Місце запису: с. Слобода, Буринський р-н., Сумська обл.
Дата запису: 07.11.2002 р.
Хто записав: Аніщенко Наталія Анатоліївна.
Респондент: Васіна Євдокія Савеліївна, 1913 р. н.
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживала селі Слобода Буринського району Сумської області;
В сім’ї Васіних було 10 чоловік: 6 дітей, мати, батько, дід і баба. Дуня була вже дорослою під час голодомору. Батько в ті роки, взявши сина поїхав на заробітки в Салтиково, а в сім’ї залишилася одна мати та четверо дівчат: Улита, Харитя, Пріська, Васька і Дуня. Васька і Дуня в той час працювали. На роботі отримували 500 грам хліба на трьох, але цього було мало. Їли все: лободу, листя липи, кропиви, сушили і терли на муку каштани і жолуді, зривали і пекли зелені яблука, ходили на поле зрізати колоски.
Раз прийшли додому, а матері нема. Пошли ми з Ваською її шукать. Ходили гукали. Коли чуєм обзивається: «Я тут». А мати пішла зрізать колоски, але була така слаба, що зачепилась за жито і впала. Підняли ми матір, привели додому, принесли ті колоски. Посушили їх на печі, потовкли, просіяли, зліпили і спекли коржик, а з крупинок зварили куліш. Наїлись так, шо у мене перестав робить шлунок. Васька було здоровіша, бо їла і дерть, і висівки, а я не могла. Понесло з мене, ходить не можу. Винесли мене в сарай, поклали в сани, прорізали дірку, шоб під себе не ходила і оставили помірать. Прийдуть – заглянуть, ще не вмерла – жива. Дадуть якоїсь бурди ковтнуть, а воно все назад виходить. Так лежала: і не жила, і не вмирала. Як у смертній камері.
Коли приїхав батько і привіз цілий пуд муки і бідон перегону. Прийшов до мене в сарай, приніс 2 картоплини і чашку кісляку. Я з’їла і піднялась. Так легко і гарно стало. Встала страшна, обгажена. Взяла серед двора черепок, набрала з калюжі води (тоді дощі йшли) облила ноги і повели мене в хату. Як увійшла, а на столі коржики, кісляк. Я на стіл упала, обняла все, загребла до себе. Батько й мати просять: «Не їж, Дуню, не їж – а то умреш». А я кажу: «Умру, дак не з голоду». Стала потроху одужувати.
Люди пережили страшне. Їли все, шо можна, даже людей. Забрали з хати все: хліб, картошку. Картошку на Різдво заставляли везти в сусіднє село і засипать у кучю. Мороз, картошка ізмерзлась, сиплють, а вона торохтить, як каменючка. Так там уся й померзла, зогнила, а в людей забрали, не оставили і садить.
Люди ходили страшни, чумни. Пухли ноги, руки, животи. Тіло лопається, тече з нього. Ходять всі чумни, нічого не понімають. Ходили пообстикані, пообсирані, не доведи Господи.
В селі все забрав Бокатов (прізвище) з бригадою. Була на той час приказка: «Як був Миколка дурачок, була булка п’ятачок, як настали комуністи – ми не стали хліба їсти». Бокатов казав: «Москву годувать».
Померло багато людей. Залишилася в селі 1/3, половина людей. Вмирали сім’ями. Ніхто нікого не ховав. В кого були ями з-під картошкі чи буряків стягували і в кучу кидали туди по 7 душ (хто міг ще ходить). Так шо нема ніяких поховань. Споминають про те ті, хто пережив, да в школі зараз учать. Заросли ці ями і один Бог знає і де вони.
Хто виноват? Виновата жизнь. У 1933 році стало вже легше. Вступили в колхоз. Заробляли трудодні. І співала я вже: «700 трудоднів, я вже ділігатка, я поїду у Москву до Сталіна батька».
В голод в 1947 році їздили в Брест по хліб. До Мінська їхали в товарняку, у вагоні. Всі не влазили, чіплялися за приступки. Спасіба машиніст спинив серед поля й каже: «Упихайтеся як-небудь, а то замерзнете і попадаєте під поїзд». Приїхали. Готови були за хліб давать скільки скажуть. А люде не дають. Кажуть: « Як будете дорого давать – не дамо розсиплем». Один дядько взяв ночувать до себе, продав хліба по 300 рублів, а загадав, щоб казали, що по 150. Ми так і казали, шоб хліб не забрали.
Назад залізли у цистерну, щоб їхать. А один каже: «А як банда?» Вилізли ми і полізли на платформу з деревом. А нас питають: «Ви оружонни?» А які ми оружонни? Коли кажуть, нада щоб щось у руках було: залізяка чи каменюка, щоб одбиваться, як хто буде за мішок чепляться. На станції Дочі – тунель. Напала банда. Упав батько, дочка, а за ними і бандіт під поїзд. А в ту цистерну налізли люди і бандіти. На станції поїзд остановився. Глядь несуть женщину, груди пробиті. Це з тої цистерни. На станції Бахмач пересіли на другий товарняк і просимо машиніста, щоб притишив поїзд на нашій станції. Ось поїзд притишив, треба плигать, а я боюсь, всі стрибнули, а я ні. Ось поїзд уже скорость набіра, я як стрибну – і в пісок. Дак і в морді, і в голові було. Не знаю, як осталась живая.
Ходили в поле красти колоски. Об’їжчик ганяв. А ми босими ногами по стерні. Ноги поколені. Кизяки збирали топить, ходили красти солому, бо діти замерзали із голоду і холожда. Лягли спать, я плачу: «Як нам, дітки, далі жить?» А маленький синок каже: «не плачте, мамо, я виросту, буду шофером або трахтористом, зароблю багато хліба – тоді заживем добре».