Місце запису: с. Єрки, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  09.09.2009 р.

Хто записав: члени пошукової групи краєзнавчого гуртка. Керівник гуртка Іщенко Н. О.

Респондент: Швайка Іван Єлисейович, 1936 р. н.

Під час Голодомора 1946-1947 рр. проживала в селі Єрки Миргородського району Полтавської області.

Згадує розповідь своєї матері (нині покійної) Швайки Марії Олександрівни (1911 року народження) про те, як у 1947 році був голод, а мати тоді виховувала мене сама і в родині було важко з продуктами. Працювали багато і важко, а отримували трудодні, були податки. Щоб якось прогодуватися, варили юшку з лободи і калачиків, пекли млинці з померзлої картоплі.

Одного разу моя мати, Швайка Марія Олександрівна, разом зі своїми подругами Бережненко Єфросинією, Короленко Катериною ішли з роботи і вирвали по охапку гороху, щоб діти не померли з голоду. Об’їждчик побачив і справу передали в суд. Суд присудив моїй матері, говорить Іван Єлисейович, термін покарання 5 років. Ніхто не взяв до уваги те, що у жінок були неповнолітні діти, яким і при працюючих батьках не було чого їсти. Мені тоді було одинадцять років – згадує Іван Єлисейович. Матір відправили відбувати покарання на Колиму, бо вона хотіла якнайшвидше повернутися додому, а мене і нашу худобу забрала до себе моя тітка Андрущенко Анастасія (мамина сестра). Вона разом з чоловіком Андрущенко Мефодієм виховували і своїх двох синів Михайла та Олексія. Важко було з харчами в ті часи. Ми, будучи хлопчаками, їздили на човні по болоті і збирали яйця диких птахів, потім з них готували. Це було найсмачніше для нас .

Тітка Настя і її чоловік передали документи на перегляд материної справи. Суд переглянув справу і виніс новий термін покарання – 1 рік. Допоки йшла судова волокіта, минув рік і мою матір звільнили, – говорить Іван Єлисейович. Але пробула вона там ще приблизно з пів року, бо не могла виїхати, так як відсутня була в той час навігація Охотським морем. Тільки шлях звільнився від льоду, приїхала і забрала мене і худобу додому, дякуючи сестрі за допомогу і підтримку.

Місце запису: с. Єрки, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  09.09.2009 р.

Хто записав: члени пошукової групи краєзнавчого гуртка. Керівник гуртка Іщенко Н. О.

Респондент: Сергієнко Марія Панасівна, 1923 р. н.

Під час Голодомора 1932-1933 рр. проживала в селі Єрки Миргородського району Полтавської області.

З гіркотою згадує Марія Панасівна 1932-1933 роки, коли ходили по селу активісти, багатших виганяли з хат, забирали все що в них було, а також збирали продукти харчування. В 30-ті роки батько їздив в Білорусію і міняв речі на харчі. Пізніше батько занедужав і помер з голоду. По нього підводою приїхав Горобець Микита Салефонтович. Ми з сестрою поїхали з ним на кладовище, там побачили клівер і стали його їсти. Через тиждень Микита Салефонтович приїхав по матір, а вона каже: «Не поїду, я ще жива». Ходила з односельцями до Миргорода за шелюхою, яку потім товкли в ступні або мололи на жорнах. Коли матір занедужала, на жорнах мололи самі діти. Мені піднімали на жорнах камінець і я молола сама. Весною 1933 року, коли доспівали колоски, я виминала зерна з колосків і давала їсти своїй сестрі Явдосі і хворій матері. Таким чином вижили.

Місце запису: с. Єрки, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 10.09.2009 р.

Хто записав: члени пошукової групи краєзнавчого гуртка. Керівник гуртка Іщенко Н. О.

Респондент: Сереброва Агафія Яківна, 1924 р. н.

Під час Голодомора 1932-1933 рр. проживала в селі Єрки Миргородського району Полтавської області.

Згадує Агафія Яківна, як до них прийшли активісти і шукали харчі. Батька дома не було. Зерно шукали скрізь. Але не знайшли тільки те, що мати заховала під піччю і замазала глиною. Тільки клунок з квасолею лежав на запічку і на ньому сидів найменший брат Петро (5 років). Один з активістів найшов торбинку з сухарями на комині печі і забрав. А клуночок з квасолею, хотіли забрати, а малий Петро вчепився в нього і не відпускав: «Я не дам, нам дуже їсти хочеться». Активісти хотіли відштовхнути малого, так хлопчик тоді вкусив одного за руку. Активіст нахвалявся помститися малому, але полишили й пішли з хати. Моя сім’я складалася з семи чоловік: моя мати, батько, тітка, два брати і сестра.

Агафія Яківна згадує, що жили не далеко від кладовища, де була викопана яма, куди привозив підводою померлих Горобець Микита Салефонтович. Вона з другими дітьми бігала дивитися як приїжджала підвода. Одного разу, привізши померлих, діти побачили жінку, яка була ще жива. Та жінка і каже: «Я ще жива» – а їй у відповідь: «Тут дійдеш». З того часу дітей на кладовище не стали пускати.

Одного разу до них прийшов дядько Василь з Ярмаків. Він і тітка Олена пішли по брагу в Кибинці, де була ґуральня. Набравши браги, прийшли в село. Мати Агафії дала їм обідати, бо вони були зовсім обезсилені.

Пообідавши запропонували дядькові відпочити на полу, а він і говорить: «Я туди не залізу, краще на долівці відпочину». Перепочивши пішов додому і тітка Олена пішла його проводити. Біля свинарника побачили, що під деревами лежали два трупи дітей і трохи далі труп жінки. Вертаючись додому, тітка Олена побачила біля конюшні на землі двох ледь живих дітей і чоловіка. Прийшовши додому про все розповіла моїй матері. Взяли вони оладки з листя берестка і понесли тим дітям, але вже було пізно.

Дядько Василь, прийшовши в Ярмаки, випив багато браги і відразу помер. Агафія Яківна розповідає, що в 1932-1933 роках в селі ловили собак, кішок і їли. Весною збирали те, що залишилося від картоплі після зими, їли гнилу картоплю, кульбабу, цвіт білої акації.

1934 року — виїхала вся сім’я в Росію, в Белград, бо там був менший голод. Повернулися в 1935 році. А 1937 році батько був головою колгоспу. Як говорить Агафія Яківна, видавав людям по три кілограми зерна. В 1947 році разом з чоловіком відвезли двох племінників в Ростов до родичів. Там були вони п’ять років. В 1947 році я з чоловіком певний час жили в Миргороді. Одна моя сусідка раювала на крупозаводі, іноді приносила то жменьку пшона, то іншого зерна. А інша сусідка не мала що їсти, їла одну шелюху і захворіла. Тоді сусідка з крупозаводу принесла їй пригорщу пшона і хвора видужала.

Місце запису: с. Кибинці, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 19.11.2005 р.

Хто записав: Васильєва Ольга Олексіївна.

Респондент: Мащенко Марія Михайлівна, 08.03.1912 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Кибинці Миргородського району Полтавської області.

Ви пам’ятаєте голод, який був у 1932-33рр.?

Тридцять третьому? Да. В тридцять третьому.

А які на Вашу думку були причини голоду?

Це як виганяли з хати?

Які могли бути причини голоду: неврожай був, засуха, великі податки чи урожай забирала влада?

Урожай забирала влада.

А хто забирав цей урожай у людей?

Хто забрав?

Да.

А такі були комсомольці. Забирали. Приходили з ціпками, штирхали хто закопав. У землі шукали. Своє заберуть. Таке ж було. Люди зостались без шматочка хліба. Не було чого їсти. Листя рвали та сушили те листя, їли. Із голоду вмирали, скільки повмирали з голоду. Голодомор. Зробили. Це ж хто його робили? Ніде не було в магазіні щоб купить. А це де є який кілограм там хліба чи шматок – заберуть прийдуть. Все було. Боже… Чого ж неурожай був? Урожай був. Так зробили. Голод був. Шоб люди дуже з голоду вимерли. Нема ніде. Їли і дохлу конину і все їли. Дохле.

А були якісь нагороди від влади, якщо доносили на сусіда, що зерно приховує?

Ага. Приховували в землі. Вони обкопували. Вони шукали ціпками залізними, як приховане зерно. І як найдуть то відберуть і засудять. Судили. І планки давали.

А чи мали вони якісь документи?

А які були документи мали? Чи ми знаєм тії документи були, чи шо? Прийшли, забрали і все. Забирали. Виконуйте. Мнясо давайте то не выполним. Ніяких документів.

А вони били людей, висилали, арештовували?

Ага, людей висилали. Так, значить. Людей висилали. Оце нашу сім’ю. Я розкажу про себе. Батька забрали в тюрму і братіка старшого забрали. Вивезли серед поля, у гречці викинули нас. Що хотіть, то й робіть. Викопали землянку і там поселялись. Як їде бригада, ніде нічого… де хліба шматочок лежить – вони позабирають. Моя мама була. Клала пальтечко під її, що мов хворіла була. Іде бригада. Вони стягли й забрали. Й били людей. Ми було в землянку збігаємось і плачем, що де нам діться серед поля. Куди? Вони стягали одежу й били. Били. А мого братіка взяли та побили попід боками й в колодязь укинули. В погріб укинули. Ой, Боже мій! Все було. Застануть, і били нізащо. Ми не заробили. Жили ж ми своїм трудом, заробляли. Робили. Конячка була, дві коровки й вівці були й земельки сім гектарів було й десятин. Які там куркулі були? А це позакопують і найдуть, заберуть. Ніде… Бачать на людині шо такий платочок- постягають. Усе робили. Ті били, й били…

А вони мали зброю – ті люди, які били?

Що?

Зброю мали?

Яку зброю?

Да.

Та яку ж вони мали? Я ж знаю за те?

А люди якось від них боронилися?

Га?

Боронилися люди?

Що били?

Да.

Та хто ж там? Як же обороняешься? Нема ж од кого оборонятися. Ніякої оборони! Дали планки та й викидали посеред зими з хати. Забирали все в Голодомор. Із голоду померли. Ой, Боже. То Голодомор був. Іздівались усяк Тепер лежить, а тоді… Воно ж не можна, щоб лежало. Вони ж усе заберуть. Прийшли й забрали. Ніякого закону не було…

А можна було заховати якусь частину зерна, продуктів?

Так можна ж закопать. Закопували. Як не найдуть, то воно наше, а як найдуть… Було як закопане то вони… Земля обколеться… Вони ціпками в землю штирхапи. Вишукували зернинку.

А хто саме шукав ці продукти?

Оце отакі — комсомоль, комсомоль.

А їх багато приходило?

Ага, та ходили, душ по п’ять. Душ по п’ять. Із ціпками. То і найдуть і забирали і пішли. І нікому нічого не кажи. Отаке було життя. Урожай забирали.

А де саме можна було заховати, закопати ці продукти?

Ото ховаєм, шукаєм, де його заховать. У землі. Закопували. Або у якусь діжечку, або у сунику чи ящику. Яму викопаєм і туди зерно ховали, у землю. А вони вишукають, шукали. Де не заховай, де заховай — найдуть. Це рідко де зосталося. А то саме найдуть. Ми тоді з голоду помрем. Ми були заховали під сажем. І то шукали, вишукали, найшли й забрали. Ото таке було, Олічка.

А тим, хто ішов до колгоспу, давали якісь продукти, їжу?

Їжі? Да хто там давав, ніхто не давав. Ніякої їжі. Ото листя товкли, рвали акацію, листя й лушпиння й качани.Їли, таке їли. І дохле їли. Все їли. І бур’яни які їли. Нарвеш і акації, і щавлю. Отого посушиш і їси. У ступі товкли і їли.

Вони забирали тільки їжу?

Їжу. Їжу, тільки їжу. Це вони брали тільки їжу, зерна… Зерна й одежу. Що одежину забирали.

Бабо Маріє, а ви чули про закон про «п’ять колосків»?

Про кого?

Закон про ” п’ять колосків и?

Колосків?

Да.

Да. Колосків. Не давали збирать колосків. Забирали й колоски. Забирали.

Оце на поле піди, що було уже ж зняли його: комбайн викосив чи косами косили. Зостались колосочки там то там. Ми ходили по колосочки, в торбиночки збирали. Колосочки на полі і то прийде по ниві і візьмуть, і торбинку отнімали. Отакі ніякі якісь дурачки. Якісь. Сторожі.

А хто був цими сторожами, хто охороняв?

Ото отак вони охоронялися. Так кого визвуть. Ото позабирають. Хіба втечеш, украдеш. Ото забирані. Назбираєш торбинку і отнімали. Хто їx заставляв? Отнімали. А вони забрали. Все було. Всі було ходять, колоски збирають. Було їли сирий буряк. їли Ой, і кислиці й старий буряк. Мололи сирий буряк на макітерку… Оте й їли. А тепер понастановлять на стіл.

А люди хотіли добровільно іти в колгосп?

Хотіли чи в колгосп іти?

Да.

Хто мало не хотіли. А то хотіли. Писалися. Хотіли в колгоспи.

І ніхто не примушував, самі, добровільно?

Добровільно. Да… Та ні, примушували, чого ж, ходили примушували.

Ходили, примушували.

А хто примушував?

Щоб писали. А представники були.

І як вони це робили?

А вони вговорювали. Щоб писались у колгоспи. Хорошо б було, щоб писались, здавали туди все. В кого плуг, в кого коняка була, коні плуг чи там молотарка. Щоб все здавали в колгоспи. Суспільнювали.

А якщо була в когось худоба, її переховували, щоб не здавати в колгосп?

Да. Да. В колгоспи здавали.

А де її ховали?

Та худобу не ховали. В колгосп забирали. Забирали.

А коли ходили забирати у людей худобу, зерно? Коли?

В якім годі? Ну це ж воно в тридцять третім году таке було. Забирали. А тоді ж я не знаю в якім году. Це таке як розкажуть.

А коли: зимою, влітку, весною, осінню?

Ой. Та ні, не зімою, зімою. Осінню. Коли було там насіння. Заберуть, що придбав… Чи там зернечко забирали. Да.

А скільки раз приходили до хати: один, два, три?

Та приходили не раз навідувались. Не мама, а десь хтось одкопає, а вони приявляються. І заберуть. Було. її шматочка хліба не вдержиш у хаті.

А коли люди почали від голоду помирати?

Коли почали помирать?

Да.

Та воно ж…Це ж літом було, весною. Весною. Особенно. Навесні. Навесні оце помирали. Уже й жито поспівало, й колосочки доходили. Рвали колосочки й їли. Колосочки й зернячко й їли. Таке ж було.

А якщо у дітей помирали батьки, то що було з цими дітьми?

А що було? Вже батьки помирали, то забирали та ж хоронили. І без бітаки.

А якщо родичі були, то їх годували в селі?

А їх забирали, дітей, в приюти.

Держава?

Це як батька заберуть, засудять. Як засудять батька, то забирали в приюти були … дітей. А в тридцять третім годі, то ніхто не забирав. Ото в нас в хуторі сім’я не одна вимерла. Ото було і батьки, і діти померли.

А в селі хтось не голодував? Були люди, які не голодували?

Га?

Були в селі люди, які не голодували?

Були такі, були…

А чому?

Ну так жили ж, були вони. Я не знаю. Воно ж. По всякому живуть же.

Не всі. Були такі, дивлюсь. У кого коровка була, там було що. Зуміли жить.

Є й такі, не всі. Но больше таких, що голодували.

Хто зміг вижить?

Вижили, то вижили. Хто вижив, то вижив. Я сама є й така. І бур’яни, і шелуху їла, все їла. І качани. Не кукуруза. Ті качани потовкла в ступі й їла і вижила. Не всі виживали.

А допомагали люди один одному? Ділилися продуктами, якщо були?

Ага, допомагали, допомагали.

І родичі допомагали?

Да, родичі. Особенно родичі допомагали.

А що саме їли з рослин, з ягід?

Да, їли. З рослин.

А що саме? Які ягоди, рослини?

А ягоди. Терен їли, таке їли. Тоді яблук не дуже було, а побоямильш терну, грушки. У лісі збирали та їли. І пачериці їли, все їли. Було пачериць таких нарвали, що були на стіни драли… Від пачериці. А було і повмирали від пачериць. Голод усе заставляв їсти.

А їли, наприклад, кору з дерев?

Та дерева не їли, а жолуді рвали, рвали і їли листя, їли.

А якихось диких тварин їли?

Їли, коні дохлі їли. Да. Є що здохли. Й коні дохли, то й коні дохлі їли. Дохлятину їли. І все. І дохле їли. Коні здохли. Ото здохне було, притягнеш, здохла коняка й ото їли. І здохле.

А можна було щось купити?

Е, не було тут що купить.

А ви не знаєте, був голод у містах?

Був. Був. Скрізь був голод. Ну, ото, де ми живем на Вкраїні то голод був же.

А в вашому селі померло багато людей?

Померло багато.

А є якісь дані, скільки саме?

Ну… Ой-йо-йой. Ну там в нашому колгоспі, то душ двадцять вмерло з голоду.

А скільки всього було людей в колгоспі?

Ага.

Всього було скільки людей?

Людей? А я людей не знаю, стільки було. За людей багато. Та був же хутір великий.

А були відомі випадки, коли їли людей?

Як шо?

Коли їли людей від голоду? Людоїдства?

Є, їли й людей від голоду. Да їли.

У вашому селі?

У нашому не було. А у інших селах, казали, було.

А в яких?

Ну, я вже не знаю в яких. Це ж не буду я казать.

Де ховали від голоду померлих людей?

Ото закопували в яму. Викопували, ніякої труни не було. Ото звозять було в одну яму, скидають. Ото поскидали в яму, а там одну в нас жила була німа була погано балакала. А вона каже: “Та я ще ж жива”. Ото така, що негодна вже людина. їде ото… Ото йде на дорозі впала на дорозі, лежить. Із голода. Ходить. поки на дорозі поки підберуть його. Ями копали. І старці возаками возили, чи підводами і скидали в одну яму.

А хто саме?

Ото які на станції плачуть й діти голодні. На станцію приїхали й вмирали. Їх підводою брали й вкидали в яму. Падали ще таке то підряд. Кидали. Одне на одно. Отаке.

А тим людям, які хоронили, возили підводи…

Та вже померли, нема тих людей.

А їм платили за це?

Та хто їх. Це ж воно. Хто б їм платив. Таке ж було время. Я не знаю кому. Підводами було везуть з Ромодану на станцію мертвих людей за, за село. Там серед поля то ями викопають і кого там… Це, може, хто і платив я не знаю Ну рідні ж не платили, бо вони з голоду померли. І ото в одну яму скидали людей. Без труни, без нічого. Це було таке.

Це в одному місці їх скидали?

Скрізь було. В однім місці їх скидали. А скрізь було таке тут по селах таке.

А люди знають місця, де їх ховали?

Ага, знають, як хто живий зостався. А їх вимерло всіх. Із живих нема вже. Це я одна живу, зосталася. Знаю Знаю, не забула яке було За невелику їду та ходили на кладбище дивитися, як привезли людей. Боже, Боже. Вкидають у ями. Тепер як хоронять. А то кинули. Воно лежить. Укинули.

А тих людей, які померли, поминають на Гробки, інші свята?

Та хто поминає? Та ніхто їх. Рідних же немає. Хто їх поминає.

І в церквах теж не поминають?

Та хто там поминає? Отакого ж нема, щоб за всіх правили. Я не знаю..

У вашому селі є церква?

Нема.

Є, є якісь пам’ятники, хрести жертвам голодомору?

Є, є щоб в Голодомор померли. Єсть, єсть хрести.

А пам’ятники є?

Ні, пам’ятників нема. Хрести. Тоді пам’ятників не було. Хрести. Од голоду померлим є хрести. А є й без хрестів.

А молодь села сучасна знає про цей голод 1932-33 років?

А чого не знають. Хто не знав, то не знав. Це було знали. Щоб вони знали.. Отепер не вірять, шо таке було…

А як ви думаєте, хто був винен у голоді?

Тепер же є й купить де, є скільки. Якби гроші. А тоді ж його не було. Шо щоб де купить. Хліба шматочок. Як дома нема, то не купиш і з голоду вмирай. А тепер і хліба понапікають і усе продають. Аби гроші.

А як ви думаєте, хто був винний в цьому голоді?

Хто винен?

Да.

А хто ж був. Як же, Сталін, мать. Сталін уголоді. Сталін керував же. Таке зробили.

А ви знаєте, що таке Торгсін?

Да Олю, я у Полтаву поїхала на роботу. Робила на кирпичному і давали хліба півкіло і один ополоничок юшки давали і я опухла. Поки в мене дукачі були. Тоді дукачі були. Да. Із вушками, на шию надіваються. І приймали в Торгсін. То і я ж було понесу дукачі та дадуть хліба та я добавляла, а аж не стало дукачів. Оце було Торгсін. Да, Торгсін я знаю. І тоді я не опухла. А як не стало дукачів, то я опухла на роботі. І робила я кирпич, робила. Я опухла. Так годували. Один ополоночок. Тульку вивезли, казали, за Полтаву десь гнилу. А ми бігали, одривали та їли з землі. Тоді я. Отаке було. Один оце таки ополонок і таке рідесеньке. Один ополонок дадуть і півкіла хліба. І опухла була. Була пухла як колодка. А тоді вже одтухла. Чим же одтухла. Їла кислиці, буряки сирі їла. І дядько в мене був, носив молочка. Із валить молочка було принесе. Тоді я одтухла. Ото була б у землі. На роботі так годували. А як стало більше, то листя, то шелуху їсти, то тоді буряки. Оце сирі, ми їх пололи і їли. Отаке було.

Бабусю Маріє, ви казали, що вам вдалося вижити, що вас видали заміж. Можете розказати про це?

Я зосталась жива, що я таки заміж пішла. Що він бідняк був. Ага. Його ж не вигонили. Його сім’я з голоду померла. Заміж пішла. Ото й жива. Я в Полтаві робила. Ага, на заводі. А тоді я опухла. На заводі на роботі опухла. Давай додому їхать. А куди ж додому? Землянка. Нема ніде нічого, їсти ж нема нічого в землянкі. Приїхала. В мене одежа по людях була роздавала, щоб не забрали, бо я не могла продать. Ну приїжджаю оце ж. Молодий од мене на сімнадцять год старіший. Каже, поїдем, у мене жито є посіяне. Щоб я жалів. За жінку будеш. Та я не заміж. Ото шоб було що їсти. Казав Петро: «Де ти притаїлась?». Ото коло твого батька притаїлась. Отак ото вже я зосталась жива. Так що я усе знаю. А мої вже  всі померли. Нема. І рідні, і двоюрідні рідні померли. І мама з голоду вмерла. Ми порозходились із землянки. Ми дороженьки були по совхозах. А вони дома були. Вже на роботу вже ж не годились іти. Покинули ми їх у землянкі. Із голоду вмерли. І взяли їх тоді, викопали ямку, нікому загорнуть було. Положили в яму, соломки підостлали, рядно обмотали і там загорнули. Ото так воно.

Місце запису: с. Зуївці, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 15.09.2009 р.

Хто записав: Максимейко Лариса Іванівна.

Респондент: Йощенко Пантелеймон Федорович, 1924 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-33 років проживав в селі Зуївці Миргородського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках? 

Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Було і те і те – і неврожай, і колективізація почалася.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Були такі організації як комсомольські ватажки.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я малий був і не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не мали. Вроді б ішло в государство.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Оцього я не знаю.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Хтозна. Я не знаю.

Як люди боронилися?

Плакали та й усе.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Було таке, що люди ховали, на кладовищі ховали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Шукали металевими прутами, проволокою. Були виконавці.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Три – п’ять чоловік – виконавці.

Де можна було заховати продукти харчування?

Закопували в землю.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Хто йшов давали одходи горохові. Благодаря гороху ми вижили.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

В голод такого не було. Забирали, коли колективізація проходила.

Що таке закон про “п’ять колосків?” Чи чули Ви про нього?

Закону як такого не було, а ганять ганяли.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Заборонялося. Слідили об’єжчики.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля – об’єжчики, комори – сторожі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Заможні відборонялися.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Обізатєльно. Даже запирали в погріб.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ніхто так не брав. Сам хазяїн вів у колгоспний двір.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Дньом.

Скільки разів приходили до хати?

Хватить хоть і раз. Багато разів.

Коли почали люди помирати з голоду?

Під весну.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Були дєтдоми.

Хто не голодував у селі і чому?

У кого було що їсти.

Хто зумів вижити?

Пішли у колгосп, значить вижили, бо там давали їсти.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами? 

Помагали.

Які засоби вживали до виживання?

Листя їли. Як акація начала цвісти виживали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Обізатєльно.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Берестове листя, липове, з акації.

3 яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З берестка, липи, акації.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Лелек, молюсків, горобців.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Да.

Чи був голод у містах?

Хтозна.

Чи знаєте Ви, що таке «торгсін»?

Я цього не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Хтозна.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Не було такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ні.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

На кладовищі у селі.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

Уже нікому поминать.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ніхто тоді не поминав.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Мене не вчили і я туди не ходив.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрести погнили.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я не розповідав і не хочу згадувать.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Частина власть винна.

Місце запису: м. Малин, Коростенський р-н., Житомирська обл.

Дата запису: 05.11.2005 р.

Хто записав: Балинець Артур Віталійович.

Респондент: Рибалка Ганна Кузьмівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала на хуторі Підгора поблизу села Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках?

Мені було тоді 9 з половиною років і я пам’ятаю дуже добре.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Урожай був високий тоді, але забирали канєшно, його заготівлі були дуже великі, все йшло під заготовку.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, хто це був?

Була назначена комісія е-у: представник з району, а решта місцеві, ну ясно хто місцевий.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Цього я не знаю, дітвора, хіба дітвора це знала? Ні не знала, я не знаю, чого не знаю, того не знаю, казать не буду.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на збирання податків?

Цього я не знаю, дітвора, хіба дітвора це знала? Ні не знала, я не знаю, чого не знаю того не знаю, казать не буду.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Ну ясно, шо із нашого села вислали кілька господарів, я, я скільки, я не пам’ятаю тому, шо ми тоді не, ну, ніхто не вникав, в голові було одне як наїстися, а-а, але, щоб було висилання із нашого села це точно висилали.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Усі може і не мали, але отут вони носили наган, як вони казали з наганом. То одного я точно пам’ятаю, шо він був з наганом, ну отут кобура, була висіла, зверху і у ньому наган. 

Як люди боронилися?

Да ніяк вони не боронилися, як вони там могли боронитися, село затуркане, ні, ніхто там ніяк не боронився.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приховували, але у більшості їх находили, хто вмів, то приховував, я то як його шукали даже в печі в горщику і то знаходили. Але вони шукали в основному те, що закопували оцими ж як вони звались, щупи оці ж як воно звалось? – щупами да.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ну оце ж ця була комісія, назначена вони призначені, цей, представник з району це обов’язково він був присутній. А з села вони знали, хто такий, ну як уже сказали голодранець, що нічого тоді не мали, а думали ну ясно, шо їм видно щось давали за це, то в комісії оце таких і обирали.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну наприклад: до нас приходили 3-є, але ходили й по 4-ро і по 5-ро по, по, чи може так, може хтось відпросивсь на сьогодні чи як там? Яка кількість людей. чи скільки там у комісії ми ж не знаємо, а шо там дітвора знала, а до нас приходило 3-є це я запам’ятала, бо двоє стояли, а третій ходив і шурхав цю долівку, думав шо там воно ж провалиться, бо якщо закопане є, ну ясно шо нічого не знайшли. Ну оце ж ці і були оце ж цієї комісії.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ну хто де, хто де вмів і на печі, і в клуні закопували і в сараї, бо в сараї знайшли у одного він закопав а зверху наклав копицю сіна, але ж воно видно шо воно те сіно недавно складене, бо це ж вони ходили на весні в основному оце по цьому то воно видно шо не з осені і це їх натолкнуло на думку вони скинули копицю і знайшли ту яму де були закопані ці мішки з зерном.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Цим шо пішов до колгоспу давали.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, худобу, тощо?

Худобу не знаю чи одбирали, а оті речі, шо їм сподобалися, бо це ж тоді тоже, ну у нас в селі в основном бідняки були, а для кого краще, щось було то забирали.

Що таке закон про «про п’ять колосків?» Чи чули ви про нього?

Ну оце за ці “п’ять колосків” судили я не знаю скільки років давали та як скільки, хто як по всякому можна подать у суд, як там сердитий голова, то більше напише, а меньший, то меньше і давали, але судили давали тюрму за ці “п’ять колосків”.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ну через те ж і судили, шо не дозволяли збирати, воно там я знаю, шо вже на осінь ,наприклад, картопля уже де оставалося вона ж була мерзла і ці буряки теж мерзлі і люди ходили їх збирать і навіть оцього мерзлого не дозволяли. Ну мабуть…мабуть це нарошно така політика була шо б поздихали більше ну у нашому селі, то не дуже багато людей померло, місцевих не дуже, але померли з голоду.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Був визначений так званий об’їзжчик. Йому давали коня і він на цьому коні з батогом їздив як їздив як дітвору застане ну як же ну не всі утечуть, якщо раніше побачили то скоренько там у кущі заховалися, а так же він конем канєшно шо дожене та батогом лупив, ну мені не попадало, а таким як я попадало, із моєї компанії.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Частина йшла, оті у кого не було не було зовсім нічого, вони йшли, бо їм теж наобіцяли золоті гори. А такі селяни, які мали ну більша ж частина мала свого коня, свою корову – вони не хотіли, але ж їх як їх примушували сказали, що заберем худобу все рівно хоть записуйся, не записуйся. Бо я знаю, що у нашого дідуся була пара коней, це він считався такий більш заможний і дуже такі коні ну він дуже любив ухажувать за ними, дуже такі вгодовані були. Батько мій записався в колгосп, у нас не було коня, бо ми дідусевим виробляли, а дідусь не хотів, а потім отож батько став ото казать: я ж комуніст, а батько не в колгоспі, і дідусь записався тоді так силою. Вони все рівно забрали ті коні, то дідусь плакав, як він пішов на них подивився, які вони клячі і в яких умовах ті коні живуть, да-к він плакав так йому шкода було шо цю худобу так мучили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Ну так і змушували канєшно, шо багато не хотіло записуватися. У 30-му році почали організовувати, а з 17 до 30-го люди працювали на своїх полях, а тепер, як вони стали працювати на своїх полях. А були такі ледарі, шо не хотіли вони і перші записалися в колгосп, а ті люди уже вони можна сказать, ну розжилися обробляли цю землю, де все було в їх, ото-то вони не хотіли йти в колгосп, бо це були їхні коні, там корова чи там ще воли в нас були. Вирощували волів для обробітку землів, ну воли це такі кастрирувані, то оце не хотіли люди йти канєшно. А шо вони по 10 раз визивали у сільраду і лякали всякими способами: спочатку пояснювали, що як це буде дуже добре, а тоді вже стали тоді лякать, що їх виселять за те, шо вони не підтримують радянську владу і що замкнуть худобу в них. Ну і таким чином, більша частина записалася, а один жив не в селі, а на хуторі, повно всього багато худоби і овець, він не записався, то вони, вони його такими податками обкладали. Кожен рік, щоб таки він пішов в колгосп і він десь не знаю скільки років держався, не йшов, а тоді таки змушений був піти, бо він не зміг оплатить те. 

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ну у нас особисто була телиця то це вже аж під… то це в якому це воно було році? Що було оці хутори та заселяли, а ми жили на хуторі нас 4 хазяї жили, переселяли їх, щоб усі компактно жили. Наші держали у погребі критому, якщо яма була, то заховували у лісі. В нас не ховали в лісі, ж не має поблизу нашого села ліса не було, а оце таким чином, а воно ж все позаростало бур’янами і не видно, що та худоба в нас стоїть.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти? Скільки разів приходили до хати?

Вони ходили по цілих днях, а в основному на вечір оце залишали все. А так просто цілий день бродили з хати в хату, вони ж не по разу приходили, вони не вірили, що це не можна найти. Багато людей вміли там приховать, то вони по кілька разів приходили на день, прийшли і знов вертаються і знов давай «де ти заховав»? Таким чином і до самого вечора.

А не один раз я ж кажу, не один раз. До своїх, активісти їх звали, вони туди вообще не ходили, бо це ж вони в основному в комісії цій були. А до цих всіх людей ходили, так по кілька разів приходили.

Коли почали помирати від голоду?

Ну оце що я розказувала, ці випадки було навесні 33-го, це вже, ну, це був найкритичніший період. Бо в 32-му воно так не було і ще було їсти і було, що там. Але зима, поїли те, що було, то, в основному, оце в нас помирали навесні, бо нічогісінько ніде не було то в 33-му. А в інших селах я не знаю, це я про своє село розказую, що це були такі випадки, я сама особисто сама бачила оцих мертвих людей.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

У нашому селі сиріт не було. Ну як сказать, не було таких сиріт, що без батьків, що зовсім, а такі напівсироти ніхто їм нічого. Якщо мати в колгоспі робила, значить давали там скількись, ну я не запам’ятала ну десь 8 кг. на місяць давали оцієї муки у нас 4-ро дітей і мама, бо батька не було, на 5-х оце вони дали цих 8 кг. на місяць, оце таке опікування було.

Хто не голодував у селі і чому?

Ну оце ж ці активісти і не голодували у них, і не відбирали нічого тому, що вони були задіяні в цій комісії, а потім ті, що, ну допустім, голова колгоспу чи бригадир, керівники ці, то вони не голодували, бо в їх нічого не забирали.

Хто зумів вижити?

У кого що. Ну наша сім’я вижила тому, що в нас була дійна корова і бик сементальськоі породи. Сірі такі здорові, і корова оказалась тяглова і вони були змушені продати оцього бика, щоб купить таку паршивеньку коровоньку, але вона доїлася. Ну як наша корова мала от 7-10 л. за удой то вони виміняли вимушені були яка давала 3-4 л., але вони змушені були, бо я ж кажу 4-ро дітей і у дідуся і в дяді уже попухли ноги, то вони вже, ну як сказать, їх треба було рятувать, то це вона я пам’ятаю мама виміняла корову і оце цим молоком спасалися таким чином вижили, ну в селі тоді у багатьох були корови не так же як тепер, то в основному оце корови спасали молоко таким чином виживали.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ділилися, я пам’ятаю продуктів ніяких не було, оце шо мама наварила оцього борщу, шо це з бур’яну, але були там і картошинки, бо я ще запам’ятала такі трохи більші за горох, це вже вона та картопля була насипана в діжці і це вибирали цю картошку, вже її ніхто не чистив, бо це а моїй сестрі десь було 5 р. Ну вона ж: «Нема чого мамо їсти, мамо їсти». А їсти нема чого, то вона стане під дверми і гуде отако: «Г-УУУУУУУУУУУУУУУУ» щоб щось вона дала, а тут прийшла якась жінка, як кажуть, прохачка ну видно, ще хуже може в неї дома нічого не було, то я пам’ятаю, що мама насипала їй борщу, вона сіла там на коридорі на дворі і їсть, але їсть спочатку, ну таке запам’яталось, спочатку значить усе рідке виїла, а тоді стала їсти цей і бур’ян і картошка, я мамі кажу чого вона спочатку рідке їсть, а густого не їсть. Я ж не знала, що вона його не їсть, коли вона залишала його на потом, потом вона це все поїла, таким чином ділилися, як у кого що було, ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Не знаю, які вони там люди вживали засоби, виживали хто як зумів, хто в кого що було.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну родичі як вони ці родичі ми спілкувалися оце ж у нас дідусь, то в нього попухли ноги він жив із батькова сестра і батьковий брат, тьотя і дядя ми на їх казали, так у їх трошки більше було їжі, бо дітей не було. А самі дорослі тут були в хаті, в їх була їжа і вони отдавали його нам, пока в самих не почали пухнуть ноги, ну шо б ми не подохли, ми дітвора, а коли мама корову цю вже поміняла свою, а в їх тоже була корова, тільки вона теж не доїлася. Вони не хотіли мінять, бо в їх була дуже добра корова і дідусь її дуже жалів ту корову, так-так, ноги попухли, а корова не доїться, а мама мусила мінять, бо дітвору щоб спасти, то тоді вже ми їм давали молоко.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ну оце ж цей бур’ян, тоді лобода, пшінка, оце що я казала її називали пшінка, кропива це я добре запам’ятала, що це ми таке рвали і їли лушпайки від картоплі, які ще залишилися, тоже туди все йшло в хід.

З яких дерев вживали листя, кору в їжу?

Ну я не знаю, вони у нас не кору, вони, я ж кажу, оце з качанів оці осередки, кукурудзи початок. Що зерно вже облущене, оці осередки таке дерево, воно то оце їли, А це ж я кажу лобода, кропива, пшінка і ще якийсь бур’ян щериця. Таке воно червонуваті листочки, оце ці бур’яни вони йшли в їжу, бо вони не отруйні були.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Тіки із граків, якшо кому-небудь вдалося, не знаю як вони вбивали. Їх тут кажуть ворони, оці зграї граків, то вони граки справді звуться, ворона це сіра вона й зветься сіра ворона, а оці шо вони чорні зграї літають вони звуться граки. Кому вдавалося, ну казали там, ну наша сім’я такого не їла, але вони казали казали, шо вони котів та собак, а ми не вірили, то були такі сім’ї, що котів тоже їли.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Я не пам’ятаю скільки коштувала хлібина, я вже забулася, що вже її купить практично не можна було таким як ми. Але оці люди, котрі трошки краще жили, ну середняки на їх казали, у їх були оці різанки хустки, то там ще якась така шерстяні спідниці там такі, то вони вимінювали за оце. Бо щиталося дорогий одяг тоді це воно тепер нічого не стоїть, тоді це було дуже дороге, бо воно не у всіх було.

Чи був голод у містах?

У містах я не знаю, я в те місто своє Миргород уперше попала у 38 році, закінчила 7-й клас, семирічка тоді ж була, то це вперше в 38-му році я туди попала, ну трошки більше за Малин, Миргород то курорт там.

Скільки померло людей у селі? Чи є такі відомості?

Не знаю, не можу сказать, щоб сказать не дуже багато. Село чимале у нас, хутір Підгора називається, то помер Федя Барченко помер, потім баба, забула як її звут,ь тоже померла. Це вони з голоду померли.

А відомості взагалі є? 

Не знаю. Архіви по-моєму не збереглись у нас у селі..

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, такого не чула. Що собак і котів їли, це чула, але щоб їли люди людей не чула.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Це значить сільрада виділяла підводу оце. Ну як хтось помер, ішли заявляли у сільраду, а сільрада вже в колгоспі брала підводу, запрягали там коня і везли скільки душ сьогодні померло. Ото всіх в яму, ніяких домовин не робили, просто так складали в яму і закопували.

Чи платили тим хто займався похованням померлих?

Нічого не платили нікому нічого не платили

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Я не знаю, бо я із села поїхала у 48 році і туди тільки навідувалась, коли тільки тиждень або дві неділі їздила, я там щас нічого не знаю.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», Зелені свята?

А поминають їх же тоже хоронили в основному там де було кладовище.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

А церков ж не було, то тепер церкви відкрились, я ж там не була. 

Чи є у вашому селі церква? 

Ні, немає.

До якого патріархату вона відноситься?

А тоді ж був один патріархат.

А зараз? 

А зараз до московського.

Чи встановлені хрести чи пам’ятники померлим від голоду?

Не знаю, понятія не маю, я в селі не живу. Не буду казать.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Кому хто розказував той знає, ось, наприклад, у нас в газеті була така стаття. 

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Ну всі знають, що це влада винувата.

Що таке «Торгсін»?

Я так приблизно знаю. Це при непові він був там відкритий, але я не знаю, що там продавали, не знаю, ми там ніколи нічого не купляли. Його там поблизу наверно і в Миргороді не було, не знаю.

Місце запису: с. Селещина, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 11.06.2009 р.

Хто записав: Громков Іван.

Респондент: Карпенко Марія Єлисеївна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Селещина Машівського району Полтавської області.

Пам’ятаю страшні 1932-1933 роки, коли був голод на Україні. Мені тоді було 7 чи 8 років, але в пам’яті відклалися так звані активісти продовольчої бригади (їх ще називали буксирами), які ходили від хати до хати, забирали все, що могли,- продукти, речі. Ніяких документів на збирання продуктів ці люди не пред’являли.

Селяни намагалися приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів, хто де міг. Ми ховали в стінах хати, під припічком. Якщо людина відмовлялася віддавати продукти, або активісти знаходили заховане, то цю людину забирали у в’язницю. Часто сім’ї залишалися без годувальників. Щоправда тим, хто йшов до колгоспів, давали продукти, але не всі хотіли туди йти. Ми збирали у полі колоски для колгоспу, поле охороняли їздові.

По декілька разів приходили до хати забирати худобу для колгоспу. Люди ховали домашніх тварин у посадках. Літом люди почали помирати з голоду. Лише заможні селяни змогли вижити, бо в них були харчі. Ми виживали як могли, їли все, що не отруйне – ягоди, коріння, акації, липи, вишні, а також голубів, горобців, граків.

Місце запису: с. Ряське, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Тютюнник А. С., Лазебна А. В.

Респондент: Саєнко Іван Григорович, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Ряське Машівського району Полтавської області.

Іване Григоровичу, Ви пам’ятаєте голод 1933 р.?

Аякже, був здоровий же, 11 год ішов.

У Вас велика було сім’я?

Батько Грицько, мати, я і 2 сестри.

Чи хто допомагав вижити у скрутну годину?

Кожен сам себе рятував здебільше.

Іване Григоровичу, пригадайте випадок, який запам’ятався на все життя?

Селом їздила буксирна. Виділяли підводу у волості. На ній душ 6 було. Були в них штики такі. Вони ними кругом штрикали, нишпорили кругом. Ми тоді трохи далі, в Холоші жили (т. з. куток). Вони шастають, лазять кругом у нас у дворі. З ними був Тихін Топикваша (ветврач). На горище він по драбині поліз. А у нас там біля кутка мішок із зерном був прихований. Ми боялись, що забере, викаже. Ага. А він подивився, побачив, аякже, злазе, назад і каже: «Ходімте, нема тут нічого. Я діждав вечора. Батько наказали набрати торбинку зерничка і одблагодарить. Потом я зробив драчку, що крутити. Передеру було дрібненько зерничко. Мати зварять похльобку. Потроху їли так і вижили. Якби не Тихін Леонтійович, не вижили б. То батько, поки живі були, все казали, щоб я допомагав Тихону, поки він житиме.

Я не забував того ніколи. Все допомагав: чи в млин звозити, чи хліб привезти. А перед смертю сказав, щоб ти мене на кладовище провів. Я його побрив, передів, помив.

Ви виконали його волю?

Все, все. Зробив, як казав, а потім і жінці його до самої смерті допомагав.

Віра Михайлівна говорила, що ви Тихона Леонтійовича батьком звали.

Не помню вже. Може й звав.

А ще не пригадуєте, як хто допомагав, у важкі роки вижити. Пригадайте, будь ласка.

Хто кому, дітки, помагав. Кожен за себе. А ще помню. Іде віз з трупами, тягнуть ті, що збирали мертвих, дівчинку, вона ще жива. Та плаче: «Я ще жива». А один: «Я за тебе вже пайку получив». Ото таке. А ще один хлопець чужий до нас в хату заліз, ще як корова у хаті була. Уліз у хату. Лежить. Хтозна хто. Витягли з хати. Хтозна хто він. Дякуємо вам за спогади. Живіть здорові!

Місце запису: с. Павлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  05.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Саєнко Марія Потапівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Новопавлівці Машівського району Полтавської області. 

Де Ви народились і коли?

Та родилась я в 1922 році. А село Новопавлівка.

Це Вам на той час було 10 років?

Та так же.

Ви розказували, що Вас від голоду спас голова колгоспу. Так?

Да. Він сам павлівський. А прислали до нас, в Новопавлівку. Він був у нас на квартирі.

А звали його Федір Федорович…

Федір Федорович Куйовда.

Ви розповідали, що мама була у Вас дуже великою хазяйкою.

І хазяйка, і їсточки готовила дуже добре.

І він у Вас був на квартирі. І їсти вам приносив потрошку.

Приносив він папаші. Бо він пухлий уже був. А приносив, бо йому в канторі готовили. Тоже коржі були, ржані такі. Піджак у нього такий був, сукняний. Я як січас бачу його, а з середини карман був. Здоровий такий, так він бере той корж пополам складе, та все папаші несе. Так ми йому з сестричкою, поки він отдиха і чоботи начистимо і онучі постираємо. А чистили чоботи як. То все сажею, щоб чорні були. А коржі то він папаші дає, а нам все не дає.

А сестру як звати було? Галя?

Галя. А нам же хочеться, так ми з Гальою, як він пішов на роботу під дивилися, куди він на грубі поклав той корж. Так ми рішили давай, хоч по капельці влупаємо. Голод же. Хоч він нам і батько, а нам тоже хочеться.

Голод своє бере.

Як же достати? Втягли стіл, нам же вже по десять було. Поставили його до груби, не достанемо і з столу. Кажу Галі: «Ставай рака, а я на тебе». Стала вона рака, я злізла на Галю, достала той корж. Одлупила трохи, поклала назад. А тоді не зчулися, як і ввесь з’їли. Боже, приїхав Куйовда та почав: «Дівчата, та як же ви оце з’їли, та я б же вам дав. То ж я батькові приніс». Ну, шо ж треба признаватись. Признались, як ми туди карабкались. То вже приказував, щоб не займали батькового, і а коли і нам дасть. Ото, так і вижили. Царство йому небесне, благодаря йому і вижили. А ще було в нього ружжо. Так поки ми спимо, откриє віконце, то пристреле то горобця якогось, то гаву. Ми їх патраємо. Нікому такого не желаю, як ми пережили.

То він так дальше і робив головою колгоспу в Абрамівці чи ні.

Ні, не в Абрамівці, а в Новопавлівці. Це воно зараз пошти одне.

Це воно зараз мале село.

А тоді і в Абрамівці були колгоспи. А тоді таке получилось. Я ж ото вийшла заміж в Павлівку тоді і зустріла його в сільській раді, він агентом робив, податки збирав. Пішла замість свекрухи, вона робила виконавцем, в сільську раду, коли Куйовда заходить: «Ти Потапова?». А в мене очі чуть не повилазили, а мені зразу ж оті коржі перед очима… Ну все, шо не було, а дякуючи йому, хай йому земелька пухом, вижили. Всі осталися живі, і ми, і папаша.

А в Новопавлівці багато померло з голоду?

Та мерли, ну я якось зараз не назву. А біля нас недалеко сусіди жили, та голодували дуже та повкидали дітей своїх в колодязь навесні, а знаю це навесні було, бо ходили козельки збирали, та й почули голоси, плач. Ми туди підходимо. «Хлопці, це ви?» «Та ми. Це нас повкидали». Так їх тоді витягли. Отаке горечко пережили.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівського р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  12.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся.

Респондент: Билим Іван Михайлович, 1924 р. н.

Під час голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області. 

Причинами голодомору 1933 р. були індустріалізація і колективізація. Ну, тепер я уже читаю ось в газета, що це було зроблено спеціально, щоб знищити якомога більше українців.

Весною було найтяжче, бо ми їли все, що знаходили: будяки, молочай, молоду зелену травичку, листя з дерев. Люди з голоду дохли як мухи. Да, і людей їли, деякі. За мною тоже ганялися, ну так і не спіймали.

Не знаю, у до нас не приходили додому, щоб щось з харчів забрати. У нас сім’я велика була, батьки в колгоспі уже були, їм просто нічого не дали – і все. Ну в сім’ї у нас правда від голоду ніхто не помер. А біля нас Левченко Василь жив – то його з’їли. Та ні, в город ми не виїжджали. Бо й не пускали нас, та й не було з чим їхати туди.