Місце запису: с. Кустолове, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: невідомо.

Хто записав: Невідомо.

Респондент: Мирна Олена Пимонівна, 1932 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кустолове Новосанжарського району Полтавської Харківської області.

В сім’ї було двоє дітей Микола 1929 р..н., який загинув під час війни від вибуху гранати, та малої Олени, яка щойно народилася на Покрову. В селі вже почався голод, але їх родині пощастило більше, ніж іншим. Бо батько працював дільничим міліціонером і особливості збору зерна у населення були йому відомі. Тому частину зерна таки приховали вони з матір’ю у яму на подвір’ї та на ній виклали літню піч, на якій готували їсти для сім’ї.

Мати працювала кухарем у бригаді колгоспу ім. Щорса, що в с. Малі Солонці, тому в неї не пропало молоко у грудях, вона змогла вигодувати щойно народжену доньку. А ще у них була корова, що теж полегшило їх життя під час голоду. Зерно, яке заховали, батько молов на жорнах, а мати варила затірку. Невдовзі до них переїхав жити мамин брат Оксюта Василь, який став працювати завгоспом у радгоспі по відгодівлі свиней. У чоловіків завжди велика потреба у білковій їжі, тому дядько Василь з роботи приносив щойно здохле від проносу поросятко, якого списали, варив його і хоча вариво погано смерділо, чоловіки його їли, щоб зовсім не охлянути від голоду.

У другій половині їхньої хати містився патронат для сиріт. Там було вісім хлопців і одна дівчина. Чотири прізвища запам’яталися це: Проскурня, Гавриш, Лозько, Божинський. Батьки цих дітей померли від голоду. Мати доглядала за ними, прала, готувала їсти. Ці хлопці працювали в колгоспі на різних роботах.

Місце запису: с. Козуби, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.06.2009 р.

Хто записав: Коба Віра Іванівна.

Респондент: Лахно Ганна Леонтіївна, 23.04.1928 р. н.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років проживала в селі Козуби Новосанжарського району Полтавської області.

Закінчила 3 класи. Коли почалася війна, в 1941 році переїхала з батьками в село Лелюхівку Новосанжарського району, а з 1958 року проживаю в смт. Нові Санжари. У 1932 – 1933 роках сім’я проживала в с. Козуби. Жили дуже бідно, «свої» все забирали, всі харчі, навіть одяг, щоб не можна було виміняти на їжу. Пригадую, як одного разу до нас зайшла вчителька (імені її вже не пам’ятаю) і почала нишпорити кругом: заглянула під пічку і за комином знайшла український платочок шерстяний, дуже гарний, що мама ховала для своїх дітей, і забрала його. А ще біля колодязя під коритом була схована торбинка з квасолею (мама залишила, щоб хоч коли суп можна було зварити) і все забрала.

Тоді всі голодували, всім було важко, але як могли допомагали один  одному. Коли побачили, що в сусідів не було чого їсти, то моя мама – Хоманько Олена Григорівна, дала їм бурячину і картоплину, щоб дітей хоч якось погодували. А садили весною 1933 р. лушпайку з картоплі , бо не було чого вкинути в землю, щоб росло.

Нам із сестрою Надією (1930 р.н.) допомагала вижити рідна тітка – Лахно Настя Григорівна. Вони тримали корову, були заможніші. У них навіть горшечки масла були. її чоловік питав: «Що ти , бабусю, звариш дітям?» А вона казала: «Може й киселику». Він тоді приспівував: «Ой кипить той кисіль 18 неділь». І такий той кисіль був добрий, що вже сама давно бабуся, а смак того кисілю, який рятував нам життя, пам’ятаю дотепер.

Чужа – чуженя йшла допомагати, не тільки свої рідні.

Місце запису: с. Драбинівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Яценко Марія Пилипівна, 1923 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в с. Драбинівка Новосанжарського району Харківської області (нині Полтавської області).

Під час Голодомору наша сім’я жила в селі Драбинівка. В сім’ї було четверо дітей, крім мене було ще дві сестри – Галя і Дуня та брат Семен. Їсти у 1932 році не було нічого. Їли то гнилий буряк, то макуху. А як прийшла весна, то рвали листя з берестка і мама з нього пекла блини, їли шпориш, листя акації, молочай. А ще з світків акації варили кашу і вона була дуже смачна. А як ми уже попухли і не було чого їсти, то тато зловили кролицю, яка жила у ямі і до цього її не могли зловити, та ще сусіди дали буряк. Це був Деркач Мефодій. Як їм не було важко, а вони все таки спасали від голоду сусідів.

Місце запису: с. Драбинівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Фастівець Віра Єгорівна, 1918 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Драбинівка Новосанжарського району Харківської області (нині Полтавська області).

Під час голоду ми жили в селі Драбинівка, наша сім’я дуже бідувала, бо батько наш, Фастівець Єгop Павлович нас бросив ще в 1925 році. Мама робила в радгоспі, а ми з братом Миколою нишпорили по городу і шукали то торішній буряк чи гнилу картоплю. Бо до всього у наш погріб залізли вори і забрали останню картоплю. Трохи – трохи стало легше, коли прийшла весна, дуже важко це казати, але ми їли траву, як кажуть, паслися. Дуже добрі квітки акації, а також коржики з берестка. Ніколи не забуду Співак Федору Павлівну, яка не мала своїх дітей, але не раз давала нам з братом то кусочок макухи, то хліба і так спасала нас від смерті.

Місце запису: с. Драбинівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 20.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Співак Катерина Федосіївна, 1926 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Драбинівка Новосанжарського району Харківської області (нині Полтавської області).

Наша сім’я не зазнала лихих часів голоду. Бо тата, Саєнка Федосія Феодосійовича, направили по партійній лінії, у Білорусію на роботу. І він нас у 1932 році разом з мамою забрав усіх і братів Івана, Якова та Анатолія і сестер Харитину, Галю та Шуру і ми поїхали. Але мій чоловік Співак Олексій Павлович, 1919 року народження розповідав, що з п’яти дітей їхньої сім’ї двоє померло – брат Трохим і сестра Сарина. Він ще казав, що голод був страшний, їсти нічого, а були малі і бігали на місцевий базар і от один раз з голоду украв невелику лєпьошку хліба, то хазяїн догнав, хотів побити, але тут за нього заступився Шимко Терешко, якого в селі ще називали Гусак.

Місце запису: с. Драбинівка, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 26.09.2009 р.

Хто записав: невідомо.

Респондент: Нужна Марія Климівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Драбинівка Новосанжарського району Харківської області (нині Полтавської області).

Наша сім’я під час голоду жила в селі Драбинівка. Батько – Нужний Клим Йосипович, мати – Нужна Килина Трохимівна, та два брати – Гриша і Ваня. Голод був небачений, то мама брали подушки і міняли за 2 стакани кисляка, у кого була корова. Але не допомогло, бо брат Ванько помер, а ще купили два буряки, натерли їх і напекли оладки, то тато поїв їх та тоже помер. Уже весною хоч трава була, листя з дерев та цвітки. Дуже мені добрий був кріп, який зійшов на грядках, я його їла і це для мене було дуже добре.

А мама робила у радгоспі, то як жменю пшениці мерзлої, яку відправляли на станцію, і яка падала з підвод, бо все зерно відправляли на станцію, принесе, то камінчик об камінчик розітремо і варимо затірку, та це тільки назва, бо була вона з землею. Як ми стали пухнути, то мама нас відвезла на станцію, щоб там взяли нас, щоб ми не померли. Але жінки, які працювали на станції сказали: «Забирай їх додому, щоб не пустили їх на м’ясо» і дали маленький шматочок хліба. Я цього ніколи не забуду.

Місце запису: с. Дубина, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2008 р.

Хто записав: Шурманова Г. І.

Респондент: Скидан Петро Прокопович, 1921 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Вільний Степ Новосанжарського району Харківської області (нині Полтавської області).

Коли почався голод йому було десь років десять. Сім’ я складалася з дев’ятьох чоловік мати Варя, батько Прокіп та семеро дітей, Петро був наймолодшим. Коли «активісти» забрали все що можна було їсти, батько їздив у Полтаву продавати одежу, мамині хустки і спідниці, одного разу, у травні, він взяв з собою і Петька. На залізничній станції Полтава був магазин де стояла величезна черга за хлібом. Недалеко від магазину, прямо на вулиці, лежали мертві люди об’їдені мухами. Це видовище дуже налякало Петра. До цього часу це стоїть перед очима. Влітку всі в його сім’ї стали пухнути від голоду, але в полі почали наливатися колоски і батько навиминав зерна і зварила мати затірку .Дітям мати давала затірки потрошку чим врятувала їм життя, а батько поїв і зерно сире з колосків, тому у великих муках він помер. Чув Петро Прокопович, що голодні люди ходили до с. Кустолове в радгосп по відгодівлі свиней, де можна було трохи попоїсти відходів. Тож дорога від села Руденківка, повз с. Рябушино (зараз це с. Малі Солонці) до с. Кустолово, була усіяна мертвими тілами. Особливо коли достигав врожай зернових, люди їли сирим зерно і помирали від кишкових кольків прямо на полі.

Місце запису: с. Вільний Степ, Новосанжарський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 2009;

Хто записав: пошуковий загін Комсомольської ЗОШ І-ІІІ ст. Командир: Гречин Р. О..;

Респондент: Павленко Марія Іванівна, 1925 р. н.

Під час Голодомору  1932-1933 років проживала в с. Вільний Степ Новосанжарського району Харківської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голоду 1932-33 роках?

Так, пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Так, влада забирала урожай.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Це робили чиновники.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Були такі що доносили і їм за це давали кусок хліба.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Їх ніхто не питав, відбирали і все, а хто і хотів спитати, то його зразу били.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Застосовували, робили все що їм заманеться.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей? 

Мали вони штички, якими штрикали у пол, стріху, скриню і так узнавали чи є щось заховане.

Як люди боронилися?

На людей ніхто не зважав, просто заїжджали і брали все підряд.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна було вивести в степ в діжечці і закопати, щоб ніхто не бачив, і намітити.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

У чиновників були свої люди, вони з ними ходили і рилися кругом.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

До хати приходило чоловіка три – чотири.

Де можна було заховати продукти харчування?

Продукти харчування можна було заховати в степу.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не пам’ятаю.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Так, вони забирали все підряд.

Що таке закон про “п’ять колосків?” Чи чули Ви про нього?

Так, чула. Засуджували людей на рік примусової праці за те, що збирали колоски в полі.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Поля і колгоспні комори охороняли сторожі.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Хотіли, бо їсти ж то хотілося.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Так, змушували.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

А де ж її можна сховати, її ж не закопаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Зранку і до вечора лазили.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки їм заманеться.

Коли почали люди помирати з голоду?

Люди почали помирати навесні 33-го року.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Так, опікувалася. їх забирали у дитячий притулок.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували лише чиновники і їх прихльобателі, бо вони ж у людей позабирали, а самі їли.

Хто зумів вижити?

Вижити зуміли чиновники.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, ділилися продуктами?

Ні, не ділилися бо нічим було ділитися, вимирали цілими сім’ями.

Які засоби вживали до виживання?

Навесні їли бур’ян, чухрали листя з дерев, сушили, потім товкли і пекли ляпанці.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Голодували всі підряд.

Що споживали в їжу з рослин, які коріння?

Вживали все підряд, бо хотілося їсти.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Весині, бересток, клепок, окація.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ловили горобців, голубів.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Ні, не було за що купляти і нічого було міняти.

Чи був голод у містах?

Так, був.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Їх ніхто не рахував.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Ні, невідомі.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Де хто вмер, там і заривали.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю, напевно давали або кусок хліба, або ставили помітку як трудодень.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Декого ховали на кладовищі, а більшість де померли, то там і заривали.

Чи поминають їх на “Проводи”, “Гробки”, Зелені свята?

Ні, ніхто їх не поминає.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Ніхто їх не поминає, бо тоді церквів не було, а тепер старих людей дуже мало залишилось.

Місце запису: с. Кибинці, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 12.09.2009 р.

Хто записав: Глушко Я. А.

Респондент: Марченко Мотрона Іванівна, 1918 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ярмаки Комишнянського району Харківської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках?

Так. Пам’ятаю.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Врожай був гарний, оббирали людей.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комсомольці заходили до хати і все відбирали. З ними був один головний із города.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів ніхто в них не провіряв чи були, чи ні. До нас було прийшли вдень, видивилися, де шо лежить, а вночі підперли двері, позабирали все. А ми у хаті всі, чує тато, шо десь щось стукає. Зразу не вийшов, а тоді до дверей та й каже жінці: «Явдохо, ми вже зав’язані», та у вікно тіки плиг, а вже немає нічого, все забрали. 

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Арештовували, якщо не підкорялись люди.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Зброї не було, а може й була, ну ми не бачили.

Як люди боронилися?

Люди їх боялися і не оборонялися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Харчі ховали, але їх знаходили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Приходили із залізними ціпками і шо де не є, все вистукають і відберуть. З тих, шо приходили, пам’ятаю Сиська Івана і Сиська Грицька – це було два брати.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ходили по нескілько чоловік, може по 7-8.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали харчі і в снігу, і в погребах. Ми колись заховали стакан пшона на печі, а вони вилізли й туди, і забрали. У погребі було вириєм яму, покладем яку дощечку, висиплемо зерно, зверху ще дощечку і земелькою присиплемо. То як прийдуть, залізними ціпками вистукають і заберуть. Ще робили люди і так: в кого була корова, то під передніми ногами поміст знімуть, яму вириють, дощечку покладуть, просо висиплють, укриють і поміст кладуть.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Тим, що пішли до колгоспу був спокій.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

Брали все: і одіж, і зерно, все. І ступи, і жорна, тоді не було на чім же зерна змолоть.

Що таке закон про «п’ять колосків»?

За п’ять колосків судили.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Як не вивезуть всього з поля, то ставили сторожів. З нашого села пам’ятаю Коваленка Олександра та двох братів Сиськів.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Перші йшли до колгоспів бідняки, вони йшли добровільно.

Чи змушували людей іти до колгоспів як?

Багатих заставляли, худобу в них забирали, виселяли з хат. Забране відвозили на Миргород, а коні оставляли в колгоспі.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Ніде не сховаєш.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Точного времені не було, коли здумають, тоді і йдуть. Комсомольці раз на день приходили до хати.

Коли люди почали помирати з голоду?

Точно не скажу. Не пам’ятаю. Дехто вже по осені, зимою багато померло.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?

Ще в 32-33 роках були дитсадки, приюти, там жили ті, шо були без батьків (сироти).

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували тоді ті, хто відбирав у інших.

Хто зумів вижити?

Вобщим, виживали ті, хто мотався.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Ні.

Які засоби вживали до виживання?

Їсти доводилося те, шо було. У Кибинці їздили по брагу до спиртзаводу, сіяли і їли полову гречану, а від неї тоді все свербіло, шо місця собі не найдеш.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Тоді таке врем’я було, шо ніхто ні з ким не ділився, даже з рідними, бо не було чим ділитися.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Кропиву.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору, в їжу?

Листя з липи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів, вживали в їжу?

Горобців, голубів.

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Не було за що міняти.

Чи був голод у містах?

Скрізь був голод.

Чи знаєте Ви, що таке «Торгсін»?

Не знаю.

Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

Немає таких відомостей.

Чи відомі випадки людоїдства?

У нашім селі і людоїдство відомо було. Жила одна сім’я, було два хлопчики – близнюки і сестра в них. Хлопці були ловкі повненькі, і все врем’я були вони разом. А тоді стали люди замічать, шо один хлопець є, а другого немає. А в лузі обнатужили кістки, і взнали, шо одного батьки вбили і з’їли, так їх (батьків) вислали, а дітей у приют оддали.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хоронили людей так: яму викопали, по вулицях проїхали мертвих на підводу зібрали, вкинуть всіх у яму і закопували.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Цього не скажу, бо не знаю.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

Не знаю.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Чи поминають на святки тих померлих, так Бог його зна, бо їхніх рідних немає нікого. А в кого остались рідні, то поминають.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Згадують старі люди.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церкви у нашім селі немає.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Пам’ятників не встановлено.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932 – 1933 років, зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я тисячу раз розповідала і своїм дітям, і онукам про те, шо пережила.

Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Владу.

Місце запису: с. Шахворостівка, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 15.09.2009 р.

Хто записав: члени пошукової групи краєзнавчого гуртка «Трудолюби» Синящок Ю., Шульга В. Керівник Красюк Л. М.

Респондент: Костенко Катерина Іванівна, 1928 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Шахворостівка Миргородського району Полтавської області.

Костенко К, І. говорить, що у 1933 р. ніякої засухи не було, а навпаки був врожай, просто влада хотіла знищити людей. Ось як проходило життя Катерини Іванівни в 1933 році: вона говорить, що у сім’ї у неї було четверо дітей. Батько наказав мамі, щоб нас потровила, а ні – то він нас покине. Мама ж, звичайно, не послухала батька тому, що нас було шкода. Батько робив у конзаводі конюхом і їм давали пайок -200 гр. хліба на 1 чол. Одного разу батько приніс додому бульйон і кусочок хліба, все це він замкнув у скрині і забрав ключ, щоб мати нам не дала їжу. У селі була жінка. Її називали (називає ім’я, яке ми не вказуємо з етичних міркувань – Ред.) вона потравила 3 своїх дітей – заварила чай з блекоти їх напоїла. От і наш батько казав мамі «потрави дітей, після дітей діти будуть». У селі з голоду дохли коні. Одного разу мама почула, то це саме тільки що сталося і побігла. Люди різали конину на кусочки, поки мама добігла – їй м’яса не хватило. Там був дядько і сказав, щоб вона хоч кендюх взяла, – помила і зварила. Надворі наступила весна. З’явилася травичка, колоски. Можна було їсти. Мама ходила в економію (у конзаводі), там вона віяла полову і вибирала зернини, коли хтось побачить, то відразу ж били батогом. Одного разу дома мама нарізала колосків, поклала їх у дворі на столі і сказала нам, щоб ми сторожували їх від горобців, а сама пішла у економію. І ось де не взявся – приїхав дядько, у селі на нього казали Попка, жив на коптасі – обїздчик Шахворостівський, і на коні заїжджає прямо до нас у двір, а ми ж стоїмо біля скатертини. Він нам каже: «Хто це нарізав, де ваша мати?» Забирає у нас ту скатертину і б’є нас батурою. А ми ж плачемо… А мати йшла вже додому і побачила це. Моя сестра, старша, хотіла її погукати, а та пальцем показала, щоб ми мовчали. Об’їждчик сказав, щоб мати прийшла у сільську раду. Наступного дня ми пішли у сільську раду. Розказали все голові як було. А голова – хороший чоловік. Пожалів нас і віддав ті колоски нам. А Папку вдарив головою об стіл… Катерина Іванівна згадує, шо Кравченко Федот нажав 2 снопи і поставив під хатою, за це не його оштрафували.

Їли ми осику, кропиву товкли, з липи листя. Було мама потовче у ступі листя і ми їмо. Або піде на базар купе, або виміняє шелюхи. потім навіс, де яка зернина чи овес, або ячмінь, вкине в кип’яток у піч. покипить і дає нам.

Після голоду, коли діти підросли, батько приїхав і сказав: «Я ніколи не думав, що ви виживите». Потім ми почали ходити до школи. Із школи нам видавали одні на двох ботинки. Дві старші сестри – ходили після обіду, а дві менші – до обіду. На дворі перебувалися. Було прийдем з школи, торбинки в руки і у поле збирать колоски.

У 1928 р. у селі була колективізація. При Сталінові розібрали церкву. Після церкви був амбар – там хранили зерно. Коли розбирали церкву і стягали куполи, то одного дядька вбило. Нашого батька заставляли згонить людей до колгоспу, а він не хотів. За це його били різками. Забили мало не до смерті. Його поклали на підводу і повезли в Ромодан, там коли його передавали іншим, то він утік. Наостанок Катерина Іванівна сказала, шо такого життя вона не побажала б і ворогові.