Паспортизація запису:

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Ковтунович Мар’яна.

Респондент: Данченко Поліна Кирилівна, 1910 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Ковалі Чорнухинського району Полтавської області.

Дуже добре пам’ятаю той страшний час, бо тоді вже мені було 23 роки. Я вже встигла вийти заміж та народити двох дітей. У 1929 році народилася донечка Марійка, а в 1930 році син Миколка. Я працювала в колгоспі, треба було хоч якось зводити кінці з кінцями. Грошей за роботу не платили, давали пайок, що тоді називався трудодень. У колгоспі виконувала різні роботи, тобто куди пошлють. Мій чоловік Данченко Петро Васильович 1908 року народження. Народився в с. Кочубеївка, та коли побралися стали жити в Черняківці. Працював в Артемівці.

Добре пам’ятаю літо 1932 року, коли після жнив нам сказали здати зерно, бо держава не виконує план хлібозаготівель. Ну ми, звичайно, залишили собі зерна для того, щоб прожити до врожаю, а решту чоловік відвґз у колгосп. Великим здивуванням було, коли прийшли знову три чоловіку сказали, що ми не віддали все зерно. Полізли на горище, позабирали те що лишилося, ще і замели, щоб не лишилося нічого. Я плакала, просила, бо на руках у мене було двоє дітей, їх треба було чимось годувати. Але мені пригрозили рушницею і пішли. Потім приходили ще, забирали, що попадалося під руку, скотину, птицю, реманенти. У люльці у сина Миколки я заховала торбинку з квасолею. Не допомогло. Перетрусили все, знайшли торбинку і забрали. Дуже голодно було. Поки була ще зелень їли листя, траву. А взимку цього не стало. Почали пухнути з голоду. Спочатку померли діти, бо я могла їсти кору дерев, а в них видно не прийняв її шлунок. Поховали з чоловіком дітей біля хати, бо до кладовища не було сили їх донести.

А потім не стало і чоловіка. Петро працював за пайок хліба у 100 грам та жменьку крупів. І повертаючись додому, його за це вбили. Де похований він я не знаю. Їсти у мене стало зовсім нічого. Сусідка Комісаренко Настя зарізала корову, щоб її не забрали, та якось прогодуватися. Я пішла до Насті і вона відрізала шматок шкіри і я варила її і їла. Пила дуже багато води, щоб не так хотілося їсти. Через це пухли ноги, живіт. Якось уже дотягла до весни. А далі з’явилася зелень, бруньки на деревах. Варили відвар з кропиви та кори дуба і їли, пекли берестяними.

Померлих збирав по вулицях Босий Наум. Відвозив їх і скидав у яму, яку викопали за селом. Часто траплялося забирав і живих, коли люди падали серед дороги, бо у них не було сили дійти додому. За це його не любили до самої смерті. Дуже тяжке було життя. Багато померло людей, ніхто не знає скільки, бо їх ніхто ні рахував, ні записував.

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Золотоус Олег.

Респондент: Ващенко Орина Григорівна, 1915 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівсього району Полтавської області.

Я народилася в с. Кочубеївка Чутівського району. Коли мені виповнилося два роки, померли мої батьки і мене забрали на виховання дядько з тіткою в Черняківку. Голод 1932-1933 року я пам’ятаю дуже добре, бо мені було вже 17 років. Голодували не тільки ми, а всі навколо.

Після організації колгоспу дядько добровільно вступив у нього. Віддав свою землю, коня, лошицю, борону, рало. Він був членом ревізійної комісії. А інших людей, хто не хотів іти добровільно заставляли вступати в колгосп. Тітка ніде не працювала. Вона пускала на квартиру постояльців по 3-4 чоловіки, обслуговувала і готувала їм. Так одного разу і прийшов до нас на квартиру Семен Ващенко, з яким ми пізніше поженилися і прожили все життя.

Почалося все з того, що сказали здавати зерно в колгосп. В село приїжджали уполномочені, розбивалися по 2-3 чоловіки і групами ходили по дворах шукали зерно. Ходили і свої комсомольці-активісти. Але їх заставляли ходити. Пам’ятаю, до нас приходив Михайлик Іван Романович (зять Поборських). Коли приходили ніяких документів не показували. Питали: «Хліб є?» І не залежно від того, що відповідали – шукали. Шукали скрізь: в хаті, на подвір’ї, на городі. Де б не заховали, скрізь знаходили. У нас не знаходили, бо нічого було шукати. Та і їсти було нічого. Їли макуху, якщо була, рвали лопуцьки, з берестка листя, пекли маторжаники. Щоб хоч якось прожити спродували з дому все, що було. Дядько поміняв золоті сережки тітки на макуху. Щоб хоч якось вижити, ішли робити в колгосп усі і малі і великі. Ішли рано, до схід сонця, а сонце зайде, то були ще на полі. Я їздила на конях. Звозила снопи, орала, сіяла, волочила. Раз на день годували людей квасоляним чи гороховим супом. А з нового врожаю, коли трохи обмолотилися, стали варити галушки. Кожному працівнику клали в тарілку по 3 галушки. Варили тут же серед поля на триножці. Грошей за роботу не давали, робили за трудодень два роки.

Більше люди помирали весною і влітку, коли було багато роботи в полі. Бур’ян був великий, робити треба було тяжко. А сил у голодних людей не було. От і гинули, як мухи. З поля ж щось узяти було, Боже борони. Був прийнятий закон «Про 5 колосків». На полі впіймали Малька Миколу та його жінку Марусю (Нечипогрівські по вуличному). Засудили обох на два роки тюрми. Кожного дня і не по разу об’їжджали поля.

У хаті де жила Литовченко Діна Олександрівна, жили бабтісти. Вони дуже голодували. Сім’я була велика. Діти пухли з голоду. Так їхній батько прийшов до нас просити собаку, щоб віддали, падав на коліна, так просив. Казав, що сім’я помирає. І ми віддали.

У хаті, де жила баба Бузинка (тепер тієї хати вже немає), жили (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.). Одного дня вони не вийшли на роботу. Пішли дізнатися, чого ж їх немає. І знайшли мертвими. Дітей же їхніх ніде не було. Коли почали шукати, то у сараї знайшли самі дитячі кісточки. Батьки з’їли своїх дітей, але це не допомогло їм вижити.

Люди мерли скрізь: і вдома, і на роботі. Всіх збирав Наум Босий. Бувало, що забирав живих, але зовсім немічних. Хоч як просилися, він не зважав на те. У мене помер рідний брат з Кочубеївки. Ішов до нас у гості і дорогою помер. Десь там під ліском його і поховали. А тепер уже немає і того ліска. Людей скидали в одну яму, в колодязі. Хто хоч трохи більше мав сили, той ховав померлих сам вдома на огороді чи в садку.

В 1933 році з нового врожаю дозволили взяти всім трохи в снопах пшениці. Збиралися по 10 дворів і звозили снопи до парової молотилки. Вона була, де жила Єва. Так люди отримали хоч невеличкий запас на зиму. Топили машину соломою. В середині в ній була вода, вона кипіла і паром крутило молотилку.

Кращим працівникам давали червоні прапірці, як передовикам. Дали його і мені. Я була така слаба, що сили нести його не було. Так я прив’язала прапірець коневі за посторонки. А він по дорозі перекрутився і полупився у коня під хвостом. Так уполномочений до мене причепився, що я зганьбила прапор. Спасибі, Гнат Маркович за мене заступився, а то б посадили.

Отак жили. Як вижили – не знаю. У кожного були свої методи. Та скажу одно – більше такого не хочу пережити, хоч і не довго осталось уже.

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Кочубеївка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо. 

Хто записав: невідомо.

Респондент: Гересименко Олександра Кононівна, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Кочубеївка Чутівського району Полтавської області 

У газетах пишуть, що в Кочубеївці померло під час Голодомору 12 сімей та 8 громадян, в с. Черняківка близько 14 чоловік. Але це не так. Тільки на вулиці, де я живу померло 10 чоловік. Ховали їх вдома, часто в одній могилі, бо не було сил копати нову яму. Так було поховано мого дідуся Гаврася Івана Григоровича, бабусю Гаврась Веклу, родичів Гаврася Василя та Гаврась Ганну, Вервихвоста Антона, молоде покоління сім’ї Петренка Прокопа – Мотрю та Миколу. Всі вони в списках померлих від Голодомору не значаться. Теж саме стосується і села Черняківки. Бо слідуюча вулиця – це вже сусіднє село Черняківка і люди там теж мерли, як мухи.

Сама теж ледь вижила, бо в 1933 році моя мама – Явдоха Артемівна, сестра Марія і я, залишилися без батька. Тато, Гаврась Конон Іванович, був заарештований та ув’язнений на 3 роки, бо мав власне господарство і не виконав плану хлібоздачі. В результаті сім’я залишилася без коня, збруї, хатнього начиння та будь-яких продуктів харчування. Зігнали з ліжка сестру, забрали подушки, одіяла, позабирали посуд, речі, а ми тоді наносили в хату соломи і на ній спали. Батько будував Волзький канал під час відбування покарання, повернувся через 3 роки, а в 1941 році загинув на війні.

Самі ж ми з мамою та сестрою дуже голодували, у нас розпухли ноги та животи. Щоб вижити їли все: траву, листя, мишей, ховрахів. До цього часу вдячна своїй сусідці Вервихвіст Сарафимі, яка в той час працювала на свинофермі і приносила додому відходи, а з них робили «мишіяники», дуже гіркі на смак, але коли сусідка ними ділилася, то найкращої страви на той час не було. Мати їздила на Західну Україну міняти речі на макуху, сухі гарбузи, різні продуктові відходи.

По селу їздила підвода, яка збирала трупи. Робив це Степан Дем’янович (по вуличному Дем’яненко). Нерідко, щоб не вертатися вдруге та заробити миску юшки та 100 грамів хліба, клав на підводу ще і живих людей. Вони просилися не чіпати їх, але Дем’яненко відвозив їх до колодязя і кидав їх разом з мертвими. Такий колодязь, куди скидали трупи, був біля Кочубеївського ставка. Коли самотній дід Степан помер, ніхто не хотів йому копати могилу і труна 3 дні стояла під хатою на морозі, поки з колгоспу не прислали з наряду людей, і ті не поховали його. Провести в останню дорогу Дем’яненка не прийшов ніхто.

У Кочубеївці був інтернат, куди звозили дітей батьки яких померли від голоду. Виховувалися вони там аж до повноліття. Багато можна розповідати, та страшно згадувати. Скажу одне: такого більше не хочу пережити і нікому не бажаю.

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Филенкове, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 23.09.2009 р.

Хто записав: Гнатко Вікторія Анатоліївна.

Респондент: Горобець Олександра Іванівна, 1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Смородщина Чутівського району Полтавської області.

Протистояли Голодомору Горобець Микита Фелемонович, Коваленко Тимофій Тарасович. Вони зараннє за день чи раніше повідомляли людей, що будуть робити обшук люди з району, щоб ховали, що в кого є з продуктів (картопля, квасоля, сушка та ін.) У людей забирали все, навіть очистки з картоплі, які люди берегли, щоб весною посадити. Лазоренко Сашко Іванович суперечив з представниками, то його забрали і немає по цей день. Тільки в цьому році (2009) в газеті був у списках реабілітованих. Вдома у нього лишилось 3 дітей, з них нині мешкає в с. Смородщина донька – Поліна Олександрівна Завгородня. Дай Боже більше нікому не зазнати такого Голоду і страхіття.

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2008; 

Хто записав: Литвин Ганна;

Респондент: Дяченко Віра Яківна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Чутове  Чутівського району Полтавської області.

Я народилася у 1926 році 20 березня в с. Чутовому і голодомор пережила саме там. Але більшу частину свого життя я прожила в Черняківці. Тут народилися і виросли мої діти, тут помер мій чоловік, який все життя проробив фельдшером. Що згадувати про Голодомор? Страшне творилося…Сім’я у нас була велика, аж 8 чоловік: дідусь, бабуся, батько, мати, і нас четверо, дітей. Дідусь працював на цегельному заводі, бабуся ніде не працювала, батько – інспектор в державному банку, мама в колгоспі на пекарні. Голодно було нам, але не так, як сусідам. Бо кожного дня давали пайок тим, що працюють, а мама з пекарні приносила трохи муки на трудодень. Кожен день варили затірку чи галушки, без зажарки, звичайно, але вона була дуже смачна. Ще ми тримали корову, не знаю, чого її у нас не забрали. Але пам’ятаю, яка вона була худа, у неї світилися всі ребра і молока вона давала небагато, але хоч щось.

Усім цим скоромним пожитком ми ділилися, по можливості, з сусідами. На вулицю страшно було виходити. Скрізь снували страшні, худі люди, у дітей були дуже здорові животи. Кожен день по вулиці їздила підвода, що збирала мертвих людей. І кожного дня вона була повна. А інколи туди скидали і живих, щоб не вертатися. Ходили часто і по хатах, шукали зерна. Але в нас нічого не було. Все, що приносили, з’їдали за день і чекали наступного. Огороди садили, але з них нічого не збирали. У нас огород був біля луків, його часто заливало водою і урожай збирали дуже поганий. Тому майже всі, від малого до великого, працювали в колгоспі, бо там хоч трудодень давали. Страшно згадувати, страшно. Кажуть, зараз важко жити, важко, так. Але не дай Бог того, що ми пережили.

Місце запису: с. Ковалі, Чорнухинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Кононенко Василь Гнатович, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживав на хуторі Зрібняківщина Чорнухинського району Полтавської області. 

Наша сім’я складалася з 5 хлопців: Івана, Прокопа, Федора, Петра і мене та 2 дівчат Галини і Марини, а також батька й матері. Хати в хуторі були дуже розкидані. Держали господарство, пахали городи. Під час голодовки їли різні рослини. Пам’ятаю, як хлопці наїлись «беладонової макухи» і їм щось почало маритись, що всі дуже полякались. А ще у нас були забрали корову та порося – загін (“буксири” так називали). Тоді батько пішов у Чорнухи у райком. Після цього йому написали довідку і ми ходили в Гільці, щоб забрати худобу. Все-таки нам повернули забране. Може б голоду і не було, але якби в людей не відбирали майно. Людям було важко виживати в той час. 

Місце запису: с. Ковалі, Чорнухинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Кононенко Тетяна Андріївна, 1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Харсіки Чорнухинського району Полтавської області.

Я, Степаненко (дівоче) Тетяна Андріївна родом з с. Харсіки. Сім’я складалася з 2 сестер і брата та батько й мати. Пам’ятаю, що в ті роки, ми тримали господарство: курей, порося. А ще батько збирав вдома платки, спідниці, юпки…, та їздив міняти на хліб все це. На той час батьки ще будували хату. Допомагали всі; а діти били цеглу, носили. За це мати кожному видавала по шматочку хліба в руки. Недорід був, але в заможніх людей все забирали, а людей відправляли на Соловки.

Місце запису: с. Недригайлів, Роменський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 27.07.2005 р.

Хто записав: Кубах Юлія Володимирівна.

Респондент: Цись Іван Дмитрович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Помірки Лебединського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Так.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Неврожай то був. Влада брала, ну не все забірала, оставляла і для робочих.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, то хто це робив?

Влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Лічно мені не було такого донесення. А сусідам там вобщє було сильно. Влада забирала зерно, і було, шо саджали у тюрму.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

От такого я… Нам же не доручали шукать там у того документи. Не показували, а робили своє.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Побиття було. Ну, били, коли не підчинявся хазяїну. Саме ж воно в те время картошки в людей були. А по-сусідськи через дорогу жили сусіди наші. І баба, шо там ховала в себе, та бігла через картошку ж додому. Картошка вже висока була. Упала, а він насів її, той, шо, як кажуть, владою завідував. І ото в баби були ще керенські гроші. Та в картошку. Картопля була вже така… Так баба витягає із пазухи ж ті гроші, вони вже не нужні, та так кида, а воно вітер був, і на поле летіли ті гроші. І ми пацанами бігали собірали. Вони негодні гроші.

Чи мали зброю ті, що відбирали хліб у людей?

Мали.

Як люди боронилися?

Ховалися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів? 

Приховували і закопували. Прежде время уперід, чим вони ішли, ми знали, шо ідуть вони, ті, шо шукатимуть хліб. Так люди закопували, притоптували харашо, шоб незамітно було. Таке було.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Фамілії, чи шо? Ну хто і як? У їх були такі ключки, і от по городу, тут хай по моєму, штрикали. Де найдуть, то тоді ж уже розбіралися із хазяїном: твоє? Ти ховав?

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Та робочі були ходили. Хто? Люди і робочі були, і хазяїни, вони ще. Та поміж ними були особенно ж главарі, такі муж’я, як кажуть.

Де можна було заховати продукти харчування?

Не заховаєш, потому шо земля сира була така, в огородах і скрізь. Як ключкою штрикне – так воно і йде глибоко.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тоді давали ще трохи.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Оті шо шукали все? Та забірали. Зерно було особенно забірали, і їжу. Тоді ж мало було зерна, у кого було.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Та воно за п’ять колосків тоді тож було трохи, того, шо ті п’ять колосків знайшов. А там уже ж вони, ті, шо шукали, так добавили, не 5 , а, може, й 25. Шоб же ж тебе посадить за шо.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Упосля збирали. По первих днях ні-ні. Бо посилали в нас таких, хай і робочих, наверно. І то ходили і собирали ті колоски в торбинки. Тоді і здавали їх, і не здавали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Та були, считать би комуністи були. Де особенно коморі, там хароших людей становили, тих, шоб видержали. По полях? Шо ж там сторожувать? В полі не всторожуєш.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Були такі, шо хотіли. А більшість не хотіли добровільно йти.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували… під нагайкою.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Можна сказать, шо ніде не переховували худоби, потому шо ж на хату не знесеш. І знайшли б і на хаті.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Цебто як, чи вночі, чи ввечері? Начинають з утра і до ночі.

Скільки разів приходили до хати?

Та, до хати поразно. Було, шо по разу. Були такі, шо й ні раз не було.

Коли почали люди помирати з голоду?

Та це ж 33-й.

Що було з малими сиротами, чи опікувалася ними держава?

Не опікувала, а, считай, де заможній був хазяїн, так ото возили з плачами там, чи купували вже в хазяїна якого, де діти малі, а єслі ж нічого… А так…

Хто не голодував у селі і чому?

Ото ж богатирі. Богатирі, які гречно жили. У їх був хліб і було заховано в землю, поки оце перейшло.

Хто зумів вижити?

А такі ж багаті. Багато ж померло, побито.

Чи допомагали люди одне одному у виживання від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися, ділилися. Ось даже, шо один хазяїн харашо живе, поруч – погано, і сім’я велика. Той просе-просе у хазяїна, в сусіда – і дасть може ж трохи там чого. У хазяїна. А там уже і в ступі потовче на мукичку, тоді спече якісь там галєти-балєти.

Які засоби вживали до виживання?

Як. Були ж тоді тоже, називались куркулі, та крепко жили ті люди і вони сьодні, чи там днів три було це, і ті ж ховали в землю, в кого ж було багато зерна тоді. Ну а ті ж порозходились тоді, ті ж, шо шукали, і розказали тим, ну, например, мені. Сказали: отам підеш посля, викопаєш там в мішках приховане.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Мали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Обдірали даже кору на деревах, і тоді його сікли топорами. Тошо і, як сказать, варили чи то жарили. А гризли ж. Голодні були, так гризли.

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З яких? Ну берези ж обикновенні, тільки ж із молодих берез. У старих кора ж стара, для їжі не годиться.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Так, так, січас. Нада подумать. Ну заєць, це ж тоже воно дике. Зайців їли. Це обов’язково. Не страшне. Та лисиця. Це ж не їсть же вона, ну голод був такий, і лисиць тоже. Вовки це теж редко попадались охотникам. Шо ще? З птахів? Гуси, це спитаються свійські. Гуси, утята дикі. Вони на водах плавали. То били на водах. Витягали і їли. Це вобще не страшне воно і для їжі.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Як у кого були гроші, то можна й виміняти, і купить.

Чи був голод у містах?

Був.

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Як? Це там, де хліб собірали багачі і вони тоді продавали. Чи міняли, чи продавали.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нас ні, не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Просто хто де хотів. У кажного ж був огород і земля. Закопував дома, на вгороді, становив там хрест. Таких большинство було. Свій – у своєму огороді і закопували.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні, такого не було.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

То було, так хіба ж їх тепер запомнит, де.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Поминали. Це робили.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Згадують.

Чиє у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

У нашому то селі не було.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Обов’язково. І пам’Ятники були. Це не кажен, а хрести кажному було. Хто помер – йому родня становила хрестик, закопувала.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Та розповідали, тільки ж воно їм не йшло в голову. Не до того, шоб вони понімали, шо це Голодомор. А було таке.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Начальство, хто ж?

Місце запису: с. Недригайлів, Роменський р-н., Сумська обл.

Дата запису: 27.07.2005 р.

Хто записав: Кубах Юлія Володимирівна.

Респондент: Голуб Марія Степанівна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Помірки Лебединського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Забирала урожай влада.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, то хто це робив?

Комуністи.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Цього не пам’ятаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

А ми їх не провіряли.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Висилали і арешти були.

Чи мали зброю ті, що відбирали хліб у людей?

Цього я не пам’ятаю.

Як люди боронилися?

Плакали, як оборонялися?

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Все рівно найдуть, як не сховай.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Партєйцами.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Хто це був? Ну, оце ж той, шо тепер Ярмола той, Усик. Ото був такий. Тепер оце Антон Єгорович Козлов (Осадчий), шо в нас отам жив. Оце ті шо такі, шо ходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Та ніде не заховаєш його

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Як став колгосп – стали варить. Ото там кухня в хаті одкрилася, і ходили з глечиками. Варили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Ну, корови ж заставили здать у СОЗ. Як оце в колгосп не пішли зразу – корову здаси. Забірали коров у колгосп. А сусід же так отой корови не здав його. Такий же, шо хотів, шоб були ці комуністи, так корову держав. Та й нам ще баба та давала молока.

Що таке закон про “п’ять колосків”? Чи чули Ви про нього?

Про це ми чули. Що колоски збірав, так той, шо був, чи бригадіром, чи чим він був, об’єздчиком, побив його так, шо він і вмер. Отакий. Точно такий.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли, і ото через те того чоловіка побив. Це Куценкового батька було так побито.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Та були ж об’єздчики. Так забороняли, шоб не крав нічого.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Та примушували. Треба було йти.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ну оце ж корову забрали. Тепер же, як же ж дітей у школу йти, як не колгоспник?

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Та ніде не ховали, а зразу одводили.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Чи ноччю? Ну це дньом, по-моєму, це. Розказували, шо приїхали і, зокрема, вибрали, де зерно у людей.

Скільки разів приходили до хати?

Хто його зна, скільки разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

У 33-му. Вже в 4-му почали таки, хто більше пішли в СОЗ, так варить же їсти стали. З глечиками ходили. А то в 33-му найбільше мерли.

Що було з малими сиротами, чи опікувалася ними держава?

Та ні, не повню цього, Тоді не знали про цих сиріт нічого. Як ми такими ще були…

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодував, хто старався за отими ж партєйцами. Ті ж, щоб у колгосп ішли.

Хто зумів вижити?

Хто зумів вижить? Кому смерть не прийшла, ото і зумів тільки. А їли усякі бур’яни.

Чи допомагали люди одне одному у виживання від голоду, чи ділилися продуктами?

Ну, оце ж той, шо партєйний. Він не партєйний був, а за те ж, шоб у СОЗ іти. Так корову не здав. А заставляли таких же, шоб ішов. Так корова у нього була. Нам помогала баба. Давала молочка, шоб дід не знав.

Які засоби вживали до виживання?

Та хто як мог. Хто чим питався: хто бур’янами, хто отими кропивами разними.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну а як же!? Оце були умірали були, а материн брат був уже головою колгоспу. Поставив її пекти хліб у дітсадіку. Вже організувався.

Дит’ясла. А муки ж це тільки в колгоспі ж, треба, шо хліб. Ніхто ж не пік. Так він виписував же оце мукички. Мати пече – і собі корж спече, хоч перепічку. І тим і вижили.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Шо вживали? Свеклу. Тепер разний. Я вже, їй-богу, не докажу, який бур’ян. Свеклу, клевер. Оце таке. Лободу мішали в ті магалєти.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З рослин? Таж, та як тобі сказать, забула вже.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та тоді яка не траплялася птиця : чи гайворона, чи таке ж шо ще, так уловили ж і різали.

Чи можна було щось купити у місті чи виміняти?

Та за шо ж ти мінятимеш? Нічого тоді не було.

Чи був голод у містах?

У містах? У містах то не так було трудно. Шось же ж та було ж. Це вже ж їздили за хлібом ось у якомусь же ж, це у 6-му, чи їздили у Лебедин. Та становились у очередь. Тільки давали по 2 хлібини. Так ото разів 4 стане, хто приїде. Так пішки ходили, не їздили. їздить нічим було.

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Та це сільсавєт знає. Я тільки знаю, це отож і в Каті Вовкудавової батько. Не батько, дід і баба померли з голоду. Ото тих я знаю. І шо й ховали без трунів.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Шо дітей їли? Такого не було. Не чули.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищах. Викопували яму. Без труни. У ряднові замотали і поклали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Людям тим? Ні, не платили нічого.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Ну сейчас же ж бачиш, яке кладовище. Там десь вони.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Як оце і дідову матір поховали ще до голоду, і не знають, де могила. Так хто там тих згадуватиме?

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Чи поминають? Та поминають, як коли ж читає молебінь. А за радянської влади і церкви не було.

Чиє у Вашому селі церква?

Наша була у Василівці церква.

До якого патріархату вона відноситься?

А я цього не пойму.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести то стоять, а пам’ятників уже ж на тих не було. Ніхто не ставив.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Ну оце ж ви чуєтє. Про те дід часто нагадує, шо  33-тій який був.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Кого? Ну, хто організовував колгоспи.

Місце запису: с. Селище, Вінницький р-н., Вінницька обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: Бойко Альона.

Респондент: Кипоренко Марія Арсенівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Селище Вінницького району Вінницької області.

Марії Арсенівні було одинадцять років коли почалася ця страшна життя, Голодомор 1932-1933 років.

Одного разу до їхньої хатини зайшли невідомі люди і веліли віддати усі харчі. Налякані діти почали діставати: горох, пшеницю, кукурудзу, картоплю. А ті пакували награбоване у мішки. В цей час повз їхнє подвір’я йшов солдат. Побачивши цю картину, він зайшов у подвір’я і наказав невідомим повернути награбоване і терміново покинути село. Солдат вигнав невідомих і залишив їжу дітям. Вони дякували йому і з радощів мало не танцювали. З того часу ті люди не з’являлися у Селищі. Уже минуло пів року, люди лежали у ровах пухлі голодні, просили їсти, але ніхто нічого не мав. Якось Марія Арсенівна на весні зібравшись з усіма силами пішла на поле, щоб знайти щось їстівне. По дорозі вона бачила людей, які були ледь живі, вона бачила і мертвих. Дійшовши до поля, Марія Арсенівна побачила чоловіка біля річки, він був мертвий. У неї серце трохи не зупинилось від жаху. Зараз Марії Арсенівні вісімдесят чотири роки. Про ці події вона згадує зі сльозами на очах.