Місце запису: с. Дмитрівка, Машівський р-н, Полтавська обл.
Дата запису:   11.05.2008 p.
Хто записав: невідомо
Респондент: Зубарєва Пелагея Власівна, 04.11.1922 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Дмитрівка Машівського району Полтавської області.

А розкажіть як Ви жили до колективізації?

Жили ми непогано. Був у батьків свій млин, корова, конячина. Та прийшли комуністи – все те забрали і змушений був папаша йти в колгосп.

Власівно, а якою була у Вас сім’я?

Мала я матір, батька та дві сестри. Старшу правда громом убило на хуторі.

А як Ваша сім’я пережила голод?

Вижили то ми всі, але так важко було, згадувати страшно. Забирали у нас усе. Послідній стакан кукурудзи і той забрали. І робив папаша у колгоспі за тарілку затірки. Їли весною вже 33-го і траву, то кропиву, то молочай, то спичаки з очерету, ловили горобців, собак, котів.

Чи допомагав Вам хтось у той нелюдський час?

Та хто дуже помагатиме,  як самим їсти хочеться? Спасав нашу сім’ю стакан молока, який мати залишала вдома і не здавала. Налоги тоді були великі. Все треба було здавати, а не здаси – все рівно заберуть. Був у батька двоюрідний брат Коробка Прокіп Левкович (дівоче прізвище Власівни – Коробка), так він помагав папаші. Він працював десь в конторі і як коли чув про облави, які учиняли активісти і предупреждав батька, щоб той тікав з дому. та получе ховав всякі пожитки.

Батька рідний брат – Коробка Захарько – шив добре, то возив товар міняти і привіз нам з Воронежа трохи картошки. Так ми її поїли, а весною посадили вічки, а картошка вродила гарна.

А чи не можете Ви розказати про буксирні бригади?

Як вони називались я не знаю, ну забирали все під мітлу. По сусідству з нами жили Молодчуківські (так по – вуличному звали). Жили вони і без того бідненько. Забрали в них і корову, і харчі. Даже буряки, що наквасили і сливи, що натушили –  все підмели.

Власівно, а не пам’ятаєте Ви хто помер тоді, в 33-ому?

Людей в Дмитрівці померло багато. Помню, через три хати від нас вимерла вся сім’я Йосипа Брідні (батько, мати та троє дітей), сім’я Хоменка Свирида, тут на четвертій бригаді, теж усі вимерли, остався сам Яша, якого здали в патронат.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 12 серпня 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся, студентка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, істор. ф-тет, ІІІ курс.

Респондент: Билим Іван Михайлович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Причинами Голодомору 1933 р. були індустріалізація і колективізація. Ну, тепер я читаю ось в газетах, що це було зроблено спеціально, щоб знищити якомога більше українців. 

Чи змушували йти людей в колгосп?

У нас сім’я велика була, батьки в колгоспі уже були, їм просто нічого не дали – і все.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю, ну до нас не приходили додому, щоб щось забрати. 

Хто зумів вижити?

Ну в сім’ї у нас правда від голоду ніхто не помер. А біля нас Левченко Василь жив – то його з’їли.

Які засоби вживали до виживання?

Весною було найтяжче, бо ми їли все, що знаходили: будяки, молочай, молоду зелену травичку, листя з дерев. 

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Та ні, в город ми не виїжджали. Бо і не пускали нас, та й не було з чим їхати туди. 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Люди з голоду дохли як мухи. 

Чи відомі випадки людоїдства ?

Да, і людей їли, деякі. За мною тоже гналися, ну так і не спіймали.

Місце запису: с. Селещина, Машівський р-н., Полтавська обл. 

Дата запису:  12 вересня 2009 р.

Хто записав: Бондарєва Євгенія, учениця 8-В класу Селещинської ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Бондарєва Євдокія Микитівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Селещина Машівського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

У моїй пам’яті голодомор залишив болючий відбиток у душі.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

На той час влада була безсовісна – забирала в українців останнє. До людей ставилися, як до нікчемних істот, що лише їдять.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Кожен старався приховати їжу як може: маленькі зернятка пшениці змішували з соломою і глиною, мазали ним хати. Діти ходили біля дому і виколупували із стін зерно та раділи, що мають харч.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Представники влади забирали у людей їжу, зерно, тварин і навіть одяг, у якому ходили селяни.

Хто охороняв поля і комори?

Об’їждчики – це представники влади, що охороняли поля, по-звірячому знущалися та били палками.

Хто зумів вижити?

Виживали лише ті люди, які працювали у колгоспах. Там їм давали шматок хліба і бульйон.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Один одному люди не допомагали, бо не було чим.

Які засоби вживали до виживання?

Люди мусили їсти бруньки та листя з дерев, варити узвари із трав, щоб хоч як-небудь нагодувати свої великі сім’ї.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості? Чи відомі випадки людоїдства?

Втрати були вразливі: пухли ноги, помирали від голоду малі і дорослі, з’явилися трагічні випадки людожерства.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Із сільради виділяли людину, що ховала померлих. Їх скидали у загальну могилу і закопували разом. Бували випадки, що людей ховали живими.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Влада СРСР – ось хто винен у смерті безневинного народу.

Місце запису: с. Тарандинці,  Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Корсун Софія Федотівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в  селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причини голоду? Можливо це був неврожай чи посуха?

Не через неурожай. То ж був грабеж – ходили бригади по хатах – кусок хліба, і той забирали. Було заходили до хати, де яка квасолина, що не було, те забирали, а самі пиячили. Якби щоб неурожай чи що, а то вибирали у людей.

Чи пояснювали причини голоду і як саме?

Ніхто нічого, ніхто нічого. Брали і все. Було ходять по хатах, а тоді – на возах погрузять і повезли. У нас забрали даже діжечку для сиру (мама у ній сир топила і пироги пекла).

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?

Все забирали і хліб, і пирожки даже, як побачили у нас, і ті забрали. А тоді вечорами пиячили. Була хата, де жили такі ж самі як вони, туди звозили забране і пиячили. А забирали – та свої ж – із села.

Чим харчувалися, де брали їжу?

Та все їли – у кагатах було на полі картопля закопана. Люди стали одкидать, а вона вже у крохмаль перетворилася. То ото брали його, тоді листя з липи сушили, тоді терли із крохмалем розмішували, а листя воно таке солоденьке було, ну і коржики робили. Ще їли з гречки полову, та вона дуже ядовита була, од неї пухли дуже.

Було ще ми малі назбирали на полі мішок проса – а вони узнали, приїхали і з комори забрали те, що ми малі збирали.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

Із рідних нашої сім’ї ніхто не помер. Нас спасало те, що біля хати в нас було два озера і ставок, то спасала риба. Ото батько з пухлими ногами ходив по рибу. А вже у жнива, хто ходив на роботу, давали по 200 гр. хліба. В липні покращало. Ще вишні як стали, а рясно-рясно їх було жарко тоді в хаті. То батько сховав вишні під коморою. Коли ж прийшла бригада, то знайшли вишні. То батька вдарили, а він як закричав, а ми вискочили на двір, то вони й змилися.

Де ховали померлих від голоду?

Людей тоді багато ходило пухлих, хто і ноги протіг. Я було бігла через кладбище, а там дивлюся – понакривані біленьким мертві лежать. То мабуть хтось із рідних понакривав. А було, що не було й кому ховать.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

У нас такого не було – я тоді в Гінцях жила, а а розказували, шо в Тарандинцях, там де жили Сахни, жінка дитину з’їла. Людей тоді вимерло багато. У нас, через дорогу, три душі вмерло – була сім’я: мій ровесник і мати з батьком. То попухла вся сім’я. 

Як закінчився голод?

То вже після жнив почали давать зерно на трудодні. Хоча кому давали, а кому й ні. Тоді побачили, що людей осталося мало, почали сіять зерно і буряк потроху давать.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

Ну, то вже не так було. Були люди, що й голодували. Лишнього хліба не було. У мене мама на пекарні була. Ото ми брали хлібинку за три рубля, правда хліб тоді був – 2,5 кіло одна хлібина. Ото на тиждень, та скільки його там на тиждень. Налягали на кашку. Було, що мало хліба впотребляли.

#Голодомор #Хлібозаготівлі #Активісти #СмертністьвідГолоду #Виживання #Сурогати #Подвірніобшуки#Вилученняпродуктів 

Місце запису: с. Майорщина, Гребінківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 3 липня 2003 р.
Хто записав: студент ІІІ курсу Фотієв Сергій Валерійович
Респондент: Корцова Ганна Іванівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 р.н. проживала в селі Майорщина Гребінківського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?
Пам’ятаю. 

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?
Забирали хліб.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Приїзжали із Пирятина до нас. Я не пам’ятаю як їх звали; КГБ, уполномочені якісь з района.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
Не було, не чула я такого.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?
Ну висилали, да і отож, кажуть, що не вступили в колгосп, чи щось таке.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?
Наче ні.

Як люди боронились?
Нічого не боронилися, віддавали усе, да й все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Не можна.

Хто і як шукав заховані харчі, продукти як їх звали?
Перекопували землю і все.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?
Два, три чоловіки, по разу, по два. Ідуть як оце за ялиною, кажуть, отам є, ідуть і шукають.

Де можна було заховати продукти харчування?
Ну, де, закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Варили, варили галушки, отим, серед вигону.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?
Ну це як у кого. Хто наприклад не виконав, чи не заплатив, так забирали одежу, продавали, хто що віддадуть.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?
Одного за буряки судили чоловіка, і не вернувся він, зібрав там чи три чи чотири буряки з поля.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Не дозволяли, у колгосп забирали.

Хто охороняв поля і колгоспні комори?
Об’єзчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп? Чи змушували їх?
Я й не помню. Хто хотів, хто не хотів да ж заставляли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
Худоби не брали.

В який час ходили забирати продукти у людей?
Вечером і вдень.

Скільки разів приходили до хати?
Не пам’ятаю. 

Коли почали люди помирати з голоду?
У 33 році – іде бідна людина, ноги худі, вода тече з ніг і пада на ходу. Навесні отак, літом.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?
Оце я не помню.

Хто не голодував в селі і чому?
Як на мене таких не було.

Хто зумів вижити?
Хто вижив? Так оце люди повиживали, вже померли вони, ті що з голоду пухли вони.

Чи допомагали люди одне одному  виживанні від голоду?
Ніхто не допомагав, бо нічого ні у кого не було. Липу, оце листя рвали на липі і ото сушили, і ото акація цвіте, зірвали оті цвіти сушили, а тоді отакі ступи були, і товкли у ступах і пекли отакі млинчики..

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Не було таких, всі голодували, не було таких, щоб не голодували.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
Ну це з рослин споживали листя, акацію білу, ото буряки сіяли, оце буряки що зерно. Ото тоже потовче. Тоді макуху їли, ото таке.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Не помню.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?
Міняли у кого було золото, например, у тата мого золоті ложечкі, так ото у Торгсін носили і там міняли. І тоді ото в Торгсині міняли оцю ложечку, і давали на цю ложечку муки.

Чи був голод в місті?
Хто їх зна. У селі оце ходили люди.

Скільки людей померло в селі? Чи є у вас такі відомості?
Ні, немає.

Чи відомі випадки людоїдства ?
Не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?
На кладбище, оту вот, люди хоронили.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?
Рідні платили.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?
Отут, оце ж тут кладовище. Я пройшлась там, так усе позаростало.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?
Хто поминає, хто як є. Як вже багато їх немає теж, що голод був так померли.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Ну ось зробили уже. До Київського от ото. Церква була, ото де контора, там церква гарна була, так розібрали.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?
Ні, ні.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?
Не знають, да звідки вони б знали. Ні, ніхто їм не розказує.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?
Хто зна, хто був.

Чи знаєте що таке Торгсін?
Ну отож розповідали, що носили у той Торгсін по десять копійок. Серги у кого були, здавали і брали ту і крупа, що там було.

Місце запису: х. Лукаші, Великобагачанський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Коробка Віра Андріївна, 1937 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала на хуторі Лукаші Великобагачанського району Полтавської області.

Мені розповідали неодноразово про голодомор дідусь і мати. До сих пір я пам’ятаю все чітко. Мого дідуся звали Колісник Іван Григорович, матір – Колісник Марфа Прохорівна. З їхніх розповідей я знаю, що з середини 1932 року люди почали масово вмирати від голоду. Багато людей приходили до хутора з Миргорода, з району, тому що в нас було багато трави, акацій, шпичаків – всього, що можна було вживати замість їжі для того, щоб вижити.

Тому досить багато людей помирали просто по дорозі, і їх ніхто не знав. Коли мали чим, то пухлу людину намагалися хоч трошки підкормити, щоб довше прожила. А було й таке, що до хати не доходили і падали мертві. Їх тоді підводою збирали везли на місце поховання. 

У мене була сусідка тітка Марфа, і у неї було троє синів. Чоловік її належав до тих, хто не хотів, і не вступив до колгоспу, їх називали «середняками». Тому його було засуджено і відправлено на каторгу в Соловки. Він писав своїй жінці раз у місяць, бо більше йому не дозволялося. І коли прийшов черговий лист, вона його не отримала. Тітка Марфа майже ні з ким не спілкувалася. Коли померла разом із трьома синами від голоду в хаті, то її знайшли тільки через деякий час, і поховали у нас в садку. Всі були дуже слабкі і ледве рили яму. Стороженко Аврам і Пантелеймон Кваша, вони ще були порівняно з іншими дужими. Саме вони копали яму. Коли виконали цю роботу, приїхала підвода, і дідусеві сказали, що тут поховають і інших померлих, щоб ще однієї ями не рити. Там було десь тринадцять душ. Для того, щоб не зразу заривати людей, бо дехто міг бути ще не мертвим, а непритомним, зверху яму накривали досками, робили своєрідний склеп. А потім через декілька днів повністю заривали землею. Останніми там були поховані Пантелеймон Кулинич і дівчинка Оксанка Колісник. Взагалі в нас на хуторі було три поховання часів Голодомору. Одне у Яремківському дворі, але де саме невідомо. Друге – напроти хати сім’ї Стороженків, там раніше був старий погріб і туди складали померлих людей. Третій – в садку Колісниківського двору, мого батьківського будинку. У Яремківському дворі, де саме знаходиться поховання невідомо, але мені розповідали один випадок, який трапився під час захоронення людей. Про нього мені розповів Яремко Аврам Махтейович, бо він трапився саме з ним. Коли звезли небіжчиків до двору і вкинули до ями, він побачив чоловіка, який лежав, і моргаючи дивився на нього. Він запитав, чи той живий, чоловік кивнув головою. Потім, повязавши його мотузкою, підняли з ями. Сам чоловік був із Миргорода. Жінка Аврама Мохтейовича, тітка Наталка, відгодувала його. Дала йому ліпешка і козиного молока, той наївся і в нього надуло живіт, але швидко все пройшло після відвару з деревію. Так прожив той чоловік в них рік, та й пішов додому. Поховання напроти хати Стороженків знаходиться на невеликому пагорбі, де був маленький (гробів 20) цвинтар. Люди в ті часи хоронилися дуже близько, і тому там майже нема як пройти. Але із ще давніших часів на тому пагорбові, збоку, був погріб чи комора, досить глибока. В 1932-1933 р. він був майже зруйнований і покинутий. Щоб не рити яму і не витрачати сили, було вирішено хутором ховати людей в ньому. Померлих вкидали або в одежі, або замотували в полотно. Без труни, купою. Хреста пам’яті жертв Голодомору на нашому хуторі не було встановлено.

Місце запису: м. Зіньків, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 04 серпня 2002 р.
Хто записав: Літвішко Олена Віталіївна
Респондент: Кулібаба Марія Василівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Зіньків Зіньківського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

У нас тоді у 32-му забрали усе шо тіки було. А все із-за того, що батько зразу в колгосп не захотів іти, потім то пішов. Ой, тоді повимітали усе, вишукували де могли, і по горищах, хто де ховав, щоб хоть що небудь собі оставить на жизнь. А тоді усе так уродило хорашо, красота просто, а бачиш, власть по своєму рішила. Позабирала у людей, що тіки можна було, і у нас позабирали. Не оставили даже їсти, не то що, щоб даже посіяти на слєдующий год. Так нас осталось тіки троє сестер, остальні поумирали…боженько…мама наша за один год пошти посивіла. А Катькіна – мала, так оніміла, даже не помню чого, но я так думаю, шо її навєрно хтось налякав, може погнався, хотів на ковбасу пустить, хто його зна. Но не балакала вона тоді довго, десь з пів-года, чи менш.. Я її отхажувала, і ще Галю. А я ж то старша уже була.. уже робить ходила в колгосп, а вечером ходила шукала, що б поїсти у хату принести. Спасалися тим що у сторону, як до Власівки йти були колгоспні поля, на яких посажена картошечка була, так її уже давно убрали і зсипали в кагати,  і нікого туди не пускали, охраняли дньом і ноччю.  Звідти по-трошку ту картошечку і вивозили, а весною уже вона, та шо там в тих кагатах пооставалася, то уся погнила. Там і оставили охрану, так ми ноччю підповзали, і вигрібали потроху тої картошки. Принесеш її додому, подавиш її у руках і на сковородку без жиру, попечеш. Так і сама ж не їсиш, бо треба ж ще Катінку накормить, вона ж як оніміла, так даже ходить перестала, лежить тіко і плаче, не хникає, а тіки сльози капають. А як подивлюся яке воно худе, так самій плакать хочеться, а мама тіки подивиться на нас усіх та і тож плаче… А люди тоді їли, шо могли найти, листя, кору в ступці товкли і галєти робили, береш змішуєш муку з кори з водою, і ліпиш галєти, і на сковородку, но хто таке їв, усі вимерли… І щас вспоминаю, аж мурашки по кожі.

А в 46-47-му роках, було щось схоже?

Та ні доцю! Бог милував, легше було, воно то голодали, і молодость я вспомнила, на річку ходила і жаб додому приносила, рибу, ракушок, даже раків, і у колгоспі кормили. З голоду не вмерали і на том спасіба. Та уже і взросла була, і чоловік з войни вернувся, даже мотоцикл німецький додому привів, так він такий гарний був. Ото тіки шо дітей багато сиротами пооставалося, так хто ж їх кормив би, кому вони були нужні…нікому. То вони бідненькі дуже умирали, милостиню постоянно ходили просили, ідеш на роботу, сидять під заборами, а як хтось мимо іде, то просять: подайте на жизнь. Жалко…дасиш тому, що найхудіше, а вони як горобці накинуться на той кусочок, худі, як скілєти. Тоді їх потом у детдоми поотправляли, слава Богу, там хоть кормили. 

Місце запису: с. Гайове, Козельщинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Корецька Марія Костянтинівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Троцько-Пинчуки Пісківської сільської ради Козельщинського району  Полтавської області.

Де Ви народилися і хто були Ваші батьки?

У с. Троцько-Пинчуки Пісківської сільської ради в сім’ї колгоспників Кості Хрисантовича та Марії Якимівни. В родині було 2 дітей (ще брат Олександр 1926 р.н.) 

Скільки Вам було років і чи пам’ятаєте Ви Голодомор? 

Коли почався голод мені було вісім років, я все дуже гарно помню. Мої батьки працювали в колгоспі, а ми з братом були вдома.

Що Ви їли? 

Ні про що друге не думали, тільки про їжу. Їли листя з дерев. Недалеко від села були кагати з картоплею. Ми туди ходили викопувати її, із кой- якої уже виділився крохмаль, а потім мама пекла коржі. Ці коржі дуже неприятно пахли, та ми їх це такий їли. Весною, коли на деревах достигли ягоди, ми не могли їх зірвати, бо треба було ділитися з іншими.

Чи було у Вас господарство? Як до цього ставилася місцева адміністрація? 

У нас була коровка. Ми, дітвора, ходили її забирати з пастівника.  Один раз я пішли по корову, а була дуже больна, то там і осталася, а корова сама прийшла додому. Мама думала, що знайде мене мертвою так як ослабла, але слава Богу я залишилася жива. 

Ваша родина вижила вся, Ваші знайомі? 

По сусідству в нас жила сім’я, то поки дорослі були на роботі, їх маленька дитина померла на печі.

Чи бували випадки, коли Вам не було чого їсти і Ви продавали речі? 

Наша мама продала останню хустку, щоб купити нам щось поїсти. Як важко не було, але наша родина пережила Голодомор.

Місце запису: с. Червона Знам’янка, Кременчуцький р- н, Полтавська область.

Дата запису: 19.11.2005 р.

Ким записано: Лопаткова Яна Валеріївна.

Респондент: Ярмішко Настасія Данилівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Червона Знам’янка Кременчуцького району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?
Пам’ятаю і 33 – й і 47 – й, пам’ятаю,  харашо пам’ятаю, но 47 – й мені не страшний був так ше й нормально. А 33- й мені страшний.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?
У 47 – м неврожай був. І після войни воно ж було, і був неврожай великий, а 33- й – мені не ізвесно чого був, потому шо ходила така бригада, шо і криші розкривали, і все робили. Вишикували з мечами ходили, вишукували – де, то може закопав, шо із їжі.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Ну, отака бригада була.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?
Не знаю цього. Не знаю

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?
Не знаю, я мала була. А в 47 – му не одбирали нічого у нас. Шо в нас було, те в нас і було, а тіки того й, шо неврожай був, значить, тіки те, шо на вгороді вродило там, те наше. А в колгоспі ми нічого не получали, бо неврожай був.
Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Опитували, як, хто не виконав, там, шо налогу якогось не виконав, то прийдуть, опишуть шось там, шо найдуть, продадуть.
Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

А яку зброю? На мене не наставляли. Навєрно не було в їх зброї ніякої, а так… Їх послали – вони пішли. Но це у нас, у Жомнені тіки таке воно навєрно було, бо дядько, материн брат у Воєнському жив за сім кілометрів, то у їх не ходили, не шукали ото вузелків отих. То в дядька таке було трошки хліба, а в нас була корова зосталась од батька. Та зарізали нашу корову, поміняли, бо вона тільна була, ждали ж молока, а коли батько вмер, то виміняли ялову корову, то зарізали ту корову, та в дядька трошки хліба – і ми вижили.
Як люди боронились?

Ніхто – нічого. Прийдуть, заберуть, що найдуть.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховати? Так шукали ж, з мечами ходили, штрикали по городу, в хаті й домівку проб’ють. Нільзя було сховать ніде нічого.
Хто і як шукав заховані харчі?

А Бог його знає. Тепер я їх вже не знаю, як я  тоді – шо? Ше мені 8 год було, шо я пам’ятаю? Нічого.

Скільки їх приходило до хати?
До нас, до хати не приходили, бо в нас не було чого ходить. Батько пішов у колгосп, то в нас так не було нічого не брали, в нас нічого. Не приходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де можна було продукти?.. Бог його зна. Їх скрізь же шукали. Скрізь шукали! Даже ??? не потурляли в сосєда, це я знаю, в сосєда і комин турнули, шо шукали тамечка. І він, бідний, топив же ж, а накрив чумарко. комин, не диміло. І чумарку спалив, сам учадів. Помер…
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

А! Давали, давали. Давали, тіки – шо… А навесні, я пішли на роботу, то на роботі варили затірку з сої борошна. Добра була… А ми, а ми, із Кирилом, з покойним, братіком. він – найменший, а третя була. Так ми ходили у луги, рвали щавель, той же ж – дикий, і цибульку ??? рвали, і ото ми тим їли. І абрикоси такі, шо ше не було того – кісточки, ото ми, я хоч не пухла була, а Кирило пухлий був, і виліземо ото під ту абрикосу, і ото ті абрикоски рачки лазили і збирали. А потом ми нарвали ??? і лободи, і мамка нам наварить, і воно таке добре було… Уявляєш?

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники,                  худобу, тощо?
А збирали, збирали. Продавали, продавали.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не розрішали, но ми збирали. Але ходили з Кирилом, назбираємо колосочків, намнемо, натовчемо у ступі, і мамка нам наварить тоді каші, як прийде з роботи.
Хто охороняв поля і комори?

Колгоспні комори? Були такі люди, шо охороняли, а хто вони такі? Я їх не знаю. Об’їжчик, так.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Добровільно йти в колгосп? Як ніде діваться, то йшли, канєшно. Ніде було діватися. Не підеш у колгосп, значить знищили тебе зовсім. А пішов в колгосп, значить, хоч і вмер в колгоспі, так сім’я осталась.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Заставляли… Як заставляли? Одбирали в його землю до порога, шоб ішов у колгосп. Ну як, не піде в колгосп, значить – на чим же жить.
Де переховували худобу?

Худобу? А! Були стайні такі, шо тамечка вони держали її, і люди робили там, коло тої худоби. А своє, своє не переховували, не було такого.

В який час ходили забирати у людей зерно?

В який час? Оце десь од Нового Году оце до самого врожаю. Но в 33 – му врожай був хароший, но тіки шо нам його не давали.

Скільки разів приходили до хати?

До нас не приходили. Батько ж пішов у колгосп, там він уже й умер, в маю місяці він умер. Батько й Петро, старший мене, померли вони за один тиждень, то мати осталась в колгоспі, і мати ж пішла робити у колгосп, то до нас вони ніякої.

Коли почали люди помирати від голоду?
От уже з зіми вони начали, з Нового Году, оце я помню так, шо і батько вмер, це в маю вже, і Петро, і у одній ямі сховали, і бабушку там, в ???… на ходу люди мерли ??? не було. 33 – й страшний був, а тіки шо воно мені ше не дуже доходило, бо я мала була. А як їсти хотілося – помню.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Нє – а, нє. Вже після голодовки, як голодовка оця прийшла, 33 – й, то тут вже був патронат, вже позабирали дітей – сиріт у патронат, у патронаті держали їх до самої війни.

Хто не голодував в селі і чому?
Ой, мабуть, немає таких людей, шо не помнять його, цього году. А от 47 – й… на степу нам варили їсти, я вже ж робила, і на степу нам варили, і дома таке – в нас хліб був, хоча з буряком пекли, все – таки хліб був ще. Ше я йшла на роботу, то кусочок хліба, цибуля. А вже як начала кукуруза, кабаки, то ото кабака в сумку, кукурузи качанів наварять мати, качанів набереш, і то йдеш на роботу – там обідаєш.
Хто зумів вижити?

А, то чо, були вижили, вижили люди. Трудно було, но вижили. У 47 – м ніхто з родичів не вмер. Ходили на степи міняти за хліб і вижили. Ніхто з голоду не вмерло у 47 – м. А в 33- м багато померло.
Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Ділилися. Ну як, напрімер, оце в тебе кусок хліба появився сьогодні, значить, ти зі мною переділишся.
Які засоби вживали до виживання? Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Які? Ходили то міняли, в обмен, послідню барахлину односили, міняли, щоб вижить.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Як у родичів було шо – помагали. А які родичі так само жили, так шо вони нам поможуть?
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ну абрикоси, були вдома у нас абрикоси. Лободу їли – це ми їли, а більше ніякого кореня у нас не було. У лугах кроме кислиці вже як осінню груші, то дичка, то оце ми ходили восени збирали. А до осени оце кроме ото бур’ян варили. Він такий добрий був, той бур’ян.
З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

А! Нє, нє. І кори – нє. Качани з кукурудзи товкли, пекли лєпьошки – оце ми їли.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не було того нічо в нас. Не вживали нічого. Собак – я не знаю, у нас якось так, шо і собак не було. Не державли.
Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Не знаю.
Чи був голод в місті?

У городі – не знаю. Я до города далеко жила, я в селі жила – не знаю.
Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.
Чи відомі випадки людоїдства?

Були разговори, ну а шоб, так сказать шо… Но були разговори, шо ловили, особенно дітей ловили. Були разговори в селі, ну, а ми хоча жили так у лугах далеко від села, ну а – нормально.
Де і хто хоронив померлих від голоду?

Була ж на кладовищі, підводи давали, так як в колгоспі.
Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ніхто, самі, самі.
Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Нічого.
Чи поминають їх на «проводи», «гробки», «зелені свята»?

Може, хто оставсь, то минають, а колгосп там чи хто там – то ні. Нє.
Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

У нас церкву в войну спалили, то ніхто в церкву не поминав. Зараз не знаю.
Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

А тут є церква. Православна. Навєрно. Київський.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не було нічого. Нас же ж переселяли, і ото викопали отих покойних. То тепер оце я нічого не знаю. Не знаю даже, де мої рідні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи  розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Од нас оце вони знають оце, так то вони ж не захватили. Розказуємо, особенно, як всі з одного села, то згадуєш.
Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Нікого я не виную, бо я знаю – голодовка, хто її зробив цю голодовку, то відкіль ми знаємо, як ми ше малі були. А 47 – й війна ж пройшла, після війни ще не всіпло воно встроїться все, і – неврожай, то у 47 – м було голод, то через неврожай.

Що таке Торгісн? 

Не знаю.

Місце запису: с. Комсомольське, Зіньківський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 26.07.2002 р.

Ким записано: Літвішко Олена Віталіївна 26.07.2002

Респондент: Яременко Марія Порфиріївна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Комсомольське Зіньківського району Полтавської області.

Чи не могли б Ви розповісти, що памятаєте про події 32-33 років?

Розказать…розказати…ххмм…Я стіки за свою жизнь пережила, стіки мені іспитаній випало… 32-й кажеш? Ой, доцю, ну урожай у ті годи був дуже хароший, бо мати казали, шо такого урожаю не помнили давно, но по колгоспах нікому нічого з нього не попало, хотя казалось би шо там би з тої пшениці, шо уродила хватило б на пару годів, тім более, шо вродило воно не тільки у колгоспах, но і у людей по огородах, батько тоді дуже довольні ходили, нас же було тіки дев’ять дітей у сім’ї, так шо понятно,  шо жили ми не дуже багато, єлі хватало нас накормить, последня дитина якраз в тому году і народилася, і зразу мама і заболіли, то робить ходили тіки батько, і ті шо старші були, я уже ходила – сначала гусей пасла, а як уже старша стала, то кози пасла.
Так шо урожай тоді хароший уродив, батько даже хотіли трохи соняшника продать, бо в нас багато було, і купить ще одні сапоги, бо у нас, шоб у школу ходить вообше тільки дві пари було, а ходили пятеро у школу, так ми осінню і зімою по очереді ходили. Батьки ходили робить, но мама заболіли і ходить не могли, і нам нічого на сім’ю не дали, сначала ще давали батьку 200 грам хліба, він усе нам приносив, а потом і те перестали, но то не тільки нам, тоді нікому вообще нічого не давали, хотя ходить на роботу було обізатільно. А потом стали ходить отряди по хатах і усе абсолютно забирать. Позабирали тоді вообще усе, даже сухарі і одежу, все забрали, і той соняшник, шо батько продать хотіли, а мама у малого у пелюшках заховали кусок мила, шоб його мить воно ж іще дитина совсім мала була, тіки-тіки родилася. Так той кусок найшли, і дядько який його найшов, дуже маму тоді ударив, сказав, шо вона хотіла украсти у страни, і шо за таке вообще убивать нада. Потом уже, як почалася осінь, то їсти стало совсім нічого, мама ходить на роботу не могла, і сестри як пішли у яслі, там дітей кормили, думали шо хоть там дадуть поїсти, но їм сказали, шо їсти не дадуть бо батьки на роботу не ходять і трудоднів не одробили, то вони голодні додому і пішли, а по дорозі лягли отдохнуть та так вообще і не встали. А в школу ми і не пішли, далеко було дуже, ми б просто не дойшли, сили б не хватило, тім более, шо там би нам тоже нічого б не дали. Тоді чогось дуже багато дохли коні, і люди ото було як побачуть, шо якась кобила упала, то всі вообще, хто рядом був до неї зразу біжать, бються, роздирають її на куски. Шо там казать… Бо воно ж кожен хоче собі хоть трохи оторвать, їсти дуже сильно хотілося. Тоді в ті тоди люди вообще їли шо попало, аби тіки вижить. Не те, шо січас, хотя і щас я собі не могу позволить і того сальця купить, і ще чого-небудь вкусненького, но тоді таки ж страшне творилося, драли листя з дерев, кору, мішали в кого було з висівками, і пекли галєти. Їли почки з дерев, хто шо міг найти. А коли почалась весна нас осталося вообще двойко, і тато осталися, а мама ще осінню вмерли, пішли на роботу, шоб хоть шось дали, і не вернулися, а тато як прийшов, питають: “Чого мами немає?” Ми сказали, так він ходив її шукать, но так і не найшов. Так весною ото ми тіки і осталися, а почали людей на роботу виганять, то тато якось даже не знаю, де ті сили узяли, но він дядько дуже здоровий був, підкови в молодості вообще міг руками ламать, то хотя тоже пухлий був, но пішов, думав, шо поїсти дадуть. То він нам хоть шось принесе, бо ми з сестрою вже вообще ходить не могли. А у полі заколотьку давали, шоб люди прямо на полі не дохли, а з собою заприщали вообще шось брать, коли з роботи додому ішли, то усіх провіряли, шоб ніхто нічого додому не уніс. Якшо ж находили хотя би маленький кусочок буряка, то могли посадить на десять год.

Вообще дуже важко було, шо там казать, в кого хоть шось оставалося, шли на базар міняли, хто за шо, хто за макуху, чи за сухарі Було, шо люди усе вообще з хати виносили, шоб хоть жменю сухарів чи макухи узять, но вона дуже жирна була і разні болєзні нападали, то даже дуже часто, шо і умирали. Ну батько потом із дядьками зібрались іти на Кавказ, шоб помінять там наші вещі на муку і на продукти, так усе, шо було дома, усе з собою забрав, а ми з сестрою дома осталися, він страшно нас оставлять не хотів, но дядько Василь його вговорили. Так як він вернувся ми вже єлі живі були… Нас сусідка спасла, вона ходила під Зіньков, там були кагати з картошкою, і хотя та картошка уже вообще пошти вся гнила була, но її всьо равно охраняли, то її люди ноччю збирали і приносили додому, мяли і пекли галєти, то сусідка нас жаліла і іногда, поки батька не було, нам приносила, шоб ми не здохли із голоду.

А ще по селу їздив “чорний вагон” яким забирали мужиків із села, і ніхто не казав за шо і куди… І труповозки їздили, одвозили трупи тих, шо помер, шоб епідемії не було.

Можливо Ви знаєте місця поховань людей що загинули в ті роки?

Не, даже не скажу, знаю тіки, шо моїх усіх тато у погребі позакопували, а у войну хата

згоріла, і нічого вообще не осталося…

Розкажіть будь ласка, а що відбувалося під час голоду 46-47-го років?

Та шо після войни, слава богу мій чоловік додому вернувся, то вообще-то легше було чим багатьом, бо тоді багато хто не вернувся…хто погиб, а були такі, шо десь уже собі другі сім’ї позаводили, то дуже багато вообще жінок одиночок пооставалося, та ще і з дітьми… Ми уже тоді до всього привичні були, за войну чого тіки не надивилися… Та і якшо подумать, то ніколи дуже сильно, доцю, і не жирували, постоянно в проголодь жили і до войни, і після. Так шо голодали не тіки в 47-му, на все тоді був план. Один раз батько умудрилися заховать порося і про нього ніхто не знав. Коли рішили його різать, то робили це в погрібі, наділи йому на голову мішок з пеплом, шоб не сильно кричало. Вообще в 46-му у нас корова Зоська була, но її молоко вообще повністю треба було здавать, но я умудрялася заховать стаканчик, бо у мене мала дитина була, так я її тіки тим молоком і спасла, бо іначе б і не вижила б, воно тоді вообще ще мале було. Правда потом чоловік на склад устроївся, то тоді тіки легше стало. А скіки тоді вообще дітей голодних ходило, милостиню просили… Боже-боже…