Місце запису: с. Привітне, Мурованокуриловецький р-н, Вінницька обл.

Дата запису: 02.08.2003 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Топольницька Олена Казимирівна 1927 р. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Привітне Мурованокуриловецького району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Голодовку 33-го не знаю, бо приїхали лишень в сер. 30-х, а після війни дуже добре.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Була посуха, та ще забирали, бо не вистачило за планом “хлібозаготівель”

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Приїздили з р-ну, тоді був не Бар, а Муровані Куриловці та геть все повизбирували. 

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

А які документи, сказали, що треба негайно, хто віддавав та його не сильно дивились( обшукували), а про кого знали,шо є то шукали, навіть повиривали на дворі.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Хто не віддавав, того увозили до року (бабів то 30-40 років то  відшуковували, а старих чоловіків ще і судили).

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали.

Як люди боронились?

А ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Хто міг, той договарювался з “комісією”,а  з головою не було як, бо він був присланий, ми його не обирали.

Хто і як шукав заховані харчі? 

Ходила “комісія” з району, навіть не брали голову- прєдсєдателя, а коли вже писали бамагу, то він лише підписував. 

Скільки їх приходило до хати? 

Ходили по 5-6 зі зброєю

Де можна було заховати продукти харчування?

Заривали, чи в сараї накидували церати зверху та засипали угльом, як був. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ні.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники,              худобу, тощо?

Кого вивозили судити, то забирали все, а хата стояла пуста.

Що таке «Закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

То закон, що давали по десятці за то, що з поля матері виносили чи колосіння, чи якіс гірки (огірки- прим. Б. О). Одній жінці з малою дитиною дали 6 років за три буряка. Вона повернуался лише десь в сер. 50-х, забрала дитину з інтернату, але вже стала стара й худа. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Та тоді, солдати ходили з ружжами та дивилися.

Хто охороняв поля і комори?

Солдати.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не хотіли, а мусили.

Де переховували худобу?

Хто не лишав, той зовсім вмирав з голоду.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Ні.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Ходили зрання й по обістю мурували цілий день. Або ось ще так робили. Старий десь у євреїв пили зо кілька днів, а солдати ходили шукали, то з ними оце договарювалися, але могла “ комісія” не повірить.

Скільки разів приходили до хати?

Могли по 2 і 3.

Коли почали люди помирати від голоду?

Десь взиму вже мерли, бо нічого не було, шо їсти, ні хліба, ні м’яса- самі картошки.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Забирали до інтернатів, чи якісь родичі брали до себе.

Хто не голодував в селі і чому?

Євреї не голодували, бо робили чешафіти, а ще хто гнав горілку.

Хто зумів вижити?

Всяке було, але самі ледь жевріли, до там ще допомагати.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Та всього було.

Які засоби вживали до виживання? Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Все шо можна було, то і там, гриби-багато труїлися, корінця, ягіди, рвали трави та узвар робили.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Хрін, лопушняк, клен.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ящірки, зайці, миші, ховрахи, криси, собаки, коти, голуби.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Та можна було, але то ходили до Могильова за 40верст та вломлювали за безцінь. А десь по дорозі якийсь Грамар як забрати- одного разу, казали, шо якісь бандери зібрали в бабів хліб, шо вони його перли додому, а ще олій. 

Чи був голод в місті?

Так як село, то не.

Скільки людей померло в селі?Чи є такі відомості?

 Та де як, в нас то багато повимирало.

Чи відомі випадки людоїдства?

Шось не чули такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Самі й хоронили на цвинтарях.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Там, де тепер хлібзавод, схоронили десь до 59 людей, копали ями самі солдати. А ми ховали на цвинтарях.

Чи поминають їх на «проводи», «гробки», «зелені свята»?

Ні, бо вже мало хто помнить про то.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Зараз щось зо п’ять років, то почали поминати, але по іменах не кажуть, лишень кількох. А Союзу про ми й не згадували, бо хто Голодівку 33 пережив, тих не зосталось, а таких як ми, то всі такі були. Нам тоді казали, шо то Голодовка по всій Україні, але знаю, на Західній не було того голоду. А нам казали: “мусите терпіти, бо война була, а ви з румунами тут сиділи!” 

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

Єсть і церкви, але ми збудували 11 років за 10 як Московського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Нічого не має.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам? 

Та онуки деколи питають (як зараз), але то нечасто.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Кажуть, що Сталін.

Місце запису: с. Ковалі, Чорнухинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 16.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Кривчун Ольга Юхимівна, 1930 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Ковалі Чорнухинського району Полтавської області.

Я, Борсук Ольга Юхимівна, під час Голодомору проживала в с. Ковалі Чорнухинсього району. Мені було три роки. В сім’ї було троє дітей, батько і мати. Їсти було нічого, не було ні хліба, ні картоплі.

Моя бабуся Олена окремо від нас в другій сім’ї, у свого сина – дядька Охтиста. У них теж було троє малих дітей, та все ж не було що їсти.  Моя бабуся зовсім відмовилася їсти. Вона тільки пила воду, щоб було, що їсти дітям. Вона лежала, не вставала, не ворушилася, опухла і день від дня ждала своєї смерті. 

Одного дня приходить мій батько і каже матері: «Умерла твоя мати». Моя бабуся Олена. Мати й сама була слаба і вона утратила свідомість. Усі в сім’ї почали плакати і кричати. Так було і в інших сім’ях по сусідству. Смерть від голоду забирала людей на той світ. Їли люди все, що могли. іноді, навіть, своїх дітей або людей, які опухли. Таке було горе на нашому світі. Погибло багато малих людей, дорослих від Голодомору.

Місце запису: с. Загребелля, Чорнухинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: учні Чорнухінської ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Г. С. Сковороди.

Респондент: Сагонь Григорій Помпійович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в селі Загребелля Чорнухинського району Полтавської області.

В період Голодомору я проживав в селі Загребелля. Від голоду в нашому селі померло 126 чоловік, а в війну загинуло 86 чоловік, а то повернулися живими. Голодомор 1932-1933 рокі – це страшна трагедія для людей, яку вони перенесли. Не було чого їсти, то їли траву, бур’ян, будяки, варили суп з лободи, із гречаної полови і липового листя пекли млинці, їли кашу із берестка, жолуді із дуба, а цвіт акації, то був делікатес.

Їли також чорногузів, їжаків. Багато людей було пухлих і багато вимирало майже сім’ями. Голодні люди йшли в колгосп, просили допомоги, але їм ніхто нічого не давав, бо комори були пусті. Пропадала в колгоспі худоба і цю худобу віддавали людям, а вони годували своїх діток. В кого була корова не дозволяли її зарізать.

В селі з активністю організовувались буксирні бригади (по 5-6 осіб у бригаді). Ці бригади ходили по дворах, по хатах і забирали все, що було в господаря. В кого було, де в горшку квасоля, горох, яка зернина, брали все, не звертали на плач і прохання господаря.

Микола Іванович Калайда мені розповідав, що в нашому селі була наймана бригада на чолі з місцевим головою селищної ради. Вони зайшли до жінки, в якої було шестеро дітей і потім в неї забрали 1,5 пуда жита. Вона їх благала не забирати. Тоді голова селищної ради сказав, що бери і рубай самого старшого і до самого меншого. Не жаліли ні старих, ні маленьких дітей.

Запечатували млини, а їх у селі було чотири. Позвозили ступи, жорна до клубу на топливо, щоб люди не змогли ні змолотити зернину, ні стовкти. В нашому селі був такий чоловік Іващенко. В нього було 2 дітей. Вони пішли в ліс, наїлися грибів, там і повмирали. 

Ми вижили за рахунок того, що в нас були золоті серги, гроші і ми міняли їх на муку, зерно. Пам’ятаю, як ми завжди ждали свою матір, а може вона щось принесе поїсти. А одного разу вона прийшла і говорить: «О, мої діточки, та немає нічого».

В 1931-1933 роках почали розкуркулювати. Перших розкуркулювали багатих селян (хазяїнів), забирали коней, повозки, плуги, борони, культиватори. Зобирали коров, свиней, вівців. Хати продавали на дрова, коморі, сажі в колгоспи. У дворах не залишалось нічого.

Памятаю як підійшла до нас дитина і просить дайте їсти. А хтось і говорить: «Домахо, ось твій племінничок сидить  просить їсти». Матір і батька забрали, а діти остались, але рідним не дозволяли дітей забирать, так він і помер.

По селу збирали мертвих, ну забирали того, що доходить (бо за 1 мертвого – давали 200 гр. хліба). У нас в селі був Іван Петрович Темнокур. Його скинули на воза і вивезли на кладбище. Він почав проситись і його оставили живим і він ще прожив довго (помер 6 років назад).

Нехай така трагедія ніколи більше не повторяється для наступного покоління.

Місце запису: с. Андрівка, Бердянський р-н, Запорізька обл.;

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Швидкова О.

Респондент: Пеліванов Іван Дем’янович, 1909 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Андрівка Бердянського району Запорізької області.

В родині було 7 дітей: 2 хлопчики і 5 дівчаток. На той час в селі існували 4 радгоспи, а потім утворились 2 колгоспи.

У 1933 році родина вижила завдяки тому, що Іван Дем’янович працював у правлінні колгоспу, їздив на конях, возив голову колгоспу. Але все одно було дуже тяжко. Їли щавель та лободу. Плавали пароплавом до Кубані, де міняли одяг на кукурудзу.

У 1933-1939 рр. для кожного двору був план, тобто з кожного двору збирали молоко, яйця, м’ясо, вовну. У тих, хто не виконував план, відбирали хати. Родина Пеліванових зберегла свою хату і зараз живе у ній. В роки голоду вмирали не тільки люди, а й худоба. Лишай та короста заїдали її.

Родина Пеліванових, як взагалі і все село, дуже тяжко пережили голод. З семи дітей лишилось 5, двоє стали жертвами Голодомору.

Місце запису: с. Орлянське, Василівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Савченко Тамара.

Респондент: Козодубова (у дівоцтві Савченко) Ольга Антонівна, 1912 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Орлянське Василівського району Запорізької області.

Родина Савченко мешкала у селі Орлянське, сільська садиба. Дуже складне, скрутне становище.

В сім’ї було семеро дітей: 4 дівчинки, 3 хлопчика. При жорстокому Голодоморі померли троє дітей: дві дівчинки і хлопчик. На жаль, імена померлих дітей невідомі. На велике щастя, четверо дітей зосталися жити, пережили страшну смерть від Голодомору 1933 року. Це Гринько, Домаха, Василь і Ольга.

Мати і батько працювали на той час у колгоспі. Батько конюхував. Батько – Савченко Антон Савович, мати – Савченко Ганна. В той час існували страшенні налоги на сад, худобу, молоко та інше. Це призвело до того, що батько родини, Антон Савович, не міг сплатити податки за сад і вимушений був вирубати його. Умови життя родини були досить складними, топити було нічим, хліб пекли з лободи. Весною весь посівний матеріал було забрано… Діти та батьки пухли з голоду.

Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Семічєва О. А.

Респондент: Родина Катерина Опанасівна, 1925 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Бердянськ Бердянського району Запорізької області.

Родина Катери Опанасівни під час Голодомору 1933 року перебувала у місті Бердянську. Жили вони по вулиці Горького, 50 у комунальній квартирі. Батько Катерини Опанасівни помер ще до штучного Голодомору. Їй було 8 років. Мати, поки були сили, ходила на роботу. Ще була бабуся Галина та сестра. Всіх треба було накормити, одягти. Їх сім’я була бідна, тому вони і підлягали, як і їх сусіди, «знищенню». Найжахливіше, що поряд жили військові, їм радянська влада допомагала (давали більші пайки, мали постійний заробіток, жили у теплі, мали що одягти). Родина Катерини Опанасівни та інші бачили все те і усвідомлювали ці жахливі факти. Але ж люди все ж робили, що завгодно, аби ж вижити. Так, у місті Бердянську існували так звані Торгсини – це об’єднання, яке міняло хліб та пшоно на коштовні речі. Більше цінувалось золото. Катерина Опанасівна пам’ятає, що бабуся також віднесла свою золоту коштовність (золотий ланцюжок). Який же був відчай, коли вона побачила, що за нього дали – жменю пшона та 100 г хліба. І на це вони – 5 чоловік – повинні були прожити. Влітку Катерина Опанасівна з матір’ю намагалися ловити бичків (бички були дуже здорові і їм би хватило десяток на день). Але біля моря стояли «вартові». Вони відганяли людей батогами, щоб люди не ловили рибу.

Тут бідні люди могли побачити, як з порту виїжджають потяги, навантажені зерном (це в той час, коли вони голодні). Катерина Опанасівна напевно знала, що вантажать зерно. Вона одного разу, вночі, ховаючись від вартових, ловила бичків, а тут якраз вантажили і один мішок розірвався. На землю посипалося зерно… Вона також знала, що це все вивозиться за кордон.

Бачила вона й таке. Мішки заставляли носити бідних робітників, за ними спостерігали іноземці, які завжди були добре вдягнені та нагодовані. Керівництво порту давало їм ще нашу справжню паляницю. Вони не доїдали її і кидали у море. Бачачи це, бідні вантажники, які завжди були голодними, непритомніли. Їм хотілося плигнути у море та зловити цей хліб. І від того, що вони не могли цього зробити, губили свідомість.

Взимку завжди було голодно, вугілля не вистачало. Люди власні меблі рубали на дрова. Робили це і в родині Катерини Опанасівни. На обід їли затірку, яку не можна було і в рот взяти. Ще влітку збирали корінці, якусь траву, а взимку з цього варили окроп. Ще Катерина Опанасівна пам’ятає, як вони їли ячменні блинці, для цього розтиралися ячменні зерна, а вони ж гіркі. Це було для них святом, подією.

Ці тяжкі умови відбилися на здоров’ї, у людей пухнули ноги, вони не могли ходити. В родині Катерини Опанасівни залишилися жити її мати та вона.

Місце запису: м. Бердянськ, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Паливода Наталія.

Респондент: Коваленко Федір Григорович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Партизани (після 2016 року Новопавлівка) Приморського району Запорізької області.

Родина Коваленків у 1932-1933 роках перебувала у селі Партизани. Жили вони у звичайній хатині, дуже просто, але не бідно. В родині було 5 чоловік, тобто мати, батько та троє дітей. Була у родини одна корова та декілька курей. Дуже тяжко було родині прокормити дітей. Діти допомагали батькам зібрати останній врожай, його треба було десь заховати. У селах існували організації людей, що діяли проти народу. Вони відбирали всі надлишки хліба, а якщо приховане знаходили, розстрілювали на місці.

Оці страшні люди, їх називали «голодоморні», ходили по домах, самі, коли батьки працювали у полі і починали випитувати у маленьких діточок, де в них заховані продукти. Саме вони брали руку чи палець і затискали між дверима, поки дитина не скаже правду. Але діти були сміливі, терплячі. Вже пухнув палець, але вони мовчали.

Саме у 1933 році, коли вже всі продукти були з’їдені, прокормити родину було вже важко. Якщо раніше можна було їсти або картоплю, або сухі фрукти, то зараз почались самі страшні дні. Люди у селі почали мерти. Було дуже страшно, коли приходили сусіди у дім і розповідали хто помер.

Одного разу мій дідусь розповідав: «Коли почали мерти з голоду, то за село відвозили померлих і там закопували. За таку роботу давали пайок. Якось я там збирав осоку. Двоє дядьків привезли на возі мерців, почали скидати їх до ями. Деякі, неначе прокинулись, почали приходити до тями і просили: «Не закопуй, ми ще живі». А дядьки відповідали: «Ми самі пухнемо, самі копаємо, ми не можемо ще раз за вами приїжджати», – і закопували».

Діти зранку йшли у поле і збирали ночами кукурудзу, яка там залишалась, а ввечері батьки варили з них похлібку, наливаючи більше води, щоб було її більше, і також треба було заповнити шлунок.

Для цієї родини роки голоду були насамперед страшні тим, що вони втратили двох дітей, дівчинку у дев’ятирічному віці і трирічного хлопця. Але як говорить дід: «У нашому селі був ще «рай», тобто ще можна було якось вижити, а ось у других районах зовсім вимерли цілі села».

Місце запису: с. Вороньки, Чорнухинський р-н., Полтавська обл. 

Дата запису: 19.09.2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ст. Керівники Донець Валентина Володимирівна, Сергієнко Тетяна Григорівна.

Респондент: Яресько Іван Федорович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав в селі Вороньки Чорнухинсього району Полтавської області.

Жили ми бідно з матір’ю і старшою сестрою. Худоби не мали. Жити було тяжко.  Збиралися комсомольці і ходили по хатах. Заходять у хату і скрізь лазять, витрушують все з горщиків, забирають. На полі запам’ятались кагати з торішньою картоплею, вона погнила, крохмаль залишився і люди, в ній рилися і їли ту картоплю. Такий був страшний голод! Мені тоді було 8 год. Пам’ятаю, як в погребі, викопаному в землі, за деревними сохами знайшов зо два десятки картоплин. І як же ми тоді поїли ту картопельку!

Їсти не було чого. Їли листя і цвіт червоної акації – це був такий делікатес. І білу їли.  Недалеко від нас був двір з колгоспним погребом. Вночі люди туди ходили і загостреними палицями дотавали собі картоплю. Люди мерли, дохли голодною смертю. Комсомольці, які ходили по хатам, людей не займали, забирали харчі, збирали і звозили мертвих людей на кладовищі або складали в ями. При будівництві хати батька завалило землею.

Мати ходила на роботу на тік, ідучи додому перевіряли, витрушували кармани. Ходили на поля збирать колоски, додому не можна було нічого взяти, якщо ловили, то людей засуджували. Колоски краще пририють, а людям збирати не давали. Перед жнивами рвали недозрілі колоски жита і варили. Якщо хто багато з’їв – помирав, бо був дуже голодний.

Місце запису: с. Ковалі, Чорнухинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Коломієць Лідія Микитівна, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Чорнухи Чорнухинського району Полтавської області.

У 1932 році мені було 3 роки. Сама я мала була, мало що пам’ятаю… З розповіді своїх батьків знаю, що було дуже голодно. Ми дуже хотіли хліба, а мати говорила, що не має. У батька мого померли два брати: Федір і Павло, яким було по 18 і 16 років, на порозі робітничої їдальні. Дід мій, Омелько, теж помер від голоду.

В той час по селу ходили спеціальні бригади по збору продуктів – активісти. Серед них брали участь мешканці свого села. Вони ходили по хатах і забирали все, що можна було їти, не щадили нікого і нічого. Були випадки, коли мати, аби хоч що-небудь приховати для дітей заривали квасолю під піччю або на лежню. А активісти приходили із залізними крюками і перековирювали ними все, що можна було пробити. Забирали все, не залишаючи жодної крупинки, зернинки, не залишаючи надії на виживання.

Місце запису: с. Оболонь, Семенівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: група учнів Кременчуцької гімназії. Керівник – Міщенко Ю. О.

Респондент: Булат Лідія Миколаївна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Оболонь Семенівського району Полтавської області.

Мій дідусь Діденко Петро Федорович, 1897 року народження, був заможнім селянином. Працювали в день і вночі, щоб було що їсти, та заплатити налоги. Та указ Сталіна був виконаний і українців залишили без хліба. Дідусь заховав 2 лантухи муки в криницю, якою не користувалися. Вночі брали свічку і драбину, лізли в криницю, набирали борошна і робили затірки, варили галушки. Бабуся ділилася їжею з сусідами, і цим врятувала їм життя. Дідусь допомагав косити очерет, щоб протопити в сусідській хаті, тим самим врятував їх від холоду. Так, завдяки людяності дідуся, була врятована родина Кочерги Євгена з трьох осіб.