Місце запису: м. Черкаси.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Шаповалов Дмитро Пилипович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років перебував у селі Рижанівка Звенигородського району Київської області.

Жив у сім’ї із пʼяти чоловік: мати, батько, троє дітей. Як першокласника мене брали на роботу у поле, збирати колоски після збирання врожаю. Колоски їсти забороняли, а вʼязали у квітки колоски пшениці і здавали у колгосп. За це нам варили куліш і пшоно, і вода. Ночували у куріні покритим соломою і застеляна підлога із соломи. До дому не відпускали. Батьки робили в колгоспі і теж їм давали 200гр. хліба і куліш на 1 робітника. Допомагали дід із бабою. Сусіди були голодні та пухлі від голоду і помирали. Їли квітки акації та гнилу картоплю із ям, де були закопані врожаї. Врожай був дуже гарний і пшениця, буряки, морква картопля.Все вивозили підводи з кіньми, що приїхали з району, нікому не залишали, забирали у людей вдома, робили в хаті обшук і відібрали все! Були збудовані деревʼяні вишки до 15 метрів висотою і там сидів охоронець і обдивлявся поля. На конях їздили охоронці з рушницями. Бурякову площу від дороги 3 рядки буряків цукрових перераховували школярі. Якщо не було буряків, значить їх покрали.

Голова колгоспу був місцевий, прізвище Колісник за заслуги його забрали у район першим секретарем райкому партії. Опору геноцидній політиці ні цей ні наступні не чинили всі справлялись і людей не шкодували. Батьки наказували не йди до школи садком, а по дорозі, бо зловлять і зʼїдять. Був такий випадок: як робили ми на полі, хотілося дуже їсти, я взяв 3 колоски із (копни) облущив і зʼїв, а з вишки охоронець побачив і забрав фуражку, батько новеньку купив до школи і каже, що відправить мене  у район. Я сиджу під (колою) і плачу. Їхав кіньми батько і питає чого плачу, а кажу забрали фуражку, то вони батькові віддали. Вкрасти було неможливо, охороняли навіть і вночі. Людей, що помирали сусіди хто мав силу відвозили на кладовище і скидали в яму.

У сусіда (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) було 8 дітей малих і спали на підлозі у соломі пухлі від голоду. Він украв бугая в колгоспі зарізав і відрізав ногу приніс додому і кинув дітям і вони його їли  сире. Зразу приїхали за ним, подивилися, що діти всі голі і гризли мʼясо. Його пожаліли і не арештували. В кого велика сімʼя і робили батьки в колгоспі то давали 2 літри молока. Так ми виживали. 

Місце запису: с. Стеблів, Корсунь-Шевченківський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 5 серпня 2002 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Шевченко Ганна Йосипівна, 1921 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Стеблів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.

1933р. був мокрий. Дощі йшли, все вимокло. Коли косили хліб, то ставили його в копи і старалися ті копи ворушити, коли дощ ішов, щоб хліб не проріс а він всеодно весь проріс і пропав. Мій дядько був завмлином і ядо нього пішла просити хліба, а тітка на мене посварилася і вигнала. Дядько мене таки догнав тоді і вернув мене до нього додому. Дав жменьку пшениці. Я й піджарила і качалкою розтерла, з молоком зварила. Після такої їжі я єлі вилізла на піч і думала, що живіт лопне. А той день батько з Києва привіз вечором хлібчику і дав мені кусень хліба і моїм двом сестрам. А в нас була корова, вона й спасала нас. В сім’ї ніхто не помер, а в селі багато людей померло. Хто не мав чого їсти, то ходили до річки ловити ракушки такі, що розкриваються. Їх нагрівали і вони розкривалися, всередині в них м’ясо, його доставали і з нього пекли ліпьошки. Якось гуляла я біля комори колгоспної зі мною був ше хлопчик, він побачив, що з комори випав сучок і там сталася дирка через яку можна було пролізти і назбирати там катрушеної віки. Я зняла свій платочок і полізла туди. Так ми назбирали цілі два корита тієї віки. Моя мати її варила з молоком. 

Голод для моєї сім’ї був не дуже страшний. Причина його в тому, що все вимокало. Чи Сталін до цього причетний чи ні, не знаю, бо мала ще була.  У 1946 рокі була в мене корова і я вже робила медсестрою, а на тій роботі мені давали пайок. Лише весною було тяжко, їли шавляники. А восени все було добре. Якось батьку дали були мішок зерна, я була розтерла його і наварила галушок. Коли я їх їла, то мені здавалось шо вони пищать, такі вони були добрі. Їли скільки хотіли. У нас в селі жили жінки воєнки, які залишились без чоловіків з дітьми. Вони в 1947 р. робили на буряках і вони були покрали буряки щоб дітей прогодувати. Їх зловили, над ними був суд і одну засудили а діти лишились без матері. У мене в сім’ї в 1946- 1947 рр. з голоду ніхто не помер. Причиною голоду була засуха. Для мене ті голоди були не такі страшні, не так мені хотілося їсти у 1932- 1933 чи в 1946- 1947 рр, як у войну в Середній Азії де я робила медсестрою.

Місце запису: с. Шестеринці, Звенигородський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 25 липня 2002 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Чаплига Данила Юхимович 1905 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Шестеринці Звенигородського району Черкаської області.

Ой, доцю, страх що було! В сорок седьмом году ще не так. А в триццять третьом… – ой, лучче тобі й не знать і не чути… Блядський Сталін що зі своїми нелюдями творили!… Мені тоді 28 год було, а бач вижив, даже нове тисячєлєтіє зустрів! Голод був страшний! Якби ж то тіки ми з жінкою, а то ше двоє діток наших страдало. Ці вражі несиголовці все одбирали до останньої зернинки і поганенької картоплини. Отак бува, виходиш з хати і замічаєш що все менше і менше котів і собак бігає по кутку, то там то там кості валялись. Про свіней і про корів я вже мовчу, їх поїли ше в началі мору. Помню прийду з лісу, принеси діткам цвіту акації і вони довольні – їли жадно, я усігда ділив їм порівну. А якось осінню приїхав Василь, сусід, з Западної України, то заніс нам гостинця – торбочку крупи, кульок сахару і трохи солі, а я пішов на колхозне поле, та найшов штук з 5 картоплин загнивших, то жінка наварила “баланди” і наколотила води з сахаром – ото був празник! А зімою було саме важче, якщо в селі жило 650 чоловік, то осталось трохи менше 200, всі повмирали, або й поїли друг друга… Мороз, помню, був сильний, а люди вже знесилені від голоду вже лежали в хатах і не могли вже стать. Не далеко від нас жили люди, а в них аж семеро діток було! Та поки Степан подався на Западну Україну, Паразка (жінка його) зійшла од голоду з ума: відрізала собі ліву руку, шоб вгомонити обєссілєвших діточок і хоть якось їх накормить, а потом, коли Степан вернувся, то вона вже от гангрєни померла. Заходи він до хати і баче картіну: старша Оксана шось варе, як узнав, шо зробилось і шо в тому казані вариться за “похльобка”, то він, бідолага, виліз на горіще і повісився на бантині… Страх та й годі!…Сталінські собаки, як здівались! А урожай же тоді був же то шо нада, то вони свій народ гноїли і морили, а амириканців кормили; “розкуркулювали”, сволочі колхозників і робочих людей, які весь харч потом і кров’ю своєю наживали. А шоб ти, доцю, бачила, що творилось і яка вонь стояла, коли сучі НКВД-ешники “очищали” село від трупів і кісток умерших. Ламали двері в хатах та виносили одтудова полурозкладені трупи хазяїв та їх діточок. Ти ж знаєш що в нас на Україні такі люди, що нема їх нічого милішого як своя хата, то їм було вмирати в своїх хатах, ото і закривались, лягали і ждали, коли вже прийде та “баба з косою” по них і ізбавить їх од тих страшних мук, то вона вже як прийде, то вже ніякі двері її вже не остановлять… Шоб не тратить врем’я, ті виривали одну чи дві величезні ями і скидали туди на купи всіх без розбору померлих… Там на тому місті, поставили гарний пам’ятнік на честь загиблих від мору. Даже приїзжала комісія з Черкас, тоже оце розпитували про це діло, як ми оце… Я тоже з ними балакав, даже на радіво записували, і по телевізору передача була, і даже наше село показували і мою хату тоже. От так…

Ой, пробач мені, доцю, не можу більше отого кошмару згадувать і розказувать не можу. 

Місце запису: с. Вільшана, Городищенський р-н., Черкаської обл.

Дата запису: 4 серпня 2002 р.

Хто записав: Підгрушня В.М.

Респондент: Підгрушня Оксана Дмитрівна, 1916 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Вільшана Городищенського району Черкаської області.

Де ви жили у 1932 р?

Жила у місті Вільшана (з 1954 р, це смт. Вільшана Городищенського р-ну)

Скільки вам було років на 1932р, Ви є свідок?

Мені було 16 років і я свідок голодовки.

Яка у Вас була сім’я?

Сім’я була така: мама, брат (1914 р.н) і я. Батька вбили в 1917 році.

Ваша сім’я була заможна?

Діда розкуркулили: коні, сіялку і віялку здав в колгосп та й сам пішов у 1929 році в нього працювати. Віддав колгоспові будівлі, які були криті жилізом. Але їх всеодно вислали на УРАЛ. Дід і баба вернулись, а син остався там на шахтах, так і не повернувся.

Хліб у Вас забирали?

Ні, ніхто хліб не забирав, бо вдова

Як Ви пережили голод?

У нас була корова, було зерно, картопля. Ми не голодували. Навпаки, казали матері, щоб варили великий горщик їжі, ми його ставили в сінях. Приходили люди і їли. Ми підгодовували людей. Мати їздили в Ставрополь та одяг купила, кукурудзи та кукурудзяної крупи. Із села Тарасівка до нас була прийшла одна жінка якась нам далека родичка, принесла діжечку щоб за неї мати дала чогось поїсти, бо пухнуть з голоду.

Кажуть шо в селі Тарасівка був великий голод?

Да, там село було “глухеньке”, то люди дуже мерли, багато було слухів, що людей їли

У Вільшані випадки людоїдства були?

Були, я знаю два. На краю хутору Моргуків (а він переходить у теперішню  вул. Вільшанську) жила сім’я (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.). Після голоду з дітей залишився один Гриша, а його брата і сестру, які ходили в яслі, порізала рідна дядька. Вони зайшли до неї в яслі, а вона їх і порізала. Ця дядина жила по вулиці ( яка тепер називається Вільшанська). Ця дядина поховала голови в лежанці. Як це діло розкрутили і познаходили ті голови, то її прив’язали за шию мотузку і водили по базарі у Вільшані. Ще один випадок: нижче теперішнього “сітоцеху” ( вул. Лесі Українки) жила жінка на ім’я (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.), фамілії я не помню. То вона зарізала і з’їла свою рідну дочку.

А хто займався похованням трупів?

Точно фамілії не скажу, але їздили підводою по- під хатами і збирала і мертвих і напівмертвих. На Морозиху напівмертву забрали на кладовище. Викинули в яму, А вона почала проситися. То її пожаліли і відвезли назад. То ця Морозиха прожила ще років зо 20 після цього.  

З Ваших родичів хтось помер?

Ні, всі живі.

Голод 1946- 1947 ви пам’ятаєте?

Да, пам’ятаю, тоді була більша голодовка.

А чого так?

Я була замужем, було у мене троє дічват. Чоловік був у полоні і за це його відправили в табори в Сибір, там і загинув. Я жила вже тут, де зараз. Сюди ми переїхали у 1939 р. я працювала в колгоспі. Хліба не давали, вкрасти не можна було. А корова була тільки молока не було. Лише весною, коли корова отелилась то носила молоко на базар і продавала його на стакан, а на ті гроші шось купляла чи крупи якойїсь чи ще щось. Моя середня дочка жила на той час у баби, пасла корова, то там і харчувалась Діти завжди хотіла їсти. Дочка часто говорила: Мамо, я тут наїлась( показує на живіт) а тут хочу ( показує на голову). У мене тоді жила Ганна Гамасівська, бо в неї хата згоріла, то вона і попросилась. Вона працювала санітаркою у ветлікарні, то інколи припросила шматочок хліба. Щоб получить хліб по карточках, то дівчат просила зночі до лавки щоб займали чергу. Але дякувать Микиті Чирві, який завжди стояв на дверях і пропускав людей, по черзі, щоб не було товканини, а він сам був здоровий. То він завжди дітей пропускав, бо вони маленькі. Давали по півхлібини на душу. Багато людей їздило в Западку по хліб. Але мало хто вертався з зерном. По дорозі зерно забирали. А то могли взагалі з поїзда викинути.

А “Закон про 5 колосків” діяв?

Оно Филимонова Палажка зібрала кілька колосків на полі, то засудили на 1 рік.

А що ще їли?

Варили борці з буряка та іншого. Довбали картоплю мерзлу. А весною треба було ж посадити картоплі, то садили лушпайки і то садили ті у кого вони були.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Федоренко Лідія Андріївна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Федюківка Лисянського району Київської області.

Чи пам’ятаєте Ви Голодомор 1932-1933 років?

Дуже добре пам’ятаю голод 1932-1933 рр. восени 1932 роки зібрали дуже великий врожай зернових. Активісти ходили по хатах і забирали всі продукти ( зерна, буряк, картоплю), грузили на вози і вивозили. Заховати ніде не можна було і шукали кругом, доставляли з ям, які були в землі металевими прутами. В кого були маленькі діти, шукали навіть в колисках і забирали все, що знаходили. В кого були корови, телята, поросята птиця- також забирали. До весни ще якось доживали, а весною стали дуже помирати: зелені ще не було, а все що заховали-скінчилося. Люди ходили пухлі та голодні. У нас була мати-мачуха, батька в 1930 році вбили, а нас було троє сиріт. В колгоспі була тракторна бригада мати готувала трактористам їжу. Звідти іноді приносила їжу і нам. Ми не пухли, а у матері були пухлі ноги. Вона дуже нас берегла, зачиняла в хаті і наказувала не виглядати з вікна, бо вже появилися випадки людоїдства. В селі було декілька сімей людоїдів: вночі носили з цвинтаря людське м’ясо в мішках. Зимою повиловлювали всіх собак, котів, ворон, горобців. Ми думали що ніяких птахів не буде. Ранньою весною копали мерзлу картоплю, пекли млинці, добавляли зелень. Їли лободу, листя з липи. Найбільше люди голодували весною 1933р. не пам’ятаю чим садили і сіяли на полях. Як появився колос, то рвали і їли. Скільки ми не їли, а їсти дуже дуже хотілось. На деревах появились сливки і маленькі яблука з них варили борщ добавляли всяку траву. Коли вже доставляли хліб люди стали пекти коржі. На полях залишались колоски і діти ходили і збирали їх, але цього робити не можна було: наглядачі на конях ловили і били негідників, були випадків що розслідувачі. Вийшов закон “п’ять колосків” згідно з цього закону людей судили і арештовували. На трудодень видавали по 100 гр зерна. На рік потрібно було відробити 200 трудоднів. Якщо люди не відробляли їх то не видавали зерно, обкладали великими податками. Восени людям стало легше і на городах виросли овочі, були зернові. Люди не стали вимирати. Після війни в 1947 р також був голод але в нашому селі люди не помирали тому що їздили за продуктами на Західну Україну там був великий врожай а в нас був неврожай. 

Місце запису: с. Виноград, Лисянський р-н., Черкаська обл. 

Дата запису: 2 січня 2008 р.

Записала: Глущенко Наталія Петрівна.

Респондент: Глущенко Лідія Тимофіївна, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Виноград Лисянського району Черкаської області.

Пам’ятає, що був голод у 1932-1933 роках. На її думку, причина голоду – забирала урожай влада. Влада відбирала у людей вирощене в полі, в городі. Винагород за донесення на сусіда не було, бо в той час ніхто не розповідав про сусідів. Ті, що відбирали, не мали ніяких документів на продукти. Вони приходили додому і шукали в хаті, в хліві, в кожному куточку, в погребі, перевіряли тумбочки, каструлі, горшки в печі. Тих людей, яких репресували, висилали в Сибір на тяжку роботу, звідки вони вже не поверталися. Ті, хто ходили відбирати хліб у людей, не мали зброї, люди не боронилися.

Не можна було приховати якусь частинку зерна, руктів, овочів, тому що е було куди і не було що ховати. Заховані продукти шукала комісія, їх приходило 3, 4, а найбільше – 5. Тим, хто пішов до колгоспу, їжу не давали. У людей забирали лише продукти і худобу. Моя оповідачка чула про закон “5 колосків”.

На полі була людина, яка дивилася, щоб ніхто не вкрав “квітку” колосків. За крадіжку саджали навіть до 5 років. Не дозволялося збирати у полі колоски і залишки городини. Поля о колгоспні комори охороняли охоронці. Було мало добровольців йти в колгоспи. Багатьох змушували. Приходили і змушвали іти записуватися в колгоспи. Ходили збирати в людей зерно і продукти і вранці, і вночі, на один день приходили один раз. Весною 1933 року перед жнивами почали помирати з голоду люди. Сиріт тоді було небагато. А держава ними не опікувалась. У селі не голодували заможні люди, тому що вони записувалися у колгоспи. Зуміли вижити заможні люди. 

Люди один одному не допомагали, ніхто ні з ким не ділився, бо не було чим. Люди їздили на Західну Україну, там міняли одежу на продукти. Ніхто нічого не робив для виживання. Люди не мали допомоги від родичів, які менше голодували. В їжу вживали лопухи, корінь, лободу, листя з дерев, мерзлу картоплю, бересток, гильняк, спарцет, їли і коней. У місті можна було вимінювати. Міняли “на стакан”.

У містах голоду не було, а якщо був, то не такий сильний, як в селі. Моя оповідачка не знає, що таке торгсін. Відомостей не має, скільки померло людей у селі. Але померло дуже багато. Оповідачка не пам’ятає про випадки людоїдства у селі. Але казали, що були такі люди, що їли дітей. Померлих хоронили на кладовищі. Їх складали в одну яму (без трун), обмотували радюшкою чи покривалом і кидали, в ямі було приблизно по 10 чоловік. Були такі випадки, коли кидали в яму, а люди не ворушилися. Люди боялися ходити по сусідах через те, що боялися, щоб зловили дитину і не з’їли. Тим, хто ховав померлих не платили. В селі поминають померлих на “Проводи”, “Гробки” і Зелені свята. За радянської влади ніхто в церквах не поминав померлих, а тепер правлять панахиду. В селі є православна церква, але хрестів і пам’ятників померлим від голоду не встановлені. Оповідачка про голод розповідала (дітям, внукам, правнукам.) Сучасна молодь знає про голод 1932-1933 роках. Оповідачка вважає винними у загибелі багатьох людей державу, комуністичну партію. 

Місце запису: невідомо.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Дратована Ніна Василівна, 1930 р.н.Дратована Ніна Василівна, 1930 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 проживала в селі Заліське Тальнівського району Черкаської області.

Була я тоді маленькою. Мама розказувала як просила у сусідів пусті кукурудзяні качани, вже облущені, розбивала молотком на дрібненькі крупинки і відносила у млин. Виходилось щось подібне до тирси. Мішали це з жменькою зерна і міняли на одежу. Змоловши, пекли на черені у печі млинці. Робили ще млинці – мішали зерно з лободою. Люди їли здохлив коней, коров. Літом мати ходила у інше село полоти городи за це їй давали три фунти хліба. Виходило по шматочку на нас малих, бо кукурудзяний хліб важкий, наче та скибочка у воду вмочена. Рвали спориш, він був такий густий у нас в подвір’ї, їли його. Як же ми ждали поки буде на городі картопля і кукурудза. Весною достали на посадку по маленькій жменьці. Картоплю ж садили лушпайками. По сусідству була сім’я. Теж вони голодували. Але якось знайшли шкуру з теля. Так з неї повністю наварили супу, прямо з ворсинами, понаїдалися, стало їм погано, так всі діти й повмирали.  У 47 теж голодували. Але ж батько був роботящий. Поїхав на Западну Україну на заробітки. Вернувся привіз мішок шелухи з проса. Мішали те просо з липою. ЛИпа росла тоді тільки в лісі, за кілька кілометрів від села. Наробили млинців, такі смачні вони нам тоді здавалися, поїли. Так і виживали. 

Місце запису: с. Моринці, Звенигородський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: 20.10.2005 р. 

Хто записав: взяла Пискун Катерина Юріївна.

Респонденти: Компанієнко-Пискун Софія Луківна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Моринці Звенигородського району Черкаської області.

Коли почався голод, мені було 4 роки, а почався він з літа 1932 року. Про це була розмова в сім’ї. Мати уже працювала в колгоспі, брату Васі було 12, 5 років, він ходив у 7 кл., з нами жили дід і бабуся, яких вигнали з їх власної хати, бо в них був зять Макар Босенко, який мав двоє дітей, пару коней і золоті руки, був коваль, а ще великий трудяга. І за те, що він не пішов у колгосп його розкуркулили і всю сім’ю вивезли в Сибір, а діда і бабусю вигнали з їх власної хати, всю господу розтягли і вони остались під тином. Мати вже землі не мала, а трішки сіяла жита в городі, була городина, але влада наклала контрибуцію непомірну, а як не було чим її виконувать, то забирали все, що було в господі: картоплю, буряки, квасолю і даже сухі грушки, яблука. Літо було врожайне, – так розказувала мати. 

В селі були організовані команди з “активістів” які називалися “червона мітла”. Вони були озброєні пістолетами, кілками, загострені на кінці, що зручніше було штрикати землю, діл у хаті, солому, тощо. Люди дуже боялися їх, ними лякали дітей, якщо хтось не слухався. Це були безпощадні головорізи. Для них не було нічого святого, – ні старих, ні малих не жаліли. Вже до Нового року в селі не було не картоплинки. Перебирали суху полову і вибирали крупинки, а тоді пекли маленькі коржики. Пам’ятаю, і до скону не забуду, як мати заховала вузлик жита у солому на кроваті, накрила рядном і подушкою і поклала мене, наказала лежати тихо, бо йде Хапис і Точка(це прізвиська), якого я вже смертельно боялася. Вони почали кричати на матір, грозилися посадити в тюрму як куркулиху, перекидали все барахло в хаті і все тягли з-під мене той вузлик. Ми всі гірко плакали, бо це була надія, що хоч трішки посіє мати на майбутнє.

Тих хто вказував на сусіда, дуже возвеличували, давали пайок, наставляли бригадирами, ланковими, тощо.  Люди дуже боялися тих, що приходили відбирати продукти, це були жорстокі, невблаганні люди. Ніхто не посмів би провірити в них якісь документи, вони не жаліли навіть свою рідню. Вони грозили пістолетами, били шворками, арештовували, відправляли в   районну буцегарню. Люди були беззахисні перед ними, нікому було пожалітись, від них нічого не можна було приховати. В селі було багато таких “команд” І я до цього часу їх пам’ятаю. Це Хомко Порфирій (Точка по-вуличному) , Хамко Савка (Папа). Іващенко Макар (Ісузуб), Ткаченко Архип (Сєпур). Це ті, хто був на нашому кутку. Всі вони жили і далі в селі. Тільки один Хамко П. був засуджений, бо вбив свою жінку і викинув у криницю.
Так склалась моя доля, що я їх усіх знала і з ними стикалась поки їх і не стало і дітей їхніх. І бачила, що їхні жінки носили кожух, свиту, спідницю моєї матері, які в неї забрали, а ми остались у дранті. Люди пухли, мерли, а вони були ситі, гладкі, багаті, гулянки влаштовували. Як люди ждали весни, перші зелені листочки. Не можна без суму згадувать, як ми, діти, бігали по проталинках, зривали і їли травку, а коли почали розбиватись вишні, черешні, то їх клейкі листочки були найбільшими ласощами. Ісора і листя липи, акація були за ласощі, тоді було чим набити живіт. Дідусь і бабуся померли з голоду, брат ходив до школи пухлий, мати ходила в колгосп голодна, а там інколи давали якусь сіреньку бурду, я ходила в ясла, і там раз у день давали якусь їжу. 1933 рік показував на врожай, люди повзли в поле по якусь поживу: гнилу картоплину, бурячок. Це все була їжа. Коли почалися жнива, і комусь вдавалося вибратися в поле і зібрати колосків, той був щасливий, бо, якщо наглядач побачить, то видере і поб’є. Так був у селі убитий хлопчик, що попався з колосочками. (Вбивцю не назву, бо ще живий його онук). За п’ять колосків давали строк 5-6 років. Цей закон діяв до смерті Сталіна. Є ще діти тих, хто сидів за колоски.

Люди наші трудолюбиві, але колгоспу не любили, бо їх туди загнали насильно, відібравши нажите тяжкими трудами. колгосп – це тоже панщина, тільки втричі більша і гірша(на пана робили два дні в тиждень, а в колгоспі – 7) добивалися власті за податками, підпискою на позику, забирали у “воронок”. це були недобрі, злі, мов собаки, люди в чорних шкірянках з пістолетами. Це повторювалося безліч разів, для окремих сімей це були тортури. Коли почали масово вимирати люди, то діти повзали безпритульні, голодні, пухлі, мерзли під тинами, під хатами, на полі, де шукали якусь їжу. потім власті розпорядилися забирати дітей в притулки. В с.Моринцях був такий притулок в хаті Чорномора, якого вигнали з хати. Там дітей підгодовували. Але чи всі люди вимирали, голодували? Як завжди, були хитріші, вміліші, які зазравали з владою, втершись в довіру, ставали бригадирами, комірниками, активістами. Вони жили на широку ногу, вони їли те, що видерли в голодних, та ще й пайки одержували. Люди ховалися один від одного, хіба рідні підтроимували, якщо мали чим. Рідко хто мав чим ділитися. Даси комусь – обділиш себе.  Та й чим ділитись, як у засіках тільки миші. Їли кору з липи, берези у зимову пору 1933 року, гнилу картоплю, якщо така була. З цього пекли дуже смачні млинчики, а весною їли все, що можна було у рот укинуть – листя липи, вишні, черешні, цвіт акації (делікатес, бо його не було де достати, не всі могли вилізти на деревину). 

Весна 1933 року показувала на врожай. І коли зав’язались черешні, яблука, то діти їх “пожирали” і це не рідко ставало для них смертельним. Старші ще варили хляки з старих шкур, якщо такі були. Про собак, котів нічого і казать їх у господах не було. Можна було щось купити на вокзалі, та не було за що, люди все проміняли або у них забрали власті все, що краще десь поїхати не можна було, бо скрізь стояли загони з міліцією. Люди чули, що в містах харчі дають по карточкам та й гроші людям платили, але це для них було недосяжним.

Були десь “Торгсіни”, та в людей вже не було ні хрестиків, ні сережок, ні дукачів, ні золотих чи срібних грошей. Їх доморощені хитруни сільські забрали у бідних ще раніше у революцію і після неї. Відомості про померлих були тільки в сільській Раді, але це таїлось від людей, ніхто не смів цього взнавати, бо це було опасно робити 90-х років 20 століття. Це грозило тюрмою. Коли учитель Компанієнко Василь Антипович хотів уточнити такий список, то його визволив КГБ і попередили, аби не ліз не у свою справу. А ті хто хоронив померлих, все це тримали в таємниці, та вони вже давно померли. З розповіді матері знаю, що основні поховання були на старому кладовищі, там, де тепер побудована заправка і в тому кутку дороги, на місці, де побудований дитячий садок, що в народі звалося “кого Мацька”. Старе кладовище не діє з 40-х років 20 століття. Табличок, хрестиків, пам’ятників тоді не ставили, загубились, запали мочилки, та й не було кому їх доглядать, старі, замучені голодом і горем не могли і вимирали, а молоді було заборонено ходити на кладовища, за це виключали з піонерів, з комсомолу. Учителі суворо наказували, брали підписи з дітей, що вони не підуть на “гробки”!? А тому все це пішло у небуття. Масово почали поминати померлих вже в часи Горбачовської перебудови. 

За часів радянської влади в селі церкви не було, то в церкві не поминали, а люди в душах це мали, то і поминали в своїх сім’ях, на похоронах, бо релігійні свята відзначали таємно в кожній сім’ї. Зараз в селі є церква московського патріархату та ще й осередок суботників. В 1990 році в Моринцях на Старім кладовищі встановлено хрест – пам’ятник померлим від голоду, але наш сільський батюшка там рідко править молебінь, мабуть йому про це не вказують, а сам він не догадується.  Моїм дітям і внукам розповідала і часто згадую про голодомор. Вони знають із інших джерел, але, думаю, вони не переймаються, як було нам дітям голоду. Розповідали їм, що в селі була одна сім’я, яка викрадала дітей і їла. У них біля хати було багато кісток і в печі їх там палили. У сім’ї Луки Милокостого людоїди з’їли 4,5 років хлопчика. Цю сім’ю десь вивезли і більше про них нічого не чули.  Трагедія 1933 року – це катастрофа нації. Вона відлунює і до сьогодні. Тоді ворожнечу розпалювали між людьми. Було так, що сусід їде до сусіда робити труд, а завтра той іде до нього. “Червона мітла” змела з села все їстівне і оставила скрізь ями, куди кидали мерців.  Сталін – тиран і садист, прищеплював ці нездорові властивості своєї культури своїм підлеглим, а ті вже своїм підлеглим передавали як заповіт. Нещадність ішла згори, пронизувала всі щаблі управлінської ієрархії. Люди писали Сталіну, Кагановичу, Молотову. Писали у небуття, ні відповіді, ні порятунку. Але наглядачів з верхів присилали.  Знали про страшний голод і Українські владарі: Любченко, Косіор, Якор, Чубар, Постишев, але нічого не зробили щоб відвернути його. Пізніше вони теж стали жертвами сталінізму.  Записали ці страшні факти з болем у серці, але треба писати, щоб ця дійсність не забувалася ніким і ніколи. Це лише сота частинка того, що я могла б розповісти. Але чи буде для цього можливість? А був же ще 1947 рік. Поки що свідки цього ще є, хоч уже і старі. Хто не переживав голоду, той не зможе в повній мірі збагнути всю трагедію, пережиту нашим поколінням. Такого страхіття нехай не знають ні наші внуки, ні правнуки, ніякі люди в цілому світі.

Місце запису: с. Блощинці, Узинський р-н, Київська обл.

Дата запису: 2002 р.;

Хто записав: Малиновський Руслан Ігорович;

Респондент: Хоботня Надія Олексіївна, 1923 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. Хоботня Надія Олексіївна, 1923 р. н., проживала у селі Блощинці Узинського району Київської області.

До 1932-33 рр. ми жили всією сім’єю в с. Блощинці, що на Київщині. Нас було 9 чоловік: 3 братів та нас дівчаток 6 чоловік. Я серед всіх була наймолодша (9 р.). Мати з батьком тримали велике господарство, присадибну ділянку 70 соток. По сусідству жили наші родичі з своєю сім’єю. Городи були в принципі великі, ми всі тяжко працювали, але могли себе прогодувать. 

Як ще пам’ятаю по господарству нашому по городу бігало багато курей, мали 4 свині, були кози, 2 корови. Одним словом прогодувати себе могли. Але почалася колективізація, землю віддали колгоспу, нам залишили невеликий кусочок присадибної ділянки, поставили норму здачі певних продуктів в колгосп. Раніше ми обробляли землю плугом. Але змусили і його здати до колективного господарства, забрали і коня. Але в батька були вмілі руки – він зробив приладдя схоже на плуг і якось повільно обробив нам присадибну ділянку. Всі діти йому допомагали і в городі, і по дому. Ще батько тримав 5 вуликів бджіл, а 3 вулики після проведення колективізації конфіскували. Держава збільшила норму поставок пшениці та зернових в колгосп (державну казну). Багато хто в селі, як пам’ятаю, не витримував норми здачі продуктів і мав бідувати.

Як пам’ятаю хвиля голоду почалася з середини 1933 р. Крім того рік був маловрожайний, а норму поставок зернових державі так і не зменшили. Як пам’ятаю, заходили до нас поважні дядьки і вимагали здати пшеницю.

Батько розповідав, що дід Макар (сусід) забрав пів мішка пшениці і 8 буряків і заховав їх під підлогу в хаті. Зерно і все інше знайшли, а його взяли під варту. Що було далі так і не відомо. Макара ми більше ніколи не бачили.

Але наша сім’я тяжко працювала, щоб прогодуватись. Тих залишків пшениці не вистачило прогодувати свою родину. Як пам’ятаю, мати завжди майже розподіляла свою пайку каші чи чогось іншого між дітьми, а сама стала схожа на скелет. Далі пригадую, що мати поїхала на заробітки на Кавказ, в Середню Азію і через деякий період часу привезла звідти пшеницю, муку та інші продукти.

А ми тим часом замість картоплі посадили шкаралупу бараболі в землю. І це було диво, коли виросла величезна картопля розміром з ладонь великого чоловіка. Ось тоді ми хоч гарно поїли. 

В сусідньому ставку батько часто ловив рибу саморобними вудками та сіткою.

Крім того, я пам’ятаю людей в селі, які ходили як чорна мара. Деякі вже хворіли дистрофією. А деякі пухнули з голоду. Проносилися чутки про канібалізм, але в нашому селі його не було. По ночах до хати іноді хтось стукав, просив щось поїсти. Батько не лякався відкривати і давав хоч трошки попоїсти.

Крім того, їли деякі молокопродукти та збирали залишки кукурудзи, соняшників, буряка на полях після збору врожаю. Часто людей за це затримували і судили.

Під час голоду 1946-47 ми з твоїм дідом жили в Сталіно (Донецьк) і ми так сильно не відчували наслідки Голодомору як люди на селі. Але пам’ятаю, що навіть доходили люди до канібалізму, їли кашу з шкарлупи бараболі чи буряка, лушпиння пшениці, листя лопухів і т. д., кропиву, бур’ян, лободу.

Місце запису: с. Блощинці, Узінського (нині Білоцерківського) р.н., Київська обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Малиновський Руслан Ігорович.

Респондент: Кириленко Валентина Прокофіївна, 1927 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Блощинці Білоцерківського району Київської області.

Якщо говорити про 1932 р., то тоді я ще була мала, але дещо запам’яталось. Я бачила те, що вже тоді мати лежала хвора на великій кроваті загорнута в безліч покривал. За нею вхажував батько, бо в мене лише була старша сестра, яка народилася на 2 роки раніше ніж я. Вона в основному і допомагала батькові. Батько кожен день давав мамі розігріте молоко, яке потайком десь діставав. Врожаю не було і батько заривав в землю залишки врожаю, які не хотів здавати державі. Він варив нам дуже несмачну кашу з зелені (мабуть бур’яну) та лушпиння різних овочей. Та давав нам дуже сухі шматки хлібу, які робив сам з залишків та лушпиння пшениці. Найбільшим ударом для нас було те, що під час гарячки померла мати. Батько навіть її нормально поховати не зміг.

Після цього батько став сам не свій, мало розмовляв, став погано себе почувати. А в один день у нас на столі з’явилося м’ясо, але воно було тверде і несмачне (без солі). Я тільки потім довідалась, що це було м’ясо собаки. Батько часто ходив в ліс і знаходив гриби, які ми варили чи сушили. Рушниці не було, але іноді він ловив і ми їли маленьких лісних звірів: білки чи якийсь птах.