Місце запису: с. Ряське, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Тютюнник А. С., Лазебна А. В.

Респондент: Саєнко Іван Григорович, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Ряське Машівського району Полтавської області.

Іване Григоровичу, Ви пам’ятаєте голод 1933 р.?

Аякже, був здоровий же, 11 год ішов.

У Вас велика було сім’я?

Батько Грицько, мати, я і 2 сестри.

Чи хто допомагав вижити у скрутну годину?

Кожен сам себе рятував здебільше.

Іване Григоровичу, пригадайте випадок, який запам’ятався на все життя?

Селом їздила буксирна. Виділяли підводу у волості. На ній душ 6 було. Були в них штики такі. Вони ними кругом штрикали, нишпорили кругом. Ми тоді трохи далі, в Холоші жили (т. з. куток). Вони шастають, лазять кругом у нас у дворі. З ними був Тихін Топикваша (ветврач). На горище він по драбині поліз. А у нас там біля кутка мішок із зерном був прихований. Ми боялись, що забере, викаже. Ага. А він подивився, побачив, аякже, злазе, назад і каже: «Ходімте, нема тут нічого. Я діждав вечора. Батько наказали набрати торбинку зерничка і одблагодарить. Потом я зробив драчку, що крутити. Передеру було дрібненько зерничко. Мати зварять похльобку. Потроху їли так і вижили. Якби не Тихін Леонтійович, не вижили б. То батько, поки живі були, все казали, щоб я допомагав Тихону, поки він житиме.

Я не забував того ніколи. Все допомагав: чи в млин звозити, чи хліб привезти. А перед смертю сказав, щоб ти мене на кладовище провів. Я його побрив, передів, помив.

Ви виконали його волю?

Все, все. Зробив, як казав, а потім і жінці його до самої смерті допомагав.

Віра Михайлівна говорила, що ви Тихона Леонтійовича батьком звали.

Не помню вже. Може й звав.

А ще не пригадуєте, як хто допомагав, у важкі роки вижити. Пригадайте, будь ласка.

Хто кому, дітки, помагав. Кожен за себе. А ще помню. Іде віз з трупами, тягнуть ті, що збирали мертвих, дівчинку, вона ще жива. Та плаче: «Я ще жива». А один: «Я за тебе вже пайку получив». Ото таке. А ще один хлопець чужий до нас в хату заліз, ще як корова у хаті була. Уліз у хату. Лежить. Хтозна хто. Витягли з хати. Хтозна хто він. Дякуємо вам за спогади. Живіть здорові!

Місце запису: с. Павлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  05.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Саєнко Марія Потапівна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Новопавлівці Машівського району Полтавської області. 

Де Ви народились і коли?

Та родилась я в 1922 році. А село Новопавлівка.

Це Вам на той час було 10 років?

Та так же.

Ви розказували, що Вас від голоду спас голова колгоспу. Так?

Да. Він сам павлівський. А прислали до нас, в Новопавлівку. Він був у нас на квартирі.

А звали його Федір Федорович…

Федір Федорович Куйовда.

Ви розповідали, що мама була у Вас дуже великою хазяйкою.

І хазяйка, і їсточки готовила дуже добре.

І він у Вас був на квартирі. І їсти вам приносив потрошку.

Приносив він папаші. Бо він пухлий уже був. А приносив, бо йому в канторі готовили. Тоже коржі були, ржані такі. Піджак у нього такий був, сукняний. Я як січас бачу його, а з середини карман був. Здоровий такий, так він бере той корж пополам складе, та все папаші несе. Так ми йому з сестричкою, поки він отдиха і чоботи начистимо і онучі постираємо. А чистили чоботи як. То все сажею, щоб чорні були. А коржі то він папаші дає, а нам все не дає.

А сестру як звати було? Галя?

Галя. А нам же хочеться, так ми з Гальою, як він пішов на роботу під дивилися, куди він на грубі поклав той корж. Так ми рішили давай, хоч по капельці влупаємо. Голод же. Хоч він нам і батько, а нам тоже хочеться.

Голод своє бере.

Як же достати? Втягли стіл, нам же вже по десять було. Поставили його до груби, не достанемо і з столу. Кажу Галі: «Ставай рака, а я на тебе». Стала вона рака, я злізла на Галю, достала той корж. Одлупила трохи, поклала назад. А тоді не зчулися, як і ввесь з’їли. Боже, приїхав Куйовда та почав: «Дівчата, та як же ви оце з’їли, та я б же вам дав. То ж я батькові приніс». Ну, шо ж треба признаватись. Признались, як ми туди карабкались. То вже приказував, щоб не займали батькового, і а коли і нам дасть. Ото, так і вижили. Царство йому небесне, благодаря йому і вижили. А ще було в нього ружжо. Так поки ми спимо, откриє віконце, то пристреле то горобця якогось, то гаву. Ми їх патраємо. Нікому такого не желаю, як ми пережили.

То він так дальше і робив головою колгоспу в Абрамівці чи ні.

Ні, не в Абрамівці, а в Новопавлівці. Це воно зараз пошти одне.

Це воно зараз мале село.

А тоді і в Абрамівці були колгоспи. А тоді таке получилось. Я ж ото вийшла заміж в Павлівку тоді і зустріла його в сільській раді, він агентом робив, податки збирав. Пішла замість свекрухи, вона робила виконавцем, в сільську раду, коли Куйовда заходить: «Ти Потапова?». А в мене очі чуть не повилазили, а мені зразу ж оті коржі перед очима… Ну все, шо не було, а дякуючи йому, хай йому земелька пухом, вижили. Всі осталися живі, і ми, і папаша.

А в Новопавлівці багато померло з голоду?

Та мерли, ну я якось зараз не назву. А біля нас недалеко сусіди жили, та голодували дуже та повкидали дітей своїх в колодязь навесні, а знаю це навесні було, бо ходили козельки збирали, та й почули голоси, плач. Ми туди підходимо. «Хлопці, це ви?» «Та ми. Це нас повкидали». Так їх тоді витягли. Отаке горечко пережили.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівського р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  12.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся.

Респондент: Билим Іван Михайлович, 1924 р. н.

Під час голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області. 

Причинами голодомору 1933 р. були індустріалізація і колективізація. Ну, тепер я уже читаю ось в газета, що це було зроблено спеціально, щоб знищити якомога більше українців.

Весною було найтяжче, бо ми їли все, що знаходили: будяки, молочай, молоду зелену травичку, листя з дерев. Люди з голоду дохли як мухи. Да, і людей їли, деякі. За мною тоже ганялися, ну так і не спіймали.

Не знаю, у до нас не приходили додому, щоб щось з харчів забрати. У нас сім’я велика була, батьки в колгоспі уже були, їм просто нічого не дали – і все. Ну в сім’ї у нас правда від голоду ніхто не помер. А біля нас Левченко Василь жив – то його з’їли. Та ні, в город ми не виїжджали. Бо й не пускали нас, та й не було з чим їхати туди.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  12.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся.

Респондент: Жовнір Марія Дмитрівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області

Я з 1918 року і голод гарно пам’ятаю. Причиною голоду була індустріалізація. Усе з села видирали і кидали на новобудови. А на Западній і не знали, що у нас голод. Це люди уже потом розказували, що підійшли поїзди, вони хотіли допомогти харчами, а там кажуть: «У нас голода нет». І все. Я була одна у батьків, але ми жили бідно. До нас не приходили, продукти не забирали. А люди хто у грубі ховав, хто у печі.

У селі багато людей умирало. Я помню одна подруга померла, так ми її ягодами обложили… А їли ми будяки, молочай, шпичаки у воді рвали, коли вони ще молоді були, з листя беростків робили блини.

В город дехто поїхав, а дехто на Кавказ. Там простині і рушники міняли, а привозили кукурудзяне борошно. А золото їздили у Харків міняти на продукти. За день хто вмирав, усіх в одну могилу ховали. Батюшки не було. Просто горбик насипали – і все… Ну я не помню, щоб масово людей їли. Знаю лише, що були піймали і з’їли хлопчика, Гордіячого сина.

Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  12.08.2002 р.

Хто записав: Гасиджак Леся.

Респондент: Пукась Параска Федотівна, 1914 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області.

Я народилася 1914 року у сусідньому селі Красногорка. Тоді якраз робила кінничою. У тому році людей зганяли у колгоспи, усе забирали, того й голод був. Дали по 25 пудів зерна, а нас у сім’ї 9 душ було. Помню, цілу діжку буряків наквасили. Ну а я ж молода, прийшла з посиденьок, а їсти так хочеться, що аж страх, взяла один бурячок і їм, а папа лежить і тільки вздихає. А я думаю-ну невже їм жалко…

Урожай у 1932 був великий, ми по хлібу ходили, а хліба не їли. Якось садили кукурудзу, ну і кидаємо собі незамітно по кілька зернят. А бригадир ходить і в рот заглядає, бо воно ж видно, якщо ти їв. Ну і одну дівчину вигнав. Вона скоро і померла.

Тим, хто збирав померлих, давали одну хлібину. Ніякого священника не було, а просто замотували у рядно і ховали померлих. Колгоспну столову зробили у хаті куркуля. Хліба давали завбільшки як брусок мила. Варили там суп із самої сої, а один чоловік хотів щоб густішим був накришив туди будяків і потім помер,

Після жнив ми в’язали снопи на полі і там же й жили у куренях. Один раз приїхав голова і хотів мене забрати з собою, а я не пішла. А рядом у ямі були суперфосфати, так хотіли і мене туди вкинути. Тоді за мене заступився Вишневський, директор МТС. А на другий день його не стало. Правда після того нам почали давати по 300гр. борошна на трудодень.

Було багато пухлих людей і кожен день гарбу возили. Були случаї, що людей їли. На Солдатівці один чоловік з’їв 15 чоловік, а голови під кроватью заховав. А (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) з жінкою з’їли свого сина і принесли остатки в сільраду. Його тоді міліція забрала, а жінка пішла в дом терпіння.

Щоб вижити люди міняли 1 рушник на 1 стакан патоки. Тоді туди кидали спориш зелений, ліпили маторженики і пекли на печі. Дехто в Грузію їздив міняти золото на хліб. Важко було… Дуже важко. Дай Бог, щоб ви цього ніколи не знали..

Місце запису: с. Михайлівка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  невідомо.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна;

Респондент: Шевченко Олександра Яківна, 1922 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області

Доброго дня. Ми дуже просимо Вас, Олександро Яківно, поділитись спогадами про голод 1932-33 років.

Та й згадувати не хочеться. Страшно і важко було.

А якого року і де Ви народились?

Олександра Яківна. Народилась я 22 году, тут в Михайлівці.

Важко тоді було вижити? А Ви не пам’ятаєте урожай тоді був хороший чи ні?

Та непоганий був. Так позабирали все. Ходили такі люди по дворах, все вигрібали. Даже, де яка квасолина і ту забрали. Де яка одежина чи лахманина, і те відібрали. Сперва помер батько, Шевченко Яків Дем’янович, осталися я, мама і брат. Ходила я тоді в школу в Солдатівку.

А це де Солдатівка?

Та це в Михайлівці так куток називавсь, недалеко від нас. Тут три класи було. Пішла я в школу, а Ванько вже не пішов в школу, бо не міг. А в школі їсти готовилися й кажу вчительці, забула як її звати, щоб дала трохи їсти – я братові понесу. А вона мені: «Ти сама з’їси». А мені так обидно стало. Не повірила мені і послала мене з другою дівчиною. Прихожу, а він на печі уже мертвий. Мама одягла братика, положила на саночки і повезла на кладбище. Вирила ямку, закидала, та так, що й ніжки виглядали. Як зараз перед очима.

Таке не забувається.

І осталася я вдвох з мамою. Мама каже: «Піду в Карлівку на заробітки». «Так це ви мене покинете?» жили ми вдвох з мамою, недовго правда ми й пожили. А я хожу то по посадках, то по вигонах, то що де найду. Долежалася мама на печі немічна. Приходжу – а воно й мама вмерла. Поки її зтягли, то не знаю, де й поховали. Видно там, де всіх, назбирали та в яму повкидали. То так я осталась сама. Як коли, брат мамин приходив.

А ви не пам’ятаєте як його звали? Помагав вам трошки.

Куреня Іван. Та прийде хоч подивиться. Ходила я, ходила, коли бабуся (тут рядом з нами жила) каже: «Переходь до мене».

А як її звати?

Коваленко Христя. Ото я походила в них, тоді нас зібрали колоски збирати. Там жінка така, бездітна була, возилася з нами. Кажуть, що в школу йти. «Та куди ж я піду?» То ото як збирали колоски, то так і в школу пішли від неї, а оді патронат там зробили. Вирили кабицю, їсти варили.

Це у Михайлівці був патронат?

Тут, у Михайлівці.

А багато там діток було?

Та багатенько. Більше десятка. І ото як зібрали нас з степу в патронат, то покупили нам вдітись, вбутись і були ми там, поки покончали 7 класів. А тоді хто куди. Тітки то були, так в них свої сім’ї, а хата то моя, то я вже як вийшла з патронату, почала тут сама жити в хаті. Та й піщла на роботу, до Бабаів в огородню, то моркву, то шо чистили. А тоді пішла на ферму. Робила я спочатку коло телят, а тоді підросла – стала корів доїти. І робила я дояркою до 73 году.

Яківно, а ви не пам’ятаєте, як звати було жінку, що в патронаті була з вами?

Бездітна вона була, а звали – Періста Ольга. Вона дуже за нас переживала. А їсти варила пізня Домаха.

Я так зрозуміла Періста Ольга опікувала їх, А друга варила їсти. 

Та так.

А це колгосп давав, щоб вам варили їсти.

Та колгосп. Видавали нам ботинки чи плаття там. А на канікулах вони в колгоспі робили, якийсь трудодень їм ставили. Бо тоді ж не платили.

Важкі часи були.

Бабуся Коваленчиха мала дочку та сина. Іван той кричав: «Самим їсти нічого, а ви ще собі приймаєте». А вона пожаліла і приютили мене. Якби не вона, то хтозна щоб було. Каже: «Не слухай нікого, іди і живи з нами». То я і жила в них поки не забрали в патронат.

Яківна, ще в голод хтось з рідних помер?

Тітка — Шевченко Поліна Федорівна. Дуже важко те все вспоминати.

Місце запису: с. Машівка, Машівський р-н.,  Полтавська обл.

Дата запису:  21.03.2008 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Стадніченко Пелагея Романівна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області

Доброго дня, Пелагея Романівно. Ми знаємо, що Ви пережили страшні роки Голодомору. Ми хочемо, щоб ви розповіли нам про ті роки.

Та що ж вам розказати. Родилась я 1926 року в селі Михайлівка нашого району, там і була на час голоду. Страшний то був голод. Забирали все по хатах, де яке зерно, де яка крупинка. Не минуло лихо і нас. Мама дуже слаба була. А нас у неї двоє дівчат було. Так мене забрали в патронат, а сестру не взяли, бо старша була, з 24 року. Завідувала патронатом Ольга Періста. Годували нас там, давали 50 грам соєвого хліба та якоїсь юшки. Помню, що наша няня була бездітна, ну за нами малими вона дуже піклувалась, хорошою була людиною. Чудом вижили мама та сестра. Люди ходили пухлі. Їли листя берестка, гнилу картошку, що перезимувала. З качанів кукурудзи пекли блини. Ноччю драли горобців. В селі не було ні кішок, ні собак. Зловлений горобець – то була велика здобич для сім’ї. Юшка була навариста.

Романівно, а багато померло в Михайлівні людей?

Дуже багато. Після 33-го багато стояло пустих хат. Як люди мерли, а мерли вони як мухи, то їх збирали підводою по хатах. Кидали, навіть, напівмертвих. Мама розказували. Що одну жінку вкинули, а вона чудом вибралась з ями, уціліла і назавжди виїхала з Михайлівки на Донбас. А ще мама розказувала, що як ішли з поля, то перевіряли чи нічого з собою з поля не прихопили. Одна жінка взяла в чулку 300 грам зерна, так її засудили до 3 років. Зараз без сліз не можна згадувати ті страшні роки: і 33-й, і 47-й. І внукам і правнукам розказую про хліб, як його треба берегти та цінити.

Місце запису: с. Селещина,  Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  05.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Трембач Парасковія Василівна, 18.10.1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Любимівка (включає Сулимівку) Машівського району Полтавської області.

Добрий день, Паша Василівна.

Сідайте тут. А я оце все думаю з чого почати.

А я вас буду запитувати, а ви відповідатимете. З якого ви року?

Народилась 18 жовтня 1918 року.

То це вам буде 91 рік скоро. Ви по паспорту Парасковія?

Де ви народилися? В Михайлівці?

Ні. В Сулимівці. Це біля Любимівки.

І так воно зараз є те село чи нема?

Нема. Залишилось дві хати: наша та ще одна. На все село, ніхто там уже не живе.

Це на той час Вам було років 15? Сім’я у Вас велика була?

Четверо дітей і двоє батьків.

А вижили Ви усі?

Та всі. Іван, Михайло, Марфуша і я.

Тоді врожай непоганий був?

Ходила я в колгосп, там заколотку варили. Та ходила заробляти там черпачок. Пережили таке страшне, скільки померло сімей, страх. І батьки, і діти, іде заробляти ту похльобку, на дорозі умре. Скільки їх померло.

Паша Василівна, це так в колгоспі трохи щось їсти давали, а так ніхто не допомагав?

Ні. То вже як стало жито, то ми з дівчатами побіжимо, щоб їх нарвати, та обім’яти, а об’їзчик не раз нас нагонив, то ми як побачим, то ховаємось, а тоді знову по них.

А оце ви не пам’ятаєте чи в Сулимівці чи Любимівці не було патронату?

То як виселяли куркулів в Алтай, бо колгосп був передовий, а тоді вертали на літо на роботу, то двох дівчат моя мама, Трембач Галина Радіонівна взяла до себе. А вже потім взяли цих дівчаток в патронат. Було так. Присилали дітей тих, кого вислали, на літо поробити. 

Там Ви згадували, що во время голодовки ходили все відбирали. Буксири їх називали.

Провіряти, де в кого шо заховане. Там через одну хату від нас жили два товариші. Дружили вони, два однокласники і ті, що жили біля нас, жили трохи вроді лучше. Він у них і спав, і їв, а тоді, коли оце почали ходити забирати поблідне зерно, шо яке не було. А він був активіст , прийшов до них і на горище, а мати цього хлопця полізла за ним і каже: «Там в вуглу заховано, не забирай, бо ми помрем з голоду. Що там зерно, чи кукурудза. І що ви думали? Забрав посліднє. Я до чого веду цей розговор. Оце проблема була дуже велика: самі своїх. Оці уполномочені по чердаках, по погребах не лазили. А лазили свої.

І забирали все. А як конячка заболіла, ту конячку дорізали, Боже, то одрізали кусок, отнімали. Хто ближче був, ті знали, що зарізали. Такий ужас. Голод і войну пережив, а тепер нікуди не годишся. Скільки людей померло, просило їсти. Їдеш, щоб заробити ту побльобку, а то вмирали.

Паша Василівна, ви були найстарша?

Ні. Я була друга.

А не пам’ятаєте, хто помер від голоду?

Батьки чоловіка, Євсеєв Трифан та Одарка, і діти їх Михайло та Никифор.

Місце запису: с. Андріївка, Машівський р-н., Полтавська обл.

Дата запису:  05.09.2009 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Черткова Марія Пилипівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Андріївка Машівського району Полтавської області.

А сім’я у Вас велика була?

Батько й мати та п’ятеро дітей.

А вижили ви всі?

В Андріївці померла моя бабуся, мамина мати – Пилипенко (дівоче – Слюсар) Явдоха Юхимівна. Померла зразу на початку голодовки, а батько наш утік у Харків, туди і нас забрав, ото ми того й вижили тільки, якби тут остались, то хтозна шоб було. А туди приїхали, то жили на квартирі, дуже голодні були, а старший син робив у столовій, то приносив їду, то так і жили. А сусідка, не знала шо не можна, та дала мамі квашеної капусти, то вона її поїла і заболіла, а я – 15 років, то я її доглядала, ну та померла, ще й хоронили там, в Харкові. Люди, сусіди теж потроху помогали хто куском хліба, хто баландичкою якоюсь.

Ну хоч похоронили, не так як тут розказують – підводою збирали. Як вернулись в 1934 році, то розказували, що були такі сім’ї, що повністю вимерли, збирали гарбою, було таке, що й таких, що дихали. Везуть, там рука теліпається, там нога. Звозили в одну яму на кладбищі. Викопають її таку невелику, ну аж по коліна. 

Там, де (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) живуть люди поїли дітей, а тоді якось узнали, чи запалили в плиті, що кістки погоріли, а пішов чорний дим, то так і узнали.

Ми оце ходили по Машівці, то там списки померлих менші, ніж в цьому краї району.

В городах взагалі легше трошки було, там хоч пайок давали. А тут цілі села були поставлені на виживання. А недавно я почула, що були спеціальні люди, що не пускали голодних на станціях в поїзда, це в селещині і Тагамлику. А ті, шо попали в поїзд і вмирали, так їх просто викидали з вагонів. Ужас який!

Місце запису: с. Машівка, Машівський р-н., Полтавської обл.

Дата запису:  14.04.2008 р.

Хто записав: пошуковий загін «Пам’ять» Машівської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів; керівник: Займак Ірина Іванівна.

Респондент: Старовєрцева Марія Тимофіївна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Машівка Машівського району Полтавської області.

Доброго дня, Марія Тимофіївно. Ми прийшли до Вас, щоб Ви поділились спогадами про Голодомор, який Ви пережили.

Та, що ж, дітки, розказувати. Важко тоді було. Родилась я 1918 року. Народилась тут, і на час голоду закінчила якраз 7 класів, уже велика була по тих часах. Сім’я наша налічувала п’ять чоловік (батько, мати та сестри). Як зараз помню зібрали тоді непоганий врожай. Тільки ж ходили активісти та все забирали. Не обминуло це і нашу сім’ю. Їсти не було чого, той ходили збирали пусті качани кукурудзи, без зерна. Надере мама тих качанів, натовче та й пече прямо на черені, бо помастити не було чим. А ще траву рвали, о калачики, то спориш. Їх і їли. Так судилось, що на мої плечі лягло прогодувати сім’ю і не дати вмерти з голоду. Мамин брат забрав мене в Полтаву, пристроїв на чулочну фабрику. Робила я поварем і давали нам якийсь невеликий пайок. Так я батькам то кусок хліба привезу, то баланди якоїсь. Батько вже пухлим ходив. Як зараз помню, дали на фабриці кусочок жареного сома, а я мершій додому. Батько їсти хотять. А ми з мамою боїмося дати, щоб не вмер. Давали малесенькими кусочками. Важко було, дуже важко, але вижили всі. Робила я зранку і до пізньої ночі, а тоді додому приїду з якимось харчем, а рано утром встаю, бо треба зранку бути на роботі, а ще ж їхати треба. То коли 2, коли 3 часа спала. Не знаю, як ми оте пережили.

А чи не пам’ятаєте Ви, хто помер в Машівці?

На вуглу вулиці хата стояла, так там вся сім’я померла. Прийшов було тато додому, та й бідкається, чим вивозити на кладовище. Чи то їх по-вуличному так звали, чи прізвище таке було – Нори. А ще помню на горівці жила сім’я Таранів. Так було йдуть діти в школу і хлопці йдуть, а назад – вже під забором мертві лежать. Страшно те згадувать.