Місце запису: с. Голодьки, Тетіївський р-н, Київська обл.
Дата запису: 26.09.2005 р.
Хто записав: Камінська Надія Михайлівна.
Респондент: Звірянський Степан Матвійович, 1923 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав у селі Голодьки Тетіївського району Київської області.
Так, я пам’ятав голод 1932-1933 років. Наша сім’я складалася з 7 осіб – батьки і 5 діток. Урожай в 1932 році був, але голод був зроблений спеціально керівниками влади, бо ввесь урожай який був у людей забирали. Забирали врожай активісти, комісія в складі до десяти душ. Чи давали винагороди тим, що доносив на іншого, я не знаю. Приходила комісія до хати і все кругом перевіряла, ввесь урожай забирали, ходили з металічними шпичками і кругом штрикали, чи нема десь закопаного зерна, документів на те, що їм дозволялось шукати і забирати врожай вони не пред’являли. Якщо хтось з людей не віддавав врожай, то били.
А нашу сім’ю вигнали з хати за те, що батьки не пішли в колгосп, а пішли працювати в совхоз. Хату розібрали, а ми пішли жити в дідову хату. Зброї в цих людей не було. Пам’ятаю, що в комісію входив Рой Андріян Єфремович, Галянт – батько Василя Галянта та ще багато інших, я не пам’ятаю хто. Батько працював в совхозі, то там давали їсти, а хто не їв, то давали буханку хліба додому. Забирали не тільки продукти, а й інші речі, які їм подобались (Рой у нас забрав подушки). Я знав, що був «Закон п’ять колосків» – це якщо людина візьме п’ять колосків, то давали сім років тюрми. Голові колгоспу дочка (Кваши) взяла колосків і в неї знайшли, то судили і дали 7 років. А Матвійчук Василю за в’язку соломи дали 3 роки тюрми.
На колгоспних полях не дозволяли збирати колосків, то ми ходили збирати на Угарівські поля (совхозні), а колгоспні поля охороняло три об’єзчики, а біля комори були сторожи. В колгосп мало хто ішов добровільно, більшість примусово-заставляли, забирали худобу, а якщо людина десь в лісі чи берегах ховала худобу, то ходили до тих пір, поки не заберуть. Продукти харчування більшість забирали увечері, або вночі. Люди почали помирати з голоду більш у 1933 poці. Якщо залишалися сироти – їми ніхто не опікувавсь, виживали хто як зміг. В селі не голодував той, хто знав де сховати хліб, щоб його не знайшли. Вижили в голод ті, в кого батьки змогли десь заробити кусок хліба. Люди друг другу не допомагали, бо не було чим, це хіба в когось родичі, якщо було чим. Ми харчувались на совхозній столовій, а люди їли листя липи, пекли пампушки з мерзлої картоплі, дохлих коней м’ясо. Наша сім’я нічого не міняла, бо не було що міняти, а в кого було що, то можна було поміняти.
Говорили, що в голод в селі Голодьки померло 553 чоловік, а скільки в Ситківцях, я не знаю. Випадків людоїдства в нашому селі не було чути. Хоронили всіх померлих в голод в общу яму, туди їх звозили і скидали. Були випадки, що ще людина ворушилася, а її вже везли і кидали і яму. Тим, хто звозив померлих в день давали кусок хліба – це була така плата за роботу. Померлих в роки Голодомору згадують на Проводи, Зелені святки, також читається граматка в церкві в наш час, тому що за роки радянської влади в селі не було церкви. В селі є Хресто-Воздвиженська церква, яка належить до Московського патріархату. На Голодьківському кладовищі встановлено хрест померлим в роки Голодомору. Я розповідаю своїм дітям і онукам про голод. Винним в Голодоморі я вважаю були керівники держави.