Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Яценко (Власенко) Ганна Юхимівна, 1918 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Як я вперше побачила голод. Ми жили зажиточно по тим міркам. Понад шляхом у нас стояла клуня. Мати кожен день варила з сухих ягід узвар. Казан з ним ставила в клуню. Батько любив: що робе на улиці, зайде в клуню і вип’є узвару.

А якось до нас, на наш куток, прийшов чийсь хлопчина. Маленький, а худючий – шкура та кості. Заліз до нас в клуню і випив почти весь узвар. А тоді – уже не вийшов, а виліз і … не знаю, може, хотів, щоб йому помогли, може, може щось боліло, може – не знаю… тільки ми виходимо в двір, а біля порогу нашого лежить цей хлопчик. Мертвий. Чий він був, ніхто не знав. Але голод для мене – це цей померший хлопчик. Може, перед смертю йому хотілося до мамочка притулиться, може, кликав її, тільки поруч нікого не було. Не можу на цей узвар дивиться і зараз.

І тільки після смерті цього хлопчика я поняла, куди часто бігала моя мама. Од нас хати через три жила сім’я Яценка Андрія Тимофійовича, у них було 16 дітей. От мама їх і підгодовувала всім, що тільки у нас було. 13 дітей померло, а ось 3 мамі вдалося врятувати. Плакав Андрій Тимофійович: «Японську пройшов, газами травили нас, 3 хрести мав, а діток своїх від голоду не спас. Залишилось трійко: Микита, Ірина, Марія. І то дякувати Богу Власенко Ганні Трохимівні.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Кущ Іван Якович, 1927 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживав в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Коли все винесли з подвір’я, мати почала істерично сміятися, схопила наймолодшу дитину і винесла з хати та посадила на воза і все кричала, щоб забрали краще, ніж щоб воно, те дитя у неї на руках помирало. Один з грабіжників брутально вилаявся і вдарив матір в обличчя, а другий кинувся на дітей. Ті розбіглися, але він упіймав малу дівчинку й захотів зняти з неї новенькі чобітки. Вона пручалася, а негідник просто схопив її за обидві ноги рвонув угору. Дівчинка впала і, вдарившись головою об кам’яний приступок (сходинку), втратила свідомість. Побачивши кров, негідники трохи схаменулись і пішли далі. Невідомо, як тоді дитя і вижило. А вночі один із них постукав у вікно і дав матері в чийсь платок зав’язаного трохи зерна та кукурудзи в перемішку. А через время ми чули, що його свої ж і розстріляли, бо помагав людям. А хто його знає, як його звали. Хто тоді про це думав. Добра людина – та і все. Людяність у нелюдяний час. Хіба тоді хто думав про це. Просто допомагали. Як могли і чим могли».

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Майфат Галина Сергіївна, 1922 р.н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Мабуть, не було в ті жахливі часи такої сільської оселі, яку оминув би доторк зловісного крила біди. Всю надію на виживання наша сім’я поклала на молошницю – первістку, яку мама роздоїла ще до отелу. Продалася і бочка, яка в добрі часи вщерть заповнювалася борошном. Аби не висипалося мливо, щілини між клепками ненька час від часу перед засипанням свіжозмеленого борошна із середини замазувала тістом. Оте засохле тісто ми зішкрібали для страви, що складалася з ледь забіленої молоком кип’яченої води та жменьки тістової порохняви. .

Радісним, можна сказати, урочистим став для нас день, коли мама з назбираної сметани сколотила малесеньку грудочку масла. Якраз тоді навідався із сусіднього села материн брат розжитися в сестри якимсь харчем. Та чим могли поділитися, якщо самі ледве животіли. Вхопив дядько з полиці ту дещицю масла – і мерщій надвір. Мама вслід за ним вискочила голосячи: «Василю, схаменися! У мене ж шестеро дітей пухне з голоду!» Сестричка Маня, калічка від народження, благаючи крізь сльози: «Дадю, віддай!», вихопилася за матір’ю, але перечепилася, впала й забилася насмерть. Дядькові ж не судилося дійти додому. Замерз у сніговій кучугурі за селом. А нас спасали сусіди – хто чим міг. Та не всім судилося вижить

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Окопна (Перепелиця) Лідія Михайлівна, 1923 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

У нас була корівка і маленьке телятко, а до нас приїхала підвода з дядьками. І зчинилася лайка у дворі. Один зайшов у хату, а хата з двох кімнат, маленькі вікна. Одна кімната не топилася, там узимку ми під ліжко клали картоплю. А ще стояли дві скрині в одній одяг був, а в другій – клуночок із салом. І виніс дядько – клунок картоплі й сало забрав із скрині. Мама вчепилася в нього: «Що ж ти робиш, безбожнику!» Вхопила те сало й у пазуху вкинула, а дядько сало забрав, розірвавши кофтину. Я плакала з братиком дуже: думала, що війна почалася. Та прийшли грабувати. І взяв ще один дядько за налигач корівку, повів до колгоспу, а мама нас обняла за плечі, підвела до вікна й каже: «В останній раз дивіться нашу корівку…». І опустіла хатонька наша, і в ній стало сумно, як у труні. Тільки картошинки розкотилися – їх брат зібрав, склав у казан. Ми ту картоплю доїли до п’ятниці, від понеділка.

Знаходили десь сухарик, потім кісточку від абрикоси, чи квасолину, чи насінину, а потім – нічого. Тата й маму в колгосп не брали, ходили по селах проситися на роботу і ніхто також не брав. Й збирали вони по смітниках бурякові та картопляні очистки, а ми з братиком спухнули. Ще був у нас маленький братик восьмимісячний. Мама націджувала з грудей молоко, щоб я вдень з ложки його годувала. Та хіба втерпиш, аби молочка не сьорбнути. Помер мій братик. Перед смертю він так дивився на мене, що ніби казав тим поглядом: «Я вмираю, але тебе не виню, Лідочко…». По сусідству з нами жили Іваненко Ганна Петрівна та Окопний Олександр Кузьмич. У них своїх дітей не було. А баба Гитячка, так її називали на вулиці, так могла з лободи зварить суп добрий, все мене гукала: «Лідко! Йди посьорбай». Я те вариво згадувала, коли була в Німеччину угнана. Таке добре воно мені казалось.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Ланець Параска Андріївна, 1922 р.н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

Мій батько мав вісім гектарів землі та восьмеро дітей. Радив йому якось добрий товариш: «Іди до колгоспу, а то буде тобі погано». Поки батько роздумував, прийшли нас розкуркулювати. Двох коней, корову, курей, овець, віз та борони відлягли до колгоспу. Не посоромилися навіть скатертину зі столу зняти. У мами, Феодосії Луківни, були довгі товсті коси. Уповноважений схопив її за коси і почав трясти: «Ти у волоссі золото ховаєш». Найстрашніший спогад, як померли батько і сестра. Ми усі спали на підлозі в хаті, підстеливши трохи сіна. Ранком я прокинулася, а вони вже мертві. Дуже страшно було дивитися на голодних дітей. Вони опухли, шкіра на розпухлих тільцях тріскалася й звідти бігла вода. Старший брат вже не міг ходити, лежав на печі. Він попросив, щоб я принесла йому води, але я щось робила і пішла по воду не одразу. І коли принесла, він вже помер. Тож: почуття провини переслідує мене все життя. З усієї нашої великої родини живою залишилась я одна. І то, спасибі добрим людям, хто чим міг, тим і підгодовував. Так і вижила.

Люди були не такі, як тепер, було – останнє оддадуть. Скільки такого було – несе щось чужій дитині, а сама – голодна. Чуєш через время – померла.

Місце запису: с. Андріївка, Бердянський р-н., Запорізька обл.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: Ворона Каріна Олександрівна, Палій Вікторія Василівна.

Респондент: Резвін Єфросія Степанівна, 1924 р. н. 

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Андріївка Бердянського району Запорізької області.

1933 року врожай був невеликий. Тато і мама працювали в колгоспі, одержали зерно. Засіки були повні, взимку з Москви повідомили, що треба державі здавати хліб. Тато відразу ж відвіз. Мало. Давай ще. Приїхали, вигребли все зерно, ще й з погреба викидали всі буряки. Мама стояла серед двору і плакала.

Це все ті бідняки, які запанували у колгоспі. Були такі люди, що не хотіли віддавати, деякі ховали. Мій дідусь і тьотя декілька мішків збіжжя закопали. До них прийшли, вимагали. Дві доби не давали ні їсти, ні пити, ні спати. Ті не витримали, здалися. Забрали все. Дідусь помер з голоду. Коли заговорили про Голодомор, передавали, що цей хліб повисипали на станціях . Там він і згнив. А так кожного дня зганяли в одну хату і мучили там доти, доки люди не витримували і віддавали все зерно.

У нас у сім’ї було троє пухлих: тато, брат, який тільки-но повернувся з армії, і я, а інші – виснажені. Мама кожного дня плакала, бо не було чим годувати шість душ.  У господарстві було багато стебел кукурудзи, то їх різали на шматочки, сушили на печі, вибивали серцевину, просіювали. Мама добавляла пучку борошна і пекла. Ще досі згадую, як біля нашого двору лежала жінка. Ноги – як колодки, з них тече сукровиця. Живіт – як гора, обличчя розпухло, очі скляні.

Першим помер тато, бо він не їв зовсім. Все казав: «Хай дітям буде». Потім за ним пішов брат. За братом – мама, потім сестра… Остались я і ще одна моя сестра, меншенька за мене. Так нас забрав чужий для нас зовсім дядько: Кущ Степан, не знаю ні як по-батькові, ні коли він родився. У нього була корова дома. Ось він нас молоком і спас, а ще їздив кудись до моря і привозив тюльку, тільки чогось помню одні головки з неї. Вкус того молока і тієї риби я помню до сих пір. І зараз для мене молоко і будь-яка риба нагадує той страшний час. А тоді померла корова (не знаю чого), казав дядько Степан, що добрі люди помогли їй померти. А тоді і дядько Степан захворів воспалєнієм льогких і помер. Ой, натерпілися ми з сестрою. Та якби не доброта Куща Степана – не вижили б.

Місце запису: невідомо..
Дата запису: невідомо.
Хто записав: Посікайло Лариса Миколаївна.
Респондент: Неживенко Лідія Семенівна, 1926 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Медведівка Чигиринського району Черкаської області.

В нашій сім’ї була ще Меланя 29 року народження і Марія – 24 року народження. У 1931 мій батько (Довгополий Семен Кузьмович) з моєю мамою (Довгопола Степанида Іванівна) взяли Маню і поїхали в Архангельск. Нашого сусіду Руденко Варфоломія Дем’яновича розкуркулювали, забирали двох його коней і його на будівництво доріг в Архагельск. Дядько Варфоломій набирав собі поручних, то мій батько і поїхав. Мене віддали одніц бабі (Філенко Ганні Іванівні), а Меланю другій бабі (Довгополій Одарці Григорівні), бо куди ж їхать з двома малими дітьми.

Літом 1932 року в Архаггельску стало вже складно з харчами, то восени мама, батько і Маня вернулись в Медведівку. В людей була городина, вже все позбирали, а у нас – нічого. То ми зазнали страшного голоду, самі найпоганіші хай такого не знають. Шпориши у дворі повиривали – поїли з корінням. Листя їли. Я найбільше плакала – їсти просила. Ноги попухли, живіт розпух, а нагодувать нічим. Раз батько приніс буряка кормового, то його розділили на 5 частин, то всі так і з’їли, ніхто його й не мив.

У діда і баби (Філенко Іван Борисович, Філенко Ганна Іванівна) в коморі стояла величезна діжка з житом. Баба, коли пекла хліб, то витягне з печі хлібинку, ще не допечену, а тільки на зверху підпечеться і вкине в діжку – дід туди не загляне, бо високо. А потім баба в пазуху ту хлібину і з Острова (частина села) до нас через берег по морозу боса та й несе. Так і вижили.

А взагалі не всі і селі голодували. В 30-х роках село було велике, базарне. Та й Тясмин поряд із селом: багато заплавів, багато озер, а там щось живе є. Їли все, що змогли впіймати – в’юни, жаби, викидали тільки гадючки, такі були невеликі як в’юни. Були й такі, де не було кому ходить, то вмирали всі – у Остроушків вся сім’я вимерла. Сім душ було і всі померли. 

А ще в с. Медведівка був приют для дітей, батьки яких помирали. Багато було дітей, яких привозили й з інших сіл. Даже з Олександрівки наша Медведівська вчителька привезла дівчинку трьох років. Так її й назвали – Маня Невідома. Коли минув страшний голод, то дітей з приюту люди порозбирали собі. Маню Невідому забрали Дядченко Гаврило Пантелеймонович і Явдоха Харитонівна. Дівчинка про себе нічого не знала, а лише ім’я – Маня. Всіх дітей розібрали, а один хлопчик Іван остався. Поганенький був, бо ножки покарюжило після голоду, та й його забрала Бондаренко Олена Сергіївна. Жінка жила сама, то на роботі крала щось їсти – щоб хлопця вигодувать. Так і вигодувала. 

Люди чужих забирали, а були такі що й своїх не жаліли. Бувало фінагенти як забирали все, то казали старі люди, що на Павлинківці жінка з’їла свою дитину, а коли її знайшли, то вона в колодязь кинулась. Страшне пережили ми діти і голод, і війну, а пережили.

Місце запису: невідомо.

Дата запису: 6.10.2006 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Оніщенко Костянтин Єродиєвич, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Черкаси.  

Ми жили у будинку технічних працівників місцевого цукрового заводу. Жили по 3 сім’ї, були діти. 1933р. дуже важкий, був довгий, бо голодним. Допомагали один одному. Ділились. Збирали цвіт акації, лободу збирали, рибу ловили. Батько був прикріплений до столови. Роздавали не на всю сім’ю, а в сім’ї було 5-ро душ. Тітка жила на розі Раділодної і Остромочильної (Волково). Хлопчик йшов до батька у столову, а на стільцях лежали два трупи. На заводі працювали люди з села, вони допомагали місцевим. На зміну везли їжу і ділились з робітниками. Завод допомагав робітникам. Патоку видавали, клерос – білу масу. Дрова давали. Це була велика допомога. З 1-го вересня 1933 р. пішов у школу № 5. Водила мама, потім брат старший – Оніщенко Сергій. Ні було випадку, щоб хтось наживались на сусідах чи інших.

Місце запису: м.Черкаси.
Дата запису: 17.09.2009 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Вакуленко Микола Якович, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в Черкасах.

Жив у Черкасах. Учився у школі №5. З 1932 року пішов у перший клас. У 1933 р. голодували всі, особливо взимку. А літом виручав бур’ян, лобода йшла у суп. Батько розвозив хліб у магазини, перепадали крихти, що залишались, витрушував і ніс додому. У школі діти ділились одним з одним хлібом, чи що хто приносив. А старші хлопці перестрівали менших і казали “Дай пошамать”. Вони були більші і їсти хотілось більше. Пам’ятаю, як я ішов до школи, то бачив щоранку чоловіка на розі вулиць Орджонікідзе і Різдвяної. Він був пухлий, просив у людей їсти. Я давав трохи з того, що мені клали у портфель. А одного разу зранку я його ще бачив живим, а ввечері чи то в обід, коли повертався, то він вже був мертвим, давати йому вже було не треба.

Місце запису: м. Черкаси.

Дата запису: 2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Вакуленко Лідія Іванівна, 1929 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в Черкасах.

У 1933 році мені було 4 роки. Я сиділа, пам’ятаю, на грубці у хаті і чекала, коли приїде батько і привезе хліба. Дітей було п’ятеро, мама не працювала. Батько розвозив хліб у магазини. Сім’я не пухла, виручали крихти, що їх батько змітав з підстилки, на якій лежав хліб. Часто це була ціла форма крихіт. А люди голодували. До літа зовсім погано, а літом бур’ян їли, зелені раділи, об’їдали все. У нас були сусіди, Озеран прізвище, а по вуличному на них казали Чапи. То вони перетворились у кашеварів. У них була велика сім’я, то вони і собі заробляли, і людей підтримували. Крупу купляли на базарі. Варили з неї суп і носили, а точніше возили, у них був возик. Возили на візку, а суп був у діжі. По 2-3 рази на день справлялись на базар з’їздити.

Голодно було і в 1947 році. Я вже в школу 5-ту ходила. Тоді, нас, учнів, підтримували і вчителі, і заучі, і директор. Моя вчителька Ткаченко Олена Іларіонівна ділилась своїм пайком і її чоловік – директор школи – Ткаченко Іван Терентійович, Римаренко Людмила Михайлівна і її чоловіка, що був директором до Ткаченка. Вони жили при школі, знали всіх учнів добре, жаліли малих, своїм пайком ділись.