, але людей вмирало багато. Скільки – не знаю, але поховання від голоду були. І зараз на проводи люди відвідують могилки своїх рідних, знайомих, односельчан і поминають всіх – всі перед Богом рівні.

Нещастя було велике. Розповідаю своїм дітям, описую для своїх онуків, правнуків. Хай знають і пам’ятають і не забувають, як тодішня влада призвела український народ до виживання.

Місце запису: с. Бойове, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: учні Замістянської ЗОШ.

Респондент: Мірошниченко Марія Кирилівна, 1915 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років перебувала в селі Бойове та місті Бердянськ Чернігівського району Запорізької області.

Запам’яталось, як після переїзду в село Бойове всі дружно трудились: будувались, господарювали. Поряд з дорослими діти, мов комашки, старались: згрібали колоски залізними граблями в полі, зносили снопи. Без діла ніхто не був. Якою радістю було перевозити на конях вантаж. З 15 років і нам, дівчатам, почали довіряти коней. Ця любов до тварин привела нас з подругою до Молочанського веттехнікуму. Це вже був 1931-1932 рік. Саме тоді в ТСОЗі почали пухнути з голоду люди, нічого було їсти, нікому було працювати. Мій батько Мірошниченко Кирило Іванович був тоді головою ТСОЗу. Дозволив брати з комори зерно на борошно, щоб приготувати затірку і підгодувати людей. Хтось доніс і на ранок уже арештували батька. Згодом випустили його і переїхала наша сім’я на поселення в колгосп “Скалистий”. На осінь 1932 поступила до Бердянського технікуму виноградарства від колгоспу “Жовтнева хвиля” (а з Молочанського веттехніку було після арешту батька виключено як дитину “ворога народу”).

Перебуваючи в технікумі виноградарства, я саме тут відчула, що таке голод: на сніданок – 1 ложка буряка, без цибулі, олії. Радість була, коли попадався шматочок огірка. На обід – рідесенький суп на борошні мутного кольору. Давали 200 г хліба. Кілька кусочків хліба міняли на гарбузове насіння – це була вечеря. Запивали водою. Багато хто з студентів від недоїдання змушений був покинути навчання і повернутись додому.

Місце запису: с. Петрівське, Вільнянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Рибаченко Г. О., Леончук Н. В.

Респондент: Кіщак Марія Іонівна, 1927 р.н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. проживала в селі  Петрівське Вільнянського району Запорізького області.

Пригадую, що на той час ми жили у с. Петровському у невеличкому хуторі (сучасне с. Матвіївка).  У сім’ї нас було шестеро дітей, я – третя. Мама тоді працювала у колгоспі, тато –  на залізниці. У 1932-1933 роках скрутно було, їсти було нічого. В нашій сім’ї була корова. Ми самі їли молоко та ділились ним з сусідами. Тому ні в нашій сім’ї, ні в сім’ї сусідів ніхто з голоду не помер. Пам’ятаю, як з самого ранку, коли мама подоїть корову, то сусідка вже приходила і мама їй половину віддавала. Жалко було, бо в них корови не було, а діток треба було хоч чимось кормити. А молоко –  то добре. тож цю корову я добре запам’ятала. Батько іноді гримав матері, що вона їм багато молока віддає, та коли тітка Клавка принесла нам квасолі, заспокоївся, і все зрозумів. Пригадую, коли весною пішла трава, влітку –  ягоди, і прогодуватись стало легше.

Місце запису: с. Орлянське, Василівський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 28.09.2009 р.

Хто записав: Е.Ю.Онафонов.

Респондент: Козодубова (Савченко) Ольга Антонівна, 1912 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала  в селі Орлянське Васильківського району Запорізької області.

Родина Савченко мешкала у с. Орлянське, сільська садиба. Дуже складне, скрутне становище. В сім’ї було семеро дітей: 4 дівчинки, 3 хлопчика. При жорстокому Голодоморі померли 3 дітей: 2 дівчинки і хлопчик. На жаль, імена померлих дітей невідомі. На велике щастя четверо дітей зосталися жити, пережили страшну смерть від Голодомору 1933 року. Це Грицько, Домаха, Василь і Ольга.

Мати і батько працювали на той час у колгоспі. Батько конюхував. Батько – Савченко Антон Савович, мати – Савченко Ганна. В той час існували страшенні налоги на сад, худобу, молоко та інше. Це призвело до того, що батько родини, Антон Савович, не міг сплатити податки за сад і вимушений був вирубати його. Умови житія родини були досить складними, топити було нічим, хліб пекли з лободи, весною весь посівний матеріал було забрано… Діти та батьки пухли з голоду.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Васильківський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 28.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Горбенко Єфросинія Кирилівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 р. проживала в селі Мала Білозерка Васильківського району Запорізької області.

Так ми голодували, ходили пухлими. Їли кашку з акації. Чухрали лободу і пекли з неї коржики. Зимою, що мати найде, те й їли.  Їли ховрахів та горобців. Ми з братом наливали в нори води і відтіль вилазив ховрашок, обдирали з нього шкіру, варили і їли. Збирали гриби, дехто ними травився. Також їли картоплянку степову, вона була солодка. Буряки терли з попілом і пекли коржики. Під час Голодомору наш сусід задавив своїх дітей, бо нічого було їсти.

Місце запису: с. Мала Білозер, Васильківський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 28.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Білка Любов Лук’янівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Оленівка Комишуваського району Запорізької області.

Жили дуже бідно, їсти не було чого. Варили лободу, пекли коржики з курея. Пічку нічим було топити, спічок не було. Ходили дивилися у кого з димаря диміло –  просили жару, щоб розтопить. Світить було нічим, наливали олії, клали фітільок та освічали хату. Колгосп заставляв на роботу ходити, збирали жуків у бутилку, тоді кидали у діжку, щоб був врожай.

Місце запису: с. Дніпровка, Кам’янсько-Дніпровський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Мельничук Андрій Олександрович.

Респондент: Фалілєєв Павло Михайлович, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в с. Велика Білозерка Великобілозерського району Запорізької області.

Якось ми пережили 1932, наступив 1933 р. Він там передбачався ще страшніший, ніж попередній, бо ж запас, що ми його мали, вже майже був випорожнений. Тільки трохи гороху, квасолі, буряків і картоплі. Вже на початку року мати наша почала нам усім виділяти малі порції харчів. А сім’я була велика, аж 9-ть душ, з них 7-ро дітей. Отож, переважно, ми сьорбали юшку, яка не грішила густим наваром.

Батько, Михайло Миколайович, працював столяром – робив столи, стільці, а потім вимінював ці вироби на склянку крупи. А ще нам допомагали сусіди. Вони бачили, що наша родина велика і нам дуже важко, а Гриценко Микола Митрофанович та Антоніна Петрівна, жили самотньо, без дітей, тому трішки допомагали нашій родині. Вони приносили нам овочі та небагато крупи.

А ще зимою дітям була більша біда, ніж влітку, бо не було взуття. Як правило, взувалися в чоботи старших, або сиділи вдома і нікуди не виходили.

Так був дуже страшний час. Вижили з Божою допомогою та з допомогою добрих людей Гриценко Миколи Митрофановича та Антоніни Петрівни.

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерський район, Запорізька обл.

Дата запису: 11.09.2009 р.

Хто записав: Тихенька Л. В.

Респондент: Заєць Ніна Костянтинівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерського району Запорізької області.

Голод 1932-1933 років я пережила разом з родиною. Пам’ятаю добре ті роки…Пам’ятаю, як допомагав нам вчитель Касярун Арсентій Лукіч. Проживав він при школі на вул. Чонгарській.  Жінка його, Галина Йосипівна, добра жіночка, у них було троє дітей: Аза, Леся, Шура. І я їх нянчила, допомагала по господарству, а ця сім’я допомагала нам харчами.

А ще близько біля нас жила сім’я Каба  Анись з дружиною, і було у них дві доньки – Нюра і Леся. Так вони приходили допомагати нам мити пол, варили нам їсти, ми їх звали «підшефні». Сам Каба Анись був председателем колгоспу і саме він виписав у колгоспі для нас макухи і пшона, коли наша старша сестра уїхала з чоловіком на Донбас. Так от і вижили завдяки добрим людям.