Місце запису: с. Гайове, Козельщинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Корецька Марія Костянтинівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Троцько-Пинчуки Пісківської сільської ради Козельщинського району  Полтавської області.

Де Ви народилися і хто були Ваші батьки?

У с. Троцько-Пинчуки Пісківської сільської ради в сім’ї колгоспників Кості Хрисантовича та Марії Якимівни. В родині було 2 дітей (ще брат Олександр 1926 р.н.) 

Скільки Вам було років і чи пам’ятаєте Ви Голодомор? 

Коли почався голод мені було вісім років, я все дуже гарно помню. Мої батьки працювали в колгоспі, а ми з братом були вдома.

Що Ви їли? 

Ні про що друге не думали, тільки про їжу. Їли листя з дерев. Недалеко від села були кагати з картоплею. Ми туди ходили викопувати її, із кой- якої уже виділився крохмаль, а потім мама пекла коржі. Ці коржі дуже неприятно пахли, та ми їх це такий їли. Весною, коли на деревах достигли ягоди, ми не могли їх зірвати, бо треба було ділитися з іншими.

Чи було у Вас господарство? Як до цього ставилася місцева адміністрація? 

У нас була коровка. Ми, дітвора, ходили її забирати з пастівника.  Один раз я пішли по корову, а була дуже больна, то там і осталася, а корова сама прийшла додому. Мама думала, що знайде мене мертвою так як ослабла, але слава Богу я залишилася жива. 

Ваша родина вижила вся, Ваші знайомі? 

По сусідству в нас жила сім’я, то поки дорослі були на роботі, їх маленька дитина померла на печі.

Чи бували випадки, коли Вам не було чого їсти і Ви продавали речі? 

Наша мама продала останню хустку, щоб купити нам щось поїсти. Як важко не було, але наша родина пережила Голодомор.

Місце запису: с. Червона Знам’янка, Кременчуцький р- н, Полтавська область.

Дата запису: 19.11.2005 р.

Ким записано: Лопаткова Яна Валеріївна.

Респондент: Ярмішко Настасія Данилівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Червона Знам’янка Кременчуцького району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?
Пам’ятаю і 33 – й і 47 – й, пам’ятаю,  харашо пам’ятаю, но 47 – й мені не страшний був так ше й нормально. А 33- й мені страшний.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?
У 47 – м неврожай був. І після войни воно ж було, і був неврожай великий, а 33- й – мені не ізвесно чого був, потому шо ходила така бригада, шо і криші розкривали, і все робили. Вишикували з мечами ходили, вишукували – де, то може закопав, шо із їжі.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Ну, отака бригада була.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?
Не знаю цього. Не знаю

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?
Не знаю, я мала була. А в 47 – му не одбирали нічого у нас. Шо в нас було, те в нас і було, а тіки того й, шо неврожай був, значить, тіки те, шо на вгороді вродило там, те наше. А в колгоспі ми нічого не получали, бо неврожай був.
Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Опитували, як, хто не виконав, там, шо налогу якогось не виконав, то прийдуть, опишуть шось там, шо найдуть, продадуть.
Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

А яку зброю? На мене не наставляли. Навєрно не було в їх зброї ніякої, а так… Їх послали – вони пішли. Но це у нас, у Жомнені тіки таке воно навєрно було, бо дядько, материн брат у Воєнському жив за сім кілометрів, то у їх не ходили, не шукали ото вузелків отих. То в дядька таке було трошки хліба, а в нас була корова зосталась од батька. Та зарізали нашу корову, поміняли, бо вона тільна була, ждали ж молока, а коли батько вмер, то виміняли ялову корову, то зарізали ту корову, та в дядька трошки хліба – і ми вижили.
Як люди боронились?

Ніхто – нічого. Прийдуть, заберуть, що найдуть.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховати? Так шукали ж, з мечами ходили, штрикали по городу, в хаті й домівку проб’ють. Нільзя було сховать ніде нічого.
Хто і як шукав заховані харчі?

А Бог його знає. Тепер я їх вже не знаю, як я  тоді – шо? Ше мені 8 год було, шо я пам’ятаю? Нічого.

Скільки їх приходило до хати?
До нас, до хати не приходили, бо в нас не було чого ходить. Батько пішов у колгосп, то в нас так не було нічого не брали, в нас нічого. Не приходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де можна було продукти?.. Бог його зна. Їх скрізь же шукали. Скрізь шукали! Даже ??? не потурляли в сосєда, це я знаю, в сосєда і комин турнули, шо шукали тамечка. І він, бідний, топив же ж, а накрив чумарко. комин, не диміло. І чумарку спалив, сам учадів. Помер…
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

А! Давали, давали. Давали, тіки – шо… А навесні, я пішли на роботу, то на роботі варили затірку з сої борошна. Добра була… А ми, а ми, із Кирилом, з покойним, братіком. він – найменший, а третя була. Так ми ходили у луги, рвали щавель, той же ж – дикий, і цибульку ??? рвали, і ото ми тим їли. І абрикоси такі, шо ше не було того – кісточки, ото ми, я хоч не пухла була, а Кирило пухлий був, і виліземо ото під ту абрикосу, і ото ті абрикоски рачки лазили і збирали. А потом ми нарвали ??? і лободи, і мамка нам наварить, і воно таке добре було… Уявляєш?

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники,                  худобу, тощо?
А збирали, збирали. Продавали, продавали.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не розрішали, но ми збирали. Але ходили з Кирилом, назбираємо колосочків, намнемо, натовчемо у ступі, і мамка нам наварить тоді каші, як прийде з роботи.
Хто охороняв поля і комори?

Колгоспні комори? Були такі люди, шо охороняли, а хто вони такі? Я їх не знаю. Об’їжчик, так.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Добровільно йти в колгосп? Як ніде діваться, то йшли, канєшно. Ніде було діватися. Не підеш у колгосп, значить знищили тебе зовсім. А пішов в колгосп, значить, хоч і вмер в колгоспі, так сім’я осталась.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Заставляли… Як заставляли? Одбирали в його землю до порога, шоб ішов у колгосп. Ну як, не піде в колгосп, значить – на чим же жить.
Де переховували худобу?

Худобу? А! Були стайні такі, шо тамечка вони держали її, і люди робили там, коло тої худоби. А своє, своє не переховували, не було такого.

В який час ходили забирати у людей зерно?

В який час? Оце десь од Нового Году оце до самого врожаю. Но в 33 – му врожай був хароший, но тіки шо нам його не давали.

Скільки разів приходили до хати?

До нас не приходили. Батько ж пішов у колгосп, там він уже й умер, в маю місяці він умер. Батько й Петро, старший мене, померли вони за один тиждень, то мати осталась в колгоспі, і мати ж пішла робити у колгосп, то до нас вони ніякої.

Коли почали люди помирати від голоду?
От уже з зіми вони начали, з Нового Году, оце я помню так, шо і батько вмер, це в маю вже, і Петро, і у одній ямі сховали, і бабушку там, в ???… на ходу люди мерли ??? не було. 33 – й страшний був, а тіки шо воно мені ше не дуже доходило, бо я мала була. А як їсти хотілося – помню.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Нє – а, нє. Вже після голодовки, як голодовка оця прийшла, 33 – й, то тут вже був патронат, вже позабирали дітей – сиріт у патронат, у патронаті держали їх до самої війни.

Хто не голодував в селі і чому?
Ой, мабуть, немає таких людей, шо не помнять його, цього году. А от 47 – й… на степу нам варили їсти, я вже ж робила, і на степу нам варили, і дома таке – в нас хліб був, хоча з буряком пекли, все – таки хліб був ще. Ше я йшла на роботу, то кусочок хліба, цибуля. А вже як начала кукуруза, кабаки, то ото кабака в сумку, кукурузи качанів наварять мати, качанів набереш, і то йдеш на роботу – там обідаєш.
Хто зумів вижити?

А, то чо, були вижили, вижили люди. Трудно було, но вижили. У 47 – м ніхто з родичів не вмер. Ходили на степи міняти за хліб і вижили. Ніхто з голоду не вмерло у 47 – м. А в 33- м багато померло.
Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Ділилися. Ну як, напрімер, оце в тебе кусок хліба появився сьогодні, значить, ти зі мною переділишся.
Які засоби вживали до виживання? Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Які? Ходили то міняли, в обмен, послідню барахлину односили, міняли, щоб вижить.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Як у родичів було шо – помагали. А які родичі так само жили, так шо вони нам поможуть?
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ну абрикоси, були вдома у нас абрикоси. Лободу їли – це ми їли, а більше ніякого кореня у нас не було. У лугах кроме кислиці вже як осінню груші, то дичка, то оце ми ходили восени збирали. А до осени оце кроме ото бур’ян варили. Він такий добрий був, той бур’ян.
З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

А! Нє, нє. І кори – нє. Качани з кукурудзи товкли, пекли лєпьошки – оце ми їли.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не було того нічо в нас. Не вживали нічого. Собак – я не знаю, у нас якось так, шо і собак не було. Не державли.
Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Не знаю.
Чи був голод в місті?

У городі – не знаю. Я до города далеко жила, я в селі жила – не знаю.
Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.
Чи відомі випадки людоїдства?

Були разговори, ну а шоб, так сказать шо… Но були разговори, шо ловили, особенно дітей ловили. Були разговори в селі, ну, а ми хоча жили так у лугах далеко від села, ну а – нормально.
Де і хто хоронив померлих від голоду?

Була ж на кладовищі, підводи давали, так як в колгоспі.
Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ніхто, самі, самі.
Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Нічого.
Чи поминають їх на «проводи», «гробки», «зелені свята»?

Може, хто оставсь, то минають, а колгосп там чи хто там – то ні. Нє.
Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

У нас церкву в войну спалили, то ніхто в церкву не поминав. Зараз не знаю.
Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона належить?

А тут є церква. Православна. Навєрно. Київський.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не було нічого. Нас же ж переселяли, і ото викопали отих покойних. То тепер оце я нічого не знаю. Не знаю даже, де мої рідні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи  розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Од нас оце вони знають оце, так то вони ж не захватили. Розказуємо, особенно, як всі з одного села, то згадуєш.
Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Нікого я не виную, бо я знаю – голодовка, хто її зробив цю голодовку, то відкіль ми знаємо, як ми ше малі були. А 47 – й війна ж пройшла, після війни ще не всіпло воно встроїться все, і – неврожай, то у 47 – м було голод, то через неврожай.

Що таке Торгісн? 

Не знаю.

Місце запису: с. Комсомольське, Зіньківський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 26.07.2002 р.

Ким записано: Літвішко Олена Віталіївна 26.07.2002

Респондент: Яременко Марія Порфиріївна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Комсомольське Зіньківського району Полтавської області.

Чи не могли б Ви розповісти, що памятаєте про події 32-33 років?

Розказать…розказати…ххмм…Я стіки за свою жизнь пережила, стіки мені іспитаній випало… 32-й кажеш? Ой, доцю, ну урожай у ті годи був дуже хароший, бо мати казали, шо такого урожаю не помнили давно, но по колгоспах нікому нічого з нього не попало, хотя казалось би шо там би з тої пшениці, шо уродила хватило б на пару годів, тім более, шо вродило воно не тільки у колгоспах, но і у людей по огородах, батько тоді дуже довольні ходили, нас же було тіки дев’ять дітей у сім’ї, так шо понятно,  шо жили ми не дуже багато, єлі хватало нас накормить, последня дитина якраз в тому году і народилася, і зразу мама і заболіли, то робить ходили тіки батько, і ті шо старші були, я уже ходила – сначала гусей пасла, а як уже старша стала, то кози пасла.
Так шо урожай тоді хароший уродив, батько даже хотіли трохи соняшника продать, бо в нас багато було, і купить ще одні сапоги, бо у нас, шоб у школу ходить вообше тільки дві пари було, а ходили пятеро у школу, так ми осінню і зімою по очереді ходили. Батьки ходили робить, но мама заболіли і ходить не могли, і нам нічого на сім’ю не дали, сначала ще давали батьку 200 грам хліба, він усе нам приносив, а потом і те перестали, но то не тільки нам, тоді нікому вообще нічого не давали, хотя ходить на роботу було обізатільно. А потом стали ходить отряди по хатах і усе абсолютно забирать. Позабирали тоді вообще усе, даже сухарі і одежу, все забрали, і той соняшник, шо батько продать хотіли, а мама у малого у пелюшках заховали кусок мила, шоб його мить воно ж іще дитина совсім мала була, тіки-тіки родилася. Так той кусок найшли, і дядько який його найшов, дуже маму тоді ударив, сказав, шо вона хотіла украсти у страни, і шо за таке вообще убивать нада. Потом уже, як почалася осінь, то їсти стало совсім нічого, мама ходить на роботу не могла, і сестри як пішли у яслі, там дітей кормили, думали шо хоть там дадуть поїсти, но їм сказали, шо їсти не дадуть бо батьки на роботу не ходять і трудоднів не одробили, то вони голодні додому і пішли, а по дорозі лягли отдохнуть та так вообще і не встали. А в школу ми і не пішли, далеко було дуже, ми б просто не дойшли, сили б не хватило, тім более, шо там би нам тоже нічого б не дали. Тоді чогось дуже багато дохли коні, і люди ото було як побачуть, шо якась кобила упала, то всі вообще, хто рядом був до неї зразу біжать, бються, роздирають її на куски. Шо там казать… Бо воно ж кожен хоче собі хоть трохи оторвать, їсти дуже сильно хотілося. Тоді в ті тоди люди вообще їли шо попало, аби тіки вижить. Не те, шо січас, хотя і щас я собі не могу позволить і того сальця купить, і ще чого-небудь вкусненького, но тоді таки ж страшне творилося, драли листя з дерев, кору, мішали в кого було з висівками, і пекли галєти. Їли почки з дерев, хто шо міг найти. А коли почалась весна нас осталося вообще двойко, і тато осталися, а мама ще осінню вмерли, пішли на роботу, шоб хоть шось дали, і не вернулися, а тато як прийшов, питають: “Чого мами немає?” Ми сказали, так він ходив її шукать, но так і не найшов. Так весною ото ми тіки і осталися, а почали людей на роботу виганять, то тато якось даже не знаю, де ті сили узяли, но він дядько дуже здоровий був, підкови в молодості вообще міг руками ламать, то хотя тоже пухлий був, но пішов, думав, шо поїсти дадуть. То він нам хоть шось принесе, бо ми з сестрою вже вообще ходить не могли. А у полі заколотьку давали, шоб люди прямо на полі не дохли, а з собою заприщали вообще шось брать, коли з роботи додому ішли, то усіх провіряли, шоб ніхто нічого додому не уніс. Якшо ж находили хотя би маленький кусочок буряка, то могли посадить на десять год.

Вообще дуже важко було, шо там казать, в кого хоть шось оставалося, шли на базар міняли, хто за шо, хто за макуху, чи за сухарі Було, шо люди усе вообще з хати виносили, шоб хоть жменю сухарів чи макухи узять, но вона дуже жирна була і разні болєзні нападали, то даже дуже часто, шо і умирали. Ну батько потом із дядьками зібрались іти на Кавказ, шоб помінять там наші вещі на муку і на продукти, так усе, шо було дома, усе з собою забрав, а ми з сестрою дома осталися, він страшно нас оставлять не хотів, но дядько Василь його вговорили. Так як він вернувся ми вже єлі живі були… Нас сусідка спасла, вона ходила під Зіньков, там були кагати з картошкою, і хотя та картошка уже вообще пошти вся гнила була, но її всьо равно охраняли, то її люди ноччю збирали і приносили додому, мяли і пекли галєти, то сусідка нас жаліла і іногда, поки батька не було, нам приносила, шоб ми не здохли із голоду.

А ще по селу їздив “чорний вагон” яким забирали мужиків із села, і ніхто не казав за шо і куди… І труповозки їздили, одвозили трупи тих, шо помер, шоб епідемії не було.

Можливо Ви знаєте місця поховань людей що загинули в ті роки?

Не, даже не скажу, знаю тіки, шо моїх усіх тато у погребі позакопували, а у войну хата

згоріла, і нічого вообще не осталося…

Розкажіть будь ласка, а що відбувалося під час голоду 46-47-го років?

Та шо після войни, слава богу мій чоловік додому вернувся, то вообще-то легше було чим багатьом, бо тоді багато хто не вернувся…хто погиб, а були такі, шо десь уже собі другі сім’ї позаводили, то дуже багато вообще жінок одиночок пооставалося, та ще і з дітьми… Ми уже тоді до всього привичні були, за войну чого тіки не надивилися… Та і якшо подумать, то ніколи дуже сильно, доцю, і не жирували, постоянно в проголодь жили і до войни, і після. Так шо голодали не тіки в 47-му, на все тоді був план. Один раз батько умудрилися заховать порося і про нього ніхто не знав. Коли рішили його різать, то робили це в погрібі, наділи йому на голову мішок з пеплом, шоб не сильно кричало. Вообще в 46-му у нас корова Зоська була, но її молоко вообще повністю треба було здавать, но я умудрялася заховать стаканчик, бо у мене мала дитина була, так я її тіки тим молоком і спасла, бо іначе б і не вижила б, воно тоді вообще ще мале було. Правда потом чоловік на склад устроївся, то тоді тіки легше стало. А скіки тоді вообще дітей голодних ходило, милостиню просили… Боже-боже… 

Місце запису: с. Хітці Гадяцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: учнівський пошуковий загін «Дзвін» під керівництвом учителя історії Зубко Людмили  Василівни.

Респондент: Шиш Ганна Іванівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала с. Хітці Гадяцького району Полтавської області.

На період голоду було 6 років. Насіння мололи на жорнах, добавляли воду і пекли оладки. Так і вивів, щоб ми не померли. Батько працював на складі в Гадячі ї приносив жменю насіння і їли. Були смачні, тепер би їх ніхто не їв. Недалеко жив сирота Василько, прийде і сидить біля двору, мати йому насипле їжі. Кізяк викине із сарая, і за це мати йому давали їжі. Він жив сам, батьки померли, а хата стояла недалеко від нас. Петра Мироненко жив недалеко і говорив, що нас врятувала тітка Горпина, підгодовувала нас обох, Василька і мене. Поки забрали в патронат, де старий дитсадок. Це було як у дитбудинку, жили там і харчувались. Відкрили його зразу після 1933 року і був патронат до 1941 року. Як колгосп образувався була там кухарка Надія Федорівна Садкова і баба Параска, дивились за дітьми. Була у мене сестра Марія 1923 р.н., сестра Ольга 1937 р.н. В Голодомор ніхто не помер, батько спас насінням. Сусідам давали, баба Санька, баба Харитина ішли, і їм виділяля мати. По-сусідськи, недалеко баба (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), багато дітей було, вмирали, а вона різала та їла. То її і називали людоїдка. Війна була, тут я жила, ходила в школу. Зосталися старики та жінки, баби. Баба вмерла, то не було кому похоронить. Тітка з Гочарівки принесла нам три ложки та дві миски череп’яні. 

Місце запису: невідомо.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Владіміров Василь Степанович, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Власівка Градизького (пізніше Зінківського) району Полтавської області. 

Вже восени наша сім’я голодувала. Брат мого батька працював у колгоспі комірником. У нього було двоє маленьких дітей, мене взяли до них за няньку. Якось під’їхали підводи до сусіда, собаки гавкають, діти голосять. А ті люди мали дуже велику сім’ю. Пригадуєте: “У нашого Омелечка невеличка сімеєчка: тільки він та вона, та старий, та стара…” Так було і в них. В цих людей забрали буквально всe. Активісти мали спеціальні залізні щупи, з свердлом на кінці. Так тими щупами весь город перили, картоплю викопали, буряки. У припічку знайшли замурований мішок проса. Взимку вся велика родина вимерла. Так і лежали всі аж до нового врожаю. Трупи розкладалися, догнивали. Похоронна бригада баграми стягувала залишки…Господи, прости нас грішних!

 Стало сутужно з харчами. І у мого дядька, тоді мене відправили додому. Навесні 33-го я з такими ж хлопчиками пас колгоспних телят. Нам давали вранці ополоник супу з макухою і шматок хліба з буряка та висівок. Це на весь день. Ми старалися лушпиння з макухи не їсти, а один хлопець наївся і тут же на пасовище мало не помер.

Одна жінка не вийшла якось на роботу, Бригадир послав по неї хлопців. Заходять – в хаті її немає, а в печі смажиться м’ясо. Під ліжком, в ящику розчленований труп, зверху ручка дитяча виглядає.

Згодом перевели мене на плавні пасти корів. Тут було краще. Іноді, дуже рідко, перепадали якісь грами молока. Після роботи ми, діти, боялися йти додому – скрізь нам вважалися людожери.

Якось повернувся в село, а з кукурудзи мені напереріз вийшов здоровань, я бігом назад, дочекався, поки жінки закінчать роботу, з ними і прийшов  додому.

Пригадую ось такий випадок. Мій дядько жив у великій хаті на дві половини. У другій половині мешкали чоловік та жінка з дитиною. Якось жінка пішла на базар міняти картоплю. Бачили, підійшов до неї чоловік, сказав, що картопля  в нього вдома. Ніхто більше тієї жінки не бачив. Вже пізніше розкрили страшний злочин: в того чоловіка в пустій хаті була справжня бійня – він приводив людей, вбивав їх, а людським м’ясом годував сім’ю. Кістки скидали у старий колодязь. Дядьків сусід Афанасій впізнав речі, з якими дружина ходила на базар…

Батько мій був кравцем. Так от тільки почуємо,що бригада активістів ходить селом, він відразу ховав єдиний окарб – мішок проса – під стіл, зверху застеляв сукном, нагрівав праску і починав прасувати.

Після того як зібрали врожай, на полі залишилися колосочки. Збирати не дозволялося. Якщо когось ловили, то давали сім років тюрми.

Я тепер думаю – може, ті люди щасливі були, бо в тюрмі все-таки їх годували.

1933 – й рік – велика трагедія українського народу. Людей виморювали голодом, Той депутат, який писав,що голоду не було, мабуть, або нічого цього не пережив, або взяв великий гріх на душу.

Місце запису: с. Човно-Федорівка, Зіньківський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Ким записано: невідомо.

Респондент: Башлай Марія Іларіонівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала  селі Човно-Федорівка Зіньківського району Полтавської області.

Коли в 1932-33 р. почався голод мені було 10 років. Я з моїми братами і сестрами переживали його дуже важко. Дійшло до того, що у нас опухали ноги. Їли ми все, що тільки можна було їсти. В основному це були бур’яни: молочай, козельки, свербигуз, пшонку, лопуцьки, лопухи, бруньки з дерев, топінамбур, кору дерев, корінці, варили буряк, молотили жито.

У нашого батька були жорна. Він у них молов залишки круп, а мама потім пекла пампушки. Кожному в день давалась одна пампушка, і не більше, бо треба було ще довго терпіти цей голод. Батько молов у погребі. Він поки молов, ми стояли надворі і дивилися, щоб бува хто не йшов. А бригади забирали все, навіть прядиво. Я пам’ятаю, як активісти прийшли в двір і забрали жменю борошна, що залишилось. Були випадки і канібалізму. У ці страшні роки вимирали цілими сім’ями, наприклад, наші сусіди – Зайці, Мегерини, Добряки – повмирали всі до одного. Вмирало дуже багато людей. Їх спочатку ховали поодинці, але потім хоронили всіх в купі, в одній ямі. У нашій сім’ї померли від голоду бабуся і брат. 

Ці страшні роки голодомору назавжди залишаться у мене в пам’яті і у всіх тих, хто пережив ці роки.

Місце запису: с. Хітці, Гадяцький р-н, Полтавська обл. 

Дата запису: 14.09.2009 р. 

Ким записано: невідомо.

Респондент: Батьковська Марія Павлівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Хітці Гадяцького району Полтавської області. 

Сім’я із 6 чоловік: дід, баба, батько, мати, батьків брат – дядько і я. Працювали у колгоспі “Прапор Комунізму” сіяли буряки, на різних роботах.

Пекла в колгоспі хліб, для конюхів, ковалів, давали по 100 гр. хліба на чоловіка, а іншим працівникам варили заколотку із якогось зерна трохи помеленого, картоплі не було, заклотять кип’яток і було хоч щось їсти.

Пекли хліб на колгоспній пекарні, там була піч  два рази на день пекли по 10 буханок. Комірник забирав цей хліб і роздавав робочим.

Мати не могла взяти хліба додому, хіба крадькома 50 гр., а тоді це було велике діло. Був пацан якийсь годів 12 йому було, звали його Трохим. Налове горобців, в казанчик складе, і в піч, ото так і вижив тими горобцями. У 33-ому була корова – пасли на клевері і м’ясо розібрали в бочки, посолили, і оте м’ясо нас спасло – по кусочку кожен день і вижили.

Потім купили другу корову і корови нас спасли. У дідів було золото гроші, а їх мінали в Гадячі “Торгсін” на пшоно і білу муку. Клуночок принесли пшона і білої муки, це нас підтримало. Із муки затірку заколотять, муку в ночовки сиплять, воду бризкають, солять трошки і потім пальцями затирають по кругу, щоб були маленькі галушечки. І так в сім’ї залишились всі живі. 

Померлих на кладовище везли, у коліно яму викопають і заривають, бо нікому було яму копати. В рядно складали померлих і так без гробів хоронили, залишались горбочки без хрестів. 

Були гарні сорочки пороздавала всім, в 47-ому в Липову Долину, міняли на продукти харчування: жито, сметана. Жито на жорнах змололи. Були платки в матері дуже гарні, готували придане, померла ще сестра неодружена і їй залишились платки. 

Місце запису: с. Сніжкове, Олександрійський р-н, Кіровоградська обл.
Дата запису: 2009 р.
Ким записано: Музей історії с. Захарівка.
Респондент: Бардась Андрій Пилипович, 1916 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Чигирин-Дуброва Градизького району Полтавської області У 1959 р. у зв’язку із будівництвом Кременчуцької ГЕС Чигирин-Діброва потрапила до зони затоплення. Населення переведено до давнього чигириндібровського виселка — села Мозоліївка Глобинського району Полтавської області. 

Народився я у 1916 році в Градизькому районі. Закінчив 4 класи у своєму рідному селі Чигирин – Дуброві, а згодом, у 30-му році, коли неподалік, у селі Мозельському, відкрилася семирічка, поступив туди в 5-й клас. Вчилися у цій школі переважно “переростки”, тобто хлопці й дівчата 14-15 років. 3 інших сіл ходили пішки до школи за будь-якої погоди – така велика була у нас тяга до знань. Але до першого випуску, який відбувся у 1933 році, дожили далеко не всі учні – багатьох забрав голод. Помер тоді й мій земляк Григорій Голик, так і не закінчивши 7-го класу.

А я влітку того ж року встyпив на шестимісячні педагогічні курси у м. Новогеоргіївську. Разом зі мною вчилися й мої земляки Іван Тимофійович Роговий, Петро Миколайович Панасенко та Олександр Петрович Куликовський. Усього нас на курсах було 25-30 чоловік, в основному жителі Новогеоргіївська та ближніх сіл – Глинська, Федірок, Павлівки. Усіх прізвищ не пам’ятаю, aлe пригадую Овсія Петрушу, Педька, Іллю Кисляченка, з яким жив у одному гyртожитку, Марину Чорнобай з Золотоноші…

Жилося нам дуже голодно, пам’ятаю, як завжди хотілося їсти. На карточки отримували по 400 граків хліба на день, та по літрі олії і 1,5 кг пшона на місяць. Ото і вся їжа. Рвали дикий щавель і варили пшоняний суп — 1-2 чайні ложечки пшона на казанок води. “Багатий” обід мали, коли вдавалося на вудочку впіймати яку рибинку.

Але тут, у місті, люди з голоду таки не вмирали. Хоч яку мізерну пайку, все ж отримували регyлярно, не прожити, але вижити можна було. І я був радий тому, що опинився на цей час у місті, бо під час поїздок додому на вихідні бачив, що робилося у селах. Моторошно ставало від усього побаченого. Люди ходили з опухлими ногами, а коли сідали на землю, то піднятися вже самостійно не могли через слабкість. Майже у кожній родині хтось помирав від голоду, а в деяких дворах взагалі не залишалося живих нікого!

Пам’ятаю, в один з приїздів додому я проходив повз подвір’я своїх сусідів Бережних і побачив свого однолітка, Василя.

– Слухай, – звернувся до мене хлопець, – ти там, у місті, хоч бачиш хліб? – Так, звичайно, бачу, нам навіть картки видають; – і я показав йому окраєць, що мав  із собою (за вихідні нам видавали хліб наперед).

В очах Василя була така туга … Я відрізав йому шматочок хліба грамів на 50, віддав, і він почав той шматочок цілувати, змочуючи сльозами. Тут, у селі, люди вже просто забули, який хліб на вигляд і на смак. Тут не було ніяких карток, ніяких пайок, не було нічого. Лише смерть збирала багаті врожаї на кожному подвір’ї. Померла і вся сім’я Бережних, усі шість чоловік – мати, батько, сини Никифір, Іван, Василь та дочка Галина.

В одну з таких поїздок додому ми з земляком Петром Панасенком побачили на пристані Новогеоргіївська велику кількість солдатів. Як виявилося пізніше, їх направили в Новогеоргіївський район збирати врожай, який видався того року дуже багатий. Серед місцевих жителів, які ще були живі, не було таких, хто мав би силу вийти у поле. Збирати хліб було нікому.

Серед новоприбулих солдатів був і мій старший брат Григорій, який того часу проходив службу в м. Кременчуг. Він відмовив мене від поїздки додому, майже заборонив, їхати, бо бачив, що навряд чи матиму сили дійти від пристані до свого села – ноги в мене вже почали опухати. Григорій дав мені хлібину, банку консервів і кілька грудочок цукру, і я повернувся в гуртожиток.

А Петро Панасенко таки поїхав додому і не повернувся. Пізніше я довідався з листа родичів, що після двох голодних днів удома Петро не зміг дійти напів опухлими ногами до пристані в Градизьку. Пройшовши кілька кілометрів присів під парканом в одному із сіл перепочити і помер. Як жалкували за ним усі ми, його товариші! Це був такий гарний юнак — статний, високий, а як він гарно співав українських пісень!

А ще пригадую такий випадок. Були ми з Іллею Кисляченком та ще одним хлопцем (не пам’ятаю його прізвища) на рибалці. Так хлопець той упав у воду й не мав сил підвестися. Лише вдвох з Іллею ми змогли його витягти на берег – такі всі були слабкі.

За 9 років військової служби я бував у різних місцях тодішнього СРСР, знайомився з різними людьми, і зрозумів, що ніде, крім України, не було такого страшного голоду. Нестача продуктів відчувалася, це так, але що люди, цілі родини вимирали… Мені навіть не завжди вірили, коли я казав про це.

А ще, користуючись нагодою, я хотів би сказати, що більшість пережили голод тому, що допомагали одне-одному. Ділилися із голодними останнім шматочком хліба.

Місце запису: с. Бодаква, Лохвицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 1999 р.

Ким записано: Дробот Вікторія Миколаївна, вчитель історії Хиль Ольга Іванівна.

Респондент: Богатир Євдокія Андріївна, 14.03.1910 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Бодаква Лохвицького району Полтавської області

В сім’ї крім мене було сім осіб: батько, мати, 3 брати і дві сестри. Згодом помер батько від раку крові, а потім і сестра. Жити стало нелегко, не було чого їсти, ледь зводили кінці кінцями. А коли настав 1933 рік, померла сестра. Мати не змогла цього витримати і повісилась. Вся відповідальність за сім’ю лягла на мене. На той час я вже була одружена і мала вже троє своїх дітей. Брати теж були одружені і клопотались за свої сім’ї. В ті роки ми спочатку не дуже голодували, бо в нас дивом залишилась корова. Чим могли ми допомагали голодним людям, а їх ставало дедалі все більше.

Одного разу до нас прийшла жінка з оберемком сорочок і почала жалібно просити поїсти. Хоч і своїх троє дітей треба було годувати, а було дуже даль і чужих, ділилися чим могли. В тієї жінки теж було троє діток, то мій чоловік нагодував їх, дав хліба і глечик молока. Потім ми вже взнали, що дітки ті вижили, а мама їх померла.

А на моїх очах трапився ще один випадок. Одного разу я пішла до сусідки, в неї був маленький хлопчик і я йому носила молоко, бо дитина весь час хотіла їсти і жадібно просила: “Мамо, дай їсти, я помираю, дай молока”. Хоч і давали ми молоко, але ж його всім не вистачало, тому хлопчик опух і на моїх очах помер. Ми його особисто не голодували доки був живий чоловік, бо він піклувався про сім’ю. Та трапилось лихо і чоловік помер. Тримати корову було несила, бо не мали чим годувати, та все ж тримали. Але прийшли якісь люди і забирали корову, а нам сказали: “Якщо захочете, то виживете, а ні – подихайте”.

Після цього я і мої діти зазнали всього. Ходили і збирали гнилі зерна по полю, хоч і цього не дозволяли робити. Одного разу мою дочку принесли люди на руках всю в крові, її побили за те, що збирала зерно.

Десятки людей помирали, а хто був ще живий, то їх годували гречаними галушками наполовину із дертю. Галушки насипали в великі ночви і люди немов свині залазили в те корито та жменями їли ту страшну їжу. Деякі помирали прямо біля ночов. Одна жінка впала за кілька метрів від ночов, а люди подумали, що вона мертва і кинулися знімати одяг. Чоловік, який привіз ту їжу, підбіг до жінки і став захищати її. Люди, які здичавіли від голоду порвали на чоловікові одяг, але жінку він врятував.

Місце запису: невідомо.

Дата запису:  24.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Бойко Солоха Родіонівна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Білогорілка Лохвицького району Полтавської області.

Жила я в селі Білогорілка, де і народилася, в багатодітній родині з батьками. Батько Личко Родіон Тихонович, мати – Личко Палажка та п’ятеро дітей. У 1933 році, коли від голоду помер спочатку батько, потім брат Гриша, мати відвела мене до її далеких родичів на Зірку, так називався невеликий хутір нашого ж таки Лохвицького району. Але від Білогорілки він знаходився далеченько, десь кілометів 15, як іти полями навпростець, як тоді всі ходили.
Там у сім’ї Гребінника Трохима та його дружини Настя, я і прожила тяжкі роки голоду. Вони мене годували, по можливості й одягали, а я допомагала їм няньчити маленьку їхню дитину Тетянку. Та ще робила, що могла по господарству. Інколи на неділю вони відпускали мене додому в гості, даючи моїм рідним хоч якогось гостинчика. Людьми вони були щирими, лагідними.
А одного разу нам переказали сумну звістку: дуже тяжко захворіла моя мама. Від голоду в селі люди стали хворіти скрізь. Так у народі називали хворобу, яка поражала кишечник. Люди в Білогорільці від цієї хвороби вимирали цілими сім’ями.
От і до нашої сім’ї дійшла ця хвороба. Мої хазяїни, порадившись із односельцями, дізналися, що від цієї хвороби допоможе горілка, звичайна самогонка, якщо в неї ще намочувати дубові кори. Десь діставали цих дефіцитних на той час ліків та сяких- таких харчів, одягнувши мене тепліше у одяг господині (бо було тоді пам’ятаю, холодно) мене відпустили додому лікувати матір. Бігла я тоді в Білогорілку, не чуючи своїх ніг. “Чи ж застану живою матір?” – билася в голові думка.
На щастя, все обійшлося. Мама була живою. Попивши принесених мною ліків, з’ївши трохи хліба та інших харчів, принесених мною, мати почала поправлятися. І я знову, полями навпростець, помандрувала до Трохима та Насті Зірку. Значно пізніше на хутір прийшла й мати, подякувати за все своїм рятівникам. Так ці добрі і чуйні люди допомогли вижити не тільки мені, а й усій нашій родині, врятувавши нашу матір-годувальницю.