Місце запису: смт Сосниця, Сосницького району Чернігівської області
Дата запису: 2002 рік
Хто записав: Гирич Ярослав Миколайович
Респондент: Журавченко (Стовба) Тетяна Василівна, 22.01.1915 р. н., народилася в селі Котовка Магдалинівського району Дніпропетровської області, місце проживання смт Сосниця Соснівського району Чернігівської області.
Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондентка проживала в селі Котовка Магдалинівського району Дніпропетровської області
Які на Вашу думку причини голоду?
Причиною голоду є те, що забирали хліб. Був комєрчєскій хліб. Очереді були великі, ночували, щоб його купити. Якби не вивезли хліб, то голоду, мабуть би, не було. Але хто щитався з людьми, кому ті люди були треба?
А де ховали зерно?
Зерно не ховали, бо його не було. Шукали всюди, копали, рили, лазили і в пічі, і в горщиках – скрізь шукали. Но його ніхто не ховав.
Що Ви можете сказати про початок голоду?
В началі голодовки віддали ті в хлібопоставки, в кого зерно було. На покійного папу дали хлібопоставку (її накладали на кожен двір) здати 100 пудів хліба. Було 8 гектарів землі. До весни не було нічого. Може наша сім’я б не вижила, але його зустрів працівник земельного управління і каже: “Приходь я щось тобі випишу”. Бачить, що в батька ноги попухли. Він виписав йому 3 пуда зерна. Його товкли в ступі, добавляли качани з кукурудзи, добавляли з акації квіточки і пекли такі блінчики. Картошки не було, бо це вже було під весну. А тоді все це кончиось, був 1930 рік.
А що було далі?
1931, 1932 роки. Це вже були роки, коли був колгосп. У колгоспі батько робив полєводом. Йому зерна не дали. Кажуть, що ви переїли (бо влітку їх годували), так тому і не дали. Я в той час не була дома, я вже робила.
Де і ким?
Вчителькою в Харківський області.
Тоді Ви повернулись додому?
Да, весною 1932 року. Коли я приїхала в село, вже люди мерли. Це не брехня, а істинна права. Сусід у мене жив Кібець, ім’я і отчество вже не знаю. Жили чоловік, жінка, мати з ними жила, дітей не було, жив плем’яннік. Усі вони у 1932 році весною померли з голоду. Другий сусід – Свитка, не помню ім’я, отчество. У його було троє дітей, жінка і батько. І от його батько умер. Один мальчик був маленький, йому не було ще годіка. Одного дня жінка Свитки побачила мою маму і каже, що її чоловік хоче зарізати хлопчика, щоб з’їсти, а вона бідна не хоче даже у хату йти. Другого дня каже, що зарізав таки і варить. Цю дитину він сам і з’їв. А старші діти? Їх уже не було. Вони розлізлись як ті мишенята, хто куди. Один із цих дітей залишився живий, бо потім приїздив в село. Ще один сусід Вайло жив із жінкою і було у них четверо дітей. Двоє були дорослі, жили окремо від батьків. Померли ці чоловік і жінка і дочка менша, а друга – не знаю, де вона ділась. Казали, що хтось її забрав у Харків. Це були наші найближчі сусіди, що жили поряд. За других не буду казать, бо я тоді вже постійно не жила вдома. а тільки приїжджала у відпустку.
Одного дня ми з подружкою їхали у поїзді “Харків-Дніпропетровськ”. Із нами разом сиділа жінка, вона спитала, куди це ми їдемо. Почувши відповідь, похитала головою і каже: “Ой, діточки, не їдьте туди, бо там люди людей їдять, а ви ж свіженькі. молоденькі”. Дорогою нам було іти страшно аж ноги підкошувались…
Одного дня сидячи в хаті, я побачила, що їде віз, а з нього звисають чиїсь босі ноги. “Мамо, що це?” – спитала я. А вони відповіла спокійно: “Та то вже знову когось на кладовище повезли”…
А у Харкові я спостерігала повний вокзал голодних людей, а тоді їх забрали у машину “чорний ворон” і везли за місто, у балку і там просто вигружали. Хто мав сили, то знову якось долізав до міста. А що було з ними потім?
А ще, пам’ятаю, як зараз бачу жінку з пухлими ногами, яка, коли йшла, то після неї на землі, де ступали ноги, залишалась вода. Це правда, не прикрашено, істинна правда. Таке, яке було.
А ще крім блінчиків, що їли?
Помогла риба. Біля нас багато річок, озер. а там – риба. Ловили рибу і їли, і виживали.
Чи помер у голод хтось з Ваших рідних?
В голодовку помер мій дєдушка. Пішов до дочки, а та зарізала лоша і його пригостили м’ясом. В його получилось із желудком плохо і він помер, бо вже скільки не їв того м’яса. а тут наївся… Дєдушку похоронили на кладовищі, батько зробив труну і поховали, а поминок не було, бо в хаті не було куска хліба…
А інших людей як ховали?
А по-різному. Бо було так, що сьогодні вмирає один із сім’ї, а завтра другий, то хто ж буде труну робить? Хто ж хоронитиме? Закопали та й усе.
Чи є місця вшанування померлих?
Та, мабуть, нема, бо їх закопували, як животних, бо як я їздила, то не бачила ні обеліска, ні чогось подібного.
Скільки тоді померло людей, на Вашу думку?
Людей в те врем’я померло багато. Статистики я не вела. Все це я переживала. Все це відбувалося на моїх очах. А тоді десь восени 1933 року, діло пішло на лучше.