Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 28.09.2009.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Білка Любов Лукʼянівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.

Жили дуже бідно, їсти не було нічого. Варили лободу, пекли коржики з курея. 

Пічку нічим було топить, свічок не було. Ходили дивились, в кого з димаря диміло – просили жару,  щоб розтопить. Світить було нічим, наливати олії, клали фітільок та освічали хату.

Колгосп заставляв на роботу ходить, збирали жуків у бутилку, тоді кидали у діжку, щоб був урожай. 

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Будко Ніна Гаврилівна, 07.04.1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерського району Запорізької області.

Було мені 8 років. Батько інвалід дитинства. Мати була зовсім неграмотна. Під час Голодомору  був організований СОЗ 13 бідних вступили в СОЗ. Батько здав і бричку, і коняку в СОЗ. Вирішили робити все разом. Як ми голодували. Запасу хліба не було. Були визначені в СОЗі кріпкенькі чоловіки, які ходили по хатам з щупами і по долівці били по землі, шукаючи землі. Приходили ті дядьки, я була дитина мала – боялась, трусилась. Ну що – 33-й рік – нічого не було. Що на городі вродило: квасоля, горох – робили маторженики. Була у нас кріпка ступа, вона й зараз є. Вона була у нас як годівниця. Всі колосочки зернички товкли в тій ступі. Мати ходила в берег за лободою, зробить якісь ляпеники по одній кожному – мені, сестрі, батькові. Хто що в домі було, а майже нічого не було. Залишилась тільки картопля. Треба було здавати лишки. Сусід Іван теж ніс у мішку щось здавати, так і не вернувся, залишилась дома жінка з дітьми. Батько каже мамі: “Оксано, дивись, яка Векла сидить біля хати”, – а у неї ноги опухли, полопались і тече з тих ніг. А її чоловіка, Івана, кажуть, поклювали ворони на полі. Хоч і голодували, Векла Макаровна, а голод пережила, вмерла в 1953 році. Була дуже чесна жінка. Нічого не просить. Мати насипе їсти: “Сідай, Векло, їсти”, – тоді сяде, поїсть. 

Поліз батько у погріб за картоплею, щоб здавати. І я полізла за батьком, батько каже: “Ніно, а ти чого, дивись не впади”.Я вилізла, а потім як почала плакати і обнімати батька: “Таточку, не здавай картоплю”, – а її було відра два маленької. Батько каже: “Оксано, що робити, – так що робити, – значить не будемо здавати. І це нам. Оксано вилазь”. “А як, що будемо здавати?” “ Хай мене хоч уб’ють, а здавати не буду”. Нас батько дуже любив. І нас ця картопелька.

Ішов дядько по вулиці, дуже поганий, ледве йшов, дуже голодний, а мати варила лушпинки з гарбуза. Дядько питає: “Дайте поїсти”. “Так воно ж гаряче, як же їсти?” “Дайте їсти”. Дали йому гаряче, а він ледве живий. Дійшов до кінця вулиці – там і упав, помер. Кажуть люди – уже помер на вулиці дядько.

Самі бідні вступили в СОЗ. Збирали колосочки маленькі, щоб і зернинка не впала. Молодці дівчатка, що зібрали зерничка. Марія більше збирала, я менше.
Зробили ясла в СОЗі і ми туди з сестрою ходили їсти. Там зварять якусь побовтюху і ми могли поїсти. В яслах ми там не були, щоб розважатись, а просто їли. 

Батько був інвалід дитинства. У СОЗі пололи буряки на степу, там варили якусь баланду і він нам передавав в бутилці цю їду. А ми з сестрою до пізна сиділи і чекали цю їду. 

Я ходила в перший клас. Приїхали дві молодих вчительки. І немає де що взяти. І вони нам об’явили: “Може є у кого вдома гарбузи, що є, то принесіть”. Їм не було що їсти. Тетяна Миронівна, вчителька, – голодували, змушені були звертатись до дітей, щоб якось прожити. Альбіна Констянтинівна Палій – її дочка. Вона вмерла в мій день народження. Директор був одружився на молодій Тетяні Миронівні – Кость Фокович. 

Як я виживала в 47 р. Я закінчила 10 клас. Зимою помер батько. Хотіла дальше вчитись. Як же вчитись, мати безграмотна. А я поступила в Нікопольський вчительський інститут. Стипендія 220 крб. А нічого не можна купити. Карточна система. Видавали по 500 гр хліба. Я ділила його на дві частини, одну з’їм, другу на базарі продам за 10 крб.

А дома мама посадила цукровий буряк, перетерла на терку, перемішала з дертю, не знаю де вона брала, потім в баночки – і це була їда. Я брала цю їду. Пішки йшла до Кам’янки, на переправу за 5 крб. мужики на веслах в лодкі переправляли на другий берег.

Мама купляла стакан крупи пшеничної. Бідні були дуже. Мама каже – бросай. А я не хочу. А не було мамі чим допомогти, бідні як старці. Два плаття ситцеві. Сестра прислала з Кавказа, в них і ходила. Провчилась год, не провчилась, а промучилась. Екзамени треба вчити, пішли до клубу попросились вчитись до екзамена. Приходить до них викладач, у якого не було однієї руки і однієї ноги. Питає: “Не жалієте, Сиротюк, що поступили в інститут?” А я кажу: “Жалію, бо дуже скрутно”. А він каже: “Ні, так не може бути”, – і пішов. Потім прибіг до нас профсоюзний лідер і каже: “Пишіть дівчата заяву на допомогу”. Получіли аж по 50 крб. 

В кінці вулиці росла лобода, гарна, а лізла саранча, прямо в двері, намагались залізти до хати. 

Люди в СОЗі працювали, трішки допомагало їм це: їсти варили, хліб видавали. Тоді стали люди більше вступати, потім стали колхози. 

Все забирали, що не було – все здай. Забирали все. У нас хоч якась крупа, а у сусіда дуже скрутно. 

Я була мала, я не помагала нікому. А були дуже бідні. На випускний в інституті не могла піти, бо було одне плаття ситцеве, полиняле. Так сестра прислала мені плаття ситцеве, голубе в горошок. Допомагала мені, присилала консервацію, крупи з Кавказу. 

Дуже важкі роки. Не знаю, як повиживали. 2 червня 1943 року з рядка соняшників взяли нас і повезли в Німеччину. Поліцаї збирали людей для роботи в Німеччину. Хотіли взяли мою сестру, але вона була вагітна, тому замість неї взяли мене, мені було 18. Сестра потім жила в Грузії в місті Боржомі, курортний город. В Австрії працювали в місті Гермагор – 1,5 км. село Оберфелах, внизу Унтерфелах, хазяїн – Ганс Турнер, сестри Анна, Фінні.

Місце запису: с. Новопетрівка, Великобілозерський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 10.09.2009.

Хто записав: Галатіна Л.В

Респондент: Войтенко Євдокія Юхимівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Новопетрівка Великобілозерського району Запорізької області.

В 1932 році мені було сім років. Я добре все пам’ятаю… Хочу сказать, шо в батьків нас було троє: я та два братика Митя і Григорій. Важко було, але в нас ніхто не вмер з голоду, бо була в нас теличка. Ще ми їли очерет, лободу, ловили в полі ховрашків. Помню, що дуже ми хворіли, бо їли все підряд, що і вспоминать не хочеться. 

Хочу ще сказать, що були в селі і добрі люди, які работали і могли чимось помогти другим людям. Їхні фамілії я і досі пам’ятаю, хоч уже дуже стара. Це Пахота Савка, Макуха Протас, Бабошко Оверко, ці люди давали голодним людям потрошку, по жменці зерна і ніхто на них не заявив, ось так, я до самісінької смерті буду з благодарністю вспоминать усіх людей, бо і їм не сладко було, а вони ще і другим помагали.

В період Голодомору я проживала тут же в селі.

Місце запису: с. Вовчанське (до 1946 р. Волконешти), Якимівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 13.10.2005 р.

Хто записав: Кухлінська Катерина.

Респондент: Толстих Віра Артемівна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Вовчанське (до 1946 р. Волконешти) Якимівського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Ні. Я не пам’ятаю. Мені тоді всього три рочки було. Знаю по расказах, а так нє.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала влада? 

Влада забирала усе у народу.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Да відбирали! Я не помню як їх точно люди звали. Активісти може.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю я цього.

Як це було? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Не знаю я точно. У нас батька забрали. Хтось доніс, що у нас за іконою у сумочці була кукурудза. Ось його й забрали

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Да, Застосовували. І били, і забирали

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

За зброю не знаю, ну а палки носили.

Як люди боронилися?
Моя мама гріла кочергу та виганяла з двору.

Чи можна була приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Я ж кажу, що батько ховав, та нашли – кругом находили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Від государства активістів посилали і вони шукали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Чоловіка три-чотири.

Де можна було заховати продукти харчування?

У погрібі, в ямі, під полом. Та скрізь находили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали на трудодні.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі: одяг, рушники, худобу тощо?

Усе забирали: і одяг, і рушники, і картини.

Що таке “закон про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього? 

Чула. Було в нас таке, тьотка Марфа собрала колоски на зібраному полі, а її за це засудили і забрали! А за що? Для дітей своїх збирала ж!

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє, не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єжчики, сторожа з руж’ями.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи? 

Нє, не йшли – заставляли.

Чи змушували людей йти до колгоспу і як?

Хліб забирали, їсти нічого було – та й ішли. Або, мати казала, шоб батько пішов у колхоз, сина посадили.

Де переховували худобу?

Не знаю. У нас корова була і ту забрали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Та вони в любе время ходили. Що вони когось боялися?

Скільки разів приходили до хати? 

Та не один раз, це точно.

Коли люди почали помирати з голоду?

Та коли – коли холодно ставало. Харчі всі з’їли. Та й почали під заборами падати.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Опікувались. Нас з сестрою забрали ж. Батька в 1932-му забрали, а мати в 33-му від голоду померла. А нас забрали в яслі.

Хто не голодував у селі і чому? 

Так активісти, комуністи і не голодували, і ті, хто добре заховав хліб, хитрі.

Хто зумів вижити?
Кому Бог поміг, той таки й може вижив, я ж з сестрою вижила.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ми були у яслах. А нам одна женщина, сусідка наша, наваре буряків і принесе нам їсти.

Які засоби вживали до виживання?

Шукали все, шо можна їсти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували? 

Родичів не було в селі.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Буряки печені їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кашку з окації, посльон, адуванчікі колючки обгризали їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Сусликів, йожиків, комах – що ми токо не їли. І конину дохли приходилось їсти

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Ходили міняли.

Чи був голод у містах?

Як був голод, так і в усіх містах.

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Нє, не знаю, не чула.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, багато, мабуть

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нічого подобного у нас не було.

Де і хто хоронив померлих у голод? 

Де попало. Де вмерли – яму там і рили. Їздив дєд один на брикі і збирав під заборами.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Та нє, не платили.

Чи відомо у Вашому селі місця захоронення померлих від голоду?

Ні, я не знаю таких місць.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Конєшно, поминаємо. Я своїх батьків.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю, церкву у нас ще у 29-му розібрали.

Чи є у Вашому селі церква?

Нема – розібрали, я ж кажу. У Давидівці, в Акімовці є церква. Православна.

Чи встановлені у селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нє, нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, внукам, сусідам?

А як же – всі знають. Як візьму в руку листя з буряка, або лободи – так і розкажу, як я їх їла в голод.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Государство. А хто ж цей голод зробив.

Місце запису: с. Вовчанське (до 1946 р. Волконешти), Якимівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 13.09.2005 р.

Хто записав: Прушинська Олена.

Респондент: Кіров Анатолій Васильович, 1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Вовчанське (до 1946 р. Волконешти) Якимівського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Пам’ятаю, мені йшов 5-й рік. 

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Та чого ж був голод? Суш була. А потом все забрали. 

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Забравши все. Сразу мішки, а потом і з горшків вигрібали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не чув, не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Та приходили з ключками і кругом ними тикали: в сіні, в землі. А за документами? Ну показували якісь бумажки батькові, а він неписьменний. 

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Куркулів зразу виселяли. А тоді тільки забирали. У нас в хаті за піччю макітерка з пшоном була. Так забрали і її розбили по хаті пшоно розсипали. 

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Ні зброї не було. А палки і ключки носили.

Як люди боронились?

Люди не сопротівлялись. Мати сиділа з нами у хаті на лавкі, а вони шнирили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Один раз заховали у ямі під собачою будкою. Та я сказав (ну малий був, спитали, де закопали хліб): “Під собакою”. І знайшли.

Хто і як шукав заховані харчі? 

Активісти ниркали. Я ж казав, шо загостреними палицями, ключками.

Скільки їх приходило до хати?

Наші сільські комсомольці, комуністи (активісти) по 5-6 чоловік, по всьому двору ходили, кругом заглядили. 

Де можна було заховати продукти харчування?

Де ховали – кругом знаходили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

В колхозі на трудодні давали якусь полову. 

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі: одяг, рушники, худобу, тощо?

Як хліба не находили, забирали корову.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?А як же, чув. Ходив сам на поле збирати, та не попадався. А були такі, шо за жменю зернин сиділи. А мої сусіди понаїдалися на полі зерна, та й померли (їли, не жували). 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ганяли з поля людей. Бригадіри на тачанках їздили забирали мішечки, висипали прям на полі. Мерзлі буряки приносили додому. 

Хто охороняв поля і комори?

Охороняли поля якісь сторожа, об’єжчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Люди не хотіли в колхоз. Мій батько пішов чабаном. Бо корову, коня забрали.

Чи змушували йти людей в колгосп?

А як прийшли забрали корову і сказали матері, щоб ішла в колхоз, а у неї нас четверо, я найменший. 

Де переховували худобу?

Та де там заховаїш худобу. Ноччю зарізали, шоб не здавать у колхоз. А вони прийшли та м’ясо забрали, і з горшків все повиливали.

В який час ходили забирати у людей зерно?

І дньом, і вечором, коли ходили, тоді ходили – вони нікого не боялися. Комуністи!

Скільки разів приходили до хати?

Та я не помню. Багато. Кажний місяць.

Коли почали люди помирати від голоду?

Коли почали помирати? Як усе повиїдали.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Як помирали батьки? Здавали у ясла.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто не голодував? Хто забирав хліб – той і не голодував.

Хто зумів вижити?

Ми вижили. А сусіди вмирали. Їли все, шо можна.
Чи допомагали люди одне одному виживати?

Ділилися, а чим було ділитися?

Які засоби вживали до виживання?

Я рибу ловив, сусліків виливали водою з норок.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

У нас родичів тут немає. В Таргаях лишилися, там тоже голодували. 

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Все їли, шо можна було. Грицики, лободу, акацієві цвіточки, гірчак (ми називали його “молочай”).

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Їли листя буряка, лободу.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Всіх диких і свійських. Сусліків, горобців.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Туди треба було їхати. А на чому поїдеш – все з’їли. Хто доходив туди – шось міняв. Там у городі було легше. На заводі шось давали.

Чи був голод в місті?

На проізводстві було легше. Голодувало село.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато вимерло. Я не знаю скільки.

Чи відомі випадки людоїдства?

У нас не їли. Було, шо пішов один у гості в Кільчик та й пропав.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Не знаю. Де вирили яму, там і ховали. За селом.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Нє, не платили. Родичі ховали, сусіди.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Не знаю.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Усіх померлих поминають!

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

Церкви немає, розібрали.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Знає, по тєлєвізору бачили, в школі учать. Ми розказуємо. Добре, шо це опитування є. Я ось і Вам розказав.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Хто? Сталін. Комуністи.

Місце запису: м.Токмак, Токмацький р-н, Запорізька обл. 

Дата запису: 10.10.2005 р.

Хто записав: Вольвач Наталка та Рекуненко Катерина

Респондент: Кіріченко Ніна Іванівна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Салтичія Чернігівського району Запорізької області.

Про Голодомор знаю. Причиною був може і неврожай, а ще план заготовок зависили і забрали в людей все. Забирали уполномочені, з наганами. Ходив голова колхоза і міліціонер. Люди слабкі були, пухлі. У одній сім’ї було багато дітей. Мати заховала квасолю у глечику. Забрали і ту. Оставили бідних помирать. Так той голова прийшов додому і застрелився. Не видержав. Вдалося нашій сім’ї трохи зерна приховать – зарили в сундуку за городами ноччю, а зверху – скирду соломи поклали. Не найшли. Їли все. Насіння прямо з шолухою, траву, кісточки з абрикосу, якщо були, котів, собак, ховрахів. Жінки у бригаді придумали – в сарай насиплять зерна кукурузи, одкриють двері, вікна. Горобці поналітають, тоді все закривають і ловлять їх. Зерно не можуть крупне поклювать, а самі попадуться. Їли даже пупи з горобців. І цим спасалися. Їли мерзлі буряки. Забирали у людей не тільки зерно, а й другі продукти. Один мужчина пішов на поле колосків назбирав. Його забрали – чи в тюрму, чи вбили – так і не вернувся.  Умирать люди стали зимою. Осінню ще трохи протягли продукти. Умирали цілі сім’ї. Звозили бричкою на кладовище, у яму разом всіх клали, поки не наповнять. Страшно і згадувать – дівчата з куклами у похорон гралися, плакали. Активісти не голодували – може пайки получали чи брали забране в людей. Про людоїдство нічого не знали. За ті страшні часи дітям розказували. Винуватий у смерті людей Сталін і його комуністи.

Місце запису: с-ще Чернігівка, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 25.09.2009 р.

Хто записав: Мирошниченко Олександр.

Респондент: Онищенко (у дівоцтві Дяченко) Галини Михайлівни, 26.02.1911 р. н.

Під час 1932-1933 рр. проживала в селі Новомихайлівка Чернігівського району Запорізької області.

Під час 1932-1933 років я проживала в селі Новомихайлівці Чернігівського району Запорізької області разом з батьками Дяченко Михайлом Никифоровичем, Дяченко Яриною Фомінічною, крім мене ще було 5 сестер і брат.

Коли наближався голод 1932 року, я поїхала в Крим на збір винограду разом із Кузьменко Катериною, Лідою та Катериною Коваленками, Шурою прізвище не пам’ятаю та іншими. Працювали зранку до вечора. Через місяць, оскільки я була грамотна (закінчила 2 класи лікнепу), мене призначили продавати талони на хліб і сам хліб, якого видали по 800 г на людину на добу.

Папа передав звістку, що вдома вже були пухлі мама, сестра Катя та брат Ваня. Папа мій віз зерно з села Обіточного у Новомихайлівку. Коні були кволі від голоду, було багато снігу, мороз, вітер, і вони пропали. Папа прийшов у Новомихайлівку. Сповістив про коней, а за це йому дали 3 роки Сибіру. Я проявила людяність до батька, насушила йому сухарів, так як працювала в їдальні, у мене була можливість це зробити. Приїхала в місто Мелітополь, звідки відправляли батька на Сибір. У Мелітополі на вокзалі я побачила десятки потягів з селянами, яких відправляли на Сибір. А тоді, на вокзалі, батько сказав, щоб я в село не їхала, бо пропаду з голоду, а з Криму, може, де ти працюєш у їдальні, якась допомога сім’ї буде хлібом. Але туга за рідними погнала мене в Новомихайлівку. Село я застала голодним, з голоду помер сусід Овчаренко та багато інших. Ввечері прийшов Пшеничний Олександр. Це був голова колгоспу, який сказав: «Залишайся тут, ми тобі роботу дамо». Спочатку я була на пастпункті (де віють, приймають молоко). Спасалися від голоду молоком, доярки і їхні дітки і не доярочок діточки прибігали на ферму. Дітки пили з відра молоко очеретинкою, поки доють корову. Працювала дояркою, зобов’язалася надоїти 3 тисячі літрів молока. Своє зобов’язання я виконала. За рахунок ферми я врятувала сім’ю. 

Односельцям теж давала молоко, яке віяла на фермі та з якого робили масло, а сколотину давала чужим дітям, які прибігали на ферму до матерів (доярочок), а я їх покличу, напою сколотиною, а потім дітки гуляють. Це діти Коцура Степана і Галини, діти сестри Сиводєд, у якої було 7 дітей, Рекунових у яких було 6 дітей Одинцевої Мотрі діти, Крамаренкової Шури діти,  Шпигунової Явдохи діти та інші.

Після цього я стала працювати зав. глубінки (склад, де зберігається зерно). У Новомихайлівці було 3 склади із зерном, які охоронялися Шпигун Юхимом, Кінаш Марією, Кисіль Марією. Склади були повні зерном (пшеницею, ячмінем, овсом, кукурудзою). Зерно нікому із складів не видавали. Тримали його до нового врожаю. Під час голоду була сувора заборона видавати зерно, а хто брав – того судили. Наприклад, за пляшку зерна засудили на 5 років Івана Никифоренка. А мені приходилось тишком-нишком, щоб ніхто не бачив, не знав давати зерно у дитячий садок, вмісто 1 кг по 5-10 кг. Був дуже доброю людиною директор, заготзерна із елеватора станції Стульнєво, який мені сказав: «Галя видавай дітям зерно, щоб вони не померли, а якщо помруть, будуть вони на твоїй совісті».  І завдяки такій людині, яка мене підтримала та завірила, що ми тобі зерно спишемо. Я сміливо допомогала діткам із дитячого садочка, яких в той час кормили баландою (мука заварена водою). Так дітки, які вистраждали, перенесли голод, стали людьми якими можна гордитись – це Коцур Валентин, був завідуючим кафедри хімії машинобудівного інституту міста Запоріжжя (помер), Сиводєд Віталій Артемович – знаменитий сталевар «Запоріжсталі», лауреат Ленінської премії (помер), Матвієнко Микола (м. Київ, вчений). Отак я проявляла людяність у нелюдяний час то сухарями, то молоком, то зерном.

Місце запису: с. Новоказанкувате, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 17.10.2005 р.

Хто записав: Дяченко У. В.

Респондент: Цибуля Євдокія Петрівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новоказанкувате (стара назва до 1931 року – Казанкувате) Чернігівського району Запорізької області.

Я майже нічого не помню. Після того, як повмирали мої два сини, а померли вони в один рік, я все й забула.

Почали голодувать, бо Сталін наказав вивезти зерно, та й ще було багато нехороших людей. У наших декого заставляли ходить по дворах і забирать все їстівне. Було й таке, що жінка сьому дитину тільки народила, а тут приїхали і забрали послідній горщик із зерном. Врожай зібрали непоганий, просто весь хліб викачували, ні зернинки не оставляли. Було у нас два діда, які сторожували на току, я не помню як вже їх звали. Так один взяв карман зерна, грам 300, а другий ще менше. Так їх за це засудили. По дворах ходили чужі і свої. Ніхто ніяких документів не показував, та ніхто й не питав. Люди майже не боронилися, навіть зараз хто буде опиратися? По дворах ходили кому скільки заманеться. Прийдуть, викачають увесь хліб (зітхає). Цілком машинами вивозили зерно. Все повикачували з району гади.

У нас колхоз був маленьким: Казанка – “Пробудження”, Семенівка – “Хвиля колективізації”, так поля ніхто і не охороняв.

А тік охраняли комсомольці. Якщо хтось украде, то наші же і здавали. 

Пухли люди з голоду, колхозників підгодовували, щоб було кому робить, дітей годували, хто в ясли ходив. Щоб люди людей їли – я такого не чула в нашому селі.

Забула я, дітки, майже все забула. Ніхто про померлих в голод крім нас не памʼятає. Вже й багатьох могилок немає.

Місце запису: с. Новоказанкувате, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 8.10.2005 р.

Хто записав: Шульженко Людмила.

Респондент: Радченко Ольга Іванівна, 1917 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Новоказанкувате Чернігівського району Запорізької області.

Чого почався голод, я вже й не помню, мабуть же не вродило. Ми були бідні, бо тато вмерли, то в нас нічого не було й брать. Корова правда була, то мама пустяки з кукурудзи били в ступі, а тоді варили в молоці. Пекли і їли лободу, щавель.

Люди почали вмирать вже зимою, мабуть же 1932-1933 рр. Труни не було. Люди сходилися, хто кріпші були. Ми вижили, бо мама варили їсти дітям в яслах, то й нас підгодовували. Весною, якщо в когось осталося, то садили лушпиння з картоплі. Про людоїдство не знаю, мабуть, не було. Забула я вже все, стара дуже.

Місце запису: Вільнянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Рибаченко Г. О., Леончук Н. В.

Респондент: Савченко Тетяна Іларіонівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Малокатеринівка Запорізького району Запорізької області.

Мій батько –  Солоп Іларіон Архипович, 1900 року народження, був місцевим жителем. Працював на заводі «Комунар» у Запоріжжі контрольним майстром, а потім начальником ВТК. Мама – Солоп Наталя Кіндратівна, 1901 року народження, родом із сусіднього села Царкут. Вона була домогосподарка. Виховувала нас, чотирьох дітей: Валю, Олену, мене і найменшого Василька.

У 1932 році мені було 7 років. Уже взимку ми відчули наближення голоду: хліб почали видавати по карткам з розрахунку 200 г на день. Батькові родичі допомогти нам не могли. Їх було 10 братів і дві сестри. У кожного своя сім’я, діти… На наше щастя, мамині старші брати мали в Царкуті своє господарство і потроху допомагали нам. І хоч голоду у сім’ї не було, але їсти хотілось завжди.

З осені було ще картопля, але взимку їли тільки крупу. Сідали їсти усі разом. Кашу мама насипала у мисник, з якого їла вся сім’я. Потім мама прибирала чавунок з кашею аж  на верхню поличку шафи. А їсти так хотілось… І тоді старші сестри Валя і Оленка підсаджували мене, щоб я надібрала з чавунка їм, і, звісно, ж собі, хоч по жменці каші. Наші хитрощі не лишались непоміченими для мами.

“Дівчатка, дивіться: он у кутку висить ікона. Боженька дивиться на вас і все бачить. якщо ви ще будете красти кашу, він вас покарає.”

Ми терпіли день – два, але ж їсти хочеться… Отож і зважилися. Спочатку сестри підсаджували мене до ікони, і я завішувала її байковою хусткою, щоб Боженька нічого не бачив. А потім ми крали кашу… Одного разу забула стягти хустку з ікони, мама глянула – і все зрозуміла. Добряче вона  тоді нас відлупцювала! А тато, коли прийшов додому і довідався про це, нагримав на неї і сказав, щоб вона ніколи не била нас тільки за те, що ми хочемо їсти…

У наших сусідів Семена і Олександри Самарських було п’ятеро дітей: Марія, Іван, Василь, Гриша і Люба. Семен робив на «Комунарі», а Олександра була з дітьми. Була у них корова, але коли закінчилися запаси харчів і їсти було вже нічого, корову зарізали. Хлопці, Василь і Гриша, були хрещениками мого батька і, хоч як нам самим важко не було, мої батьки намагалися допомогти сусідам. Але у дітей вже починали пухнуть ноги. На початку весни 1933 року Вася (8 років) і Гриша (6 років) об’їлися про просуреників (це такі жовтенькі квіточки, вони першими з’являються з-під снігу). Я ходила дивитися на хлопчиків. Вони бідні були ледь живі. Їхнього батька викликали з заводу. Він на дрезині по залізниці приїхав додому, схопив хлопців – і знову у Запоріжжя. Тільки завдяки цьому лікарі змогли врятувати їм життя…

 По Комунарській вулиці у крайній хаті жили Кирило і Олена Саєнки. У них були хлопці: Дмитро (1924 р. н.) і Микола (1928 р. н.). Ми з ними разом гуляли, старші діти ходили з Дмитром до школи. Так от, ця сім’я дуже бідувала. Уже весною  1933 року хтось із сусідських дітей сказав, що Дмитро й Микола, мабуть, скоро повмирають, бо вони дуже пухлі. На них жахливо було дивитись, ми навіть плакали. Забрали хлопців у лікарню. Дмитро з’явився в селищі влітку, а Микола – аж через два роки!

Дід і баба Кухаренки жили на вулиці Прибережній. Неподалік від них жив дід Солоп (ні, він не наш родич, у прізвище, як у моїх батьків). Так вони всі вмерли від голоду, і ховали їх в один день. Я сама бачила, як діда Солопа винесли у рядні і поклали у труну. А от Кухаренків завернули у рядно, поклали на бричку, і повезли на кладовище. Так і ховали.

У селі було дуже тихо, навіть пташки не літали. Люди ловили котів і їли. На казармах, біля залізниці, жила сім’я Малихіних, яка переїхала сюди з Росії. Вони їли собак. А хто і за що мав би їх засуджувати?! Голод… кожен виживав як міг, слава Богу, хоч випадків людоїдства у селищі не було… ну, а коли вже наступило літо 1933-го, дожили до косовиці –  голод почав відступати…