Місце запису: с. Мгар, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Гринь Іван, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Мгар Лубенського району Полтавської області.

У Мгарі, як і по всій Україні, початок голодомору покладено було в 1929 році, коли влада розпочала наступ на “куркулів”. Накладали на заможні господарства непосильні податки, вивозили все збіжжя, забирали худобу, реманент, землю, одяг та хату. Господарів же виганяли взимку на вулицю, щоб скоріше замерзли. Приймати вигнанців у свою хату односельці боялися, бо також розкуркулять. Одні загинули від холоду й голоду, інших вивезли н Соловки чи в Сибір, розумніші виїхали до великих міст і там загубилися.

Після куркулів підійшла черга до середняків. У мого діда в 1932 році було десятин землі, 2 коней, бугай, корова, дворічна, телиця і маленьке теля. Мої батьки із 4-ма дітьми жили разом з ним.

12 березня 1933 року бригада активістів на чолі з головою колгоспу – ледацюгою Павлом Кочергою, який маючи 5 десятин землі, не хотів її сам обробляти, а віддає у найми з половини, та головою сільради Іваном Кучеренком (під час війни перейшов до німців, після війни поселився у Франції, де і помер) з двома міліціонерами прийшли до нас. Батька забрали і відвезли до Лубен, де слід його загубився навіки, а нас усіх погнали з хати, хто в чому був. Мати заховала а пазуху вузлик з грішми, за що її побили, поламавши ребра і розірвавши живіт.

Пішли ми по світу в напрямку с. Луки. Та в лісі дідусь, який від пережитого потрясіння заслаб, не зміг вже йти. І ми повернули назад. Господар крайньої хати Степан Шокало не злякався властей і пустив нас переночувати, а потім залишив і до тепла. Через тиждень помер дідусь, через два – мати. Старша сестра була вже заміжня, середульшу – забрав до себе наречений в м. Мурманськ. Залишилися ми з молодшою сестрою вдвох. Мені було 17 років, їй- 15.

Родичі і добрі люди не дали нам загинути до тепла, а потім порадили піти на роботу в с. Оріхівку на цукрозавод. Там, у радгоспі, я допомагав трактористам, а сестра пасла вівці. Ми врятувалися, а в селі померло від голоду 55 дорослих і дітей (згідно записів сільської ради). А скільки дітей батьки закопували, як цуценят, загорнувши у мішок чи в ганчір’я, без реєстрації, невідомо. Було і людожерство. Чоловік і жінка (по вулиці їх називали (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) з’їли свого батька і двох дітей, та все одно померли.

Страшні були часи. Мене, як сина куркуля, до війни в армію не брали, а як почалась війна – мобілізували в перший її день. Я пройшов усю війну і навіть на стінах Рейстагу залишив свій підпис.

Місце запису: с. Ждани, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Гнибіда Марія, 1919 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ждани Лубенського району Полтавської області.

Було мені тоді три місяці, коли загинув на імперіалістичній війні батько. Мати залишилася з шістьма дітьми. Все ж якось жили, бо землі нам наділили аж сім десятин. Сіяли пшеницю, овес, городину. Продуктовий податок здавали вчасно, лишки продавали чи обмінювали. Але таке життя було нетривалим. У 1929 році почали агітувати вступати в колгоспи. Люди не хотіли цього, але комітет незаможників розгортав свою роботу все ширше. Людей до колгоспів погнав голод, бо в них трохи підгодовували тих, хто міг ходити на громадські роботи. Отака була приманка.

Через дорогу від нас жила, сім’я: чоловік, жінка, два сини і донька Маруся. Усі померли, крім неї. Дівчина ледь ходила, а тоді вбралася у святковий одяг, лягла на лаві та й заснула навіки-вічні «по-людськи». Хоронили померлих, де приходилось. Бувало, викопають яму на одного, а сусіди просять, щоб і їхніх рідних там поховали, бо були безсилі. Одного разу викопали яму, а прийшов дід Петро та й просить: «Заховайте і мою бабу…»

• Та вона ще ж жива! – йому у відповідь.
• Доки довезу, то помре, – сказав дід.

Наша сім’я вижила, бо врятувала картопля та діжка квашених буряків, з яких і варили борщ. Згадую тепер, що ми тоді тільки не їли: рогіз, гнилу картоплю, листя. У деяких сім’ях жаліли різати корову. Господарі помирали – корова залишалась.

Ніколи не забуду односельців з пухлими, як колодки, ногами, які тріскались, мов переспілі огірки. Прямо під тинами лежали трупи, які всі обминали. Допомоги було чекати ні від кого, кожен рятував своє життя, як міг.

Місце запису: с. Тарандинці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Микотченко Олег Васильович, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Тарандинці Лубенського району Полтавської області.

Люди дуже голодували. В основному, харчувалися буряками. Деякі сім’ї і того не мали. До нас часто забігала сусідка. Марія Руденко, яка просила половину буряка, отримавши цілий, їла сирим. У кого було трішки зерна, товкли його, додаючи щавель і листя з берестків, робили якісь ліпники. Найважче в ті часи було дітям. Ми, худенькі та виснажені, аж хиталися від вітру і просили постійно їсти. А часто об’ївшись помирали.

Ми бігали селом за «буксирами», які не лінилися переміряти всі городи з краю в край, перекопати, шукаючи заховане. Правда, не завжди їм це вдавалося. Не знайшли вони і «горляну» – ямку з картоплею у Комісаренка Романа. Ми бачили її, та вже тоді вміли мовчати. Весною сусід відкопав бульбу і поділився з нами. Мати чистила так, щоб залишити очистки на посадку. Картопля вродили велика, якої в житті ще не бачив, а може, мені малому так здавалося.

Ніколи не забуду. як у селі розкуркулювали сім’ю Гачів. Дід Микита, маючи велику і працьовиту родину, жив в достатку. Але в 1929 році, коли проходила колективізація, його прийшли розкуркулювати. Запам’яталось, що все забрали, а дітей, голісіньких, босих, вивезли в поле, занесене снігом, і висадили там. Обмерзлі діти повернулись у село, і баба Буличка прихистила їх. Інші побоялися. Мабуть, саме за доброту Бог відміряв їй 103 роки життя.

В той час багато людей сиділо в тюрмах. Досить часто вони були невинними, але вважалися «ворогами народу». Коли у мого тестя Борисенка Савки, що був конюхом, восени зникла кобила, його кинули у камеру за крадіжку, де він підхопив туберкульоз і невдовзі помер. А весною, коли розтанув сніг, тварину знайшли в копанці на пасовищі. Лікар встановив, що померла вона від сибірки.

Коли за грати посадили Тимка Степана, то Варка, його дружина, мусила продати корову. Гроші, виручені за неї, заховала, боячись щось купити, а тому з сином опухла з голоду. На похорони приїхав Степан, поклав біля дружини скибку хліба, а ще привіз цілий мішок «франзолей», якими пригощав дітей і гірко плакав.

Місце запису: с. Вищий Булатець, Лубенський р-н, Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Кочерга Микола, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Вищий Булатець Лубенського району Полтавської області.

Зараз про це не хочеться говорити. Та щоб знало нинішнє покоління, як ми пережили голодну смерть, таке варто пригадати. Народився я в с. Вищий Булатець у сім’ї наймита. Наша родина була багатодітна. Дід Степан Кирилович після смерті дружини залишився з 5-ма дітьми. Згодом взяв другу жінку із 6-ма дітьми від першого шлюбу. Спільно вони народили ще двох синів. Моя мати для всієї сім’ї пекла великі пироги – і це були наші найкращі роки, адже згодом доля нас взагалі не балувала. Через деякий час, коли мій батько Кирило Степанович у 1931 році збудував невелику глиняну хату, наша сім’я відокремилась. Найбільшим багатством була корова.

Настала колективізація. У село приїздили з міста уповноважені, які закликали людей вступати до колгоспу. Серед них був І. Кондратенко, який палко агітував присутніх. А коли громада задала йому питання, чому сам не подав заяву до вступу в колективне господарство, Кондратенко відповів: “Пишіться, добрі люди, у колгосп, а я ще трохи підожду”. Запис проходив під натискам. У багатьох випадках просто розорилися селянські господарства. Одного разу мій батько прийшов додому засмучений і сказав, що збирається вступати в колгосп і вже записався під номером 62. Так почалося наше колективне господарювання. Працювали за трудодні, які оплачувалися натурою зерном. Для здійснення керівництва і контролю регулярно прибували із району уповноважені. До їх складу входили взагалі некомпетентні люди.

Якось уповноважений приїхав у бригаду з’ясувати: чому сівачі не висівають ранні зернові. Вирядивши у поле трудівників, сам поїхав із ними. Через поспішність колгоспники забули взяти із собою стельгави до сівалок (за допомогою їх запрягали у агрегат коней). На полі почали гадати, що робити. На що партієць почав кричати: “Сійте ячмінь. Стельгави потім посієте!”

Ніхто завчасно не знав, що 1933 рік несе з собою голодну смерть. По селу почали регулярно ходити бригади, які забирали залишки зерна. Приїжджала група із Халепців, яка довгими гострими прутами валяла в хатах комини, шукаючи заховане зерно. Як правило, нічого не знаходила, а тільки робила лихо людям.

Активісти давали на кожну десятихатку (населений пункт був розділений по десять хат) план збору зерна. Виконання його довірили товаришу Хилінському, але нічого з цієї затії не вийшло.

У нашій родині на печі була торба із зерном. Його назбиралося не більше відра. Якось уночі, коли сім’я спала, у двері постукали і викликали батька. Незнайомці сказали, що шукати хліба у хаті не будуть, якщо його родина здасть, скільки зможе. Тоді батько з-під ліжка витяг мішечок , насипав у миску і поніс на підводу, яка стояла біля двору. Це був випадок, коли сторони розійшлися мирно.

Сім’я мала жорна, які мололи зерно на борошно. Коли дорослих не було вдома, троє невідомих їх розбили. Схвильований батько із сусідом П. Почомою вночі у лісі зробили щось подібне.

До весни вже багато людей повмирало з голоду. Добре, що мій тато теслярував робив труни, заробляючи цим на їжу. Правда, їх не вистачало. Ось чому мати вимушена була зняти золоті серги, забрати срібну ложку і віднести це у Лубни, щоб поміняти на борошно. Його вистачило тільки на два дні. Незабаром на деревах з’явилося листя. Із нього та полови пекли млинці, споживали цвіт акації, але вижили не всі.

Нашою годувальницею була корова. Та прогодувати її ставало все далі важче, томе батько вирішив здати тварину. Голова сільської ради П. Конько переконав цього не робити, адже без неї сім’я загине. Щоб якось перебитися, пообіцяв батькові дати шкіру, яку ввечері і приніс. Вона видалася сухою, і все ж таки її порубали та заварили у воді. Їсти таку страву було неможливо. Як ми існували – невідомо. На щастя, розтелилася корова. Ми вижили на молоці.

Щоправда, траплялися і окремі заробітки. Я ходив у колгосп збирати довгоносиків на цукрових буряках за кусень хліба і суп.

Одного разу із товаришем. Ю. Морозоньком, вилущували зернята з колгоспних колосків, не підозрюючи, що за нашим “обідом” спостерігає з нагайкою об’їждчик полів Д. Остапко. Навіть після війни я часто згадував йому, як він знущався наді мною за кілька зернин.

Отаким було наше життя. Хочу, щоб все це закінчилось на моєму поколінні, а наші діти, внуки, правнуки не знали такого лиха і жили щасливо, спокійно, мирно.

Місце запису: с. Хитці, Лубенський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: пошукова група «Світоч» Лубенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Керівник Донець В. В.

Респондент: Мартюк Іван Іванович, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Хитці Лубенського району Полтавської області.

Я був ще тоді маленьким, тому нинішні події мене мало цікавили. У нас була корова-годувальниця, завдяки якій ми легше переносили голод, ще й іншим надавали допомогу. Якось мати налила літрову пляшку молока і наказала віднести до сусідки, тітки Оксани, яка була дуже виснаженою. Підходячи до хати, я почув несамовитий дитячий плач. Побоявшись підійти, заглянув у вікно і закляк від жаху: долі лежала мертва жінка, а маленька Галя рученятами розтягувала у неї пазуху, шукаючи груди.

Не пам’ятаю, чому я побіг у ліс, що був у нас через дорогу, і скільки там стояв, обнявши дуба. Прийшов додому, розповів матері про побачене. Вона пішла до тітчиної хати, але швидко повернулася — Галі живої вже не застала.

Місце запису: с. Білогорілки, Лохвицький р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 24.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Бойко Солоха Радіонівна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Білогорілки Лохвицького району Полтавської області.

Жила я в селі Білогорілка, де і народилася, в багатодітній родині з батьками. Батько Личко Родіон Тихонович, мати – Личко Палажка та п’ятеро дітей.

У 1933 році, коли від голоду помер спочатку батько, потім брат Гриша, мати відвела мене до її далеких родичів на Зірку, так називався невеликий хутір нашого ж таки Лохвицького району. Але від Білогорілки він знаходився далеченько, десь кілометрів 15, як іти полями навпростець, як тоді всі ходили.

Там у сім’ї Гребінника Трохима та його дружини Насті я і прожила тяжкі роки голоду. Вони мене годували, по можливості й одягали, а я допомагала їм няньчити маленьку їхню дитину Тетянку. Та ще робила, що могла по господарству. Інколи на неділю вони відпускали мене додому в гості, даючи моїм рідним хоч якогось гостинчика. Людьми вони були щирими, лагідними.

А одного разу нам переказали сумну звістку: дуже тяжко захворіла моя мама.

Від голоду в селі люди стали хворіти на різь. Так у народі називали хворобу, яка поражала кишечник. Люди в Білогорільці від цієї хвороби вимирали цілими сім’ями. От і до нашої сім’ї дійшла ця хвороба. Мої хазяїни, порадившись із односельцями, дізналися, що від цієї хвороби допоможе горілка, звичайна самогонка, якщо в ній ще намочувати дубові кори. Десь діставили цих дефіцитних на той час ліків та сяких – таких харчів, одягнувши мене по тепліше у одяг господині (бо було тоді, пам’ятаю, холодно) мене відпустили додому 

Так ці добрі і чуйні люди допомогли вижити не тільки мені, а й усій нашій родині, врятувавши нашу матір – годувальницю.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Мельник Марія Василівна, 1911 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця (Лохвицького) Миргородського району Полтавської області.

Найстрашніший був 1933 рік. У нас в сім’ї було аж десятеро дітей. Вижило лише сім. Померли найменшенькі. Пам’ятаю як зранку до ночі, ми ходили і шукали, що його можна попоїсти. Нарвемо було щириці і квасцю і несемо додому. Мати в нас були вже зовсім погані. В 33 році вона і померла. Батько залишився один з нами. Було принесе горобців і ворон, зваримо юшку і їмо.

Їли усе, що бачили – корінці, лушпиння з картоплі, бур’яни, кору, листя дерев. Були випадки, коли люди наїдались якогось бур’яну та отруювались і помирали. В 47 році було вже не так тяжко. Все йшло на відбудову. Проте вже люди на дорогах не помирали і не лежали під заборами, як це було в 33 році. Врожай був шо в 33, шо в 47 роках. Проте це все зробили спеціально. Але все ж в 47 році було легше, ніж в 33 р. Проте, дай Бог, дітям і онукам нашим такого не побачити.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Бандур Галина Іванівна, 1912 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця (Лохвицького) Миргородського району Полтавської області.

Було нас тоді аж семеро. Я була найстаршою у сім’ї. під час голоду 1932-33 років у мене померли братик і сестричка, їм і не встигло виповнитись і трьох років. То було пекло.  Зробили так, щоб людям не було шо їсти. Позабирали усе чисто. Якби не золоті сережки, то ми б повмирали б усі. Мати ходили продали їх, ото ми і вижили. Не було і картоплини з’їсти. Хоча врожай в ті роки був хорошим. Але ж забирали усе. Ходили по вулицях, заходили в кожну хату і все чисто вигрібали. І ходили ж свої, що продалися. Шо ми тільки не їли. Ходили рвали квасесь. На вулиці жодної ворони, городця не залишилося. Було йдеш додому з поля, а люди пухлі лежать прямо на дорозі, помирають. А діточок скільки! На поле ото ходили колоски збирали. Було набереш в жменю і тікаєш, бо як побачать, так ще і вб’ють. Біжиш було по стерні босяка, всі ного в крові. То були самі страшні роки. Не дай Боже вам взнати того.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Горошко Катерина Федорівна, 1915 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця (Лохвицький) Миргородського району Полтавської області.

Ой, діточки! То було страшне лихо. 32-33 роки були найстрашнішими з усіх. Уряд зробив усе, щоб народ повиздихав. Заходили до хати і вигрібали усе, що можна було їсти: муку, картоплю, буряки, кукурудзу – усе. Що змогли заховати, те і рятувало від того, щоб не померти.  А коли не було чого дома їсти, їли вже все, що бачили. На вулиці не залишилося вже жодної собаки, жодного кота. Усіх голубів, городців перестріляли. Були такі випадки, що люди, які довго нічого в рота не брали, з’їдали одразу цілого голуба і не витримували – помирали. Було йдеш по дорозі, а скільки дітей було мертвих і дорослих теж і ніхто їх не прибирав. Отак вони по-людському і не були поховані. У нас в сім’ї було семеро дітей. Вижило нас лише трійко. Нехай він пощезне, той голод, щоб ще раз його пережити, не дай Боже.

Місце запису: м. Лохвиця, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: Мареха Олена.

Респондент: Світонько Ольга Андріївна, 1920 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Лохвиця Лохвицький (Миргородського) району Полтавської області.

Були ми ще тоді підлітками, по 12 років було нам. Та такого не забудеш. Пам’ятаю, як усіх заганяли в колгоспи. Підемо, нащипаємо колосочків та зваримо якусь баланду ото і їмо. А якщо хто побачив, що колосочки рвемо, то нагайкою поб’ють, що ледве додому доходили. Країна в нас все ж таки хліборобна. Заграницю віддавали, а самі сиділи голодні. Люди працювали і хліб був. Проте прийде підвод «Красний флаг» і все позабирає. А врожай був, було всього. У горщику квасолю і ту вищиплять. Вони ходили, писали, щоб законтрактувати. Іздівались. Із мішками зайшли, послєднє вигрібли. Все чисто забирали. Ходять висипають і борщ висипе. Найхуже, як оце їздили і все чисто забирали. Навіть забирали качани з кукурудзою. Свої ж забирали. Люди намагалися ховати, що могли. Якось заховали ми муку – тільки ото і осталась. Самі з себе іздівались. Я була щупла і ото не пухла, а повні пухли одразу. Їли маляс (відходи переробного буряка на сахар). Шо тільки не їли.