Місце запису: с. Оболонь, Семенівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 05.08.2009 р.

Хто записав: члени краєзнавчого загону Оболонської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Респондент: Білоус Михайло Гнатович, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в селі Оболонь Семенівського району Полтавської області.

Сім’я велика – 12 чоловік: дід, баба, батько, мати, 8 дітей. В голод нас видворили із своєї хати, вкритої цинковим залізом, у незавидну хату. Батько став ходатайствувать, і хату вернули. Померли дід, баба, брат Гриша. Альоша став пухнуть і сестра Оля. Мати просила Бога, щоб їх муки Бог прибрав. Сім’я працювала важко, ходили пішки за баланду у поле. Їли грицики, зерно виминали із снопів, варили, що привезуть із Білорусі: квасольку, з калачиків зерно, «глуху жаливу» – заколоту. Батько їздив у Гомель багато раз, вивіз все з хати, щоб добути харч для життя – ну, було мало. Батько мусив зняти кришу і вимінять на продукти, бо інакше сім’я вимре. Возили трупи возами, підбирали з лікарні і по селу, давали кусок хліба тим, хто копав яму на кладовищі.

Батько Гнат Григорович був майстровитим і зробив жорна. Зерно, рештки якого ще лишалися в людей, батько знаходив час і потайки молов ті вузлики. Але хтось його таки виказав. Прийшли, жорна конфісковані й знищені.

У 1941 році закінчив 7 класів в школі в Оболоні. При німцях в окупацію робив у колгоспі, який не розпустили. Батькові запропонували, щоб не забрали мене в Німеччину, записати в поліцаї. Я не захотів, і в домовій книзі виправив рік народження на рік менший. Кілька раз брали до Німеччини, тікав з Оболоні, і з Семенівки. Раз таки довезли до Києва німці, місяць проробив там на кирпичному заводі, розвідав там обстановку і знову втік додому.

Коли вже німці відступали з Оболоні у вересні 1943 року зібралося нас молоді 19 чоловік на конюшні четвертої бригади, щоб по степу зібрать худобу, що розбіглася, як наші прийдуть, буде як знахідка. А тут німці наскочили. І погнали нас по Горошинській дорозі до Созової долини. Там стали розстрілювати, я чудом залишився живим, бо впав і принишк. Мотоцикли німців поїхали, серед хлопців хтось заворушився. Я підняв голову – всі мертві лежать. У 1944 році призвали в армію. Воював з японцями, потрапляв в оточення. Служив у армії 7 років. Після повернення додому працював комбайнером, механізатором, згодом бригадиром тракторної бригади.

Небагато щастя зазнав у житті, найщасливіший день — коли Україна стала незалежною. 

Місце запису: с. Решетилівка, Решетилівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 21.08.2003 р.

Хто записав: Горбачевський Олексій Олександрович;

Респондент: Крайня Галина Семенівна, 1920 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Жовтневе Семенівського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Я пам’ятаю добре, бо в 1932 мені було 12 років, і хоч була ще мала і не все понімала, але пам’ять в мене взагалі добра. А вже в 1945 – 1946 рр. я була в коморі, то голоду не знала та в нашому селі вже тоді і не мерли люди.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Все викачали. Встрєчний план. Був урожай. Не дали нічого на трудодень.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Із району керівництво. Уполномочені по заготівлі хліба. На район давили зверху.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Як куркулів репресірували, то на них доносили. А щоб між простими людьми – я не чула.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

А чорт зна. Приїхали з району, наших активістів з собою взяли, а чи були в них документи чи ні – я тобі не скажу.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Аякже. Судили, ще й як. За все. Судили без розбору, хоч і купа дітей Робила у нас в селі одна жінка свинаркою. То навибирала гарбузового насіння з тих гарбузів, що свиней годували. Так за той вузлик насіння засудили так, що і не повернулась.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Може у тих які з району і була. Та їх і так як вогню боялися.

Як люди боронилися?

Та боже сохрани, чим би вони оборонялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

А думаєш не ховали ? І не находили. Під припіччя закопували, в різну посуду насипали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Була така вже суча активістка Палашка Бараннік, ще й коса. Іван Васильович Винниченко. А інших я позабувала.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Не по одному. Ідуть душ скіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали, може воно там і трюхло як не можна було забрать. Під грубою в Петра Аврамовича була ямка – то він жив. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ну хто був у колгоспі, то було громадське харчування. Варили заколоту. То люди йшли у колі оси за черпак заколоти.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Як отих куркулів репресірували – то позабирають все на світі. Потім торги устраювали. А у бідних хіба було що забирать?

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Було такс І я ходила красти колоски і ні разу не поймалася. Кругом стояли вішки, а там надзірателі. Полізеш в жито, ножницями колосочків наріжеш, а підніматися іти додому страшно. А як піймають, то тюрма.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, все в колгосп.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Кого назначають з наряду, чи як там договоряться. Якщо людина совісна, то не могла довго об’їзчиком робити. А був такий Костюк, то весь вік проробив, то той і солому в бабів на спинах палив, і стріляв під вухом.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Та прям. То оті ледачі, що у них дома на землі самі бур’яни росли, то хотіли. Та ще деякі багатенькі йшли. А так це була трагедія для людей. Моя мати три рази вступала і виступала з колгоспу. Було таке, що ходить степом кінь, а на ньому табличка: “Хожу блукаю – хазяїна шукаю, Хазяїна не знайду – а у колгосп не піду!”.

Трудодень, трудодень, 

Дайте хліба хоч на день. 

Трудодень, трудодень, трудоодиниця – 

Батько ходить без штанів, мати без спідниці.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Агітували всяк, страхали, як хочеш. Ну правда не так як за облігації, що держали ночами поки не підпишеш.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Хто його знає ? Оцього я не знаю. Та й у нас степ, де ти її заховаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ні вдень, ні вночі не давали тим людям спокою. Разно ходили, всякими способами дєйствували.

Скільки разів приходили до хати?

Лазили. До колгоспників не ходили, все до куркулів.

Коли почали помирати від голоду?

В 1932 році весною почали вже мерти. В 1934 почали щось давати, то перестали люди так сильно мерти.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Та прям там. Наших дітей – сиріт я не знаю, куди дівали. Вони десь зникали.

Хто не голодував у селі і чому?

А чорт їх знає. Всі так крились. Ну начальство ясно, що не голодувало.

Хто зумів вижити?

Де сім’я найбільша, де найбільші злидні – то вимерли. Якщо менша сім’я та коровка є, то виживали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та який там чорт. Хіба що як близькі родичі.

Які засоби вживали до виживання?

Всякі. Хто як.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так. Я в бабусі два роки жила в Гришківці. Вона мамі все врем’я щось підкидала.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Хто ше де найде. Бур’ян який є, полову перевівали Де яка ягода – все до рота Як хто садив картоплю чи цибулю, то викопають посажену і поїдять.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Качани з кукурузи ми били в мішках, потім мололи і пекли лєпьошки. Ще пекли їх з гречаної полови і лободи. Див. №. 33.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

І горобців, і кішок, і собак, і все на світі. Все, шо попадалося їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Так, у городі лучше було. Багато хто виїзжав і пристроювався там.

Чи був голод у містах?

Я не знаю. Факт той, що у городі щось можна було купить. А тут ніякого чорта.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Я ти знаєш не скажу. Мерли ж і свої і чужі. Десь такі відомості наверно є.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Балакали що (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), який жив у землянці пускав до себе на ночівлю подорожніх – а чи виходили вони назад? Потім він у міліції робив. Учителька наша розказувала, що її сестру з’їли. Вообще про це страх як боялись говорить.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Своїх ховали родичі на кладовищі. Ніякої труни, якщо є яка ряднина, то укутають, ще й не одного в яму.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Чужих людей, які мерли в нашому селі, ховали від колгоспу. Не думаю що хтось комусь там платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Окремих нема, всі на кладовищі. Правда під голодовку всі хрести потопили, то попробуй ті могилки знайти.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Всіх померлих поминають. Ну це хто як приїде.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Я в церкву не хожу і не знаю.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Була, так немає. В 30 – х розтягни. Я сама ходила дивитись як дзвони знімали А в Горошині з церкви зробили клуб, з така була гарна церква.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Немає і не згадують, що пропали люди з голоду. Кучеревенків така здорова сім’я вимерла, могилок повно, а хрестів нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Чорт їх зна Може хто і знає. А своїм я розказувала, як хто питав.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Керівників.

Місце запису: с. Дем’янівка, Семенівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени краєзнавчого загону Оболонської ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Респондент: Черненко Марія Іванівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Дем’янівка Семенівського району Полтавської області.

В сім’ї було 4 дітей, мати, батько, бабуся. Дорослі робили в колгоспі. Батько був коваль великої руки, з усім до нього зверталися, загинув на пожарі, рятуючи колгоспне добро.

Сусідський хлопчик Вася, 1922 р. н., з ложечкою своєю щодня до нас ходив. Бо в тій сім’ї троє дітей померло з голоду. І завжди Васі лєпьошечки одділяли і тарілочку якоїсь баланди, що не можна було назвати ні супом, нічим. Вася вижив, поступив у воєнне училище, став старшим лейтенантом, загинув, визволяючи Польщу.

Чистили буряки в колгоспі на квас. Дітвора стояла кружком і ждала лушпайки. Якось тітка винесла з лушпинням і буряк. Ваня сусідський взяв його, кусав його, і кожного тим кусочком наділяв. А сам через через два дні помер з голоду. Сестричка його, 1920 р. н., пухла дуже була, шкіра на ній порепалася, якось сказала: «Я сьогодні помру». І так і сталося.

Якогось дня біля сарая нашого сидів чужий чоловік. А бабуся на терницю зім’яла кукурузу і спекла пиріжків з хроном і дикою цибулею. Та й сказала, щоб і тому чоловікові понесли. А він такими очима дивився, що і зараз страшно, як згадаю. Притулив до себе той пиріжечок, ні разу не вкусив, так і помер.

По селу їздили підводи, збирали трупи. Боялися люди ходити з села в село, бо казали, що один чоловік споживав людське тіло. Хоч доказів і не було. 

Місце запису: с. Полігон, Жовтневий р-н., Миколаївська обл.

Дата запису: 2009;

Хто записав: члени історико-краєзнавчого гуртка Полігонівської ЗОШ І-ІІІ ступенів;

Респондент: Городніщенко Антоніна Єгорівна, 1914 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Плоске Решетилівського району Полтавської області.

Ми тоді жили в селі Плоске Решетилівського району Полтавської  області. Я пам’ятаю з розповідей свого батька. Він розказував, що в сім’ї їх було шестеро. І всі вимерли, остався тільки він живий. Згадував, як забирали все до нитки. Було, сховала мати при сараї буряки — то й ті вигребли.

Мати працювала на конюшні в сусідньому колгоспі. Батько малим до неї часто навідувався і приносив у пазусі дерть додому. Мати, батько і сестри почали пухнути і вмирати. Вижив один батько, бо його дід та баба підгодовували ладомонами – такими млинцями із споришу. А згодом батько й сам почав собі роздобувати підносний корм. Було таке, що ледь не розпрощався з білим світом. Опухав, ноги опухали. Нарізав житніх колосків, сушив їх, м’яв і їв.

А ще згадує батько, треба було до школи ходити, але він не завжди мав силу, щоб ходити. А в школі директриса і голова колгоспу давали учням щодня кандьор. Хоч давали й мало, але й цього було досить. Та кажуть, що хто заявив на голову колгоспу, і його посадили за розбазарювання колгоспного зерна. Так він і пропав.

Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Новицька Вікторія.

Респондент: Поданьова Матрона Яківна, 1900 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в місті Бердянськ Бердянського району Запорізької області.

Під час Голодомору 1933 р. родина Поданьових мешкала у місті Бердянську по вулиці Червоних пілотів. Сім’я була велика: жінка Матрона Яківна, батько Родіон Федорович та 6 дітей. Мати працювала медичною сестрою у хірурга Дмитрука, а батько за фахом був пічник. Але під час Голодомору Матрона Яківна не працювала, бо в неї була маленька дитина, до того ж вона була вагітною. Батько, щоб якось прогодувати родину працював конюхом у лікарні, возив лікаря до хворих, як сьогодні швидка допомога, та підробляв пічником. Мати доглядала за дітьми, у вільну хвилину зі старшими доньками в’язали, вишивали на продаж. Матрону Яківну інколи кликали до хворих, та за допомогу давали одяг, їжу або гроші. Незважаючи на всі ці доходи, родина дуже бідувала, хоча до Голодомору жили заможно. Всі гроші йшли на їжу та мило. В жінки було дуже багато одежі і коштовних жіночих нарядів, бо Матрона Яківна родом з багатої сім’ї, яка мешкала на Лісках. Вся одіж була продана або обмінена на їжу – хліб, сіль, кукурудзу. В “Торгсін” приносили срібні ложки, виделки, ножі.

Члени родини дуже голодували, їжею були зерна кукурудзи, висівки, які приносив батько, та суп з лободи, який варила мати. Ще до цього Родіону Федоровичу давали щоденну пайку хліба 100 г на 8 чоловік. Але рятувала їх, як і багатьох інших бердянців, риба. Діти бігали до моря і просили у рибалок, які поверталися з лову, рибу, в основному тюльку, та бігли передати її матері, щоб та всіх нагодувала.

Скільки разів на березі, на дитячих очах мерли люди, наївшись сирої риби.

Під час Голодомору в родині померли дві дитини, хлопчик Петрусь, та дівчинка Любаня, та народилися мертвою дитина – вагітну Матрону Яківну в черзі за пайкою хліба затоптали голодні люди.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 28.09.2009.

Хто писав: Новицька В.

Респондент: Горбенко Ефросинія Кирилівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Білозерка Васильківського району Запорізької області.

Ми голодували, ходили пухлими. Їли кашку з акації. Чухрали лободу і пекли з неї коржики. Їли ховрахів та горобців. Ми з братом наливали в нори води і відтіль вилазив ховрашок, обдирали з нього шкіру, варили і їли. Збирали гриби, дехто ними травився. Також їли картоплянку степову, вона була солодка.

Буряки терли з попілом і пекли коржики.

Під час Голодомору наш сусід задавив своїх дітей, бо нічого було їсти.

Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 28.09.2009.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Білка Любов Лукʼянівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.

Жили дуже бідно, їсти не було нічого. Варили лободу, пекли коржики з курея. 

Пічку нічим було топить, свічок не було. Ходили дивились, в кого з димаря диміло – просили жару,  щоб розтопить. Світить було нічим, наливати олії, клали фітільок та освічали хату.

Колгосп заставляв на роботу ходить, збирали жуків у бутилку, тоді кидали у діжку, щоб був урожай. 

Місце запису: с. Велика Білозерка, Великобілозерський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Будко Ніна Гаврилівна, 07.04.1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Білозерка Великобілозерського району Запорізької області.

Було мені 8 років. Батько інвалід дитинства. Мати була зовсім неграмотна. Під час Голодомору  був організований СОЗ 13 бідних вступили в СОЗ. Батько здав і бричку, і коняку в СОЗ. Вирішили робити все разом. Як ми голодували. Запасу хліба не було. Були визначені в СОЗі кріпкенькі чоловіки, які ходили по хатам з щупами і по долівці били по землі, шукаючи землі. Приходили ті дядьки, я була дитина мала – боялась, трусилась. Ну що – 33-й рік – нічого не було. Що на городі вродило: квасоля, горох – робили маторженики. Була у нас кріпка ступа, вона й зараз є. Вона була у нас як годівниця. Всі колосочки зернички товкли в тій ступі. Мати ходила в берег за лободою, зробить якісь ляпеники по одній кожному – мені, сестрі, батькові. Хто що в домі було, а майже нічого не було. Залишилась тільки картопля. Треба було здавати лишки. Сусід Іван теж ніс у мішку щось здавати, так і не вернувся, залишилась дома жінка з дітьми. Батько каже мамі: “Оксано, дивись, яка Векла сидить біля хати”, – а у неї ноги опухли, полопались і тече з тих ніг. А її чоловіка, Івана, кажуть, поклювали ворони на полі. Хоч і голодували, Векла Макаровна, а голод пережила, вмерла в 1953 році. Була дуже чесна жінка. Нічого не просить. Мати насипе їсти: “Сідай, Векло, їсти”, – тоді сяде, поїсть. 

Поліз батько у погріб за картоплею, щоб здавати. І я полізла за батьком, батько каже: “Ніно, а ти чого, дивись не впади”.Я вилізла, а потім як почала плакати і обнімати батька: “Таточку, не здавай картоплю”, – а її було відра два маленької. Батько каже: “Оксано, що робити, – так що робити, – значить не будемо здавати. І це нам. Оксано вилазь”. “А як, що будемо здавати?” “ Хай мене хоч уб’ють, а здавати не буду”. Нас батько дуже любив. І нас ця картопелька.

Ішов дядько по вулиці, дуже поганий, ледве йшов, дуже голодний, а мати варила лушпинки з гарбуза. Дядько питає: “Дайте поїсти”. “Так воно ж гаряче, як же їсти?” “Дайте їсти”. Дали йому гаряче, а він ледве живий. Дійшов до кінця вулиці – там і упав, помер. Кажуть люди – уже помер на вулиці дядько.

Самі бідні вступили в СОЗ. Збирали колосочки маленькі, щоб і зернинка не впала. Молодці дівчатка, що зібрали зерничка. Марія більше збирала, я менше.
Зробили ясла в СОЗі і ми туди з сестрою ходили їсти. Там зварять якусь побовтюху і ми могли поїсти. В яслах ми там не були, щоб розважатись, а просто їли. 

Батько був інвалід дитинства. У СОЗі пололи буряки на степу, там варили якусь баланду і він нам передавав в бутилці цю їду. А ми з сестрою до пізна сиділи і чекали цю їду. 

Я ходила в перший клас. Приїхали дві молодих вчительки. І немає де що взяти. І вони нам об’явили: “Може є у кого вдома гарбузи, що є, то принесіть”. Їм не було що їсти. Тетяна Миронівна, вчителька, – голодували, змушені були звертатись до дітей, щоб якось прожити. Альбіна Констянтинівна Палій – її дочка. Вона вмерла в мій день народження. Директор був одружився на молодій Тетяні Миронівні – Кость Фокович. 

Як я виживала в 47 р. Я закінчила 10 клас. Зимою помер батько. Хотіла дальше вчитись. Як же вчитись, мати безграмотна. А я поступила в Нікопольський вчительський інститут. Стипендія 220 крб. А нічого не можна купити. Карточна система. Видавали по 500 гр хліба. Я ділила його на дві частини, одну з’їм, другу на базарі продам за 10 крб.

А дома мама посадила цукровий буряк, перетерла на терку, перемішала з дертю, не знаю де вона брала, потім в баночки – і це була їда. Я брала цю їду. Пішки йшла до Кам’янки, на переправу за 5 крб. мужики на веслах в лодкі переправляли на другий берег.

Мама купляла стакан крупи пшеничної. Бідні були дуже. Мама каже – бросай. А я не хочу. А не було мамі чим допомогти, бідні як старці. Два плаття ситцеві. Сестра прислала з Кавказа, в них і ходила. Провчилась год, не провчилась, а промучилась. Екзамени треба вчити, пішли до клубу попросились вчитись до екзамена. Приходить до них викладач, у якого не було однієї руки і однієї ноги. Питає: “Не жалієте, Сиротюк, що поступили в інститут?” А я кажу: “Жалію, бо дуже скрутно”. А він каже: “Ні, так не може бути”, – і пішов. Потім прибіг до нас профсоюзний лідер і каже: “Пишіть дівчата заяву на допомогу”. Получіли аж по 50 крб. 

В кінці вулиці росла лобода, гарна, а лізла саранча, прямо в двері, намагались залізти до хати. 

Люди в СОЗі працювали, трішки допомагало їм це: їсти варили, хліб видавали. Тоді стали люди більше вступати, потім стали колхози. 

Все забирали, що не було – все здай. Забирали все. У нас хоч якась крупа, а у сусіда дуже скрутно. 

Я була мала, я не помагала нікому. А були дуже бідні. На випускний в інституті не могла піти, бо було одне плаття ситцеве, полиняле. Так сестра прислала мені плаття ситцеве, голубе в горошок. Допомагала мені, присилала консервацію, крупи з Кавказу. 

Дуже важкі роки. Не знаю, як повиживали. 2 червня 1943 року з рядка соняшників взяли нас і повезли в Німеччину. Поліцаї збирали людей для роботи в Німеччину. Хотіли взяли мою сестру, але вона була вагітна, тому замість неї взяли мене, мені було 18. Сестра потім жила в Грузії в місті Боржомі, курортний город. В Австрії працювали в місті Гермагор – 1,5 км. село Оберфелах, внизу Унтерфелах, хазяїн – Ганс Турнер, сестри Анна, Фінні.

Місце запису: с. Новопетрівка, Великобілозерський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 10.09.2009.

Хто записав: Галатіна Л.В

Респондент: Войтенко Євдокія Юхимівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Новопетрівка Великобілозерського району Запорізької області.

В 1932 році мені було сім років. Я добре все пам’ятаю… Хочу сказать, шо в батьків нас було троє: я та два братика Митя і Григорій. Важко було, але в нас ніхто не вмер з голоду, бо була в нас теличка. Ще ми їли очерет, лободу, ловили в полі ховрашків. Помню, що дуже ми хворіли, бо їли все підряд, що і вспоминать не хочеться. 

Хочу ще сказать, що були в селі і добрі люди, які работали і могли чимось помогти другим людям. Їхні фамілії я і досі пам’ятаю, хоч уже дуже стара. Це Пахота Савка, Макуха Протас, Бабошко Оверко, ці люди давали голодним людям потрошку, по жменці зерна і ніхто на них не заявив, ось так, я до самісінької смерті буду з благодарністю вспоминать усіх людей, бо і їм не сладко було, а вони ще і другим помагали.

В період Голодомору я проживала тут же в селі.

Місце запису: с. Вовчанське (до 1946 р. Волконешти), Якимівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 13.10.2005 р.

Хто записав: Кухлінська Катерина.

Респондент: Толстих Віра Артемівна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Вовчанське (до 1946 р. Волконешти) Якимівського району Запорізької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Ні. Я не пам’ятаю. Мені тоді всього три рочки було. Знаю по расказах, а так нє.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала влада? 

Влада забирала усе у народу.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив? 

Да відбирали! Я не помню як їх точно люди звали. Активісти може.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю я цього.

Як це було? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Не знаю я точно. У нас батька забрали. Хтось доніс, що у нас за іконою у сумочці була кукурудза. Ось його й забрали

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Да, Застосовували. І били, і забирали

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

За зброю не знаю, ну а палки носили.

Як люди боронилися?
Моя мама гріла кочергу та виганяла з двору.

Чи можна була приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Я ж кажу, що батько ховав, та нашли – кругом находили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Від государства активістів посилали і вони шукали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Чоловіка три-чотири.

Де можна було заховати продукти харчування?

У погрібі, в ямі, під полом. Та скрізь находили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали на трудодні.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі: одяг, рушники, худобу тощо?

Усе забирали: і одяг, і рушники, і картини.

Що таке “закон про п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього? 

Чула. Було в нас таке, тьотка Марфа собрала колоски на зібраному полі, а її за це засудили і забрали! А за що? Для дітей своїх збирала ж!

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нє, не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Об’єжчики, сторожа з руж’ями.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи? 

Нє, не йшли – заставляли.

Чи змушували людей йти до колгоспу і як?

Хліб забирали, їсти нічого було – та й ішли. Або, мати казала, шоб батько пішов у колхоз, сина посадили.

Де переховували худобу?

Не знаю. У нас корова була і ту забрали.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Та вони в любе время ходили. Що вони когось боялися?

Скільки разів приходили до хати? 

Та не один раз, це точно.

Коли люди почали помирати з голоду?

Та коли – коли холодно ставало. Харчі всі з’їли. Та й почали під заборами падати.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Опікувались. Нас з сестрою забрали ж. Батька в 1932-му забрали, а мати в 33-му від голоду померла. А нас забрали в яслі.

Хто не голодував у селі і чому? 

Так активісти, комуністи і не голодували, і ті, хто добре заховав хліб, хитрі.

Хто зумів вижити?
Кому Бог поміг, той таки й може вижив, я ж з сестрою вижила.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ми були у яслах. А нам одна женщина, сусідка наша, наваре буряків і принесе нам їсти.

Які засоби вживали до виживання?

Шукали все, шо можна їсти.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували? 

Родичів не було в селі.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Буряки печені їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кашку з окації, посльон, адуванчікі колючки обгризали їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Сусликів, йожиків, комах – що ми токо не їли. І конину дохли приходилось їсти

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Ходили міняли.

Чи був голод у містах?

Як був голод, так і в усіх містах.

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Нє, не знаю, не чула.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, багато, мабуть

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Нічого подобного у нас не було.

Де і хто хоронив померлих у голод? 

Де попало. Де вмерли – яму там і рили. Їздив дєд один на брикі і збирав під заборами.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Та нє, не платили.

Чи відомо у Вашому селі місця захоронення померлих від голоду?

Ні, я не знаю таких місць.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Конєшно, поминаємо. Я своїх батьків.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знаю, церкву у нас ще у 29-му розібрали.

Чи є у Вашому селі церква?

Нема – розібрали, я ж кажу. У Давидівці, в Акімовці є церква. Православна.

Чи встановлені у селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нє, нема.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, внукам, сусідам?

А як же – всі знають. Як візьму в руку листя з буряка, або лободи – так і розкажу, як я їх їла в голод.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Государство. А хто ж цей голод зробив.