Місце запису: не вказано.
Дата запису: не вказано.
Хто записав: Вухаренко Анастасія
Респондент: Юстина Петрівна, 1927 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Затишок Уманський району Черкаської області.
Дуже важко мені згадувати ті часи. Хоча була я тоді зовсім маленька, але дещо пам’ятаю. Була тоді продрозверстка і забирати у людей усе: зерно, кур, свиней. Ходили ці молоді активісти і залізними шпчиками провіряти стріхи і якщо знаходили глечики з зерном – забирали. А діти дивились і плакали.
Ховали де тільки могли! Під піччю, у соломі, у стріхах. Ті, хто був розумніший – одразу ховав мішок з мукою у озері (мука бралася коркою і всередині вона не промокала).
Їли – хто, що знайде. Ходили у ліс збирали мох, лободу, жолуді, маленькі ще тоді були. Їли котів, собак.
Збирали померзлу картоплю на полі і їли. Помню, її ми називали “тошнотіками”, бо від неї дуже тоншило. Шкарлупу картоплі не вибрасували. А сушили і товкли разом з мукою і пекли хліб. Також з цієї шкарлупи разом з мохом пекли блинчики. Варили і лободу. Хто робив у совхозі – давали макуху. Піджарювали жолуді з мохом і їли. Дехто вкрадав буряки – їх пекли у печі у казанах і ховали.
Від такої їжі у дітей заворочувались кишки і гинули. Люди пухли з голоду. За крадіжку дуже карали. За 4 качини – 4 роки тюрми. Я чула одна жінка відсиділа. За колосок пшениці давався рік тюрми.
Люди виживали як могли, а мертвих ходили по совхозу і збирали, і скидали у яму, без якого обряду. Один чоловік на ім’я, по-мойму, Безкаравайний, що збирав людей, отримував за це трохи хліба. Серед тих були ще живі, бо кричали, а їх все одно кидали у яму. Ховали неподалік криниці, яка ще за часів пана була вирита і до цього часу люди не поставили тут ніякого пам’ятника, і не в вшановують це місце. А один молодий хлопець, що виліз з ями і його приютила якась бабка, і він за це носив їй воду. В сусідньому селі мати з’їла свою дитину. Хоча і був неврожай – люди б жили, але забирали усе у людей.
Ой не знаю скільки і померло, а мерли, як мухи.