Місце запису: невідомо.

Дата запису: 20.05.2008 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Максименко Марія Константинівна (дівоче прізвище Бутко), 06.10.1926 р. н.
Під час Голодомору проживала в селі Новобіла Новопсковського району Луганської області.

В 1932-1933 роках дійсно був голод. Причиною голоду були податки і врожай забирала влада. Ходили спеціально такі люди з двора на двір, вони відбирали у людей вирощене в огороді. Як ці люди звались, я була малою і не пам’ятаю. Я пам’ятаю, що нас мама четверо діток поклала спати на печі, а вони прийшли до хати, ці люди, вони кричали. У них були довгі залізні палиці, якими вони шукали зерно, картоплю, може де запхано в хаті, вони ширяли палками по підлозі, а мама сказала, не кричіть у мене діти сплять. Люди і ми в тому числі, ніяк не боронилися, ми були всі залякані, приховати нічого і ніде нельзя було. Хто ховав продукти тих карали. Їсти було нічого, ми пухли від голоду. В полі не дозволяли збирати колоски, залишки огородини, а хто збирав тих арештовували і висилали, вони більше в село не поверталися.

Нас було в сім’ї четверо дітей – троє, Векла, Іван і Василь померли в голод, осталось я одна найменша. Батько мій працював у голод в 33 році в селі Світлому жив він там в бараці, і він передав, щоб я з мамою прийшли жити до нього, бо мама була дуже слаба, вона годувала мене більше. Ми залишили свою убогу хатину і те що в неї було і пішли пішки до батька. Мама була дуже слаба, а я мала – мені було сім років і я вела маму, дійшли ми до гори, мама лягла, вона не могла більше йти, вона лежить, а я сидю граюсь біля неї, піднімається мама, я її і не проведу 5 метрів, вона знову лягає, і так ми йшли 2 суток до батька.

Їли ми в ті роки рвали на горі бабки, кашки, листи з берестка, лободу, ходили по полю собирали в стару суху картоплю, мняла її і мама варила з неї кисіль.

В місті можна було купити їжу виміняти, у кого було за що міняти, ті ходили в Россош там міняли на буряки, а у нас нізашо було міняти. Ми пожили на Світлому біля батька, батько пайок одержував, мама піднялася і ми всі втрьох прийшли додому.

В своє село до хати, а хата пуста, люди вибрали з неї все барахличко, яке було. Після війни почали організовувати колгоспи, люди добровільно хотіли і йшли в колгоспи, в колгоспі давали макухи по кусочку, мама її мені віддасть, а сама голодна. Ціпами молотили і собі вкрадуть жменьку. 

Не голодували в селі ті, хто зміг сохранить корову і хто міг її держать. А так люди від голоду мерли, як мухи. Хоронили людей на кладовищі замотають у якусь тряпку, хто міг той збивав ящик. Я думаю, що тим людям, хто займався похованням померлих ніхто не платив, всі були бідні і однакові. Я вважаю винних у загибелі людей у голод радянську владу.

Мабуть кожна жива людина знає, хто у неї загинув у голод і вона їх згадує і поминає, і в церкві, і на “Проводи” і на всі свята в нашому селі есть православна, церква, де ми ставимо свічку за упокой і за здоровіє.

Місце запису: м. Кремінна, Кремінський р-н., Луганська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Щолок Г.О.

Респндент: Майдан Зоя Василівна, 19.04.1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Кремінна Кремінського району Луганської області.

Майдан Зоя Василівна, народилась 19 квітня 1922 року у сім’ї простих робітників: батько Майдан Василь Пилипович працював на шахті, а мати Майдан Марія Іванівна домогосподаркою. У сім’ї було п’ятеро дітей. Зоя була наймолодшою.

Під час голоду в нашій родині залишилось трішки пшона, кукурудзи та пшениці, але цього нам вистачило ненадовго, тому що сім’я була велика. Тому ми ходили до лісу і збирали жолуді, люди ходили до річки і їли жаб, рибу, їли щавель, одуванчики, збирали гриби. Також залишилось трохи картоплі, її варили аж поки вона повністю не розвариться у воді, а потім перемішували з водою і їли, ходили на поле і збирали колоски – а потім з них пекли коржики.

Місце запису: с. Можняківка, Новопсковський р-н., Луганська обл.
Дата запису: 20.05.2008 р.
Ким записано:
Респондент: Лукашов Олександр Федотович, 21.03.1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Можняківка Новопсковського району Луганської області.

Наша сім’я складалася з семи чоловік: батько – Лукашов Федот Іванович, мати – Мотря Григорівна, мої сестри – Поля, 1922 р.н., Катя, 1924 р.н., я – Олександр, 1926 р.н., мої брати – Яків, 1928 р.н., та Іван, 1932 р.н.
До 1932 року ми мали велике господарство: тримали корову, свиней, коней і до 10 гектарів землі. Але коли вступили до колгоспу, то все колективізували.
Мати працювала в колгоспі ім. Димитрова на польових роботах, а батько – на будівництві у Новобілій. В колгоспі працювали за «палички», так позначався трудодень. Після збирання врожаю за кожний трудодень давали 200 грамів зерна. Заробленого зерна не вистачало і сім’я стала жити впроголодь.
Були такі люди: Павло Лисак, Гаврило Коренєв, Іван Солов’ян, Данило Мірошник та Ямен на прізвисько Голомозий, які були активістами, ходили по хатах і забирали в людей хліб, продукти, навіть останні, кращий одяг та інші речі.
Почався великий голод. Першим ослаб і почав пухнути і помер маленький Іван. Потім від недоїдання захворів і помер батько. Мати, щоб врятувати дітей, брала вишиті рушники, одежину і носила в Роженьки міняти на їжу.
Нам доводилося їсти козелики, лопуцьки, молочай, листя, траву. А ще траву заварювали з висівками, лушпайками з проса, опилками і пекли з цієї суміші черепеники (коржики).
Стався зі мною такий випадок. Коли я пухлий, слабкий лежав навпроти свого двору, не мав сили доповзти до хати, до мене підійшов якийсь чоловік, взяв за плечі і став трясти, приводячи до тями. Потім дав мені окраєць хліба, а сам пішов. Я став смоктати хліб і якось дійшов до хати. При школі був організований табір, де намагалися підгодовувати дітей. На сніданок давали якесь вариво і скоринку хліба. Зараз мені 81 рік, а я досі пам’ятаю смак того хліба, що дав мені чоловік.

Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 12.09.2005 р.

Хто записав: Комлик Людмила Миколаївна.

Респондент: Лозова Катерина Андріївна, 01.07.1925 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Євсуг Біловодського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте Ви що був голод 1932-33 роках? 

Так, але смутно.

Які на вашу думку могли бути причиною голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирали урожай влада?

Влада забрала весь врожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Пам’ятаю що ходила кілька чоловіків. Один Юхненко Іван, а другого не знаю. Можливо він був присланий, але свої теж ходили.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбрали мали якісь документи на забирання продуктів?

Ні, документи ніхто не показував, приходили шукали, якщо знаходили забирали. Пам’ятаю, сиділи ми з сестрою на печі і чистили картошку, а вони прийшли і штрикають в потолок металевою палицею, а з потолка заховане зерно посипалось. Залізли і вигребли.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Багатих виселяли на Соловках,  може щоб там вони робили, або щоб померли з голоду.

Чи мали зброї ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Не пам’ятаю.

Як люди боронилися? 

Та як там боронитися, ховали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був? 

Дві-три, люди з села і прислані.

Де можна було заховати продукти харчування?

Овочі заховували в землю, зерно закопували в землю, залипали на горіщі.

Чи давала їжу тим хто пішов до колгоспу?

Так їм варили суп та кашу з зідраного зерна, про хліб люди забули.

Забирала лише продукти харчування, чи інші речі одяг, рушники, худобу тощо? 

Все що було краще в хаті. Помню, бабуля одна із чавун ця варила борщ, налила води і вкинула сорочки і в піч. Вони прийшли, знайшли, забрали. Худобу гнали до табуну, яку забрали у багатіших. Хто був біднішим худобу залишали. У нас була коровчина, та яка там коровчина – кляча. Так і залишили, вона нас і спасла. Пили по стакану молока, а хто цього не мав – то померли.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули ви про нього?

Чула, за п’ять зібраних колосків судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини? 

Ні, гнали з полі всіх, навіть дітей.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Об’їзчики.

Чи люди хотіли добровільно іти до колгоспів?

Ні, але їх манили, бо коли в колгоспі працювали, то з’їсти миску супа, та і дітей накормили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як? 

Голод примушував.

Де перехову переховували худобу, щоб не забрали в колгосп? 

В ярках, лісах, лугах.

В який час ходили забирати зерно,продукти? 

Могли прийти коли завгодно.

Скільки разів приходили до хати? 

Коли як.

Коли люди помирали з голоду?

Найбільша взимку, навесні, коли почала з’являтися трава, перші гриби – герашики (сморчки) люди знесилені.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалися держава?

Дітей що залишилися без батьків забирали до патронату (дитсадок). Це була звичайна хата, яку топили тільки по черзі і варила суп із зерна, що дав колгосп. Можна поцікавитися в Корсун Одарки про життя в патронаті, бо вона звідти.

Хто не голодував у селі і чому?
Раз в день кормили колгоспників, та ті хто мав коровчину. А великі сім’ї вимирали. Ми жили на вулиці Леніна (зараз), там сусіди померли всі, практично зникла вся вулиця.

Хто зумів вижити?
Хто був у колгоспі та мав худобу.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
Так, останньою крихтою поділялася.

Які засоби вживали до виживання?
Люди по-різному реагували на голод, одні останнім ділилися, а інші звіріли. Пам’ятає мати напекла коржів з макухи, висівок, муки жолудів і склала на стіл. Зайшов дядько, а очі в нього аж одичали з голоду, він як накинувся на ці коржі, вони йому були як пампушки з медом.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Різно.

Що споживала в їжу з рослин, ягід, коріння?
Молочай, лопуцьке, земляний шир, гриби, ягоди, жолуді, кору берестка.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживала в їжу? 

Горобців, сорок, кішок, граків, яйця грачачі була царською стравою.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?
Ні, наші ходили на Донбас, а люди звідти приходили до нас, поки викопали картошку посівну, так просили речі поміняти на продукти.

Чи був голод в містах?
Так.

Чи знаєте ви що таке торгсін?
Ні.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?
Не знаю.

Чи відомі випадки у людоїдстві у вашому селі?

Так у нас на низу жила сім’я. Так дочки з’їли матір, старша сестра вже вмерла, а от молодша ще жива. А краще знають про це Коваль Дмитро, або Коваль Іван.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

В загальну яму в основному сусіди, щоб не воняли.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?
Не знаю.

Чи відомі у вашому в селі місця захоронення людей від голоду?

Так, на місця сільради, та на кладовищі біля парку.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки” Зелені свята? 

Я пам’ятаю завжди пишу батюшки, щоб згадав.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Під час служби батюшка пригадує всіх загиблих і померлих в своїй молитві.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні, крести не встановлені.

Чи знає молодь села про голод 1932-33 рр. зокрема та розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам? 

З засобів масової інформації.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Місце запису: с. Стрільцівка, Міловський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 10.05.2008 р.

Хто записав: Мєтьолкіна Віра Миколаївна.

Респондент: Левченко Наталія Захарівна, 1916 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Стрільцівка Міловського району Луганської області.

Голод я помню і 1932-1933 і 1946-1947. Ну я тепер його не розлічу, де який. Вони були однаково голодні ці годи і страшні. Різниці в них нема ніякої. Голод та й усе. Був в ті годи такий неврожай, що не дай Бог. І ніхто, нічого у нас не мог забрать того, шо нічого у нас в ті годи було взять. За свій довгий і важкий вік, стільки прийшлося пережити що я уже і не помню в якому году появилися актівісти. Так називали тих людей, які ходили по хатам і збирали зерно та продукти. Я також не помню, щоб когось карали за те, шо хтось, шось приховав. Наверно таких не було. Люди оддавали самі, боялися наказання. Мало що я вже точно помню, чи були у тих людей, що забирали продукти, які-небудь документи, чи ні. У нашому селі не було такого случаю, я такого не помню, щоб когось арештували, або наказували за приховання продуктів. Може хто і заховав, та хто це, про те знає. Так голодно було, шо важко й згадать. У щоб не з’їсти посівну пшеницю, ми викопали ямку в землі, виклали соломою і насипали трішки зерно. Зверху обратно соломкою, а потом засипали землею. Так самі від себе заховали зерно, щоб було шо посіяти весною. Обробляли землю коровами, або в кого були воли, то волами. Як нагалися колхози, то нам в полі стали давать в обід поїсти. Їда була дуже бідна, но ми і їй були раді. Давали 100 грам зерна, на трудодень. Нельзя було нічого брать додому, де б ти не робив і ким би ти не робив. За це дуже строго наказували. Був такий закон “п’ять колосків”. Хто візьме в карман більше п’яти колосків, то садили в тюрьму на 5 год. Поля і коморі охоронялися. Була спеціальна сторожа, або об’їзчики, яких назначав голова колхоза. Люди вступали в колхоз не всі зразу. Хтось раніше, а хтось пізнішенько, тоді було таке время, що діватися була нікуди і хорошо це, чи погано, люди не знали. Це було для них нове. Так і всі вступили. І жалко шо на сьогодні немає ні колхозів, ні хазяїна, одні руїни на селі. При колхозах був порядок, ну це вже пізніше. 

Скільки пережитого горя, голоду, нищити, що й не можна про це розказать. Я уже й не припомню як часто збирали харчі і хто, та у нас і нічого було взять. Года голодні як брати близнеці, не отлічиш один од одного. Я їх не помню де який, тільки страшно про них вспоминать. Що хорошого в тих споминах, як жили голодні, голі, як заїдали воші. Помитися була нічим, стірали лугом та крейдою. Сім’я була велика, спали всі по кутам на полу, на одній соломі.

Пухли от голоду і вмирали люди від тіху. У селі Мизенко, від біди та хвороби померли батьки, а в них осталося вісім дітей. І не тільки у них сталося таке горе. Так дітей оприділяли в хату, яка була закріплена за колгоспом. До цих сиріт прикріпляли яку-небудь жінку села. Вона за ними приглядал,а а також варила їсти людям, які робили в полі. Так в нашому селі і виростали діти-сироти, не уїзжаючи з села. Доглядали за дітьми і робили в колхозі, це такі жінки як Супрун Євдокія Захарівна, Дзюба Оксана Григорівна, Зінченко Марія Стефанівна. Але на жаль вони померли хоч і дожили поряд з нами до прошлого года.

Хто як міг той так і пережив ці страшні годи. Їли все що можна було їсти. Ходили зривали не дуже стиглі колоски ячменю обшуршували в долонях. так сирими зразу і зїдали. Їли лопуцки, молочай, кашку з верби, терен, сорок, ворон, горобців. Драли їхні яйця. Собирали в полі черешні. Наше село далеко от города і як там жилося людям-не знаю. Ходить ми туда, не ходили, того що ні з чим туди було йти. Знаю, що люди в селі мерли, а скільки їх таких не знаю. Хоронили їх родичі на кладовищі. Було таке шо мерли, коли була повідь, то хоронили і дома. Гробів тоді не було. Ні з чого їх було робить. Щоб хтось когось з’їв, такого не знаю. Мабуть не було. У нас в селі не має церкви і пом’януть в ній ми не можемо їх. Поминають померлих родичі та близькі їм люди. Є хрест встановлений в пам’ять помершим від Голодомору. Поставлений він біля братської могили. З старістю перепуталось у мене все, але не забудиться таке. Із школи вчителі з дітьми приходили до мене, щоб почули діти як важко жилося тоді, тай з сусідами, родичами, затрагуємо цю тему. Тільки пам’ять уже підводе. Мені ж уже 91 год. Дати не назву. Коли, шо, в якому году було? Знаю, шо дуже важко було пережить ці довгі важкі годи. І спогади про них дуже важкі. І хто в цім прав, хто винуватий, не знаю. Мабуть це було таке время.

Місце запису: с. Мілове, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису: 15.04.2008;

Хто записав: не вказано;

Респондент: Коробійникова Варвара Андріївна, 7.06.1926 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Стрільцівка Міловського району Луганської області.

На той час їй було сім років, її мати працювала у колгоспі, батько був кравцем шив людям одяг. Вижили завдяки тому, що все вирощували на городі. Хліба майже не було, їли листя і кору берези збирали різну траву (молочай, незабудьки) та їли. Сусіди жили ще гірше, тому мати давала їм бурячки, гарбузи багато ходило людей та просили чогось з продуктів, мати ділилася чим могла.

Причиною голоду була засуха, неврожай. Їй мати у колгоспі одержувала на трудодень 100 г якогось зерна, його товкли добавляли картоплю, буряки і пекли коржі “лепендики”. Так як їй було мало років, вона не пам’ятає чи забирали хліб, чи ні.

У 1946-47 роках Варвара Андріївна працювала вчителем у селі Новострільцівка і також пережила голод. Після війни багато полів не засіювали, була велика засуха, врожая майже не було. Продукти одержували за картками.У конезаводі багатьом людям допомагав директор Кізілов. Він відкрив їдальню для голодаючих і людям давали крупку людям, що одержували на коней, різали коней, але людям померти не дали. У 1948 р. становище покращало і це відмінили.

Місце запису: с. Калмиківка, Міловський р-н, Луганська обл.
Дата запису:  невідомо.
Хто записав: Скакул Лідія Михайлівна.
Респондент: Кононенко Катерина Федорівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала селі Калмиківка Міловського району Луганської області.

На той час в моїх родичів було 7 чоловік. Батько Сувкул Федір Іванович, який народився в 1901 році і проживав в селі Калмиківка, Міловського р-н, Луганської обл. Мій батько не приймав колхозні схеми і за це його забрали більшовики н будівництво Волго–Донецького кар’єру. Там він і помер. А мама моя з трьома доньками на руках. Мати, щоб якось прогодувати дітей, зранку до ночі була на роботі в полі, а дітей водила в сільські ясла. В яслах хоч дітей і кормили помаленьку, але все-таки кормили, а мати їла вночі. Та, як дали, маленький шматочок хліба матері, вона сама його не їла, а приносила своїм дітям.
Дуже тяжко було на той час, коли, радянська влада забирала в людей все: продовольство, одяг, худобу, їсти було нічого, люди з голоду мерли дуже мучною смердило. Особливо  мучались маленькі діти і старі. Більшовики не залишали людям нічого, забирали коней, свиней, кров, забирали все. Люди залишалися без нічого.
Потрібно було мати на все своє господарство документи, хто цих документів не мав, таких людей висиляли в Соловки і звідти они додому ніхто не повертався.  Так з нашого село померло 7 чоловік, в цьому числі Зінковський Єгор Іванович. Оборонятися було ніяк, тому що, навіть зброї в людей. А більшовики без жодних перешкод, відвирували все, залишали їх навіть без їжі. Люди, щоб якось заводили голодної смерті і своїх дітей, продукти харчування закопували в землю. А хто не заховував, всю їжу грузили на підводу і звозили на щік, який сирого охоронявся. Людям на роботі дуже важко було  працювали, але за це вони отримували маленький кусочок хліба і мізерну мисочку супу.
Влада вела без менший контроль над усім, навіть випустили “закон про 5 колосків’’.  Якщо в людей находили 5 колосків, то їх судили і садили в тюрму на 10 років. Кононенко Михайло Степанович, Кришко Ольга Тарасівна, ці люди, що в роки відбули в тюрмі, за те,  що вони взяли з поля 5 колосків і заховали в пазуху. Радянська влада не дозволяла людям збирали ні качанів, ні колосків. Вони охороняли комори, токи, поля, городи. В людей не вистачало сил навіть ховати все своє майно, вони все рівно знали, що знайдуть в них все і заберульв колхоз. В Бабички Феодосії Логминівни забрали от дітей корову, а ті з дітьми вигнали з хати.Більшовики і вдень і вночі ходили і забирали зерно, картоплю, горох, худобу, все що було те й забирали. Не залишали нічого, ні дорослим, ні малим і навіть безжально вела себе влада до дітей. У вже в 1932-1933, почали від голоду мерли люди. В селі були такі майданчики, куди забирали всіх дітей сиріт, там їх годували і виховували.
Бідні голодуючи люди змушені були їсти все: їли листя з дерев, дубову кору, мертві трупи тварин, пекли ладики з лободи, кашки з дерев. Виживали кожен, хто як міг. Було таке, що навіть одяг міняли на продукти харчування: картоплю, зерно. В місті панував більший голод, ніж у селі, там на вулицях лежали просто неба мертві люди. Живі не мали сил хоронили мертвих. Мертвих від голоду, як тварин і забирали на підводу, звозили і закопували, або просто кидали в яму, навіть не прикидували землею. Дивним чином, що в селі люди виживали певним дивом. В Калмиківці помер Коркішко Федір Архипович йшов з городу, і впав на дорозі, і вмер. 

Скакун Гаврило Федорович – батько, Скакун Петро 1915 р. син, Скакун Павло син 1917 р. – вони теж померли від голоду в нашому селі і зараз їхні могили, ще є на кладовищі. 

В Калмиківці людей не їли, а в сусідньому селі Мусіївка трапилися випадки з канібалізмом. Померлих ховали їхні родичі на кладовищі. Цих померлих пам’ятають і шанують, і свої і чужі. Наші односельці ставлять на їхні могили хрести та пам’ятники.
З покоління в покоління розповідають і пам’ятають про Голодомор 1932-1933 рр., про ті страшні часи, що пережили наші батьки. Всі повинні молитись, про те, щоб це лихо ніколи в житті не повернулося до нас, наших дітей, внуків, правнуків.

Місце запису: с. Стрільцівка, Міловський р-н., Луганська обл. 

Дата запису: 21.04.2008.

Хто записав: Сєрєнко Ірина Вікторівна.

Респондент:  Дуднікова Євгенія Ігнатівна, 14.03.1927 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Куп’янськ Харківської області.

Голодомор 1930-35 годів я помню. Особенно голод був в 1933 году. У моєї матері в ці годи умерло дві сестри їм було до 20 годів. Діда Захарька повісили солдати в шинелях і з винтовками. Люди казали, шо то лєвоеєсери. Із дітей нас осталося двоє – я і мій брат Ніколай, який старше мене на 4 года. Двоє моїх маленьких братів-близнюки умерли в ці годи от голоду, того що в мамки не було молока од того, шо постоянно не доїдала. А братам було місяців по 3. Старший брат Ваня, йому було годів 11, од голоду наївся, мабуть, сирих грибів і вмер. А ми з братом Ніколаєм вижили того, шо мамка нас одвезла на станцію, а там нас забрали в дєтдом.

В 1933 году був повний Голодомор. В 33 году, люди казали, шо то були лєвиє есери, дєлали у людей обиски. Розбивали окна, ломали сараї, погрєба, разбивали пєчки, буравки – шукали зерна. У людей їсти зовсім нічого не було. Тоді померло дуже багато людей, вимирали сім’ями через хату. Мерли на ходу. До нас у двір прийшов мужик брать воду. У нього не було сили викрутить веретину на колодязі, шоб підпить відро, з водою. Тут вже він упав і умер.

Я бачила як у сусідній хаті вимерла вся сім’я – мати і п’ятеро дітей. Всі вони лежали пухлі од голоду. А мене старший брат Ніколай тягав за собою у ті двори, де люди вимерли, по погрібах, сараях і ми шукали картошку чи бурячку, чого-небудь с’їстного, но там почти нічого не було.

Ми з братом Ніколаєм жили з матірю та дідом Захарьком. Дід зробив ступу з каменюх, ми розкривали хату, брали з криші солому, товкли в ступі, може ще шось туди мішали, ліпили лєпошки, підогрівали на плиті і їли.

В 1933 году повісили мого діда Захарька ці ж лєвоесер. Мій дід був майстером, він зробив своїми руками вітряк, який був один на все село, там люди мололи зерно. Діда признали куркулем і за це його повісили.

Батько мій був воєнним, його направили на курорт в Єсентуки і там він умер.

В 1933 году в марті місяці було дуже холодно. Ні їсти, ні одіть було нічого. Мати обмотала нам з братом ноги тряпками і повела нас на станцію. По дорогі ми зайшли на поле, виковирювали мерзлі бурячки і мерзлими і сирими їх їли.

Як зараз помню, сиділа я на станції, підійшов до мене мужчина з пряником, дав мені пряник, взяв за руку і повів, кудись. Послє помню, очутилися ми з братом Ніколаєм в дєтскому домі. Там нас кормили, давали мені і брату по пайку хліба. Брат своєю пайкою ділився со мною, а другу паєчку виносив і давав мамкі через забор, шоб і мамка не вмерла з голоду. Мамка так і крутилася біля детского дома в Купенскі.

Однажди вечером дали старшій групі на ужин жарену кров. А за ночь вона, мабуть, прокисла. А утром кров що осталася, дали на завтрак молодшій групі, в котрой я состояла. Послє завтрака нас повели в баню. В бані дітям стало плохо, началися рвоти і діти начали падать. Стали дітей возить у больницу, стали їх спасать. Тоді вмерло дітей 50 – 60. 

Послє брат утік до матері, мене з Купенска отправили в дєтдом в Харьков, потом в город Салтов. Послє мене мати розискала і забралась дєтдома додому. Так ми з братом не вмерли з голоду і помогли вижити нашій матері.

Місце запису: с. Райгородка, Сватівський р-н, Луганська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Гонтар Світлана.
Респондент: Губенко Матрона Тимофіївна, 22.07.1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Райгородка Сватівського району Луганській області.

То був страшний час. Нас в сім’ї було 4-ро. Пам’ятаю, як нас, малих, мама намагалася підгодовувати, як могла. Пекла коржі висівки навпіл з щавлем, суп з кульбабок. Взимку з під снігу відкопували мерзлі бурячки, картоплю, лушпайки з картоплі теж варили. З осені мама приховала трохи квасолі. Коли активісти робили у нас обшук мама заховала глечик з квасолею під сорочечку молодшій сестричці, яка сиділа на печі. Вони все перерили, подушки, матраси, підпіл. А малу дитину не тронули. Так вони його і не знайшли. А коли настала весна їли все, що зеленіло і цвіло: щавель, кульбабку, будь-яку траву. Помирали діти, старі. Випадків людоїдства не пам’ятаю.

Місце запису: с. Піски, Новопсковський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 14.04.2008

Хто записав: Чумак Григорій Володимирович.

Респонденти: Бондар Марія Устимівна, Бондар Олексій Устимович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживали в селі Піски Новопсковського району Луганської області.

Голодомор в 32-33 годах помню хорошо. Я з 1924 года, мені було вже 9-й год. Шо хорошо запомнилось, був неврожай і по дворах ходили люди і забирали в домах все: пшеницю, картошку, квасолю, горох. Батько казав, шо то полномочені з району, були і з сельского Совета. Батько був колхозником, як вступив у колхоз, то отдав коней, бричку, плуг і ще якесь начиння. Сім’я була бідна. Дітей було четверо. Як настала голодовка, мати заховала на горіщі, повісила сумку з пшеницею, а горіще змазала. Як прийшли шукати зерно, то шукали скрізь, у хліві, даже на огороду тикали залізною палкою, нічого не найшли, бо його не було. Один сказав, щоб подивились на горіщі, полізли дивиться, сказали шо там нема нічого і горіще змазане. Сумку не побачили, вона нас здорово виручила. Людей, які були не в колхозі, розкуркулювали і вивозили десь у Єрки, казали у Білокуркіне. У них забирали усе. Забране зерно грузили на підводи і везли на Старобільск. У колхозі були коморі, там тоже було зерно, коморі охранялися. Поля тоже охранялися об’їздчиками, збирать нічого не розрішали. З колхозу нам дали корову, навєрно шоб не здохла там, бо кормить її тоже не було чим. Вона давала трохи молока.  Мати каждий день варила великий чавук буряків, буряки не забирали, різала їх дрібненько, заливала водою і трохи молока лила, а ми все спрашували, коли ж вони зварться. Як буряки зварились, мати насипала нам повну кучки буряків і ми їли. До нас ходили граться двоє сусідських дівчат, мати і їм давала їсти, бо в них буряків не було. Після їди нам у кружку наливали того соку з молоком, шо буряки варились, то був як зараз кажуть, десерт. Один раз батько десь розжився трохи квасолі. Мати зварила її з молоком і дала дітям. Помню, ми всі похворілись, думали помремо, но все обійшлося.
В нашій сім’ї ніхто не вмер. Ми жили в Закотному, на Юрківці і часто бачили як по дорозі під горою люди котили повозки з мертвецями, везли на кладовище, ховали самі. Батько ходив у Вороніж, не на заробітки, а міняти одежу. Були вишиті сорочки, рушники і їх батько одніс. Батька не було довго, ми вже думали, шо він не вернеться. Батько вернувся і приніс у вузлику пшона, а сусід, з яким він ходив, умер у дорозі, як вертався назад. Весною стало трохи легше. Ходили на річку, рвали шпички, рогіз. Копали салату і мати варила суп. З берестків драли кору, товкли її і їли. Не знаю чого, а кору їли тільки з берестків і листя тоже з них.
У 33 году ми поїхали на Бондарево. Там були закотянські землі. Хутір був невеликий, хат із десяток. Запомнилось, шо жінки часто сходились до заброшеного колодязя і плакали. Оказалось, тих шо померли у 32 году, кидали у колодязь, бо викопати яму сили не було. Дуже трудне було врем’я. важко вспоминать. Хай воно ніколи не вернеться. Зараз і по радіву і по телевізору кажуть про голодомор, кажуть, шо то комуністи організували. Хто його знає. В селі тоже були комуністи і тоже мерли з голоду. Тепер кажуть, шо то Сталін заставив все зерно вивезти. Про це тоді ніхто не балакав та й про голодовку не прийнято було згадувати. Тих хто помер у голодівку отдєльно не поминали, та якось і зараз не здорово згадують. В церкву я не ходжу, чи там згадують умерлих з голоду не знаю.
У 46 була голодовка, після войни. Ну це зовсім не така як була у 32-33. Я робила в колхозі трактористкою, там варили обід, давали як тоді казали суспільне. Щоб люди мерли з голоду, такого не помню. Хоча було дуже важко, недоїдали, а робить приходилось багато. Ну вижили. Молодьож зараз цього не знає, робить не хоче, сидить по барах. Кажуть безроботні. А я думаю, шо то і батьки винуваті, шо діти не цінять кусок хліба і не хотять робить. Конєшно, ті времена хай не вертаються. Хвате того, шо ми пережили.