Місце запису: с. Полив’яне, Миргородський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 11.08.2009 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Євтушенко Ніна Іванівна, 1926 р. н.
Під час Голодомору 1932-33 років проживала в селі Полив’яне Миргородського району Полтавської області.
Пам’ятаю ті роки… голодні, жахливі роки 1933 р. Я вже літня жінка, але ніколи не забуду всього жаху пережитого. Коли у голодної матері смерть забирала голодних дітей. Коли вимирали цілі села і нікому було їх хоронили, бо живих не залишилося.
Моя мама працювала на той час у колхозі. Щось приносила поїсти, воно було таке добре… А ми з братом паслися, мов кози. Їли лободу, траву, листя, вишні серцевину кукурудзи. Я не пам’ятаю, щоб нам хтось чимось поміг, може була ще дуже мала. Виживали хто як міг, кожен сам за себе. У сімей відбирали усе, навіть худобу. Ці люди не мали документів і відбирали усе силою. І приховати від них що-небудь не було змоги. Знаходили усе. Моя мама закопала зерно в землю, але вони знайшли свіжо викопану землю і зерно відібрали. Хто хотів вижити – ішов до колгоспу працювати, за роботу можна було заробити шматок хліба. Я не пам’ятаю скільки точно померло людей з нашого села, але я пам’ятаю, що над дорогою біля нашої хати лежали цілі сім’ї померлих людей. Звичайно, у ті часи кожен думав сам за себе або про свою сім’ю, тому один одному ніхто не допомагав.
Я пам’ятаю як мама готувала нам кашу з лободи. Ми їли диких тварин, птахів, плазунів, щурів та миш. Коти та собаки вважалися делікатесом. Можна не переліковувати, що ми їли, бо ми їли все, що тільки можна було назвати їстівним. На деревах весною квітки не зацвітали – їх зїли. Я згадую своїх рідних, які померли. Я вважаю, що треба завжди згадувати жертв Голодомору.