Місце запису: с. Мусіївка, Міловський р-н, Луганської обл.
Дата запису: 25 березня 2008 р.
Хто записав: Тищенко Світлана Володимирівна, учитель історії Мусіївської ЗОШ
Респондент: Вегеря Прасковія Сергіївна, 1915 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала в село Морозівка Старобільського району Луганської області.
Я, Вегеря Прасковія Сергіївна, народилася 22 жовтня 1915 р. в селі Морозівці, тоді там проживала моя сім’я. Про голодні роки 1933 років пам’ятаю. Перед моїми очима ще й досі пухлі й голодні діти, люди, які приходили до хати попросити хоч крихітку хліба.
Сухі годи тоді були, дощі випадали рідко, але й те, що виросте, требу було здавати державі: картоплю, зерно, яйця, м’ясо. Врожай був не гірший за попередні роки, але все вилучала партійці. Прийдуть було до хати, їх чоловік п’ять чи шість було, точно вже не пам’ятаю, що надо те й беруть. Зайде було до хати і дивиться, що подобається, те й беруть: і одежу забирали, в мішки було пруть і несуть. Мати було говорить: як тобі не стидно, що ти послідній кусок забираєш… Але нічого було не вдієш. Ніяких документів нам вони не показували, але якщо люди чинили супротив, то тягнуть було за шкірку, знущаються, а потім невідомо де дівались ці люди. Бідняків дуже душили. Часто приходили із залізними щупами і шукали зерно, яке могли люди приховати. Пам’ятаю, як мати моя розібрала піч, а туди приховала трішки картоплі, а потім замазала як було. Ховали було й під настил, де корова стояла, під навоз набросають продуктів і притрусять, виривали ями, засипали туди зерно, притрусювали, щоб не видно було. Але бувало що й там знаходили пильні очі партійців. Були такі випадки, що й корів забирали: взяли і повели. Хто багатший був, хто при начальстві був у селі, той і зміг вижити. Було у нас в селі «Саньки» звались – жили багато, але з бідними людьми не ділились.
Дійшло до того, що як не було чого їсти, то жінки вночі, потай, йшли в поле і зрізали колоски, щоб мати хоч жменьку зерна та нам’ять, але поля ті охоронялися, за жменьку зерна карали людей і кидали в тюрьми.
Багато людей померло, було дивишся тут лежить людина, там… Було приїдуть брички поскидають, та й везуть у яму спільну кидають.
Що ми їли? Їли листя липи, жабрій (це перекоти – поле). Було висушить мамка, в ступі стовче, а туди мукички трошки всипе і такий я тобі дам, був кисіль. Я було і сусідським дівчатам давала. У бабусі було п’ять дочок, так одна жила на Кубані, чоловік машиністом був, там голоду не було там нам інколи передавали трішки мукички. Так і жили. Їли і кропиву, ловили ящірок, ховрахів, навіть горобців було наловимо, обсмажемо на кострі і їмо. Було й терном спасались, насушать мамка, та такий добрий був. А допомоги ждати ні від кого було. Держава знала, що голодують, але не допомагала людям, ніякого порядку не було. «Хто зван, той і пан! Давай і все.»
Місто було далеко від нас. Та й ні за що було купувати.
Скільки померло? Багато померло. Людей тоді ніхто не рахував. Про випадки людоїдства не пам’ятаю. Звозили було на кладовище, викопають одну яму, та й скидають людей. Дуже жахливо це! Ми біля цвинтаря близько, так я бачила це.
Особливо скрутно було взимку. Було таке, що їли і трупів. Як здохне яка коняка, то люди налітали на м’ясо, як мухи. Що там робилося, важко згадати. Хто що урве, то і його. Вдома вимочували довго, а потім їли.
Винні у всьому цьому верхівка держави, яка хотіла знищити дєрєвню. Про події голодомору я часто розповідала своїм сусідам, племінникам. Мені довелося багато пережити, нехай це ніколи не повториться.