Паспортизація запису:
Місце запису: с. Комишня, Миргородський р-н., Полтавська обл.
Дата запису: 21.09.2009 р.
Хто записав: невідомо.
Респондент: Якименко Іван Єгорович, 1925 р.н.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Попівка Комишнянського району Харківської області, нині це с. Попівка Миргородського району Полтавської області.
Я, Якименко Іван Єгорович, народився 18 січня 1925 року в селі Попівка Комишнянського району тоді Харківської області. В 1932-1933 роках проживав і навчався в цьому ж селі. Батько з 1930 року працювали в недавно створеному колгоспі «Нове життя».
Пам’ятаю, що в нашій місцевості у 1932 році урожай був поганий. Про це свідчить той факт, що одноосібники громадою в центрі села створили склад сіменов, куди кожний селянин, побоюючись того, що його сім’я не витримає і споживе те зерно, яке потрібно буде сіяти весною. Склад охороняла громада. Але люди, які почали пухнути від голоду, відчинили склад і почали ділити це зерно. Викликали міліцію і все було припинено. Дійсно голод був. Люди були пухлі. Однак багаті селяни не спішили допомагати бідним, а ховали зерно в ямах і де тільки можна.
Допомагали в основному один одному родичі. Так моя дружина Марія Семенівна розповідала, що коли в неї почали пухнути ноги, то її відправили на хутір до дідуся Момита Захарія, де голоду не було. Окремі керівники колгоспів ризикуючи своїм життям намагалися пом’якшити становище колгоспників, особливо весною, думаючи про майбутній урожай. Так, у той час був у колгоспі створений недоторканий запас зерна на посівну. Але весною 1933 року люди, зморені голодом, на роботу не йшли. Тому мій батько, Єгор Ярехтейович, заміня голову колгоспу Черв’ячука, який лікувався у санаторії. Правління колгоспу вирішило взяти з НЗ два центнери ярої пшениці, змолоти і варити для сівальників затірку. Люди пішли на роботу. До тих пор закінчили сівбу ніхто нічого не говорив. А як закінчили сіяти, активісти прийшли ранком у двір, заарештували батька, забрали корову, описали майно і ми троє малих залишилися з матір’ю. Але люди викликали голову колгоспу з санаторію, де він лікувався і через три дні батька звільнили і повернули корову. Однак за свавілля ніхто з тих, хто це чинив, покарання не поніс.
Велику допомогу надавали нам дідусь і бабуся, які жили в Миргороді. Дідусь працював (нерозбірливо), бабуся прачкою у військовому шпиталі, в них ще була малолітня донька Марія і кожного дня вони одержували 3 кг. хліба (дідусь 1,5 кг, бабуся 1 кг. і на дочку 0,5 кг). Протягом тижня, економлячи, мали 3-4 хлібини. Батько в неділю ішов за 18 кілометрів у місто і повертався назад уже пізно, а ми сиділи і рахували, де саме зараз іде тато. Крім того, тато був портним ходив у вільний час від роботи на хутори, там шив і приносив то зерна, то муки, так як на хуторах голод менше допікав людей. Там люди були більш згуртовані і не видавали один одного. А в селі багаті не квапилися допомагати бідним селянам, а ховали зерно, хто де міг. Багаті «допомагали» бідним так і нині «допомагають».