Місце запису: невідомо.
Дата запису: 15 листопада 2007 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Жижко Ольга Йосипівна, 1923 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Нечаєво Шполянському районі Черкаської області.
Сім’я моя була із середняків, не дуже бідна, але і не дуже багата. В сім’їу нас було четверо дітей:самий старший Іван- 1913 р.н, я- Ольга 1923 р.н, Гриша- 1925 р.н, Марія 1928 року, тато Литвин Йосип Омелькович- 1885 р.н і мама Литвин Варвара Романівна 1894 р.н. Коли були організовані колгоспи в 1929 р. то батьки вступили в колгосп і працювали, мама на різних роботах, а тато полеводом- я правда не знаю що за обов’язки в нього були. В колгоспи тато здав все, шо мав в хозяйстві. У нього були коні, земля. У тата було ше два брата, вони жили рядом- це Литвин Олекса Омелькович та Литвин Митрофан Омелькович. У їх на трьох була молотілка, косілка, реманент, коні, земля. Усе, що мали батьки і його брати добровільно віддали в колгосп, ніхто не приходив забирати силою. Жили, працювали і все було ніби нормально. А весною 1933 року наклали на батька податок 60 пудів хліба треба було здати на заготовку. Батько відвіз і здав зерно, але через деякий час знову повідомляють, шо треба відвезти таку ж саму суму, тато не повіз, бо по його розрахунках залишилось те, за що сім’я доживе до нового врожаю і те, чим треба засіяти землю весною. Нагадували татові кілька разів, що треба виконати хлібозаготовку , але тато не віз, а потім приїхала бригада забирати. Тато просив, щоб не забирали, бо хліба в нього залишилось що сім’я дожила до нового врожаю і шоб посіяти нове. Але приїжджі сказали шо в нього є хліб закопаний і з голоду його сім’я не помре. Тато доказував, що закопаного хліба в нього нема, ні зернинки, та цьому ніхто не вірив. Отак і залишились ми зовсім без хліба, а через дві неділі приїхали і забрали корову. Тепер уже зовсім стало погано.
Порадившись з мамою, тато поїхав на заробітки, куди він поїхав ми не знали та він мабуть і сам не знав де найде роботу і якийсь заробіток. А ми стали ждать його, коли він приїде і забере нас туди, де хліб є і все остальне. З цього часу ми перейшли на траву, коріння трави, сушене листя. Їли траву сиру, варену, марену. Ми ще діти малі якось держались, а мала і старший брат стали пухнути. При це довідались мамині сестри, а у мами їх було аж чотири, жили вони в с. Листоподово за 12 км від нас, нині всі покійні.
Вони приїхали до нас, попривозили трохи картоплі, трохи крупи, трохи борошна, в них були корови і це їх спасло. Підтверджували вони в основному чимось старшого брата і маму, старались шоб мама і старший брат не померли, бо без них нам буде зовсім погано, ми помрем або нас просто з’їдять голодні люди. А ми все ждали від батька вісточки про себе. В селі кругом нас голодали люди, помирали, а ми ще якось держались. Весною 1933 року помер наш старший брат, з горем пополам похоронили і ми почали ждать своєї черги. А від тата так нічо і не чути булою безнадія і голод доконали нас зовсім.
І тут трапилось таке, що ми самі не повірили, приїхав батьків друг, з яким вони поїхали на заробітки. Він приїхав за своєю сім’єю і нас забрав з собою. Сказав шо вони з татом влаштувались в колгосп. А цей колгосп в Одеській області в селі Олександрівка, Комінернівського р-ну. В цьому селі давали житло, а татові виписували продукти з колгоспу і мені здалося шо в цьому селі з голоду ми не помрем. І так наш переїзд врятував нас від голодної смерті.
Прожили ми в цьому селі до 1937 року. Всі ми ходили тут до школи. А в 1937 році мамі захотілось вернуться ближче до своїх сестер і ми вернулися, купили там хату і 10 соток города. Отак ми знову стали власниками своєї власної садиби. Коли батьки працювали в колгоспі в Олександрівці, то тата преміровали молодою теличкою, з якої ми виростили корову. Коли ми покидали Олександрівку то корову продали і за ці гроші купили в м. Злагошмолі хату і 10 соток города.