Місце запису: с. Хижня, Жашківський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 1910.2005 р.

Хто записав: Записано учнями 10 класу, членами ради музею історії села Хижні

Респондент: Бутенко Улита Євтухівна, 1918 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Хижня Жашківського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 рр. або у 1946–1947 рр.?

Пам’ятаю. Мені було 15 років. Сестра моя вмерла, я бавила дітей у вчителя. Це був Щербина.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забрала влада все.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комнезамівці приходили і все забирали.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Нагороджували тих людей, хто доносив. Зерно давали нагороду.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Які там документи? Ти – куркуль, та й забрали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Не били, приходили й забирали. А коли не хтів віддавати, його забивали.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Зброї я не бачила у них.

Як люди боронились?

Куркулі ніяк не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди ховали, але все одно хтось інший знайде. Приходять у хату, все перекидають. Картоплю не забирали, а тільки хліб.

Хто і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Приходять у хату все перекидають. Картоплю не забирали, а тільки хліб. А як їх звали я не пам’ятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Троє, четверо людей заходило комуністи, комсомольці.

Де можна було заховати продукти харчування?

У землю закопували. А більше не можна було сховати ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Ті, що йшли у колгоспи, мали трохи їсти. Хто старі і не могли працювати, ті вмерли. А в колгоспі варили баланду.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Худобу всю забирали. Коня, корову, вівці забрали, одежу не забирали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Так, судили за цей закон. Хто йде з поля, перед ним виходять наглядачі, беруть витрусюють кармани.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, садили за це.

Хто охороняв поля і колгоспні комори?

Бригадири, комірники охороняли.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Були такі, що хотіли іти в колгосп. А в кого було добро, то ті не йшли.

Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Приходили з колгоспу, розказували, що буде краще. А хто відмовлявся, в того силою забирали усе.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Ніхто ніде не переховував її. Вона була у хліві де ж її сховаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Коли їм захтілося, тоді й приходили. Навіть серед ночі.

Скільки разів приходили до хати?

Десь разів десять.

Коли почали люди помирати від голоду?

Ще в 1932-33 роках, дуже мерли. У мене була сестра, яка їла землю. То так вона й померла. Тримала у долоні пучку землі.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сироти померли, ніхто про них не піклувався.

Хто не голодував в селі і чому?

Були люди, що не голодували. Це ті, які забирали в інших, котрі були у начальстві.

Хто зумів вижити?

Хто як. По-різному.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Що він дасть мені, коли у них не було.

Які засоби вживали до виживання?

В одних були пайки, інші самі собі шось шукали. А в колгоспі давали якусь баланду. Дехто людей їв. Були й такі, що виїжджали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Я була у вчителів, гляділа їм дитину. Вони получали пайок, то трішки і мені давали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли коріння, буряки, молочай, кору їли, але я не помню, ягідки їли.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя всяке їли, з липи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ходили до ставка черепах ловили. З тварин, що хто впіймав, те й їли: і котів, і собак.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Все попромінювали: рушники, спідниці, хустинки, сорочки. Ходили в Сабадаш, Зелений Ріг. Там люди краще жили.

Чи був голод в містах?

Я не знаю, я нікуди не їздила.

Чи знаєте що таке “Торгсін”?

Не чула, не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

О-о, ось дивіться, скільки на нашому цвинтарі.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Були у нашому селі людоїдства. Тут у мене на кутку була подруга, вона казала: «Мене завтра не буде, мене з’їдять». Я розказала батькові, і він заявив на тих людей. Її батьків десь забрали, а вона лишилася, а потім і померла. Було ще й таке. Біля нас жила (Імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) з свекрухою та хлопчиком (Імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.). Вони вже були опухші, ноги набряклі. І (Імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) пішла до сусідки Попик Параски, бо та була в колгоспі, получала пайок і вона його у неї вкрала. Параска з своєю подружкою Ганною Лисак домовились піти і забрати той пайок, а перед цим хлопчик (Імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) попросив у сусідів, щоб вони дали йому ножа, його спитали: «А що ж ви будете ножем різати?». Він біднесенький насилу сказав: «Мама буде бугилу різати та юшку варити». Це така трава з якої варили юшку. А другого дня його мати принесла пальтечко з хлопчика і сказала, щоб його забрали, бо воно (Імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) не потрібне. Він помер в інтернаті колгоспному, куди його забрали. Того ж дня вранці Ганна з Параскою пішли до них, щоб забрати свій пайок і побачили намочене м’ясо в макітрі, воно було білуватого кольору. То було м’ясо хлопчика (Імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.). (Імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) забрали власті і про неї невідомо нічого, а свекруха померла.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили у рові, де старий цвинтар.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю. Може платили, а може й ні.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Так. На старому цвинтарі поховані вони всі. Скидали їх усіх разом в один рівчак, хрестів ніхто не ставив.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Поминають тих людей, ходять на Гробки. Люди йдуть, йдуть.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

У церкві поминають. Я теж ходю. А раніше за радянської влади церкви в нас у селі не було. У 30-х роках розібрали церкви.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Зараз уже є.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Є встановлений хрест.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

У мене є онуки, я їх бавила та й розказувала все.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Той хто правував державою, Сталін.

Місце запису: с. Соколівка, Жашківський р-н., Черкаська обл. 

Дата запису: 10.10.2005 р.

Хто записав: учениця 11-А класу ліцею с. Соколівка Жашківської районої ради Черкаської області Сович Анюти.

Респондент: Андрічук Ганна Іларіонівна, 1918 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Безпечне Жашківського району Черкаської області. 

Була я другою дитиною з шести. У 1923, році коли мені було п’ять років ми переїхали в село Безпечне, Жашківського району. Завели корову, мати з батьком ходили на роботу в колгосп, так рік за роком. Ми, старші з Любою, доглядали трьох менших, Надю, Марію і Альошу. Згодом пішла до школи, закінчила три класи. Це були веселі безтурботні дні. Та однієї ночі прийшли і сказали батькові, щоб він тікав із села, бо його визнано куркулем. Зібравши сумку мати випровадила батька на Донбас. Так і зостались ми самі з матір’ю. На другий день нас вигнали з хати, бо там вирішили зробити ясла (дитячий садок). Перебрались ми до баби Густі, потім і звідти вигнали. Шість чоловік не так просто прокормити. У 1932 році вродило все, але влада забирала останнє. Я добре пам’ятаю, як це проходило. На подвір’ї підвода, енкаведист і сільська активіска зіперлись на півдрабок і лузають експропрійованого щойно соняшника. А в цей час штурмова бригада з кількох осіб нишпорить по всіх закутках. На підводу уже потрапили „трофеї”: квасоля у торбинці, три мішки картоплі, кілька десятків качанів кукурудзу, що були звʼязані попарно і сушились на бантинах, і корова привязана до підводи. Але мішки з картоплею закопані біля гною так і незнайшли, добре, що мати заховали. У великій скруті опинилися 33-го наші сусіди, мати звеліла Любі занести їм трохи меляси, розбавили окропом, почаювали. А ще ж років два тому Ванькова мати таку добру кашу варила із підливою, а хліб який смачний випікала. Забрали все, хіба могли вижити ми тоді. Ніхто нас не питав.

Кожен день по селі дядько Степан їздив і збирав мертвих, за це отримував 200 грам хліба за людину. Не витримавши голоду, сестра з братом померли. На другий день отримали посилку від батька з продуктами, але пізно. Мати так попухли, що не входили в двері, плакали цілими днями за Альошу і Марійку. А тут ще одна біда – у цілому районі спалахнула епідеміє сипного і червоного тифу, забрала від нас Любу і Надю. Ми з матір’ю вирішили їхати до батька на Донбас, мені був шістнадцятий рік.

Приїхавши, трохи освоїлися. Влаштувалися перебирати картоплю, як ідемо назад візьмем 4-5 картоплин з собою, щоб ніхто не бачив. Ввечері наваримо супу, нажаримо мержеників, так і жили. Потім на швейній фабриці працювали і пережили голод. У 1937 році вийшла заміж за Павлушу, забрав він мене до себе на село, пожили ми недовго. Війна, забрали, писав. Народився в нас син Коля, коли йому було майже рік, отримали похоронку „Пропав безвісті”, відчувало моє серце, бо був розвідником. Так всю війну була біля його матері, ждала, може повернеться, ні немає. Забрала сина переїхала до рідного села. Вдруге вийшла заміж, родила дві доньки: Машу і Лєну. Підняла всіх на ноги, повивчала, діждалась п’ять внуків, вісім правнуків, одного праправнука, можливо, через декілька місяці діжду і другого. Недавно відпразнували вісімдесят сьому річницю життя. Любіть нашу Батьківщину, бо зло фашистів ми знищили, сім мільонів українців віддали життя за свободу своїх дітей.

Місце запису: с. Вергуни, Черкаський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 18.09.2005 р.

Хто записав: Запорожець Наталія Вікторівна, учениця 10-Б класу Вергунівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Респондент: Хижняк Катерина Мусіївна, 1921 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Вергуни Черкаського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 рр. або у 1946–1947 рр.?

Так, пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Забирала урожай влада, на той час урожай був гарним.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Місцева влада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Були.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Коли сусід доносив про приховання зерна, то відразу приходила комісія і обшукувала все. Не мали вони документів.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Так, застосовували покарання: закидали людей в яму і заливали водою.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не було у них зброї.

Як люди боронились?

Ми не могли захистити себе.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Не можна було, бо все обшукувала комісія.

Хто і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Місцева влада (комісія). Вони штрикали ковіньками у землю, валяли печі, обшукували все.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходило 7-8 осіб. Це була місцева влада.

Де можна було заховати продукти харчування?

Люди ховали, де могли, але все знаходили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали. Не давали вони вже нічого.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Да. Худобу забирали, забирали продукти харчування, роздягали, розпинали, гонилися за душею.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Не чула.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Збирали ми, но додому не давали, зібране забирали у колгосп. 

Хто охороняв поля і колгоспні комори?

Поля охороняли об’єздчики, а колгоспні комори – сорожа.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не хотіли, позабирали все, то прийшлося. 

Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Заставляли. Треба було здавать і коні, і плуги у колгосп.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Де ж ти її сховаєш? Як усе перешукають.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Приходили коли хотіли, навіть серед ночі.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки хотіли.

Коли почали люди помирати від голоду?

Коли не було шо їсти. Люди почали пухнуть і помирать. Це було перед весною.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Здавали їх у приют. Здавали дітей і самі їхні батьки, але не приймали, то вони покидають їх під забором, а самі тікають.

Хто не голодував в селі і чому?

А ті, що забирали їду (комісія).

Хто зумів вижити?

Хто трудився, то той вижив.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не ділилися, бо не було чим.

Які засоби вживали до виживання?

Їздили на Кавказ по зерно, а потім продавали нам.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Наші родичі з Москви присилали нам хліб, але марно, бо його відразу забрала місцева влада.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли ми акацію: сушили її квіточки, а потім пекли з них оладки.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

У нашому селі не вживали листя, кору. Але можливо одиниці людей вживали і їжу, тільки я не знаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ми їли їжаків, дохлих коней, ґав, зайців, лісиців. 

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Неможна було ні купити, ні виміняти, бо не було у нас нічого.

Чи був голод в містах?

Був і там.

Чи знаєте що таке “Торгсін”?

Не знаю.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Ох, людей померло багато.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Так, відомі. Ловили, різали людей, а потім їхнє м’ясо продавали у місті. 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладбищі хоронили, а хто – навіть не знаю.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Та людина брала сама, що хотіла.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Відомі, це кладбище сільське.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Ох, хто ж їх поминає? Як є рідні – поминають, але на їхньому місці уже наклали других померлих.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

За часів радянської влади це все «придавлювали», а тепер можливо родичі

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, у нашому селі є церква. Вона відноситься до Київського патріархату.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не встановлені.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Сучасна молодь села знає про голод, я своїм дітям і онукам розказувала також.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Тих, хто загрібав усе до своїх рук. (Місцева влада).

Місце запису: с. Думанці, Черкаський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 4.10.2005 р.

Хто записав: Кучінський Максим, учень 11 класу Думанецької ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Респондент: Кучінська Євдокія Петрівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Чорнявка Черкаського району Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932–1933 рр. або у 1946–1947 рр.?

Так, опитувана пам’ятає. 

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала врожай влада?

Причиною (головною) голоду 1932-1933 років є те, що влада забирала врожай.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Вся подальша інформація стосується с. Чорнявка, де опитувана проживала в ті роки. Урожай забирали люди, які проживали в цьому селі, які працювали в сільрадах чи просто симпатизували, чи боялись влади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Випадків нагороди за донос на сусідів не було. Але опитувана згадує, що в їх сім’ї урожай забирали близькі їм люди, як то куми чи далекі родичі.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Люди, що відбирали врожай, ніяких документів на збирання не мали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Випадків насилля з боку збирачів опитувана не пам’ятає. Але були випадки, коли люди, захищаючи своє, у відповідь накидались на збирачів з розпеченими рогачами чи голіруч. Зчинялась бійка.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Збирачі при собі зброї не мали.

Як люди боронились?

Люди, у яких одбирали урожай, вступали (іноді) у бійку. 

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Люди гинули від голоду, тому намагались приховати хоч що-небудь.

Хто і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Збирачі шукали приховане скрізь (у хаті, сараї, по двору), де придумували.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати приходили забирати урожай 2-3 особи.

Де можна було заховати продукти харчування?

Приховували продукти харчування в горщиках чи інших ємкостях, які чи закопували, чи ховали в підпіччі.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Людей, які пішли до колгоспу, харчували. Опитувана памя’тає, як мати з колгоспу приносила заховані галушки.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

У тій місцевості, де жила опитувана, забирали лише продукти харчування.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Закону про «п’ять колоскі» опитувана не пам’ятає, але згадує, що заставляли ходити по полю й визбирувати до останнього колоска.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Офіційно дозволу на збирання колосків чи овочів додому ніхто не давав, але люди дещо ховали і забирали додому.

Хто охороняв поля і колгоспні комори?

Хто охороняв не пам’ятає.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Добровільно у колгоспи люди йти не хотіли.

Чи змушували йти людей в колгосп і як?

Щоб «затягти» людей у колгоспи із дворів забирали плуги, вози (як це сталось у сім’ї опитуваної). Сім’я опитуваної вночі у спальні маленьким млинком молола борошно. Вночі під час обшуку збирачі урожаю його розбили.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Не пам’ятає.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Збирали продукти харчування в любий час дня і ночі, у різні періоди року (осінь, зима, весна).

Скільки разів приходили до хати?

Приходили часто збирати харчування.

Коли почали люди помирати від голоду?

Помирали люди з осені.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сиріт було безліч, ніхто ними не опікувався.

Хто не голодував в селі і чому?

Не голодували в селі люди, які і забирали урожай.

Хто зумів вижити?

Їх сім’ї і зуміли вижити. Опитувана пам’ятає, що сім’ї збирачів люди не любили і довгий час знущались (психологічно) над дітьми та онуками.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Опитувана не пам’ятає, щоб люди підтримували одне одного під час голоду. 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Були випадки допомоги родичів, які проживали у містах. Сім’ю опитуваної підтримував батьків брат, який приїздив із Херсону.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Замісто продуктів харчування вживали їжу з бур’янів, дерев, кущів.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Їли листя та цвіт акації, полову, рогіз.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Їли з тварин все, що бачили, наприклад їжаків.
Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?
Можна було щось купити або виміняти. Опитувана плела корзини і ходила «за Тясмин» (в с. Чубівка, Лубенці, Деменці) продавати.
Чи був голод в містах?

Про голод в містах опитувана тоді не чула, не знає.

Чи знаєте що таке “Торгсін”?

Не знає, що таке «Торгсін».

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

У селі не було такої сім’ї, в якій би не померли люди. В її сім’ї було 5 дітей. Найменший, Матвій, ходив до школи, де давали хліб (50 гр) з кукурудзи. Але він знав, що в сім’ї голодують і носив хліб додому. Одного разу по дорозі додому зі школи він і помер. У кармані знайшли кусочок хліба, який він ніс додому.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Випадків людоїдства не було.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих ховали, скидаючи у загальну яму.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Чорнявське кладовище (в березі).

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, “Зелені свята”?

Так, поминають.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Не знає.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В Думанцях була церква, якій на кінець ХХ ст. було 200 років. Вона згоріла. Побудували у 2004 році нову.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести чи пам’ятники жертвам Голодомору в селі не побудували.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Опитувана вважає винною у Голодоморі 1932-1933 рр. місцеву владу, яка користувалася розрухою після війн.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Яблонько Ольга Степанівна, 1914  р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Працювала на свинофермі. Голод був, доїли коров, які давали по пів літри молока і був такий голова колгоспу, який виписував хліб трактористам. Хлібина на чотирьох на тиждень. З хатів розкуркулювали, то люди не хотіли іти в колгоспи. Людей засилали далеко, мало хто вертався. Вони робили не в колгоспі, а на заводі М.Т.С. А їм продали знов їхні хати. Люди їшли в села і просили в людей загиблих свиней. Свині були маленькі, бо не було чим їх годувать. Сильно гинули корови, хворіли сибіркою. Їли жом, з ньогопекли млинці. Ходили у поле, де навесні осталась померзла картопля. Люди їли людей. Одна дівчинка робила в родюсні на ніч, так її зарубали рідні батьки вночі, коли вона йшла додому і з`їли. Їй було 12 років. Її м`ясо порубали вланнух і сховали в льох. В це время ходили всі з сільради та трусили за вкрадене, у одних людей теля і знайшли цю дівчинку і жінку засудили.

Як їм дали хліба і вони після всього цього побачили хліб, який стояв на столі і сильно плаали та раділи хлібу. Така радість була, наче на Великдень. Розвели трошки з картоплі, гарбузи вродили, поправилися від гарбузів.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Швачко Софія Василівна, р.н. невідомий.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Важко згадувати гіркі часи. Особливо нелегко було вдовам. Залишилася я одна з малою дитиною. Поневірялася по людях, поки не купила собі маленьку хатинку. Була молода, до роботи завзята. Працювала у ланці на буряках, а у жнива сідала за гребку, бо хотілося заробити більше трудоднів. Але основною роботою для мене в колгоспі була робота кухарки – варила їсти трактористам, а також школярам , які збирали довгоносиків на посівах цукрових буряків. Одного дня бригадир рільничої бригади Трохим Микитович Чорнозуб наказав зварити обід для школярів. Це був чечевичний суп, а вірніше благенька баланда, жиру в такому супові не було ніякого. Діти чомусь на роботу не вийшли. Їжа пропадала. На кухню забрів мій сусід  Федот Шеремет, він був калікою, тягав ногу, через це ніде не працював. Зрозуміло, що вдома у нього їжі не було. Він попросив миску чечевиці. З’їв, попросив добавку. А додому так і не дійшов – раптово помер. Його жінка – Хівря, вернулася додому, була голодна, зморена. Лягла в садку відпочити та так і не встала. Лежала днів три, аж поки сусіди не побачили її та не поховали.
Головою нашого колгоспу імені Клари Цеткін був у голодовку був Профирій Вареник, добрий , справедливий чоловік. Він і радий був би допомогти голодним, але районне начальство суворо слідкувало , щоб не пропала жодна зернина — треба було виконувати план хлібоздачі. Якось я з матір’ю пішла на радгоспне поле нарвати буряків-висадків. Було це навесні . Тільки-но підійшли до поля, як наскочили на нас сторожі на конях. Мама почала тікати, а я чомусь заклякла від страху па місці. Один із сторожів пригрозив рушницею, а другий сказав, що поведе в сільраду і мене посадять в тюрму. Я почала благати, щоб відпустили. Ледве вблагала. Так і повернулася додому ні з чим.
Наші сусіди також ходили на поля. Збирали, що попадалося: картоплю, моркву, буряки.

До колгоспного свинарника щодня приїжджали люди. Вони стояли напоготові. Коли привозили мертвих коней, кожен одержував свою долю, вкидав у мішок , щоб ніхто по дорозі додому не відняв, і йшов додому. Варили конину і їли, то було великим щастям.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Сушко Митрофан Денисович, 1922 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Голодовка – це страшна подія в житті людей. Мені було тоді десятий рік і добре пам`ятаю всі події того періоду. Голодовка була створена штучно. Перед тим була створена комісія – комітет незаможників(комнезам),  члени якої робили подвірний обхід селян і збирали виявлені продукти харчування, в основному зернові культури, не залишаючи нічого для прожиття сім`ї. Люди ховали хто де міг зерно та інше. Але всього не заховати і тим більш надіялись, що всього не заберуть. Так і в нас повитрушували і забрали що могли. Багатьох спасло те що їздили за продуктами – борошном, пшоном і особливо виручала кукурудза, – на Кавказ в місто Моздок. В Моздоці міняли на ринку різне збіжжя одягу, взуття на зерно кукурудзи. Були такі випадки, що зерно дорогою крали, а то й віднімали здоровші в бідних – особливо жінок, зерно було як неоціненний скарб для харчування.  Його жарили товкли в ступах, мололи на жорнах та втулках з возових коліс, які набирали дротом і надівали на квадратний стержень. Різними способами добуте борошно використовували для випічки чуреків. Так звали млинці з кукурудзяного борошна та різних домішок. Домішками для цього використовували сухий жом, по який ходили в заводську жомову яму, листя з вишні, цвіт з білої акації, листя з лободи та інших культур. Люди з голоду пухли – наливалися руки, ноги, обличчя. На обличчі залишалися лише щілинки для очей та рота і носа. Друг друга не впізнавали, були похмурі, злі, не говіркі, дратівливі, зажурені. Страдала від голоду більшість населення. Окремі з цього наживалися – хто зумів приховать зерно – міняли по безцінь все, що було ходове. На той час на базарних площах по селах ходило безліч жебраків, які раді були якщо хтось дасть картоплю чи буряк.

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Попко Софія Максимівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

Коли почався Голодомор, мені було 8 років, я жила в багатодітній сім’ї (я жила), дітей було семеро, батько та мати. я взнала, що настав голод, за столом разом з сім’єю, ми обідали і до нас прийшла наша родичка. Робила вона головою сільської ради, і сказала звістку, що почали вивозити хліб, усе, що було їстівним. Ми всі були здивовані цією новиною, і ховали в погріб все впідряд. Але цих харчів ненабагато вистачило.
Голод – це страшна подія. За перший місяць люди почали масово пухнути і вмирати від голоду. Вони пожирали все, що можна було заради того, щоб вижити. Розповсюджувалися крадіжки, люди не контролювали себе, вони ставили собі єдине за мету – вижити. Вони не зважали ні на кого, думали лише про себе та своїх дітей. Але траплялися випадки, коли люди вбивали своїх дітей і поїдали їх… Це було жахливо, але це вже були не люди.
От біля нас жила сусідка, то з її багатодітної сім’ї залишилася тільки вона, чоловік і один синочок, а всі остальні діти попухли від голоду і повмирали. У батьків хватило совісті їх не з’їсти, вони так і поховали трупів у себе в садку, які і до цього часу там залишилися. Це було не тут, а в Мар’янівці, я родом звідти. Там моя батьківщина.
Щодо нас, то ми вижили всі. Дуже важко нам приходилося, як і всім. Коли все, що можна: бур’яни, збирали весною гнилу картоплю, з криші хати стягували снопи і їли колоски, їли цвіт з акації. А кусок хліба, чи якогось борщу посьорбати – не було навіть і мови. Хліб видавали тільки робочим і то, тільки тоді, як почалися жнива.  Одного разу, не спам’ятаю коли і де, я прийшла до столової, де обідали робочі. Я побачила, що їм видають по тарілці супу та по хлібині. Я не видержала, підбігла і вихопила в одного дядька цей хліб і втікла. Дядько не побіг за мною, мабуть йому стало жалко мене. Вдома мені нічого про це не сказали. Ще помню, була в нас корова, і мій батько продав її, щоб за ті гроші купити якихось продуктів. А їздили тоді у Кавказ. От він і поїхав, накупив муки і всього потрохи ще й гроші залишилися. Їхав назад і з невідомої причини помер на своєму сидінні. Це вже було на території України. З станції, де це сталося, нас повідомили про смерть мого батька і треба поїхати за ним. Мати не могла нас покинути, бо ми б повмирали без неї. А поїхала наша ж та сама родичка. Вона поїхала. їй оддали всі куплені батькові речі, гроші, одежу батька, але так ми нічого з цього і не побачили, тільки пуд борошна. А родичкаа батькову одежу і інші речі продала у Шполі і гроші забрала собі.

От такий страшний Голодомор 33-х рр, який забрав життя багатьох людей і мого батька. Я навіть не була на його похоронах. Вже наче і все, що я пам’ятаю.

Місце запису: с. Красносілля, Чигиринський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Плосконос Михайло Гервисійович, 1924 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Красносілля Чигиринського району Черкаської області.

У сім років зазнав голоду і холоду. З його розповіді я зрозумів, що 32-33 роки були дуже страшними роками, а смерть людей безглуздою. Люди, яким не вдавалося вижити помирали прямо на дорозі, під тином, у полі, вдома. Сім’ю мого діда врятувало декілька факторів: по-перше, у нього була дуже мала сім’я, вона складалася із батька, матері і сина. По-друге, сім’я мала корову, яка протримала сім’ю певний час, а коли не було чим годувати, то продали і на ті гроші накупили запаси зерна борошна та продуктів. Але й цих запасів ледве хватало на зиму. Зима виявилася дуже холодною, цю зиму дід запам’ятав цю зиму на все життя. Тому що запаси топлива були мінімальними. Їх нізащо не хватило б але люди всього села жили на чужому горі. Хати в яких всі вимирали селяни розбирали на топливо, стріхи з соломи забирали ті в кого була корова, двері, вікна, меблі спалювали ті в кого не було чим топити таких будинків було декілька що вечора сім’я збиралася біля ікон і молилися богу, щоб від допоміг протриматиматися до весни. І таки допоміг, діждавши весни люди їли все що порозцвітало, жарили пободи, калачики і т. ін. Після зими у селі майже не залишилося ні собак ні кішок, люди їли все, навіть було декілька випадків, коли батьки їли померлих дітей. У кожному дворі було по декілька могил рідні.  

Місце запису: с. Матусів, Шполяський р-н., Черкаська обл.
Дата запису: невідомо.
Ким записано: невідомо.
Респондент: Олійник Федір Устимович, 1922 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Матусів Шполянського району Черкаської області.

З шести років я круглий сирота. Жив у тітки на хуторі Калажнаєвому, під Лебедином. Після розкуркулення перебрався у Макарів, бо тітчину хату розваляли.Був безпритульним. Правда, на таких, як я дітей-сиріт держава виділяла через касу взаємодопомоги. В основному продуктами. Ось я пішов по людях: то один візьме господар, то інший. Жив, доки були харчі виділяли для мене, а як не ставало випихали з двору. В голодовку за такими бездомними полювали, щоб убити і з’їсти. Я цього боявся ось і заховався у скирті, під Носачевом. Знаходились і добрі люди – допомагали. Григорій (Зосимович Багмай?) колгоспний агроном, дав мені роботу – збирати жуків-довгоносиків . За зібраних сто штук жуків платили буханець хліба. Після цього як трохи пройшов переляк і як став себе краще почувати розсильним на конюшню. Голова колгоспу часто посилав мене на радгоспи там, де працювали наші люди – доглядали висадки мажочних буряків. Я збирав дані про кількість працюючих і передава ці дані кухню. …. людям привозили їжу. Я також їв зі спільного котла. Ай, що то була за їжа! Одного разу після обіду, надвечір вертав додому. Сів спочити і задрімав у рівчаку. Через деякий час  почув торохкотіння коліс – то їхала кінна гарба, а в ній ті, що підбирали труни і везли хоронити. Їх було чотири чоловіки. Один з них гукнув: “Не будемо ж ще раз за ним вертатись – берімо зараз!”. Вони подумали, що я мертвий. Один з них гукнув членів похоронної команди для того, щоб перевірити мертвий я чи ще дихаю, щосили ударив мене пужатом від батога я відразу знепритомнів, а очуняв уже на гарбі, де серед десятка мертвих були і напівживі – Федір Береговий, Меланія Гарда. Привезли нас на кладовище, скинули в яму, а самі вернули назад (тоді їм за кожного похованого небіжчика платили по два кілограми хліба і по мисці чечевиці). Ми вирішили рятуватись. Яма була неглибокою – мені по груди, я насилу видряпався нагору. Потім допоміг вилізти Меланці Гарді і Єфросинії (Задніпряній?). “Треба мерщій тікати, а то повернуться і тоді кінець”- промайнуло в голові. Я втік і заховався  під куркульську комору. Мене знайшли колгоспники, нагодували. Кость (Пухлій?), Чумак  перевели через річку і доставили на конюшню, де  (Фона Гресь) саме ремонтував щось. Я трусився як у мехоманці. Тоді мене перевели до колгоспної пекарні і заховали і підніччі. Там я пролежав днів три, поки не видужав. Кухарка потроху підгодовувала мене то супом, то іншими харчами. Спасибі їй. Так і врятувався. Потім пішов працювати до тракторів.