Місце запису: с. Мала Білозерка, Василівський р-н., Запорізька обл.
Дата запису: 21.08.2005 р.
Хто записав: Бондаренко Олексій.
Респондент: Єрмак Любов Іванівна, 1923 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в селі Мала Білозерка Василівського району Запорізької області.
Голодомор був в роки мого дитинства. Це дуже страшні спогади. Як ми вижили я до цього часу не розумію. У батька і матері було всім душ дітей: чотири хлопці і четверо дівчат. Меншому було десь кілька місяців, його забрала старша сестра і так він вижив, якби не вона, то він би помер першим. У батька були коні, корова, земля. В колгосп ішов він неохоче, але прийшли уповноважені з комісії, прізвищ їх я не пам’ятаю, і забрали коней. На перший раз корову оставили. Приходили не один раз. Коли прийшли забирати корову, мама дуже плакала, впала на порозі хліву, щоб не виводили корову, але її перевели через тіло мами і забрали. Шукали пшеницю, різне зерно, обштрикували залізними штриками долівку, стіни. У нашій хаті надулася мазка на стіні, уповноважені обштрикали всю стінку, мазка впала, але там зерна не знайшли. Батько заховав мішок пшениці ямі, на городі, знайшли однаково. Був мішечок зерна схований на печі, а нас малих дівчат з печі поскидали, а мішок забрали і потягли. Вмирати почали люди вже навесні. У нас померла моя сестра. Всі останні вижили тільки через допомогу батькового брата, дядька Якима, який жив у Сімферополі, там вони сушили сухарі і привозили нам у село.
Колоски збирали в степу підлітки, їх ніхто не ганяв, хоча й знали про це. Вєщі не забирали, тільки харчі. Померлих бачили ми, діти, багато. По сусідськи жили хлопці, здорові як дуби, але підчас голоду померли. Бачили ми їх настільки пухлих, що аж з тіла сочилась рідина, так під забором і померли. Ховали на кладбищі, правда, в трунах. Людоїдства у нашому селі нечутно було. Сучасна молодь знає мало, бо баби й діди мало з ними спілкуються, мало розказують. А от мої хлопці про це знають, бо ми з батьком їм розказували.