Місце запису: с. Моровськ, Козелецький р-н., Чернігівська обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: Соломчук С. М.

Респонденти: Панченко Ганна Микитівна, 1919 р. н.; Макуха Сергій Данилович, 1938 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та 1946-1947 рр. проживали в  селі Онацьке Миргородського району Полтавської області. 

 

Соломчук Сніжана Миколаївна: Скажіть, будь ласка, Ваше ім’я, повне, ім’я і назву Вашого села.

Ганна Микитівна: Панченко Ганна Микитовна.

Сніжана: А назва Вашого села?

Сергій Данилович: Онацьке.

Ганна Микитівна: Та оце з оцього села, я з Яворовки, з хутора, із поганенького (посміхається), а це сюди перейшла до дочки.

Сніжана: Із якого року Ви народження?

Ганна Микитівна: Дев’ятнадцятого.

Сніжана: З 1919. Добре. Скажіть, будь ласка, Ганна Микитівна, що Ви пам’ятаєте з голоду тридцять другого, тридцять третього років? Пам’ятаєте голод?

Ганна Микитівна: І більш нічого… Та шо я помню?.. Все я помию. Знаю шо, як, чого він начався. Начався він не те шо чи з природи, чи шо, а просто… оць, оць… держави. Викачали, де в кого й у горшку було, де в кого шо не було. Оно спеціально зробили. Бо Малинку як виряджали, то Малинка знав це все. Ми нічого не знали, а Малинка все знав.

Сергій Данилович: Малинка це був пан.

Сніжана: Малинка це пан був?

Ганна Микитівна: Оце так. То так голод. І то зробили так голод (пауза). Люди мерли. У нас у хуторі небагато. Оце Панченки, то там ото тільки один Миколин батько, а то вони живі всі остались. І в нас ото ж куркулі розкуркулювали, то ті погибли. Не всі: де на Урал вирядили, де кудись заїхали, а де багато подох.. по…мерло. Та там жила сім’я тоже три душі, тоже 

погибли. I, і тут було , і тут погиб тоже батько й мати, а дітей четверо осталось. Ну діти забрали отут у патронат отут у Онацькому. Живі всі осталися. Та там ше жінка розкулкулена… Одних вирядили на Урал, та там (нерозбірливо) два сини було, там сімня велика була. А де? А діти десь вони погибли, я не знаю де вони й ті баби, де вони. Чи вони на Дубинці погибли, чи де вони.

Сергій Данилович: А роскажіть, то таке Дубинка.

Ганна Микитівна: Ну, ярок такий. Ото. І то куркулів виряджали туди. Там землянки копали, там вони й жили. А тоді одну сім’ю вирядили на Урал, бо два сини в неї було і невістка, так сина машина одного задавила, а один остався там жить. А хазяїн (пауза)… а хазяїн погиб з голоду, та … чи з голоду, чи так його задавили, вобщем не знаю.

Сніжана: А хто, хто забирав урожай і продукти в людей? Якщо забирали урожай, то хто це 

Сергій Данилович: Оце я й кажу. Були створені спецзагони із молодих хлопців, дівчат, які ходили із жилізними ков’юнками і шукали, де в землі поховані…

Ганна Микитівна: Так. Отож так і зробили й голод. Де шо не було, шукали і зробили (нерозбірливо), воно зроблено от держави, чи от відкіля воно зроблено хтозна, но не те, шо не вродило. А картопля не вродила, не дуже вродила картопля. У нас у хуторі небагато погибло. Ото куркулі погибли, та там одна сім’я тоже три душі було, а там тоже батько й мати погибли, а дітей четверо осталось. Ну, діти забрали сюди в патронат. А то куркулів одну сім’ю вирядили на Урал, а одна з трьома дітьми осталася. Так вона дожилася та покинула коло автобуса там ті діти, а сама сіла та поїхала, десь у євреєв найнялася. А діти забрали отут у патронат, та діти вижили. І… і там батько вмер, а в мати четверо осталось, діти живі остались.

Сергій Данилович: Микитовна! Розкажіть за Миколи Марининого батька.

Ганна Микитівна: А тут ото… один погиб, уже садки цвіли, а моя мати вийшла, а він у свининчику, там де поросятко вилизує з корита. Вже садки ціли. Та тоді каже: «Боже, Миновна, яке на світі, а я погибаю…». Так мати ше винесла йому стаканчик молочка, і він через два двори перейшов і впав. І впав. А так більше ніхто, там ото хутір, там Панченки, ніхто там не не вмер. Всі живі. Як вони жили, чим вони жили, Бог його зна… А так… А жили так. І про себе я розкажу, тоже. Не було цілісіньку зиму, а весною вже, дід у мене був інвалід, батько, та поїхав весною жому привіз, а він кислий, вонючий. І ото парили його, варили його і кидали в молоко, і їли. Ото так, так виживали. А в Остапівці воно ж ото ше й яка бригада ходила. Є ж людина, а є скотина, як ото кажуть. А в Остапівці там страшне кажуть гинуть. Було мати каже: “йду на базар: і там лежить людина, і там лежить людина пухла, ідеш нежива, сім’ями там погибали”. 

Сергій Данилович: Розкажіть, як ото дочка з-під матері витягла ряднинку.

Ганна Микитівна: А ото так тепер, як ото сховають, то вже кладуть, кладуть. А то вмер батько і не було, підослали якусь там рядниночку. Так дочка на кладовищи ту рядниночку вихватила, я каже молока стаканчик ше виміняю за неї. Ну не знаю, чи вона жива осталася, чи ні. Чи нема, не знаю.

Сніжана: А можна було якось приховати зерно там продукти? Якось приховували люди? Як це вони могли зробити?.

Ганна Микитівна: Та де ті продукти, де ті продукти? Ото коли діда ховали, та моя баба однесла там молочка. А не знаю, чи та дочка сталася жива, чи не знаю. 

Сніжана: Чи могли заховати зерно?

Сергій Данилович: Значить, були створені продотряди, це по розказу мого діда, із молодих людей, незаможних, називались комнезами – команда незаможних – які ходили день і ніч по дворах і вишукували з отими шпичками залізними вишукували, де шо найшли, находили продукти забирали, но забирали не на власну державу, а йшло отим, ну, хто керував тоді, а керували команда незаможних була. Себто ті люди, в яких не було нічого, а хутір Онацький і хутір Панченки були люди більш-менш заможні – це були хутора, які получили в наследство от Катерини другої, це козачий хутір був, і Панченки і Онацьке, получили в наследство земельні ділянки, і ця земля впоследствіі попала одним більш, одним менш. Ну перед колективізацією вже були так називаємі тоді куркулі, а то були хазяїни, які багато виробляли хліба, багато худоби в їх було, вони не спали ночами, оце все трудилися. Частина з їх отсіялося, як отсіялися, ну менше було з їх землі. Ті плигом поступили в колгосп, бо їм нічого було втрачать. А оті, шо була худоба, інвентар, тоді шо за інвентар, – плуги, сівалки, ну на хутір одна машина була, чи дві, так же, баба Ганно, одна чи дві машини? Одна, мабуть, у Палтуна була машина.

Ганна Микитівна: Га?

Сергій Данилович: Машика-молотарка була в одного Палтуна? В Онацькому? І в Овсія, і в того була олійниця, оце були багачі, а в Гнатка, у Владимира і так далі було по сорок соток чи по сорок десятин землі. Їх повисиляли. Повисиляли за те, шо в їх земля була. А цих усих, ну під маркою розкуркулювання, ну порозгонили і в Дубинку, і на Соловки, і молодші розбіглися по Криму й по Сибіру, і де тільки їх не було. І діло в том, шо…

Ганна Микитівна: А бач Малинка все знав, шо буде, люди ж то не знали, а він знав. Бо воно от зроблено все це от держави.

Сергій Данилович: Да.

Ганна Микитівна: От держави, не те шо воно там чи голод. Оте вже в сорок сьомому то це вже война перемістила, це вже не от кого його.

Сергій Данилович: Справа в тому, шо Малинка був раньше, а після Малинки була ще так би сказать комнезами – команда незаможних. А потом роздали малинчину землю, де путні дядьки-хазяйни взяли цю землю, а потом же їх за цю землю і розкуркулили.

Сніжана: А де люди ховали там зерно, якщо ховали?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а де ховали зерно, продукти якісь, ями копали, чи куди їх ховали?

Ганна Микитівна: Усього було. Й ховали, отут то (незрозуміло) у комини сховали, так і комини і розвалили. Скрізь ховали, так находили.

Людмила Сергіївна: А ще де? От в коминах…

Ганна Микитівна: Скрізь ховали, так находили.

Сніжина: А як вони шукали? Як шукали?

Сергій Данилович: Чим шукали те зерно, продукти?

Ганна Микитівна: Як шукали. Чим хоч шукали. І ше не однакові ото так. Де, які та це ходили, а де то в Остапівці, кажуть, там такі ходили, шо, а я ж кажу то в Луки й оно й комин розвалили, там сховав шось у комині. Чим хоч шукали, ходили й забирали.

Сніжина: А з зброєю вони ходили? З зброєю ходили шукати?

Сергій Данилович: Чим вони… вишукували, вони із ружжами ходили чи з…?

Ганна Микитівна: Усе в їх було. Хіба вони не ходив (незрозуміло) ходили. Усе в них було. Сніжана: Оборонялися? Оборонялися вони якось?

Сергій Данилович: А люди, молоді дядьки могли обороняться од їх, якось одбиваться? Або… Ганна Микитівна: А то!.. Хто б же тобі?! Тюрми, тюрми заробить? Хто б тобі займа, а Боже сохрани.

Сніжана: А доносили якось, якщо знали, що є зерно? Чи не доносили люди… Ганна Микитівна: Усяки були: молоді, старі й хлопці і все. А ніхто, ніхто нічого, бо не можна було.

Сніжана: Чи були доноси, що ось, наприклад, у мого сусіда сховане зерно…

Ганна Микитівна: Куркулі, що вони винуваті? Прийшли, приїжджа машина і це забрали все на світі, і все із хати вигнали, діти малі і все, вигнали з хати й хату замкнули, і ти йди куди хоч. А ніхто ж нічого не сказав. Пішов, та й іди. А та де та Дубинка я її не знаю, а та там копали ямки, а…

Сергій Данилович: А, бабо Ганно, а отакі люди продажні, шо одне одного підсковували, продавали, виказували, шо в утого отам є хліб, або ше шось? Були такі люди?

Ганна Микитівна: Ну хто знає? Цього я не не замічу. Вони й самі най шукали, та не один ходив, а їх маб.. душ десять ходило. Як увійдуть у двір так оце ж ото…

Сніжана: А в них були якісь документи, що от нам требі забрати зерно?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а вони якійсь бумажки приподносили, шо вони ото комнезамовці, або якась бригада?

Ганна Микитівна: Та нічого, нічого! Ходили й усе. Вони писали цю партію, в комнезами ото, і оте й робили. А це й куркулів розкуркулювали і все вони.

Сніжана: А забирали тільки їжу чи могли і рушники і одяг забрати?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, забирали тільки продукти, їжу, чи і одежу і рушники?

Ганна Микитівна: Ні. Ні.

Сергій Данилович: І ото. А отам куртки знімали з людей?

Ганна Микитівна: Ні. Ні. Ото в нас ні. О тих, шо розкуркулювали, а у на., о це остальних не займали того нічого, тільки те шо їсти, тільки те, шо їсти.

Сергій Данилович: А де ж будаківці набрали одежі, шо повдівалися?

Ганна Микитівна: Те мабуть у куркулів забрали.

Сергій Данилович: Ну так.

Ганна Микитівна: У куркулів, конечно, забирали, у їх нічого путнього не було в тих куркулів, полотно хіба. А шо в їх там…

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а знаєте, шо за 5 колосків садили в тюрму в тридцять третьому.,.

Ганна Микитівна: Знаю, чом не знаю, чож не знаю.

Сергій Данилович: Було таке?

Ганна Микитівна: Оце Олена Житченкова торбинку півтора год відбувала, за торбину колосків. Оце Житчиха…

Сергій Данилович: Ага… А Милашка Якимова? А Милашка, за шо отсиділа сім год? А Милашка… ота низова, за шо отсиділа сім год?

Ганна Микитівна: Милашка?

Сергій Данилович: Да, да.

Ганна Микитівна: Оце ж не знаю, я знаю їлось…

Сергій Данилович: За сім колосків.

Ганна Микитівна: За сім колосків? У нас такого не було, не знаю.

Сніжана: А чи люди добровільно йшли у колгосп, чи їх змушували?

Ганна Микитівна: Да… конешшо ж, добровільно, хто не хотів, то не, ото ж так і загонили. Вони пішли всі… у колгосп. А у нас не було кому. Я ше мала була, а батько ж у мене інвалід був, так я не не була, не були ми ше годів п’ять, а тоді то вже й ми поступили в колгосп. Сергій Данилович: Ну, а хто перві поступали в колгосп? Ті шо не було землі, чи ті шо була земля?

Ганна Микитівна: Усі поступали. Усі вони йшли. Воно ж як почалась, началася, тоді було наділено всіх землею. У кого було, то не дали, в кого не було, то дали. Ото в колгосп як поступали, то в усіх земля була.

Сніжана: А коли люди почали голодувати?

Сергій Данилович: У якім году найбільший був голод? Тридцять другім чи тридцять третім, бабо Ганна?

Ганна Микитівна: Тридцять третім, тридцять третім.

Людмила Сергіївна: Восени це було чи взимку, чи весною?

Ганна Микитівна: Тридцять третьому найбільше. Найдужче воно началося в тридцять третьому восени ото, зима ото, весна ото… В тридцять третьому.

Сніжана: А часто приходили до хати забирати?

Сергій Данилович: Часто дуже ходили оці молоді комнезамівці забирать продукти всякі, зерно і тому подобне.

Ганна Микитівна: Не вони раз пройшли. І все. Не ходили вони часто.

Сніжана: Що було із сиротами про них піклувалася держава?

Сергій Данилович:А оті діти, що повисиляли їх батьків на Соловки у той, ну…

Ганна Микитівна: Ото ж отут в Онацькому…

Сергій Данилович: А діти як оставалися, шо з ними, де вони дівалися?

Ганна Микитівна: Де дівалися. Погибали. Де дівалися. Отож одну сім’ю у нас, одну сім’ю вирядили на Урал, а одна з трьома дітьми осталася тут, чи то куркуль, чи хто зна, а цих ото два сини були й хазяїни, дві дочки і то всі. Син оцей, то Мариніна сестра була цей, там остався жить, хазяїн погиб, а цей на машина одного вбила, а баба вернулася із дівчиною таке маленьке було тоді грудне було, а Тетянин оце, то Мартініка сестра тоді за ним була, там остався жить, там довго він жив.

Сергій Данилович: А отой в Онацькому патронат називався, ото чиїх дітей туди забирали? 

Ганна Микитівна: Я оцього же ж вам не скажу ото (закашлялась), шо то покинула коло автобуса забрали і то шо погибли Марвенки – четверо. І сюди забрали. А чи який він тута був матро… патронат якийсь, я його не не бачила, я не знаю.

Сніжана: А люди помогали одне одному, ділилися продуктами, якщо були?

Ганна Микитівна: А то дочка приїжджала одного отут у Вонацькому, та каже: «Мій батько був куркуль, шо проходив у полотняних штанях вік і в суконому піджакі, шо з овець робили, та в кізяках товкся, а тепер у моїх синів по дві машини, якби ви побачили в чому вік ходить, і шо він їсть, і шо вік робить..». Зуміли десь, заїхали, і це…

Сергій Данилович: І не куркуль/

Ганна Микитівна: А та жінка ото покинула коло автобуса, і а сама ж заїхала та найнялася у євреїв, а діти забрали в па… А шо, хто тут було в патронаті, чи ше чиї діти, та це в нас і Нюрка там були, не знаю я, не буду казать, бо я не знаю (кашляє). Ну а ше…

Сергій Данилович: Ну, а чи була отака думка в людей в кого хоч чучуть шо було, шо б допомогти отим, шо не було нічого, чи хоч хто-небудь, шо-небудь допомагав…

Ганна Микитівна: Та були ж такії, були ж усяки. Та це і пороскуркулювані, то вони ходили і з дітьми, то вони ж по хатах ходили, поки десь там землянку викопали в тій Дубинці та десь, а тих на Урал забрали, то десь вони й ходили, і їли хтось їм давав (незрозуміло)… то вже ж помагали…

Сніжана: Чи були такі, що не голодували і чому вони не голодували?

Ганна Микитівна: Ото та жінка, шо покинула дітиток було приїде, то визвуть дітей вона побачить.

Сергій Данилович: А яке було відношення, бабо Ганно, до оцих, шо зразу вступили в колгосп? Їх, мабуть, не мучили, не іздевалися?..

Ганна Микитівна. Ні, ні, ні… Та чьом же вони ж та наградили б, наградили їх чьо їм. Їм дано все це, шо в колгоспах,

Сергій Данилович: А були такі, шо все в їх було тоді?

Ганна Микитівна: Шоб шо?

Сергій Данилович: Шо все в їх було їсти?

Ганна Микитівна: Були, були…

Сергій Данилович: Хто вони були? Оті, шо роз… розкуркулювали?

Ганна Микитівна: А чи їх знає, які вони.

Сніжана: А що тоді їли, яку звірину, які рослини, що саме їли? Якщо пам’ятаєте.

Ганна Микитівна: Оце в сорок сьомому годі голод, то вже война народила.

Сергій Данилович: Бабусю Ганно, а шо Ви тоді. Ви мені начинали розказувать, шо персети?.. 

Ганна Микитівна: За шо?

Сергій Данилович: Шо Ви, шо Ви розказували, шо персет ото обстругували, їли кропиву… Це правда?

Ганна Микитівна: В сорок сьомому…

Сергій Данилович: Е ні… Ви казали, шо в тридцять третім, уже як начало, трошки вродило, і Ви шмурали с персету там і то. Було таке?

Ганна Микитівна: Було. Листя ото чухрали із липи і цвітки оті клевера (кашляє), окація, цвіт — тоже ото начухрають та насушать її, печать блини. А воно біле та гірке-гірке то так ото. А то вже як персет поспів, то вже як персету начухрали, так лихо ж, які добрі оладки. А ж то ж ото ж так. Жому хоч наносити ж, корова була нічого. Тато жому привіз, а він кислий, вонючий, а то парили і кидали в молоко й їли.

Сніжана: Можна було щось в містах виміняти? Чи був в містах голод?

Сергій Данилович: А кудись ходити, бабо Ганно, за щось, за платки, за полотно, ходили кудись щось мінять продукти?

Ганна Микитівна: Ходили чьо, в нас дукачі були, ото знаєте такі старинні рублі були, здорові.

Сергій Данилович: Вони золоті були?

Ганна Микитівна: Ні, ні… Срібні.

Сергій Данилович: А куди ж Ви ходили?

Ганна Микитівна: Десь їздила баба й виміняла крупчатки шось трошки те ото, його мама то в молочко вкинули, то (незрозуміло)…

Сніжана: Чи в містах був голод?

Сергій Данилович: А отак, бабо Ганно, не помните…

Ганна Микитівна: Кого?

Сергій Данилович: Не помните, воно і Миргороді отак був голод? Чи тільки в селах оцих?

Ганна Микитівна: Скрізь воно було таке.

Сніжана: А скільки людей померло?

Ганна Микитівна: Но я ж не буду то спорить, чи воно й по городам було таке чи… Бо в мене тоді нікого не було в городі.

Сергій Данилович: Атак приблизно не знаєте, скільки людей погибло в Панченках, в Онацькому, Сеняшиках, у Будаківці?

Ганна Микитівна: В Онацькому вообше я не знаю і в Будаківці, в Панченках ото оцей один Микола, Миколин батько. Та ото Марина… Та ото ота сімня, три душі жило їх, ото вони отаки. А то так булі й пухлі дехто, но но не було в нас, вмерших не багато. А в Остапівці ото там багато.

Сніжана: А спитайте, чи було людоїдство? Чи пам’ятає.

Сергій Данилович: Не надо і питать, бо такого не було.

Сніжана: А хто хоронив, хто хоронив померлих? І де хоронили?

Сергій Данилович: Значить так, розказую… Як, як, Оксана?

Балко Оксана Миколаївна: Шо сім’я жила і ходили діток було багато, ходили в школу вони. А вчителі ж там же ж то же ж, а де ж ті дітки, шо немає ж у школу. І вони ж пішли вчителі туди ж і дітьки ж зі школи, пішли попід вікнами, начали дивитися, коли вони заперті ті дітки чи під припічком, чи в печі, но десь, і каже ж, ви нас випустіть, каже, бо нас батьки, каже, вже одного з’їли там, і, каже, нам, каже, таке буде. Так вони ото випустили, та давай же ж ті дітки, я не знаю вони же ж ділись, це було в Харківцях, Гадядський район.

Сергій Данилович: Ну і це розказує…мати, дитинка в неї була, пішли, а вона зжерла її. Каже, я як виживу, то й ще собі нарожу…

Сніжана: Запитайте ще, хто хоронив померлих?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а було кому хоронить? Померлих, отих шо з голоду померли? Ганна Микитівна: Ну а як же ж, вже ж якось хоронили, таки ж не валялись.

Сніжана: Де хоронили і хто хоронив?

Ганна Микитівна: Того й діда, то я кажу, ото то тоже хоронили, моя бабуся однесла там то молочка то пообідали так, вже ж живі люди, то хоронили. А оте шо то Марвенки по… там не знаю хто їх, це ж по сусідськи брат жив Хведосій, то вже ж хтось їх похоронив. 

Сніжана: А чи поминають тих померлих від голодомору там на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Ганна Микитівна: І це ж ото Миколин батько той погиб отам, то вже його хтось похоронив. 

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а поминали дев’ятини, сороковини?

Ганна Микитівна: Хто їх поминав? Чим? Хто б їх поминав? Я ж кажу, як ото того діда поховали, бабуся там однесла молочка та вмочили крихту (незрозуміло), бо не було нічого, там ті, то яму копали, чи шо там, оце там пообідали, а хіба то пообідали, хто б його одбував. 

Сніжана: А за часів радянської влади поминали?

Сергій Данилович: Тепер… тепер, то поминки, то свадьба почти однаково. Бабо Ганно, а хрести по їх ставили? Гроби обробляли так як слід, ходили?

Ганна Микитівна: Та обробляли, а хрести я вже не знаю, чи вони ставили. А тепер вже це вже мов после хоч хрести, тепер вже вже оце вже ото стояли хрести на кажному, а чи воно тоді постало, то жиж, хтось живий то якась деревина була, то зробили хрест хіба.

Сніжана: А чи є в селі церква, якого вона патріархату?

Людмила Сергіївна: Немає. І не було.

Ганна Микитівна: А то ті Марвинки, це я й не знаю, де вони їх і поховали десь там дома, чи на кладовищи.

Сергій Данилович: А хто його знає скільки.

Сніжана: А чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років? Чи розповідали про це онукам, дітям?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а розказуєте теперішнім своїм онукам і правнукам, Женці, Сашкові, Оксані, Марині, своїй дочці, розказуєте, які були скрутні годи, шо таке був голодомор, розказуєте коли-небудь?

Ганна Микитівна: А чьом же й не розказувала. Як подивлюся як тепер, їла не їла, кинула шматок одному собаці, кинула й, а в мене отут от де щимиться, Господи, було каже бабуся, та хоч би я чорний шматочок де найшла, та я б ного з’їла й чорний цвілий. А чим я не розказувала. Розказувала. Як і в сорок сьомому та й яке шо їли шо воно було, а ходили и буряки пололи і все робили і жнивували і все. А їсти ніхто не питав, шо ти їв.

Сергій Данилович: І розказуйте. Должні знать, то було горе! людське, горе над людьми.

Ганна Микитівно: Конешно горе, конешно горе…

Сергій Данилович: Людьми для людей. Забуть його не должні, ніхто й ніколи.

Сніжана: Дякую велике.

Ганна Микитівна: А той дід Захарко, як поспіли вже колоски, так він пішов нарізав колосків, так наварила баба куті, так він як наївся її та чуть не кончився.

Сергій Данилович: А сирота ж Олексій вмер же ж.

Ганна Микитівна: Отож і то. Та то не він не під голод вмер, а сирота, значить. Михайло оцей погорів під під голод цей.

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл. 

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Хорольська Катерина.

Респондент: Хорольська Ганна Гаврилівна, 1919 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівського району Полтавської області.

 

Жила сім’я, нічим не відрізнялася від інших, працювали на землі, утримувала корову, ростила 5-ох дітей. На поріг прийшов 1933 р. я погано пам’ятаю, де ділася з господарства корова, але чітко залишилися в пам’яті сльози мами і сумне обличчя папаші. Чим прогодувати дітей?

Папаша іде працювати в Артемівську лікарню санітаром. Він був фізичнорослим чоловіком, а такі були потрібні, щоб вантажити на підводу померлих і ховати в Щоглі (місце, де в Артемівці ховали померлих). Працював дуже важко 6 днів на тиждень, там І жив при лікарні. За це давали тарілку баланди – ріденький суп з дерті і 100 гр. чорного хліба та чай з маленькою грудочкою цукру. Працював дуже важко, за харчі. Але ж вдома голодні діти, тому шматок свого пайка ділив пополам. А цукор, якийсь чомусь дуже швидко танув і приносив лише три грудочки. Найбільше свято було в суботу. Коли настане вечір ми довго не лягали спати, а чекали ось-ось почуємо стукіт у вікно і мама кожному дасть сухого, навіть кам’яного, але найсмачнішого шматочка хліба.

Та одного разу діти чекали такий знайомий стукіт, та його не було ні в суботу, ні наступного дня, ні другого, і більше не було ніколи. Папаша не прийшов. В мами не було сили сходити в Артемівку і тільки пізніше нам сказали, що папаша померли. Поховані десь там у Щоглі. А потім у пам’яті плинуть дні, коли помирають один за одним братики і сестрички, у мами чогось пухлі, бряклі ноги. Мене забрала тітка, а мами не стало. Отак з великої сім’ї залишилася сама…

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Золотоус Олег.

Респондент: Ординська Галина Павлівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівського району Полтавської області.

 

Важко про те згадувати… Мені на той час було 10 років. Сім’я наша була велика: батько, мама, дідусь та бабуся і нас семеро дітей. Я відносилася до середніх. Добре пам’ятаю, бо саме в той час тато повернулися якраз з тюрми.

Вони були першим головою колгоспу, що заснували в нашому селі. Одного разу він дозволив конюхам поїхати на поле і набрати буряків для колгоспних коней. Буряків тоді і полі було багато і вони лежали у величезних кагатах, а вивозили їх підводами. Так от, коли тато дозволили поїхати на поле по буряки, у ту ж ніч його заарештували. Прийшло троє і забрали його нічого не пояснюючи. Вже згодом ми дізналися, що засудили його на З роки за розкрадання колгоспного майна. Якраз після його повернення і стало голодно. Але ми особливо не голодували, як це можна було сказати, бо тато і старший брат Прокіп на той час працювали на цукрозаводі, а там видавали пайок, та ще іноді вони приносили буряків, ми їх варили і їли. Звичайно, цього було мало на всю сім’ю, та так сутужно як, наприклад, нашим сусідам Курінним, Шевченкам не було. Тільки під весну стало зовсім голодно і наш дідусь Одринський Ивка з голоду і помер. Поховали ми його на городі, а під час війни могилу зруйнували, я вже й не пам’ятаю, де вона була.

Люди мерли скрізь: на дорозі, вдома, на роботі. Трупи збирав і звозив до однієї ями Босий Наум Данилович. Жив він раніше поряд із садибою Мининників. Чоловік був безжальний. Збирав і мертвих, і живих . Забрав ще живого нашого сусіда Петренка Ярему, який просив його не чіпати. Але він його не послухав, бо за кожен привезений труп йому давали 100 грам хліба. Дуже не любили його до самої смерті.

Дуже тяжко було до того часу, коли зазеленіло, а потім стало трохи веселіше. Ми бігали у яр, де було повно різної трави. І досі пам’ятаю смак молочаю та лопуцьків, бо ми їх чистили і їли.

З приходом весни всі пішли на роботу в колгосп, бо вдома нічого було робити. У нас забрали все, та і не тільки у нас. Згадую, як прийшли забирати у нас двох коней, сіялку, борони, плуг. Ми плакали та просилися, але нас ніхто не слухав. Про їжу і казати нічого. Приходили шукати зерно не один раз, забирали все, що було, а коли воно не було їм потрібне, просто брали і викидали. Прийшли і до нас уже вкотре, та тільки нічого не знайшли, бо нічого вже було шукати. А мама наварила якоїсь баланди. Так вони взяли, винесли надвір горщик і розбили його.

Пішла працювати в колгосп і я, бо за роботу можна було поїсти. Раз на день варили галушки або затірку, вивозили на поле і давали людям. Грошей тоді не давали, був «трудодень» – 100 грамів пшениці. Тому всі й пішли в колгосп, щоб хоч поїсти. А хто не хотів, виїзджав у Сибір.

Жити було дуже важко. У Нижніх Ровнях трапилося таке, що й думати страшно. Дві дочки вбили матір і з’їли. Прізвищ їх я не пам’ятаю, бо їх судили і більше вони сюди ніколи не поверталися.

Бували такі сім’ї, що батьки вмирали, а діти залишалися. Тоді дітей забирали в інтернати, які були відкриті в кожному селі. У Черняківці такий інтернат був у дитячому садку. Я пам’ятаю три такі сім’ї, діти в яких залишилися без батьків, їх звозили у дитсадок і там вони росли до повноліття. Так виросла моя сваха Кириченко Галина.

Красти тоді боялися, бо був виданий «Указ про 5 колосків» . Якщо хтось взяв хоч зовсім трішки, то зразу судили. Та й взяти не було як – поля охоронялися. А ще люди інколи доносили один на одного. Була в селі сім’я Фисунів, мали 3 доньки. Так дружина Фенька вкрала трохи пшениці, щоб змолоти і нагодувати дітей. Так її чоловік Лука заявив на неї, її забрали, посадили на 8 років. А діти залишилися без догляду, бо батько весь час був на роботі.

А ще пам’ятаю, як мене хотіла з’їсти Задніпрянська Марія. Я йшла яром з роботи весною, збирали на полі сухий бур’ян. Назустріч мені йшла тітка Марія, кругом нікого не було. Я привіталася, а вона схопила мене за руку, а в другій руці в неї був ніж. Я вкусила її за руку і втекла. Вона мене не наздоганяла, бо в неї не було сили.

Я не знаю, хто винен в тому, що було, але людей померло дуже багато. Тільки серед наших сусідів померли сім’я Курінних (3 чоловіки), Шевченків (5 чоловік), Боровиків (1), Ковалів(1).

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 16.09.2009 р. 

Хто записав: Боцман Юлія.

Респондент: Марщавка Катерина Яківна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівського району Полтавської області.

 

У нашій сім’ї було 5 дітей: три брати, я і сестра Поля, яка загинула в Німеччині, коли її вивезли на примусові роботи. Батька звали Яків, маму Христя. У 1933 р. мені було 6 років. Та незважаючи на той вік, на все життя залишилося відчуття голоду. Їсти хотілося завжди, навіть тоді, коли спали. Пам’ятаю, як у тата і мами пухли ноги. Ноги були такі худі – худі, а трішки нижче колін під шкіру наче хтось запхнув биті валянки. Важко було жити дуже. По селу ходили «буксирні бригади». Мама заховала торбинку квасолі і трохи гарбузового насіння за комин у полову. Прийшли «буксири» шукати, заглядають на піч, а там я сиджу, злякалася. Вони мене не зачіпали.

Знайшли мішечок з насінням, а квасолі не знайшли. Та квасоля і допомогла нам вижити. Щодня мама варила якусь баланду і кидала туди жменю квасолі. Батьки працювали у колгоспі. Їм щодня видавали трудодень. Ось так і перебивалися. Насилу дотягли до весни. А тоді вже зажили, ліс під боком. У лісі зелені повно. їли ранньою весною кору з молодих дерев, бруньки. Коли трохи зазеленіло – лопуцьки, молочай, коріння з лопухів. А взагалі їли все, що можна було знайти: їжаків, собак, котів, дохлих коней. Навесні 33-го дуже почали мерти люди. По селу їздив Наум Босий, збирав мертвих, нерідко брав і живих щоб не вертатися завтра. Навесні засіяли поля. Не знаю, де взяли зерно. Як манили до себе ті колоски на колгоспному полі! Та рвати їх не можна було, за це саджали до тюрми. Навіть у себе вдома не можна було. По селу їздили об’їзджчики на конях і забирали людей, які рвали колоски, дітей били батогами. Коли проривали в колгоспі буряки, мама приносила вирвані буряки і варила з них баланду. По селу ходили люди, що носили одяг, взуття, щоб поміняти його на їжу. Їздили і наші односельці в Полтаву, Харків, щоб наміняти харчів. Іноді їм це вдавалося, а іноді не поверталися і самі.

Може б і не пам’ятала я всього цього, та дуже часто ми пригадували голод з мамою, з братами, подругами. Що пережили – страшно і згадувати. Одне бажання перед смертю, щоб більше такого не було.

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Ковтунович Мар’яна.

Респондент: Данченко Поліна Кирилівна, 1910 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Ковалі Чорнухинського району Полтавської області.

 

Дуже добре пам’ятаю той страшний час, бо тоді вже мені було 23 роки. Я вже встигла вийти заміж та народити двох дітей. У 1929 році народилася донечка Марійка, а в 1930 році син Миколка. Я працювала в колгоспі, треба було хоч якось зводити кінці з кінцями. Грошей за роботу не платили, давали пайок, що тоді називався трудодень. У колгоспі виконувала різні роботи, тобто куди пошлють. Мій чоловік Данченко Петро Васильович 1908 року народження. Народився в с. Кочубеївка, та коли побралися стали жити в Черняківці. Працював в Артемівці.

Добре пам’ятаю літо 1932 року, коли після жнив нам сказали здати зерно, бо держава не виконує план хлібозаготівель. Ну ми, звичайно, залишили собі зерна для того, щоб прожити до врожаю, а решту чоловік відвґз у колгосп. Великим здивуванням було, коли прийшли знову три чоловіку сказали, що ми не віддали все зерно. Полізли на горище, позабирали те що лишилося, ще і замели, щоб не лишилося нічого. Я плакала, просила, бо на руках у мене було двоє дітей, їх треба було чимось годувати. Але мені пригрозили рушницею і пішли. Потім приходили ще, забирали, що попадалося під руку, скотину, птицю, реманенти. У люльці у сина Миколки я заховала торбинку з квасолею. Не допомогло. Перетрусили все, знайшли торбинку і забрали. Дуже голодно було. Поки була ще зелень їли листя, траву. А взимку цього не стало. Почали пухнути з голоду. Спочатку померли діти, бо я могла їсти кору дерев, а в них видно не прийняв її шлунок. Поховали з чоловіком дітей біля хати, бо до кладовища не було сили їх донести.

А потім не стало і чоловіка. Петро працював за пайок хліба у 100 грам та жменьку крупів. І повертаючись додому, його за це вбили. Де похований він я не знаю. Їсти у мене стало зовсім нічого. Сусідка Комісаренко Настя зарізала корову, щоб її не забрали, та якось прогодуватися. Я пішла до Насті і вона відрізала шматок шкіри і я варила її і їла. Пила дуже багато води, щоб не так хотілося їсти. Через це пухли ноги, живіт. Якось уже дотягла до весни. А далі з’явилася зелень, бруньки на деревах. Варили відвар з кропиви та кори дуба і їли, пекли берестяними.

Померлих збирав по вулицях Босий Наум. Відвозив їх і скидав у яму, яку викопали за селом. Часто траплялося забирав і живих, коли люди падали серед дороги, бо у них не було сили дійти додому. За це його не любили до самої смерті. Дуже тяжке було життя. Багато померло людей, ніхто не знає скільки, бо їх ніхто ні рахував, ні записував.

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Золотоус Олег.

Респондент: Ващенко Орина Григорівна, 1915 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівсього району Полтавської області.

 

Я народилася в с. Кочубеївка Чутівського району. Коли мені виповнилося два роки, померли мої батьки і мене забрали на виховання дядько з тіткою в Черняківку. Голод 1932-1933 року я пам’ятаю дуже добре, бо мені було вже 17 років. Голодували не тільки ми, а всі навколо.

Після організації колгоспу дядько добровільно вступив у нього. Віддав свою землю, коня, лошицю, борону, рало. Він був членом ревізійної комісії. А інших людей, хто не хотів іти добровільно заставляли вступати в колгосп. Тітка ніде не працювала. Вона пускала на квартиру постояльців по 3-4 чоловіки, обслуговувала і готувала їм. Так одного разу і прийшов до нас на квартиру Семен Ващенко, з яким ми пізніше поженилися і прожили все життя.

Почалося все з того, що сказали здавати зерно в колгосп. В село приїжджали уполномочені, розбивалися по 2-3 чоловіки і групами ходили по дворах шукали зерно. Ходили і свої комсомольці-активісти. Але їх заставляли ходити. Пам’ятаю, до нас приходив Михайлик Іван Романович (зять Поборських). Коли приходили ніяких документів не показували. Питали: «Хліб є?» І не залежно від того, що відповідали – шукали. Шукали скрізь: в хаті, на подвір’ї, на городі. Де б не заховали, скрізь знаходили. У нас не знаходили, бо нічого було шукати. Та і їсти було нічого. Їли макуху, якщо була, рвали лопуцьки, з берестка листя, пекли маторжаники. Щоб хоч якось прожити спродували з дому все, що було. Дядько поміняв золоті сережки тітки на макуху. Щоб хоч якось вижити, ішли робити в колгосп усі і малі і великі. Ішли рано, до схід сонця, а сонце зайде, то були ще на полі. Я їздила на конях. Звозила снопи, орала, сіяла, волочила. Раз на день годували людей квасоляним чи гороховим супом. А з нового врожаю, коли трохи обмолотилися, стали варити галушки. Кожному працівнику клали в тарілку по 3 галушки. Варили тут же серед поля на триножці. Грошей за роботу не давали, робили за трудодень два роки.

Більше люди помирали весною і влітку, коли було багато роботи в полі. Бур’ян був великий, робити треба було тяжко. А сил у голодних людей не було. От і гинули, як мухи. З поля ж щось узяти було, Боже борони. Був прийнятий закон «Про 5 колосків». На полі впіймали Малька Миколу та його жінку Марусю (Нечипогрівські по вуличному). Засудили обох на два роки тюрми. Кожного дня і не по разу об’їжджали поля.

У хаті де жила Литовченко Діна Олександрівна, жили бабтісти. Вони дуже голодували. Сім’я була велика. Діти пухли з голоду. Так їхній батько прийшов до нас просити собаку, щоб віддали, падав на коліна, так просив. Казав, що сім’я помирає. І ми віддали.

У хаті, де жила баба Бузинка (тепер тієї хати вже немає), жили (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.). Одного дня вони не вийшли на роботу. Пішли дізнатися, чого ж їх немає. І знайшли мертвими. Дітей же їхніх ніде не було. Коли почали шукати, то у сараї знайшли самі дитячі кісточки. Батьки з’їли своїх дітей, але це не допомогло їм вижити.

Люди мерли скрізь: і вдома, і на роботі. Всіх збирав Наум Босий. Бувало, що забирав живих, але зовсім немічних. Хоч як просилися, він не зважав на те. У мене помер рідний брат з Кочубеївки. Ішов до нас у гості і дорогою помер. Десь там під ліском його і поховали. А тепер уже немає і того ліска. Людей скидали в одну яму, в колодязі. Хто хоч трохи більше мав сили, той ховав померлих сам вдома на огороді чи в садку.

В 1933 році з нового врожаю дозволили взяти всім трохи в снопах пшениці. Збиралися по 10 дворів і звозили снопи до парової молотилки. Вона була, де жила Єва. Так люди отримали хоч невеличкий запас на зиму. Топили машину соломою. В середині в ній була вода, вона кипіла і паром крутило молотилку.

Кращим працівникам давали червоні прапірці, як передовикам. Дали його і мені. Я була така слаба, що сили нести його не було. Так я прив’язала прапірець коневі за посторонки. А він по дорозі перекрутився і полупився у коня під хвостом. Так уполномочений до мене причепився, що я зганьбила прапор. Спасибі, Гнат Маркович за мене заступився, а то б посадили.

Отак жили. Як вижили – не знаю. У кожного були свої методи. Та скажу одно – більше такого не хочу пережити, хоч і не довго осталось уже.

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Кочубеївка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо. 

Хто записав: невідомо.

Респондент: Гересименко Олександра Кононівна, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Кочубеївка Чутівського району Полтавської області 

 

У газетах пишуть, що в Кочубеївці померло під час Голодомору 12 сімей та 8 громадян, в с. Черняківка близько 14 чоловік. Але це не так. Тільки на вулиці, де я живу померло 10 чоловік. Ховали їх вдома, часто в одній могилі, бо не було сил копати нову яму. Так було поховано мого дідуся Гаврася Івана Григоровича, бабусю Гаврась Веклу, родичів Гаврася Василя та Гаврась Ганну, Вервихвоста Антона, молоде покоління сім’ї Петренка Прокопа – Мотрю та Миколу. Всі вони в списках померлих від Голодомору не значаться. Теж саме стосується і села Черняківки. Бо слідуюча вулиця – це вже сусіднє село Черняківка і люди там теж мерли, як мухи.

Сама теж ледь вижила, бо в 1933 році моя мама – Явдоха Артемівна, сестра Марія і я, залишилися без батька. Тато, Гаврась Конон Іванович, був заарештований та ув’язнений на 3 роки, бо мав власне господарство і не виконав плану хлібоздачі. В результаті сім’я залишилася без коня, збруї, хатнього начиння та будь-яких продуктів харчування. Зігнали з ліжка сестру, забрали подушки, одіяла, позабирали посуд, речі, а ми тоді наносили в хату соломи і на ній спали. Батько будував Волзький канал під час відбування покарання, повернувся через 3 роки, а в 1941 році загинув на війні.

Самі ж ми з мамою та сестрою дуже голодували, у нас розпухли ноги та животи. Щоб вижити їли все: траву, листя, мишей, ховрахів. До цього часу вдячна своїй сусідці Вервихвіст Сарафимі, яка в той час працювала на свинофермі і приносила додому відходи, а з них робили «мишіяники», дуже гіркі на смак, але коли сусідка ними ділилася, то найкращої страви на той час не було. Мати їздила на Західну Україну міняти речі на макуху, сухі гарбузи, різні продуктові відходи.

По селу їздила підвода, яка збирала трупи. Робив це Степан Дем’янович (по вуличному Дем’яненко). Нерідко, щоб не вертатися вдруге та заробити миску юшки та 100 грамів хліба, клав на підводу ще і живих людей. Вони просилися не чіпати їх, але Дем’яненко відвозив їх до колодязя і кидав їх разом з мертвими. Такий колодязь, куди скидали трупи, був біля Кочубеївського ставка. Коли самотній дід Степан помер, ніхто не хотів йому копати могилу і труна 3 дні стояла під хатою на морозі, поки з колгоспу не прислали з наряду людей, і ті не поховали його. Провести в останню дорогу Дем’яненка не прийшов ніхто.

У Кочубеївці був інтернат, куди звозили дітей батьки яких померли від голоду. Виховувалися вони там аж до повноліття. Багато можна розповідати, та страшно згадувати. Скажу одне: такого більше не хочу пережити і нікому не бажаю.

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Филенкове, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 23.09.2009 р.

Хто записав: Гнатко Вікторія Анатоліївна.

Респондент: Горобець Олександра Іванівна, 1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Смородщина Чутівського району Полтавської області.

 

Протистояли Голодомору Горобець Микита Фелемонович, Коваленко Тимофій Тарасович. Вони зараннє за день чи раніше повідомляли людей, що будуть робити обшук люди з району, щоб ховали, що в кого є з продуктів (картопля, квасоля, сушка та ін.) У людей забирали все, навіть очистки з картоплі, які люди берегли, щоб весною посадити. Лазоренко Сашко Іванович суперечив з представниками, то його забрали і немає по цей день. Тільки в цьому році (2009) в газеті був у списках реабілітованих. Вдома у нього лишилось 3 дітей, з них нині мешкає в с. Смородщина донька – Поліна Олександрівна Завгородня. Дай Боже більше нікому не зазнати такого Голоду і страхіття.

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2008; 

Хто записав: Литвин Ганна;

Респондент: Дяченко Віра Яківна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Чутове  Чутівського району Полтавської області.

 

Я народилася у 1926 році 20 березня в с. Чутовому і голодомор пережила саме там. Але більшу частину свого життя я прожила в Черняківці. Тут народилися і виросли мої діти, тут помер мій чоловік, який все життя проробив фельдшером. Що згадувати про Голодомор? Страшне творилося…Сім’я у нас була велика, аж 8 чоловік: дідусь, бабуся, батько, мати, і нас четверо, дітей. Дідусь працював на цегельному заводі, бабуся ніде не працювала, батько – інспектор в державному банку, мама в колгоспі на пекарні. Голодно було нам, але не так, як сусідам. Бо кожного дня давали пайок тим, що працюють, а мама з пекарні приносила трохи муки на трудодень. Кожен день варили затірку чи галушки, без зажарки, звичайно, але вона була дуже смачна. Ще ми тримали корову, не знаю, чого її у нас не забрали. Але пам’ятаю, яка вона була худа, у неї світилися всі ребра і молока вона давала небагато, але хоч щось.

Усім цим скоромним пожитком ми ділилися, по можливості, з сусідами. На вулицю страшно було виходити. Скрізь снували страшні, худі люди, у дітей були дуже здорові животи. Кожен день по вулиці їздила підвода, що збирала мертвих людей. І кожного дня вона була повна. А інколи туди скидали і живих, щоб не вертатися. Ходили часто і по хатах, шукали зерна. Але в нас нічого не було. Все, що приносили, з’їдали за день і чекали наступного. Огороди садили, але з них нічого не збирали. У нас огород був біля луків, його часто заливало водою і урожай збирали дуже поганий. Тому майже всі, від малого до великого, працювали в колгоспі, бо там хоч трудодень давали. Страшно згадувати, страшно. Кажуть, зараз важко жити, важко, так. Але не дай Бог того, що ми пережили.

Місце запису: с. Ковалі, Чорнухинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Кононенко Василь Гнатович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав на хуторі Зрібняківщина Чорнухинського району Полтавської області. 

 

Наша сім’я складалася з 5 хлопців: Івана, Прокопа, Федора, Петра і мене та 2 дівчат Галини і Марини, а також батька й матері. Хати в хуторі були дуже розкидані. Держали господарство, пахали городи. Під час голодовки їли різні рослини. Пам’ятаю, як хлопці наїлись «беладонової макухи» і їм щось почало маритись, що всі дуже полякались. А ще у нас були забрали корову та порося – загін (“буксири” так називали). Тоді батько пішов у Чорнухи у райком. Після цього йому написали довідку і ми ходили в Гільці, щоб забрати худобу. Все-таки нам повернули забране. Може б голоду і не було, але якби в людей не відбирали майно. Людям було важко виживати в той час.