Місце запису: с. Олександрівка Друга, Козельщинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 10.09.2010 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Терещенко Олена Григорівна, 1929 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Олександрівка Друга Козельщинського району Полтавської області.

Мені в голодовку було 4 роки. Я майже нічого не пам’ятаю. Але чомусь мені запам’ятались два хлопці, що пили в нас молоко. Пізніше моя мама, Литвин Оксана Лаврівна, розповіла, що то були брати Колісники, їх сім’ю розкуркулили, батька вислали на Соловкн (так тоді казали), мати залишилась з двома синами без хліба, без нічого. Вони приходили до нас і просили хліба. У нас самих не було вдосталь їжі, але була корова батько вступив у колгосп, а там давали якусь баланду. Він приносив її додому, мама її зціжувала, заливала молоком і ми їли. Хлопцям цим мама наливала молока, а більше нічого не могла дати. Корову годували соломою із стріхи, на сараї брали. Худюща була страх, а молоко давала. Ось так вони і вижили. А весною вони поїхали на Донбас. Батько дав їм одежі, картуз.

В 1970 чи 1971 годі вони приїжали в село, заходили і до нас. Приїхати на білій «Волзі», ну мамі і спасіба не сказали. Тільки сказали, що “оце тепер ми куркулі”. А мама плакала, що у сім’ї батькової сестри Килини померло троє дітей і чоловік (вони не вступили в колгосп). Вижило четверо дітей і тітка Килина. Вони їм теж помагали. Так сім’я ж була велика, на всіх не хватало. Тільки й сказала: “Бог їм суддя”. В селі багато хто помагав другим. Всі, хто вступили в колгосп, вижили. Мама казала, що у нас був добрий голова.

Із села Чечужино в райкомі робив Терещенко Василь Іванович. Ким він там робив, я не знаю. Так він приїхав у село перед голодовкою весною до свого брата і сказав, щоб уступав у колгосп. Одного коня, щоб зарізав м’ясо посолив, щоб було що їсти, а другого, щоб відвів у колгосп. Корову, щоб не збував, бо сім’я ж велика. І щоб все це сусідам сказав, ну не казав, хто йому це казав. Хто послухав, у тих всі живі остались. Довго згадували, що якби не Іван, то чи й вижили б. Старі люди згадують його й тепер. Сам він давно вже помер. Добрий був чоловік. Горе було велике, ой горе…

Місце запису: с. Озера, Козельщинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 29.09.2009 р.

Хто записав: Єленко Антоніна Олександрівна.

Респондент: Педай Олександр Григорович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Олександрівка Козельщинського району Полтавської області.

Я, Педай Олександр Григорович, родився в селі Олександрівка Козельщинського району в 1924 році 14 жовтня. Зараз живу в селі Озера. Добре пам’ятаю 33 рік, дуже трудно було виживати, но благодаря людям, які старалися допомогти людям, щоб ті вижили, ми не померли з голоду.

Був такий комуніст Кононенко (імені не помню), він ходив по хатах і попереджував людей, що будуть ходити робити обиск  і забирати хто що придбав для виживання, за що його і вбили куркульські синки.

Іще був Бейцун Степан, який допомагав людям вижити. Він крав у багатих людей, які не були розкуркулені, крав вівці і ділився з ближніми сусідами м’ясом.

Помню, що була організована бригада з куркулів, вони ходили по хатах, збирали продукти в людей хто що придбав для прожиття, даже квасолю в кувшинах забирали.

Мати моя ходила в село Колісники, радгосп «Вирішальний» на роботу за 8 км. Там їй давали миску супу і 200 грам хліба. Суп вона їла сама, а хліб ховала за пазуху і приносила нам, трьом дітям, ділила по кусочку, щоб ми не повмирали з голоду. А батько мій помер у 33, він робив бригадіром на свинофермі, його покусав хряк, помер він від ран.

Місце запису: с. Трудовик, Козельщинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Васик Ю. В.

Респондент: Скиба Лукерія Григорівна, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Дяченки Козельщинського району Полтавської області.

Скільки вам було років на час Голодомору і де Ви проживали?

У той страшний год мені було 14 років, жила в селі Дяченки Козельщинського району Полтавської області.

Яка за статками була Ваша родина?

Родина була заможною, через це нас розкуркулили, з хати винесли всі речі, цинк, яким була накрита хата віддали на приміщення сільського клубу, а нас вигнали на вулицю.

А що сталося з Вашою сім’єю?

Через якийсь час нас упустили у цю саму, нашу хату, де і стали жити, вернули нам тоже і корову з конем.

Чи вдалося вашим рідним заховати зерна?

Коли збирали зерно по дворах, батько заховав трошки пшениці у сараї під ноги коневі, там його не знайшли. Вночі мама відривали його, перемелювали на борошно і пекли млинці.

Чи вижили всі Ваші рідні під час цього страхіття?

Разом з нашою сім’єю жили родичі які вижили всі, а з нас живою осталася тільки я. З начала голодною смертю помер батько, потім мама, а за нею і молодший братик. Мене вдочирила родина Михайленка Юхима Андрійовича, хоть родичі були проти цього.

Місце запису: с. Дяченки, Козельщинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 03 вересня 2009;

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Козельщинського НВК. Керівник Легка Т. О.;

Респондент: Миленька (Світлична) Анастасія Кузьмівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала на хуторі Світли Козельщинського району Полтавської області.

Миленька (Світлична) Анастасія Кузьмівна, народилася 27 січня 1925 року на хуторі Світли, Козельщинського району, на даний час с. Дяченки Козельщинського р-ну Полтавської обл., де і проживає зараз. На хуторі Світли жили до 1939 року. В сім’ї було четверо дітей і батьки – Кузьма Павлович і Федося Омельківна.

У 30 роки була колективізація, відправляли в колгоспи, а жили одноосібно і мали невелике господарство. Хліб – то вродив, але його вивезли весь до зернини. Односельчани, їх називали буксири, ходили по дворах з залізними дротами, находили і забирали все. Люди помирали.

В колгоспі організували патронат. Приміщення для нього було в хаті дітей у яких не було батьків. А їх самих здавали в школу, до повноліття. Нас четверо дітей – брат Степан 1923 р. народження, сестри Ліля – 1913р. народження, Валя – 1935 р. народження, я, та батьки – всього шість душ – корівка була і ми вижили, бо вступили в колгосп, були пара волів, гарба, інвентар, борона, плуг, все запрягли і повезли в колгосп. А мама плачуть і ми, бо малі були. Їжу в нас не забирали.

Гирман Оля і Данило та їх дочка Вєра померли, а син Лаврентій і Даша вижили, бо виїхали на Донбас. Сімейство Іщенко теж вижило, бо поїхали на Донбас. Їсти давали похльобку – вода та може якась квасолина. Був кушин полиняний, кругом мотузочна, щоб держати і з ним ходили по похльобку.

Був Гаража Денис по-сусідству. А в його сусіда вкрали вівцю, і  звернули на нього. М’ясо заховали, а кишки підкинули йому в двір. Я йшла по похльобку, а Денис серед двору обвішаний кишками. Його побили і повезли в Козельщину, а тоді відпустили. Він з Козельщини ішов пішки і проходив через с. Шепелівку, там давали баланду, а він заголожений був, попросив їсти, поїв і помер. Там десь і прикопали, додому не дійшов.

Хто живий, запрягали підводу і їздили по хатах збирати померлих людей. А сім’ї великі були, і ті хто не пішов у колгосп, помирали. З подвір’я забирали людей пухлих, прив’язували вірьовкою за ногу і тягнули до воза, а тоді вкидають до ями, аж поки вона не буде повна.

А весною, коли поля засівали, люди підповзали, шукали зерно і там помирали.

#Голодомор #Колективізація #Хлібозаготівлі #Активісти #СмертністьвідГолоду #Виживання #Сурогати #Подвірніобшуки #Вилученняпродуктів

Місце запису: с. Вишняки, Козельщинський р-н., Полтавська область.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: члени науково-пошукового клубу «Пошук» Вишняківської загальноосвітньої школи І-ІІ ст. Керівник Васик Ю. В.

Респондент: Пинчук Зінаїда Степанівна, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Вишняки Козельщинського району Полтавської області.

Скільки вам було років на час Голодомору і де Ви проживали?

На час голодовки мені було 14 год.

Яка за статками була Ваша родина?

Жила в сім’ї колгоспника, нас було у батьків 9 дітей.

Чим Ви харчувалися у той трагічний час?

Найбільше мені запомнилося, що мама нас годували буряками та печеним гарбузом. Хоч люди у селі, та і наша сім’я, сажали город, дбали, щоб у нас усього було у достатку та страшна податкова система не давала можливості жити, влада забирали все, що виростало на присадибних ділянках.

Хто дбав про Вас та інших членів родини?

Батько мій помер рано. Про родину дбала мама, вона, бідна, щодня заставляла нас, дітей, молитися, щоб Господь нам поміг пережити цей голод.

Чим Ви харчувалися?

Ми, діти, ходили каждий день збирати картошку, а потім закопували її дома в землю. Мама вночі відкопувала той «скарб» та варила її нам та дуже плакала та, переживала, щоб ми вижили і не померли з голоду, бо по селу ходили і буксири, і смертна команда.

Коли люди помирали, чи були люди, що хоронили їх?

Хоронити людей не було кому, бо всі були обезсилені. Та й одіти їх не було у що. Так їх звозили до однієї ями і там хоронили. Були, навіть, випадки , коли люди ще живі, але зовсім немічні потрапляли до того місця і там чекали смерті.

Місце запису: с. Селещина, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 22 травня 2009 р.
Хто записав: Килимиста Олеся, учениця 11 класу Селещинської ЗОШ І-ІІІ ст.
Респондент: Петренко (Кравченко) Галина Ільківна, 1919 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Селещина Машівського району Полтавської області.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки чи урожай забирала влада?

Врожай був добрий, рясно вродила озима пшениця, жито, овес. Все збіжжя пов’язане у снопи і заскиртоване на токах. Токи були глиняні. Молотили снопи вручну ціпами, механічно-паровими молотарками. З другої половини серпня, весь вересень і жовтень ішли дощі. Токи розмокли. Молотити ніяк. У скиртах завелися тисячі мишей. Колгоспники на трудодні не одержали ніякого хліба. Дома було лише те зерно, що вирощувалося на своїй ділянці.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Але і цей урожай забирали «буксирні бригади», на чолі їх були активісти з числа комуністів і комсомольців.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

У кого знаходили у землі сховане зерно, судили. Наш сусід Щербань Василь закопав на огороді три мішки пшениці. «Буксирна бригада», тикаючи залізними жигалами мерзлу землю, знайшла схованку. Забрали пшеницю, картоплю, квасолю. Василя засудили до тюремного ув’язнення на три роки. З тюрми він не повернувся.  

Хто і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Ходили Шморг Павло, що був ледацюгою і п’яничкою, дід Яким та його племінниця Марфа.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Охороняли колгоспні поля об’їждчики на конях. Один із них Кравченко Омелян дозволяв дітям збирати колоски вранці, щоб ніхто із начальства не бачив, бо йому за це буде тюрма.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

У місті міняли вишиті речі, одяг, взуття на хліб.

Які засоби вживали до виживання?

Їли все, що не труїло людину: листя вишні, квіти акації, насіння бур’янів, гречану і просяну полову, макуху. Їли кішок, собак, ворон, драли яйця граків, сорок, галок, навіть горобців.

Чи поминають померлих від голоду?

Раніше не поминали, бо це була заборонена тема. В наш час у селі споруджено пам’ятний знак жертвам голодомору, де вшановують людей, які загинули під час Голодомору у 1932-1933рр.  

Місце запису: с. Селещина, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 5 вересня 2009 р.

Хто записав: Профатило Олександр, учень 11 класу Селещинської ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Мамонтова Зінаїда Порфирівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Селещина Машівського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Якщо казати про Голодомор у 1932-1933 роках то звісно, я пам’ятаю, хоча й мені тоді було 11 років, цього дворічного жаху я не забула ніколи.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

На мою думу, голодомор було зроблено штучно за наказами Сталіна. Його люди забирали в простих людей урожай все до останньої зернини, заходили в хати, ні в кого не питаючи, і починали шукати їжу.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

До людей не застосовувалася ніяка сила: ні арешти, ні кари за те, що в них знаходили їжу.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховувати якусь частину зерна чи овочів було неможливо. Люди їжу закопували під землю, але її знаходили і забирали.

Де можна було заховати продукти харчування?

Неможливо було сховати продукти харчування бо обшукували всю хату і перекопували весь двір, щоб люди залишалися без їжі.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Продукти харчування забирали в будь-який час дня і ночі, щоб зненацька знайти в людей їжу, бо люди думали, що вночі їх ніхто не потривожить. Тому люди витягали свою сховану їжу і їли, поки їх ніхто з ворогів не бачить.

Коли почали люди помирати від голоду?

На третій-четвертий місяць люди почали пухнути від голоду. Від виснаження організму люди помирали прямо на вулицях. В ночі лягали спати, а ранком уже не прокидалися.

Хто зумів вижити?

Вижити змогло небагато людей, це ті, які жили ближче до річок і ставків. Займалися рибальською справою. Люди жили, як тварини, і навіть жили за їхніми правилами. Вижили найсильніші і найрозумніші. Матері їли навіть своїх дітей.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Люди приймали за продукти харчування: яблука, які обсмажували і їли, бо жарене довше перетравлюється шлунком, кропиву, шкаралупу від курячих яєць і  лушпиння від картоплі, їли навіть листя дерев і трави. Їли що можна й не можна, щоб хоч чимось вгамувати шлунковий біль.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Люди їли собак і котів, ворон і ящірок, вужів і ворон, голубів і горобців, їли один одного, бо цей нестерпний біль не можна було терпіти.

Чи відомі випадки людоїдства ?

Як згадує Зінаїда Порфирівна, в її селі були випадки людоїдства. Біля неї жила сусідка, в якої було п’ятеро дітей (три хлопчики, і дві дівчинки). Один хлопчик був маленький і майже помирав, і вона серед ночі взяла і задушила його, а потім на ранок з’їли його всією сім’єю.

Місце запису: с. Дмитрівка, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 24.05.2008 p.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Асауленко Любов Петрівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Дмитрівка Машівського району Полтавської області.

Ми завітали до Вас і хочемо попросити розповісти, що Ви пам’ятаєте про Голодомор 1932-33 років.

Та говорити про це і важко і страшно, б о те, що пережили ми не зустрінеш в страшному сні.

Любов Петрівно, коли, де Ви народилися і де були на час 32-33 років?

Народилась я в 1922 году, тут у Дмитрівці, тут і прожила все своє життя.

Що Ви нам можете розповісти про ті часи?

Та страшні то часи були. Люди, як мухи мерли. Їсти не було чого. Виживали хто як міг: кропиву варили, калачики, гнилу прошлогодню картошку, бурячок, що не згнив під землею. Ми тоді невеликі були, то ходили все бур’янець рвали, а мама варили.

А чи пам’ятаєте Ви хто помер з голоду?

Добре помню, як вимерла сім’я Хоменка Івана Митрофановича (жінка, син Павло, невістка Ганна, онуки Олексій та Микола). А в Асауленка Федота Ларіоновича на руках помер син, та він приніс його додому і поховав в садку. Довго та могилка була в садку). А потім сам пішов в гості, поїв та й помер прямо в родичів.

А не пам’ятаєте Ви випадків, щоб допомагали один одному?

А що ти помагатимеш, коли в самих їсти не має чого? Помню, що в селі був патронат, там до десятка дітей було. Батьки, якщо вмирали і не було рідні, то забирали їх туди. Звідувачка там була Асауленко Неоніла Павлівна, а їсти варила Самохатко Галина Федорівна. Це – мати бабушки Дуні Нестеренчихи. Ну їх уже немає в живих.

Місце запису: с. Дмитрівка, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 24.05.2009 p.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Олешко Софія Никифорівна, 1925 р. н. 

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Дмитрівка Машівського району Полтавської області.

Софія Никифорівно, ми хотіли б поговорити з Вами про голод 32-33 років.

Ой, якби ви знали як це тяжко згадувати. Такого і в страшному сні не придумаєш.

Бабушко Соня, скажіть, де і коли Ви народились та де були в період Голодомору?

Дітки, народилась я 1925 году. Народилась в Дмитрівці, і нікуди звідси все життя не виїжджала. І голод тут пережила з своєю сім’єю.

Розкажіть  як Ваша сім’я пережила ті страшні часи?

Сім’я у нас була невелика: папаша, мама, я та сестра  Марія. Вижили то ми всі, але були на грані смерті, ледве дотягли до нового врожаю. Останні тижні так харчувались практично бур’янами, їли особино кропиву та білу акацію. З кропиви варили відвар, а з білої акації – квіточки. Споминаючи ті года, так і акація наче тоді пахла по-другому, так смачно-смачно. Ходили ми майже вже пухлими від голоду. Часто доходило до того, шо ноги лопалися і сочилася з них вода. Тільки одному Богу видно, як ми страждали і йому одному угодно було. щоб ми такі пухлі та слабі вижили.

А не пам’ятаєте, який був урожай літа 1932 року?

Малою була, то дуже не помню, ну батьки говорили, що щось таки вродило. А те, як відбирали зрізалось в мою пам’ять, як ми з Маньою виглядали з печі, а активісти шастали по хаті, в надії щось знайти та забрати, а папаша був хмурий, а мама плакала та заламувала руки.

А чи не допомагав Вам хто-небудь?

А хто поможе, як всі голодні та пухлі, і всім їсти самим хочеться.

Никифорівно, а чи не пам’ятаєте Ви чи не було в Дмитрівці патроната?

Був такий, колгоспний будинок, куди забирали дітей, якщо батьки вмерли. Соня Прокопівна Литвин була там нянькою. Молодою дівчиною вона там робила. Довгенько там жив Хоменко Яша, який остався круглим сиротою, бо всі рідні померли. Він і прожив так все життя в Дмитрівці. А завідувала Ніла Павлівна. Фамілія по чоловікові – Асауленко. Сироткам там їсти давали, варили. Щось колгосп давав, одівали їх, обували, а літом вони ходили в колгоспі робили, то череду пасли, то в огородній.

А не пам’ятаєте, де хоронили померлих?

На сільському кладовищі. А збирали померлих підводами. А дехто ховав дома, в садках.

Місце запису: с. Дмитрівка, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 11.05.2008 p.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Коробка Поліна Петрівна, 1923 р. н. 

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Дмитрівка Машівського району Полтавської області.

Скажіть коли Ви народились і де?

Народилась я в 1923 році (рік Свині) і якраз цей год підніс мені свиню на все життя. Родилась я в Дмитрівці, тут прожила всі года, крім тих, шо мене забирали до Німеччини в годи войни.

А розкажіть, як Ви жили перед голодом 32-33 років?

Була я невелика, ну вже добре помню, що батьки построїли нову хату, сарай, купили конячину, якийсь реманент. Тільки все це купили, як почалась колективізація. І все придбане добро пішло в колгосп, а батьки пішли трудитись за “палички”.

А Ви не пам’ятаєте, тоді неврожай був, чи чого так сталось?

Та ні, врожай зібрали, а от прийшли буксири і все позабирали. В кого зерно, в кого квасолю і ту забрали…

А що Вам допомогло вижити?

Щоб не померти з голоду, брав папаша одяг і віз в Росію (Курськ, Воронеж) міняти на продукти. Були в нас останні чоботи і ті виміняв на пригорщу муки. Поміняли все, що могли. Осталось лише те, що на нас. Зараз даже страшно уявити, як ми вижили.

А чим Ви харчувались?

Доживали до нового урожаю самою кропивою. Як подумаю зараз кіт борщу не хоче їсти, а ми кропиву їли та спориш. Варили її, товкли колоски. Шукали кагати, де були картопля чи бурячок, та збирали гнилий крохмаль та гнилий буряк. Качани з кукурудзи товкли та шелеху з проса. Ні кішок, ні собак в селі не було. Як коняка здохне, то вистроювались в черід за падлюченню.

А чи допомагав хто вижити в ті часи?

А як ти помагатимеш, коли в самого немає чого їсти? Хочу я розказати про верхового Литвина Василя Федоровича. Він об’їзжав поля, було ганяв, щоб колоски не крали. Хто крав, на того кричав, але на жодного в сільську раду не заявив. Він чоловік був старший і понімав, шо можна під час голоду і від колосків померти. Так він, як би це сказати, давав вкрасти потроху.

Поліна Петрівна, а не пам’ятаєте Ви чи не було в селі патроната?

Та чого ж, добре помню. Був. На третій бригаді. Няньою була молода дівчина Литвин (Коробка) Софія Прокопівна.

А багато там діток виховувалось?

Точно не пам’ятаю, ну десь до десятка. Точно помню, що Яша Хоменко там був, коли сам залишився. Коли всі його рідні померли.

Хоменко Яків Свиридович, 1921 року народження, Хоменко Степан, Бейдик Марія. Бейдик Рая.,Матвієнко Коля, Матвієнко Рая. Серебряк Іван, Асауленко Оксана Федотівна, 1921 року народження.

А не пам’ятаєте, де хоронили померлих від голоду?

Якщо пам’ять не підводить, то на старому кладбищі, на початку.