Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо;

Хто записав: Мареха Олена;

Респондент: Комендатенко Ірина Володимирівна, 1914 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця Лохвицького (Миргородського) району Полтавської області.

Як настав голод, було мені тоді 18 років. Люди були тоді особняками і самі пахали. Забирали хліб, заганяли в колгосп.  Собирали колосочки – в кого посіяно було. Це був іскуствєнний голод. Була утворена «Красна бригада». 32-33 рр. Хліба нема, сала нема. Люди пухли під забором. Викачали увесь хліб. Кожані тужурки, кожані штани, ти мені спротивився хуже сатани. Жидва. В ці роки врожай був. На Україні це зробили спеціально, щоб виздихали люди. Хліб вивозили, попродали в Америку. Україна заграницю хліб отдала, а сама сидить голодна. Люди пухли, лопались, текла вода. Їдеш на вулиці, а люди лежать прямо на дорозі. Це було страшне. Хай воно не вертається.

Місце запису: с. Сіренки, Глобинський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо;

Хто записав: Лопаткова Яна Валеріївна

Респондент: Чміль Дмитро Потаповича, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Лохвиця Лохвицького (пізніше Миргородського) району Полтавської області.

Я вже ходив до школи. Подобалось мені це заняття. Особливо любив читати вірші, але й знав їх вже багатенько від матері. Гарна вона була в мене, талановита, знала добре українські пісні, навіть співала так, що я кидав всі справи і заслухався її, немов солов’я.

А вчився я в простій світлиці попівської хати. Церкву щойно закрили, попа виселили. За кілька днів із церкви скидали дзвони, виламували хрести. Згодом почалася суцільна колективізація, апогею досягла весною 1930-го. До весни 1930-го все йшло нормально, а з весни почалося чорт його знає що. Якісь незрозумілі побори, чистісіньке здирство. То забирали тільки робочу худобу (коней, волів) і реманент, а це мовби хвиля якоїсь дикої сили прокотилася над хуторами: усуспільнювали все: корів, кіз, овець, навіть курей.

Але одного вечора хтось з великою силою загрюкав у двері. Мати побіліла зі страху, а ми з брамами і сестрами сховались хутко під ковдру, як було й наказано, під нами розстелені ворочки з пшоном, гречкою, ще чимось – ворочки великі, а неповні, то й розстелилися під старими кожушанками, майже непомітно сторонньому оку. Тут мати сказала перелякано: “Вони!” З-під ковдри я побачив як заходять кілька, всі насуплені. Мені малому здалося, що вони були дуже схожими один на одного, начеб однакового зросту, однакові з лиця, одягнуті в сірі плащі. Мати до них ласкаво зверталася, просила зглянутися на нас, малих. Але вони не хотіли нічого чути: “Де мішки з пшеницею? Це клуночок? А де ще?” Зганяли нас з постелі, витрушували ворочки.  Мати за клунки тоді вчепилася руками, кричала: “Не дам, чим дітей годуватиму?” А їм було все-одно.

Батько Потап чергував тоді на електростанції. Взагалі він приходив додому аж за північ. На цей раз наче гнало його щось. Прибіг захеканий і спитав: «Ну що?» І сам бачить що… Вранці ми стали рахувати і перераховувати, що ж залишилося. А залишилася дрібніша картопля, ще дрібніші буряки, морква, ріпа, яку батько в той рік насіяв, а також ще щось із городини. Слава Богу, що ті чортяки не побачили в сараї на бантиках розвішених качанів кукурудзи, сушилася. Квасоля у старій бербениці, гороху трохи…

У нашому класі було мало тих, хто приносив із собою щось перекусити, як то по перервах було. Як згадаю як було важко дивитися, коли вони ховалися в куточок чи за вішалку, щоб там з’їсти, щоб не поділитися з товаришами.

… Ще, доню, хочу тобі сказати, що «гора» (так називав дідусь тодішній уряд) не хотіла вірити, що на селі немає хліба. Хліб є! – доводила вона. Та тільки його приховують куркулі, що замаскувалися під бідняків. Знайти хліб і взяти його – таке було завдання.

Ми їх в селі, в народі називали «буксирниками». Вони довгими металевими списами штрикали під стріхи, в стіжечки соломи, в хатню долівку, розкопували погреби – шукали все: зерно, пшеницю… Мені і досі важко згадувати той страшний рік, а особливо тих страшних людей, які забирали все.

Що їли? Мати на обід суп варила із самих бурячків, бо картоплі лишилося десь з відро. На вечерю каша з кукурудзяних зерен. Вийшла дерть якась. Отак і намагались вижити. Але настав час, коли люди почали пухнути. Я опух в травні. Знаю, що спершу дуже хотілося їсти, а потім голод мовби утишився, зате пити… Як хотілось пити, доню. Ти навіть собі не уявляєш! Випив би море… але мати забороняла, а частенько й застерігала, аби ми не пили. Ми так і робили.

Кропива появилася, по всіх ровах ми її визбирували. Пекла нам руки чи не пекла, суп з неї варили, та щоб густіший. А вже тепліло, вже й перші грядки на городі скопано, посаджено. Мати перебирає приховані за комином малесенькі вузлики з насінням. І ще таке, що першим вродить, що можна буде в рот кинути.

Щодо людоїдства? Це теж було присутнє. Ой, доню, найжахливішого і кривавішого ще в житті не бачив. Це було якесь страшне божевілля. Одна жінка, стерявшись розуму, в нестямі підняла руку на власну дитину. А моя мати, одного разу зайшла до хати тітки (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) і побачила жахливе видовище. Варила в чабанці свою дитину, лише виглядала її малесенька ручка. 

Я вижив і досі живу з тими спогадами, які не дають мені спокій. Всі мої брати і сестри вимерли, батько теж. Залишились я і мати. Але і мати згодом померла. Важке життя, доню, було дуже важке. Доню, то був якійсь сатанинський експеримент. Ціна тої витримки – мільйони людських життів.

Місце запису: с. Червона Знам’янка, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2005 р.

Хто записав: Лопаткова Яна Валеріївна.

Респондент: Гладкая Катерина Василівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Червона Знам’янка, Кременчуцького району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47 роках?

Пам’ятаю і 33-й, і 47-й, пам’ятаю, харашо пам’ятаю, но 47-й мені не страшний був такий, так ше, це я нормально. А 33-й мені страшний.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

У 47-м – неврожай був. І після війни воно ж було і був неврожай великий, а 33-й мені нє ізвесно чого був, потому шо ходила така бригада, шо турляли і комини і криші розкривали, і все робили. Вишукували, з мечами ходили, вишукували – де, хто може закопав, шо із їжі.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Ну, отака бригада була.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю цього. Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Не знаю, я мала була. А в 47-му не одбирали нічого у нас. Шо в нас було, те в нас і було, а тіки того й шо неврожай був, значить тіки те, шо на вгороді вродило там, те наше. А в колгоспі ми нічого не получали, бо неврожай був.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Описували, як хто не виконав там шо, налогу якогось не виконав, то прийдуть, опишуть шось там, шо найдуть, продадуть.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

А яку зброю? На мене не наставляли. Навєрно не було в їх зброї ніякої, а так… Їх послали – вони пішли. Но це у нас, у Жомнені тіки таке воно навєрно було, бо дядько, материн брат у Воєнському жив за сім кілометрів, то у їх не ходили, не шукали ото вузелків отих. То в дядька таке було трошки хліба, а в нас була корова зосталась од батька. Та зарізали нашу корову, поміняли, бо тільна була, ждали ж молока, а коли батько вмер, то виміняли ялову корову, то зарізали ту корову, та в дядька трошки хліба – і ми вижили.

Як люди боронилися?

Ніхто-нічого. Прийдуть, заберуть, що найдуть.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховати? Так шукали ж, з мечами ходили, штрикали по городу, в хаті, й долівку проб’ють. Нільзя було сховати ніде нічого.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

А Бог його зна. Тепер я їх вже не знаю, як я тоді – шо? Шо мені 8 год було, шо, шо я пам’ятаю. Нічого.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До нас до хати не приходили, бо в нас не було чого ходить. Батько пішов у колгосп, то в нас так не було нічого, не брали в нас нічого.не приходили.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де можна було продукти?.. Бог його зна. Їх скрізь же шукали. Скрізь шукали! Даже комини потурляли, в сосєда, це я знаю, в сосєда і комин турнули, шо шукали тамечка. І він, бідний, топив же ж, а накрив чумаркою комин, шоб не диміло. І чумарку спалив, і сам учадів. Помер…

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

А! Давали, давали. Давали, тіки-шо… А навесні, як пішли на роботу, то на городі варили затірку з сої борошна. Добра була… а ми, а ми, із Кирилом покойним, братіком, він – найменший, я третя була. Так ми ходили в луги, рвали щавель, той же ж – дикий, і цибульку дику рвали, і ото ми тим їли. І оброкоси такі, шо ше  не було того – кісточки, ото ми, я хоч не пухла була, а Кирило пухлий був, і виліземо ото під ту оброкосу, і ото ті оброкоски рачки лазим і збираєм. А потом ми нарвемо шпоришу і лободи, і мамка нам наварить, і воно таке добре було… Уявляєш?

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

А збирали, збирали. Продавали, продавали.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не розрішали, но ми збирали. Ми ходили з Кирилом, назбираємо колосочків, намнемо, натовчемо в ступі, і мамка нам наварить тоді каші, як прийде з роботи.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Колгоспні комори? Були такі люди, шо охороняли, а хто вони такі? Я їх не знаю. Об’їжчик був, об’їжчик, так.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Добровільно йти в колгосп? Як ніде діватися, то йшли, конєшно. Ніде було діватися. Не підеш у колгосп, значить знищити тебе совсім. А пішов в колгосп, значить, хоч і вмер в колгоспі, так сім’я осталась.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Заставляли… Як заставляли? Одбирали в його землю до порога, шоб ішов у колгосп. Ну як, не піде в колгосп, значить – на чим же жить.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Худобу? А! були стайні такі, шо тамечка вони держали її, і люди робили там, коло тої худоби. А своє, своє не переховували, не було такого.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

В який час? Оце день од Нового году оце до самого врожаю. Но в 33-му врожай був хороший, но тіки шо нам його не давали.

Скільки разів приходили до хати?

До нас не приходили. Батько ж пішов у колгосп, там він уже й умер, в маю місяці він умер. Батько й Петро, старший мене, померли вони за один тиждень, то мати осталася ж в колгоспі, і мати ж пішла робить у колгосп, то до нас вони ніякої.
Коли почали помирати від голоду?

От уже з зими вони почали, з Нового году, оце я помню так, шо і батько вмер, це в маю вже, і Петро, і у одній ямі сховали, і бабушку там, в обшем… на ходу люди мерли, страшне було. 33-й страшний був, а тіки шо воно мені ше не дуже доходило, бо я мала була. А як їсти хотілося – помню.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Нє-а, нє. Вже після голодовки, як голодовка оця перейшла, 33-й год, то тут вже був патронат, вже позабирали дітей-сиріт у патронат, у патронаті держали їх до самої війни.

Хто не голодував у селі і чому?

Ой, мабуть, нема таких людей, шо не помнять його, цього году. А от 47-й, 47-й… на степу нам варили їсти, я вже не робила, і на степу нам варили, і дома таке – в нас хліб був, хоча з буряком пекли, все-таки хліб був ще. Ше я йшла на роботу, то кусочок хліба, цибуля. А вже як начала кукуруза, кабаки, то ото кабака в сумку, кукукурузи качанів наварять мати, качанів набереш, і то йдеш на роботу – там обідаєш.

Хто зумів вижити?

А, чи то, були вижили, вижили люди. Трудно було, но вижили. У 47-м ніхто з голоду не вмерло. Ходили на степи міняти за барахло хліб і вижили. Ніхто з голоду не вмер у 47-м, а в 33-м багато померло.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися, ну як, напрімер, оце в тебе кусок хліба появився сьогодні, значить, ти зі мною поділишся.

Які засоби вживали до виживання?

Які? Ходили то міняли, в общем, послідню барахлину односоли, міняли, щоб вижить.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Як у родичів було шо – помагали. А які родичі, так само жили, так шо вони нам поможуть?

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ну, оброкоси, були вдома у нас оброкоси. Лободу їли, да. Лободу, шпориш – це ми їли, а більше ніякого кореня у нас не було. У лугах кроме кислиці вже як осінню груші, та дика – дички, то оце ми ходили восени збирали. А до осені оце кроме ото бур’ян варили. Він такий добрий був, той бур’ян.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

А! нє, нє. І кори – нє. Качани з кукурузи товкли, пекли лєпьошки – оце ми їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Не було такого нічо в нас. Не вживали нічого. Собак – я не знаю, у нас якось так, шо і собак не було. Не держали.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Не знаю.

Чи був голод у містах?

У городі – не знаю. Я до города далеко жила, я в селі жила – не знаю.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були розговори, ну а шоб, так сказать, шо… Но були разговори, шо ловили, особенно дітей ловили. Були розговори в селі, ну а ми хоча жили так у лугах далеко від села.
Де і хто хоронив померлих від голоду?

Була ж на кладовищі, підводи давали, так  як в колгоспі.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Ніхто, сами, сами.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Нічого.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Може, хто остався, то поминають, а щоб колгосп там чи хто там – то ні. Нє.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

У нас церкву в войну спалили, то ніхто в церкву не поминав. Зараз не знаю.

Чи є у вашому селі церква?

Навєрно нема ще. В Жовнені навєрно ще нема. А тут є церква.

До якого патріархату вона відноситься?

Православна. Навєрно. Київський.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Не було нічого. Ото так заховали. Їх вже перенесли, вобшем, перенесли і те кладовище, куди переселилися люди. Нас же ж переселили, і ото викопали отих покойних і – одна траншея, оце в тій траншеї ставлять ящики, ті шо із маслаками. То тепер оце я нічого не знаю. Не знаю даже де мої рідні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Од нас оце вони знають оце, так то вони ж не захочуть. Розказуємо, так ото як зійдемося, особенно як всі з одного села, то згадуємо.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Нікого я не виную, бо я знаю – голодовка, хто її зробив цю голодовку, то відкіль ми знаємо, як ми ше малі були. А 47-й – війна ж прошла, після войни ще не вспіло воно встроїться усе, і – неврожай, то у 47-м було голод, то через неврожай.

Що таке Торгсін?

Не знаю.

Місце запису: с. Саловка, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Онуфрієнко Надія Федорівна, 1925 р. н., Онуфрієнко Григорій Васильович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживали в селі Андріївка (село Саловка) Полтавського району Полтавської області.

У 1933 році мені було дев’ять років. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, галушки…У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі.

Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше – насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун.

А тим часом селом снували так звані “буксирні бригади” з числа радянських активістів. “Буксирники” заходили в хати і вимітали у кожного селянина все до зернини, як казали вони, “для робітничого класу”, “для побудови у нашій країні соціалізму”. А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в’яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Грошей в руках ніколи не тримали – вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне – за землю, скотину). Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш – то й виживеш. М’ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати.

Головне ж, що рятувало нашу сім’ю, – корова. Вип’ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. Збирали на їжу і зелень, бур’янець, а особливо – “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду – або тільки навар був. На залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було голодувати, але тримали.

Пам’ятаю як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, – думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили.

Місце запису: с. Саловка, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Онуфрієнко Григорій Васильович, 1924 р. н., Онуфрієнко Надія Федорівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживали в селі Андріївка (село Саловка) Полтавського району Полтавської області.

У 1933 році мені було дев’ять років. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, галушки…У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі.

Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше – насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун.

А тим часом селом снували так звані “буксирні бригади” з числа радянських активістів. “Буксирники” заходили в хати і вимітали у кожного селянина все до зернини, як казали вони, “для робітничого класу”, “для побудови у нашій країні соціалізму”. А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі мололи. Батько носить, мати в’яже; за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Грошей в руках ніколи не тримали – вони відразу ж в кінці року перераховувались державі як податки (головне – за землю, скотину). Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома: маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш – то й виживеш. М’ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого. Голодувати.

Головне ж, що рятувало нашу сім’ю, – корова. Вип’ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так, у берег ходили, рвали і варили рогіз. Збирали на їжу і зелень, бур’янець, а особливо – “калачі” (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду – або тільки навар був. На залишалось у дворах ні котів, ні собак. Навіть конину їли; а от корову, як не страшно було голодувати, але тримали.

Пам’ятаю як врятував нас від голоду батько. Цілий місяць їздив він, у Херсоні був, – думали, що й в живих вже нема. А він повернувся, привіз величезну хлібину та 200 кг борошна. Вижили.

Місце запису: с. Піщане, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2003 р.

Хто записав: Лидзар Ірина Юріївна.

Респондент: Шевчук Лідія Вікторівна, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Піщане Кременчуцького району Полтавської області.

Ми з батьками жили в невеличкому селі Ходорівка на Житомирщині. Нас було четверо: Ліда – 11 р., Ніна – 10 років, Тамара – 10 років, Ірочка – 5 років. Батько Віктор Шевчук, мати Єфімія. Жили ми бідно, всього 3 га. землі, корова, конячка, свині, кури, гуси, гарний новозбудований будинок. Батьки самі трудились на землі і нас змалку привчили до праці. Я, старша, з 6 років вже жала жито, в’язала снопи, доїла корову, менші сестри – пасли худобу. Так мали все необхідне. Але нам не дали розжитись. Розпочалась колективізація. І от – в 1929 році батька заарештували, як політично небезпечного, бо взяв з колгоспного поля 3 снопи жита, висилають до Сибіру в політичні табори. Там батько відбував покарання, працював в шахті три роки без права переписки. Маму позбавили всіх прав.

Відбувши кару, батько звільнився із заслання без права проживання в своїй області. Повернувся він інвалідом. Так ми переїхали до Кременчука. Але нас з мамою не залишили тут і був один батько. Відразу ж з’явились представники влади з сільради за чиєюсь вказівкою викинули силоміць нас із хати на вулицю, не дали нічого взяти, їжі навіть. Осінь, холодно, дощі, а ми сидимо в дворі голодні, босі, роздягнені. Ми не мали права навіть заходити до хати. Вселили до хати сільську раду і поселили якогось німця з дітьми, його звати було – Владик. Діти його нас били, гнали з двору, не пускали в хату до своїх речей, щоб щось узяти з свого городу, садка, не давали картоплини викопати, ні яблука зірвати. І ми розглядали вогонь надворі і так грілись і люди нас підгодовували, пускали на ніч.

Відтоді ми почали свою мучительську голодовку. Через тижнів два приїхала мама, то її теж не пустили в свою хату і запропонували в 24 години покинути місцевість. В хаті залишилося все. І от мама, залишивши все, забрала дітей і з порожніми руками переїхала до Кременчука. Поселились в селі Піщаному, де батько найняв кімнату у Петра Сльоти. Працював батько на кар’єрі, а мати на птахокомбінаті. Іноді нам приносили в кухлику трошки «курячої їжі» – варена кукурудза з курячими кишками, смердючої, несмачної, але ми були і жили задоволені. Ми всі четверо захворіли, попухли, ходили по чужих городах, рвали лободу, кукурудзу, липове листя, варили і їли. Лікуватись не було де, але ходили пішки до міста в дитячу поліклініку. Маленька наша сестричка так ослабла, що приходилось нести її на руках до міста і назад. А їй було вже 6 років. Нас трохи лікарі підкріпляли риб’ячим жиром і ми вижили, а наша сестричка Ірочка померла в 1934 р. в травні. Молока не було де дістати. Іноді пляшечку для неї діставали в селі, а перед смертю просила молока, а його не було. Нестерпне почуття голоду. Їли сіль і пили багато води і цим, здавалось, були ситі. Бачили багато пухлих людей, які вмирали голодною смертю. Їли своїх родичів і дітей.

Трошки краще стало, як переїхали до міста, де батько купив пів будинка. У с. Піщаному на старому кладовищі є могилка Іринки. Щороку приїжджаю сюди, приношу квіти. На цьому кладовищі багато таких безіменних горбочків, могил дітей і дорослих, які загинули голодною смертю.

Місце запису: с. Омельник, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2003 р.

Хто записав: Лидзар Ірина Юріївна.

Респондент: Бацевіч Іван Васильович, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Омельник Кременчуцького району Полтавської області.

Згадую тяжкий 1933 рік. Мені було 10 років, я був старший в сім’ї. Тепер вже, знаючи історію і як колишній історик, я знав, що це був штучний голод, бо щорічно центр публікував «Положення про сільгоспподаток». У 1929 році були встановлені норми прибутковості: 1 га посіву зернових – 40 крб.; 1 га городу – 150 крб.; саду – 140 крб.; сінокосу – 16 крб.; коня – 20 крб. у 1931-32 роках податковий пресинг посилився. У 1932 році на 20 % була підвищена норма прибутковості на зернових; на 40 % зросла норма прибутковості городів. Все це лягло тяжким тягарем на людей.

Наша сім’я була велика – 6 дітей і я, як старший, повинен був ходити в чергу за хлібом. Чергу займали ще з вечора, збиралось 300-400 чоловік. Ночі проводили на асфальті, підклавши куфайку. Коли ж вранці, часів в 10 привозили хліб, то зголоднілі дорослі часто відштовхували нас, дітей, і нам приходилось ще довше чекати, щоб одержати пів буханки (на всю сім’ю) глевкого чорного хліба. Якщо був довісок, ми щасливі з’їдали його, соромлячись, що крали у своїх рідних, але голод брав своє. Літом ще було так-сяк. Мама варила суп з лебеди, з листків буряку (ми мали маленький город), а саме страшне було взимку: від голоду пухли батьки, бо все, що можна було, віддавали дітям. Дуже смачними ми вважали очистки від картоплі. Весною, як тільки сходив сніг, ми ходили за город, рились у землі і шукали картоплю, що залишилась по осені. Якщо вдавалось знайти за день 5-6 картоплин – були щасливі. Мати товкла їх, змішувала з отрубами і смажила чорні млинці, яким ми були дуже раді. Нашій сім’ї  ще поталанило, бо ніхто не вмер, бо живий був батько, який ходив на заробітки. Таким жахливим був той рік, який залишився у моїх спогадах назавжди.

Місце запису: с. Деріївка, Онуфріївський р-н., Кіровоградська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Гладка Валентина Семенівна.

Респондент: Дробецька Федосія Захарівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Келеберда на хуторі Павлівка Кременчуцького району Полтавської області.

Я, Дробецька Федосія Захарівна, 1922 року народження жителька села Деріївки. В 1933 році мала 11 років. На той час проживала з мамою – Мороз Єлизаветою Петрівною та татом – Морозом Захарієм Микитовичем, двома братами: Дмитром 1927 року народження і Іваном 1931 року народження в Полтавській області в селі Келіберда хутір Павлівка. Батько рибалка був, тримали корову, цим виживали. На хуторі майже всі вимерли з голоду, вижив той, хто тримав коров.

Мати ділилася з сусідами, давала молоко дітям, щоб ті вижили. Батько рибу ловив і варили з риби галушки. Батькові мама клала завжди більший пайок, щоб він був сильніший і міг добувати їжу для сім’ї.

На хуторі поїли всіх котів і собак, підібрали всю зелень. Я особисто пережила голод 33-го, 47-го і 22-го років. Сама була в Германії в концтаборі 4 роки в Лавенсбрюк, а потім в Бухенвальді до кінця війни, годували бруквою і в їжу додавали щось жінкам, щоб були безплідними, а вже після визволення вдома нас довго лічили.

А в голодовку я піймала за річкою кішку і понесла її до людей, вони пухлі, я їм їсти хотіла дать кота, а вони мене за руки та хотіли зарубати і з’їсти. Я вирвалась і додому, розповіла матері, а вона каже: «Ти що? Вона ж дітей своїх поїла, а ти пішла до них!». Та мама в сльози. «То ж добре, що вони пухлі та слабі і не догнали тебе, дочко!». Ось так. А їли нутрощі з мушлів, бо жили біля берега і вижили. Наша сім’я вся вижили.

Місце запису: с. Келеберда, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени пошукового загону Комсомольської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. Керівник Ворона Л. Я.

Респондент: Гребенюк Галина Василівна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Келеберда Кременчуцького району Полтавської області.

Важкий і страшний то був час, дітки. Аж не віриться, що пережила. Ні дитинства, ні юності у нас не було. Пройшло все, ніби страшний сон довгої – предовгої ночі. Ніби й сонячних днів не було. Все в якомусь тумані, присмерку. У сім’ї нас було 5 дітей. Їсти не було чого. Деякі люди вимирали цілими сім’ями. Часто чули, що їли своїх дітей. Хай Бог милує – з’їсти свою дитину. Сталінщина добре навчила нас, була навіть приказка: «Ні корови ні свині, тільки Сталін на стіні». Зараз можна говорити все, що хочеш, а раніше, не дай Боже – зразу відправлять у Сибір. У нас було, що їсти, так прийшли і забрали. Ми не раз чули про те, що ходили спеціальні люди, які забирали всі продукти харчування, але хто вони? Звідки? Свої сільські ходили, я ж знаю. З нашої сім’ї ніхто не ходив збирати, я ж була найстаршою, а ті менші, куди їм ходити, їм тільки на печі сидіти. Вони ж не винні, їх теж заставляли. Одного разу, пам’ятаю, прийшли забирати, а у нас у мішечку трішки було чи квасолі, чи гороху, вже і не припомню, так мати висипали на черінь печі, заслали якимсь покривалом, а нас зверху посадила. Коли прийшли, один до нас заліз, а там ми. Він каже іншим, що там одні жовторотики. Ми знаємо, він замітив, але не сказав. Не всі серед них погані були. Їх же теж заставляли. У нас не було корови. Ми не померли завдяки батьку, він робив у колгоспі. А там хоч і ставилися до людей погано, та давали 32 г. хліба на виживенця, то ото ми і не померли. Важко було, важко. Ото живіть і не доводьте до того, що було. Не дай, Боже, вам пережити те, що пережили ми.

Місце запису: х. Білани, Кременчуцький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: члени пошукового загону Комсомольської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1. Керівник Ворона Л. Я.

Респондент: Мороз Надія Григорівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала на хуторі Білани (село Заруддя) Кременчуцького району Полтавської області.

Що вам розказати, діточки? Страшний то був час. Було мені тоді 7-8 років. Дітей у нас було небагато, я і моя сестра, на жаль, сестра, хоч і молодша за мене, я 1925 року народження, а вона 1927, та вже померла. Жили ми тоді в селі Заруддя, хутір Білани Кременчуцького району Полтавської області. Батько працював у магазині бухгалтером. Жили ми на той пайок, що йому давали, а це був пучок copгa, з якого віники роблять. То ми його товкли, і мати пекла з нього млинці. Помню, воно так тріщало під зубами. А раз у нас з’явився мішок з їжею. Ми не встигли його сховати, як зайшло четверо людей, які збирали їжу. У нас була корова. Так мати швидко взяла ліжник (рядно, а називали його ліжник), яким на ніч накривали корову, щоб не мерзла, та і кинула на той мішок. Ніхто не помітив того мішка, вдень його вішали на бантину, щоб просохло, а один побачив, але іншим не сказав. Так він і залишився у нас. Не всі були погані були і добрі люди. А сюди мене прислали на роботу, так оце тут і вік доживаю. Ходить до мене жіночка, яка прибирає у мене, варить їсти, бо негодна я.