Місце запису: невідомо.

Дата запису: 13 серпня 2009 р.

Хто записав: Щербина Микола Миколайович.

Респондент: Ясинова Ганна Данилівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 проживала в селі Зелена Діброва Городищенського району Черкаської області.

Повертаючись до 1933 року хочу згадати про таких людей як Анчевський Микола, по батькові не пам’ятаю. Кажуть, що він приїхав з Польщі із сім’єю і працював колись у пані Браницької. В його було багато дітей і померла його дружина. Він взяв дітям за матір іншу жінку, її звали Федорею, вона теж працювала у Браницької. Мати мені розказувала за їх, що вони були розумні люди, мали дітей-синів: Бронік, Алесь, Петро, Степан, Іван; та дочок: Маня, Зося, Ядвіся. Я їх всіх пам’ятаю, особливо ж цього Миколу, який у Голодомор працював у млині. Ми були малі, голодні. Посідаємо біля млина, плачемо, їсти просимо. А він виходив із совком і давав кожному по жмені. Бувало, що ми те зерно відразу і їли. 

Цим самим ми потроху оживали, земний уклін йому, мені шкода, що я не знаю, де він похований. Вони разом із цією мачухою виростили усіх цих дітей, і всі діти у нього були розумні, а жили вони дуже бідно, кожен знаходив сам собі дорогу, а ще, крім цих дітей, у них народилась дочка Ганна.

Місце запису: с. Ладижннка, Уманський р-н., Черкаська обл. 
Дата запису: 31 липня 2009 р.
Хто записав: Сергій Буковський.
Респондент: Печений Василь Автономович, 1917 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав в селі Ладижинка Уманського району Черкаської області.

Наша сім’я складалася з 19 осіб, жили бідно, а особливо у роки голодомору 1932 – 1933. Весна і літо були особливо жахливими, ми дітибажали лиш одного щось поїсти, меншеньки почали припухати. Батьки з колгоспу приносили дещо поїсти, в колгоспі двічі на день харчували. Пам’ятаю, жито викинуло колос, голова колгоспу Мазуренко Феодосій Пилипович, який головував у «Червоному колосі» косив з чоловіками жито, продавав його, мололи і кормили людей в колгоспі. Не забуваючи і про нас дітей. І коли скосили жито в покоси, це було весну 1933 року пішли затяжні дощі, він  звернувся до всіх хто міг працювати і після дощів всі пішли просушувати скошене, в’язати у снопи і складати у копи. За кожну складену копу видавали з колгоспної пекарні одну буханку хліба. Ми в перший день і трохи ночі заробили 9 буханок хліба, і це була така радість, ми вперше за ці роки наїлися. Всі жителі дуже дякували нашому голові. Мазуренко Ф.П., адже він всіх спасав від видючої смерті. Він дуже поважав робочих людей, допомагав великим родинам, одиноким хворим людям, не забував про дітей…Пройшло багато років, а я і досі пам’ятаю високого, суворого на вигляд, але доброго в душі чоловіка.

Місце запису: с. Розсішки, Христинівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Томачук Ірина Максимівна 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Розсішки Христинівського району Черкаської області.

Мені було 9 років, коли на Україні розпочався голод 1932-1933 р. Були великі дощі і все, що вродило, пропало. А те, що зібрали, було здано в державу.  В селі розпочався страшенний голод. Батьки сховали в лежаку зерно, а в печі квасолю. Коли прийшли наші сільські активісти, то все забрали. Залишилося тільки відро з водою. Першою в нас померла мати, а потім менші сестра Ганна та брат Василь. Батько наш умів робити вози і колеса. Таких майстрів у колгоспі більше не було. 

Тодішній голова колгоспу відділив 6 плотніків окремо в хату і їх почали підкормлювати, щоб вони не повмирали, а в цей час в селі вмирали цілими сімʼями.  Батько був у колгоспі, а ми дві сестри я і Лукія ходили по смітниках. А в той час у школі організували столову для дітей, які вчилися. Нам давали по мисочці шкіхти (?).

 Головою колгоспу тоді був Микитенко Іван Якович. Він бачив жахливе становище людей. А діти тоді вмирали в школі за партами. Прийшла дитина зранку в школу, а вдень вже померла від голоду. Тоді він видавав муку і кидали її у воду, яка кипить, розмішували і одержували такі мучні балабушки, як галушки.  Учням давали їсти раз в день. А варила їсти учням Томачук Катерина Аксентівна. Це була наша далека родичка. Вона шепнула нам, щоб ми приходили до неї з горнятком і вона давала нам трохи їжі, щоб ми з сестрою могли поїсти ще раз. Але ми були такі голодні, що до вечора не могли діждатися. Одного разу як ми несли горнятко розбилося. Ми так тяжко і гірко плакали. Тоді Катерина Аксентівна сказала, щоб ми брали банячка.  Оце так ми тоді виживали.  За Божої милості  та за милості цих людей, які зглянулись на наші голодні очі. Дитинство наше було холодним і голодним, а юність не краща.

Місце запису: с. Осітна, Христинівський р-н.,  Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Романюк Наталія Анатоліївна.

Респондент: Демидюк Ганна Євменівна, 1927 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Осітна Христинівського району Черкаської області.

Скільки себе помню, жили ми бідно. Тато з мамою тримали корову, стареньку хатину і кусок городу. То на тому городі ми сіяли і садили. Я з братом Миколою змалку пасли корову, бо тато з мамою були в колгоспі на тяжких роботах.
Коли мені було років 7 чи 6 вже у людей починалась криза з хлібом. Люди ж як, ходили на роботу ото тільки за трудодні на які давали хліб, бо грошей не було.
Я помню, шо головою був Дзюбинський Микола Володимирович (так тато його називав), дуже добра і порядочна людина, він не був сільським, його до нас прислали з району. То він сіяв у колгоспі якусь бобову рослину, всі на ню казали чечевиця. Ми її варили, сам голова казав: «беріт люди і їжте, моя дочка Свєта тоже вдома їсть, цей голова заботився за людей, бо треба було виконувати план хлібозаготівлі, а це всьо вручну, а люди падали і пухли з голоду. Дзюбинський у 1932 р. на трудодень дав по 500 грам хліба, найбільше з усіх колгоспів вродило в нашому, але шо з того, все одно приходили і забирали, казали, шо в державу треба, а ви на селі найдете шо їсти.
То багатьох від голоду тоді спасала ця чечевиця. Я ше помню приказку, бо я пасла корову і співала: «Сидить баба на радні, тай щитає трудодні, а йде дід з граблями – дурна ти, бабо, з своїми трудоднями». Багато сімей в селі помагали одні другим, найбільше то це годували дітей.

У нас по сусідству жила сім’я Коломієць Ликера та Микита, бездітні люди, взяли до себе племінницю чоловіка, бо її батьки повмирали. То вона в них жила довго з самого малку, а коли в голодовку стали люди ходити до тих, в кого було більше їжі, то і крали, бо їсти хотіли і так хтось вистрілив з ружа у вікно до того Микити. А вони саме вечерали і попали в цю дівчину, то вона відразу вмерла. Наша мама тоже помагала сусідці, бо в неї повмирали всі з хати, то мама надоіт молока і я носила ті бабці, а тоді рано виходимо, а вона лежит на дорозі мертва. 

Ше пригадую шо в селі був приют, там де зараз хата Машковського. Ой то дуже тяжко згадувати, яких бідних і голодних дітей туди звозили. Діти там були не тільки сільські, а й з усіх усюд, де кого підібрали, то туди здавали. Дехто з них ходив разом зо мною до школи. Утримувався цей приют защот колгоспу, там їх вдягали і кормили, але дуже жалко було нам дивитися на них і тяжко згадувати зараз. Хоч була голодовка, але люди якось виходили з становища, їли шо бачили і помагали другим, ділились послєднім печаним бураком чи юшкою з либоди. 

Місце запису: с. Погреби, Драбівський р-н., Черкаська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Малий Андрій Степанович, 1938 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. сімʼя респондента проживала у селі Погреби Драбівського району Черкаської області.

Від кого Ви дізналися про Голодомор 1932-33?

У сім’ї як коли були про це балачки. А траплялося, що батько мені розказував; він грамоту знав, то гарно так усе розказував. У його до голодовки сім’я була, а осталачя тільки одна дочка. З моєю матір’ю вони побралися вже після того. Батькова дочка, Оксана, скільки я помню, вони хорошо ладнали між собою. Оксана мене тоже полюбила як рідного: малим був, так і не одходила. Ну про голодовку розказувать не хотілося їй. Багато казав, що як умерли її брат і сестра, то дивна якась вона стала, ну тоді одійшла. Ну як Оксанина матір умирала, то вона так хотіла, щоб мама вижила, що вибігла на вулицю і кричала “Поможіть, люди добрі, дайте їсти мамі! Не дайте їй умерти!”

Якийсь дядько проходив, то вона вчепилася в його і просила помочі. Дядько наледве утік. Коли Оксана вернулася в хату, її мати уже лежала мертва. У неї, казав батько, і сліз уже не було. Стояла, як дурна, очі витріщила…

…І вообще, розказували, що в голодовку багацько людей полягло. Таке страшне творилося, що передать не можна. Людину могли і з’їсти. Я помню, після войни голодовка тоже була, ну не таке ж страхолюдіє. В ті года розруха ото така, а ще і літо сухе. Без хліба ми осталися. Картоплю та буряки погнивші їсти приходилося. Ну люди казали, що як в 33 голод пережили, до й зараз мусять. По продукцію на Запад отправлялися. Там, вроді, краще жилося.

Місце запису: невідомо

Дата запису: невідомо

Хто записав: невідомо

Респондент: Куліш Ольга Григорівна 1913 р. н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Остапівка Драбівського району Черкаської області. 

Що відбувалося на Україні в 1933-33рр?

Сіки біди в ті года натерпілися,що й передать нельзя. Усьо через того проклятого Сталіна, щоб йому. Це зараз уже можна про то всьо в голос, а тоді тіки писни було – донемкть і тіки так захурчиш на Сибірь, а одтуда пошти ніхто не вертався. 

Правда один случай, примоминаю був у селі. Мужика заслали на десять год і вісточки ніякої од його не приходило, аж на сьомом году пісьмо жінці своїй написав. А вона усі ці года не зміняла йому, до й рішила їхать туди. Ще пройшло год п’ять як вони обоє у село приїхали. Дак та жінка розказувала, що тряслася у товарняку місяць поки добралась до мужа. Да як вилізла із вагона, до така чорна од грязюки була, що й не узнав її той. Ну дак оце, тіки вони, навєрно, і вернулись. А то із тіх мєст обично не вертались. Ото вже здівалися з людей як самі хотіли, і ні на кого, гадів, і управи не було. Про то всьо й зараз вспоминать страшно, аж коси дибки стають.

Як приходили хліб до нас забірать актівісти, то мати плакали, просили, а їм шо до скотини, не доходить. Брат Андрій боронить кинувся матір, дак його так ізбили шо скоро й скончався. Ото вже паразіти, і матір не пожалували, вона просить стала за Андрія, а її ногою один як турнув, шо й сознаніє потіряла. Тіки оклигала да побачила Андрія в углу, да так зарепетувала, що все село чуло. А його наче ціпами змолотили. Отак він і умер через скікись днів. Ми з матір’ю осталися, батько ше раніше умер, його молнією убило. Як ми бідували! Ходили травичинку, де яка росла виривали, листя їли. Мати з його якусь мішанину варила із водою. Да ото так і перебивалися. А як у кого дітей багато було, то тім важче приходилось. Траплялося шо і їли один одного. Тіки од людського м’яса, хто їв його,до почти усі здуріли. Таке із бабою (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) трапилося, вона свою дочку з’їла, як та уже опухла була, а тоді тіки умерла, кинулася супчик із кісток да м’яса варить. Ну цього люди не бачили. А (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.) сама вийшла на улицю, тинялася по-під хатами да голосила: “Ой, людоньки, я Катьку з’їла.” Ото так вона десь попленталася за село, да больше послі того її ніхто не стрічав.

А був такий дядько (імʼя приховано з етичних міркувань. – Ред.), дак він дітей своїх поїв. Вони пухлі од голоду в хаті сиділи, їм уже дуже сутужно чуствовалось, да той, шоб не мучилися, дорізав тіх діток да й поварив. А дітки малі ше були, одному около трьох годів, другому  уже тоді год п’ять сповнилося. Ото таке тоді творилося. Ніхто про шо друге не думав, як тіки б де шось найти попоїсти. Зараз із жиру бісяться, да кажуть, шо бідуємо. Ой не пробували вони смальцю гарячого!

Місце запису: с. Коломиці, Драбівський р-ну, Черкаська обл. 

Дата запису: невідомо.

Хто записав: невідомо .

Респондент: Компанець Надія Федорівна, 1920 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Коломиці Драбівського району Черкаської області.

Як Ви пережили голод 1932-33рр?

Ой, доцю, така тоді жуть була, шо й споминать не хочеться. Не дай Бог кому жить, як тоді ми жили. За людей нікого не щитали і обращалися мов із скотиною. Ото того й морили голодом. Великі начальнікі у кабінетах обжиралися, а остальні з голоду пухли. Я тоді трохи не згирдилася, мене чуть не зʼїли. Ми із сестрою самі осталися, бо батько і мати ще в началі голодовки умерли, царство їм небесне. Ото ми вже удвох собі їжу видобували. Що найдемо, те й їмо. Ходили у ліс по кору да корінці, повесні траву визбірували, листячко молоденьке. Як ідем було лісом, до нема такого як до голодовки, то бігала у йому живность всяка (то куріпка, то заїць). Видно, люди поїли уже усе, то тіки можна і мертвʼяччя їсти почали. Де таке видано, щоб людина людину зʼла, а тоді траплялося. А то уже ми сидим якось із Марією у хаті, слабі такі, то й балакать не подужаємо. І чуємо хтось наче у хату іде. Я уже тоді і очима ворушить не могла, на улицю давно не виходила, Марія була як шо добуде, до принесе і мені (вона мошніша була) а ні, до і так сидимо. А то, кажу ж, заходить у хату сусідка тітка Ганна, страшна вся, розпатлана. І кинулася по хаті, по усіх кутках, шукала їсти. А як побачила, шо я при смерті лежу, до й просить Марію, щоб і зʼїсти мене. А я лежу і панімать усе панімаю дак тіки сили не то шо тікать, а й сказать шось. Ну всьо думаю. Сусідка підбігла до мене, а Марія давай її одтягувати, дак та нівкакую. Сестра тоді за коси її і кричить, шоб не їла мене, бо я ще, мов, жива. А Ганна такий виск підняла, наче її ріжуть. Вона ото уже потирялася була, бо усю сімʼю схоронила. Як сили уже не стало биться, до попадали обидві на долівку да як заходилися плакать. Ганна тоді каже до Марії, мов, прости мене, доцю, сама вже, дурна, не понімаю, шо роблю. Тітка скоро і померла, а ми із сестрою вижили, да було коли і вспоминали ото цю історію. І багато такого траплялося, що люди так з голоду показилися, що трупів їли або і дорізали такіх саміх слабіх, як я була. 

Що було причиною голоду?

Я ж кажу, що начальнікі, які там у горі, рішили виморить людей, дак приходили хлопці і вимітали із комор усей хліб, бо знали, що тіки тим хлібом живемо. До нас у хату як залетіли і кричить один на батька, щоб той усе оддавав добровольно. А батько чув, що робили з тими, хто впірався, що били їх сильно, дак пішов показувать, де хліб лежить. А перед тім ще трохи і собі на пропітаніє заховав, уночі за хатою закопав міщечок полотняний із зерном. Того і продержалися ми на тому зерні около місяця. Розмолювали його і потроху кидали у маторжаники із полови да травичинок. Ото таке ми їли.

А в голод 1946-47рр теж хліб у людей забирали?

Межи страшіми людьми були такі балачки, що. Наче повторяється усе як у тридцять третьому. Ну я не помню, шоб отак як тоді по хатах ходили. А літо посушливе було, дак од того і хліба не стало. Тіки голодовка менша була.

Місце запису:  невідомо.
Дата запису: невідомо.
Хто записав:  невідомо.
Респондент: Пилипенко П. Г., 1921 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в місті Кременчук Кременчуцького району Полтавської області.

Народився я в 1921 р. Моя пам’ять зберігла достовірні картинки подій, що проходили одна за одною на моїх очах. В деякій мірі я був залякнутим хлопчиком, у дорослих нічого не питав, а лише чув і бачив. Причина голодної смерті була в масовому вилученні хліба, байдуже й безвідповідальне зволікання з розподілом прибутків на зароблені колгоспниками трудодні. Сотні тисяч людей фактично залишалися без засобів до існування. Мій батько з сім’єю жили в селі Чапаївці (Богушкова слобідка) Золотонішського району, Черкаської обл. 

Якось увечері забігають до хати мама із відчаєм у голосі, звертаючись до нас, дітей, що гралися на полу, сказали: “Сидіть діти самі, я побігла на збори, бо кажуть, так обкрадають, що заберуть весь хліб. Ой, Боже мій, помремо з голоду!”

Татуня були на степу, біля своєї землі, звідки возили хліб у снопах додому. На другий день вранці, коли я вийшов з хати, у дворі стояв височенний віз із снопами пшениці, татуня біля нього, а мама йому розказувала про збори. Він казав: «Нічого я їм не дам. Будь вони тричі Богами прокляті!». Але це були слова відчаю. Пам’ятаю, що ходили збирали зерно з зброєю, приховати щось було неможливо. Хліб, обмолочений ціпами, довелось віддати.

Думаю, що від голодної смерті нашу сім’ю врятували великі гарбузи, які на диво здорово вродили в нашому дворі. Вони лежал в хаті під полом, під лавою, під столом і зберігались майже до весни 1933 року. Наша хата була одна з крайніх біля шляху, який вів до села Панська, а далі – на п’ятикілометровий дерев’яний міст до Черкас. Це був битий шлях, по якому їздили кіньми і волами і ходили пішки. На усій дорозі лежали мертві люди. Страшна голодна смерть косила людей, особливо весною 1933 року.

Нам у вікна було видно, як панскосільці бредуть по дорозі в наше село, можливо на базар, аби знайти яку-небудь їжу. Часто заходили і до нас. Мама пригощала їх гарбузом, тушкованим в чавуні. На піщаних кучугурах за селом росли козельці. Цієї жахливої весни 1933 року люди рвали і їли корінці. Але зголоднілим, опухшим людям ця їжа не допомагала. Часто чув із розмов дорослих: «Їв, їв корінці та й помер».  На вулиці проти нашого двора була галявина, яка весною заливалась водою, і тому вона була зеленою. Страшенно хотілось хліба. Мама його не пекла ще з осені. Замість нього, пекли, з дозволу сказати, оладки, що називалися «щоденниками». Восени вони були ще їстівними, а до весни ставали все гіршими. Товкли в ступні облущені кукурудзяні качани, і кількість цього порошка в «щоденниках» весь час збільшувалася. Батько якось поцікавився в сільського лікаря, чи не шкідливо їсти оладки з товчених качанів. Він відповів: «шкідливо, але не їсти ще більш шкідливо».

Пам’ятаю, в школі в нашій групі був хлопчик Жовтобрих Яшко. Його батько працював, здається, на залізниці. Яшко часто брав у школу хліб. На перерві він тримав у руках кусень справжнього хліба і їв, хизуючись. Знаючи підступну вдачу цього хлопця, я намагався не дивитись в його бік. 

Знесилених голодом людей придавила колективна колективізація. З північної сторони нашого подвір’я жив Дораш з дружиною в невеликій хаті під солом’яним дахом. Для нас, дітей, вони були хрещеними батьками. Коли ми, малота, гуляли на подвір’ї, хрещена мама через плетений паркан іноді пригощала нас цукерками. Сьогодні, про це страшне життя розповідаю своїм онукам, щоб вони це пам’ятали і вшановували пам’ять тих людей, які померли голодною смертю.

Місце запису: с. Вільшана, Городищенський р-н, Черкаська обл.

Дата запису: 2002р.

Хто записав: Підгрушня В.М. 

Респондент: Гончар Марія Пилипівна, 1920 р.н. 

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Шевченкове Звенигородського району Черкаської області.

Де Ви жили на 1932р.?

Жила у с. Шевченкове (колишнє с.Кирилівка), куток не пам’ятаю, це моя батьківщина.

Скільки вам було років на  1932р.? 

Мені було 12 год, я є свідок.

Яка у вас була сім’я, велика чи мала?

Сім’я була мала, мати, дід (батьків батько), сестра і я. Батька вбили у 1924 році. 

Чому почався голод?

Я дуже не пам’ятаю, бо на моєму віку випало багато горя, то голова уже дурна, всього не помне. Дід(по матері) був куркулем. Мав вітряк. Описали і забрали у голгосп.

Зерно забирали?

Як прийшли до діда(розкуркуленого), а після описів забрали все, хата була пуста, то в хаті тільки кожух висів, шукали зерно, а його не було. 

Як Ви вижили? 

У нас була корова то й вижили  корову держали в коморі у хаті, бо крали все впідряд. Було трішки курей. Був случай: була прив’язана квочка у дворі, сусідка прийшла та й вкрала, а дід додумав, що це могла зробити тільки вона, пошкутильгав на милицях до неї. А вона саме зварила її, та горщик стояв у печі. Дід почав маятися та хотів її бити, а вона і втікла. А дід вийняв з печі горщика, вийшов на ганок, сів та з’їв ту курку. 

А що Ви їли?

Мати варила буряк, поливала йогоо молоком, варили також дичку, листя з липи. Ходили в поле шукати колоски. Потім їх мололи на жорнах, а кого їх не було, то мололи у сусідів, то сусіди брали за це мірчук. Якби не корова, то померли б як мухи.

Ваші родичі живі зостались?

Да, родичі не мерли, бо були корови. Корова дуже виручила, старалися їй буряк та листя, з поля солому носили.

Яка тоді погода була? Чи сприяла вона мору?

Не помню. Знаю, що коли холодно було, то топили вишнями, у нас був садок хороший, та стерно рвали та носили картоплиння.

Ви кажете, що родичі Ваші живі зостались, а сусіди як?

Сусіди, хто не мав корови, мерли як мухи. Після зими, як трошки зійшов сніг, то шукали торішні кісточки у вишнях. 

Людей багато мерло? 

Дуже багато вмирало. Особливо весною, коли пішла зелена трава, люди об’їдались та мерли від дизентерії. 

А хто займався прибиранням трупів?

Не знаю, знаю що забирали по дорозі та звозили на кладовище,а хто-хто зна. Голова вже не працює. 

У селі траплялися випадки людоїдства?

Сусідку були з’їли. Вона була замужем у Моринцях, жила там. 

Це мені вже розказували. Була жінка, з’являлась, а потім пропала. Оказується зарізав її власний чоловік. Сховав у криницю та й їли собі з матір’ю.

Сусідське село Тарасівка дуже бідувало. Людей там їли, не можна було проїхати селом, хватали. Більш конкретних випадків не можу назвати.

Голод 1946-1947рр. ви пам’ятаєте?

Я в 1945р. повернулась з Германії. Вийшла заміж та переїхала  у Вільшани. Жили на другій Загреблі, винаймали квартиру. Робила у колгоспі у фінотдлєлє чьотоводом.

Як тоді люди виживали, держава допомагала?

У селі давали талони на хліб, щоб його отримати в лавці. Давали по пів хлібини на душу.  А у нас була картопля, ми її засипали в яму та прокопали. А все одно знайшли, відкопали яму, забрали картоплю. А нам залиши відео пʼятеро, то ми її забрали та сховали під кровать. Оце, все що я помню.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: 15 листопада 2007 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Жижко Ольга Йосипівна, 1923 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Нечаєво Шполянському районі Черкаської області.

Сім’я моя була із середняків, не дуже бідна, але і не дуже багата. В сім’їу нас було четверо дітей:самий старший Іван- 1913 р.н, я- Ольга 1923 р.н, Гриша- 1925 р.н, Марія 1928 року, тато Литвин Йосип Омелькович- 1885 р.н і мама Литвин Варвара Романівна 1894 р.н. Коли були організовані колгоспи в 1929 р. то батьки вступили в колгосп і працювали, мама на різних роботах, а тато полеводом- я правда не знаю що за обов’язки в нього були. В колгоспи тато здав все, шо мав в хозяйстві. У нього були коні, земля. У тата було ше два брата, вони жили рядом- це Литвин Олекса Омелькович та Литвин Митрофан Омелькович. У їх на трьох була молотілка, косілка, реманент, коні, земля. Усе, що мали батьки і його брати добровільно віддали в колгосп, ніхто не приходив забирати силою. Жили, працювали і все було ніби нормально. А весною 1933 року наклали на батька податок 60 пудів хліба треба було здати на заготовку. Батько відвіз і здав зерно, але через деякий час знову повідомляють, шо треба відвезти таку ж саму суму, тато не повіз, бо по його розрахунках залишилось те, за що сім’я доживе до нового врожаю і те, чим треба засіяти землю весною. Нагадували татові кілька разів, що треба виконати хлібозаготовку , але тато не віз, а потім приїхала бригада забирати. Тато просив, щоб не забирали, бо хліба в нього залишилось що сім’я дожила до нового врожаю і шоб посіяти нове. Але приїжджі сказали шо в нього є хліб закопаний і з голоду його сім’я не помре. Тато доказував, що закопаного хліба в нього нема, ні зернинки, та цьому ніхто не вірив. Отак і залишились ми зовсім без хліба, а через дві неділі приїхали і забрали корову. Тепер уже зовсім стало погано. 

Порадившись з мамою, тато поїхав на заробітки, куди він поїхав ми не знали та він мабуть і сам не знав де найде роботу і якийсь заробіток. А ми стали ждать його, коли він приїде і забере нас туди, де хліб є і все остальне. З цього часу ми перейшли на траву, коріння трави, сушене листя. Їли траву сиру, варену, марену. Ми ще діти малі якось держались, а мала і старший брат стали пухнути. При це довідались мамині сестри, а у мами їх було аж чотири, жили вони в с. Листоподово за 12 км від нас, нині всі покійні.

Вони приїхали до нас, попривозили трохи картоплі, трохи крупи, трохи борошна, в них були корови і це їх спасло. Підтверджували вони в основному чимось старшого брата і маму, старались шоб мама і старший брат не померли, бо без них нам буде зовсім погано, ми помрем або нас просто з’їдять голодні люди. А ми все ждали від батька вісточки про себе. В селі кругом нас голодали люди, помирали, а ми ще якось держались. Весною 1933 року помер наш старший брат, з горем пополам похоронили і ми почали ждать своєї черги. А від тата так нічо і не чути булою безнадія і голод доконали нас зовсім.

І тут трапилось таке, що ми самі не повірили, приїхав батьків друг, з яким вони поїхали на заробітки. Він приїхав за своєю сім’єю і нас забрав з собою. Сказав шо вони з татом влаштувались в колгосп. А цей колгосп в Одеській області в селі Олександрівка, Комінернівського р-ну. В цьому селі давали житло, а татові виписували продукти з колгоспу і мені здалося шо в цьому селі з голоду ми не помрем. І так наш переїзд врятував нас від голодної смерті.

Прожили ми в цьому селі до 1937 року. Всі ми ходили тут до школи. А в 1937 році мамі захотілось вернуться ближче до своїх сестер і ми вернулися, купили там хату і 10 соток города. Отак ми знову стали власниками своєї власної садиби. Коли батьки працювали в колгоспі в Олександрівці, то тата преміровали молодою теличкою, з якої ми виростили корову. Коли ми покидали Олександрівку то корову продали і за ці гроші купили в м. Злагошмолі хату і 10 соток города.