Місце запису: с. Комсомольське, Зіньківський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 26.07.2002 р.
Ким записано: Літвішко Олена Віталіївна 26.07.2002
Респондент: Яременко Марія Порфиріївна, 1923 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. та масового штучного голоду 1946-1947 рр. проживала в селі Комсомольське Зіньківського району Полтавської області.
Чи не могли б Ви розповісти, що памятаєте про події 32-33 років?
Розказать…розказати…ххмм…Я стіки за свою жизнь пережила, стіки мені іспитаній випало… 32-й кажеш? Ой, доцю, ну урожай у ті годи був дуже хароший, бо мати казали, шо такого урожаю не помнили давно, но по колгоспах нікому нічого з нього не попало, хотя казалось би шо там би з тої пшениці, шо уродила хватило б на пару годів, тім более, шо вродило воно не тільки у колгоспах, но і у людей по огородах, батько тоді дуже довольні ходили, нас же було тіки дев’ять дітей у сім’ї, так шо понятно, шо жили ми не дуже багато, єлі хватало нас накормить, последня дитина якраз в тому году і народилася, і зразу мама і заболіли, то робить ходили тіки батько, і ті шо старші були, я уже ходила – сначала гусей пасла, а як уже старша стала, то кози пасла.
Так шо урожай тоді хароший уродив, батько даже хотіли трохи соняшника продать, бо в нас багато було, і купить ще одні сапоги, бо у нас, шоб у школу ходить вообше тільки дві пари було, а ходили пятеро у школу, так ми осінню і зімою по очереді ходили. Батьки ходили робить, но мама заболіли і ходить не могли, і нам нічого на сім’ю не дали, сначала ще давали батьку 200 грам хліба, він усе нам приносив, а потом і те перестали, но то не тільки нам, тоді нікому вообще нічого не давали, хотя ходить на роботу було обізатільно. А потом стали ходить отряди по хатах і усе абсолютно забирать. Позабирали тоді вообще усе, даже сухарі і одежу, все забрали, і той соняшник, шо батько продать хотіли, а мама у малого у пелюшках заховали кусок мила, шоб його мить воно ж іще дитина совсім мала була, тіки-тіки родилася. Так той кусок найшли, і дядько який його найшов, дуже маму тоді ударив, сказав, шо вона хотіла украсти у страни, і шо за таке вообще убивать нада. Потом уже, як почалася осінь, то їсти стало совсім нічого, мама ходить на роботу не могла, і сестри як пішли у яслі, там дітей кормили, думали шо хоть там дадуть поїсти, но їм сказали, шо їсти не дадуть бо батьки на роботу не ходять і трудоднів не одробили, то вони голодні додому і пішли, а по дорозі лягли отдохнуть та так вообще і не встали. А в школу ми і не пішли, далеко було дуже, ми б просто не дойшли, сили б не хватило, тім более, шо там би нам тоже нічого б не дали. Тоді чогось дуже багато дохли коні, і люди ото було як побачуть, шо якась кобила упала, то всі вообще, хто рядом був до неї зразу біжать, бються, роздирають її на куски. Шо там казать… Бо воно ж кожен хоче собі хоть трохи оторвать, їсти дуже сильно хотілося. Тоді в ті тоди люди вообще їли шо попало, аби тіки вижить. Не те, шо січас, хотя і щас я собі не могу позволить і того сальця купить, і ще чого-небудь вкусненького, но тоді таки ж страшне творилося, драли листя з дерев, кору, мішали в кого було з висівками, і пекли галєти. Їли почки з дерев, хто шо міг найти. А коли почалась весна нас осталося вообще двойко, і тато осталися, а мама ще осінню вмерли, пішли на роботу, шоб хоть шось дали, і не вернулися, а тато як прийшов, питають: “Чого мами немає?” Ми сказали, так він ходив її шукать, но так і не найшов. Так весною ото ми тіки і осталися, а почали людей на роботу виганять, то тато якось даже не знаю, де ті сили узяли, но він дядько дуже здоровий був, підкови в молодості вообще міг руками ламать, то хотя тоже пухлий був, но пішов, думав, шо поїсти дадуть. То він нам хоть шось принесе, бо ми з сестрою вже вообще ходить не могли. А у полі заколотьку давали, шоб люди прямо на полі не дохли, а з собою заприщали вообще шось брать, коли з роботи додому ішли, то усіх провіряли, шоб ніхто нічого додому не уніс. Якшо ж находили хотя би маленький кусочок буряка, то могли посадить на десять год.
Вообще дуже важко було, шо там казать, в кого хоть шось оставалося, шли на базар міняли, хто за шо, хто за макуху, чи за сухарі Було, шо люди усе вообще з хати виносили, шоб хоть жменю сухарів чи макухи узять, но вона дуже жирна була і разні болєзні нападали, то даже дуже часто, шо і умирали. Ну батько потом із дядьками зібрались іти на Кавказ, шоб помінять там наші вещі на муку і на продукти, так усе, шо було дома, усе з собою забрав, а ми з сестрою дома осталися, він страшно нас оставлять не хотів, но дядько Василь його вговорили. Так як він вернувся ми вже єлі живі були… Нас сусідка спасла, вона ходила під Зіньков, там були кагати з картошкою, і хотя та картошка уже вообще пошти вся гнила була, но її всьо равно охраняли, то її люди ноччю збирали і приносили додому, мяли і пекли галєти, то сусідка нас жаліла і іногда, поки батька не було, нам приносила, шоб ми не здохли із голоду.
А ще по селу їздив “чорний вагон” яким забирали мужиків із села, і ніхто не казав за шо і куди… І труповозки їздили, одвозили трупи тих, шо помер, шоб епідемії не було.
Можливо Ви знаєте місця поховань людей що загинули в ті роки?
Не, даже не скажу, знаю тіки, шо моїх усіх тато у погребі позакопували, а у войну хата
згоріла, і нічого вообще не осталося…
Розкажіть будь ласка, а що відбувалося під час голоду 46-47-го років?
Та шо після войни, слава богу мій чоловік додому вернувся, то вообще-то легше було чим багатьом, бо тоді багато хто не вернувся…хто погиб, а були такі, шо десь уже собі другі сім’ї позаводили, то дуже багато вообще жінок одиночок пооставалося, та ще і з дітьми… Ми уже тоді до всього привичні були, за войну чого тіки не надивилися… Та і якшо подумать, то ніколи дуже сильно, доцю, і не жирували, постоянно в проголодь жили і до войни, і після. Так шо голодали не тіки в 47-му, на все тоді був план. Один раз батько умудрилися заховать порося і про нього ніхто не знав. Коли рішили його різать, то робили це в погрібі, наділи йому на голову мішок з пеплом, шоб не сильно кричало. Вообще в 46-му у нас корова Зоська була, но її молоко вообще повністю треба було здавать, но я умудрялася заховать стаканчик, бо у мене мала дитина була, так я її тіки тим молоком і спасла, бо іначе б і не вижила б, воно тоді вообще ще мале було. Правда потом чоловік на склад устроївся, то тоді тіки легше стало. А скіки тоді вообще дітей голодних ходило, милостиню просили… Боже-боже…