Місце запису: с. Лютенські Будища, Зінківського р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Андрущенко Іван Романович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Лютенські Будища Зінківського району Полтавської області.

Згадую, що в двох церквах був хліб, але той хліб ніхто не мав права брати. Одна церква неподалік сучасної, а інша – на місці школи. Всі харчі, які мали люди вдома: картоплю, зерно, квасолю, забирав продзагін. щоб якось прогодуватися, люди йшли в колгосп або «індусували». Коли в 1933 році головою колгоспу обрали Коцегуба Івана Артемовича, хліб почали видавати на трудодні (по три кілограми на сім’ю).

Ще пам’ятаю, що колгосп відправляв людей на картоплю. І люди, ідучи на роботу, падали від голоду мертвими. Це відбувалося на Рижому хуторі. Деякі люди «індусували» , у тому числі і моя мама. Тобто їздили по містах, таких як Гадяч, Полтава і підробляли, за що отримували харчі. Тому я не голодував, ми мали що їсти. Деякі люди, щоб вижити, їли горобців, кору дерев, траву, мишей, пацюків. Були навіть випади, що їли людей. Була одна сім’я: жінка, чоловік, двоє дітей і разом з ними жило двоє братів жінки. Коли вони померли – жінка з сім’єю поїли їх. А ще пам’ятаю випадок: – жила мати і двоє дітей: хлопець і дівчина. Коли хлопець помер, жінка вкинула тіло в колодязь і туди ж вкинула і живу дочку. Потім, не витримавши мук, кинулась і сама. Було дуже страшно, коли на твоїх очах помирають люди не від старості, не від хвороби, а від голоду. Це дуже боляче. У ці хвилини не віриш у Бога, все здається сущим пеклом.

Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 15.09.2005 р.

Хто записав: Коробка Н.В.

Респондент: Солодовник Ганна Захарівна, 25 березня 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду проживала в селі Зориківка Міловського району Луганської області.

Під час голодомору 1932-33 рр. проживала в с. Зориківка з батьком і матір’ю. У неї було 2 брата і одна сестра. З дітей вона була найменшою. Батько помер від голоду. Був пухлий перед смертю. А сестра від голоду дуже схудла. Пухлою була і Ганна Захарівна, на ногах тріскалася кожа і виділялась якась рідина. Причиною голодомору вважає неврожай і те, що був великий налог на продукти харчування. Вони вижили тільки через те, що в них була корова. Збирали різну зелень і змішували на молоці. Один брат жив окремо, у нього була своя сім’я, а другий поїхав на уборку кукурудзи під Жданов. В колгоспі давали пайки півхлібини на двох. У людей забирали свиней, птицю. Багато людей повмирали, їх ховали на кладовищі. В колгоспі працювали за “паликпу”, а нічого не платили. Попросили у голови колгоспу відходів, а він не дав. Сказав, що свіней нічим годувати. Вони також збирали з беретки листки, сушили в ступі товкли і пекли з них оладі. В 1946-1947 роки був неврожай, неврожай тому був голод. В цей час у неї вже була своя сім’я, був чоловік і в ці роки вона народила дочку Шурку. З голоду в сім’ї ніхто не помер. Голод не такий страшний був як у 1932-33 р.р. В колгоспі видавали пайок, варили кашу і давали хліб. Власті нічого з продуктів харчування не забирали. Чоловік працював на олійниці, але там нічого з харчів не давали. Вони продавали від своєї корови молоко, масло, а також терен і купували хліб і крупу. Померлих хоронили на кладовищі. В 1948 р. в неї помер син, який прожив лише чотири місяці. 

Місце запису: с. Оборотнівка, Сватівський р-н., Луганська обл. 

Дата запису: 19.03.2008 р.

Хто записав: Місько Василь Петрович.
Респонденти: Місько Віра Іванівна, 17.05.1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживали в селі Наугольне Сватівського району Луганської області.

Голод 1932-1933 років дуже добре пам’ятаю. Урожай в ці роки був непоганий, бо я з своєю матір’ю ходила ночами до скирт соломи і на решето віяла полову, щоб навіяти хоч жменьку зерна на коржі, а активісти нас ганяли як собак, щоб ми не брали солому і фолову. Причиною голоду була влада, бо представники влади забирали у людей все що можна було забрати. Вони ходили по дворах і шампурами ширяли у землю, чи ніхто не сховав продукти харчування. До складу цих активістів входили місцеві жителі Посохова Євдокія, Бецманова Устина, Прасок Михайло. Титарь Василь, Титарь Михайло. Головою Сільської ради був Пискун Андрій. Цю бригаду в селі прозвали «Красна мітла». Потім ці Активісти після вдалого побору збиралися у Бецманової Устини і пиячили. Коли у людей уже урвався терпець невідомі жителі з вогнепальної зброї постріляли цих активістів. Влада з почестями поховала трьох чоловік окремо від кладовища (як кажуть не там де всіх). До цього часу, як їдеш з Наугольнівки на Нижню Дуванку, ліворуч дороги видно ці могили… 

До людей, які намагалися приховати будь що з їжі, застосовувались такі жорстокі міри як побиття батогом, чи палицею, а тих хто не хотів записуватись до колгоспу висилали з села, приїздив «Воронок» і відправляли на «Соловки». З таким свавіллям влади люди майже не боролись, бо були залякані. Був тільки один випадок коли вночі були постріляні активісти. Заховати будь-що з продуктів харчування було майже неможливо, бо «Красна мітла» кожного дня навідувалась до селянських осель узнати, чи не варилося, чи не пеклося що-небудь у печі. Якщо бачили, що в печі топилось, то в піч закладали ломі розвалювали її, або якщо побачать що небудь підозріле на столі (приміром круглий відпечаток від хлібини) тоді весь двір і хата ретельно перевірялись. Тим хто записався до колгоспу давали якусь баланду. 

Активісти забирали не тільки зерно, а і інші речі. Так у моїх сусідів забрали кожухи, корову, телицю і тут же віддали їх членам «Красної мітли». Так Волокиті Прокопію віддали корову за п’ять рублів. А Прасолу Михайлу телицю і кожухи за три рублі, ну не паразити ж, га? І залишили сім’ю на голодне вимирання. Так за два місяці в цій сім’ї вимерло від голоду троє дітей. Їх поховали в садочку під яблунею в одну могилу. Найбільший пік вимирання з голоду припав на весну 1933 року. В селі був страх і жах. Не видно було ні котів, ні собак, все було з’їдено. Навіть граки покинули свої гнізда і полетіли геть світ за очі, бо хто був ще в змозі залізти на дерево, то забирали з гнізд граченят та яйця на їжу. Коли десь здихала якась худобина її витягували на скотомогильник то тільки вночі можна було сходити туди і відрізати якийсь шмат м’яса, яке потім треба було тричі переварити в воді, а воду зливати, щоб потім після вживання не отруїтись. Хлопці навчилися ловити ховрахів. У їжу йшло листя клену, лободи, лопушки, козельки, борщовика, середина з соняшнику. Мати говорила нам, а нас було троє, “Їжте дітки, клочч та вовна, аби кишка була повна». Отак і жили. Ті, хто не витримував спочатку розпухали, а потім здихали. У селі не було діла один до одного, здох ну й лежи під тином, хто-небудь возиком відтягне до кладовища. 

Був випадок коли один чоловік на візку віз на кладовище померлого та не довіз, бо сам помер. А в основному заривали де прийдеться. Так Волокита Юхим і його син Іван були зариті в їхній копанці на городі, бо відвезти на кладовище не було сил в його дружини. 

В селі були випадки людоїдства, так під горою на Підгорівці (так називалась вулиця) дві сестри зарізали матір, а м’ясо посолили у діжу. А недалеко від нас, одна стара жінка зарізала свого онука (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) і зварила його у чавуні, а голову цього хлопчика побачили люди біля її хати на смітнику. Так у селі за 1932-1933 роки з голоду померло більше 350 чоловік. В основному померлі від голоду були захоронені на центральному кладовищі села Наугольнівка та на кладовищах Підгорівки та Сухої. Також багато померлих поховано по домашніх садочках.

Так у 2001 році за ініціативою Оборотнівської сільської ради та місцевих жителів на честь померлих 1932-1933 років на центральному кладовищі села Наугольне був встановлений пам’ятний хрест з меморіальною дошкою. Була проведена панахида настоятелем Нижньодуванського православного храма по невинноубієнним. До цього пам’ятного знаку місцеві жителі завжди несуть квіти.

Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 15.09.2005 р.

Хто записав: Старченко Вікторія Володимирівна;

Респондент: Мельнік Ніколай Ігнатович, 1926 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Євсуг Біловодського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод 1932-33 роках? 

Я і не знав, бо батько був председателем в хуторі Зелена Долина.

Які на вашу думку могли бути причиною голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирали урожай влада?

Влада забрала тоді врожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Районне агентство ходили і казали, щоб здавали картошку, буряк, 32 кг м’яса.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ні, не давали, а случаї були.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбрали мали якісь документи на забирання продуктів?

Прийдуть із райкоми, і кажуть: “У вас єсть картошка, і ви її должні здать”.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

В 33 году розкуркулювали, забирали коняк, коров, людей не били, на хуторі такого не було.

Чи мали зброї ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Не пам’ятаю.

Як люди боронилися? 

Казали: “Що я буду робить, чим дітей кормить”, і завісело од того, який приїзжав уполномочений.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Було, і закопували, а коли находили, то люди отвічали і в міліції були.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?
Приїзжав лягавий і уполномоченний, шукали і на криші, і у хаті, і під полами. В кожному дворі були.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був? 

По два чоловіки (уполномочений і з колхоза ілі бригадир, ілі бухгалтер).

Де можна було заховати продукти харчування?

Рили ями в хаті і так далі.

Чи давала їжу тим хто пішов до колгоспу?

Давали тим, що приходили із Донбасу, і всім давали хто робив, по пайкі на їдака – так воно звалося.

Забирала лише продукти харчування, чи інші речі одяг, рушники, худобу тощо? 

Худоби забирали, а лахміття – не брали. Худобу вивозили в Донбас, чи в город кудись вообщім.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули ви про нього?

Ні, не чув.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини? 

Ні, за це людей наказували пльотками на конях, лучше хай приорють, але людям не дадуть.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Це були сторожа. “Об’єжжіки” – називалися.

Чи люди хотіли добровільно іти до колгоспів?

Були люди йшли, були люди не йшли, але все одно заставляли.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як? 

Забирали все і їм нікуди було діватися, от і йшли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп? 

Були попитки, в курчах приховували.

В який час ходили забирати зерно,продукти? 

Дньом, прийде уполномочений, і забирає все в свої брички, а куди забрали ніхто не знав. Казали: “Що в Донбас їсти повезли”.

Скільки разів приходили до хати? 

Не знаю, до нас ні разу не приходили.

Коли люди помирали з голоду?

Все время марло люди, з початку голодовки – 1932 року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалися держава?

Їх тоді не було, сироти самі дохли. Садіків не було, нічого не було, їх ніде не було держать, за них ніхто не біспокоївсь.

Хто не голодував у селі і чому?

Да, такі були, хто зміг заховать, той не голодував, щоб сусід не бачив, бо здасть.

Хто зумів вижити?
Ось ці ж і могли вижить.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні, сам за себе, самоспасеніє, ніколи. Може чуть-чуть свої.

Які засоби вживали до виживання? 

Було земледеліє, коли ставали колхози давати малесенькі пайки. Коли одобряла трудовий день з шести до шести. Мужику 315 днів, а женщина – 260 днів тоді получали пайку.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували? 

Моя мати ділидася пайкою з братом, і все. А так ні.

Що споживала в їжу з рослин, ягід, коріння? 

Там ягід було на півгорода садили. Сади чого звали Зелена Долина, бо хутор був у лісі.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Жолуді собирали, а корені ніякої не знаю, і так званий по-народному “земляний жир” розчиняли в молоці.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживала в їжу? 

Греченят драли, і все драли, яйця собирали, гнізда шукала, і в общем все, що можна.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти? 

“Міняйло вічно без штанів”, міняли. Міняли м’ясо – продукти, було не відно.

Чи був голод в містах?
Незначітельно, в основному села.

Чи знаєте ви що таке Торгсін?
В перший раз чую.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?
Ніхто не знає. Хіба що сільська рада, та й то чи сохранилась архіви.

Чи відомі випадки у людоїдстві у вашому селі?

Ні, не було такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі, де завгодно, в городах, в дворах. Кидали в ями, як худобину, бо не було сили. Одянуть кудись, особенно в багатодітних сім’ях.

Чи платили тим хто займався похованням померлих? 

Ахто їм там платив? Сьогодні поховав, завтра вмер сам.

Чи відомі у вашому в селі місця захоронення людей від голоду?

Зараз не найдеш ніде нічого. Було де ближче тягти.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки” Зелені свята? 

Хто їх поминав, ні.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Только почали, може годів п’ять назад, а то і вспоминали.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає молодь села про голод 1932-33 рр. зокрема та розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам? 

Розказую.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей? 

Це все правітельство, Сталінські времена, одним словом.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Манько Наталія.

Респондент: Малець Катерина Семенівна, 24.12.1928 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Райгородка Сватівського району Луганської області.

Я не дуже добре пам’ятаю ті роки, була малою. Пам’ятаю, що було горе. Мій старший брат тяжко захворів від голоду, розпух, не міг говорити. Плакав, тягнув руки: “Їсти!”. Мама поїхала до родичів в Єлець, там купила та обміняла хліба, трохи зерна, пшона. А нас в родині було десятеро дітей. Брат Іван схопив хлібину, з’їв майже всю, хоча мама благала потроху, але стримати його не могла. Думали, що він помре, але він вижив. Ми їли буряки, макуху, щавель, восени-гарбузи, жолуді. Хліб пекли із тертого буряка макухи, жита. Була в нас корівка, тож виручала, молоко мама ділила по краплі на нас, дітей. Мама пряла вовну, плела панчохи, потом обмінювала продукти.

Взагалі не пам’ятаю, як жили інші люди в селі. Знаю, що до нас завжди заходили сусіди, чим було – ділилося дружні були, підтримували одне одного.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: 20.05.2008 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Максименко Марія Константинівна (дівоче прізвище Бутко), 06.10.1926 р. н.
Під час Голодомору проживала в селі Новобіла Новопсковського району Луганської області.

В 1932-1933 роках дійсно був голод. Причиною голоду були податки і врожай забирала влада. Ходили спеціально такі люди з двора на двір, вони відбирали у людей вирощене в огороді. Як ці люди звались, я була малою і не пам’ятаю. Я пам’ятаю, що нас мама четверо діток поклала спати на печі, а вони прийшли до хати, ці люди, вони кричали. У них були довгі залізні палиці, якими вони шукали зерно, картоплю, може де запхано в хаті, вони ширяли палками по підлозі, а мама сказала, не кричіть у мене діти сплять. Люди і ми в тому числі, ніяк не боронилися, ми були всі залякані, приховати нічого і ніде нельзя було. Хто ховав продукти тих карали. Їсти було нічого, ми пухли від голоду. В полі не дозволяли збирати колоски, залишки огородини, а хто збирав тих арештовували і висилали, вони більше в село не поверталися.

Нас було в сім’ї четверо дітей – троє, Векла, Іван і Василь померли в голод, осталось я одна найменша. Батько мій працював у голод в 33 році в селі Світлому жив він там в бараці, і він передав, щоб я з мамою прийшли жити до нього, бо мама була дуже слаба, вона годувала мене більше. Ми залишили свою убогу хатину і те що в неї було і пішли пішки до батька. Мама була дуже слаба, а я мала – мені було сім років і я вела маму, дійшли ми до гори, мама лягла, вона не могла більше йти, вона лежить, а я сидю граюсь біля неї, піднімається мама, я її і не проведу 5 метрів, вона знову лягає, і так ми йшли 2 суток до батька.

Їли ми в ті роки рвали на горі бабки, кашки, листи з берестка, лободу, ходили по полю собирали в стару суху картоплю, мняла її і мама варила з неї кисіль.

В місті можна було купити їжу виміняти, у кого було за що міняти, ті ходили в Россош там міняли на буряки, а у нас нізашо було міняти. Ми пожили на Світлому біля батька, батько пайок одержував, мама піднялася і ми всі втрьох прийшли додому.

В своє село до хати, а хата пуста, люди вибрали з неї все барахличко, яке було. Після війни почали організовувати колгоспи, люди добровільно хотіли і йшли в колгоспи, в колгоспі давали макухи по кусочку, мама її мені віддасть, а сама голодна. Ціпами молотили і собі вкрадуть жменьку. 

Не голодували в селі ті, хто зміг сохранить корову і хто міг її держать. А так люди від голоду мерли, як мухи. Хоронили людей на кладовищі замотають у якусь тряпку, хто міг той збивав ящик. Я думаю, що тим людям, хто займався похованням померлих ніхто не платив, всі були бідні і однакові. Я вважаю винних у загибелі людей у голод радянську владу.

Мабуть кожна жива людина знає, хто у неї загинув у голод і вона їх згадує і поминає, і в церкві, і на “Проводи” і на всі свята в нашому селі есть православна, церква, де ми ставимо свічку за упокой і за здоровіє.

Місце запису: м. Кремінна, Кремінський р-н., Луганська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Щолок Г.О.

Респндент: Майдан Зоя Василівна, 19.04.1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Кремінна Кремінського району Луганської області.

Майдан Зоя Василівна, народилась 19 квітня 1922 року у сім’ї простих робітників: батько Майдан Василь Пилипович працював на шахті, а мати Майдан Марія Іванівна домогосподаркою. У сім’ї було п’ятеро дітей. Зоя була наймолодшою.

Під час голоду в нашій родині залишилось трішки пшона, кукурудзи та пшениці, але цього нам вистачило ненадовго, тому що сім’я була велика. Тому ми ходили до лісу і збирали жолуді, люди ходили до річки і їли жаб, рибу, їли щавель, одуванчики, збирали гриби. Також залишилось трохи картоплі, її варили аж поки вона повністю не розвариться у воді, а потім перемішували з водою і їли, ходили на поле і збирали колоски – а потім з них пекли коржики.

Місце запису: с. Можняківка, Новопсковський р-н., Луганська обл.
Дата запису: 20.05.2008 р.
Ким записано:
Респондент: Лукашов Олександр Федотович, 21.03.1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Можняківка Новопсковського району Луганської області.

Наша сім’я складалася з семи чоловік: батько – Лукашов Федот Іванович, мати – Мотря Григорівна, мої сестри – Поля, 1922 р.н., Катя, 1924 р.н., я – Олександр, 1926 р.н., мої брати – Яків, 1928 р.н., та Іван, 1932 р.н.
До 1932 року ми мали велике господарство: тримали корову, свиней, коней і до 10 гектарів землі. Але коли вступили до колгоспу, то все колективізували.
Мати працювала в колгоспі ім. Димитрова на польових роботах, а батько – на будівництві у Новобілій. В колгоспі працювали за «палички», так позначався трудодень. Після збирання врожаю за кожний трудодень давали 200 грамів зерна. Заробленого зерна не вистачало і сім’я стала жити впроголодь.
Були такі люди: Павло Лисак, Гаврило Коренєв, Іван Солов’ян, Данило Мірошник та Ямен на прізвисько Голомозий, які були активістами, ходили по хатах і забирали в людей хліб, продукти, навіть останні, кращий одяг та інші речі.
Почався великий голод. Першим ослаб і почав пухнути і помер маленький Іван. Потім від недоїдання захворів і помер батько. Мати, щоб врятувати дітей, брала вишиті рушники, одежину і носила в Роженьки міняти на їжу.
Нам доводилося їсти козелики, лопуцьки, молочай, листя, траву. А ще траву заварювали з висівками, лушпайками з проса, опилками і пекли з цієї суміші черепеники (коржики).
Стався зі мною такий випадок. Коли я пухлий, слабкий лежав навпроти свого двору, не мав сили доповзти до хати, до мене підійшов якийсь чоловік, взяв за плечі і став трясти, приводячи до тями. Потім дав мені окраєць хліба, а сам пішов. Я став смоктати хліб і якось дійшов до хати. При школі був організований табір, де намагалися підгодовувати дітей. На сніданок давали якесь вариво і скоринку хліба. Зараз мені 81 рік, а я досі пам’ятаю смак того хліба, що дав мені чоловік.

Місце запису: с. Євсуг, Біловодський р-н., Луганська обл.

Дата запису: 12.09.2005 р.

Хто записав: Комлик Людмила Миколаївна.

Респондент: Лозова Катерина Андріївна, 01.07.1925 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Євсуг Біловодського району Луганської області.

Чи пам’ятаєте Ви що був голод 1932-33 роках? 

Так, але смутно.

Які на вашу думку могли бути причиною голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирали урожай влада?

Влада забрала весь врожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Пам’ятаю що ходила кілька чоловіків. Один Юхненко Іван, а другого не знаю. Можливо він був присланий, але свої теж ходили.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбрали мали якісь документи на забирання продуктів?

Ні, документи ніхто не показував, приходили шукали, якщо знаходили забирали. Пам’ятаю, сиділи ми з сестрою на печі і чистили картошку, а вони прийшли і штрикають в потолок металевою палицею, а з потолка заховане зерно посипалось. Залізли і вигребли.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Багатих виселяли на Соловках,  може щоб там вони робили, або щоб померли з голоду.

Чи мали зброї ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Не пам’ятаю.

Як люди боронилися? 

Та як там боронитися, ховали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був? 

Дві-три, люди з села і прислані.

Де можна було заховати продукти харчування?

Овочі заховували в землю, зерно закопували в землю, залипали на горіщі.

Чи давала їжу тим хто пішов до колгоспу?

Так їм варили суп та кашу з зідраного зерна, про хліб люди забули.

Забирала лише продукти харчування, чи інші речі одяг, рушники, худобу тощо? 

Все що було краще в хаті. Помню, бабуля одна із чавун ця варила борщ, налила води і вкинула сорочки і в піч. Вони прийшли, знайшли, забрали. Худобу гнали до табуну, яку забрали у багатіших. Хто був біднішим худобу залишали. У нас була коровчина, та яка там коровчина – кляча. Так і залишили, вона нас і спасла. Пили по стакану молока, а хто цього не мав – то померли.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули ви про нього?

Чула, за п’ять зібраних колосків судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини? 

Ні, гнали з полі всіх, навіть дітей.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Об’їзчики.

Чи люди хотіли добровільно іти до колгоспів?

Ні, але їх манили, бо коли в колгоспі працювали, то з’їсти миску супа, та і дітей накормили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як? 

Голод примушував.

Де перехову переховували худобу, щоб не забрали в колгосп? 

В ярках, лісах, лугах.

В який час ходили забирати зерно,продукти? 

Могли прийти коли завгодно.

Скільки разів приходили до хати? 

Коли як.

Коли люди помирали з голоду?

Найбільша взимку, навесні, коли почала з’являтися трава, перші гриби – герашики (сморчки) люди знесилені.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалися держава?

Дітей що залишилися без батьків забирали до патронату (дитсадок). Це була звичайна хата, яку топили тільки по черзі і варила суп із зерна, що дав колгосп. Можна поцікавитися в Корсун Одарки про життя в патронаті, бо вона звідти.

Хто не голодував у селі і чому?
Раз в день кормили колгоспників, та ті хто мав коровчину. А великі сім’ї вимирали. Ми жили на вулиці Леніна (зараз), там сусіди померли всі, практично зникла вся вулиця.

Хто зумів вижити?
Хто був у колгоспі та мав худобу.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
Так, останньою крихтою поділялася.

Які засоби вживали до виживання?
Люди по-різному реагували на голод, одні останнім ділилися, а інші звіріли. Пам’ятає мати напекла коржів з макухи, висівок, муки жолудів і склала на стіл. Зайшов дядько, а очі в нього аж одичали з голоду, він як накинувся на ці коржі, вони йому були як пампушки з медом.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Різно.

Що споживала в їжу з рослин, ягід, коріння?
Молочай, лопуцьке, земляний шир, гриби, ягоди, жолуді, кору берестка.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживала в їжу? 

Горобців, сорок, кішок, граків, яйця грачачі була царською стравою.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?
Ні, наші ходили на Донбас, а люди звідти приходили до нас, поки викопали картошку посівну, так просили речі поміняти на продукти.

Чи був голод в містах?
Так.

Чи знаєте ви що таке торгсін?
Ні.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?
Не знаю.

Чи відомі випадки у людоїдстві у вашому селі?

Так у нас на низу жила сім’я. Так дочки з’їли матір, старша сестра вже вмерла, а от молодша ще жива. А краще знають про це Коваль Дмитро, або Коваль Іван.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

В загальну яму в основному сусіди, щоб не воняли.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?
Не знаю.

Чи відомі у вашому в селі місця захоронення людей від голоду?

Так, на місця сільради, та на кладовищі біля парку.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки” Зелені свята? 

Я пам’ятаю завжди пишу батюшки, щоб згадав.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Під час служби батюшка пригадує всіх загиблих і померлих в своїй молитві.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні, крести не встановлені.

Чи знає молодь села про голод 1932-33 рр. зокрема та розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам? 

З засобів масової інформації.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Місце запису: с. Стрільцівка, Міловський р-н, Луганська обл.

Дата запису: 10.05.2008 р.

Хто записав: Мєтьолкіна Віра Миколаївна.

Респондент: Левченко Наталія Захарівна, 1916 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр.  проживала в селі Стрільцівка Міловського району Луганської області.

Голод я помню і 1932-1933 і 1946-1947. Ну я тепер його не розлічу, де який. Вони були однаково голодні ці годи і страшні. Різниці в них нема ніякої. Голод та й усе. Був в ті годи такий неврожай, що не дай Бог. І ніхто, нічого у нас не мог забрать того, шо нічого у нас в ті годи було взять. За свій довгий і важкий вік, стільки прийшлося пережити що я уже і не помню в якому году появилися актівісти. Так називали тих людей, які ходили по хатам і збирали зерно та продукти. Я також не помню, щоб когось карали за те, шо хтось, шось приховав. Наверно таких не було. Люди оддавали самі, боялися наказання. Мало що я вже точно помню, чи були у тих людей, що забирали продукти, які-небудь документи, чи ні. У нашому селі не було такого случаю, я такого не помню, щоб когось арештували, або наказували за приховання продуктів. Може хто і заховав, та хто це, про те знає. Так голодно було, шо важко й згадать. У щоб не з’їсти посівну пшеницю, ми викопали ямку в землі, виклали соломою і насипали трішки зерно. Зверху обратно соломкою, а потом засипали землею. Так самі від себе заховали зерно, щоб було шо посіяти весною. Обробляли землю коровами, або в кого були воли, то волами. Як нагалися колхози, то нам в полі стали давать в обід поїсти. Їда була дуже бідна, но ми і їй були раді. Давали 100 грам зерна, на трудодень. Нельзя було нічого брать додому, де б ти не робив і ким би ти не робив. За це дуже строго наказували. Був такий закон “п’ять колосків”. Хто візьме в карман більше п’яти колосків, то садили в тюрьму на 5 год. Поля і коморі охоронялися. Була спеціальна сторожа, або об’їзчики, яких назначав голова колхоза. Люди вступали в колхоз не всі зразу. Хтось раніше, а хтось пізнішенько, тоді було таке время, що діватися була нікуди і хорошо це, чи погано, люди не знали. Це було для них нове. Так і всі вступили. І жалко шо на сьогодні немає ні колхозів, ні хазяїна, одні руїни на селі. При колхозах був порядок, ну це вже пізніше. 

Скільки пережитого горя, голоду, нищити, що й не можна про це розказать. Я уже й не припомню як часто збирали харчі і хто, та у нас і нічого було взять. Года голодні як брати близнеці, не отлічиш один од одного. Я їх не помню де який, тільки страшно про них вспоминать. Що хорошого в тих споминах, як жили голодні, голі, як заїдали воші. Помитися була нічим, стірали лугом та крейдою. Сім’я була велика, спали всі по кутам на полу, на одній соломі.

Пухли от голоду і вмирали люди від тіху. У селі Мизенко, від біди та хвороби померли батьки, а в них осталося вісім дітей. І не тільки у них сталося таке горе. Так дітей оприділяли в хату, яка була закріплена за колгоспом. До цих сиріт прикріпляли яку-небудь жінку села. Вона за ними приглядал,а а також варила їсти людям, які робили в полі. Так в нашому селі і виростали діти-сироти, не уїзжаючи з села. Доглядали за дітьми і робили в колхозі, це такі жінки як Супрун Євдокія Захарівна, Дзюба Оксана Григорівна, Зінченко Марія Стефанівна. Але на жаль вони померли хоч і дожили поряд з нами до прошлого года.

Хто як міг той так і пережив ці страшні годи. Їли все що можна було їсти. Ходили зривали не дуже стиглі колоски ячменю обшуршували в долонях. так сирими зразу і зїдали. Їли лопуцки, молочай, кашку з верби, терен, сорок, ворон, горобців. Драли їхні яйця. Собирали в полі черешні. Наше село далеко от города і як там жилося людям-не знаю. Ходить ми туда, не ходили, того що ні з чим туди було йти. Знаю, що люди в селі мерли, а скільки їх таких не знаю. Хоронили їх родичі на кладовищі. Було таке шо мерли, коли була повідь, то хоронили і дома. Гробів тоді не було. Ні з чого їх було робить. Щоб хтось когось з’їв, такого не знаю. Мабуть не було. У нас в селі не має церкви і пом’януть в ній ми не можемо їх. Поминають померлих родичі та близькі їм люди. Є хрест встановлений в пам’ять помершим від Голодомору. Поставлений він біля братської могили. З старістю перепуталось у мене все, але не забудиться таке. Із школи вчителі з дітьми приходили до мене, щоб почули діти як важко жилося тоді, тай з сусідами, родичами, затрагуємо цю тему. Тільки пам’ять уже підводе. Мені ж уже 91 год. Дати не назву. Коли, шо, в якому году було? Знаю, шо дуже важко було пережить ці довгі важкі годи. І спогади про них дуже важкі. І хто в цім прав, хто винуватий, не знаю. Мабуть це було таке время.