Місце запису: с. Стельмахівка, Сватівський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 24.03.2008 р.

Ким записано: Радченко Галина Миколаївна.

Респондент: Пальчук Марфа Василівна, 15 липня 1926 р. н.

Під час голодомору 1932-1933 рр. проживала в  селі Стельмахівка Сватівського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946-1947 роках? 

Пам’ятаю, я була пухла.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Не знаю, мабуть була засуха, бо що могли забрать, як у нас нічого не було. 

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Я нічого цього не пам’ятаю.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю, не чула.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Не можу цього сказать, бо не знаю.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Могли посадити або вислати, саджали за колоски.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не пам’ятаю.

Як люди боронилися?

Цього не знаю, бо у нас нічого не забирали.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ми нічого не ховали, бо від людей чула об’їждчики все знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Не знаю.

Скільки їх приходили до хати? Хто це був?

Не знаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не знаю, бо ми нічого не ховали, були голі і босі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тих людей годували чимсь інколи і діти цей суп їли.

Забирали лише продукти харчування чи інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Не знаю.

Що таке закон «про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Чула про це, бо за колоски судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Запрещали, не можна було.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були об’їждчики, вони й охороняли.

Чи люди хотіди добровільно йти в колгосп?

Моя мама пішла в колгосп і працювала.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Цього не знаю.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

У нас худоби не було, тому не можу сказать.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Чула від мами, що забирали, а коли – не знаю.

Скільки разів приходили до хати?

До нас не приходили ні разу.

Коли почали люди помирати з голоду?

Брат Ваня помер у 1933 р., папаня вмерли на Великдень 1933, а Коля помер через тиждень 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Цього я не знаю, бо багато мерло (старі і малі).

Хто не голодував у селі і чому?

Кажуть, у кого були корова, ті й не голодували.

Хто зумів вижити?

Мама була в колгоспі і могли принести жменьку зерна, посадили картошки і гречка, і ділили 1 картоплю на декілька частин.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та хто його що ділив, як у людей нічого не було.

Які засоби вживали для виживання?

Ходили збирать у поле гарашки, рогіз їли, забудьки, молочай, берест, сверіпу.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ніхто не міг допомогти, бо самі голодували брати у Кривошиївці.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Навесні їли всі ягоди, навіть кістки.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З берестків їли листя, кору мололи на коржі і на голій плиті.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їли гаврахів (ловили у полі).

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Люди їздили аж на Ростов міняли на харчі, а в нас нічого не було.

Чи був голод у містах?

Не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Цього я не знаю, але мерло багато, у сім’ї було 18 дітей, а осталось 4.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Я чула від мами, казали, що ловили людей у лісі і їли.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто зможе, одтягне возиком на кладовище, а хто у садках.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю, ховали ми самі своїх.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Мої рідні поховані на кладовищі, але не знаю, де могила, а у сусідів гробики у садку.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Ми поминаємо самі, радуємо і зараз своїх рідних.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Я зараз до церкви не ходю, бо її немає.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нас немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від Голодомору?

Встановлено в селі хрест-пам’ятний знак померлим від голоду.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я розповідала про голод своїм дочкам і онуці.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Хто-зна, я не вірю, що винний Сталін, я такого не чула.

Чи знаєте ви, що таке Торгсін?

Ні, не знаю.

Місце запису: с. Осинове, Новопсковський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 25 березня 2008 року.

Ким записано: Горбенко Тетяною Іванівною.

Респондент: Онищенко Микола Микитович, 25.04.1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Осинове Новопсковського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте ви, що був голод у 1932-1933 або у 1946-1947 роках?

Про голод пам’ятає. На тою час було 5 років.

Які могли бути причини голоду?

У 1932-1933 роках все забирала влада.

У 1946-1947 був неврожай.

Чи можна було приховати якусь частину зерна?

Забирали зерно в тих у кого воно було. Наша сім’я була дуже бідна і ховати нічого.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Людей примушували іди працювати в колгосп. Батько не пішов працювати в колгосп, а поїхав в м. Кремінна. Там влаштувався на пекарню. З матір’ю залишилося троє дітей.

Що таке закон про «п’ять колосків»?

В 1946 році працював у колгоспі у с. Осинове. Головою колгоспу була Танотченко Парасковія Минівна. За рік заробив 18 кг пшениці. Люди ходили в поле і рвали колоски. За зірвані колоски засуджували людей.

Хто охороняв поля?

Людина, яка працювала в колгоспі, охороняла поля, кого вловлять того судили за зірвані колоски.

Що було з малими сиротами?

Дітей-сиріт відправляли в дитячий будинок.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду?

Сусіди нам завжди допомагала, давала пригірщ макухи, або свеклу.

Що споживали в їжу?

Їли все щоб не вмерти, рвали листя з берестка, жолуді товкли.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Якщо було в кого що міняти їздили на Донбас.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих людей закутували в ліжник і на возику відвозили на кладовище. Хоронили сусіди або родичі.

Чи розповідаєте Ви про голод своїм дітям, онукам?

Часто розповідаю про голод і дітям і онукам.

Місце запису: с. Ковалівка, Сватівський р-н., Луганська обл.
Дата запису: 2008 р.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Нікуліна Любов Гаврилівна, 30 вересня 1913 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в с. Кринична Макіївського району Донецької області.

Народилась я тут, в Ковалівці (Бирдіно) 30 вересня 1913 року, було нас у батька п’ятеро — три доньки та два сини. Сім’я за тим часом звичайна. Жили, господарювали. Та настав 30-й рік, а з ним і розкуркулення. Прийшли молоді люди «комсомольці», постукали у вікно. Тривожно стало на душі , то прийшли за нашим невеличким скарбом, якого, як з’ясувалося було достатньо, щоб батька зарахували у куркулі. Забрали все. Батько, Гаврило Васильович Сірокуров, втік до Лисичанська забравши нас із собою. Він думав влаштуватися на роботу на содовий завод, але не склалося і ми поїхали до Маріуполя. Житла звичайно не було та й великих коштів теж. А їсти хотілося, купили стакан пшона, зварили і їли , запиваючи морською водою (бо море знаходилося поруч). Дуже добре пам’ятаю, як прийшовши до Маріуполя, мій батько у відчаї сказав мамі: «Давай потопимо наших дітей у морі, бо все одно всі помремо. Життя важке.» А матуся йому відповіла: «Та ні, мій любий чоловіче, доки ми живі, то й діти наші житимуть.»

Потім ми всією сім’єю пішки попрямували до Сталіно – так раніше називався Донецьк. Йти довелося досить багато. 3 харчами було сутужно, зате вошей відгодували. Мама просила для нас у людей хліба який ми їли, та йшли далі. Біля Сталіно на станції. Криничній влаштувались на роботу. Пам’ятаю, саджали посадку біля залізничної колії. Потім мене влаштували працювати в молочарку, де переробляли молоко. Мати, Марія Петрівна трудилась кухаркою в дитсадку, а батько в тваринництві. Жили ми в Криничній до 1934 року, це мабуть нас і врятувало. Бо на селі у 1933 р., лютував голод. Інколи я приїздила в рідне село і бачила, що там відбувалося. Люди мерли, пухли від голоду.

Людей які вмирали ховали там же, де вони і лежали. Помню, що чоловіка Нефьодова Якова Хомича поховали у дворі на погребі, а жінка його вмерла по дорозі до доньки. Мєдєнцов Міхаіл Кирилович, опух з голоду, я звинувачую в цьому жінку. У дворі в садочку, де була лікарня, стояла груша, там похований дід. Людей, які помирали поминали завжди і зараз, і за часи радянської влади, але Проводи були не в неділю, а в понеділок.

Їсти на той час майже не було нічого. Брали качани з кукурудзи, товкли, їх просіювали на сито, рвали лободу, варили потім змішували варену лободу і «борошно» з качанів і все це пекли прямо на плитці.

А крім того ходили в степ вишукували мерзлу картоплю і їли. А ще змішували сливи та цибулю і випікали в печі. Хто мав корівку тому було легше.

Далі життя потроху стало налагоджуватись, почали хліб давати, Я працювала свинаркою. За рік заробляла 1200 трудоднів. Важко було, працювати доводилося багато, тоді дуже боялися голову колгоспу, бригадира. Трудились без вихідних, весь день працювали, всю домашню роботу робили вночі. В колгоспі варили кірець за зібрані колоски, навіть у яру могли посадити в тюрму. В нас так посадили тоді Анюту Сірокурову, їй було 16 років.

Важке життя було.

Місце запису: село Писарівка, Новопсковський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 26.03.2008

Хто записав: Ластовка Оксана

Респондент: Мірошников Микола Олексійович, 15.03.1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Новопсков Старобільського району Луганської області.

Народився в Новопскові. В сім’ї було 7 дітей. В 32-ому році батьки поїхали в овцесовхоз «Айдар» на заробітки. Батько був плотником. В кінці 32-го батько робив в Росії, в Воронезькій області. Передавав дітям продукти. В 33-ому в МТС. В Росії батько мав пайок на іждивенців і робітників – хліб, крупа, олія.

В колгосп забирали в кого що було – коров, биків. У колхозі приміщень не було, худобу розміщали в сараях куркулів. Батько був бригадиром в колхозі, його бентежили умови утримання тварин – годували соломою з стріх. В газети була напечатана стаття «Головокруженіє от успеха» Сталіна. Батько прочитав і під враженням вийшов з колхозу, через що і потрапив в немилість влади. На тих, хто вийшов з колхозу накладали непосильні налоги, забирали хати, майно з хати. Сховати від влади продукти було неможливо – землю, стіни тикали, щупали.

Ще до поїздки в Росію ми міняли барахло на зерно. Влада забирала в рахунок налогу одяг, майно (у неколгоспників). В селі мерли з голоду цілими сім’ями – і колгоспники також. Багато померлих було на Кривому плану. Дітей-сиріт забирали і ними піклувались патронати, дитбудинки (один був, де живе Чипчайов. В.І.). наша сім’я помагала дітям з бідних сімей пережить голод. Щоб вижить, збирали гриби-пожарики, качани товкли і пекли з них галєти, з річки діставали ракушки, варили і їли. Виживали неліниві. Про голод розказував онукам, дітям.

Чув про випадок в районі, що голова колхозу дуже помагав людям, щоб вони пережили голод, а сам за це потрапив під репресії. У нас через дорогу жив чоловік лінивий, не дбав про сім’ю, не садив город, сім’я його голодала, а сина Василя наша сім’я жаліла, підгодовувала, передавали ще й сім’ї. а цей чоловік ще й позичив зерно, муку й не віддавав. А батько мій тримав коня, овець, свиней, мав дробилку, плуг, які змайстрував сам. Ніколи не сидів без діла. Робив для колхозу колеса, бочки, сани. А коли прийшли брати налоги, то сусід Василь зняв з батька кожуха. Налоги збирала створена комісія, брали товаром (городина, зерно) і грошима (від продажу збіжжя).

Місце запису: с. Мілове, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 18 березня 2008 року.
Ким записано: бібліотекарем Міловської гімназії Бескровною Мариною Валеріївною.
Респондент: Мичка Дмитра Павловича, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав у селі Півнівка Міловського району Луганської області.

Дмитро Павлович розповів, як його сім’я жила в ті часи. Була страшна засуха, навіть буряк кормовий для худоби погано ріс. Мати працювала на фермі, батько був шофером у колгоспі. Саджали картоплю, овочі. Врожай був поганий, але він і його сім’я економили усі продукти, тому і вижили. Тримали вдома корову і двох овець. Було дуже тяжко, батько крав у колгоспі зерно (насипе в рукавичку), а мати варила його –ось і їжа. Мати інколи з роботи приносила маленьке ягня і наказувала дітям, щоб мовчали. Брат батька, який теж носив у рукавичці зерно своїм дітям, був заарештований, вивезений і безслідно зник (по сьогоднішній день про нього родині нічого не відомо).

Весною збирали бакланці (квіти), їли з верб кашку. Люди в селі мерли від голоду, переважно це були діти. Сусіди допомагали один одному, ділились тим, у кого що було.

Місце запису: невідомо.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Мартовицька Ксенія Матвіївна 24.10.1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Кармазинівка Сватівського району Луганської області.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?
Винним і головною причиною голоду у 46-47 рр був неврожай. Але відновлювали колгоспи в яких працювали члени правління, які оказували допомогу голодним людям, навіть відправляли їх до лікарні.
Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?
На той час люди добровільно йшли працювати в колгоспи, навіть віддавали своїх корів, коней, щоб в подальшому колгоспи допомогли їм в обробці власної землі. В полях людей годували: варили каші, борщі, завдяки цьому ті хто працював не голодували. Людям давали пайок у розмірі двох кілограмів, чи то муку, чи пшоно, або макуху чи висівки з розрахунком на п’ять днів.
Чи можна було купити чи виміняти в місті?
Купити на той час люди не мали можливості, бо не було грошей, тому ходили міняли яйця на макушину.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?
Держава опікувалася дітьми, були дитбудинки в які забирали діточок.
Які засоби вживали до виживання?
Запаси їжі були невеликими, тому люди їли все.
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
В їжу споживали кінський щавель, його кидали у молоко i робили лапшу, ліпники. Рвали і їли рогіз, з коріння, вживали окугу, рвали молодий соняшник, калачики. 3 ягід їли вишні, кислиці, квітки берези, квітки акації.
З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?
У 1946- 1947 рр. вживали кору з дуба, сушили її, товкли, а потім змішували разом з макухою і пекли ліпеники.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Люди їли все, що потрапляло до рук: ловили горобців, збирали побитих градом граків, варили їх і такими смачними вони здавалися. Не приведи Господі, комусь пройти через це.
Де і хто хоронив померлих від голоду?

Людей, які вмирали ховали на кладовищі, тим хто займався похованням колгосп давав мукичку чи пшоно.
Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?
Родичі поминають і поминали своїх померлих і зараз, і за часів радянської влади на всі православні свята.

Місце запису: с. Мусіївка, Міловський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 14.04.2008.

Ким записано: Сусоєвою Оленою Олексієвною, учитель початкових класів Мусоївської ЗОШ.

Респондент: Лисенко Микола Кузьмич, 09.12.1932 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Мусіївка Міловського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте, що був голод у 1932-1933 або у 1946-1947 роках?

Не багато. Більше з розповідей батьків.

Які на вашу думку могли бути причини голоду?

Нічого було їсти.

Якщо відбирали у людей вирощене полі, городі, то хто це робив?

Нічого було відбирать.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Нічого було ховать.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, посилання, арешти?

Ні.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирали хліб у людей?

Ні. Козеревський Федір Семенович ходив з пістолетом, лякали пістолетом. 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Нічого було ховати.

Хто як шукав захоплені продукти? Як їх звали?

Не знаю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали, за черпака затірки тільки і ходили на роботу.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули ви про нього?

Не знаю.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, бабуся моєї дружини, весною пішла на поле збирати прошлогодні колоски, а об’їждчик побачив на полі і почав бити батугою.

Хто охороняв поля, колгоспи комори?

Їх не охороняли, а був просто об’їждчик.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Різне було, хотіли ті хто нічого не мав, бо наділялися хоч щось отримати,, а той і хоч щось мав не хотів.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Так. Збирали збори, уполномочений у районі виступав.

Де переховували худобу, щоб не забирали колгоспи?

Не було худоби.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю.

Коли почали помирати люди з голоду?

Не знаю.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Не знаю.

Чи допомагали люди одне одному виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Нічим було ділитися.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Т. Ганна ходила в Росію, в с. Шептуховку, там займалася роботу, там їй давали хоч якийсь харч, то вона приносила нам.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Калачики, лободу.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З берестків.

Яких диких тварин; птахів, плазунів вживали в їжу?

Не пам’ятаю.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Не знаю .

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Ні. Не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Була спеціальна бричка, якою їздили збирали мертвих потім везли на кладовище до загальної ями.

Чи потрібно тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки Зелені свята?

Ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ні.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була, а зараз немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., Зокрема чи розповідали про це своїм, онукам, сусідам?

Розповідав і своїм дітям, онукам.

Кого Ви вважаєте винним загибелі багатьох людей?

Влада.

Місце запису: с. Білолуцьк, Старобільський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 2004 р.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Кузнецова Олена Тихонівна, 26.05.1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Трембачеве Новопсковського району Луганської області.

Ми жили в селі Трембачево. Тоді був голод, я була ще мала. І я з своїм старшим братом ходила аж у Воронежську область на заробітки. Там він працював і брав мене з собою. Туди ми йшли пішки. Заходили з хати в хату і просили поїсти, просились переночувати на ніч. Хто дасть що небудь, а хто й вижене. Кажуть, ти з здоровим хлопцем. Дехто і на ніч пускав, а бувало і в сараї в людей переночуєм і йдем далі. В Росії люди жили краще, от ми так далеко і ходили, аж у Воронеж. А приходили ми туди до брата, поїмо, відпочинем, і йдем на заробітки. Брата звали Микола, він наймався до людей, пічки ліпити, а за роботу отримував харчі. І мене з собою брав, щоб я дома з голоду не вмерла. Та мамі легше буде, останніх хто в сім’ї прокормити. Потім ми поверталися додому. До Новобілої дійшли, а там вода розлилась, ми брели додому по воді.

Коли прийшли додому, мама сказала, що батько наш, Тихон помер від голоду, бо сам нічого не їв, а залишав дітям. Вже була весна. Їли все підряд. Листя з дерев обдирали, пташок ловили, ящірок, яйця пташині, збирали черепашки під горою. Навіть доводилось людям їсти кішок і собак. Ми з братом збирали в лісі жолуді і разом з голишами кукурудзи товкли в ступі, а потім з тієї крупи пекли хліб.

А в сусідській сім’ї діти з’їли померлого батька.  Літом було трошки легше. Збирали і їли різні ягоди, потім різних комашок їли. А ще в нас була коровка. Так ми молоко міняли на хліб. Дуже багато людей пухло від голоду. Ще більше померло. Було йдеш вулицею, а під забором пухла дитина… Виживали хто як умів. Потім засівали поля, потроху земля почала родити. Так кожен для себе щось сіяв. Люди почали потихеньку підніматися на ноги. Стали жити. Зменшилась смертність серед населення. Отак я і вижила. 

Місце запису: с. Павленкове, Новопсковський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 2008 р.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Кузнецова Марія Степанівна 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Павленкове Новопсковського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1922 рр. або у 1946-1947 рр.?

Добре пам’ятаю, було мені тоді 8 років. У моїх батьків нас дітей було семеро. Мій батько Степан Михайлович Кликов зразу не пішов до колгоспу, потім до нас прийшли активісти і розкуркулили: позабирали конячку, барана, плуга, все зерно вигребли і повезли до кладової. Забирали все, на що їхні очі дивилися. Батька забрали до тюрми, там він і помер. А ми залишилися з мамою, з хати нас вигнали, жили у землянці, а тоді визвали маму до совєта і сказали, що якщо підеш у колхоз, то повертайся з дітьми до хати. Мама пішла у колгосп працювати в полі.

Я з братом Іваном помандрували на Сріблянки. Він найнявся працювати конюхом у хазяїна, там ми спали вмісці з конями, а я ходила просити милостині. Іван там захворів і помер, а я прийшла додому, принесла сухарів, проса, солі.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комсомольці. Була назначена ця партія і ходили: Наталка Сніжчиха, Марина Бондаренко, Андрій Уставицький, Павло Уставицький.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ніякої зброї у них не було.

Де можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Всі боялися ховати, даже сусідів і тих боялися – якщо побачуть, то донесуть. А то буде ще гірше, відправлять десь на заслання.

Хто і як шукав заховані продукти?

Сховані продукти шукали металевою пікою, як ширне, а там під землею лежить закопане зерно, то воно залишилось у піці на кінчику. А тоді вже риють і дістають. Шукали активісти-комсомольці.

Можна було заховати продукти харчування?

Як ховали, то в навозі закопували, то під сараєм, то в кошарі, де худоба стояла.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Спочатку ні, а як у людей не стало зерна, то почали варити якусь баланду з овсяної полови.

Забирали лиш продукти харчування чи й інші речі?

Забирали геть все, все що лучше і на що їх очі дивилися.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви щось про нього?

Не дозволялось збирати колоски в полі, а тих, хто ходив, ганяли кіньми з батогами.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ми їли різну зелень, козельки, калачики, лободу, листя з берестка сушили, товкли і пекли кльоцики. Жабрій збирали і варили у підсоленій воді, а в кого було молоко, то те ж у молоці.

Місце запису: с. Павленкове, Новопсковський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 11.04.2008 р.
Ким записано: Ткаченко Тетяна Анатоліївна, завідуюча Павленківською бібліотекою – філією №24.
Респондент: Кузнецова Ганна Іванівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Павленкове Новомосковського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 рр. або у 1946-1947 рр.?

Я про цей голод можу нарозказувать на три томи книжки, аби записували. Я сама цей ужас пережила і помню все в подробностях. Родилась в 1925 р. в Трембачеві, дівоча фамілія моя – Соха. Батько мій Соха Іван Хомич був першим комнезамом у селі. Його ще в 1912 забрали в солдати в царську армію і воював він аж до самого 1922 года. Ну канєшно після революції вже за красних воював. А ще до революції він год провів у Турції в плєну. За 10 год навоювався так, що хватило на всю жизнь. В комуну батьки мої вступили самі. У моєї матері всього було 12 дітей, а вижила тільки я і маленький брат Іваня. Всі остальні діти вмирали ще маленькими.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Батькові моєму, як першому комнезаму, було поручено завербувать з Трембачева, Павленкова і Новобілої 250 чоловік на строітєльство аеродрома в Луганську. І з осені 1932р. він був у Луганську. А маму мою, мене і мого маленького братіка Ваню, якому тоді вже був місяць, саме під Новий год активісти прийшли і викинули з рідної хати. Зіма була страшно холодна, снігу сугроби по пояс були. З мами, Тетяни Павлівни, активісти зняли пошти всю одежу, осталась вона в одній рубашці. Помню як колиску з малим Ваньой викинули прямо на сніг в сугроб. Як ми плакали, кричали, а ніхто не міг нас захистить. Рядом з нашою хатою жила ятровка Якилина з 9 дітьми, ну вона нас до себе не пустила, побоялась, що і її тоді з дітьми з хати викинуть. І тоді в отчаяньї рішила мама нас вкинуть з братіком у колодязь і сама стрибнуть слідом, бо не бачила другого вихода. Вже підійшла до колодязя, а тут з другого кінця села прибігла наша бабушка, бо їй люди вже розказали про наше горе. Бабушка як закричить на маму: «Перехрестися тричі і відійти од колодязя». Вона нас і спасла. Забрала до себе, а там у хаті людей повно, не помню і скільки, а тут ще й ми, лишні роти. Ну оділи нас у якесь лахміття, хоч не голі, і на тому спасіба. А їсти ж щось треба. І пішла мати по страшних дорогах побиратися в Росію. Тиждень ішла до Кантамирівки, ночувала в степу в скиртах солом’яних, як не замерзла одному Богу відомо. А батько ж не знав про все це. Слав нам посилки, гроші. Та приходили ті посилки на почту в Білолуцьк, а там їх перехватували. З семи посланих посилок ми получили лише одну, і то бо батько послав її не на мамине ім’я, а на когось. Був у колхозі «Краща доля» бухгалтер такий, Кузнецов Карпо, ох і сволоч же, а не людина. Це він в основному всі наші посилки отнімав. Помню, як прийшла та одна посилка, мама принесла її з Білолуцька. В посилкі було пшоно, ще щось і велика грудка сахарю. Не встигли ми це все заховать, як уже Карпо Кузнецов і ще з ним активісти вже в хату до бабушки біжать. Бабушка кинула ту грудку сахарю на лавочку, а мене зверху посадила і каже: «Сиди смирно, не ворушись, може хоч це не найдуть». А цей Карпо як штовхне мене, я впала і об піч голову собі розбила. Забрали все, і сахарь забрали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Активістів було багато, чоловік 15. Ходили по хатах з піками залізними, здоровенними і в землю їх ширяли, шукали заховане зерно. І жінки активістів ходили слідом за ними і тягли все з домів: капусту квашену, мочені яблука, кришанки квасу, компоти з яблук і груш. Вони нікого не боялися, ті баби чуствували себе хазяївами кругом. Главною в активістів мабуть була Ратничка (так її дражнили), огрядна така ого. Ну грамотною вона була здорово. Ще в активістах були цілі сім’ї. Кузнецов Терентій Федорович, Кузнецов Семен Федорович, дочка його Мотря Семенівна Кузнецова, 2 брата Кузнецов Олександр Іванович, вже раніше згадуваний мною – Кузнецов Карпо.

Хто не голодував у селі і чому?

Та оці всі активісти і не голодували. Куди ж їм було голодувать, як стільки всього у людей поодбирали.

Які засоби вживали для виживання?

Мама моя зуміла одправить батькові письмо в Луганськ і все про нас написала як ми бідуємо. Тоді батько попросив когось із Білолуцька, щоб помогли нам зробити інші документи і ми могли виїхати до нього. Це була вже рання весна 1933, саме розпутиця. Мамі бабушка пошила з чувала плаття страхолюдне, взяли вузлик братікових пелюшок, а більше в нас нічого і не було. Щоб добратися в Луганськ, треба було пішки йти на желєзнодорожну станцію в Кантемирівку. Повів нас мамин брат Василь Павлович, сам уже пухлий з голоду. Брели цілий тиждень до тієї Кантемирівки по грязюкі, по лужах. На ногах якесь ганчір’я намотане, самі в лахміттях. Добрели до Кантемирівки, як зараз помню, перед обідом, всі якраз з базарю розходились. Дивляться на нас і кажуть: «Смотрите, смотрите, это же настоящие оборванцы». Ну правда начали давать хто що міг: то кусочок хлібця, хто варене яєчко, хто бутилочку молока. Так ото ми за тиждень тільки перший раз поїли. Потяг на Луганськ був у 12 часов дня, проводник провірив у нас документи і пустив нас у вагон, хоч вид йому наш страшно не понравився. А мамин брат Василь побрів назад додому, у Трембичево, його пізніше, 1938 р. вбили у Єнакієво. Отак ми приїхали до батька у Луганськ. Жив він на новому городку в общазі – барак №22, робив на стройкі прорабом. Год чи два ми прожили в Луганську. На сім’ю, як на іждівенців, батьку давали пайок, кормили нас у столовій. Тоді цей пайок одмінили і нам прийшлось переїхати у село Новогригорівку, совхоз «14 лет Октября». Пізніше ми вернулись в своє село Трембачево. В нашій хаті вже була колхозна кузня, нам дали якусь хату-завалюшку.

Оце що я помню про голод 1932-1933 годів, пережила все на своїй шкурі.