Місце запису: с. Човно-Федорівка, Зіньківський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Башлай Марія Іларіонівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала  селі Човно-Федорівка Зіньківського району Полтавської області.

Коли в 1932-33 р. почався голод мені було 10 років. Я з моїми братами і сестрами переживали його дуже важко. Дійшло до того, що у нас опухали ноги. Їли ми все, що тільки можна було їсти. В основному це були бур’яни: молочай, козельки, свербигуз, пшонку, лопуцьки, лопухи, бруньки з дерев, топінамбур, кору дерев, корінці, варили буряк, молотили жито.

У нашого батька були жорна. Він у них молов залишки круп, а мама потім пекла пампушки. Кожному в день давалась одна пампушка, і не більше, бо треба було ще довго терпіти цей голод. Батько молов у погребі. Він поки молов, ми стояли надворі і дивилися, щоб бува хто не йшов. А бригади забирали все, навіть прядиво. Я пам’ятаю, як активісти прийшли в двір і забрали жменю борошна, що залишилось. Були випадки і канібалізму. У ці страшні роки вимирали цілими сім’ями, наприклад, наші сусіди – Зайці, Мегерини, Добряки – повмирали всі до одного. Вмирало дуже багато людей. Їх спочатку ховали поодинці, але потім хоронили всіх в купі, в одній ямі. У нашій сім’ї померли від голоду бабуся і брат. 

Ці страшні роки голодомору назавжди залишаться у мене в пам’яті і у всіх тих, хто пережив ці роки.

Місце запису: с. Хітці, Гадяцький р-н, Полтавська обл. 

Дата запису: 14.09.2009 р. 

Ким записано: невідомо.

Респондент: Батьковська Марія Павлівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Хітці Гадяцького району Полтавської області. 

Сім’я із 6 чоловік: дід, баба, батько, мати, батьків брат – дядько і я. Працювали у колгоспі “Прапор Комунізму” сіяли буряки, на різних роботах.

Пекла в колгоспі хліб, для конюхів, ковалів, давали по 100 гр. хліба на чоловіка, а іншим працівникам варили заколотку із якогось зерна трохи помеленого, картоплі не було, заклотять кип’яток і було хоч щось їсти.

Пекли хліб на колгоспній пекарні, там була піч  два рази на день пекли по 10 буханок. Комірник забирав цей хліб і роздавав робочим.

Мати не могла взяти хліба додому, хіба крадькома 50 гр., а тоді це було велике діло. Був пацан якийсь годів 12 йому було, звали його Трохим. Налове горобців, в казанчик складе, і в піч, ото так і вижив тими горобцями. У 33-ому була корова – пасли на клевері і м’ясо розібрали в бочки, посолили, і оте м’ясо нас спасло – по кусочку кожен день і вижили.

Потім купили другу корову і корови нас спасли. У дідів було золото гроші, а їх мінали в Гадячі “Торгсін” на пшоно і білу муку. Клуночок принесли пшона і білої муки, це нас підтримало. Із муки затірку заколотять, муку в ночовки сиплять, воду бризкають, солять трошки і потім пальцями затирають по кругу, щоб були маленькі галушечки. І так в сім’ї залишились всі живі. 

Померлих на кладовище везли, у коліно яму викопають і заривають, бо нікому було яму копати. В рядно складали померлих і так без гробів хоронили, залишались горбочки без хрестів. 

Були гарні сорочки пороздавала всім, в 47-ому в Липову Долину, міняли на продукти харчування: жито, сметана. Жито на жорнах змололи. Були платки в матері дуже гарні, готували придане, померла ще сестра неодружена і їй залишились платки. 

Місце запису: с. Сніжкове, Олександрійський р-н, Кіровоградська обл.
Дата запису: 2009 р.
Ким записано: Музей історії с. Захарівка.
Респондент: Бардась Андрій Пилипович, 1916 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Чигирин-Дуброва Градизького району Полтавської області У 1959 р. у зв’язку із будівництвом Кременчуцької ГЕС Чигирин-Діброва потрапила до зони затоплення. Населення переведено до давнього чигириндібровського виселка — села Мозоліївка Глобинського району Полтавської області. 

Народився я у 1916 році в Градизькому районі. Закінчив 4 класи у своєму рідному селі Чигирин – Дуброві, а згодом, у 30-му році, коли неподалік, у селі Мозельському, відкрилася семирічка, поступив туди в 5-й клас. Вчилися у цій школі переважно “переростки”, тобто хлопці й дівчата 14-15 років. 3 інших сіл ходили пішки до школи за будь-якої погоди – така велика була у нас тяга до знань. Але до першого випуску, який відбувся у 1933 році, дожили далеко не всі учні – багатьох забрав голод. Помер тоді й мій земляк Григорій Голик, так і не закінчивши 7-го класу.

А я влітку того ж року встyпив на шестимісячні педагогічні курси у м. Новогеоргіївську. Разом зі мною вчилися й мої земляки Іван Тимофійович Роговий, Петро Миколайович Панасенко та Олександр Петрович Куликовський. Усього нас на курсах було 25-30 чоловік, в основному жителі Новогеоргіївська та ближніх сіл – Глинська, Федірок, Павлівки. Усіх прізвищ не пам’ятаю, aлe пригадую Овсія Петрушу, Педька, Іллю Кисляченка, з яким жив у одному гyртожитку, Марину Чорнобай з Золотоноші…

Жилося нам дуже голодно, пам’ятаю, як завжди хотілося їсти. На карточки отримували по 400 граків хліба на день, та по літрі олії і 1,5 кг пшона на місяць. Ото і вся їжа. Рвали дикий щавель і варили пшоняний суп — 1-2 чайні ложечки пшона на казанок води. “Багатий” обід мали, коли вдавалося на вудочку впіймати яку рибинку.

Але тут, у місті, люди з голоду таки не вмирали. Хоч яку мізерну пайку, все ж отримували регyлярно, не прожити, але вижити можна було. І я був радий тому, що опинився на цей час у місті, бо під час поїздок додому на вихідні бачив, що робилося у селах. Моторошно ставало від усього побаченого. Люди ходили з опухлими ногами, а коли сідали на землю, то піднятися вже самостійно не могли через слабкість. Майже у кожній родині хтось помирав від голоду, а в деяких дворах взагалі не залишалося живих нікого!

Пам’ятаю, в один з приїздів додому я проходив повз подвір’я своїх сусідів Бережних і побачив свого однолітка, Василя.

– Слухай, – звернувся до мене хлопець, – ти там, у місті, хоч бачиш хліб? – Так, звичайно, бачу, нам навіть картки видають; – і я показав йому окраєць, що мав  із собою (за вихідні нам видавали хліб наперед).

В очах Василя була така туга … Я відрізав йому шматочок хліба грамів на 50, віддав, і він почав той шматочок цілувати, змочуючи сльозами. Тут, у селі, люди вже просто забули, який хліб на вигляд і на смак. Тут не було ніяких карток, ніяких пайок, не було нічого. Лише смерть збирала багаті врожаї на кожному подвір’ї. Померла і вся сім’я Бережних, усі шість чоловік – мати, батько, сини Никифір, Іван, Василь та дочка Галина.

В одну з таких поїздок додому ми з земляком Петром Панасенком побачили на пристані Новогеоргіївська велику кількість солдатів. Як виявилося пізніше, їх направили в Новогеоргіївський район збирати врожай, який видався того року дуже багатий. Серед місцевих жителів, які ще були живі, не було таких, хто мав би силу вийти у поле. Збирати хліб було нікому.

Серед новоприбулих солдатів був і мій старший брат Григорій, який того часу проходив службу в м. Кременчуг. Він відмовив мене від поїздки додому, майже заборонив, їхати, бо бачив, що навряд чи матиму сили дійти від пристані до свого села – ноги в мене вже почали опухати. Григорій дав мені хлібину, банку консервів і кілька грудочок цукру, і я повернувся в гуртожиток.

А Петро Панасенко таки поїхав додому і не повернувся. Пізніше я довідався з листа родичів, що після двох голодних днів удома Петро не зміг дійти напів опухлими ногами до пристані в Градизьку. Пройшовши кілька кілометрів присів під парканом в одному із сіл перепочити і помер. Як жалкували за ним усі ми, його товариші! Це був такий гарний юнак — статний, високий, а як він гарно співав українських пісень!

А ще пригадую такий випадок. Були ми з Іллею Кисляченком та ще одним хлопцем (не пам’ятаю його прізвища) на рибалці. Так хлопець той упав у воду й не мав сил підвестися. Лише вдвох з Іллею ми змогли його витягти на берег – такі всі були слабкі.

За 9 років військової служби я бував у різних місцях тодішнього СРСР, знайомився з різними людьми, і зрозумів, що ніде, крім України, не було такого страшного голоду. Нестача продуктів відчувалася, це так, але що люди, цілі родини вимирали… Мені навіть не завжди вірили, коли я казав про це.

А ще, користуючись нагодою, я хотів би сказати, що більшість пережили голод тому, що допомагали одне-одному. Ділилися із голодними останнім шматочком хліба.

Місце запису: с. Бодаква, Лохвицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 1999 р.

Ким записано: Дробот Вікторія Миколаївна, вчитель історії Хиль Ольга Іванівна.

Респондент: Богатир Євдокія Андріївна, 14.03.1910 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Бодаква Лохвицького району Полтавської області

В сім’ї крім мене було сім осіб: батько, мати, 3 брати і дві сестри. Згодом помер батько від раку крові, а потім і сестра. Жити стало нелегко, не було чого їсти, ледь зводили кінці кінцями. А коли настав 1933 рік, померла сестра. Мати не змогла цього витримати і повісилась. Вся відповідальність за сім’ю лягла на мене. На той час я вже була одружена і мала вже троє своїх дітей. Брати теж були одружені і клопотались за свої сім’ї. В ті роки ми спочатку не дуже голодували, бо в нас дивом залишилась корова. Чим могли ми допомагали голодним людям, а їх ставало дедалі все більше.

Одного разу до нас прийшла жінка з оберемком сорочок і почала жалібно просити поїсти. Хоч і своїх троє дітей треба було годувати, а було дуже даль і чужих, ділилися чим могли. В тієї жінки теж було троє діток, то мій чоловік нагодував їх, дав хліба і глечик молока. Потім ми вже взнали, що дітки ті вижили, а мама їх померла.

А на моїх очах трапився ще один випадок. Одного разу я пішла до сусідки, в неї був маленький хлопчик і я йому носила молоко, бо дитина весь час хотіла їсти і жадібно просила: “Мамо, дай їсти, я помираю, дай молока”. Хоч і давали ми молоко, але ж його всім не вистачало, тому хлопчик опух і на моїх очах помер. Ми його особисто не голодували доки був живий чоловік, бо він піклувався про сім’ю. Та трапилось лихо і чоловік помер. Тримати корову було несила, бо не мали чим годувати, та все ж тримали. Але прийшли якісь люди і забирали корову, а нам сказали: “Якщо захочете, то виживете, а ні – подихайте”.

Після цього я і мої діти зазнали всього. Ходили і збирали гнилі зерна по полю, хоч і цього не дозволяли робити. Одного разу мою дочку принесли люди на руках всю в крові, її побили за те, що збирала зерно.

Десятки людей помирали, а хто був ще живий, то їх годували гречаними галушками наполовину із дертю. Галушки насипали в великі ночви і люди немов свині залазили в те корито та жменями їли ту страшну їжу. Деякі помирали прямо біля ночов. Одна жінка впала за кілька метрів від ночов, а люди подумали, що вона мертва і кинулися знімати одяг. Чоловік, який привіз ту їжу, підбіг до жінки і став захищати її. Люди, які здичавіли від голоду порвали на чоловікові одяг, але жінку він врятував.

Місце запису: невідомо.

Дата запису:  24.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Бойко Солоха Родіонівна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Білогорілка Лохвицького району Полтавської області.

Жила я в селі Білогорілка, де і народилася, в багатодітній родині з батьками. Батько Личко Родіон Тихонович, мати – Личко Палажка та п’ятеро дітей. У 1933 році, коли від голоду помер спочатку батько, потім брат Гриша, мати відвела мене до її далеких родичів на Зірку, так називався невеликий хутір нашого ж таки Лохвицького району. Але від Білогорілки він знаходився далеченько, десь кілометів 15, як іти полями навпростець, як тоді всі ходили.
Там у сім’ї Гребінника Трохима та його дружини Настя, я і прожила тяжкі роки голоду. Вони мене годували, по можливості й одягали, а я допомагала їм няньчити маленьку їхню дитину Тетянку. Та ще робила, що могла по господарству. Інколи на неділю вони відпускали мене додому в гості, даючи моїм рідним хоч якогось гостинчика. Людьми вони були щирими, лагідними.
А одного разу нам переказали сумну звістку: дуже тяжко захворіла моя мама. Від голоду в селі люди стали хворіти скрізь. Так у народі називали хворобу, яка поражала кишечник. Люди в Білогорільці від цієї хвороби вимирали цілими сім’ями.
От і до нашої сім’ї дійшла ця хвороба. Мої хазяїни, порадившись із односельцями, дізналися, що від цієї хвороби допоможе горілка, звичайна самогонка, якщо в неї ще намочувати дубові кори. Десь діставали цих дефіцитних на той час ліків та сяких- таких харчів, одягнувши мене тепліше у одяг господині (бо було тоді пам’ятаю, холодно) мене відпустили додому лікувати матір. Бігла я тоді в Білогорілку, не чуючи своїх ніг. “Чи ж застану живою матір?” – билася в голові думка.
На щастя, все обійшлося. Мама була живою. Попивши принесених мною ліків, з’ївши трохи хліба та інших харчів, принесених мною, мати почала поправлятися. І я знову, полями навпростець, помандрувала до Трохима та Насті Зірку. Значно пізніше на хутір прийшла й мати, подякувати за все своїм рятівникам. Так ці добрі і чуйні люди допомогли вижити не тільки мені, а й усій нашій родині, врятувавши нашу матір-годувальницю.

Місце запису: с. Лютенські Будища, Зінківського р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Андрущенко Іван Романович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Лютенські Будища Зінківського району Полтавської області.

Згадую, що в двох церквах був хліб, але той хліб ніхто не мав права брати. Одна церква неподалік сучасної, а інша – на місці школи. Всі харчі, які мали люди вдома: картоплю, зерно, квасолю, забирав продзагін. щоб якось прогодуватися, люди йшли в колгосп або «індусували». Коли в 1933 році головою колгоспу обрали Коцегуба Івана Артемовича, хліб почали видавати на трудодні (по три кілограми на сім’ю).

Ще пам’ятаю, що колгосп відправляв людей на картоплю. І люди, ідучи на роботу, падали від голоду мертвими. Це відбувалося на Рижому хуторі. Деякі люди «індусували» , у тому числі і моя мама. Тобто їздили по містах, таких як Гадяч, Полтава і підробляли, за що отримували харчі. Тому я не голодував, ми мали що їсти. Деякі люди, щоб вижити, їли горобців, кору дерев, траву, мишей, пацюків. Були навіть випади, що їли людей. Була одна сім’я: жінка, чоловік, двоє дітей і разом з ними жило двоє братів жінки. Коли вони померли – жінка з сім’єю поїли їх. А ще пам’ятаю випадок: – жила мати і двоє дітей: хлопець і дівчина. Коли хлопець помер, жінка вкинула тіло в колодязь і туди ж вкинула і живу дочку. Потім, не витримавши мук, кинулась і сама. Було дуже страшно, коли на твоїх очах помирають люди не від старості, не від хвороби, а від голоду. Це дуже боляче. У ці хвилини не віриш у Бога, все здається сущим пеклом.

Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 15.09.2005 р.

Хто записав: Коробка Н.В.

Респондент: Солодовник Ганна Захарівна, 25 березня 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду проживала в селі Зориківка Міловського району Луганської області.

Під час голодомору 1932-33 рр. проживала в с. Зориківка з батьком і матір’ю. У неї було 2 брата і одна сестра. З дітей вона була найменшою. Батько помер від голоду. Був пухлий перед смертю. А сестра від голоду дуже схудла. Пухлою була і Ганна Захарівна, на ногах тріскалася кожа і виділялась якась рідина. Причиною голодомору вважає неврожай і те, що був великий налог на продукти харчування. Вони вижили тільки через те, що в них була корова. Збирали різну зелень і змішували на молоці. Один брат жив окремо, у нього була своя сім’я, а другий поїхав на уборку кукурудзи під Жданов. В колгоспі давали пайки півхлібини на двох. У людей забирали свиней, птицю. Багато людей повмирали, їх ховали на кладовищі. В колгоспі працювали за “паликпу”, а нічого не платили. Попросили у голови колгоспу відходів, а він не дав. Сказав, що свіней нічим годувати. Вони також збирали з беретки листки, сушили в ступі товкли і пекли з них оладі. В 1946-1947 роки був неврожай, неврожай тому був голод. В цей час у неї вже була своя сім’я, був чоловік і в ці роки вона народила дочку Шурку. З голоду в сім’ї ніхто не помер. Голод не такий страшний був як у 1932-33 р.р. В колгоспі видавали пайок, варили кашу і давали хліб. Власті нічого з продуктів харчування не забирали. Чоловік працював на олійниці, але там нічого з харчів не давали. Вони продавали від своєї корови молоко, масло, а також терен і купували хліб і крупу. Померлих хоронили на кладовищі. В 1948 р. в неї помер син, який прожив лише чотири місяці. 

Місце запису: с. Оборотнівка, Сватівський р-н., Луганська обл. 

Дата запису: 19.03.2008 р.

Хто записав: Місько Василь Петрович.
Респонденти: Місько Віра Іванівна, 17.05.1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживали в селі Наугольне Сватівського району Луганської області.

Голод 1932-1933 років дуже добре пам’ятаю. Урожай в ці роки був непоганий, бо я з своєю матір’ю ходила ночами до скирт соломи і на решето віяла полову, щоб навіяти хоч жменьку зерна на коржі, а активісти нас ганяли як собак, щоб ми не брали солому і фолову. Причиною голоду була влада, бо представники влади забирали у людей все що можна було забрати. Вони ходили по дворах і шампурами ширяли у землю, чи ніхто не сховав продукти харчування. До складу цих активістів входили місцеві жителі Посохова Євдокія, Бецманова Устина, Прасок Михайло. Титарь Василь, Титарь Михайло. Головою Сільської ради був Пискун Андрій. Цю бригаду в селі прозвали «Красна мітла». Потім ці Активісти після вдалого побору збиралися у Бецманової Устини і пиячили. Коли у людей уже урвався терпець невідомі жителі з вогнепальної зброї постріляли цих активістів. Влада з почестями поховала трьох чоловік окремо від кладовища (як кажуть не там де всіх). До цього часу, як їдеш з Наугольнівки на Нижню Дуванку, ліворуч дороги видно ці могили… 

До людей, які намагалися приховати будь що з їжі, застосовувались такі жорстокі міри як побиття батогом, чи палицею, а тих хто не хотів записуватись до колгоспу висилали з села, приїздив «Воронок» і відправляли на «Соловки». З таким свавіллям влади люди майже не боролись, бо були залякані. Був тільки один випадок коли вночі були постріляні активісти. Заховати будь-що з продуктів харчування було майже неможливо, бо «Красна мітла» кожного дня навідувалась до селянських осель узнати, чи не варилося, чи не пеклося що-небудь у печі. Якщо бачили, що в печі топилось, то в піч закладали ломі розвалювали її, або якщо побачать що небудь підозріле на столі (приміром круглий відпечаток від хлібини) тоді весь двір і хата ретельно перевірялись. Тим хто записався до колгоспу давали якусь баланду. 

Активісти забирали не тільки зерно, а і інші речі. Так у моїх сусідів забрали кожухи, корову, телицю і тут же віддали їх членам «Красної мітли». Так Волокиті Прокопію віддали корову за п’ять рублів. А Прасолу Михайлу телицю і кожухи за три рублі, ну не паразити ж, га? І залишили сім’ю на голодне вимирання. Так за два місяці в цій сім’ї вимерло від голоду троє дітей. Їх поховали в садочку під яблунею в одну могилу. Найбільший пік вимирання з голоду припав на весну 1933 року. В селі був страх і жах. Не видно було ні котів, ні собак, все було з’їдено. Навіть граки покинули свої гнізда і полетіли геть світ за очі, бо хто був ще в змозі залізти на дерево, то забирали з гнізд граченят та яйця на їжу. Коли десь здихала якась худобина її витягували на скотомогильник то тільки вночі можна було сходити туди і відрізати якийсь шмат м’яса, яке потім треба було тричі переварити в воді, а воду зливати, щоб потім після вживання не отруїтись. Хлопці навчилися ловити ховрахів. У їжу йшло листя клену, лободи, лопушки, козельки, борщовика, середина з соняшнику. Мати говорила нам, а нас було троє, “Їжте дітки, клочч та вовна, аби кишка була повна». Отак і жили. Ті, хто не витримував спочатку розпухали, а потім здихали. У селі не було діла один до одного, здох ну й лежи під тином, хто-небудь возиком відтягне до кладовища. 

Був випадок коли один чоловік на візку віз на кладовище померлого та не довіз, бо сам помер. А в основному заривали де прийдеться. Так Волокита Юхим і його син Іван були зариті в їхній копанці на городі, бо відвезти на кладовище не було сил в його дружини. 

В селі були випадки людоїдства, так під горою на Підгорівці (так називалась вулиця) дві сестри зарізали матір, а м’ясо посолили у діжу. А недалеко від нас, одна стара жінка зарізала свого онука (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) і зварила його у чавуні, а голову цього хлопчика побачили люди біля її хати на смітнику. Так у селі за 1932-1933 роки з голоду померло більше 350 чоловік. В основному померлі від голоду були захоронені на центральному кладовищі села Наугольнівка та на кладовищах Підгорівки та Сухої. Також багато померлих поховано по домашніх садочках.

Так у 2001 році за ініціативою Оборотнівської сільської ради та місцевих жителів на честь померлих 1932-1933 років на центральному кладовищі села Наугольне був встановлений пам’ятний хрест з меморіальною дошкою. Була проведена панахида настоятелем Нижньодуванського православного храма по невинноубієнним. До цього пам’ятного знаку місцеві жителі завжди несуть квіти.

Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 15.09.2005 р.

Хто записав: Старченко Вікторія Володимирівна;

Респондент: Мельнік Ніколай Ігнатович, 1926 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Євсуг Біловодського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-33 роках? 

Я і не знав, бо батько був председателем в хуторі Зелена Долина.

Які на вашу думку могли бути причиною голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирали урожай влада?

Влада забрала тоді врожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Районне агентство ходили і казали, щоб здавали картошку, буряк, 32 кг м’яса.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ні, не давали, а случаї були.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбрали мали якісь документи на забирання продуктів?

Прийдуть із райкоми, і кажуть: “У вас єсть картошка, і ви її должні здать”.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

В 33 году розкуркулювали, забирали коняк, коров, людей не били, на хуторі такого не було.

Чи мали зброї ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Не пам’ятаю.

Як люди боронилися? 

Казали: “Що я буду робить, чим дітей кормить”, і завісело од того, який приїзжав уполномочений.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Було, і закопували, а коли находили, то люди отвічали і в міліції були.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Приїзжав лягавий і уполномоченний, шукали і на криші, і у хаті, і під полами. В кожному дворі були.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був? 

По два чоловіки (уполномочений і з колхоза ілі бригадир, ілі бухгалтер).

Де можна було заховати продукти харчування?

Рили ями в хаті і так далі.

Чи давала їжу тим хто пішов до колгоспу?

Давали тим, що приходили із Донбасу, і всім давали хто робив, по пайкі на їдака – так воно звалося.

Забирала лише продукти харчування, чи інші речі одяг, рушники, худобу тощо? 

Худоби забирали, а лахміття – не брали. Худобу вивозили в Донбас, чи в город кудись вообщім.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули ви про нього?

Ні, не чув.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини? 

Ні, за це людей наказували пльотками на конях, лучше хай приорють, але людям не дадуть.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Це були сторожа. “Об’єжжіки” – називалися.

Чи люди хотіли добровільно іти до колгоспів?

Були люди йшли, були люди не йшли, але все одно заставляли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як? 

Забирали все і їм нікуди було діватися, от і йшли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп? 

Були попитки, в курчах приховували.

В який час ходили забирати зерно,продукти? 

Дньом, прийде уполномочений, і забирає все в свої брички, а куди забрали ніхто не знав. Казали: “Що в Донбас їсти повезли”.

Скільки разів приходили до хати? 

Не знаю, до нас ні разу не приходили.

Коли люди помирали з голоду?

Все время марло люди, з початку голодовки – 1932 року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалися держава?

Їх тоді не було, сироти самі дохли. Садіків не було, нічого не було, їх ніде не було держать, за них ніхто не біспокоївсь.

Хто не голодував у селі і чому?

Да, такі були, хто зміг заховать, той не голодував, щоб сусід не бачив, бо здасть.

Хто зумів вижити?
Ось ці ж і могли вижить.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні, сам за себе, самоспасеніє, ніколи. Може чуть-чуть свої.

Які засоби вживали до виживання? 

Було земледеліє, коли ставали колхози давати малесенькі пайки. Коли одобряла трудовий день з шести до шести. Мужику 315 днів, а женщина – 260 днів тоді получали пайку.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували? 

Моя мати ділидася пайкою з братом, і все. А так ні.

Що споживала в їжу з рослин, ягід, коріння? 

Там ягід було на півгорода садили. Сади чого звали Зелена Долина, бо хутор був у лісі.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Жолуді собирали, а корені ніякої не знаю, і так званий по-народному “земляний жир” розчиняли в молоці.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживала в їжу? 

Греченят драли, і все драли, яйця собирали, гнізда шукала, і в общем все, що можна.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

“Міняйло вічно без штанів”, міняли. Міняли м’ясо – продукти, було не відно.

Чи був голод в містах?
Незначітельно, в основному села.

Чи знаєте ви що таке Торгсін?
В перший раз чую.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?
Ніхто не знає. Хіба що сільська рада, та й то чи сохранилась архіви.

Чи відомі випадки у людоїдстві у вашому селі?

Ні, не було такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі, де завгодно, в городах, в дворах. Кидали в ями, як худобину, бо не було сили. Одянуть кудись, особенно в багатодітних сім’ях.

Чи платили тим хто займався похованням померлих? 

Ахто їм там платив? Сьогодні поховав, завтра вмер сам.

Чи відомі у вашому в селі місця захоронення людей від голоду?

Зараз не найдеш ніде нічого. Було де ближче тягти.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки” Зелені свята? 

Хто їх поминав, ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Только почали, може годів п’ять назад, а то і вспоминали.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає молодь села про голод 1932-33 рр. зокрема та розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам? 

Розказую.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей? 

Це все правітельство, Сталінські времена, одним словом.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Манько Наталія.

Респондент: Малець Катерина Семенівна, 24.12.1928 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Райгородка Сватівського району Луганської області.

Я не дуже добре пам’ятаю ті роки, була малою. Пам’ятаю, що було горе. Мій старший брат тяжко захворів від голоду, розпух, не міг говорити. Плакав, тягнув руки: “Їсти!”. Мама поїхала до родичів в Єлець, там купила та обміняла хліба, трохи зерна, пшона. А нас в родині було десятеро дітей. Брат Іван схопив хлібину, з’їв майже всю, хоча мама благала потроху, але стримати його не могла. Думали, що він помре, але він вижив. Ми їли буряки, макуху, щавель, восени-гарбузи, жолуді. Хліб пекли із тертого буряка макухи, жита. Була в нас корівка, тож виручала, молоко мама ділила по краплі на нас, дітей. Мама пряла вовну, плела панчохи, потом обмінювала продукти.

Взагалі не пам’ятаю, як жили інші люди в селі. Знаю, що до нас завжди заходили сусіди, чим було – ділилося дружні були, підтримували одне одного.