1. Місце запису: село Слобода Буринського району Сумської області;
  2. Дата запису: 7 листопада 2002 рік;
  3. Хто передав: Аніщенко Наталія Анатоліївна;
  4. Респондент: Васіна Євдокія Савеліївна, 14.03.1913 р.н., народилась в селі Слобода Буринського району Сумської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Слобода Буринського району Сумської області

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

 

В сім’ї Васіних було 10 чоловік: 6 дітей, мати, батько, дід і баба. Дуня була вже дорослою під час голодомору. Батько в ті роки, взявши сина, поїхав на заробітки в Салтиково, а в сім’ї залишилася одна мати та четверо дівчат: Улита, Харитя, Пріська, Васька і Дуня. Васька і Дуня в той час працювали. На роботі отримували 500 грам хліба на трьох, але цього було мало. Їли все: лободу, листя липи, кропиви, сушили і терли на муку каштани і жолуді, зривали і пекли зелені яблука, ходили на поле зрізати колоски. Як згадує сама Дуня: «Раз прийшли додому, а матері нема. Пошли ми з Ваською її шукать. Ходили шукали. Коли чуєм, обзивається: «Я тут». А мати пішла зрізать колоски, але була така слаба, що зачєпилася за жито і впала. Пидняли ми матір, привели додому, принесли ти колоски. Посушили їх на печі, потовкли, просіяли, зліпили і спекли коржик, а з крупинок зварили куліш. Наїлись так, шо у мене перестав робить жолудок. Васька була здоровіша, бо їла і дерть і висівки, а я не могла. Понесло з мене, ходить не можу. Винесли мене в сарай, поклали в сани, прорізали дірку, шоб під себе не ходила і оставили помірать. Прийдуть – заглянуть; ще не вмерла – жива. Дадуть якоїсь бурди ковтнуть, а воно все назад виходить. Так лежала і не жила, і не вмірала. Як у смертній камері» (плаче бабуся) «Коли приїхав батько і привізь цілий пуд мукі і бідон перегону. Прийшов до мене в сарай, принісь 2 коржики і чашку кісляку. Я зділа і піднялась. Так легко і гарно стало. Встала страшна, обгажена. Взяла серед двора черепок, набрала з калюжи води (тоді доші ішли) облила ноги і повели мене в хату. Як увійшла, а на столі коржики, кісляк. Я на стил упала, обняла все, загребла до себе. Батько й мати просять: «Не їж Дуню, не їж – а то умреш». А я кажу: «Умру, дак не з голоду». Стала потроху одужувать. Люди пережили страшне. Їли все, шо можна, даже людей. Забрали з хати все: хліб, картошку. Картошку на роздво (Різдво) заставляли везти в сусіднє село і зсипать у кучю. Мороз, картошка ізмерзлась, сиплють, а вона торохтить як каменючка. Так там уся і померзла, зогнила, а в людей забрали не оставили і садить. Люди ходили страшни, чумни. Пухли ноги, руки, животи. Тіло лопається, тече з нього. Ходять всі чумни, нічого не понімають, готови тебе здісти. Ходили пообстикани, пообсирани, не доведи Господи. В селі все забирав Бокатов (прізвище) з бригадою. Була на той час приказка: «Як був Миколка дурачок, була булка п’ятачок, як настали комуністи – ми не стали хліба їсти». Бокатов казав: «Москву годувать». Померло багато людей. Залишилася в сели 1/3 половина людей. Вмірали сім’ями. Ніхто нікого не ховав. В кого були ями з-пид картошкі чі буряків стягували і в кучю кидали туди по 7 душ (хто міг ще ходить). Такшо нема ніяких поховань. Споминають про те тиї, хто це пережив, да в школі зараз учать. Заросли ці ями і один Бог знає і де вони. (Не стримується блабуся плаче, плачуть її діти і онуки, які присутні при розмові). «Хто виноват? Виновата жизнь» – каже вона. Вона читає Біблію і твердо вірить, що так все буде, як пишеться в ній. «У 1933 році стало вже легше. Вступили в колхоз. Заробляли трудодні. І співала я вже: «700 трудоднів, я вже ділігатка, я поїду у Москву до Сталіна батька». «В голод в 1947 році їздили в Брест по хліб. До Мінська їхали в товарняку, у вагоні. Всі не влазили, чіплялися за приступки. Спасіба машиніст спинив серед поля і каже: «Упихайтесь як-небудь, а то замерзнете і попадаєте під поїзд». Приїхали. Готови були за хліб давать скільки скажуть. А люде не дають. Кажуть: «Як будете дорого давать – не дамо розсиплем». Один дядько взяв ночувать до себе, продав хліба по 300 рублів а загадав щоб казали шо по 150. Ми так і казали, щоб хліб не забрали. Назад залізли у цистерну, шоб їхать. А один каже: «А як банда?». вилізли ми і полізли на платформу з деревом. А нас питають: «Ви оружонни?». А які ми оружонни? Коли кажуть нада шоб шось у руках було: залізяка чи каменюка, шоб одбиваться як хто буде за мішок чепляться. На станції Дочі – тунель. Напала банда. Упав батько, дочка, а за ними і бандіт пид поїзд. А в ту цистерну налізли люди і бандіти. На станції поїзд остановився. Глядь несуть женщину, груди пробити. Це з тої цистерни. На станції Бахмач пересіли на другий товарняк і просимо машиніста, щоб шоб притишив поїзд на нашій станції. Ось поїзд притишив, треба плигать, а я боюсь, всі стрибнули, а я ні. Ось поїзд уже скорость набіра, я як стрибну – і в пісок. Дак і в морді, і в голові було. Незнаю, як осталась живая. Ходили в поле красти колоски. Обїжчик ганяв. А ми босими ногами по стерні. Ноги поколени. Кизяки збирали топить, ходили красти солому, бо діти замерзали із голуду і холода. Лягли спать, я плачу «Як нам дітки далі жить?». А маленький синок каже: «Не плачте, мамо, я виросту, буду шофером або трахтористом, зароблю багато хліба – тоді заживем добре».

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду