Місце запису: с. Саловка, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Онуфрієнко Надія Федорівна, 1925 р. н., Онуфрієнко Григорій Васильович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживали в селі Андріївка (село Саловка) Полтавського району Полтавської області.

У 1933 році мені було дев’ять років. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, галушки…У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі.

Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше – насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун.

А тим часом селом снували так звані “буксирні бригади” з числа радянських активістів. “Буксирники” заходили в хати і вимітали у кожного селянина все до зернини, як казали вони, “для робітничого класу”, “для побудови у нашій країні соціалізму”. А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в’яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Грошей в руках ніколи не тримали – вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне – за землю, скотину). Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш – то й виживеш. М’ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати.

Головне ж, що рятувало нашу сім’ю, – корова. Вип’ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. Збирали на їжу і зелень, бур’янець, а особливо – “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду – або тільки навар був. На залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було голодувати, але тримали.

Пам’ятаю як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, – думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили.

Місце запису: с. Саловка, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Онуфрієнко Григорій Васильович, 1924 р. н., Онуфрієнко Надія Федорівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживали в селі Андріївка (село Саловка) Полтавського району Полтавської області.

У 1933 році мені було дев’ять років. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, галушки…У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі.

Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше – насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун.

А тим часом селом снували так звані “буксирні бригади” з числа радянських активістів. “Буксирники” заходили в хати і вимітали у кожного селянина все до зернини, як казали вони, “для робітничого класу”, “для побудови у нашій країні соціалізму”. А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в’яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Грошей в руках ніколи не тримали – вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне – за землю, скотину). Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш – то й виживеш. М’ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати.

Головне ж, що рятувало нашу сім’ю, – корова. Вип’ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. Збирали на їжу і зелень, бур’янець, а особливо – “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду – або тільки навар був. На залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було голодувати, але тримали.

Пам’ятаю як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, – думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили.

Місце запису: с. Піщане, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2003 р.

Хто записав: Лидзар Ірина Юріївна.

Респондент: Шевчук Лідія Вікторівна, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Піщане Кременчуцького району Полтавської області.

Ми з батьками жили в невеличкому селі Ходорівка на Житомирщині. Нас було четверо: Ліда – 11 р., Ніна – 10 років, Тамара – 10 років, Ірочка – 5 років. Батько Віктор Шевчук, мати Єфімія. Жили ми бідно, всього 3 га. землі, корова, конячка, свині, кури, гуси, гарний новозбудований будинок. Батьки самі трудились на землі і нас змалку привчили до праці. Я, старша, з 6 років вже жала жито, в’язала снопи, доїла корову, менші сестри – пасли худобу. Так мали все необхідне. Але нам не дали розжитись. Розпочалась колективізація. І от – в 1929 році батька заарештували, як політично небезпечного, бо взяв з колгоспного поля 3 снопи жита, висилають до Сибіру в політичні табори. Там батько відбував покарання, працював в шахті три роки без права переписки. Маму позбавили всіх прав.

Відбувши кару, батько звільнився із заслання без права проживання в своїй області. Повернувся він інвалідом. Так ми переїхали до Кременчука. Але нас з мамою не залишили тут і був один батько. Відразу ж з’явились представники влади з сільради за чиєюсь вказівкою викинули силоміць нас із хати на вулицю, не дали нічого взяти, їжі навіть. Осінь, холодно, дощі, а ми сидимо в дворі голодні, босі, роздягнені. Ми не мали права навіть заходити до хати. Вселили до хати сільську раду і поселили якогось німця з дітьми, його звати було – Владик. Діти його нас били, гнали з двору, не пускали в хату до своїх речей, щоб щось узяти з свого городу, садка, не давали картоплини викопати, ні яблука зірвати. І ми розглядали вогонь надворі і так грілись і люди нас підгодовували, пускали на ніч.

Відтоді ми почали свою мучительську голодовку. Через тижнів два приїхала мама, то її теж не пустили в свою хату і запропонували в 24 години покинути місцевість. В хаті залишилося все. І от мама, залишивши все, забрала дітей і з порожніми руками переїхала до Кременчука. Поселились в селі Піщаному, де батько найняв кімнату у Петра Сльоти. Працював батько на кар’єрі, а мати на птахокомбінаті. Іноді нам приносили в кухлику трошки «курячої їжі» – варена кукурудза з курячими кишками, смердючої, несмачної, але ми були і жили задоволені. Ми всі четверо захворіли, попухли, ходили по чужих городах, рвали лободу, кукурудзу, липове листя, варили і їли. Лікуватись не було де, але ходили пішки до міста в дитячу поліклініку. Маленька наша сестричка так ослабла, що приходилось нести її на руках до міста і назад. А їй було вже 6 років. Нас трохи лікарі підкріпляли риб’ячим жиром і ми вижили, а наша сестричка Ірочка померла в 1934 р. в травні. Молока не було де дістати. Іноді пляшечку для неї діставали в селі, а перед смертю просила молока, а його не було. Нестерпне почуття голоду. Їли сіль і пили багато води і цим, здавалось, були ситі. Бачили багато пухлих людей, які вмирали голодною смертю. Їли своїх родичів і дітей.

Трошки краще стало, як переїхали до міста, де батько купив пів будинка. У с. Піщаному на старому кладовищі є могилка Іринки. Щороку приїжджаю сюди, приношу квіти. На цьому кладовищі багато таких безіменних горбочків, могил дітей і дорослих, які загинули голодною смертю.

Місце запису: с. Омельник, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2003 р.

Хто записав: Лидзар Ірина Юріївна.

Респондент: Бацевіч Іван Васильович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Омельник Кременчуцького району Полтавської області.

Згадую тяжкий 1933 рік. Мені було 10 років, я був старший в сім’ї. Тепер вже, знаючи історію і як колишній історик, я знав, що це був штучний голод, бо щорічно центр публікував «Положення про сільгоспподаток». У 1929 році були встановлені норми прибутковості: 1 га посіву зернових – 40 крб.; 1 га городу – 150 крб.; саду – 140 крб.; сінокосу – 16 крб.; коня – 20 крб. у 1931-32 роках податковий пресинг посилився. У 1932 році на 20 % була підвищена норма прибутковості на зернових; на 40 % зросла норма прибутковості городів. Все це лягло тяжким тягарем на людей.

Наша сім’я була велика – 6 дітей і я, як старший, повинен був ходити в чергу за хлібом. Чергу займали ще з вечора, збиралось 300-400 чоловік. Ночі проводили на асфальті, підклавши куфайку. Коли ж вранці, часів в 10 привозили хліб, то зголоднілі дорослі часто відштовхували нас, дітей, і нам приходилось ще довше чекати, щоб одержати пів буханки (на всю сім’ю) глевкого чорного хліба. Якщо був довісок, ми щасливі з’їдали його, соромлячись, що крали у своїх рідних, але голод брав своє. Літом ще було так-сяк. Мама варила суп з лебеди, з листків буряку (ми мали маленький город), а саме страшне було взимку: від голоду пухли батьки, бо все, що можна було, віддавали дітям. Дуже смачними ми вважали очистки від картоплі. Весною, як тільки сходив сніг, ми ходили за город, рились у землі і шукали картоплю, що залишилась по осені. Якщо вдавалось знайти за день 5-6 картоплин – були щасливі. Мати товкла їх, змішувала з отрубами і смажила чорні млинці, яким ми були дуже раді. Нашій сім’ї  ще поталанило, бо ніхто не вмер, бо живий був батько, який ходив на заробітки. Таким жахливим був той рік, який залишився у моїх спогадах назавжди.

Місце запису: с. Деріївка, Онуфріївський р-н., Кіровоградська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Гладка Валентина Семенівна.

Респондент: Дробецька Федосія Захарівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Келеберда на хуторі Павлівка Кременчуцького району Полтавської області.

Я, Дробецька Федосія Захарівна, 1922 року народження жителька села Деріївки. В 1933 році мала 11 років. На той час проживала з мамою – Мороз Єлизаветою Петрівною та татом – Морозом Захарієм Микитовичем, двома братами: Дмитром 1927 року народження і Іваном 1931 року народження в Полтавській області в селі Келіберда хутір Павлівка. Батько рибалка був, тримали корову, цим виживали. На хуторі майже всі вимерли з голоду, вижив той, хто тримав коров.

Мати ділилася з сусідами, давала молоко дітям, щоб ті вижили. Батько рибу ловив і варили з риби галушки. Батькові мама клала завжди більший пайок, щоб він був сильніший і міг добувати їжу для сім’ї.

На хуторі поїли всіх котів і собак, підібрали всю зелень. Я особисто пережила голод 33-го, 47-го і 22-го років. Сама була в Германії в концтаборі 4 роки в Лавенсбрюк, а потім в Бухенвальді до кінця війни, годували бруквою і в їжу додавали щось жінкам, щоб були безплідними, а вже після визволення вдома нас довго лічили.

А в голодовку я піймала за річкою кішку і понесла її до людей, вони пухлі, я їм їсти хотіла дать кота, а вони мене за руки та хотіли зарубати і з’їсти. Я вирвалась і додому, розповіла матері, а вона каже: «Ти що? Вона ж дітей своїх поїла, а ти пішла до них!». Та мама в сльози. «То ж добре, що вони пухлі та слабі і не догнали тебе, дочко!». Ось так. А їли нутрощі з мушлів, бо жили біля берега і вижили. Наша сім’я вся вижили.

Місце запису: с. Келеберда, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени пошукового загону Комсомольської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. Керівник Ворона Л. Я.

Респондент: Гребенюк Галина Василівна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Келеберда Кременчуцького району Полтавської області.

Важкий і страшний то був час, дітки. Аж не віриться, що пережила. Ні дитинства, ні юності у нас не було. Пройшло все, ніби страшний сон довгої – предовгої ночі. Ніби й сонячних днів не було. Все в якомусь тумані, присмерку. У сім’ї нас було 5 дітей. Їсти не було чого. Деякі люди вимирали цілими сім’ями. Часто чули, що їли своїх дітей. Хай Бог милує – з’їсти свою дитину. Сталінщина добре навчила нас, була навіть приказка: «Ні корови ні свині, тільки Сталін на стіні». Зараз можна говорити все, що хочеш, а раніше, не дай Боже – зразу відправлять у Сибір. У нас було, що їсти, так прийшли і забрали. Ми не раз чули про те, що ходили спеціальні люди, які забирали всі продукти харчування, але хто вони? Звідки? Свої сільські ходили, я ж знаю. З нашої сім’ї ніхто не ходив збирати, я ж була найстаршою, а ті менші, куди їм ходити, їм тільки на печі сидіти. Вони ж не винні, їх теж заставляли. Одного разу, пам’ятаю, прийшли забирати, а у нас у мішечку трішки було чи квасолі, чи гороху, вже і не припомню, так мати висипали на черінь печі, заслали якимсь покривалом, а нас зверху посадила. Коли прийшли, один до нас заліз, а там ми. Він каже іншим, що там одні жовторотики. Ми знаємо, він замітив, але не сказав. Не всі серед них погані були. Їх же теж заставляли. У нас не було корови. Ми не померли завдяки батьку, він робив у колгоспі. А там хоч і ставилися до людей погано, та давали 32 г. хліба на виживенця, то ото ми і не померли. Важко було, важко. Ото живіть і не доводьте до того, що було. Не дай, Боже, вам пережити те, що пережили ми.

Місце запису: х. Білани, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени пошукового загону Комсомольської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. Керівник Ворона Л. Я.

Респондент: Мороз Надія Григорівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала на хуторі Білани (село Заруддя) Кременчуцького району Полтавської області.

Що вам розказати, діточки? Страшний то був час. Було мені тоді 7-8 років. Дітей у нас було небагато, я і моя сестра, на жаль, сестра, хоч і молодша за мене, я 1925 року народження, а вона 1927, та вже померла. Жили ми тоді в селі Заруддя, хутір Білани Кременчуцького району Полтавської області. Батько працював у магазині бухгалтером. Жили ми на той пайок, що йому давали, а це був пучок copгa, з якого віники роблять. То ми його товкли, і мати пекла з нього млинці. Помню, воно так тріщало під зубами. А раз у нас з’явився мішок з їжею. Ми не встигли його сховати, як зайшло четверо людей, які збирали їжу. У нас була корова. Так мати швидко взяла ліжник (рядно, а називали його ліжник), яким на ніч накривали корову, щоб не мерзла, та і кинула на той мішок. Ніхто не помітив того мішка, вдень його вішали на бантину, щоб просохло, а один побачив, але іншим не сказав. Так він і залишився у нас. Не всі були погані були і добрі люди. А сюди мене прислали на роботу, так оце тут і вік доживаю. Ходить до мене жіночка, яка прибирає у мене, варить їсти, бо негодна я.

Місце запису: смт. Котельва, Котелевський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: Пономаренко Т. С..

Респондент: Ємець Григорій Тимофійович, 18.08.1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Котельва Козельщинського (Котелевського) району Полтавської області.

А чи пам’ятаєте Ви про голод 1932-1933 рр.?

Пам’ятаю.

А про голод 46-47 років пам’ятаєте?

Пам’ятаю.

А які на вашу думку могли бути причини голоду; не можливо були неврожай, засуха. податки чи забирала врожай влада?

Влада забирала. Урожай тоді гарний був. особливо в 46-47 роках. Влада забирала. Були спеціальні такі хлопці ходили і шукали в горшках де було шо заховано, розбивали горшики і висипали собі оті крупи.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, хто не робив? Ви не пам’ятаєте, це були якісь посадовці?

Не знаю.

А чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховане зерно?
Були.

І їм за це якось платили?

Авжеж!

Вони мали якісь документи на збивання продуктів?
Нічого не показували.

А чи застосовували до людей покарання, побиття там. висилання, арешт?
Було таке.

Чи пам’ятаєте у Вас були якісь випадки, в сусідів, у вас як не робили?

Тестя, в мого тестя, хлопці ноччю прийшли й скачали «Яков, тікай бо на тебе будуть нападать». Так він утік на Донбас і довго жив на Донбасі, не знав ніхто, де він живе, а тоді повернувся знову в Котельву.

А чи мали зброю ті що ходили відбирали хліб у людей?
Були гвинтовки в тих, шо ходили.

А як люди боронилися?

Запирали хвірточку, двері, собак відв’язували.

А чи можна було приховувати якусь частину зерна, продуктів, овочів, можна було його якось заховати?

Так. ховали? Ну вони шукали де шо, позбивали грубки й шукали все зерно.

І в хату заходили шукали, і в сараї заходили?

І в хату заходили, і в сарай заходили скрізь. Лазили скрізь, шукали й забирали все.

А хто шукав заховані продукти? В них була якась спеціальна форма одягу?

Ні, не було.

А вони представлялися, як їх звати, ім’я, прізвище?

Ні, нічого не казали.

А скільки їх приходило до хати, одна людина, дві?

Дві-три й більше.

А де можна було заховати продукти харчування, куди саме було вигідніше ховати?

Не пам’ятаю, бо ми жили так бідно, шо в нас нічого не було і ховать нічого було. Ото мати побила якраз на свинарнику. Та ото так вижили. А так у нас не було нічого.

А люди які йшли до колгоспу в цей час, їм давали їжу?

Давали-давали. Там варили кашу всяку, давали їм.

А це пайки якісь були? Чи їжу їм і додому давали?

Да. Тільки там їли. На дом не давали нічого там ото.

А забирали тільки продукти харчування чи й інші речі: одежу, рушники, якісь картини?

Не пам’ятаю.

А худобу не забирали?

Забирали худобу, забирали.

А ви чули шо є такий закон «Про п’ять колосків»?

Не чув.

А чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Збирали, а об’їщики за ними ганялися, одбирали оті сумочки і висипали собі, а їх прогонили без колосків. А було таке. Я не ходив збирать.

А цим людям, хто збирали, об’їщики їх ловили. їх не били, не ув’язнювали, просто забирали продукти?

Ні, ні…Забирали і все.

Хто охороняв поля, оці колгоспні комори? Там стояла якась сторожа?

Да.

Були спеціальні люди, як і все це охороняли?

Да.

А чи люди хотіли добровільно йти в колгосп чи їх змушували?
Щоб вижити, йшли ж, щоб вижити і всьо. А хто суперечив дуже, що проти цього, то його тоді – гать, і десь завезли на ссилку в Сибір.

А переховували худобу, щоб її не забрали в колгосп?

Да, було таке.

Було таке, шо от до Вас у двір прийшли: «Хай наша корова у Вас буде, а потом ми її заберем, і Вашу заберем». Домовлялись так, допомагали?
Ну да, було таке.

А не пам’ятаєте, у який час саме ходили?

Частіше з ранку, зранку було все.

Під вечір уже рідше ходили?

Уже сусід сусідові передає: «На тому кутку там уже ходять той».

І коли почали люди помирати з голоду?

Да було, було. Я бачив, як вивозили, бачив коняка нагружена.

На возові?

На возові, вивозили… Я це бачив, як везли трупи, то кажуть трупи повезли.

Ото прям із села, з вулиці, збирали оці по сім’ях трупи, звозили без перепоховання?
Без ніякого поховання.

А дитина осталась сама, то було таке, шо влада брала опіку над цією сиротою?

Було таке, забирали.

А забирали куди? В якісь дитячі будинки?

В деякі будинки десь забирали… 

Хто зумів вижити?

Багатші, були різні. Запаси були.

А чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду?
Трикоза, такий був в нас, шо пам’ятаю ото Трикоза, шо давав допомогу, трохи десь він забирав і давав допомогу тим дуже бідним, великим сім’ям давав допомогу.

Безкоштовно все?

Безкоштовно.

Цей Трикоза він десь працював. Можливо, у колгоспі?

Від колгоспу.

Що робили, щоб вижити?

Да. Ходили збирали в лісі трави, все.

А з яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?
Яблука, груші тоді той шипшину ото збирали навар варили. Кору дуба варили. Отих в кого ростройство велике було там, варили кору дуба і давали круто заварений чан дубовою корою. Це проходило гарно.

А диких тварин там, плазунів вживали в їжу?
Такого не знаю.

Чи можна було щось виміняти на продукти?

Обміняли. Ходили з другого села приїжджали, міняли там той, ну багатші ж було той виміняли, а до бідних людей немає діла.

Чи Ви знаєте дані, можливо пам’ятаєте скільки людей померло в селі, чи тут масово померали?

Масово помирали.

Тоді відомості не записували, не друкували вам у газетах хто помер?

Та куди там друкувать.

А чи відомі випадки людоїдства?
Ні, такого не знаю. У нас у селі такого не було, а от у других селах розказували, що було таке. Бачили як там варили оте м’ясо, ну людське м’ясо бачили.

А десь хоронили померлих від голоду?
Вивозили і все десь.

Кидали їх у яр десь?

Да.

А чи платили тим. хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Вам відомі місця, де захоронили людей?

Померлих від голоду. 

Хоч де-небудь є якісь пам’ятки, знаки цим людям? 

Ну там як їхать, с Котельви їхать, заготконтора була, так там є пам’ятники, знають. Поставлено там.

Чи поминають їх на Проводи. Гробки. Зелені свята?
Та, хтось повинен підходить.

А в церкві в цей час були якісь відправи по померлих там робили?

Робили.

І за часів Радянської влади робили?

Да.
У Вашому селі є церква?

Оце одна, а було аж 7, а осталась одна Троїця.

А кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Та хто-зна. 

Місце запису: с. Хорішки, Козельщинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2002-2004 р.

Хто записав: Гирман В. М.

Респондент: Глущенко Галина Дмитрівна, 1916 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Хорішки Козельщинського району Полтавської області.

Мені було 17 років, пам’ятаю що у 32-33 році був великий неврожай. Навіть, те, що посадили не повернулося. А ще і забирали у нас усі продукти харчування. Потрібно було здати державі усі продукти, що вирощувалися на грядках. А шо ж було здавати коли їх не було? Пам’ятаю, що батьки все здали, але дещо заховали. У 32-33 роках у Хорішках було створено колгосп і всі селяни пішли в нього. Восени і взимку хоть важко було селянам та все ж виживали. Найбільше горе прийшло весною.

Люди ходили пухлі, часто помирали на вулиці Тим, що працювали в колгоспі, давали юшку, а дітям і людям похилого віку було дуже важко, їсти хотілося весь час, хоч що-небудь. Батьки підуть на роботу а я рвала: гірчаки, лопухи, свеклу і пекла оладки. Було свято коли батько приносив трохи риби. Дуже великих втрат село Хорішки не зазнало, завдяки голові колгоспу Мазуренку Роману Трохимовичу та сільським активістам. «Буксири» ходили по хатах, заставляли здавати продукти державі, але великих обшуків не робили.

Місце запису: с. Хорішки, Козельщинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2002-2004 р.

Хто записав: Гирман В. М.;

Респондент: Штабровський Василь Микитович, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Хорішки Козельщинського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33роках? 

Помню.

Які на Вашу думку були причини голодомору?
Урожай тоді забрала власть.

Якщо відібрали у людей вирощене, то хто це робив?

Забирали усе свої односельці.

Чи була винагорода від влади за донесення на сусіда за приховане зерно?

Була кажуть.

Як це відбувалося?

Приходили та забирали собі шо хотіли у хаті та коморі.

Чи застосовувалися до людей покарання?

Били і арештовували як побачуть шо не все давали, штовхали.

Чи мали зброю ті що відбирали хліб у людей?

Не знаю, не бачив.

Як люди боронилися?

Ні, бо боялися.

Чи можна було приховати якусь частину харчів?

Важко було.

Хто і як шукав зерно? Як їх звали?

Свої з нашого села. Казали на них буксири.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходило четверо. Як звати непомню.

Де можна було заховати харчі?

Ховали скрізь і в землі, і у пічі, у полі.

Чи були такі люди, які допомагали вижити під час голодомору?

Пам’ятаю у нашу сім’ю порятунок прийшов весною від сусіда Пономаренка Максима Івановича. У нього чудом залишилась конячка. І колгоспне начальство примусило його возити із сусіднього села Костівка (там тоді був утворений радгосп) зерно на найблищу залізничну станцію Ганівка. Максим Іванович запропонував і мені їздити з ним на станцію насипати зерно. Рахунок був один, можливо щось удасться украсти та принести додому. Який не слабий був, а погодився за для можливого порятунку родини. Адже крім нього у родині вже ніхто не міг ходити. У Костівці навантажували гарбуз і везли на станцію. По дорозі до Ганівки (залізнодорожна станція) іноді вдавалося насипати чи того проса чи пшениці, викинути десь у бур’яни. Як повертались назад ніхто нас уже не сопровождав, забирали той клунок і несли додому, це був найцінніший скарб. Оті клуночки порятували родину від голодної смерті.