Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Паливода Наталія.

Респондент: Коваленко Федір Григорович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Партизани (після 2016 року Новопавлівка) Приморського району Запорізької області.

Родина Коваленків у 1932-1933 роках перебувала у селі Партизани. Жили вони у звичайній хатині, дуже просто, але не бідно. В родині було 5 чоловік, тобто мати, батько та троє дітей. Була у родини одна корова та декілька курей. Дуже тяжко було родині прокормити дітей. Діти допомагали батькам зібрати останній врожай, його треба було десь заховати. У селах існували організації людей, що діяли проти народу. Вони відбирали всі надлишки хліба, а якщо приховане знаходили, розстрілювали на місці.

Оці страшні люди, їх називали «голодоморні», ходили по домах, самі, коли батьки працювали у полі і починали випитувати у маленьких діточок, де в них заховані продукти. Саме вони брали руку чи палець і затискали між дверима, поки дитина не скаже правду. Але діти були сміливі, терплячі. Вже пухнув палець, але вони мовчали.

Саме у 1933 році, коли вже всі продукти були з’їдені, прокормити родину було вже важко. Якщо раніше можна було їсти або картоплю, або сухі фрукти, то зараз почались самі страшні дні. Люди у селі почали мерти. Було дуже страшно, коли приходили сусіди у дім і розповідали хто помер.

Одного разу мій дідусь розповідав: «Коли почали мерти з голоду, то за село відвозили померлих і там закопували. За таку роботу давали пайок. Якось я там збирав осоку. Двоє дядьків привезли на возі мерців, почали скидати їх до ями. Деякі, неначе прокинулись, почали приходити до тями і просили: «Не закопуй, ми ще живі». А дядьки відповідали: «Ми самі пухнемо, самі копаємо, ми не можемо ще раз за вами приїжджати», – і закопували».

Діти зранку йшли у поле і збирали ночами кукурудзу, яка там залишалась, а ввечері батьки варили з них похлібку, наливаючи більше води, щоб було її більше, і також треба було заповнити шлунок.

Для цієї родини роки голоду були насамперед страшні тим, що вони втратили двох дітей, дівчинку у дев’ятирічному віці і трирічного хлопця. Але як говорить дід: «У нашому селі був ще «рай», тобто ще можна було якось вижити, а ось у других районах зовсім вимерли цілі села».

Місце запису: с. Вороньки, Чорнухинський р-н., Полтавська обл. 

Дата запису: 19.09.2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ст. Керівники Донець Валентина Володимирівна, Сергієнко Тетяна Григорівна.

Респондент: Яресько Іван Федорович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в селі Вороньки Чорнухинсього району Полтавської області.

Жили ми бідно з матір’ю і старшою сестрою. Худоби не мали. Жити було тяжко.  Збиралися комсомольці і ходили по хатах. Заходять у хату і скрізь лазять, витрушують все з горщиків, забирають. На полі запам’ятались кагати з торішньою картоплею, вона погнила, крохмаль залишився і люди, в ній рилися і їли ту картоплю. Такий був страшний голод! Мені тоді було 8 год. Пам’ятаю, як в погребі, викопаному в землі, за деревними сохами знайшов зо два десятки картоплин. І як же ми тоді поїли ту картопельку!

Їсти не було чого. Їли листя і цвіт червоної акації – це був такий делікатес. І білу їли.  Недалеко від нас був двір з колгоспним погребом. Вночі люди туди ходили і загостреними палицями дотавали собі картоплю. Люди мерли, дохли голодною смертю. Комсомольці, які ходили по хатам, людей не займали, забирали харчі, збирали і звозили мертвих людей на кладовищі або складали в ями. При будівництві хати батька завалило землею.

Мати ходила на роботу на тік, ідучи додому перевіряли, витрушували кармани. Ходили на поля збирать колоски, додому не можна було нічого взяти, якщо ловили, то людей засуджували. Колоски краще пририють, а людям збирати не давали. Перед жнивами рвали недозрілі колоски жита і варили. Якщо хто багато з’їв – помирав, бо був дуже голодний.

Місце запису: с. Ковалі, Чорнухинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Коломієць Лідія Микитівна, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Чорнухи Чорнухинського району Полтавської області.

У 1932 році мені було 3 роки. Сама я мала була, мало що пам’ятаю… З розповіді своїх батьків знаю, що було дуже голодно. Ми дуже хотіли хліба, а мати говорила, що не має. У батька мого померли два брати: Федір і Павло, яким було по 18 і 16 років, на порозі робітничої їдальні. Дід мій, Омелько, теж помер від голоду.

В той час по селу ходили спеціальні бригади по збору продуктів – активісти. Серед них брали участь мешканці свого села. Вони ходили по хатах і забирали все, що можна було їти, не щадили нікого і нічого. Були випадки, коли мати, аби хоч що-небудь приховати для дітей заривали квасолю під піччю або на лежню. А активісти приходили із залізними крюками і перековирювали ними все, що можна було пробити. Забирали все, не залишаючи жодної крупинки, зернинки, не залишаючи надії на виживання.

Місце запису: с. Оболонь, Семенівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: група учнів Кременчуцької гімназії. Керівник – Міщенко Ю. О.

Респондент: Булат Лідія Миколаївна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Оболонь Семенівського району Полтавської області.

Мій дідусь Діденко Петро Федорович, 1897 року народження, був заможнім селянином. Працювали в день і вночі, щоб було що їсти, та заплатити налоги. Та указ Сталіна був виконаний і українців залишили без хліба. Дідусь заховав 2 лантухи муки в криницю, якою не користувалися. Вночі брали свічку і драбину, лізли в криницю, набирали борошна і робили затірки, варили галушки. Бабуся ділилася їжею з сусідами, і цим врятувала їм життя. Дідусь допомагав косити очерет, щоб протопити в сусідській хаті, тим самим врятував їх від холоду. Так, завдяки людяності дідуся, була врятована родина Кочерги Євгена з трьох осіб.

Місце запису: с. Оболонь, Семенівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 05.08.2009 р.

Хто записав: члени краєзнавчого загону Оболонської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Респондент: Білоус Михайло Гнатович, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в селі Оболонь Семенівського району Полтавської області.

Сім’я велика – 12 чоловік: дід, баба, батько, мати, 8 дітей. В голод нас видворили із своєї хати, вкритої цинковим залізом, у незавидну хату. Батько став ходатайствувать, і хату вернули. Померли дід, баба, брат Гриша. Альоша став пухнуть і сестра Оля. Мати просила Бога, щоб їх муки Бог прибрав. Сім’я працювала важко, ходили пішки за баланду у поле. Їли грицики, зерно виминали із снопів, варили, що привезуть із Білорусі: квасольку, з калачиків зерно, «глуху жаливу» – заколоту. Батько їздив у Гомель багато раз, вивіз все з хати, щоб добути харч для життя – ну, було мало. Батько мусив зняти кришу і вимінять на продукти, бо інакше сім’я вимре. Возили трупи возами, підбирали з лікарні і по селу, давали кусок хліба тим, хто копав яму на кладовищі.

Батько Гнат Григорович був майстровитим і зробив жорна. Зерно, рештки якого ще лишалися в людей, батько знаходив час і потайки молов ті вузлики. Але хтось його таки виказав. Прийшли, жорна конфісковані й знищені.

У 1941 році закінчив 7 класів в школі в Оболоні. При німцях в окупацію робив у колгоспі, який не розпустили. Батькові запропонували, щоб не забрали мене в Німеччину, записати в поліцаї. Я не захотів, і в домовій книзі виправив рік народження на рік менший. Кілька раз брали до Німеччини, тікав з Оболоні, і з Семенівки. Раз таки довезли до Києва німці, місяць проробив там на кирпичному заводі, розвідав там обстановку і знову втік додому.

Коли вже німці відступали з Оболоні у вересні 1943 року зібралося нас молоді 19 чоловік на конюшні четвертої бригади, щоб по степу зібрать худобу, що розбіглася, як наші прийдуть, буде як знахідка. А тут німці наскочили. І погнали нас по Горошинській дорозі до Созової долини. Там стали розстрілювати, я чудом залишився живим, бо впав і принишк. Мотоцикли німців поїхали, серед хлопців хтось заворушився. Я підняв голову – всі мертві лежать. У 1944 році призвали в армію. Воював з японцями, потрапляв в оточення. Служив у армії 7 років. Після повернення додому працював комбайнером, механізатором, згодом бригадиром тракторної бригади.

Небагато щастя зазнав у житті, найщасливіший день — коли Україна стала незалежною. 

Місце запису: с. Решетилівка, Решетилівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 21.08.2003 р.

Хто записав: Горбачевський Олексій Олександрович;

Респондент: Крайня Галина Семенівна, 1920 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Жовтневе Семенівського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Я пам’ятаю добре, бо в 1932 мені було 12 років, і хоч була ще мала і не все понімала, але пам’ять в мене взагалі добра. А вже в 1945 – 1946 рр. я була в коморі, то голоду не знала та в нашому селі вже тоді і не мерли люди.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Все викачали. Встрєчний план. Був урожай. Не дали нічого на трудодень.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Із району керівництво. Уполномочені по заготівлі хліба. На район давили зверху.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Як куркулів репресірували, то на них доносили. А щоб між простими людьми – я не чула.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А чорт зна. Приїхали з району, наших активістів з собою взяли, а чи були в них документи чи ні – я тобі не скажу.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Аякже. Судили, ще й як. За все. Судили без розбору, хоч і купа дітей Робила у нас в селі одна жінка свинаркою. То навибирала гарбузового насіння з тих гарбузів, що свиней годували. Так за той вузлик насіння засудили так, що і не повернулась.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Може у тих які з району і була. Та їх і так як вогню боялися.

Як люди боронилися?

Та боже сохрани, чим би вони оборонялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

А думаєш не ховали ? І не находили. Під припіччя закопували, в різну посуду насипали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Була така вже суча активістка Палашка Бараннік, ще й коса. Іван Васильович Винниченко. А інших я позабувала.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не по одному. Ідуть душ скіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали, може воно там і трюхло як не можна було забрать. Під грубою в Петра Аврамовича була ямка – то він жив. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ну хто був у колгоспі, то було громадське харчування. Варили заколоту. То люди йшли у колі оси за черпак заколоти.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Як отих куркулів репресірували – то позабирають все на світі. Потім торги устраювали. А у бідних хіба було що забирать?

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Було такс І я ходила красти колоски і ні разу не поймалася. Кругом стояли вішки, а там надзірателі. Полізеш в жито, ножницями колосочків наріжеш, а підніматися іти додому страшно. А як піймають, то тюрма.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, все в колгосп.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Кого назначають з наряду, чи як там договоряться. Якщо людина совісна, то не могла довго об’їзчиком робити. А був такий Костюк, то весь вік проробив, то той і солому в бабів на спинах палив, і стріляв під вухом.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Та прям. То оті ледачі, що у них дома на землі самі бур’яни росли, то хотіли. Та ще деякі багатенькі йшли. А так це була трагедія для людей. Моя мати три рази вступала і виступала з колгоспу. Було таке, що ходить степом кінь, а на ньому табличка: “Хожу блукаю – хазяїна шукаю, Хазяїна не знайду – а у колгосп не піду!”.

Трудодень, трудодень, 

Дайте хліба хоч на день. 

Трудодень, трудодень, трудоодиниця – 

Батько ходить без штанів, мати без спідниці.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Агітували всяк, страхали, як хочеш. Ну правда не так як за облігації, що держали ночами поки не підпишеш.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хто його знає ? Оцього я не знаю. Та й у нас степ, де ти її заховаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ні вдень, ні вночі не давали тим людям спокою. Разно ходили, всякими способами дєйствували.

Скільки разів приходили до хати?

Лазили. До колгоспників не ходили, все до куркулів.

Коли почали помирати від голоду?

В 1932 році весною почали вже мерти. В 1934 почали щось давати, то перестали люди так сильно мерти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Та прям там. Наших дітей – сиріт я не знаю, куди дівали. Вони десь зникали.

Хто не голодував у селі і чому?

А чорт їх знає. Всі так крились. Ну начальство ясно, що не голодувало.

Хто зумів вижити?

Де сім’я найбільша, де найбільші злидні – то вимерли. Якщо менша сім’я та коровка є, то виживали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та який там чорт. Хіба що як близькі родичі.

Які засоби вживали до виживання?

Всякі. Хто як.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так. Я в бабусі два роки жила в Гришківці. Вона мамі все врем’я щось підкидала.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Хто ше де найде. Бур’ян який є, полову перевівали Де яка ягода – все до рота Як хто садив картоплю чи цибулю, то викопають посажену і поїдять.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Качани з кукурузи ми били в мішках, потім мололи і пекли лєпьошки. Ще пекли їх з гречаної полови і лободи. Див. №. 33.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

І горобців, і кішок, і собак, і все на світі. Все, шо попадалося їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Так, у городі лучше було. Багато хто виїзжав і пристроювався там.

Чи був голод у містах?

Я не знаю. Факт той, що у городі щось можна було купить. А тут ніякого чорта.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Я ти знаєш не скажу. Мерли ж і свої і чужі. Десь такі відомості наверно є.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Балакали що (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), який жив у землянці пускав до себе на ночівлю подорожніх – а чи виходили вони назад? Потім він у міліції робив. Учителька наша розказувала, що її сестру з’їли. Вообще про це страх як боялись говорить.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Своїх ховали родичі на кладовищі. Ніякої труни, якщо є яка ряднина, то укутають, ще й не одного в яму.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Чужих людей, які мерли в нашому селі, ховали від колгоспу. Не думаю що хтось комусь там платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Окремих нема, всі на кладовищі. Правда під голодовку всі хрести потопили, то попробуй ті могилки знайти.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Всіх померлих поминають. Ну це хто як приїде.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Я в церкву не хожу і не знаю.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була, так немає. В 30 – х розтягни. Я сама ходила дивитись як дзвони знімали А в Горошині з церкви зробили клуб, з така була гарна церква.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Немає і не згадують, що пропали люди з голоду. Кучеревенків така здорова сім’я вимерла, могилок повно, а хрестів нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Чорт їх зна Може хто і знає. А своїм я розказувала, як хто питав.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Керівників.

Місце запису: с. Дем’янівка, Семенівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени краєзнавчого загону Оболонської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Респондент: Черненко Марія Іванівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Дем’янівка Семенівського району Полтавської області.

В сім’ї було 4 дітей, мати, батько, бабуся. Дорослі робили в колгоспі. Батько був коваль великої руки, з усім до нього зверталися, загинув на пожарі, рятуючи колгоспне добро.

Сусідський хлопчик Вася, 1922 р. н., з ложечкою своєю щодня до нас ходив. Бо в тій сім’ї троє дітей померло з голоду. І завжди Васі лєпьошечки одділяли і тарілочку якоїсь баланди, що не можна було назвати ні супом, нічим. Вася вижив, поступив у воєнне училище, став старшим лейтенантом, загинув, визволяючи Польщу.

Чистили буряки в колгоспі на квас. Дітвора стояла кружком і ждала лушпайки. Якось тітка винесла з лушпинням і буряк. Ваня сусідський взяв його, кусав його, і кожного тим кусочком наділяв. А сам через через два дні помер з голоду. Сестричка його, 1920 р. н., пухла дуже була, шкіра на ній порепалася, якось сказала: «Я сьогодні помру». І так і сталося.

Якогось дня біля сарая нашого сидів чужий чоловік. А бабуся на терницю зім’яла кукурузу і спекла пиріжків з хроном і дикою цибулею. Та й сказала, щоб і тому чоловікові понесли. А він такими очима дивився, що і зараз страшно, як згадаю. Притулив до себе той пиріжечок, ні разу не вкусив, так і помер.

По селу їздили підводи, збирали трупи. Боялися люди ходити з села в село, бо казали, що один чоловік споживав людське тіло. Хоч доказів і не було. 

Місце запису: с. Полігон, Жовтневий р-н., Миколаївська обл.

Дата запису: 2009;

Хто записав: члени історико-краєзнавчого гуртка Полігонівської ЗОШ І-ІІІ ступенів;

Респондент: Городніщенко Антоніна Єгорівна, 1914 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Плоске Решетилівського району Полтавської області.

Ми тоді жили в селі Плоске Решетилівського району Полтавської  області. Я пам’ятаю з розповідей свого батька. Він розказував, що в сім’ї їх було шестеро. І всі вимерли, остався тільки він живий. Згадував, як забирали все до нитки. Було, сховала мати при сараї буряки — то й ті вигребли.

Мати працювала на конюшні в сусідньому колгоспі. Батько малим до неї часто навідувався і приносив у пазусі дерть додому. Мати, батько і сестри почали пухнути і вмирати. Вижив один батько, бо його дід та баба підгодовували ладомонами – такими млинцями із споришу. А згодом батько й сам почав собі роздобувати підносний корм. Було таке, що ледь не розпрощався з білим світом. Опухав, ноги опухали. Нарізав житніх колосків, сушив їх, м’яв і їв.

А ще згадує батько, треба було до школи ходити, але він не завжди мав силу, щоб ходити. А в школі директриса і голова колгоспу давали учням щодня кандьор. Хоч давали й мало, але й цього було досить. Та кажуть, що хто заявив на голову колгоспу, і його посадили за розбазарювання колгоспного зерна. Так він і пропав.

Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Новицька Вікторія.

Респондент: Поданьова Матрона Яківна, 1900 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в місті Бердянськ Бердянського району Запорізької області.

Під час Голодомору 1933 р. родина Поданьових мешкала у місті Бердянську по вулиці Червоних пілотів. Сім’я була велика: жінка Матрона Яківна, батько Родіон Федорович та 6 дітей. Мати працювала медичною сестрою у хірурга Дмитрука, а батько за фахом був пічник. Але під час Голодомору Матрона Яківна не працювала, бо в неї була маленька дитина, до того ж вона була вагітною. Батько, щоб якось прогодувати родину працював конюхом у лікарні, возив лікаря до хворих, як сьогодні швидка допомога, та підробляв пічником. Мати доглядала за дітьми, у вільну хвилину зі старшими доньками в’язали, вишивали на продаж. Матрону Яківну інколи кликали до хворих, та за допомогу давали одяг, їжу або гроші. Незважаючи на всі ці доходи, родина дуже бідувала, хоча до Голодомору жили заможно. Всі гроші йшли на їжу та мило. В жінки було дуже багато одежі і коштовних жіночих нарядів, бо Матрона Яківна родом з багатої сім’ї, яка мешкала на Лісках. Вся одіж була продана або обмінена на їжу – хліб, сіль, кукурудзу. В “Торгсін” приносили срібні ложки, виделки, ножі.

Члени родини дуже голодували, їжею були зерна кукурудзи, висівки, які приносив батько, та суп з лободи, який варила мати. Ще до цього Родіону Федоровичу давали щоденну пайку хліба 100 г на 8 чоловік. Але рятувала їх, як і багатьох інших бердянців, риба. Діти бігали до моря і просили у рибалок, які поверталися з лову, рибу, в основному тюльку, та бігли передати її матері, щоб та всіх нагодувала.

Скільки разів на березі, на дитячих очах мерли люди, наївшись сирої риби.

Під час Голодомору в родині померли дві дитини, хлопчик Петрусь, та дівчинка Любаня, та народилися мертвою дитина – вагітну Матрону Яківну в черзі за пайкою хліба затоптали голодні люди.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 28.09.2009.

Хто писав: Новицька В.

Респондент: Горбенко Ефросинія Кирилівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Білозерка Васильківського району Запорізької області.

Ми голодували, ходили пухлими. Їли кашку з акації. Чухрали лободу і пекли з неї коржики. Їли ховрахів та горобців. Ми з братом наливали в нори води і відтіль вилазив ховрашок, обдирали з нього шкіру, варили і їли. Збирали гриби, дехто ними травився. Також їли картоплянку степову, вона була солодка.

Буряки терли з попілом і пекли коржики.

Під час Голодомору наш сусід задавив своїх дітей, бо нічого було їсти.