Місце запису: с. Благовіщенка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 02.09.2009.

Хто записав: Бик Е. Б

Респондент: Сєрікова Галина Матвіївна, 1909 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі спочатку проживала на Кавказі, а з вересня 1932 року в селі Іванівці та Благовіщенка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

Ми жили на Кавказі, родина складалася з 4 чоловік. У людей забирали хліб, домашню худобу. В вересні ми переїхали до України в Кам’янсько-Дніпровський район, жили в Іванівці пізніше в Благовіщенці. Пам’ятаю, як ми збирали яблука і варили, ловили ховрашків – чистили і жарили на кострі, їли навіть мертвих коней. Робили з лободи коржі, ховали в рукава, щоб ніхто не забрав. Люди вмирали і пухли від голоду. У кожного була земля і ми її обробляли, всі їли пшеницю, картоплю, закопували і ховали хліб під вишнями – ось так і виживали. Нам, дітям, допомогли вижити батьки, вони працювали і отримали пайку на роботі, одну їли самі, а іншу приносили нам.

Місце запису: с. Благовіщенка, Кам’янсько-Дніпровський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 10.09.2009.

Хто записав: Бик Е. Б.

Респондент: Сипливчак Лідія Степанівна, 1924 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала у селі Благовіщенка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

1933 року родина поїхала до Полтави, речі на зерно обмінювати, щоб прогодувати дітей. Проживши там півроку, повернулись в своє рідне село. А в селі начальство наказало бригадиру забирати всі продукти, які були у людей. Хто чинив опір – тих висилали до Сибіру. Батько працював рахівником. Грошей людям не платили, вони працювали за трудодні. Без дозволу начальства мій батько з головою колгоспу вирішили видати трохи зерна на трудодні, за це батька заарештували і відправили в Запоріжжя на будівництво. Мати забрала мене, братів і поїхала з батьком. Батьки тяжко працювали.

Вижити нам допомогли робітники, у яких не було своїх дітей. Вони бачили як тягнуться батьки і час від часу підгодовували нас, а шматочки хліба передавали майже кожного дня, правда вони були дуже маленькими.

Місце запису: с. Таврія, Мелітопольський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 20.05.2009.

Хто записав: не вказано.

Респондент: Скидан Марія Терентіївна, 1921 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала на хуторі Крижчене Чернігівського району Запорізької області.

Скидан Марія Терентіївна, 1921 року народження, жителька села Таврія. Народилася на хуторі Крижчено Чернігівського району. Сім’я чималенька: батько, мати і дев’ятеро дітей. Марії на той час виповнилося всього 12. До трагедії 1932-33 років хутір складався з 102 дворів. Всі сім’ї були великими, багатодітними, бо найменше в сім’ї було шестеро дітей. Мати працювала в колгоспі на різних роботах, батько в основному на конюшні.

Голодні роки переживали самотужки, без допомоги влади. Рятувала від голодної смерті корова. Хоча часто доводилося їсти те, що раніше кидали собаці. Марія Терентіївна добре пам’ятає смак лободи, ховрашків, горобців, гав, їжаків. Мама приносила додому голі кукурудзяні качани, які так-сяк товкла і молола. Вони були, як дерево, цупкі і тверді, та на це ніхто не звертав уваги. Ще однією поживою для людей хутора був скотомогильник. Здохлу, розпухлу конячину обливали карболкою, викидали у яму і так-сяк прикопували. Люди, штовхаючи один одного, кидалися до здобичі, відривали смердючу тварину і шматували її на куски. Їли тут же…

Добре пам’ятає Марія Терентіївна смерть свого діда. Добрий був він хлібороб – огрядний, видний. Жив він з бабусею неподалік від хутора, в сусідньому селі. Під час голоду знайшли їх обох не одразу. Конаючи від смерті в своїй хаті, вони пролежали не один день. Бабуся була вже мертва, дід ще дихав, бачили, що не виживе. Ті люди, що могли ще ходити, у дворі знайшли кінське корито, збили його і поховали бабусю. Діда, ще дихаючого, поклали на повозку. Розпухле тіло не поміщалося на повозці. Коли його везли на цвинтар, по дорозі волочились і голова, і ноги. Яму для поховання викопали не відразу. Коли ж діда закопали в могилі, звідти стирчала його рука, яка затверділа піднятою. Сили накидати землі, щоб не було видно руки, не вистачило ні в кого. Пізніше руки не стало видно, з’їли бездомні голодні собаки…

Не було поблизу жодного двору, де б не вмирали з голоду люди. В Чернігівському районі багато померло.

Місце запису: с. Просторе,  Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2010.

Хто записав: Копоть Ірина.

Респондент: Бабич Мотря Пилипівна, 1931 р. н. 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Паства (з 1961 року Квіткове) Чернігівського району Запорізької області.

Я народилась у селі Паства, якраз в голод. Мама моя Горпина, батько Пилип Опара. Народились вони в 1887 році, однолітки. За їх розповідями, голод у нашому селі зазнали лише окремі господарі, наприклад – Опара Петро Степанович і його сім’я. Ми, слава Богу, жили більш-менш забезпечено. Наприклад, такий факт… У голодовку 1932 року помер батько моєї мами. 

Жив він у Чернігівці. Мама не захотіла, щоб його вкидали в загальну для всіх яму. А бажаючих копати яму не могла знайти. Тоді вона запропонувала велику хлібину гарно випеченого хліба – і охочі копати яму знайшлися. З маминої сторони померло багато родичів, жителів Чернігівки. Тільки я їх не знаю. Старалися батьки про це не розповідати. А от, що канадці нашим менонітам допомогали, то це знали всі: і дорослі, і малі. Я не знаю, як вони це робили. Чи це були грошові перекази, чи якісь посилки. Не знаю. Але люди в селі Паства від голоду 1932-1933 рр. не вмирали. Село, можна сказати, жило своїм життям. Може, трохи паски свої попідтягували мої земляки.

Місце запису: с. Просторе, Чернігівський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: 2010.

Хто записав: Копоть Ірина.

Респондент: Волосюк (у дівоцтві Скидан) Анна Федотівна, 1930 р. н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Замістя Чернігівського району Запорізької області.

Народилась я у 1930 році в сім’ї Скидана Федота і Одарки. Проживала наша сім’я на той час у селі Замостя. Я – четверта дитина у сім’ї. Старші за мене брати Олексій, 1925 року народження, та Іван, 1927 року народження. І саме в голод народилася найменша сестра. Назвали Вірою. Але… мало хто вірив, що вона виживе. Найстарший же брат (1912 року народження) працював у Панфілівці на тракторі, дома бував рідко. Мама казала, що урожай 1932 року був. Не вродила картопля, але був буряк, квасоля, морква, кукурудза. Їсти було що. Однак почали все забирати. Спеціальні загони були створені. Навіть кукурудзу забрали. Те зерно, що залишилося у віялках, – і те змели, вивезли. На трудодні не дали навіть полови. Чекали всі ми найстаршого брата, коли він принесе від „зайчика” кусок хліба. (Його кормили на тракторному стані. Баланду з’їдав, а хліб ніс нам.) Мама розрізала той кусок хліба на рівні кусочки, а крихти діставалися їй. Невдовзі батько опух весь, а потім і помер. Я пам’ятаю, як його везли на „дрожках”, в які впряжена була конячка, а ми всі бігли слідом і плакали. Вкинули його у загальну яму на новому кладовищі села Замостя. Без труни, навіть дещо брутально. Сюди звозили всіх померлих у Замості. Це була вже друга яма. Першу заповнили трупами і зарили.

Після смерті батька мама заглянула в свою скриню: „Може, щось виміняти на харчі?”(На її скрині красувався гарно вимальований рік народження – 1888. Як зараз це бачу). Цінного у скрині нічого не було. Мусили іти жебракувати. Та й мама була кволою. Брати залишалися з маленькою Вірою. У день проходили 5-8 кілометрів, а, може, й більше. Добре, якщо милостиві люди підвезуть. Зазвичай мене жаліли, садили на бричку, а мама йшла за бричкою. Ходили в німецькі села – Францталь, Паства, Гросвейде, Руднервейде і в наші села – Богданівку, Калинівку, Олександрівку, тощо. Були випадки, коли мені подавали кусочок хліба, намазаного повидлом. Весною 1933 року мама вирішила поїхати до своїх сестер в місто Бердянськ. Звали сестер Клавдія і Марія. Працювали вони в їдальні. Мама з найменшою Вірою поїхала туди потягом. Дехто з пасажирів, дивлячись на маму і дитя, радили позбутися дівчинки, щоб вижити самій. „Діла з неї не буде”, – так говорили про Вірочку. Сестри дали борошна, крупів-відходів, тюльки. Так ми і вижили, додаючи до всього цього лободу, курай (перекотиполе). Більше у нашій сім’ї ніхто від голоду не помер. Навіть у 1947 році, коли маму за зібрані нею колоски на колгоспному полі, Турубаров (начальник міліції) забрав разом із колосками до в’язниці.

Місце запису: с. Андрівка, Бердянський р-н, Запорізька обл.

Дата запису: не вказано.

Хто записав: Швидкова О.

Респондент: Георгінова Зінаїда Іванівна, 1919 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Андрівка Бердянського району Запорізької області.

В родині було 5 дітей: 2 сестри і 3 брати. В роки голоду не вчилися, ходили на роботу до колгоспу, виконували різну роботу, в основному виловлювали ховрахів.

Батька за землю і за невиконання хлібоздачі вислали до Сибіру, звідти він не повернувся.

Родина дуже тяжко пережила голод, ніде нічого не було. Місцеві активісти забрали все, що було: одяг, зерно, крупу, вигнали з дому. Це було взимку і щоб не замерзнути, сиділи в скирді, але все одно було дуже холодно. Сусідам було заборонено пускати кого-небудь з родини до себе в хату. Активісти погрожували, що виженуть і їх. В скирді було холодно, і хлопці знайшли на околиці села розвалений будинок, і родина жила там.

На той час в селі був Торгсін, і люди міняли одяг, прикраси, антикваріат на крупу, цукор, пшеницю. Але родині Георгінових міняти було нічого. Родина вижили тільки завдяки тому, що мати шила людям, а вони за це приносили продукти.

Старшого брата, як і батька, теж репресували і він не повернувся. Отже, родина в роки голоду втратила батька і сина.

Люди помирали просто на вулицях. То там, то там лежали трупи, сили їх ховати вже не було. Інколи родичі або сусіди замотували трупи в ганчірку або старе рядно і закопували в землю.

Родина дуже тяжко пережила голод, всі в родині пухли, але вижили всі, окрім репресованих батька і брата.

Місце запису: м. Олика, Луцький р-н., Волинська обл.

Дата запису: 2002 р.

Хто записав: Чорна Лілія Миколаївна.

Респондент: Матвійчук (Рукавиця) Марія Панасівна, 1925 р.н.

Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Голуби Решетилівського району Полтавської області.

Чи пам’ятаєте Ви голод 1932-1933 рр. чи 1946-1947 рр.?

Пам’ятаю голод 1933 року тим, що дуже хотілося їсти, дуже ослабла і думала, що буду вже вмирати. Лежала на лаві і казала: «Хай прийде тато, то я вже вмру». Ну, якось воно так склалося, що не вмерла. Взагалі із сім’ї не помер ніхто, тому що тато працювали біля колгоспних свиней і носили додому за пазухою буряки та свинячу їжу, тобто те, що давали свиням.

А Ви тоді вірили радянській владі?

А як!? Я ж, коли закінчила Полтавський педінститут, була примусово відправлена в Західну Україну, том викладала російську мову і літературу… Знаєш, як воно тоді було, дочко, – забрали документи, погрузили в товарняки і повезли… Там вже й заміж вийшла. А чоловік мій, Матвійчук Олексій Микитович (1927 р.), вірив. До війни закінчив 4-класну польську школу, українську мову не в і писати нею не вмів. Після визволення від фашистів, забрали його в радянську армію, воював на далекому Сході проти Японії. Там і став комуністом, вірив радянській владі, а потім закінчив дворічну партійну школу за спеціальністю агроном-організатор. Працював парторгом у селі в колгоспі. 

А я хоч «східнячка», а в ряди комуністичної партії не поступила… Пам’ятаю… подруга в мене була, дочка військового, ми разом в школу ходили в Решетилівці. Якось захожу до неї, а в квартирі все перекинуто догори дном і людей чужих повно. Подруга нічого не сказала, а тільки подивилася на мене, як зараз пам’ятаю, подивилася на мене великими очима і пальцями показала навколо шиї і догори! Петлю… Більше я її не бачила…

Місце запису: м. Миргород, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 24.08.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена. 

Респондент: Савченко Ганна Григорівна, 1924 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в місті Миргород Миргородського району.

Голод добрався й до нас. Мама кожного дня йшла на базар у Хорол чи Миргород, міняла вбрання: рушники, рядна, хустки, намисто – на хліб святий. У брата мого опухли ноги, не міг ходити. Мама переживала, щоб він не помер, бо дуже любила нас. І сказала мені, щоб я йшла до сусіда і випросила стакан молока. А у них в хаті так гарно, рушники, ікони…Вони дали молока й не взяли грошей. Ось так вижив мій брат від голоду. Якщо у нас дома з’являвся хліб (його міняли), то ми їли всі разом. Батько був зморений голодом до безтями, а мати ще держалася.

Місце запису: с. Попівка, Миргородський р-н., Полтавської обл.

Дата запису: 12.08.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена.

Респондент: Сидоренко Тетяна Павлівна, 1926 р.н.

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Попівка Миргородського району Полтавської області.

Страшне лихо. Воно забрало багато людей, які ні в чім не винні. Мабуть, не було такої сім’ї, щоб ніхто не помер. В деяких сім’ях вимирали всі, пухли. Померлих хоронили не так як зараз. В кого було з чого зробить труну, то ховали в труні, а як не було, то загортали в рядно і хоронили. Малих діток хоронили в садочках. Ми жили заможно. В той час наказували здати зерно. Трохи зерна сховали, щоб вижити, а решту – віддали. У нашій сім’ї від голоду померла лише моя бабуся, слава Богу. Всі інші залишилися живі. Боролися за життя, як могли. Хоть було і тяжко, але дорослі допомагали дітям, не залишали їх помирати. Усіма силами намагалися батьки, дідуся та бабусі рятувати діточок від голодової смерті. Так і вижили.

Місце запису: с. Попівка, Миргородський р-н., Полтавська обл.

Дата запису: 10.08.2002 р.

Хто записав: Кузьменко Олена.

Респондент: Український Михайло Іванович, 1922 р.н.

Під час Голодомору 1946-1947 рр. проживав  селі Попівка Миргородського району Полтавської області.

Добре пам’ятаю голод 1946-947 рр. в мене була мати і сестра. Доводилося багато працювати, але грошей не хватало. Довелося поїхати на Донбас. Там жили родичі. А потім поїхав в Зх. Україну. Хотів працювати вчителем. Говорили знайомі, що там не такий голод. Знайшов останні гроші на дорогу добрався до села. Потрібно було допомагати сестрі й мамі. Вони мене чекали на Донбасі. Коли влаштувався вчителем, то забрав до себе маму і сестру. Люди міняли речі на продукти.