Місце запису: с. Головківка, Чигиринський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 20.10.2005 р.

Хто записав: Будник Наталія.

Респондент: Кузик Марія Остапівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі  Головківка Чигиринського району Черкаської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Пам’ятаю про голод 1932-1933.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Влада забирала весь урожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Все у людей відбирала бригада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Доносити, бо й на нас донесли. Ми ховали зерно, шо в нас залишилось, виривали яму і туди вкидали. І тільки я з батьком заховали зерно, ввійшли до хати, як туз уже прийшли люди з колгоспу і давай розривати яму.

Як це відбувалося? Чи ті, хто відбирали, мали якісь документи на збирання податків?

Документів ніяких не було. Прийшли, забрали і пішли без слів.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Арешти були. Бувало прийдеш на урок, а вчителів немає, кудись їх виселяли, а куди, то ніхто не знає.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

За зброю не знаю, вони не показували.

Як люди боронилися?

Люди не боронилися, бо не було чим.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Заховати не вдавалося нічого, знаходили геть усе.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Я пам’ятаю Миколу Зінченка (Лейба).

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати приходило душ п’ять. Повиносять геть усе, нас виженуть на двір, хату замкнуть, щоб ми більше там не жили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Продукти харчування ніде не можна було заховати, бо все переривали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тим, хто пішов до колгоспу давали їсти.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали все: полотно, скот, навіть, пригадую, забрали батькові інструменти (сокиру, молоток).

Що таке закон про «про п’ять колосків»? Чи чули Ви про це?

Чула про цей закон. Він означав: скільки колосків, стільки років тюрми.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Колоски збирали тільки у колгосп, а додому не дозволялося.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля, комори охороняла охорона.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Хто хотів, а хто й не хотів. Але йшли всі, бо не було за шо жить.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Мій батько не хотів йти до колгоспу, але змушений був, бо відібрали все до нитки.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу не переховували, бо приїжджали групи по 5-6 чоловік і забирали всю худобу.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Приходили рано-вранці.

Скільки разів приходили до хати?

До нас приходили разів п’ять.

Коли почали помирати від голоду?

З голоду почали вмирати люди весною 1932, вмирали там, де їх застала смерть (на дорозі, в хаті).

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сироти вмирали з голоду. Але ставили опікунів над цими дітьми. Опікуни мали своїх дітей, їм було не до сиріт.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували ті, що грабували,

Хто зумів вижити?

В нашій сім’ї вижили усі.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Були такі люди, що допомагали, але їх було мало.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

З листя липи пекли оладки. Коли достигали вишні, ми їх перемішували з картоплею і їли. А коли пізніше трішки наїлися, то давили з картоплі крохмаль.

Чи можна було щось купити в місті, чи виміняти?

Не було за що купляти

Чи був голод у містах?

Був голод у місті

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нашому селі про людоїдство не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Кожний ховав своїх. Звичайно, допомагали одне одному відвозити на кладовище.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто нікому не платив за поховання.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Відомо місце захоронення людей. На сільському кладовищі багато ховали і з інших сіл. Бувало знайдуть на дорозі незнайому людину і поховають. Як сил не було копати, то просто засипали землею, що видно було руки, ноги.

Чи поминають їх на Проводи, Зелені святки, Гробки?

Померлих під час голоду поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часи радянської влади?

Тепер поминають, а за часів радянської влади не поминали.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В селі є церква православна.

Чи встановлені хрести, чи пам’ятники померлим від голоду?

Встановлені хрести померлим від голоду.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молодь зпас про голод, бо я розповідала і дітям і внукам про це.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

У загибелі багатьох людей вважаю винною в усьому владу.

 

Місце запису: с. Ризине, Звенигородського р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 16.07.2002 р.

Хто записав: Колпакова Т.

Респондент: Стеценко Галина Кирилівна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Ризине Звенигородського району Черкаської області.

 

Про голод згадувати завжди тяжко, хоча пройшло багато часу після тих злиденних днів, серце і зараз обливається кров’ю, згадуючи їх знову. Я не скажу тобі нічого нового про голод, бо у всіх регіонах нашої країни він проходив страшною лютою смертю дітей і дорослих. Я була з багатодітної сім’ї, таких на той час було багато, і нам і нашим батькам довелося пережити голодні дні 1946 р. Забирали всі і так малі запаси їжі. Їли ми траву, листя з дерев, ходили до лісу в пошуках хоч яких не будь ягід. Діти ходили як живі трупи, стирчали одні ребра, було таке, що ідеш, а на дорозі лежали люди і просто вмирали. В них не було сили піднятися, вони так і вмирали. Були випадки коли люди їли людей – страшно згадувати. Радійте і цініть теперішній час, і моліть Бога, щоб вам не довелося пережити таке. Любіть і бережіть один одного, бо життя – це найдорожче , що має людина.

Місце запису: с. Худяки, Черкаський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 18.09.2005 р.

Хто записав: Щекочіхіна Ірина Олександрівна.

Респондент: Харенко Катерина Григорівна, 1918 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Худяки Черкаського району Черкаської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Знаю, бо пережила.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Влада забирала до тла. Це робила місцева влада, бо Сталін сидів у кремлі і нічого не знав. А свої оставляли на раз попоїсти.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Наші мєсні, комнезами і забірали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ніхто не доносив, бо полудохлі були.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів?

У нас у хаті був штаб. Не знаю про документи нічого. Ніхто ніяких документів не мав. За це не переживали.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Побиття не було, бо половина людей лежали, мерли.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Наче не було. Для чого та зброя?

Як люди боронилися?

Ніяк, що сказали забрать те і забрали

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було, хто зумів. Свиняча картопля закопана при землі, то то були харчі. Була корова на двох. Була теляча шкура і варили холодець. Це ще добре харчувалися: робили вірьовки і давали за це борошно, із борошна робили затірку.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Всі худяцькі були, як звуть не знаю. Заглядали по кутках.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Двоє, троє, мужики.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопать у сіні. а вообще ніде, бо дуже шукали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ми були всі у колгоспі і ніхто їжі не давав.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, худобу тощо?

Кому воно те треба. Брали хліб, картоплю і даже насіння кавуняче.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули ви про нього? 

Украв 5 колосків і получив год 3.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нічого не давали.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були сторожі для комори , старі діди. І худобу охраняли.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Пошти мало, а то організовували і забирали. А то землі виділяють і що тоді із нею робить самому.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, бо не давали нічого. Бо тільки хата, і тільки те що в дворі.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу здавали, ніхто не переховував. Дід здав коня, борону, віз, весь регламент.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Круглосуточно. Більше вдень, що ноччу де найдуть.

Скільки разів приходили до хати?

Не знаю.

Коли почали люди помирати від голоду?

У 1933 р. Весною.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Вмирали.

Хто не голодував у селі і чому?

Не було таких. Може начальство.

Хто зумів вижити?

Хто щось приховував, або сильніші.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Де ж були лишні продукти? Чим ти поможеш?

Які засоби вживали для виживання?

Шукали де що можна вимінять, паслися на болоті, їли калину.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не мали. Таких родичів не було.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Цвіт з акації, листя з лободи, болотяні спичаки, гнилички.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Я не їла.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ми не вживали.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна, тільки треба живому дійти.

Чи був голод у містах?

Там давали пайок. У комуні був гарний хліб, бо хто туди ходив до рідні, то угощали хлібом.

Чи знаєте Ви, що таке “Торгсін”?

Те, що міняли золото, або речі на хліб.

Скільки людей померло у селі ? Чи є такі відомості?

Не знаю. Багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Відомі. Баба з’їла свою дитину, то і вона вмерла.

Хто і де хоронив людей померлих від голоду?

Хто як міг. Я свого діда хоронила з сестриним чоловіком. У Кучугурах вирили яму в коліно, та і все. Хоронили і на кладбищі.

Чи платили тим , хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На грібках.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Конєшно.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів Радянської влади?

Зараз да. А за часів Радянської влади у нас не було церкви.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є. Мабуть московський.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр. Зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Оце розповідаю. А що та молодь зна, як не пережила.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Держава.

Місце запису: с. Худяки, Черкаський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 20.09.2005;

Хто записав: Кононенко Уляна Федорівна;

Респондент: Кононенко Уляна Федорівна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Худяки Черкаського району Черкаської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Я трохи пам’ятаю голод 1932-33 років.

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Причини голоду були різні: був неурожай, засуха (із розповіді батьків) і шкідливе керівництво державою.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Відбирали у людей хліб свої односельці із бідних, їх звали комнезамці, а ними керували хтось із району, області.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Про винагороди за доноси не чула.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання продуктів? 

Відбирали в людей збіжжа без документів.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Про покарання людей не чула.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Ті, що відбирали хліб були без зброї.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди старались приховати трохи зерна, закопували, але боялись це робити.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо? 

Забирали не тільки продукти харчування, а й одяг в час розкуркулювання.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули ви про нього? 

Про закон «п’ять колосків» не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Збирати в полі колосків не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Охороняли поля, комори сільські сторожі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Частина бідніших людей ішли в колгосп добровільно, а ті хто мав худобу, вози, плуги і інше не хотіли, їм шкода було даром віддавати своє добро, та й люди не знали, яким буде життя в колгоспі.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Агітували, щоб люди йшли в колгосп і залякували, що заберуть усе, виженуть з хати.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу не можливо було заховати не було куди.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Забирати приходили вдень, бувало і вночі.

Скільки разів приходили до хати?

Помирати з голоду люди почали весною, коли всі запаси харчів вичерпались.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Сиротам і так дітям допомагали харчуванням. В школі був організований «табір». Там нам варили їсти один раз в день.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували в селі ті, хто зумів зберегти трохи якогось зерна, мав корову.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

У виживані від голоду люди допомагали один одному сусіди, родичі, ділились крихтами хліба. Як тільки достигли перші колоски жита на городі їх зрізували, сушили і вимолочували зерна, щоб спекти якийсь хліб. Такого зерна нам принесли і наші родичі.

Які засоби вживали для виживання?

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

В їжу споживали всі рослини, які можна їсти: свеклу, лободу і інші бур’яни, коріння очерету рогозу, листя з різних дерев.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

В їжу вживали: диких птахів, їжаків, ящірок, жаб, все що можна було впіймати.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Купувати нічого люди не могли, бо не було грошей. Міняти старались останній одяг, взуття і продукти харчування.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Про померлих в селі відомості є.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Про людоїдство в селі чуток не було.

Хто і де хоронив людей померлих від голоду?

Хоронили померлих від голоду на сільському кладовищі (цвинтарі).

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

За поховання нікому не платили, хоронили безплатно сусіди, родичі, знайомі.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

Померлих з голоду в селі поминають на Проводи так, як і усіх померших.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів Радянської владі?

В церкві теж поминають померлих із голоду. За радянської влади в селі церкви не було і не поминали.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В нашому селі на кладовищі стоїть пам’ятник всім померлим від голоду. Наші односельці завжди приносять панахиду на меморіал і згадують всіх померлих.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр. Зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Сучасна молодь знає про голодомор, але цікавляться мало, не вірять, що таке могло бути.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Винними у загибелі людей винні тодішні керівники держави.

Місце запису: с. Думанці, Черкаський р-н., Черкаська обл.

Дата запису:  26.09.2005 р.

Хто записав: Андреєв Петро Борисович;.

Респондент: Іващенко Євдокія Петрівна, 1928 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Думанці Черкаського району Черкаської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Да.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Урожай був, но все забирали на податки.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Була складена комісія, ходили із залізними палицями, обшукували кругом у дворі, хаті, огороді.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Доноси були, а винагород не помнить.

Як  це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Комісія, яка відбирала, давала мандати на обиск.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Було все: арешти, побиття, висилання.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Комісія мали наган, погрожували, даже сували в рот.

Як люди боронилися?

Ховались в лісі і по ярах.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна, знаходили, було те, що за це били.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Звали їх комісарами.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили чоловіки 4-5.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде не можна.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тим, хто пішов до колгоспу, давали їсти і менше трусили за їжу.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Забирали лише продукти.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

За п’ять зрізаних колосків давали 5 років за гратами і за п’ять буряків також.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були охоронці.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Змушували, збирали збори і держали цілу ніч. Не написав заяву, залишають на ще одну ніч до тих пір, поки не напишеш заяву.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ті, що були бідними, хотіли, а інші були змушені.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Не переховували її, шо усіх тварин відводили, корову можна було залишати.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В основному ходили вечером.

Скільки разів приходили до хати?

Доки щось не найдуть.

Коли почали помирати від голоду?

В основному березень-квітень.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Здавали в дитячі будинки.

Хто не голодував у селі і чому?

Ті, шо збирали в людей зерно і ті, в кого була корова.

Хто зумів вижити?

Хто їздив на заробітки в Росію.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися, но мало, бо не було чим ділитись.

Які засоби вживали до виживання?

Різні, їли все, що могли.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Да, як могли ділились.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Лобода, рябіна.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Липа, жолуді.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Коли здихала худоба, її вивозили в яму, її доставали звідти і їли. Було, що вмирали діти і їх також їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

В місті можна було щось виміняти, но не купити, бо не було за шо. 

Чи був голод у містах?

Був голод у місті, але було легше, бо на фабриках видавали пайки.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Дуже багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Да.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Копали общі ями і закидали.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ніхто їм не платив.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі.

Чи поминають їх на Проводи, Гробки, Зелені свята?

На Проводи поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Якщо хтось є із рідних, то поминають. 

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є і відноситься до Московського.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Да.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

Місце запису: м. Канів, Канівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 25.06.2005 р.

Хто записав: Петренко Антоніна Михайлівна.

Респондент: Шевченко Євдокія Олександрівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Пшеничники Канівського району Черкаської області.

 

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 33 роках?

Пам’ятаю.

А як Ви вважаєте, хто винний у тому, що так було. Хто винний – це був неурожай, засуха, чи влада?

Та шо я можу сообразить… Ну, воно якось так, що разом наче співпало що розкуркулили людей, та тих поодбирали в багатьох і ці, скотину там, коні, воли, бо хазяїни ж хазяйнували…

В колгоспи забирали?

Воно ще не було ж колгоспів. Ще не було ж колгоспів, забрали його… ну тоді вже, на основі цього організовувались вже колгоспи. А пока ж не було колгоспів. То забирали його туди десь, і ще й обіцяють вони, мов, як тобі треба було дров привезти, то вони дадуть, коні гам чи воли привезти…

А ви пам’ятаєте тих, хто ходив забирать хліб у людей?

Нє, нічого не пам’ятаю, нічого, нікого абсолютно…

Не пам’ятаєте? А розкажіть, що ви тоді їли?

Оце ж я кажу, що їли. Бувало мати вмочить, уріже скибочку хліба, вмочить у воду, посолить сіллю, і отаке їли. І отаке добре було, хтозна яке, а як ще цибулинку дасть… добре. Ну і там таке – борщ, супок.

Не голодували, да? Село не голодувало, виходить, чи як? Були такі, що вмирали?

Село було дуже голодне і було дуже багато людей, що вимерло.

А скільки чоловік, не знаєте?

Не знаю, абсолютно нічого. У нас були такі, що інтересувалися, ну це таке, що зв’язано із спеціальністю – учителі історії там, літератури. Я той, це – ну так, що почула собі, тай усе, а так щоб інтересуватися, записувать – я на це не звертала такої уваги, своя робота була.

Про інтернат розкажіть.

При школі був інтернат. Там були діти, були і дорослі. Там був дядько, наче батьків дядько, а мені вже дід якийсь. То, послала мати, в платочок, в платок такий нав’Язали чимало сухарів кукурудзяних і послала, щоб ми однесли, дядькові тому оддали. Каже – оддасте, ти ж Саша знаєш – це брат мій, він старший, він на 4 роки був старший, ти ж знаєш, куди той, віднести, ти ж знаєш де інтернат. Пішли ми, двері зачинені були. Ми думали, що там може й нема нікого. Коли ж десь там хтось появився, сказали, чого ми прийшли, чого ми тут лазимо, діти. Одчинилися ті двері. І на нас просто, ну, хмара така народа, натовп такий, толпа така – хлинула звідти. Такі худі, і малі і дорослі, худі такі – оце бачила цю картину. Руки такі – тонкі, простягнуті, і всі на нас… як вони нас не почавили, я не знаю. Забрали в нас того вузлика, ми того дядька не бачили… ну, голодний народ, це можна було уявить, що воно було. І на цьому й кінчилося. Ми прийшли додому, розказали матері, а мати й плакала – нащо ж я оце дітей вирядила, могли ж отам і почавить тих дітей, то ж люди страшні ж, голодні, вони ж за кришку хліба чи сухар могли б хтозна й що зробити… ну, наче обійшлось благополучно. А ця картина в мене перед очима все життя стоїть. Оце таке я знаю. Бачить десь на дорозі, отак що лежить чи уже вмирає, чи таке дуже тоще, я не бачила. Ну дитина, хіба ж мене пускали в 6 років. Коло хати, вибігла там на вулицю – то я не бачила. А кажуть, що дуже багато народа було на вулиці, підбирали їх і вивозили на кладовища, деякі ще й живі, а деякі не живі, хоронили. Як такої картини то я не бачила, не можу казать, а із розповідей чула.

Церква в селі була?

Церква у нас була на городі просто. Ми так близько, шо наший город кінчається, а тоді – церква. Церква була… у церкві, чи то вже, да, то вже пізніше, осипали колгоспний хліб. Було як хранилище. А потім ту церкву…

А в 33-му вона ще була діюча, да?

В 33-му… не пам’ятаю, який то був рік…29-ий, який то рік був. Мати ще місить таки ж паску, значить, ще було з чого. Мати ліпить, той, місить паску. А прийшла сусідська дівчина, вона пасла нашу корову, бо ми ще малі були. Да, це раньше було, бо Сашок ще не пас, хоть він і старший же. Вона прийшла та: “Тітко, нашо ви місите ту паску? Не буде ж кому її хрестить, сятить. Не буде ж кому її сятить.” А мати каже: “Та чого ж, може ще ж будуть сятить”. Бо вона таке вже ж робилося “Може, ще сятитимуть”. “Не будуть, бо попа вбито. Ішов піп із (отож якась вечірня, чи утреня у церкві, як увечері правлять, а тоді йшов додому, десь там у нього домівка була), ішов він додому і його, кажуть, комсомольці.” А хіба я знаю? Кажуть комсомольці убили і в рівчак укинули. Не знаю, чи воно так і було. Оце нам дітям… чули таке.

Місце запису: с. Моровськ, Козелецький р-н., Чернігівська обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: Соломчук С. М.

Респонденти: Панченко Ганна Микитівна, 1919 р. н.; Макуха Сергій Данилович, 1938 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. та 1946-1947 рр. проживали в  селі Онацьке Миргородського району Полтавської області. 

 

Соломчук Сніжана Миколаївна: Скажіть, будь ласка, Ваше ім’я, повне, ім’я і назву Вашого села.

Ганна Микитівна: Панченко Ганна Микитовна.

Сніжана: А назва Вашого села?

Сергій Данилович: Онацьке.

Ганна Микитівна: Та оце з оцього села, я з Яворовки, з хутора, із поганенького (посміхається), а це сюди перейшла до дочки.

Сніжана: Із якого року Ви народження?

Ганна Микитівна: Дев’ятнадцятого.

Сніжана: З 1919. Добре. Скажіть, будь ласка, Ганна Микитівна, що Ви пам’ятаєте з голоду тридцять другого, тридцять третього років? Пам’ятаєте голод?

Ганна Микитівна: І більш нічого… Та шо я помню?.. Все я помию. Знаю шо, як, чого він начався. Начався він не те шо чи з природи, чи шо, а просто… оць, оць… держави. Викачали, де в кого й у горшку було, де в кого шо не було. Оно спеціально зробили. Бо Малинку як виряджали, то Малинка знав це все. Ми нічого не знали, а Малинка все знав.

Сергій Данилович: Малинка це був пан.

Сніжана: Малинка це пан був?

Ганна Микитівна: Оце так. То так голод. І то зробили так голод (пауза). Люди мерли. У нас у хуторі небагато. Оце Панченки, то там ото тільки один Миколин батько, а то вони живі всі остались. І в нас ото ж куркулі розкуркулювали, то ті погибли. Не всі: де на Урал вирядили, де кудись заїхали, а де багато подох.. по…мерло. Та там жила сім’я тоже три душі, тоже 

погибли. I, і тут було , і тут погиб тоже батько й мати, а дітей четверо осталось. Ну діти забрали отут у патронат отут у Онацькому. Живі всі осталися. Та там ше жінка розкулкулена… Одних вирядили на Урал, та там (нерозбірливо) два сини було, там сімня велика була. А де? А діти десь вони погибли, я не знаю де вони й ті баби, де вони. Чи вони на Дубинці погибли, чи де вони.

Сергій Данилович: А роскажіть, то таке Дубинка.

Ганна Микитівна: Ну, ярок такий. Ото. І то куркулів виряджали туди. Там землянки копали, там вони й жили. А тоді одну сім’ю вирядили на Урал, бо два сини в неї було і невістка, так сина машина одного задавила, а один остався там жить. А хазяїн (пауза)… а хазяїн погиб з голоду, та … чи з голоду, чи так його задавили, вобщем не знаю.

Сніжана: А хто, хто забирав урожай і продукти в людей? Якщо забирали урожай, то хто це 

Сергій Данилович: Оце я й кажу. Були створені спецзагони із молодих хлопців, дівчат, які ходили із жилізними ков’юнками і шукали, де в землі поховані…

Ганна Микитівна: Так. Отож так і зробили й голод. Де шо не було, шукали і зробили (нерозбірливо), воно зроблено от держави, чи от відкіля воно зроблено хтозна, но не те, шо не вродило. А картопля не вродила, не дуже вродила картопля. У нас у хуторі небагато погибло. Ото куркулі погибли, та там одна сім’я тоже три душі було, а там тоже батько й мати погибли, а дітей четверо осталось. Ну, діти забрали сюди в патронат. А то куркулів одну сім’ю вирядили на Урал, а одна з трьома дітьми осталася. Так вона дожилася та покинула коло автобуса там ті діти, а сама сіла та поїхала, десь у євреєв найнялася. А діти забрали отут у патронат, та діти вижили. І… і там батько вмер, а в мати четверо осталось, діти живі остались.

Сергій Данилович: Микитовна! Розкажіть за Миколи Марининого батька.

Ганна Микитівна: А тут ото… один погиб, уже садки цвіли, а моя мати вийшла, а він у свининчику, там де поросятко вилизує з корита. Вже садки ціли. Та тоді каже: «Боже, Миновна, яке на світі, а я погибаю…». Так мати ше винесла йому стаканчик молочка, і він через два двори перейшов і впав. І впав. А так більше ніхто, там ото хутір, там Панченки, ніхто там не не вмер. Всі живі. Як вони жили, чим вони жили, Бог його зна… А так… А жили так. І про себе я розкажу, тоже. Не було цілісіньку зиму, а весною вже, дід у мене був інвалід, батько, та поїхав весною жому привіз, а він кислий, вонючий. І ото парили його, варили його і кидали в молоко, і їли. Ото так, так виживали. А в Остапівці воно ж ото ше й яка бригада ходила. Є ж людина, а є скотина, як ото кажуть. А в Остапівці там страшне кажуть гинуть. Було мати каже: “йду на базар: і там лежить людина, і там лежить людина пухла, ідеш нежива, сім’ями там погибали”. 

Сергій Данилович: Розкажіть, як ото дочка з-під матері витягла ряднинку.

Ганна Микитівна: А ото так тепер, як ото сховають, то вже кладуть, кладуть. А то вмер батько і не було, підослали якусь там рядниночку. Так дочка на кладовищи ту рядниночку вихватила, я каже молока стаканчик ше виміняю за неї. Ну не знаю, чи вона жива осталася, чи ні. Чи нема, не знаю.

Сніжана: А можна було якось приховати зерно там продукти? Якось приховували люди? Як це вони могли зробити?.

Ганна Микитівна: Та де ті продукти, де ті продукти? Ото коли діда ховали, та моя баба однесла там молочка. А не знаю, чи та дочка сталася жива, чи не знаю. 

Сніжана: Чи могли заховати зерно?

Сергій Данилович: Значить, були створені продотряди, це по розказу мого діда, із молодих людей, незаможних, називались комнезами – команда незаможних – які ходили день і ніч по дворах і вишукували з отими шпичками залізними вишукували, де шо найшли, находили продукти забирали, но забирали не на власну державу, а йшло отим, ну, хто керував тоді, а керували команда незаможних була. Себто ті люди, в яких не було нічого, а хутір Онацький і хутір Панченки були люди більш-менш заможні – це були хутора, які получили в наследство от Катерини другої, це козачий хутір був, і Панченки і Онацьке, получили в наследство земельні ділянки, і ця земля впоследствіі попала одним більш, одним менш. Ну перед колективізацією вже були так називаємі тоді куркулі, а то були хазяїни, які багато виробляли хліба, багато худоби в їх було, вони не спали ночами, оце все трудилися. Частина з їх отсіялося, як отсіялися, ну менше було з їх землі. Ті плигом поступили в колгосп, бо їм нічого було втрачать. А оті, шо була худоба, інвентар, тоді шо за інвентар, – плуги, сівалки, ну на хутір одна машина була, чи дві, так же, баба Ганно, одна чи дві машини? Одна, мабуть, у Палтуна була машина.

Ганна Микитівна: Га?

Сергій Данилович: Машика-молотарка була в одного Палтуна? В Онацькому? І в Овсія, і в того була олійниця, оце були багачі, а в Гнатка, у Владимира і так далі було по сорок соток чи по сорок десятин землі. Їх повисиляли. Повисиляли за те, шо в їх земля була. А цих усих, ну під маркою розкуркулювання, ну порозгонили і в Дубинку, і на Соловки, і молодші розбіглися по Криму й по Сибіру, і де тільки їх не було. І діло в том, шо…

Ганна Микитівна: А бач Малинка все знав, шо буде, люди ж то не знали, а він знав. Бо воно от зроблено все це от держави.

Сергій Данилович: Да.

Ганна Микитівна: От держави, не те шо воно там чи голод. Оте вже в сорок сьомому то це вже война перемістила, це вже не от кого його.

Сергій Данилович: Справа в тому, шо Малинка був раньше, а після Малинки була ще так би сказать комнезами – команда незаможних. А потом роздали малинчину землю, де путні дядьки-хазяйни взяли цю землю, а потом же їх за цю землю і розкуркулили.

Сніжана: А де люди ховали там зерно, якщо ховали?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а де ховали зерно, продукти якісь, ями копали, чи куди їх ховали?

Ганна Микитівна: Усього було. Й ховали, отут то (незрозуміло) у комини сховали, так і комини і розвалили. Скрізь ховали, так находили.

Людмила Сергіївна: А ще де? От в коминах…

Ганна Микитівна: Скрізь ховали, так находили.

Сніжина: А як вони шукали? Як шукали?

Сергій Данилович: Чим шукали те зерно, продукти?

Ганна Микитівна: Як шукали. Чим хоч шукали. І ше не однакові ото так. Де, які та це ходили, а де то в Остапівці, кажуть, там такі ходили, шо, а я ж кажу то в Луки й оно й комин розвалили, там сховав шось у комині. Чим хоч шукали, ходили й забирали.

Сніжина: А з зброєю вони ходили? З зброєю ходили шукати?

Сергій Данилович: Чим вони… вишукували, вони із ружжами ходили чи з…?

Ганна Микитівна: Усе в їх було. Хіба вони не ходив (незрозуміло) ходили. Усе в них було. Сніжана: Оборонялися? Оборонялися вони якось?

Сергій Данилович: А люди, молоді дядьки могли обороняться од їх, якось одбиваться? Або… Ганна Микитівна: А то!.. Хто б же тобі?! Тюрми, тюрми заробить? Хто б тобі займа, а Боже сохрани.

Сніжана: А доносили якось, якщо знали, що є зерно? Чи не доносили люди… Ганна Микитівна: Усяки були: молоді, старі й хлопці і все. А ніхто, ніхто нічого, бо не можна було.

Сніжана: Чи були доноси, що ось, наприклад, у мого сусіда сховане зерно…

Ганна Микитівна: Куркулі, що вони винуваті? Прийшли, приїжджа машина і це забрали все на світі, і все із хати вигнали, діти малі і все, вигнали з хати й хату замкнули, і ти йди куди хоч. А ніхто ж нічого не сказав. Пішов, та й іди. А та де та Дубинка я її не знаю, а та там копали ямки, а…

Сергій Данилович: А, бабо Ганно, а отакі люди продажні, шо одне одного підсковували, продавали, виказували, шо в утого отам є хліб, або ше шось? Були такі люди?

Ганна Микитівна: Ну хто знає? Цього я не не замічу. Вони й самі най шукали, та не один ходив, а їх маб.. душ десять ходило. Як увійдуть у двір так оце ж ото…

Сніжана: А в них були якісь документи, що от нам требі забрати зерно?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а вони якійсь бумажки приподносили, шо вони ото комнезамовці, або якась бригада?

Ганна Микитівна: Та нічого, нічого! Ходили й усе. Вони писали цю партію, в комнезами ото, і оте й робили. А це й куркулів розкуркулювали і все вони.

Сніжана: А забирали тільки їжу чи могли і рушники і одяг забрати?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, забирали тільки продукти, їжу, чи і одежу і рушники?

Ганна Микитівна: Ні. Ні.

Сергій Данилович: І ото. А отам куртки знімали з людей?

Ганна Микитівна: Ні. Ні. Ото в нас ні. О тих, шо розкуркулювали, а у на., о це остальних не займали того нічого, тільки те шо їсти, тільки те, шо їсти.

Сергій Данилович: А де ж будаківці набрали одежі, шо повдівалися?

Ганна Микитівна: Те мабуть у куркулів забрали.

Сергій Данилович: Ну так.

Ганна Микитівна: У куркулів, конечно, забирали, у їх нічого путнього не було в тих куркулів, полотно хіба. А шо в їх там…

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а знаєте, шо за 5 колосків садили в тюрму в тридцять третьому.,.

Ганна Микитівна: Знаю, чом не знаю, чож не знаю.

Сергій Данилович: Було таке?

Ганна Микитівна: Оце Олена Житченкова торбинку півтора год відбувала, за торбину колосків. Оце Житчиха…

Сергій Данилович: Ага… А Милашка Якимова? А Милашка, за шо отсиділа сім год? А Милашка… ота низова, за шо отсиділа сім год?

Ганна Микитівна: Милашка?

Сергій Данилович: Да, да.

Ганна Микитівна: Оце ж не знаю, я знаю їлось…

Сергій Данилович: За сім колосків.

Ганна Микитівна: За сім колосків? У нас такого не було, не знаю.

Сніжана: А чи люди добровільно йшли у колгосп, чи їх змушували?

Ганна Микитівна: Да… конешшо ж, добровільно, хто не хотів, то не, ото ж так і загонили. Вони пішли всі… у колгосп. А у нас не було кому. Я ше мала була, а батько ж у мене інвалід був, так я не не була, не були ми ше годів п’ять, а тоді то вже й ми поступили в колгосп. Сергій Данилович: Ну, а хто перві поступали в колгосп? Ті шо не було землі, чи ті шо була земля?

Ганна Микитівна: Усі поступали. Усі вони йшли. Воно ж як почалась, началася, тоді було наділено всіх землею. У кого було, то не дали, в кого не було, то дали. Ото в колгосп як поступали, то в усіх земля була.

Сніжана: А коли люди почали голодувати?

Сергій Данилович: У якім году найбільший був голод? Тридцять другім чи тридцять третім, бабо Ганна?

Ганна Микитівна: Тридцять третім, тридцять третім.

Людмила Сергіївна: Восени це було чи взимку, чи весною?

Ганна Микитівна: Тридцять третьому найбільше. Найдужче воно началося в тридцять третьому восени ото, зима ото, весна ото… В тридцять третьому.

Сніжана: А часто приходили до хати забирати?

Сергій Данилович: Часто дуже ходили оці молоді комнезамівці забирать продукти всякі, зерно і тому подобне.

Ганна Микитівна: Не вони раз пройшли. І все. Не ходили вони часто.

Сніжана: Що було із сиротами про них піклувалася держава?

Сергій Данилович:А оті діти, що повисиляли їх батьків на Соловки у той, ну…

Ганна Микитівна: Ото ж отут в Онацькому…

Сергій Данилович: А діти як оставалися, шо з ними, де вони дівалися?

Ганна Микитівна: Де дівалися. Погибали. Де дівалися. Отож одну сім’ю у нас, одну сім’ю вирядили на Урал, а одна з трьома дітьми осталася тут, чи то куркуль, чи хто зна, а цих ото два сини були й хазяїни, дві дочки і то всі. Син оцей, то Мариніна сестра була цей, там остався жить, хазяїн погиб, а цей на машина одного вбила, а баба вернулася із дівчиною таке маленьке було тоді грудне було, а Тетянин оце, то Мартініка сестра тоді за ним була, там остався жить, там довго він жив.

Сергій Данилович: А отой в Онацькому патронат називався, ото чиїх дітей туди забирали? 

Ганна Микитівна: Я оцього же ж вам не скажу ото (закашлялась), шо то покинула коло автобуса забрали і то шо погибли Марвенки – четверо. І сюди забрали. А чи який він тута був матро… патронат якийсь, я його не не бачила, я не знаю.

Сніжана: А люди помогали одне одному, ділилися продуктами, якщо були?

Ганна Микитівна: А то дочка приїжджала одного отут у Вонацькому, та каже: «Мій батько був куркуль, шо проходив у полотняних штанях вік і в суконому піджакі, шо з овець робили, та в кізяках товкся, а тепер у моїх синів по дві машини, якби ви побачили в чому вік ходить, і шо він їсть, і шо вік робить..». Зуміли десь, заїхали, і це…

Сергій Данилович: І не куркуль/

Ганна Микитівна: А та жінка ото покинула коло автобуса, і а сама ж заїхала та найнялася у євреїв, а діти забрали в па… А шо, хто тут було в патронаті, чи ше чиї діти, та це в нас і Нюрка там були, не знаю я, не буду казать, бо я не знаю (кашляє). Ну а ше…

Сергій Данилович: Ну, а чи була отака думка в людей в кого хоч чучуть шо було, шо б допомогти отим, шо не було нічого, чи хоч хто-небудь, шо-небудь допомагав…

Ганна Микитівна: Та були ж такії, були ж усяки. Та це і пороскуркулювані, то вони ходили і з дітьми, то вони ж по хатах ходили, поки десь там землянку викопали в тій Дубинці та десь, а тих на Урал забрали, то десь вони й ходили, і їли хтось їм давав (незрозуміло)… то вже ж помагали…

Сніжана: Чи були такі, що не голодували і чому вони не голодували?

Ганна Микитівна: Ото та жінка, шо покинула дітиток було приїде, то визвуть дітей вона побачить.

Сергій Данилович: А яке було відношення, бабо Ганно, до оцих, шо зразу вступили в колгосп? Їх, мабуть, не мучили, не іздевалися?..

Ганна Микитівна. Ні, ні, ні… Та чьом же вони ж та наградили б, наградили їх чьо їм. Їм дано все це, шо в колгоспах,

Сергій Данилович: А були такі, шо все в їх було тоді?

Ганна Микитівна: Шоб шо?

Сергій Данилович: Шо все в їх було їсти?

Ганна Микитівна: Були, були…

Сергій Данилович: Хто вони були? Оті, шо роз… розкуркулювали?

Ганна Микитівна: А чи їх знає, які вони.

Сніжана: А що тоді їли, яку звірину, які рослини, що саме їли? Якщо пам’ятаєте.

Ганна Микитівна: Оце в сорок сьомому годі голод, то вже война народила.

Сергій Данилович: Бабусю Ганно, а шо Ви тоді. Ви мені начинали розказувать, шо персети?.. 

Ганна Микитівна: За шо?

Сергій Данилович: Шо Ви, шо Ви розказували, шо персет ото обстругували, їли кропиву… Це правда?

Ганна Микитівна: В сорок сьомому…

Сергій Данилович: Е ні… Ви казали, шо в тридцять третім, уже як начало, трошки вродило, і Ви шмурали с персету там і то. Було таке?

Ганна Микитівна: Було. Листя ото чухрали із липи і цвітки оті клевера (кашляє), окація, цвіт — тоже ото начухрають та насушать її, печать блини. А воно біле та гірке-гірке то так ото. А то вже як персет поспів, то вже як персету начухрали, так лихо ж, які добрі оладки. А ж то ж ото ж так. Жому хоч наносити ж, корова була нічого. Тато жому привіз, а він кислий, вонючий, а то парили і кидали в молоко й їли.

Сніжана: Можна було щось в містах виміняти? Чи був в містах голод?

Сергій Данилович: А кудись ходити, бабо Ганно, за щось, за платки, за полотно, ходили кудись щось мінять продукти?

Ганна Микитівна: Ходили чьо, в нас дукачі були, ото знаєте такі старинні рублі були, здорові.

Сергій Данилович: Вони золоті були?

Ганна Микитівна: Ні, ні… Срібні.

Сергій Данилович: А куди ж Ви ходили?

Ганна Микитівна: Десь їздила баба й виміняла крупчатки шось трошки те ото, його мама то в молочко вкинули, то (незрозуміло)…

Сніжана: Чи в містах був голод?

Сергій Данилович: А отак, бабо Ганно, не помните…

Ганна Микитівна: Кого?

Сергій Данилович: Не помните, воно і Миргороді отак був голод? Чи тільки в селах оцих?

Ганна Микитівна: Скрізь воно було таке.

Сніжана: А скільки людей померло?

Ганна Микитівна: Но я ж не буду то спорить, чи воно й по городам було таке чи… Бо в мене тоді нікого не було в городі.

Сергій Данилович: Атак приблизно не знаєте, скільки людей погибло в Панченках, в Онацькому, Сеняшиках, у Будаківці?

Ганна Микитівна: В Онацькому вообше я не знаю і в Будаківці, в Панченках ото оцей один Микола, Миколин батько. Та ото Марина… Та ото ота сімня, три душі жило їх, ото вони отаки. А то так булі й пухлі дехто, но но не було в нас, вмерших не багато. А в Остапівці ото там багато.

Сніжана: А спитайте, чи було людоїдство? Чи пам’ятає.

Сергій Данилович: Не надо і питать, бо такого не було.

Сніжана: А хто хоронив, хто хоронив померлих? І де хоронили?

Сергій Данилович: Значить так, розказую… Як, як, Оксана?

Балко Оксана Миколаївна: Шо сім’я жила і ходили діток було багато, ходили в школу вони. А вчителі ж там же ж то же ж, а де ж ті дітки, шо немає ж у школу. І вони ж пішли вчителі туди ж і дітьки ж зі школи, пішли попід вікнами, начали дивитися, коли вони заперті ті дітки чи під припічком, чи в печі, но десь, і каже ж, ви нас випустіть, каже, бо нас батьки, каже, вже одного з’їли там, і, каже, нам, каже, таке буде. Так вони ото випустили, та давай же ж ті дітки, я не знаю вони же ж ділись, це було в Харківцях, Гадядський район.

Сергій Данилович: Ну і це розказує…мати, дитинка в неї була, пішли, а вона зжерла її. Каже, я як виживу, то й ще собі нарожу…

Сніжана: Запитайте ще, хто хоронив померлих?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а було кому хоронить? Померлих, отих шо з голоду померли? Ганна Микитівна: Ну а як же ж, вже ж якось хоронили, таки ж не валялись.

Сніжана: Де хоронили і хто хоронив?

Ганна Микитівна: Того й діда, то я кажу, ото то тоже хоронили, моя бабуся однесла там то молочка то пообідали так, вже ж живі люди, то хоронили. А оте шо то Марвенки по… там не знаю хто їх, це ж по сусідськи брат жив Хведосій, то вже ж хтось їх похоронив. 

Сніжана: А чи поминають тих померлих від голодомору там на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Ганна Микитівна: І це ж ото Миколин батько той погиб отам, то вже його хтось похоронив. 

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а поминали дев’ятини, сороковини?

Ганна Микитівна: Хто їх поминав? Чим? Хто б їх поминав? Я ж кажу, як ото того діда поховали, бабуся там однесла молочка та вмочили крихту (незрозуміло), бо не було нічого, там ті, то яму копали, чи шо там, оце там пообідали, а хіба то пообідали, хто б його одбував. 

Сніжана: А за часів радянської влади поминали?

Сергій Данилович: Тепер… тепер, то поминки, то свадьба почти однаково. Бабо Ганно, а хрести по їх ставили? Гроби обробляли так як слід, ходили?

Ганна Микитівна: Та обробляли, а хрести я вже не знаю, чи вони ставили. А тепер вже це вже мов после хоч хрести, тепер вже вже оце вже ото стояли хрести на кажному, а чи воно тоді постало, то жиж, хтось живий то якась деревина була, то зробили хрест хіба.

Сніжана: А чи є в селі церква, якого вона патріархату?

Людмила Сергіївна: Немає. І не було.

Ганна Микитівна: А то ті Марвинки, це я й не знаю, де вони їх і поховали десь там дома, чи на кладовищи.

Сергій Данилович: А хто його знає скільки.

Сніжана: А чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 років? Чи розповідали про це онукам, дітям?

Сергій Данилович: Бабо Ганно, а розказуєте теперішнім своїм онукам і правнукам, Женці, Сашкові, Оксані, Марині, своїй дочці, розказуєте, які були скрутні годи, шо таке був голодомор, розказуєте коли-небудь?

Ганна Микитівна: А чьом же й не розказувала. Як подивлюся як тепер, їла не їла, кинула шматок одному собаці, кинула й, а в мене отут от де щимиться, Господи, було каже бабуся, та хоч би я чорний шматочок де найшла, та я б ного з’їла й чорний цвілий. А чим я не розказувала. Розказувала. Як і в сорок сьомому та й яке шо їли шо воно було, а ходили и буряки пололи і все робили і жнивували і все. А їсти ніхто не питав, шо ти їв.

Сергій Данилович: І розказуйте. Должні знать, то було горе! людське, горе над людьми.

Ганна Микитівно: Конешно горе, конешно горе…

Сергій Данилович: Людьми для людей. Забуть його не должні, ніхто й ніколи.

Сніжана: Дякую велике.

Ганна Микитівна: А той дід Захарко, як поспіли вже колоски, так він пішов нарізав колосків, так наварила баба куті, так він як наївся її та чуть не кончився.

Сергій Данилович: А сирота ж Олексій вмер же ж.

Ганна Микитівна: Отож і то. Та то не він не під голод вмер, а сирота, значить. Михайло оцей погорів під під голод цей.

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл. 

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Хорольська Катерина.

Респондент: Хорольська Ганна Гаврилівна, 1919 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівського району Полтавської області.

 

Жила сім’я, нічим не відрізнялася від інших, працювали на землі, утримувала корову, ростила 5-ох дітей. На поріг прийшов 1933 р. я погано пам’ятаю, де ділася з господарства корова, але чітко залишилися в пам’яті сльози мами і сумне обличчя папаші. Чим прогодувати дітей?

Папаша іде працювати в Артемівську лікарню санітаром. Він був фізичнорослим чоловіком, а такі були потрібні, щоб вантажити на підводу померлих і ховати в Щоглі (місце, де в Артемівці ховали померлих). Працював дуже важко 6 днів на тиждень, там І жив при лікарні. За це давали тарілку баланди – ріденький суп з дерті і 100 гр. чорного хліба та чай з маленькою грудочкою цукру. Працював дуже важко, за харчі. Але ж вдома голодні діти, тому шматок свого пайка ділив пополам. А цукор, якийсь чомусь дуже швидко танув і приносив лише три грудочки. Найбільше свято було в суботу. Коли настане вечір ми довго не лягали спати, а чекали ось-ось почуємо стукіт у вікно і мама кожному дасть сухого, навіть кам’яного, але найсмачнішого шматочка хліба.

Та одного разу діти чекали такий знайомий стукіт, та його не було ні в суботу, ні наступного дня, ні другого, і більше не було ніколи. Папаша не прийшов. В мами не було сили сходити в Артемівку і тільки пізніше нам сказали, що папаша померли. Поховані десь там у Щоглі. А потім у пам’яті плинуть дні, коли помирають один за одним братики і сестрички, у мами чогось пухлі, бряклі ноги. Мене забрала тітка, а мами не стало. Отак з великої сім’ї залишилася сама…

Паспортизація запису:

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Золотоус Олег.

Респондент: Ординська Галина Павлівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівського району Полтавської області.

 

Важко про те згадувати… Мені на той час було 10 років. Сім’я наша була велика: батько, мама, дідусь та бабуся і нас семеро дітей. Я відносилася до середніх. Добре пам’ятаю, бо саме в той час тато повернулися якраз з тюрми.

Вони були першим головою колгоспу, що заснували в нашому селі. Одного разу він дозволив конюхам поїхати на поле і набрати буряків для колгоспних коней. Буряків тоді і полі було багато і вони лежали у величезних кагатах, а вивозили їх підводами. Так от, коли тато дозволили поїхати на поле по буряки, у ту ж ніч його заарештували. Прийшло троє і забрали його нічого не пояснюючи. Вже згодом ми дізналися, що засудили його на З роки за розкрадання колгоспного майна. Якраз після його повернення і стало голодно. Але ми особливо не голодували, як це можна було сказати, бо тато і старший брат Прокіп на той час працювали на цукрозаводі, а там видавали пайок, та ще іноді вони приносили буряків, ми їх варили і їли. Звичайно, цього було мало на всю сім’ю, та так сутужно як, наприклад, нашим сусідам Курінним, Шевченкам не було. Тільки під весну стало зовсім голодно і наш дідусь Одринський Ивка з голоду і помер. Поховали ми його на городі, а під час війни могилу зруйнували, я вже й не пам’ятаю, де вона була.

Люди мерли скрізь: на дорозі, вдома, на роботі. Трупи збирав і звозив до однієї ями Босий Наум Данилович. Жив він раніше поряд із садибою Мининників. Чоловік був безжальний. Збирав і мертвих, і живих . Забрав ще живого нашого сусіда Петренка Ярему, який просив його не чіпати. Але він його не послухав, бо за кожен привезений труп йому давали 100 грам хліба. Дуже не любили його до самої смерті.

Дуже тяжко було до того часу, коли зазеленіло, а потім стало трохи веселіше. Ми бігали у яр, де було повно різної трави. І досі пам’ятаю смак молочаю та лопуцьків, бо ми їх чистили і їли.

З приходом весни всі пішли на роботу в колгосп, бо вдома нічого було робити. У нас забрали все, та і не тільки у нас. Згадую, як прийшли забирати у нас двох коней, сіялку, борони, плуг. Ми плакали та просилися, але нас ніхто не слухав. Про їжу і казати нічого. Приходили шукати зерно не один раз, забирали все, що було, а коли воно не було їм потрібне, просто брали і викидали. Прийшли і до нас уже вкотре, та тільки нічого не знайшли, бо нічого вже було шукати. А мама наварила якоїсь баланди. Так вони взяли, винесли надвір горщик і розбили його.

Пішла працювати в колгосп і я, бо за роботу можна було поїсти. Раз на день варили галушки або затірку, вивозили на поле і давали людям. Грошей тоді не давали, був «трудодень» – 100 грамів пшениці. Тому всі й пішли в колгосп, щоб хоч поїсти. А хто не хотів, виїзджав у Сибір.

Жити було дуже важко. У Нижніх Ровнях трапилося таке, що й думати страшно. Дві дочки вбили матір і з’їли. Прізвищ їх я не пам’ятаю, бо їх судили і більше вони сюди ніколи не поверталися.

Бували такі сім’ї, що батьки вмирали, а діти залишалися. Тоді дітей забирали в інтернати, які були відкриті в кожному селі. У Черняківці такий інтернат був у дитячому садку. Я пам’ятаю три такі сім’ї, діти в яких залишилися без батьків, їх звозили у дитсадок і там вони росли до повноліття. Так виросла моя сваха Кириченко Галина.

Красти тоді боялися, бо був виданий «Указ про 5 колосків» . Якщо хтось взяв хоч зовсім трішки, то зразу судили. Та й взяти не було як – поля охоронялися. А ще люди інколи доносили один на одного. Була в селі сім’я Фисунів, мали 3 доньки. Так дружина Фенька вкрала трохи пшениці, щоб змолоти і нагодувати дітей. Так її чоловік Лука заявив на неї, її забрали, посадили на 8 років. А діти залишилися без догляду, бо батько весь час був на роботі.

А ще пам’ятаю, як мене хотіла з’їсти Задніпрянська Марія. Я йшла яром з роботи весною, збирали на полі сухий бур’ян. Назустріч мені йшла тітка Марія, кругом нікого не було. Я привіталася, а вона схопила мене за руку, а в другій руці в неї був ніж. Я вкусила її за руку і втекла. Вона мене не наздоганяла, бо в неї не було сили.

Я не знаю, хто винен в тому, що було, але людей померло дуже багато. Тільки серед наших сусідів померли сім’я Курінних (3 чоловіки), Шевченків (5 чоловік), Боровиків (1), Ковалів(1).

Місце запису: с. Черняківка, Чутівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 16.09.2009 р. 

Хто записав: Боцман Юлія.

Респондент: Марщавка Катерина Яківна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Черняківка Чутівського району Полтавської області.

 

У нашій сім’ї було 5 дітей: три брати, я і сестра Поля, яка загинула в Німеччині, коли її вивезли на примусові роботи. Батька звали Яків, маму Христя. У 1933 р. мені було 6 років. Та незважаючи на той вік, на все життя залишилося відчуття голоду. Їсти хотілося завжди, навіть тоді, коли спали. Пам’ятаю, як у тата і мами пухли ноги. Ноги були такі худі – худі, а трішки нижче колін під шкіру наче хтось запхнув биті валянки. Важко було жити дуже. По селу ходили «буксирні бригади». Мама заховала торбинку квасолі і трохи гарбузового насіння за комин у полову. Прийшли «буксири» шукати, заглядають на піч, а там я сиджу, злякалася. Вони мене не зачіпали.

Знайшли мішечок з насінням, а квасолі не знайшли. Та квасоля і допомогла нам вижити. Щодня мама варила якусь баланду і кидала туди жменю квасолі. Батьки працювали у колгоспі. Їм щодня видавали трудодень. Ось так і перебивалися. Насилу дотягли до весни. А тоді вже зажили, ліс під боком. У лісі зелені повно. їли ранньою весною кору з молодих дерев, бруньки. Коли трохи зазеленіло – лопуцьки, молочай, коріння з лопухів. А взагалі їли все, що можна було знайти: їжаків, собак, котів, дохлих коней. Навесні 33-го дуже почали мерти люди. По селу їздив Наум Босий, збирав мертвих, нерідко брав і живих щоб не вертатися завтра. Навесні засіяли поля. Не знаю, де взяли зерно. Як манили до себе ті колоски на колгоспному полі! Та рвати їх не можна було, за це саджали до тюрми. Навіть у себе вдома не можна було. По селу їздили об’їзджчики на конях і забирали людей, які рвали колоски, дітей били батогами. Коли проривали в колгоспі буряки, мама приносила вирвані буряки і варила з них баланду. По селу ходили люди, що носили одяг, взуття, щоб поміняти його на їжу. Їздили і наші односельці в Полтаву, Харків, щоб наміняти харчів. Іноді їм це вдавалося, а іноді не поверталися і самі.

Може б і не пам’ятала я всього цього, та дуже часто ми пригадували голод з мамою, з братами, подругами. Що пережили – страшно і згадувати. Одне бажання перед смертю, щоб більше такого не було.