Місце запису: с. Дмитрівка, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 24.05.2008 p.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Асауленко Любов Петрівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Дмитрівка Машівського району Полтавської області.

Ми завітали до Вас і хочемо попросити розповісти, що Ви пам’ятаєте про Голодомор 1932-33 років.

Та говорити про це і важко і страшно, б о те, що пережили ми не зустрінеш в страшному сні.

Любов Петрівно, коли, де Ви народилися і де були на час 32-33 років?

Народилась я в 1922 году, тут у Дмитрівці, тут і прожила все своє життя.

Що Ви нам можете розповісти про ті часи?

Та страшні то часи були. Люди, як мухи мерли. Їсти не було чого. Виживали хто як міг: кропиву варили, калачики, гнилу прошлогодню картошку, бурячок, що не згнив під землею. Ми тоді невеликі були, то ходили все бур’янець рвали, а мама варили.

А чи пам’ятаєте Ви хто помер з голоду?

Добре помню, як вимерла сім’я Хоменка Івана Митрофановича (жінка, син Павло, невістка Ганна, онуки Олексій та Микола). А в Асауленка Федота Ларіоновича на руках помер син, та він приніс його додому і поховав в садку. Довго та могилка була в садку). А потім сам пішов в гості, поїв та й помер прямо в родичів.

А не пам’ятаєте Ви випадків, щоб допомагали один одному?

А що ти помагатимеш, коли в самих їсти не має чого? Помню, що в селі був патронат, там до десятка дітей було. Батьки, якщо вмирали і не було рідні, то забирали їх туди. Звідувачка там була Асауленко Неоніла Павлівна, а їсти варила Самохатко Галина Федорівна. Це – мати бабушки Дуні Нестеренчихи. Ну їх уже немає в живих.

Місце запису: с. Дмитрівка, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 24.05.2009 p.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Олешко Софія Никифорівна, 1925 р. н. 

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Дмитрівка Машівського району Полтавської області.

Софія Никифорівно, ми хотіли б поговорити з Вами про голод 32-33 років.

Ой, якби ви знали як це тяжко згадувати. Такого і в страшному сні не придумаєш.

Бабушко Соня, скажіть, де і коли Ви народились та де були в період Голодомору?

Дітки, народилась я 1925 году. Народилась в Дмитрівці, і нікуди звідси все життя не виїжджала. І голод тут пережила з своєю сім’єю.

Розкажіть  як Ваша сім’я пережила ті страшні часи?

Сім’я у нас була невелика: папаша, мама, я та сестра  Марія. Вижили то ми всі, але були на грані смерті, ледве дотягли до нового врожаю. Останні тижні так харчувались практично бур’янами, їли особино кропиву та білу акацію. З кропиви варили відвар, а з білої акації – квіточки. Споминаючи ті года, так і акація наче тоді пахла по-другому, так смачно-смачно. Ходили ми майже вже пухлими від голоду. Часто доходило до того, шо ноги лопалися і сочилася з них вода. Тільки одному Богу видно, як ми страждали і йому одному угодно було. щоб ми такі пухлі та слабі вижили.

А не пам’ятаєте, який був урожай літа 1932 року?

Малою була, то дуже не помню, ну батьки говорили, що щось таки вродило. А те, як відбирали зрізалось в мою пам’ять, як ми з Маньою виглядали з печі, а активісти шастали по хаті, в надії щось знайти та забрати, а папаша був хмурий, а мама плакала та заламувала руки.

А чи не допомагав Вам хто-небудь?

А хто поможе, як всі голодні та пухлі, і всім їсти самим хочеться.

Никифорівно, а чи не пам’ятаєте Ви чи не було в Дмитрівці патроната?

Був такий, колгоспний будинок, куди забирали дітей, якщо батьки вмерли. Соня Прокопівна Литвин була там нянькою. Молодою дівчиною вона там робила. Довгенько там жив Хоменко Яша, який остався круглим сиротою, бо всі рідні померли. Він і прожив так все життя в Дмитрівці. А завідувала Ніла Павлівна. Фамілія по чоловікові – Асауленко. Сироткам там їсти давали, варили. Щось колгосп давав, одівали їх, обували, а літом вони ходили в колгоспі робили, то череду пасли, то в огородній.

А не пам’ятаєте, де хоронили померлих?

На сільському кладовищі. А збирали померлих підводами. А дехто ховав дома, в садках.

Місце запису: с. Дмитрівка, Машівський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 11.05.2008 p.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Коробка Поліна Петрівна, 1923 р. н. 

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Дмитрівка Машівського району Полтавської області.

Скажіть коли Ви народились і де?

Народилась я в 1923 році (рік Свині) і якраз цей год підніс мені свиню на все життя. Родилась я в Дмитрівці, тут прожила всі года, крім тих, шо мене забирали до Німеччини в годи войни.

А розкажіть, як Ви жили перед голодом 32-33 років?

Була я невелика, ну вже добре помню, що батьки построїли нову хату, сарай, купили конячину, якийсь реманент. Тільки все це купили, як почалась колективізація. І все придбане добро пішло в колгосп, а батьки пішли трудитись за “палички”.

А Ви не пам’ятаєте, тоді неврожай був, чи чого так сталось?

Та ні, врожай зібрали, а от прийшли буксири і все позабирали. В кого зерно, в кого квасолю і ту забрали…

А що Вам допомогло вижити?

Щоб не померти з голоду, брав папаша одяг і віз в Росію (Курськ, Воронеж) міняти на продукти. Були в нас останні чоботи і ті виміняв на пригорщу муки. Поміняли все, що могли. Осталось лише те, що на нас. Зараз даже страшно уявити, як ми вижили.

А чим Ви харчувались?

Доживали до нового урожаю самою кропивою. Як подумаю зараз кіт борщу не хоче їсти, а ми кропиву їли та спориш. Варили її, товкли колоски. Шукали кагати, де були картопля чи бурячок, та збирали гнилий крохмаль та гнилий буряк. Качани з кукурудзи товкли та шелеху з проса. Ні кішок, ні собак в селі не було. Як коняка здохне, то вистроювались в черід за падлюченню.

А чи допомагав хто вижити в ті часи?

А як ти помагатимеш, коли в самого немає чого їсти? Хочу я розказати про верхового Литвина Василя Федоровича. Він об’їзжав поля, було ганяв, щоб колоски не крали. Хто крав, на того кричав, але на жодного в сільську раду не заявив. Він чоловік був старший і понімав, шо можна під час голоду і від колосків померти. Так він, як би це сказати, давав вкрасти потроху.

Поліна Петрівна, а не пам’ятаєте Ви чи не було в селі патроната?

Та чого ж, добре помню. Був. На третій бригаді. Няньою була молода дівчина Литвин (Коробка) Софія Прокопівна.

А багато там діток виховувалось?

Точно не пам’ятаю, ну десь до десятка. Точно помню, що Яша Хоменко там був, коли сам залишився. Коли всі його рідні померли.

Хоменко Яків Свиридович, 1921 року народження, Хоменко Степан, Бейдик Марія. Бейдик Рая.,Матвієнко Коля, Матвієнко Рая. Серебряк Іван, Асауленко Оксана Федотівна, 1921 року народження.

А не пам’ятаєте, де хоронили померлих від голоду?

Якщо пам’ять не підводить, то на старому кладбищі, на початку.

Місце запису: с. Дмитрівка, Машівський р-н, Полтавська обл.
Дата запису:   11.05.2008 p.
Хто записав: невідомо
Респондент: Зубарєва Пелагея Власівна, 04.11.1922 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Дмитрівка Машівського району Полтавської області.

А розкажіть як Ви жили до колективізації?

Жили ми непогано. Був у батьків свій млин, корова, конячина. Та прийшли комуністи – все те забрали і змушений був папаша йти в колгосп.

Власівно, а якою була у Вас сім’я?

Мала я матір, батька та дві сестри. Старшу правда громом убило на хуторі.

А як Ваша сім’я пережила голод?

Вижили то ми всі, але так важко було, згадувати страшно. Забирали у нас усе. Послідній стакан кукурудзи і той забрали. І робив папаша у колгоспі за тарілку затірки. Їли весною вже 33-го і траву, то кропиву, то молочай, то спичаки з очерету, ловили горобців, собак, котів.

Чи допомагав Вам хтось у той нелюдський час?

Та хто дуже помагатиме,  як самим їсти хочеться? Спасав нашу сім’ю стакан молока, який мати залишала вдома і не здавала. Налоги тоді були великі. Все треба було здавати, а не здаси – все рівно заберуть. Був у батька двоюрідний брат Коробка Прокіп Левкович (дівоче прізвище Власівни – Коробка), так він помагав папаші. Він працював десь в конторі і як коли чув про облави, які учиняли активісти і предупреждав батька, щоб той тікав з дому. та получе ховав всякі пожитки.

Батька рідний брат – Коробка Захарько – шив добре, то возив товар міняти і привіз нам з Воронежа трохи картошки. Так ми її поїли, а весною посадили вічки, а картошка вродила гарна.

А чи не можете Ви розказати про буксирні бригади?

Як вони називались я не знаю, ну забирали все під мітлу. По сусідству з нами жили Молодчуківські (так по – вуличному звали). Жили вони і без того бідненько. Забрали в них і корову, і харчі. Даже буряки, що наквасили і сливи, що натушили –  все підмели.

Власівно, а не пам’ятаєте Ви хто помер тоді, в 33-ому?

Людей в Дмитрівці померло багато. Помню, через три хати від нас вимерла вся сім’я Йосипа Брідні (батько, мати та троє дітей), сім’я Хоменка Свирида, тут на четвертій бригаді, теж усі вимерли, остався сам Яша, якого здали в патронат.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 12 серпня 2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся, студентка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, істор. ф-тет, ІІІ курс.

Респондент: Билим Іван Михайлович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Причинами Голодомору 1933 р. були індустріалізація і колективізація. Ну, тепер я читаю ось в газетах, що це було зроблено спеціально, щоб знищити якомога більше українців. 

Чи змушували йти людей в колгосп?

У нас сім’я велика була, батьки в колгоспі уже були, їм просто нічого не дали – і все.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю, ну до нас не приходили додому, щоб щось забрати. 

Хто зумів вижити?

Ну в сім’ї у нас правда від голоду ніхто не помер. А біля нас Левченко Василь жив – то його з’їли.

Які засоби вживали до виживання?

Весною було найтяжче, бо ми їли все, що знаходили: будяки, молочай, молоду зелену травичку, листя з дерев. 

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Та ні, в город ми не виїжджали. Бо і не пускали нас, та й не було з чим їхати туди. 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Люди з голоду дохли як мухи. 

Чи відомі випадки людоїдства ?

Да, і людей їли, деякі. За мною тоже гналися, ну так і не спіймали.

Місце запису: с. Селещина, Машівський р-н., Полтавська обл. 

Дата запису:  12 вересня 2009 р.

Хто записав: Бондарєва Євгенія, учениця 8-В класу Селещинської ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Бондарєва Євдокія Микитівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Селещина Машівського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

У моїй пам’яті голодомор залишив болючий відбиток у душі.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

На той час влада була безсовісна – забирала в українців останнє. До людей ставилися, як до нікчемних істот, що лише їдять.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Кожен старався приховати їжу як може: маленькі зернятка пшениці змішували з соломою і глиною, мазали ним хати. Діти ходили біля дому і виколупували із стін зерно та раділи, що мають харч.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Представники влади забирали у людей їжу, зерно, тварин і навіть одяг, у якому ходили селяни.

Хто охороняв поля і комори?

Об’їждчики – це представники влади, що охороняли поля, по-звірячому знущалися та били палками.

Хто зумів вижити?

Виживали лише ті люди, які працювали у колгоспах. Там їм давали шматок хліба і бульйон.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Один одному люди не допомагали, бо не було чим.

Які засоби вживали до виживання?

Люди мусили їсти бруньки та листя з дерев, варити узвари із трав, щоб хоч як-небудь нагодувати свої великі сім’ї.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості? Чи відомі випадки людоїдства?

Втрати були вразливі: пухли ноги, помирали від голоду малі і дорослі, з’явилися трагічні випадки людожерства.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Із сільради виділяли людину, що ховала померлих. Їх скидали у загальну могилу і закопували разом. Бували випадки, що людей ховали живими.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Влада СРСР – ось хто винен у смерті безневинного народу.

Місце запису: с. Тарандинці,  Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Яценко Інна.

Респондент: Корсун Софія Федотівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в  селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Чи знаєте Ви про причини голоду? Можливо це був неврожай чи посуха?

Не через неурожай. То ж був грабеж – ходили бригади по хатах – кусок хліба, і той забирали. Було заходили до хати, де яка квасолина, що не було, те забирали, а самі пиячили. Якби щоб неурожай чи що, а то вибирали у людей.

Чи пояснювали причини голоду і як саме?

Ніхто нічого, ніхто нічого. Брали і все. Було ходять по хатах, а тоді – на возах погрузять і повезли. У нас забрали даже діжечку для сиру (мама у ній сир топила і пироги пекла).

Як проходила хлібозаготівля? Хто забирав хліб у селян?

Все забирали і хліб, і пирожки даже, як побачили у нас, і ті забрали. А тоді вечорами пиячили. Була хата, де жили такі ж самі як вони, туди звозили забране і пиячили. А забирали – та свої ж – із села.

Чим харчувалися, де брали їжу?

Та все їли – у кагатах було на полі картопля закопана. Люди стали одкидать, а вона вже у крохмаль перетворилася. То ото брали його, тоді листя з липи сушили, тоді терли із крохмалем розмішували, а листя воно таке солоденьке було, ну і коржики робили. Ще їли з гречки полову, та вона дуже ядовита була, од неї пухли дуже.

Було ще ми малі назбирали на полі мішок проса – а вони узнали, приїхали і з комори забрали те, що ми малі збирали.

Чи помер хтось із Вашої сім’ї від голоду?

Із рідних нашої сім’ї ніхто не помер. Нас спасало те, що біля хати в нас було два озера і ставок, то спасала риба. Ото батько з пухлими ногами ходив по рибу. А вже у жнива, хто ходив на роботу, давали по 200 гр. хліба. В липні покращало. Ще вишні як стали, а рясно-рясно їх було жарко тоді в хаті. То батько сховав вишні під коморою. Коли ж прийшла бригада, то знайшли вишні. То батька вдарили, а він як закричав, а ми вискочили на двір, то вони й змилися.

Де ховали померлих від голоду?

Людей тоді багато ходило пухлих, хто і ноги протіг. Я було бігла через кладбище, а там дивлюся – понакривані біленьким мертві лежать. То мабуть хтось із рідних понакривав. А було, що не було й кому ховать.

Чи чули Ви про випадки людоїдства?

У нас такого не було – я тоді в Гінцях жила, а а розказували, шо в Тарандинцях, там де жили Сахни, жінка дитину з’їла. Людей тоді вимерло багато. У нас, через дорогу, три душі вмерло – була сім’я: мій ровесник і мати з батьком. То попухла вся сім’я. 

Як закінчився голод?

То вже після жнив почали давать зерно на трудодні. Хоча кому давали, а кому й ні. Тоді побачили, що людей осталося мало, почали сіять зерно і буряк потроху давать.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1946-1947 рр.?

Ну, то вже не так було. Були люди, що й голодували. Лишнього хліба не було. У мене мама на пекарні була. Ото ми брали хлібинку за три рубля, правда хліб тоді був – 2,5 кіло одна хлібина. Ото на тиждень, та скільки його там на тиждень. Налягали на кашку. Було, що мало хліба впотребляли.

#Голодомор #Хлібозаготівлі #Активісти #СмертністьвідГолоду #Виживання #Сурогати #Подвірніобшуки#Вилученняпродуктів 

Місце запису: с. Майорщина, Гребінківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 3 липня 2003 р.
Хто записав: студент ІІІ курсу Фотієв Сергій Валерійович
Респондент: Корцова Ганна Іванівна, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 р.н. проживала в селі Майорщина Гребінківського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?
Пам’ятаю. 

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?
Забирали хліб.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
Приїзжали із Пирятина до нас. Я не пам’ятаю як їх звали; КГБ, уполномочені якісь з района.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?
Не було, не чула я такого.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?
Ну висилали, да і отож, кажуть, що не вступили в колгосп, чи щось таке.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?
Наче ні.

Як люди боронились?
Нічого не боронилися, віддавали усе, да й все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Не можна.

Хто і як шукав заховані харчі, продукти як їх звали?
Перекопували землю і все.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?
Два, три чоловіки, по разу, по два. Ідуть як оце за ялиною, кажуть, отам є, ідуть і шукають.

Де можна було заховати продукти харчування?
Ну, де, закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Варили, варили галушки, отим, серед вигону.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?
Ну це як у кого. Хто наприклад не виконав, чи не заплатив, так забирали одежу, продавали, хто що віддадуть.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?
Одного за буряки судили чоловіка, і не вернувся він, зібрав там чи три чи чотири буряки з поля.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Не дозволяли, у колгосп забирали.

Хто охороняв поля і колгоспні комори?
Об’єзчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп? Чи змушували їх?
Я й не помню. Хто хотів, хто не хотів да ж заставляли.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
Худоби не брали.

В який час ходили забирати продукти у людей?
Вечером і вдень.

Скільки разів приходили до хати?
Не пам’ятаю. 

Коли почали люди помирати з голоду?
У 33 році – іде бідна людина, ноги худі, вода тече з ніг і пада на ходу. Навесні отак, літом.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?
Оце я не помню.

Хто не голодував в селі і чому?
Як на мене таких не було.

Хто зумів вижити?
Хто вижив? Так оце люди повиживали, вже померли вони, ті що з голоду пухли вони.

Чи допомагали люди одне одному  виживанні від голоду?
Ніхто не допомагав, бо нічого ні у кого не було. Липу, оце листя рвали на липі і ото сушили, і ото акація цвіте, зірвали оті цвіти сушили, а тоді отакі ступи були, і товкли у ступах і пекли отакі млинчики..

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Не було таких, всі голодували, не було таких, щоб не голодували.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
Ну це з рослин споживали листя, акацію білу, ото буряки сіяли, оце буряки що зерно. Ото тоже потовче. Тоді макуху їли, ото таке.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Не помню.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?
Міняли у кого було золото, например, у тата мого золоті ложечкі, так ото у Торгсін носили і там міняли. І тоді ото в Торгсині міняли оцю ложечку, і давали на цю ложечку муки.

Чи був голод в місті?
Хто їх зна. У селі оце ходили люди.

Скільки людей померло в селі? Чи є у вас такі відомості?
Ні, немає.

Чи відомі випадки людоїдства ?
Не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?
На кладбище, оту вот, люди хоронили.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?
Рідні платили.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?
Отут, оце ж тут кладовище. Я пройшлась там, так усе позаростало.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?
Хто поминає, хто як є. Як вже багато їх немає теж, що голод був так померли.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?
Ну ось зробили уже. До Київського от ото. Церква була, ото де контора, там церква гарна була, так розібрали.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?
Ні, ні.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?
Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?
Не знають, да звідки вони б знали. Ні, ніхто їм не розказує.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?
Хто зна, хто був.

Чи знаєте що таке Торгсін?
Ну отож розповідали, що носили у той Торгсін по десять копійок. Серги у кого були, здавали і брали ту і крупа, що там було.

Місце запису: х. Лукаші, Великобагачанський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: невідомо.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Коробка Віра Андріївна, 1937 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. родина респондента проживала на хуторі Лукаші Великобагачанського району Полтавської області.

Мені розповідали неодноразово про голодомор дідусь і мати. До сих пір я пам’ятаю все чітко. Мого дідуся звали Колісник Іван Григорович, матір – Колісник Марфа Прохорівна. З їхніх розповідей я знаю, що з середини 1932 року люди почали масово вмирати від голоду. Багато людей приходили до хутора з Миргорода, з району, тому що в нас було багато трави, акацій, шпичаків – всього, що можна було вживати замість їжі для того, щоб вижити.

Тому досить багато людей помирали просто по дорозі, і їх ніхто не знав. Коли мали чим, то пухлу людину намагалися хоч трошки підкормити, щоб довше прожила. А було й таке, що до хати не доходили і падали мертві. Їх тоді підводою збирали везли на місце поховання. 

У мене була сусідка тітка Марфа, і у неї було троє синів. Чоловік її належав до тих, хто не хотів, і не вступив до колгоспу, їх називали «середняками». Тому його було засуджено і відправлено на каторгу в Соловки. Він писав своїй жінці раз у місяць, бо більше йому не дозволялося. І коли прийшов черговий лист, вона його не отримала. Тітка Марфа майже ні з ким не спілкувалася. Коли померла разом із трьома синами від голоду в хаті, то її знайшли тільки через деякий час, і поховали у нас в садку. Всі були дуже слабкі і ледве рили яму. Стороженко Аврам і Пантелеймон Кваша, вони ще були порівняно з іншими дужими. Саме вони копали яму. Коли виконали цю роботу, приїхала підвода, і дідусеві сказали, що тут поховають і інших померлих, щоб ще однієї ями не рити. Там було десь тринадцять душ. Для того, щоб не зразу заривати людей, бо дехто міг бути ще не мертвим, а непритомним, зверху яму накривали досками, робили своєрідний склеп. А потім через декілька днів повністю заривали землею. Останніми там були поховані Пантелеймон Кулинич і дівчинка Оксанка Колісник. Взагалі в нас на хуторі було три поховання часів Голодомору. Одне у Яремківському дворі, але де саме невідомо. Друге – напроти хати сім’ї Стороженків, там раніше був старий погріб і туди складали померлих людей. Третій – в садку Колісниківського двору, мого батьківського будинку. У Яремківському дворі, де саме знаходиться поховання невідомо, але мені розповідали один випадок, який трапився під час захоронення людей. Про нього мені розповів Яремко Аврам Махтейович, бо він трапився саме з ним. Коли звезли небіжчиків до двору і вкинули до ями, він побачив чоловіка, який лежав, і моргаючи дивився на нього. Він запитав, чи той живий, чоловік кивнув головою. Потім, повязавши його мотузкою, підняли з ями. Сам чоловік був із Миргорода. Жінка Аврама Мохтейовича, тітка Наталка, відгодувала його. Дала йому ліпешка і козиного молока, той наївся і в нього надуло живіт, але швидко все пройшло після відвару з деревію. Так прожив той чоловік в них рік, та й пішов додому. Поховання напроти хати Стороженків знаходиться на невеликому пагорбі, де був маленький (гробів 20) цвинтар. Люди в ті часи хоронилися дуже близько, і тому там майже нема як пройти. Але із ще давніших часів на тому пагорбові, збоку, був погріб чи комора, досить глибока. В 1932-1933 р. він був майже зруйнований і покинутий. Щоб не рити яму і не витрачати сили, було вирішено хутором ховати людей в ньому. Померлих вкидали або в одежі, або замотували в полотно. Без труни, купою. Хреста пам’яті жертв Голодомору на нашому хуторі не було встановлено.

Місце запису: м. Зіньків, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 04 серпня 2002 р.
Хто записав: Літвішко Олена Віталіївна
Респондент: Кулібаба Марія Василівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Зіньків Зіньківського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?

У нас тоді у 32-му забрали усе шо тіки було. А все із-за того, що батько зразу в колгосп не захотів іти, потім то пішов. Ой, тоді повимітали усе, вишукували де могли, і по горищах, хто де ховав, щоб хоть що небудь собі оставить на жизнь. А тоді усе так уродило хорашо, красота просто, а бачиш, власть по своєму рішила. Позабирала у людей, що тіки можна було, і у нас позабирали. Не оставили даже їсти, не то що, щоб даже посіяти на слєдующий год. Так нас осталось тіки троє сестер, остальні поумирали…боженько…мама наша за один год пошти посивіла. А Катькіна – мала, так оніміла, даже не помню чого, но я так думаю, шо її навєрно хтось налякав, може погнався, хотів на ковбасу пустить, хто його зна. Но не балакала вона тоді довго, десь з пів-года, чи менш.. Я її отхажувала, і ще Галю. А я ж то старша уже була.. уже робить ходила в колгосп, а вечером ходила шукала, що б поїсти у хату принести. Спасалися тим що у сторону, як до Власівки йти були колгоспні поля, на яких посажена картошечка була, так її уже давно убрали і зсипали в кагати,  і нікого туди не пускали, охраняли дньом і ноччю.  Звідти по-трошку ту картошечку і вивозили, а весною уже вона, та шо там в тих кагатах пооставалася, то уся погнила. Там і оставили охрану, так ми ноччю підповзали, і вигрібали потроху тої картошки. Принесеш її додому, подавиш її у руках і на сковородку без жиру, попечеш. Так і сама ж не їсиш, бо треба ж ще Катінку накормить, вона ж як оніміла, так даже ходить перестала, лежить тіко і плаче, не хникає, а тіки сльози капають. А як подивлюся яке воно худе, так самій плакать хочеться, а мама тіки подивиться на нас усіх та і тож плаче… А люди тоді їли, шо могли найти, листя, кору в ступці товкли і галєти робили, береш змішуєш муку з кори з водою, і ліпиш галєти, і на сковородку, но хто таке їв, усі вимерли… І щас вспоминаю, аж мурашки по кожі.

А в 46-47-му роках, було щось схоже?

Та ні доцю! Бог милував, легше було, воно то голодали, і молодость я вспомнила, на річку ходила і жаб додому приносила, рибу, ракушок, даже раків, і у колгоспі кормили. З голоду не вмерали і на том спасіба. Та уже і взросла була, і чоловік з войни вернувся, даже мотоцикл німецький додому привів, так він такий гарний був. Ото тіки шо дітей багато сиротами пооставалося, так хто ж їх кормив би, кому вони були нужні…нікому. То вони бідненькі дуже умирали, милостиню постоянно ходили просили, ідеш на роботу, сидять під заборами, а як хтось мимо іде, то просять: подайте на жизнь. Жалко…дасиш тому, що найхудіше, а вони як горобці накинуться на той кусочок, худі, як скілєти. Тоді їх потом у детдоми поотправляли, слава Богу, там хоть кормили.