Місце запису: с. Вищий Булатець, Лубенський р-н, Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Кочерга Микола, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Вищий Булатець Лубенського району Полтавської області.

Зараз про це не хочеться говорити. Та щоб знало нинішнє покоління, як ми пережили голодну смерть, таке варто пригадати. Народився я в с. Вищий Булатець у сім’ї наймита. Наша родина була багатодітна. Дід Степан Кирилович після смерті дружини залишився з 5-ма дітьми. Згодом взяв другу жінку із 6-ма дітьми від першого шлюбу. Спільно вони народили ще двох синів. Моя мати для всієї сім’ї пекла великі пироги – і це були наші найкращі роки, адже згодом доля нас взагалі не балувала. Через деякий час, коли мій батько Кирило Степанович у 1931 році збудував невелику глиняну хату, наша сім’я відокремилась. Найбільшим багатством була корова.

Настала колективізація. У село приїздили з міста уповноважені, які закликали людей вступати до колгоспу. Серед них був І. Кондратенко, який палко агітував присутніх. А коли громада задала йому питання, чому сам не подав заяву до вступу в колективне господарство, Кондратенко відповів: “Пишіться, добрі люди, у колгосп, а я ще трохи підожду”. Запис проходив під натискам. У багатьох випадках просто розорилися селянські господарства. Одного разу мій батько прийшов додому засмучений і сказав, що збирається вступати в колгосп і вже записався під номером 62. Так почалося наше колективне господарювання. Працювали за трудодні, які оплачувалися натурою зерном. Для здійснення керівництва і контролю регулярно прибували із району уповноважені. До їх складу входили взагалі некомпетентні люди.

Якось уповноважений приїхав у бригаду з’ясувати: чому сівачі не висівають ранні зернові. Вирядивши у поле трудівників, сам поїхав із ними. Через поспішність колгоспники забули взяти із собою стельгави до сівалок (за допомогою їх запрягали у агрегат коней). На полі почали гадати, що робити. На що партієць почав кричати: “Сійте ячмінь. Стельгави потім посієте!”

Ніхто завчасно не знав, що 1933 рік несе з собою голодну смерть. По селу почали регулярно ходити бригади, які забирали залишки зерна. Приїжджала група із Халепців, яка довгими гострими прутами валяла в хатах комини, шукаючи заховане зерно. Як правило, нічого не знаходила, а тільки робила лихо людям.

Активісти давали на кожну десятихатку (населений пункт був розділений по десять хат) план збору зерна. Виконання його довірили товаришу Хилінському, але нічого з цієї затії не вийшло.

У нашій родині на печі була торба із зерном. Його назбиралося не більше відра. Якось уночі, коли сім’я спала, у двері постукали і викликали батька. Незнайомці сказали, що шукати хліба у хаті не будуть, якщо його родина здасть, скільки зможе. Тоді батько з-під ліжка витяг мішечок , насипав у миску і поніс на підводу, яка стояла біля двору. Це був випадок, коли сторони розійшлися мирно.

Сім’я мала жорна, які мололи зерно на борошно. Коли дорослих не було вдома, троє невідомих їх розбили. Схвильований батько із сусідом П. Почомою вночі у лісі зробили щось подібне.

До весни вже багато людей повмирало з голоду. Добре, що мій тато теслярував робив труни, заробляючи цим на їжу. Правда, їх не вистачало. Ось чому мати вимушена була зняти золоті серги, забрати срібну ложку і віднести це у Лубни, щоб поміняти на борошно. Його вистачило тільки на два дні. Незабаром на деревах з’явилося листя. Із нього та полови пекли млинці, споживали цвіт акації, але вижили не всі.

Нашою годувальницею була корова. Та прогодувати її ставало все далі важче, томе батько вирішив здати тварину. Голова сільської ради П. Конько переконав цього не робити, адже без неї сім’я загине. Щоб якось перебитися, пообіцяв батькові дати шкіру, яку ввечері і приніс. Вона видалася сухою, і все ж таки її порубали та заварили у воді. Їсти таку страву було неможливо. Як ми існували – невідомо. На щастя, розтелилася корова. Ми вижили на молоці.

Щоправда, траплялися і окремі заробітки. Я ходив у колгосп збирати довгоносиків на цукрових буряках за кусень хліба і суп.

Одного разу із товаришем. Ю. Морозоньком, вилущували зернята з колгоспних колосків, не підозрюючи, що за нашим “обідом” спостерігає з нагайкою об’їждчик полів Д. Остапко. Навіть після війни я часто згадував йому, як він знущався наді мною за кілька зернин.

Отаким було наше життя. Хочу, щоб все це закінчилось на моєму поколінні, а наші діти, внуки, правнуки не знали такого лиха і жили щасливо, спокійно, мирно.

Місце запису: с. Хитці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Мартюк Іван Іванович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Хитці Лубенського району Полтавської області.

Я був ще тоді маленьким, тому нинішні події мене мало цікавили. У нас була корова-годувальниця, завдяки якій ми легше переносили голод, ще й іншим надавали допомогу. Якось мати налила літрову пляшку молока і наказала віднести до сусідки, тітки Оксани, яка була дуже виснаженою. Підходячи до хати, я почув несамовитий дитячий плач. Побоявшись підійти, заглянув у вікно і закляк від жаху: долі лежала мертва жінка, а маленька Галя рученятами розтягувала у неї пазуху, шукаючи груди.

Не пам’ятаю, чому я побіг у ліс, що був у нас через дорогу, і скільки там стояв, обнявши дуба. Прийшов додому, розповів матері про побачене. Вона пішла до тітчиної хати, але швидко повернулася — Галі живої вже не застала.

Місце запису: с. Білогорілки, Лохвицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 24.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Бойко Солоха Радіонівна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Білогорілки Лохвицького району Полтавської області.

Жила я в селі Білогорілка, де і народилася, в багатодітній родині з батьками. Батько Личко Родіон Тихонович, мати – Личко Палажка та п’ятеро дітей.

У 1933 році, коли від голоду помер спочатку батько, потім брат Гриша, мати відвела мене до її далеких родичів на Зірку, так називався невеликий хутір нашого ж таки Лохвицького району. Але від Білогорілки він знаходився далеченько, десь кілометрів 15, як іти полями навпростець, як тоді всі ходили.

Там у сім’ї Гребінника Трохима та його дружини Насті я і прожила тяжкі роки голоду. Вони мене годували, по можливості й одягали, а я допомагала їм няньчити маленьку їхню дитину Тетянку. Та ще робила, що могла по господарству. Інколи на неділю вони відпускали мене додому в гості, даючи моїм рідним хоч якогось гостинчика. Людьми вони були щирими, лагідними.

А одного разу нам переказали сумну звістку: дуже тяжко захворіла моя мама.

Від голоду в селі люди стали хворіти на різь. Так у народі називали хворобу, яка поражала кишечник. Люди в Білогорільці від цієї хвороби вимирали цілими сім’ями. От і до нашої сім’ї дійшла ця хвороба. Мої хазяїни, порадившись із односельцями, дізналися, що від цієї хвороби допоможе горілка, звичайна самогонка, якщо в ній ще намочувати дубові кори. Десь діставили цих дефіцитних на той час ліків та сяких – таких харчів, одягнувши мене по тепліше у одяг господині (бо було тоді, пам’ятаю, холодно) мене відпустили додому 

Так ці добрі і чуйні люди допомогли вижити не тільки мені, а й усій нашій родині, врятувавши нашу матір – годувальницю.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Мельник Марія Василівна, 1911 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця (Лохвицького) Миргородського району Полтавської області.

Найстрашніший був 1933 рік. У нас в сім’ї було аж десятеро дітей. Вижило лише сім. Померли найменшенькі. Пам’ятаю як зранку до ночі, ми ходили і шукали, що його можна попоїсти. Нарвемо було щириці і квасцю і несемо додому. Мати в нас були вже зовсім погані. В 33 році вона і померла. Батько залишився один з нами. Було принесе горобців і ворон, зваримо юшку і їмо.

Їли усе, що бачили – корінці, лушпиння з картоплі, бур’яни, кору, листя дерев. Були випадки, коли люди наїдались якогось бур’яну та отруювались і помирали. В 47 році було вже не так тяжко. Все йшло на відбудову. Проте вже люди на дорогах не помирали і не лежали під заборами, як це було в 33 році. Врожай був шо в 33, шо в 47 роках. Проте це все зробили спеціально. Але все ж в 47 році було легше, ніж в 33 р. Проте, дай Бог, дітям і онукам нашим такого не побачити.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Бандур Галина Іванівна, 1912 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця (Лохвицького) Миргородського району Полтавської області.

Було нас тоді аж семеро. Я була найстаршою у сім’ї. під час голоду 1932-33 років у мене померли братик і сестричка, їм і не встигло виповнитись і трьох років. То було пекло.  Зробили так, щоб людям не було шо їсти. Позабирали усе чисто. Якби не золоті сережки, то ми б повмирали б усі. Мати ходили продали їх, ото ми і вижили. Не було і картоплини з’їсти. Хоча врожай в ті роки був хорошим. Але ж забирали усе. Ходили по вулицях, заходили в кожну хату і все чисто вигрібали. І ходили ж свої, що продалися. Шо ми тільки не їли. Ходили рвали квасесь. На вулиці жодної ворони, городця не залишилося. Було йдеш додому з поля, а люди пухлі лежать прямо на дорозі, помирають. А діточок скільки! На поле ото ходили колоски збирали. Було набереш в жменю і тікаєш, бо як побачать, так ще і вб’ють. Біжиш було по стерні босяка, всі ного в крові. То були самі страшні роки. Не дай Боже вам взнати того.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Горошко Катерина Федорівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця (Лохвицький) Миргородського району Полтавської області.

Ой, діточки! То було страшне лихо. 32-33 роки були найстрашнішими з усіх. Уряд зробив усе, щоб народ повиздихав. Заходили до хати і вигрібали усе, що можна було їсти: муку, картоплю, буряки, кукурудзу – усе. Що змогли заховати, те і рятувало від того, щоб не померти.  А коли не було чого дома їсти, їли вже все, що бачили. На вулиці не залишилося вже жодної собаки, жодного кота. Усіх голубів, городців перестріляли. Були такі випадки, що люди, які довго нічого в рота не брали, з’їдали одразу цілого голуба і не витримували – помирали. Було йдеш по дорозі, а скільки дітей було мертвих і дорослих теж і ніхто їх не прибирав. Отак вони по-людському і не були поховані. У нас в сім’ї було семеро дітей. Вижило нас лише трійко. Нехай він пощезне, той голод, щоб ще раз його пережити, не дай Боже.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Світонько Ольга Андріївна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця Лохвицький (Миргородського) району Полтавської області.

Були ми ще тоді підлітками, по 12 років було нам. Та такого не забудеш. Пам’ятаю, як усіх заганяли в колгоспи. Підемо, нащипаємо колосочків та зваримо якусь баланду ото і їмо. А якщо хто побачив, що колосочки рвемо, то нагайкою поб’ють, що ледве додому доходили. Країна в нас все ж таки хліборобна. Заграницю віддавали, а самі сиділи голодні. Люди працювали і хліб був. Проте прийде підвод «Красний флаг» і все позабирає. А врожай був, було всього. У горщику квасолю і ту вищиплять. Вони ходили, писали, щоб законтрактувати. Іздівались. Із мішками зайшли, послєднє вигрібли. Все чисто забирали. Ходять висипають і борщ висипе. Найхуже, як оце їздили і все чисто забирали. Навіть забирали качани з кукурудзою. Свої ж забирали. Люди намагалися ховати, що могли. Якось заховали ми муку – тільки ото і осталась. Самі з себе іздівались. Я була щупла і ото не пухла, а повні пухли одразу. Їли маляс (відходи переробного буряка на сахар). Шо тільки не їли.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо;

Хто записав: Мареха Олена;

Респондент: Комендатенко Ірина Володимирівна, 1914 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця Лохвицького (Миргородського) району Полтавської області.

Як настав голод, було мені тоді 18 років. Люди були тоді особняками і самі пахали. Забирали хліб, заганяли в колгосп.  Собирали колосочки – в кого посіяно було. Це був іскуствєнний голод. Була утворена «Красна бригада». 32-33 рр. Хліба нема, сала нема. Люди пухли під забором. Викачали увесь хліб. Кожані тужурки, кожані штани, ти мені спротивився хуже сатани. Жидва. В ці роки врожай був. На Україні це зробили спеціально, щоб виздихали люди. Хліб вивозили, попродали в Америку. Україна заграницю хліб отдала, а сама сидить голодна. Люди пухли, лопались, текла вода. Їдеш на вулиці, а люди лежать прямо на дорозі. Це було страшне. Хай воно не вертається.

Місце запису: с. Сіренки, Глобинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо;

Хто записав: Лопаткова Яна Валеріївна

Респондент: Чміль Дмитро Потаповича, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Лохвиця Лохвицького (пізніше Миргородського) району Полтавської області.

Я вже ходив до школи. Подобалось мені це заняття. Особливо любив читати вірші, але й знав їх вже багатенько від матері. Гарна вона була в мене, талановита, знала добре українські пісні, навіть співала так, що я кидав всі справи і заслухався її, немов солов’я.

А вчився я в простій світлиці попівської хати. Церкву щойно закрили, попа виселили. За кілька днів із церкви скидали дзвони, виламували хрести. Згодом почалася суцільна колективізація, апогею досягла весною 1930-го. До весни 1930-го все йшло нормально, а з весни почалося чорт його знає що. Якісь незрозумілі побори, чистісіньке здирство. То забирали тільки робочу худобу (коней, волів) і реманент, а це мовби хвиля якоїсь дикої сили прокотилася над хуторами: усуспільнювали все: корів, кіз, овець, навіть курей.

Але одного вечора хтось з великою силою загрюкав у двері. Мати побіліла зі страху, а ми з брамами і сестрами сховались хутко під ковдру, як було й наказано, під нами розстелені ворочки з пшоном, гречкою, ще чимось – ворочки великі, а неповні, то й розстелилися під старими кожушанками, майже непомітно сторонньому оку. Тут мати сказала перелякано: “Вони!” З-під ковдри я побачив як заходять кілька, всі насуплені. Мені малому здалося, що вони були дуже схожими один на одного, начеб однакового зросту, однакові з лиця, одягнуті в сірі плащі. Мати до них ласкаво зверталася, просила зглянутися на нас, малих. Але вони не хотіли нічого чути: “Де мішки з пшеницею? Це клуночок? А де ще?” Зганяли нас з постелі, витрушували ворочки.  Мати за клунки тоді вчепилася руками, кричала: “Не дам, чим дітей годуватиму?” А їм було все-одно.

Батько Потап чергував тоді на електростанції. Взагалі він приходив додому аж за північ. На цей раз наче гнало його щось. Прибіг захеканий і спитав: «Ну що?» І сам бачить що… Вранці ми стали рахувати і перераховувати, що ж залишилося. А залишилася дрібніша картопля, ще дрібніші буряки, морква, ріпа, яку батько в той рік насіяв, а також ще щось із городини. Слава Богу, що ті чортяки не побачили в сараї на бантиках розвішених качанів кукурудзи, сушилася. Квасоля у старій бербениці, гороху трохи…

У нашому класі було мало тих, хто приносив із собою щось перекусити, як то по перервах було. Як згадаю як було важко дивитися, коли вони ховалися в куточок чи за вішалку, щоб там з’їсти, щоб не поділитися з товаришами.

… Ще, доню, хочу тобі сказати, що «гора» (так називав дідусь тодішній уряд) не хотіла вірити, що на селі немає хліба. Хліб є! – доводила вона. Та тільки його приховують куркулі, що замаскувалися під бідняків. Знайти хліб і взяти його – таке було завдання.

Ми їх в селі, в народі називали «буксирниками». Вони довгими металевими списами штрикали під стріхи, в стіжечки соломи, в хатню долівку, розкопували погреби – шукали все: зерно, пшеницю… Мені і досі важко згадувати той страшний рік, а особливо тих страшних людей, які забирали все.

Що їли? Мати на обід суп варила із самих бурячків, бо картоплі лишилося десь з відро. На вечерю каша з кукурудзяних зерен. Вийшла дерть якась. Отак і намагались вижити. Але настав час, коли люди почали пухнути. Я опух в травні. Знаю, що спершу дуже хотілося їсти, а потім голод мовби утишився, зате пити… Як хотілось пити, доню. Ти навіть собі не уявляєш! Випив би море… але мати забороняла, а частенько й застерігала, аби ми не пили. Ми так і робили.

Кропива появилася, по всіх ровах ми її визбирували. Пекла нам руки чи не пекла, суп з неї варили, та щоб густіший. А вже тепліло, вже й перші грядки на городі скопано, посаджено. Мати перебирає приховані за комином малесенькі вузлики з насінням. І ще таке, що першим вродить, що можна буде в рот кинути.

Щодо людоїдства? Це теж було присутнє. Ой, доню, найжахливішого і кривавішого ще в житті не бачив. Це було якесь страшне божевілля. Одна жінка, стерявшись розуму, в нестямі підняла руку на власну дитину. А моя мати, одного разу зайшла до хати тітки (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) і побачила жахливе видовище. Варила в чабанці свою дитину, лише виглядала її малесенька ручка. 

Я вижив і досі живу з тими спогадами, які не дають мені спокій. Всі мої брати і сестри вимерли, батько теж. Залишились я і мати. Але і мати згодом померла. Важке життя, доню, було дуже важке. Доню, то був якійсь сатанинський експеримент. Ціна тої витримки – мільйони людських життів.

Місце запису: с. Червона Знам’янка, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: Лопаткова Яна Валеріївна.

Респондент: Гладкая Катерина Василівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Червона Знам’янка, Кременчуцького району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Пам’ятаю і 33-й, і 47-й, пам’ятаю, харашо пам’ятаю, но 47-й мені не страшний був такий, так ше, це я нормально. А 33-й мені страшний.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

У 47-м – неврожай був. І після війни воно ж було і був неврожай великий, а 33-й мені нє ізвесно чого був, потому шо ходила така бригада, шо турляли і комини і криші розкривали, і все робили. Вишукували, з мечами ходили, вишукували – де, хто може закопав, шо із їжі.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Ну, отака бригада була.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю цього. Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Не знаю, я мала була. А в 47-му не одбирали нічого у нас. Шо в нас було, те в нас і було, а тіки того й шо неврожай був, значить тіки те, шо на вгороді вродило там, те наше. А в колгоспі ми нічого не получали, бо неврожай був.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Описували, як хто не виконав там шо, налогу якогось не виконав, то прийдуть, опишуть шось там, шо найдуть, продадуть.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

А яку зброю? На мене не наставляли. Навєрно не було в їх зброї ніякої, а так… Їх послали – вони пішли. Но це у нас, у Жомнені тіки таке воно навєрно було, бо дядько, материн брат у Воєнському жив за сім кілометрів, то у їх не ходили, не шукали ото вузелків отих. То в дядька таке було трошки хліба, а в нас була корова зосталась од батька. Та зарізали нашу корову, поміняли, бо тільна була, ждали ж молока, а коли батько вмер, то виміняли ялову корову, то зарізали ту корову, та в дядька трошки хліба – і ми вижили.

Як люди боронилися?

Ніхто-нічого. Прийдуть, заберуть, що найдуть.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховати? Так шукали ж, з мечами ходили, штрикали по городу, в хаті, й долівку проб’ють. Нільзя було сховати ніде нічого.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

А Бог його зна. Тепер я їх вже не знаю, як я тоді – шо? Шо мені 8 год було, шо, шо я пам’ятаю. Нічого.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До нас до хати не приходили, бо в нас не було чого ходить. Батько пішов у колгосп, то в нас так не було нічого, не брали в нас нічого.не приходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де можна було продукти?.. Бог його зна. Їх скрізь же шукали. Скрізь шукали! Даже комини потурляли, в сосєда, це я знаю, в сосєда і комин турнули, шо шукали тамечка. І він, бідний, топив же ж, а накрив чумаркою комин, шоб не диміло. І чумарку спалив, і сам учадів. Помер…

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

А! Давали, давали. Давали, тіки-шо… А навесні, як пішли на роботу, то на городі варили затірку з сої борошна. Добра була… а ми, а ми, із Кирилом покойним, братіком, він – найменший, я третя була. Так ми ходили в луги, рвали щавель, той же ж – дикий, і цибульку дику рвали, і ото ми тим їли. І оброкоси такі, шо ше  не було того – кісточки, ото ми, я хоч не пухла була, а Кирило пухлий був, і виліземо ото під ту оброкосу, і ото ті оброкоски рачки лазим і збираєм. А потом ми нарвемо шпоришу і лободи, і мамка нам наварить, і воно таке добре було… Уявляєш?

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

А збирали, збирали. Продавали, продавали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не розрішали, но ми збирали. Ми ходили з Кирилом, назбираємо колосочків, намнемо, натовчемо в ступі, і мамка нам наварить тоді каші, як прийде з роботи.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Колгоспні комори? Були такі люди, шо охороняли, а хто вони такі? Я їх не знаю. Об’їжчик був, об’їжчик, так.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Добровільно йти в колгосп? Як ніде діватися, то йшли, конєшно. Ніде було діватися. Не підеш у колгосп, значить знищити тебе совсім. А пішов в колгосп, значить, хоч і вмер в колгоспі, так сім’я осталась.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли… Як заставляли? Одбирали в його землю до порога, шоб ішов у колгосп. Ну як, не піде в колгосп, значить – на чим же жить.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу? А! були стайні такі, шо тамечка вони держали її, і люди робили там, коло тої худоби. А своє, своє не переховували, не було такого.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В який час? Оце день од Нового году оце до самого врожаю. Но в 33-му врожай був хороший, но тіки шо нам його не давали.

Скільки разів приходили до хати?

До нас не приходили. Батько ж пішов у колгосп, там він уже й умер, в маю місяці він умер. Батько й Петро, старший мене, померли вони за один тиждень, то мати осталася ж в колгоспі, і мати ж пішла робить у колгосп, то до нас вони ніякої.
Коли почали помирати від голоду?

От уже з зими вони почали, з Нового году, оце я помню так, шо і батько вмер, це в маю вже, і Петро, і у одній ямі сховали, і бабушку там, в обшем… на ходу люди мерли, страшне було. 33-й страшний був, а тіки шо воно мені ше не дуже доходило, бо я мала була. А як їсти хотілося – помню.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Нє-а, нє. Вже після голодовки, як голодовка оця перейшла, 33-й год, то тут вже був патронат, вже позабирали дітей-сиріт у патронат, у патронаті держали їх до самої війни.

Хто не голодував у селі і чому?

Ой, мабуть, нема таких людей, шо не помнять його, цього году. А от 47-й, 47-й… на степу нам варили їсти, я вже не робила, і на степу нам варили, і дома таке – в нас хліб був, хоча з буряком пекли, все-таки хліб був ще. Ше я йшла на роботу, то кусочок хліба, цибуля. А вже як начала кукуруза, кабаки, то ото кабака в сумку, кукукурузи качанів наварять мати, качанів набереш, і то йдеш на роботу – там обідаєш.

Хто зумів вижити?

А, чи то, були вижили, вижили люди. Трудно було, но вижили. У 47-м ніхто з голоду не вмерло. Ходили на степи міняти за барахло хліб і вижили. Ніхто з голоду не вмер у 47-м, а в 33-м багато померло.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися, ну як, напрімер, оце в тебе кусок хліба появився сьогодні, значить, ти зі мною поділишся.

Які засоби вживали до виживання?

Які? Ходили то міняли, в общем, послідню барахлину односоли, міняли, щоб вижить.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Як у родичів було шо – помагали. А які родичі, так само жили, так шо вони нам поможуть?

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ну, оброкоси, були вдома у нас оброкоси. Лободу їли, да. Лободу, шпориш – це ми їли, а більше ніякого кореня у нас не було. У лугах кроме кислиці вже як осінню груші, та дика – дички, то оце ми ходили восени збирали. А до осені оце кроме ото бур’ян варили. Він такий добрий був, той бур’ян.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

А! нє, нє. І кори – нє. Качани з кукурузи товкли, пекли лєпьошки – оце ми їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не було такого нічо в нас. Не вживали нічого. Собак – я не знаю, у нас якось так, шо і собак не було. Не держали.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Не знаю.

Чи був голод у містах?

У городі – не знаю. Я до города далеко жила, я в селі жила – не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були розговори, ну а шоб, так сказать, шо… Но були разговори, шо ловили, особенно дітей ловили. Були розговори в селі, ну а ми хоча жили так у лугах далеко від села.
Де і хто хоронив померлих від голоду?

Була ж на кладовищі, підводи давали, так  як в колгоспі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ніхто, сами, сами.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Нічого.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Може, хто остався, то поминають, а щоб колгосп там чи хто там – то ні. Нє.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

У нас церкву в войну спалили, то ніхто в церкву не поминав. Зараз не знаю.

Чи є у вашому селі церква?

Навєрно нема ще. В Жовнені навєрно ще нема. А тут є церква.

До якого патріархату вона відноситься?

Православна. Навєрно. Київський.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Не було нічого. Ото так заховали. Їх вже перенесли, вобшем, перенесли і те кладовище, куди переселилися люди. Нас же ж переселили, і ото викопали отих покойних і – одна траншея, оце в тій траншеї ставлять ящики, ті шо із маслаками. То тепер оце я нічого не знаю. Не знаю даже де мої рідні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Од нас оце вони знають оце, так то вони ж не захочуть. Розказуємо, так ото як зійдемося, особенно як всі з одного села, то згадуємо.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Нікого я не виную, бо я знаю – голодовка, хто її зробив цю голодовку, то відкіль ми знаємо, як ми ше малі були. А 47-й – війна ж прошла, після войни ще не вспіло воно встроїться усе, і – неврожай, то у 47-м було голод, то через неврожай.

Що таке Торгсін?

Не знаю.