Місце запису: с. Піски, Лохвицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  01.09.2009 р.

Хто записав: Папірненко Лідія Степанівна.

Респондент: Товмач Марія Григорівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Піски Лохвицького району Полтавської області.

В Голодомор ми тут і жили, в Пісках. Пухлі всі були у сім’ї. Не пухла була тільки я і мій брат 1920 року народження. Забрали все. Колективізація забрала. Знаю Шкурко був, тут наш. Прийшов. Брать було вже нічого. Усе ж було: і клуня, і саж, і корова, і вівці, а то вже все позабирали. А у 33-тьому вже не було чого забирать. А було ж п’ятеро дітей. У хаті піл, подушки і батьків кобеняк. Забрали подушки, забрали батьків кобеняк і забрали самовар. А більше нічого було брать. А воно не положено було брать. Батько був інвалід, палець утіряв на проізводстві (Лохвицький цукровий завод). Так батько поки витребував, щоб вернули, так вернули кобеняк і самовар. І досі є самовар на горищі. Сімейна реліквія.

У голод вижили, бо батько був бідовенький. Десь якісь були люди, що собирали старих коней і різали. Так батько приносив додому кістки, вони йому давали. Мати покладе у чугунчик і варить у печі, а воно ж як не як навар. Ото таке і їли.

Дотягли якось до весни, то пішла лобода, липа, калачики. Батько був договорився з сусідом, щоб мати пила раз у день молока по пів літри. Мати раз пішла. А тоді каже, що як же я ходитиму, як діти голодні? Більш і не пішла.

Мою маму звали Соловей Онися Юхимівна, 1891 року народження. Я вам розкажу як мама одного хлопця годувала. Я не знаю як його було звать, мабуть чужий прибився. Достала десь мати жому кислого. У ночви у хаті висипала, налила водою і вимочує. А тоді вона щось туди добавляла і пекла. А тут хлопець у хату заходить. Шкура та кістки, – Дайте що небудь, – просить.

А у нас нічого не було. Мама жому витягла, оджала і дала. Він стоїть і їсть. А тоді він почав до нас ходить, у нього вже нікого не було, то мама було чим нас годує те й йому дає. Отак і виживали у той страшний час. Спасибі Богу вижили.

Місце запису: с. Піски, Лохвицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  01.09.2009 р.

Хто записав: Папірненко Лідія Степанівна.

Респондент: Климач Варвара Михеївна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Піски Лохвицького району Полтавської області.

Мені було 8 год. Пам’ятаю як моя мама поклала в торбинку квасолі, запхала у пічку на лежанці і мене посадила. А Кириченко Іван Сільвестрович, він був ударніком, прийшов, мене отак відкинув і забрав вузлик. Я почала плакать. Кажу: «Віддайте». А він каже: «Поки ви нас мучитимете! Здихайте вже!»

А знаю, як сестра була пухла, такі ноги, як валянки. І друга сестра. Так чоловік умер і дітей двоє, а вона опухла і вмерла за дітьми і чоловіком. А в совхозі була женщина одна коло коров. Так мама пішла на базар, побачила її і почала просить: «Спаси мою дитину. Одна вже вмерла і діти, і чоловік. Спаси хоч цю.» А та жінка і каже, шо приводь її ноччю, щоб ніхто не бачив до коров. Казала мама, шо як вела, то вони не раз сідали дорогою, бо вона не могла йти, ноги ж пухлі, пошти 3 часа ішли. А тоді та жінка приютила її в общежитії. А там Андрій один був, жив на Зарудці, що Маруся була за Безпальком, був бригадіром. Так він був дуже вредним. А тьотка та була в нього помошником. Так вона, як його не було, посадить сестру на стільчик і каже: «Стільки ти потягнеш з відра, з корови і випий, і випий, а як бригадір приходить, ти ховайся». І вона тоді її спасла, що тіки годів 5, як вона вмерла, а то жила. 

Місце запису: с. Велика Чернеччина, Сумський р-н., Сумська обл.

Дата запису:  27.07.2005 р.

Хто записав: Саврас Наталія Василівна.

Респондент: Гармаш Іван Дмитрович, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Нове Лохвицького району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Помню. Ми тоді жили в Полтавські області Лохвицького району с. Нове.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Які причини? Врожай був. Хоч воно і холодно було, ну потому врожаю, що вродив – голоду не було б. Влада все зробила. 

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Представник з району з групою, яка складалася з местних бідняків.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю. Може й були які нагороди, так ніхто про це не признавався.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Не знаю, я ніяких документів не бачив. Може був малий.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Покарання – на висилку висилали в основном і садили в тюрми.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

За зброю – не скажу. Не бачив.

Як люди боронилися?

А чим ти од них боронитися. Сльозьми та плачем.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховували. Та вони витягали з-під голови умираючої людини торбочку з кришениками. Послєднє. Що можна ще сказать.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Лазили по чердаках, довбали долівку в хаті, у дворі передовбуть все, під піччю довбали, в соломі штрикали, в саду перериють. Найдуть все-рівно. А звали їх «ударники».

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходило чоловік по 10-15. Уполномочений з району і местні. Звали їх «ударники» і «комсомольці».

Де можна було заховати продукти харчування? 

Ховали – у колодязях пустих, закопували в полі, на своїй ділянці, в саду, в хаті копали ямки і закидали, а тоді втрамбуємо, щоб рівна долівка була. 

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

В колгоспі годували. Давали «харчосмак». Це такий суп густий з гороху або з перловки, галушки давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Збирали не тільки продукти, брали худобу, одяг, чоботи, рушники.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Чув про такий закон. Це коли вкрадеш жменю колосків – посадять.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли. Якщо впоймають, що збираєш щось на полі – посадять на три годи в тюрму.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля охраняли об’їзчики, а комори – сторожі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

В колхоз йшли добровольно, бо нікуди було більше діваться. Там хоч трохи годували. Землю ж забрали, худобу забрали, семено забрали, жить же було нізащо.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Та оце ж тобі як назвать чи добровільно – чи змушували?

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ніде. Де ти її сховаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Та ходили більше вдень. Може тогошо дорослих дома не було.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили не один раз.

Коли почали помирати від голоду?

З весни, кажеться начали мерти 1933 году.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

З сиротами? Інтернатів у нас не було. Хто-зна куди їх віддали.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували «ударники». Местне начальство – бо було з чого.

Хто зумів вижити?

Хто в колгосп записався та в школі трохи годували, ходили по наймах дітей глядіть, корів пасти. Хто як зумів.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не допомагали. Нічим було ділиться. Хоч би самим якось вижить.

Які засоби вживали до виживання?

Міняли одежу, платки, все осталося в скрині на харчі.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Не голодуючих родичів не було. Так шо не помагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листки з дерева, тільки  не помню з якого, лободу, опуцьки з щавлю, «трава-борщ», калачики, цвіт акації.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Кори не їли. Листя їли та не помню з якого дерева.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Їли м’ясо з дохлих коней, молюски їли, голубів ловили.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Купить було ні за що. А так вимінювали в кого що в скрині було.

Чи був голод у містах?

В голоду не бував, не помню.

Що таке Торгсін?

Торгсін – не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Померло багато. Хто їх щитав.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

У нашому селі людоїдства не було. А в сусідньому було. Чув. Зазивали в хату людей, а звідти ніхто не вертався.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали родичі, односельчани. Ховали на сільському кладовищі, було шо мертві валялися на полі чи в селі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

У нас похоронної бригади не було, самі свої ховали.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Та хто його знає де ті місця захоронення.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Поминають, канєшно, і на проводи, і на гробки.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

При совєтах церква була закрита, не поминали. А тепер поминають, мабуть.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церкви на моїй родіні немає.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю. Давно я там не був. 

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Молодь трохи знає про голод. Це якшо дома розказують. Мої – знають.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Щитаю винуватим Сталіна і його владу.

Місце запису: с. Халепці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 05.10.2003 р.

Хто записав: Саливан Віта.

Респондент: Різуненко Ганна Іванівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Халепці Лубенського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

І цей знаю, і цей знаю. Голодовка була. Я з двадцять п’ятого, переживала.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Засуха була, неврожай. Пам’ятаю казали, що всі хліба в той рік вивезли. І налогами обкладали. Наприклад я робила в колгоспі, то 40 кг. м’яса, 12 яєць, облігацію по 100 гривнів забирали. Позика називалась.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Назначені були по налогу. Прийде й каже: «должен уплатіть». І все чисто забирає. А в 47 – «комсомольці» в червоних платочках ходили. Всі свої були. Свої це робили.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна? 

Та де там. Тоді всі голодували: і свої, і сусіди.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Та… було щось. От він назначений, йому треба все віддавать. Хоч свої це були.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Приходили і все забирали. Шукали, не знаю, били чи ні. Знаю, шо коли грубу хотіли валити, шукали щось, то мати як взяли тупор, та з хати так і висунулись. Кулачили людей активісти ті, вивозили кудись, як тепер кажуть.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Пістолети висіли, ковінка желізна була. Ну нікого не били. Не знаю такого.

Як люди боронилися?

Не впустить не можна було, Боже збав. Ховали трохи, та вони скрізь шукали. Просили, плакали, а шо їм…

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Та ховали. Десь на лаві в тряпках замотаєш, ховали у горшках, сунули в піч, а витягували з печі комсомольці. Помню зимою мати в сніг зарила горщик з квасолею – найшли.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Як звали не знаю. Горе вони людям робили та й все. Шукали скрізь: і в печі, і під полом, і ковінкою по комену стукали чи не бухкотить, може там щось є.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

«Комсомольці» звали, приходили групами, пізно вечером або ночью.

Де можна було заховати продукти харчування?

Зимою в сніг ховали, в піч замуровували. А ми як нову хату строїли, то розрили круглу яму з червоною землею, то люди її випалювали, і хліба туди ховали. А так дуже й не заховаєш.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ішли в колгосп за черпак «кабильця», галушки давали. Заставляли йти.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Все забирали. Коней в колгосп гнали, одежу, де шо нове, забирали. Їздили підводами і де шо не є забирали. Чого не знаю, дітки, розкуркулювали в кого є хліб.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Судили. Не можна було в полі збирати. А йшли, просили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Е, дітки, не можна було.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Була спеціальна охорона. Свої люди це робили. Чого робилося – не знаю…

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Заставляли, сама жизнь, дітки, заставляла, бо там хоть щось з’їсти можна було. Помню бігаємо малі біля столу, де робочі їли, а якийсь дядько каже: «Дайте щось їм, бо це ж наша смена росте». Ото так і вижили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, заставляли йти.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Де ти її заховаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Ввечері пізно ходили або ночью.

Скільки разів приходили до хати?

Ой, не помню. Раз в тиждень ходили, чи в два. Опридільонні дні були.

Коли почали помирати від голоду?

Та, зразу як голод начався. Пухли з голоду.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Були дітдоми. Наймали туди на роботу. От в якійсь хаті сказали: «Тут будуть сироти». І варить, і прать їм треба було. Було дітей по 10 в таких хатах.

Хто не голодував у селі і чому?

Та всі голодували. Хто більше, хто менше. Хто заховав трохи зерна, той хіба не голодував. Може, ті шо в колгоспі працювали, бригадаю жили. Ще більш-менш ті не голодували, шо в западну їздили, городину міняли.

Хто зумів вижити?

Та хто ж? Ті, що в колгоспі були, робили.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Та, якшо щось було, то ділились.

Які засоби вживали до виживання?

Міняли все на хліб. Я золоті серги і хрестик віддала. Йшли в колгосп робить.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Та допомагали, хто як міг. Помню, повела мене мати до тітки, я єлі туди йшла. Прийшли, тітка нас за стіл, хліба по кусочку, каші з печі вийняла. Коли додому йшли, то я поперед матері аж танцювала.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Під 33-й год була макуха жовта. Чи возили, привозили. Пухлі люди ходили: їли і де який лопух, і де яке листя (полин) сушили, товкли, мяли, варили тоді. Голубів ловили і горобців, і шпаків, ворон. А найбільше котів і собак їли. 

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

З липи, берези кору драли, варили. Листя все підряд їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ой, дітки. Все шо було – те й їли. І ловили, і варили.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Можна було. Люди їздили, міняли на зерно, городину. Щось можна було. Все віддавали.

Чи був голод у містах?

Скрізь був. Тіки там можна було щось найти, щось обмінять. Легче там було.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Та багато. Десь третя часть засталась. Хоть в 33-му більше з голоду померло.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Большинство хоронили по дворах. Люди слабкі були, нікого було нанімать.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Не було таких. Самі родичі хоронили.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Не було.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Аякже. У церкві відправляли панахиду на «провідний понеділок».

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Тоді відправляли панахиду в церкві на «Поминальний понеділок». А зараз не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Є пам’ять в людей, а так нема нічого.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Аякже. І мамі твоїй розказувала, і тобі розказую.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Начальство. Вони допустили до цього. Запаси хліба в нас були, а вони вивезли. 

Чи Ви знаєте, що таке Торгсін?

Нет, ніколи не чула.

Місце запису: с. Терни, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Манілкіна Галина Теофанівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в с. Терни Лубенського району Полтавської області.

Сім’я наша складалася з 6-ти чоловік: батька, матері, чотирьох дітей (двох братів і двох сестер). У батька була земля, посіяли пшеницю. Коли заснували колгосп, батько не хотів вступати. Пізніше предложили йти сторожувати у колгосп на картопляне поле. Тоді як завербувався у Москву, мати дуже плакала. Вербовщик у Київ довіз, взяв гроші, документи і зник. Батько сидів босий, промерз, ледве живий добрався додому і не їв шість діб і помер.

Брат Степан возив молоко. Розібрали сарай, дрова продали і купили один стакан пшениці, щоб зварить побовтюхи. Сусідка Дем’яниха найняла глядіть хлопців. Одному 4 роки, іншому 8 років. Сестра Уляна працювала у ланці. Там давали макорженики, сусіди товкли пшеницю і робили куліш. Пам’ятаю, як прийшли двоє і забрали урожай. Мати дуже тяжко плакала.

Місце запису: с. Мгар, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Салова Оксана Григорівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Мгар Лубенського району Полтавської області.

Споконвіку земля села належала Мгарському монастирю, лише невелика її частина була у власності громади. Приходу радянської влади жителі села зраділи: монастирські землі у 1920 році передали людям. Хто був неледачий – побудувався, завів худобу, справив реманент.

Мгаряни не бажали йти ні до колгоспу, ні до комуни. Людей мордували нескінченними поборами і погрозами, змушували виконувати божевільні плани хлібозаготівлі. А якщо з ними справлялися, то норму збільшували. Щоб не бути саботажниками, селяни на базарі купували хліб і здавали.

Не зміг сплатити податки і мій татусь. І нас розкуркулили, забравши все: і реманент, і худобу, і одяг. Залишилася хата пустою. А батьків у примусовому порядку записали до колгоспу.

У 1932 – 1933 роках урожай був хороший. Вирощене в полі, на городі у людей відібрала спеціально сформована бригада сільських активістів, яка складалася з найбідніших селян. Мені тоді було лише сім років, але голод врізався у пам’ять так, що стерти ці болючі спогади з роками неможливо. У погребі були лише буряки та солоні огірки. Пам’ятаю, коли мама наварила їх, уповноважені витягли з печі чавунчик, висипали все додолу, а чавун забрали.

Хату знову перетрусили, забравши пшоно та крупи. Не залишили нічого, хоч на той момент ми були колгоспниками.

Приховати щось із продуктів було неможливо. Нишпорили по всіх горшках, закутках, навіть розбивали колиски… Матері плакали: «Чим дітей годувати?» І активіст Грицак, ніби в насмішку: «Гарбузиками, гарбузиками». Лише овочі не забирали. Та який з них наїдок?

Їли тоді все: листя липове сушене, рогіз, спориш, цвіт акації. Виповзе із хати голодна і немічна людина та й поскубе споришу… Доходило й до людоїдства. Жила в селі родина (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.), що складалася з 12 чоловік. Вимирали по черзі. Спочатку їх хоронили у загальній ямі, потім, у садочку. Не ледарі, не п’яниці. Кажуть, мати перед смертю заповіла: «Як умру, щоб з’їли». Троє діток, доведені до божевілля, таки з’їли матір і меншого братика. Сусідка помітила у погребі голови і кісточки зниклих. Приїхали з НКВД, забрали тих діток (хлопчика і дівчинку років 9-11), більше про них ніхто не чув.

А ще батьки відмовлялися від дітей: Бойко Улас залишив сина у місті в надії на те, що добрі люди поможуть, а Мазур Уляна аж двох синів покинула у Лубнах. Як прийшла додому і усвідомила, що накоїла, мерщій назад. Все життя шукала синів. Скільки виплакала! Що то голод робив з людьми.

Нічого не могли зробити беззахисні селяни. При найменшому протесті – судили. Залишалося єдине – утекти. Деякі так і робили. Кинувши все, їхали куди очі бачили.

Брат моєї мами Ілько служив у кінноті. Ненька привезла від нього клунок вівса. Змолола і ліпила з нього та сухого листя млинці. Ще їздила у Київ до знайомих по макарони. Дякуючи цьому, ми вижили.

Місце запису: с. Михнівці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Кузьменко Оксана Анатоліївна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Михнівці Лубенського району Полтавської області.

Голод 1932-1933 років добре пам’ятаю. Активісти лазили по горищах, щупальцями діставали зерно. Донощиків заохочували, надавали право нишпорити по скринях. Основна винагорода для них – забирати не тільки харчі, але й одяг, взуття, хустки та інше хатнє майно. Приходив і до нас партієць Шостак Василь Степанович, який обшукав хату, а потім забрав горох та квасолю. Ми не могли нічого вдіяти, бо боялися.

Опорою злочинної влади були ледацюги, злодюги та п’яниці. У нашому селі особливо «відзначилися» Шостак Юхим Степанович, Полятки Гнат і Денис Галицький. Від таких нічого не можна було приховати. До непокірних застосовували жорстокі репресивні заходи. Мого дядька Івченка Івана Григоровича забрали, бо щось сказав на зборах.

Діяв «закон про п’ять колосків», за яким людей засуджували на п’ять-десять років тюрми. Колгоспні поля і комори охороняли об’їздчики та сторожі, які приїжджали до комор і брали зерна, скільки хотіли.

Ніхто з людей добровільно в колгосп не йшов. Їх силоміць заганяли. Із району присилали агітаторів, які розказували, як у колгоспі добре жити: «Один робить сім лежить». Хто відчайдушно противився — відправляли у Сибір. Робили це у будь-який час дня і ночі, відбираючи худобу та інвентар.

Помирати люди почали весною 1933 року. Дітей, що залишалися живими, поміщали в патронати. Пригадую деяких: Гагану, Крябича, Білика. У кого буряки були закопані, ті ділилися, обмінювали на щось їстівне. А так доводилося варити різне листя, коріння, молоти кукурудзяні качани. Їли просяне лушпиння, мерзлу картоплю, а то й котів, собак і, навіть, дохлих коней. Не голодувало тільки начальство. Людоїдства у нашому селі не пам’ятаю.

Місце запису: с. Мгар, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Гринь Іван, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Мгар Лубенського району Полтавської області.

У Мгарі, як і по всій Україні, початок голодомору покладено було в 1929 році, коли влада розпочала наступ на “куркулів”. Накладали на заможні господарства непосильні податки, вивозили все збіжжя, забирали худобу, реманент, землю, одяг та хату. Господарів же виганяли взимку на вулицю, щоб скоріше замерзли. Приймати вигнанців у свою хату односельці боялися, бо також розкуркулять. Одні загинули від холоду й голоду, інших вивезли н Соловки чи в Сибір, розумніші виїхали до великих міст і там загубилися.

Після куркулів підійшла черга до середняків. У мого діда в 1932 році було десятин землі, 2 коней, бугай, корова, дворічна, телиця і маленьке теля. Мої батьки із 4-ма дітьми жили разом з ним.

12 березня 1933 року бригада активістів на чолі з головою колгоспу – ледацюгою Павлом Кочергою, який маючи 5 десятин землі, не хотів її сам обробляти, а віддає у найми з половини, та головою сільради Іваном Кучеренком (під час війни перейшов до німців, після війни поселився у Франції, де і помер) з двома міліціонерами прийшли до нас. Батька забрали і відвезли до Лубен, де слід його загубився навіки, а нас усіх погнали з хати, хто в чому був. Мати заховала а пазуху вузлик з грішми, за що її побили, поламавши ребра і розірвавши живіт.

Пішли ми по світу в напрямку с. Луки. Та в лісі дідусь, який від пережитого потрясіння заслаб, не зміг вже йти. І ми повернули назад. Господар крайньої хати Степан Шокало не злякався властей і пустив нас переночувати, а потім залишив і до тепла. Через тиждень помер дідусь, через два – мати. Старша сестра була вже заміжня, середульшу – забрав до себе наречений в м. Мурманськ. Залишилися ми з молодшою сестрою вдвох. Мені було 17 років, їй- 15.

Родичі і добрі люди не дали нам загинути до тепла, а потім порадили піти на роботу в с. Оріхівку на цукрозавод. Там, у радгоспі, я допомагав трактористам, а сестра пасла вівці. Ми врятувалися, а в селі померло від голоду 55 дорослих і дітей (згідно записів сільської ради). А скільки дітей батьки закопували, як цуценят, загорнувши у мішок чи в ганчір’я, без реєстрації, невідомо. Було і людожерство. Чоловік і жінка (по вулиці їх називали (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) з’їли свого батька і двох дітей, та все одно померли.

Страшні були часи. Мене, як сина куркуля, до війни в армію не брали, а як почалась війна – мобілізували в перший її день. Я пройшов усю війну і навіть на стінах Рейстагу залишив свій підпис.

Місце запису: с. Ждани, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Гнибіда Марія, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ждани Лубенського району Полтавської області.

Було мені тоді три місяці, коли загинув на імперіалістичній війні батько. Мати залишилася з шістьма дітьми. Все ж якось жили, бо землі нам наділили аж сім десятин. Сіяли пшеницю, овес, городину. Продуктовий податок здавали вчасно, лишки продавали чи обмінювали. Але таке життя було нетривалим. У 1929 році почали агітувати вступати в колгоспи. Люди не хотіли цього, але комітет незаможників розгортав свою роботу все ширше. Людей до колгоспів погнав голод, бо в них трохи підгодовували тих, хто міг ходити на громадські роботи. Отака була приманка.

Через дорогу від нас жила, сім’я: чоловік, жінка, два сини і донька Маруся. Усі померли, крім неї. Дівчина ледь ходила, а тоді вбралася у святковий одяг, лягла на лаві та й заснула навіки-вічні «по-людськи». Хоронили померлих, де приходилось. Бувало, викопають яму на одного, а сусіди просять, щоб і їхніх рідних там поховали, бо були безсилі. Одного разу викопали яму, а прийшов дід Петро та й просить: «Заховайте і мою бабу…»

• Та вона ще ж жива! – йому у відповідь.
• Доки довезу, то помре, – сказав дід.

Наша сім’я вижила, бо врятувала картопля та діжка квашених буряків, з яких і варили борщ. Згадую тепер, що ми тоді тільки не їли: рогіз, гнилу картоплю, листя. У деяких сім’ях жаліли різати корову. Господарі помирали – корова залишалась.

Ніколи не забуду односельців з пухлими, як колодки, ногами, які тріскались, мов переспілі огірки. Прямо під тинами лежали трупи, які всі обминали. Допомоги було чекати ні від кого, кожен рятував своє життя, як міг.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Микотченко Олег Васильович, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Люди дуже голодували. В основному, харчувалися буряками. Деякі сім’ї і того не мали. До нас часто забігала сусідка. Марія Руденко, яка просила половину буряка, отримавши цілий, їла сирим. У кого було трішки зерна, товкли його, додаючи щавель і листя з берестків, робили якісь ліпники. Найважче в ті часи було дітям. Ми, худенькі та виснажені, аж хиталися від вітру і просили постійно їсти. А часто об’ївшись помирали.

Ми бігали селом за «буксирами», які не лінилися переміряти всі городи з краю в край, перекопати, шукаючи заховане. Правда, не завжди їм це вдавалося. Не знайшли вони і «горляну» – ямку з картоплею у Комісаренка Романа. Ми бачили її, та вже тоді вміли мовчати. Весною сусід відкопав бульбу і поділився з нами. Мати чистила так, щоб залишити очистки на посадку. Картопля вродили велика, якої в житті ще не бачив, а може, мені малому так здавалося.

Ніколи не забуду. як у селі розкуркулювали сім’ю Гачів. Дід Микита, маючи велику і працьовиту родину, жив в достатку. Але в 1929 році, коли проходила колективізація, його прийшли розкуркулювати. Запам’яталось, що все забрали, а дітей, голісіньких, босих, вивезли в поле, занесене снігом, і висадили там. Обмерзлі діти повернулись у село, і баба Буличка прихистила їх. Інші побоялися. Мабуть, саме за доброту Бог відміряв їй 103 роки життя.

В той час багато людей сиділо в тюрмах. Досить часто вони були невинними, але вважалися «ворогами народу». Коли у мого тестя Борисенка Савки, що був конюхом, восени зникла кобила, його кинули у камеру за крадіжку, де він підхопив туберкульоз і невдовзі помер. А весною, коли розтанув сніг, тварину знайшли в копанці на пасовищі. Лікар встановив, що померла вона від сибірки.

Коли за грати посадили Тимка Степана, то Варка, його дружина, мусила продати корову. Гроші, виручені за неї, заховала, боячись щось купити, а тому з сином опухла з голоду. На похорони приїхав Степан, поклав біля дружини скибку хліба, а ще привіз цілий мішок «франзолей», якими пригощав дітей і гірко плакав.